Ціна прогресу

FavoriteLoadingДодати до улюблених

–І–

Робота в «Абстерго» не могла не радувати. Мабуть, не знайшлося б у світі іншої такої компанії, готової виділяти необмежені ресурси на найбожевільніші ідеї. При належному обгрунтуванні, вони б і на робота для перевертання пінгвінів виділили кошти. При чому в кінці все дійшло б до тренажеру, який навчатиме пінгвінів самостійно перевертатися. Скоріш за все, саме таким його б зробила Лейла Хасан. І на жаль, зараз тільки він і приходив на думку. Витягнувшись в кріслі-мішку, Лейла закинула руки за голову і, нахилившись назад, глянула на комп’ютер. Навіть догори ногами вона бачила, як нескінченно повзуть строки коду розрахунку вірогідності опрацювання зразка ДНК. Софт давався їй важко. Для неї було простіше винайти аппарат, продумати взаємодію частин, систему ін’єкцій препаратів і виводу зайвого – тобто все, що можна відчути, чого можна торкнутися. Проте найважливіша частина роботи відбувалася не на фізичному рівні. 

Можливо, кілька років тому вона б з великим задоволенням зайнялася навіть ненависним кодом. Тоді вона горіла всім цим, допомогала Софії Ріккін з Анімусом нового покоління, навіть подала ідею використання більшої свободи маніпулятора, аби відкинути проблеми з набряками та пролежнями. Та потім все змінилося. Наростаючі протести на Батьківщині не змогли втримати її на роботі. Рік вона провела в Єгипті, поки «Абстерго» силою не повернула її назад до роботи. Після повернення вона бачити не могла те, у що «Абстерго» перетворила її напрацювання, весь прогрес групи Ріккін, і не розуміла, нащо це все потрібне. Там, у Єгипті, вона була частиною чогось величнішого, ніж вона сама, а тут… Вони грають в бога, але це все наче тьмяніло на фоні спроб захистити свою країну і власний народ. Після тих подій її неначе перемкнуло, і вже рік вона не могла повернутися у старий, заряджений нескінченним драйвом, режим.  

«Твіттері». Її нові друзі з Каїру завзято обговорювали майбутнє країни. Хтось вірив у краще майбутнє, а хтось пропонував реальні кроки до його досягнення. Все це залишало тепло на серці і змушувало посміхнутися. Але металічний гул стін, відгороджуючих розрахункове обладнання, повертав до реальності, де вона – інженер «Абстерго», якого рік тому загін Сігми у главі з Юхані Отсо Бергом притягнув назад до Америки. Відпустка за власний рахунок повинна була колись закінчитися. Згадавши пихатого фіна, вона відкрила робочий чат їх підрозділу. Нічого цікавого тут, звісно, не було – менеджери, що відповідають за зв’язок з громадськістю, і керівники різних проектів пихато обговорювали своїх колег; інженери ж зазвичай трималися подалі від цих пліток і дурних картинок. У них були свої дурнуваті картинки і зовсім трохи пліток, здебільшого зі світу технологій. Лейла знову відхилила голову, перевіривши комп’ютер: розрахунки все ще були в процесі. Оновивши обидва чати, вона почала прокручувати назад то один, то інший в пошуках хоч чогось цікавого.

 

Білявка з меду… Поки завантажувався сайт за посиланням, прикріпленим до цього яскравого коментаря, Лейла спробувала згадати хоч когось з медичного відділу і зрозуміла, що там надто багато блондинок, щоб виділити якусь одну. Вони рідко перетиналися – все-таки її майже не відправляли в поле, щоб отримувати травми. Так, періодичні медогляди, обов’язкова здача крові на перевірку можливих предків для старих апаратів Анімуса. Все як в будь-якій іншій поважній корпорації зла.

