Частина 1. Winter Falls.

FavoriteLoadingДодати до улюблених

І знову він тут. Знову це маленьке, але до болю рідне і улюблене місто. Знову Мінхо, крізь сльози, що скупчилися в очах, дивиться в небо, де так яскраво світить сонце, що ріже очі, намагаючись змусити тим самим відірватися від чарівної картини. Але небо таке гарне, таке заворожуюче блакитне і навіть хмари не псували вигляд, і таким Лі його бачив тільки тут. Все ж таки, незабаром він прикриває очі рукою і мимоволі жмуриться, від чого по щоках одразу стекли маленькі, але небажані краплинки сліз. Мінхо довго не наважувався повернутися сюди. Адже тут він зустрів його вперше. Того самого єдиного і неповторного. Милого та безтурботного.

 

Джисон.

 

Цей хлопець просто увірвався в його життя, не даючи й шансу на спокійне та самотнє життя. Він фарбував його сірі будні яскравими фарбами, освітлював своєю чарівною посмішкою, змушував сміятися разом з ним… навіть звичайні посиденьки в парку з парою якихось книжок були для Хо чимось чарівним. Хан часто читав уголос, що так бавило Мінхо, і він мовчки, і навіть нерухомо слухав. Хоча Лі був бунтарем, але Сона він боявся втратити, тому й намагався поводитися з ним обережно. Але варто було йому звикнути, як життя вирішило піднести сюрприз, який обрушив усе, що він так старанно будував весь цей час.

 

Джисона не стало. Це миле створіння, яким Хо так дорожив, нахабно забрали у нього, позбавивши того життя. Лі не встиг лише на кілька кроків, щоб схопити коханого, що йде через дорогу, забувши подивитися по сторонах. Така маленька помилка коштувала йому життя і щастя того, кому він був дорогий. Мінхо протягом майже року жив у іншому місті, намагаючись змиритися із втратою. Та все ж повернувся. Він зрозумів, що йому необхідні ці спогади, необхідне це місто.

 

Прибравши від обличчя руку, він несміливо озирнувся, і в очі одразу ж кидається знайоме місце. Той самий парк. Мінхо з кілька секунд налаштовується і, нарешті, робить перший крок, який змушує серце пропустити удар від хвилювання, що його переповнює. Але наступні кроки були вже легшими і незабаром він підходить до лавки, на якій вони часто сиділи. Він негайно сідає та заплющує очі, відкидаючи голову, і, глибоко вдихаючи свіже зимове повітря. Все навколо так його заспокоює і лише легкий вітерець злегка кусає щоки, що встигли замерзнути й почервоніти. З хвилину він сидить на самоті, тільки звук машин, що проїжджали повз, змушували здригатися і не давали заснути. І все ж, хтось підходить і мовчки сідає поруч, шелестячи папером, ніби вишукуючи потрібну сторінку книги. У Мінхо в грудях починає боліти, а в горлі не приємно пекти. Він з кілька секунд ще сидить так, але після все ж таки вирішується і розплющує очі, злегка повертаючи голову в бік, і завмирає, забуваючи зробити такий необхідний вдих.

 

Поруч сидів він. Його Джисон. Ніби й не зникав він ніколи. І року цього не було. Неначе все це було просто сном. Хан сидів мовчки, тримаючи в руках улюблену книгу. Очі швидко ковзали по рядках, а куточки губ зрідка тремтіли в ледь помітній посмішці. Мінхо знав, що траплялися слова, які асоціювалися з ним, від чого він і посміхався. Така дрібниця, а приємно було завжди до знемоги. Нарешті, легені, не витримуючи відсутність повітря, починають боліти та нагадують про себе і Лі шумно вдихає, але Сон ніяк не реагує. Що це? Чому він такий спокійний? Невже це просто марення змученої свідомості? Тоді варто все це припинити. Звернутися до лікаря, наприклад. Але Хо просто продовжує дивитися на коханого, за яким встиг скучити до смерті. Він знову боїться ворухнутися, хоч і відчуває, що холод пробрався крізь одяг. Начхати. Він просто хоче насолодитися цим моментом.

 

Але раптом на плече Джисона падає сніжинка, яку Лі спочатку хотів змахнути, але вчасно зупиняє себе і просто відвертається, дивлячись на красу снігопаду. Сніжинки одна за одною летіли всюди, покриваючи собою всю поверхню, лише до якої могли дістати. Мінхо цим міг насолоджуватися нескінченно, якби не звук раптово захлопнутої книги. Хо тут же повертає голову назад, але поряд було порожньо. Значить все ж таки свідомість його підводить. Можливо він просто задрімав, а може і збожеволіє. А навколо все ж таки залишалася та чарівна атмосфера, ніби Сон був все ж таки поруч. Лі витягує вперед руку і ловить сніжинки, що охоче падали на неї, танучи моментально, від чого в душі стало так боляче і Мінхо, навіть не намагаючись стримати сльози, вимовив те, що хотів.

 

– Я знав, що зустріну тебе тут. Я так сумував за тобою…

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.