На сайті, чесно кажучи, Лейла очікувала побачити щось більш цікаве, ніж магазин наборів для вишивки і розмальовок з квітами. Збільшивши зображення, вона зрозуміла, звідки взялася така увага до творінь «білявки». Перший же товар пропонував напис гротескним шрифтом: «GFY U SOB[1]» в обрамлені доричних колон. Лейла ледве  стримала регіт і відкрила слідуючу пропозицію вже з розмальовкою, де в оточенні айстр і роз рукописним контуром красувався напис:

«Suck it[2]». Інші екземпляри теж не вирізнялися пристойністю, і до кінця магазину Лейла вже безсоромно реготала в своє крісло-мішок. Коли робочі години приблизились до другого десятку, то й брудні словечка в оточені квіточок, поні й єдинорогів  були просто вершиною комедії. Дотягнувшись до комунікатора, вона відкрила список контактів робітників (добре, що

«білявка з меду» не приховувала свого імені в розділі на сайті «Про мене») і знайшла пошту Діани Джирі. Не роздумуючи, вона відкрила форму для нового листа. Написавши заголовок «Мені це потрібно», Лейла облизнулась і розплилася в посмішці, взявшись строчити листа. Вона навіть не знала чого хоче більше: отримати ці набори для вишивки, всучити один з них мудилі Отсо Бергу чи зустрітися особисто з зразково-показовим медичним працівником, що має таке кумедне хобі. Коли на екрані з’явився напис «Лист надіслано», Лейла звернула увагу на годинник. Ну так, о другій ночі їй навряд чи дадуть відповідь. З риком вона впала назад у крісло й стукнула долонею по підлозі. Чому всі люди не можуть бути совами? Чи це настільки важко? 

Комунікатор відкликнувся лише зранку. Прийшло сповіщення, що лист прочитано, але відповіді Лейла так і не отримала. До обіду вона все ще поглядувала на екран в надії отримати хоч якусь реакцію (навіть якщо б її послали приблизно як в текстах з тих розмальовок, вона б зрозуміла), але, здається, Діана Джирі не вміла приймати замовлення  в такій формі.

Лейла з сумом пролистувала сторінку магазину «білявки» на телефоні і краєм ока поглядувала на оновлену версію коду, опрацьовуючу пошкоджену ДНК, коли у двері постукали. Ніхто з її відвідувачів не мав звички стукатися, тому спочатку Лейла навіть не ворухнулася, та коли незграбний стукіт повторився, відкотилася на кріслі від стола і, ледве не запнувшись через мішок посеред кабінету, підбігла до дверей.

– Так? – Вона настільки різко відчинила двері, що ледь не збила з ніг свого відвідувача. Точніше, відвідувачку.

– Лейла Хасан, вірно? –  Діана Джирі була схожою на одну з своїх розмальовок: кучеряве світле, вигорівше до білого волосся, заплетене в неохайну косу на бік, світла сукня трохи нижче колін, з невеликими квітками та лісовими звірятами, легка посмішка ненафарбованих вуст. І, напевно, десь за цим милим шармом виведено чорним рукописним шрифтом під лопаткою «GTFO[3]». – Можна зайти?

– Та, звісно, – Лейла відійшла в сторону, пропускаючи Діану Джирі в кабінет. Коли та обережно ввійшла і зупинилася, Лейла отямилася і ввімкнула світло. Вона вже звикла до напівтемряви, де були лише відблиски моніторів, проте медична робітниця – очевидно ні. 

– Я би запропонувала чогось випити, але в мене нічого немає… Можу збігати до автомату, – Лейла оглянула кабінет в пошуках місця, де вона могла посіяти гаманця. 

– Я принесла кави. Що думаєте на рахунок латте?

– Віддаю перевагу бренді, – Лейла всміхнулась і вдячно кивнула, забираючи каву з тільки поміченої переноски. Тепер уже на очі потрапили коробка з кексами, якийсь пакет, і переноска, в якій тільки що були два стаканчики. 

– Можна поставити на… – Лейла підійшла до столу і звільнила місце, відклавши в сторону креслення, – на стіл.

– Дякую, – Діана Джирі поставила коробку з пундиками поряд з стаканчиками з кавою. Стиснувши в кулаці ручку від пакету, вона обережно почала: – Той лист, який ви мені написали, міс Хасан…

– Можна просто Лейла, – вона взяла дівчину за зап’ястя і глянула їй в обличчя, – Діана… – Лейла зробила паузу, та її не виправили, отже, можна продовжити. – Я не сміялася над тобою. Мені справді хочеться купити те, що ти робиш. Я вважаю це чудовою ідеєю. А ще… це точно дозволить охолодити мозок під час роботи,  – вона випросталася й потерла шию, відводячи погляд в сторону. Її кабінет більше нагадував комору інженерного відділу: монітори, техніка, креслення; з непотрібних для роботи меблів лише крісло-мішок. А також нескінченна безліч кабелів і заліза для прототипу нового Анімуса. 

– Тоді, – Діана дістала з пакету декілька упаковок. Лейла швидко впізнала малюнки з обкладинок, адже вже бачила їх на сайті. – Ось, можеш вибрати все, що подобається. Якщо треба, то можу принести вже готові варіанти. В наборах усе є: нитки, канва, там навіть нанесений контур малюнку… І я ще подумала… – тут Діана зробила паузу, підбираючи слова, – що у тебе, мабуть, не буде п’яльці й голки, тому ось. Це в подарунок, при покупці більше трьох штук, – Діана простягла інший пакунок трохи тремтячою рукою. 

– Вау…– Лейла відставила латте в сторону й почала перебирати в руках набори для вишивки. З її посидючістю одного такого комплекту вистачило би на рік, проте коли навпроти стояла Діана, вся сяюча від скромності й щастя (їй точно лестив інтерес до свого хобі), слова самі склалися у відповідь: – Я візьму все.

– Так? О господи, я-я-я… я зроблю тобі знижку… і взагалі, можеш… я можу…

Лейла розсміялася і, насилу зупинившись, посміхнулася Діані. 

– Все нормально, я заплачу. Як ти взагалі дійшла до такої специфічної ідеї? – Лейла склала набори в шафу, де знайшлася заначка в кілька купюр. 

А ось місцезнаходження гаманця так і залишалося загадкою. 

– Мій колишній сміявся над тим, що мені подобалося. Шити, малювати, в’язати, вишивати. Мовляв, все це не підходить серйозному медику.  А ще, коли ми розлучалися, він сказав, що я сука.

На це Лейла аж фиркнула від сміху. Коли лайка покидає цей пухлогубий ротик, все стає ще комічнішим. 

– І так я вирішила поєднати приємне з корисним, – Діана гордо підняла підборіддя. 

– Боже мій, – Лейла закусила губу і в мить заключила Діану в обійми. – Ти така мила, я просто не можу, – проговорила вона на одному диханні і, схопивши Діану за плечі, відскочила, серйозно глянувши тій в очі. – Виходь за мене.

– Що? Га? Це… – Діана зашарілася, її погляд почав бігати по підлозі, наче відповідь була десь внизу кімнати. 

– Я жартую, – Лейла розсміялася й клацнула Діану по носу. – Давай почнемо з того, що просто будемо друзями. Лейла Хасан, інженер відділу досліджень і розробок, модифікація портативного Анімуса, – вона протягнула руку. 

– Діана Джирі, медичний робітник департаменту пошуку та освоєння спадщини, первинна обробка потенційних об’єктів, – вона потиснула руку Лейли. – Рада знайомству.

 

***

 

Напевно, вперше після довгого творчого затишшя, Лейла відчувала прилив сил. Хотілося поринути з головою в ці нескінченні креслення і розрахунки. Вона повністю переглянула концепцію секвенатора ДНК для портативного Анімуса і змогла скоротити час обробки даних майже в два рази. Паралельно вона придумувала ідеї для Софії Ріккін по покращенню маніпулятора з шістьма ступенями свободи. Їй не терпілося побачити, яким буде такий варіант Анімуса. По звітах з інформаційних розсилок вона бачила, що проекту був даний старт в Мадриді. І Лейла щодня оновлювала пошту в надії побачити запрошення туди. Побачити дітище, що бачилося їй в снах, – справжній Анимус з повністю переглянутою концепцією. Для дослідників зовні це б нагадувало більше атракціон або кінотеатр. Хтось міг сказати, що занадто жорстоко було заганяти хом’ячків крутити колесо, але те, що робили з хом’ячками на зразок Об’єкту 17, теж складно назвати гуманним. А скільки об’єктів до нього закінчили з ампутованими кінцівками через довгу роботу з Анімусом? Навіть імунодепресанти не допоможуть, якщо рідина перестає циркулювати. А подорожі на п’ятнадцять хвилин? Так історичний відділ ніколи не отримає те, що йому треба.

З листів Софії стало ясно, що і з таким Анімусом були проблеми. Ефект просочування в цій версії розвивався швидше і заважав роботі – перший піддослідний повністю втратив зв’язок з реальністю і почав вважати себе предком, монгольським полководцем, нападаючим на Велику Китайську стіну. І це вже за межами Анімуса. З кожною порадою Лейла відчувала все більше відповідальності за цю машину, але з кожним ігноруванням прохань приїхати – і більшу віддаленість від неї. Ніби це зовсім не її проект. Наче є інша Лейла Хасан, відповідальна за каракатицю посеред Мадриду. 

Але цю Лейлу Хасан утримувала в «Абстерго» Діана Джирі. Насправді «білявка з меду» виявилася тією ще уїдливою штучкою. Професія явно залишила на ній свій цинічний слід, і спілкуватися з нею було одним задоволенням. Вона навчила Лейлу вишивати: спочатку, правда, виходило так собі, тому першу роботу (звичайно ж, присвячену мудаку Отсо Бергу, що займає її парковочное місце) довелося практично повністю зробити під контролем Діани, десь навіть її руками. Напівхрестики були особливо проблемними для Лейли, та і складно було звикнути до того, що треба триматися однакового нахилу і не забувати про виворіт. Навіщо слідувати стільком правилам? Навіть у грьобаному вишиванні були ці правила. Як так?! Далі діло пішло простіше, і тепер уже Лейла могла впоратися без сторонньої допомоги. Вона надсилала Діані фотографію, коли закінчувала з черговим поні або вензелем у букви, і коли вчителька підтверджувала, що все зроблено правильно, з більшою наснагою бралася за слідуючий елемент, не зважаючи на те, що комп’ютер уже давно закінчив розрахунки і можна повернутися до роботи.

 

***

 

– Різдво? 

– Так, Різдво, ну знаєш, таке свято, на якому збираються з ріднею за великим столом, всі надягають дурнуваті светри і дивляться не особливо обтяжені сюжетом шоу по телевізору… У всіх людей має бути таке Різдво. Хоча б раз.

– Ні, ти не зрозуміла, – Лейла ніяково всміхнулася. –  Ми, може, і не місцеві, але святкували як всі. Переїхали ж давно. Я не про це, – вона витягнула руку, даючи зрозуміти, що Діана зовсім не має вибачатися, тут не було нічого образливого, принаймні для Лейли. – Я просто здивована, що воно так близько. Здається, ми й знайомі-то всього нічого. 

– Ну… – Діана нахилила голову, – вже більше півроку. Можемо потім відсвяткувати річницю в квітні.

– Одинадцятого.

–Ти пам’ятаєш, – вона посміхнулася і хитнулася на стільці. – Але не пам’ятаєш, яке сьогодні число. Ти надто багато працюєш, мила.

– Не називай мене так.

– А як називати? Дорога? Ніжна? Хоча ти не ніжна…

– Це образливо, – Лейла задумливо поглянула в сторону. – Хоча й правда.

– Пупсик? Сонечко?

– Мені що, п’ять?

– Іноді здається, що так. Лялечка? Мішка?

– Як ведмедики «Харібо». Чи «Барні».

– Я їх відкушую з голови, – Діана широко посміхнулася.

– Який жах…

– Може, тоді, солодкосердешна[4]? – Діана ледве стримувала сміх, все це починало нагадувати якусь гру в «відірви Лейлу від роботи».

– Що? – Лейлу аж сіпнуло. – Наче хтось вирвав і облизнув моє серце. Б-р-р. Як воно може бути солодким?

– Ну, дивлячись для кого, – Діана задумливо глянула в стелю. – Наприклад, доктор Ганнібал Лектер оцінив би.

– Давай ми залишимо моє серце до суду Осіріса, будь ласка, – Лейла благально подивилася на Діану, яку, явно веселило те, що подруга не може прийняти простий комплімент. – Ах ти, – вона схилилася над кріслом і уперлася в підлокітники, нависаючи над Діаною. – Припини.

– Ні, – Діана мотнула головою і забралася з ногами на крісло, все ще так само безсоромно всміхаючись і тихо сміючись.

– Ти засранка, – Лейла почала її лоскотати.

– Ні, стій! – Діана вже не стримувала гучного сміху, і лише коли крісло скрипнуло, давши зрозуміти, що воно не місце для таких ігор, вона вхопилася за руку Лейли міцніше. Ламати власність «Абстерго» не варто, хто знає, що вони зроблять з ними за зламаний стілець. – Добре, вибач.

– Мені можуть подзвонити… – Лейла винувато відвела очі.

– Мадрид? Лейла, – Діана провела долонею по обличчю дівчини, повертаючи до себе. – Я знаю, як це важливо для тебе, тому, якщо… коли Софія покличе тебе, ти зможеш відправитися туди першим же рейсом.

– Але доки цього не сталося, будь ласка, проведи це Різдво зі мною.

– З тобою?.. –Лейла явно сумнівалася. – Ді, я дуже хочу провести його з тобою, але…

– Всього три дні, – Діана прибрала розпатлане волосся і знову підтягнула ноги до грудей. – У моєї сім’ї є дивовижний будиночок в Північній Дакоті. Покатаємося на снігоходах, моя мама приготує гарбузовий пиріг. Буде весело, – вона схопила Лейлу за край кофтини. – Будь ласка.

– Блі-і-ін, – Лейла знесилено опустилася на коліна перед кріслом, – Гаразд, вмовила.

– Ура!

– Ти монстр, просто чудовисько, – Лейла розкинула руки для обіймів.

– Ні, я красуня, – Діана розсміялася і спустилася з крісла, падаючи в обійми подруги, міцно обійнявши ту за шию.

 

***

 

Північна Дакота зустріла прохолодним вітром і засніженими горами. Дістатися до невеликого містечка можна було тільки вертольотом – за минулі дні дороги замело шаром снігу в декілька метрів, тому трасу закрили на час розчищення. Лейла довго сміялася і не могла повірити розповідям Діани, що таке буває не лише на зображеннях в соцмережах, але коли пілот гвинтокрила послужливо пролетів над трасою, де ледве їхав автобус з дорожніми працівниками, дах якого був нижче, ніж дві стіни снігу з боків відритої дороги, Лейла вже не могла заперечувати очевидного. Незважаючи на засніженість трас, в самому містечку снігу було не так багато – тут, в горах, він продувався вітрами, тому на вулицях їздили машини, і, здається, вона навіть побачила одного червононосого велосипедиста.

Будиночок сім’ї Джирі знаходився в передмісті, біля озера з заворожуючим видом на гори. Перші хвилини Лейла насилу примушувала себе закривати рот, і те більше від холоду – до того було неймовірне бачити таку зимову казку. Вона, звісно, вже давно переїхала з Єгипту, але в Нью-Йорку, чи тим більше в Каліфорнії, не те щоб випадало багато снігу

– Застудишся, якщо будеш так довго стояти, – Діана допила свій чай і, підійшовши до Лейли, поправила на тій шарф. Вся з себе така зайнята інженерка Анімуса вже майже годину просто ходила по полю, як п’ятирічна дитина, й захоплено роздивлялася все навколо. 

– Просто… Воно навколо… І таке… – Лейла розсміялася. – Мені бракує слів. 

– Я помітила, – Діана посміхнулася. – Особливо по тому, як ти спілкувалася з моїми батьками.

– Ну, я наче дуже добре поговорила з твоєю мамою, – Лейла сховала замерзлі долоні. Хай вони і були в рукавицях, все-таки після теплої центральної Америки тут, на півночі, хотілося загорнутись у все тепле. – Я старалася, правда. Просто незвично розмовляти з чужими батьками.

– Так, особливо ти старалася розмовляти з моїм татом.

– Він повів нас стріляти по пацюкам!

– Але ж вони з’їдають наші запаси.

– Вони живі! – Лейла розвела руками. 

– У нас в лабораторії є живі пацюки. І взагалі, мені про пацюків буде говорити людина, яка допомагає створювати апарат, де ось такенна, – Діана відміряла долонями не менше десяти сантиметрів, – голка входить у шию людини, а потім її крутять, як при підготовці в космонавти? 

– Ну… Добре, переконала, – Лейла притягнула до себе Діану, обійнявши за талію. – Дякую, що витягла мене з кабінету. Так би й просиділа всі вихідні за комп’ютером.

– Ну не обов’язково за ним, – Діана пару разів хлопнула рукавичкою по грудях Лейли. – Може, ти би що-небудь вишивала. Наприклад, подарунок мені на річницю нашого знайомства.

– Звідки ти знаєш? Ех, від тебе нічого не приховаєш… Ти у мене така розумна, – Лейла посміхнулася.

– Це було очевидно, – Діана розсміялася. – Я зроблю вигляд, що буду сильно здивована подарунку.

– Принаймні, ти не знаєш, що там буде зображено.

– О так… – Діана трохи гойднулася. Стало занадто тихо. Тут, у засніженому полі далеко від міста, не було ні тварин, ні птахів, ані людей. Неначе все завмерло, боячись морозів. Якщо гарненько вдивитися, можна було розгледіти яку-небудь сіреньку білку на дереві або зайця за заметом снігу. Може, навіть пташок, що стрибають з гілки на гілку у пошуках ягідок, що залишилися з осені. Але доки жінки стояли ось так, обнімаючись, хотілося вірити в те, що вони і справді одні посеред цього тихого казкового пейзажу.

– Напевно, нам треба їхати… – порушила мовчання Лейла і подивилася на снігохід, на якому вони сюди дісталися. – Можна, тепер я керуватиму? Обіцяю, що буду слідувати правилам.

– Так… Мабуть, пора, – Діана посміхнулася і зробила пару кроків назад, але провалилася в протоптані до цього сліди Лейли і почала падати.

– Ді! – Лейла спробувала втримати подругу, та замість цього полетіла вслід за нею, коли та вхопилася за її куртку. – Фух, – Лейла дивом встигла виставити долоні. Ліва рука і коліно наштовхнулися на каміння під шаром снігу. Зате вона не притиснула Діану. – Ти просто космічно акуратна, – Лейла розсміялася, за що тут же була повалена на сніг. – Ді?..

Діана сіла верхи на Лейлі. Її біле розпатлане після шапки волосся спускалося на почервонілі щоки. Карі очі затягнуло димкою. Пухкі вуста злегка розкрилися, немов вона хотіла щось сказати, але передумала.

– Твоя шапка, – Лейла протягнула руку вгору, щоб підтягнути її до себе. І варто було тільки відвести погляд від Діани, як губи вже обпалювало гарячим поцілунком з присмаком трав’яного чаю. Лейла пальцями підхопила шапку і, упершись в землю під снігом, сіла.

– Я… – Діана видихнула, випускаючи велику хмаринку пари між ними, і подивилася на Лейлу, немов чекаючи відповіді.

Підчепивши зубами край рукавички, в яку набився сніг, Лейла зняла її, я вслід і другу, після чого повернула червону шапку на голову Діани. Провівши долонею по її рум’яній щоці, Лейла м’яко посміхнулася і притягнула дівчину до себе для другого поцілунку.

– Нам потрібно повертатися. Скоро стемніє… – Лейла натягнула шапку на Діану, краще сховавши вуха.

– Ага.

– Тепер я можу розраховувати на місце за кермом?

– Навіть не думай, що тобі діставатимуться ключі від снігохода за кожен поцілунок.

– І не збиралася, – Лейла цмокнула Діану в надуті губи. – Я собі зад відморожу, якщо просиджу ще хоч секунду, тому благаю… Хабібті [5].

– «Хабібті»? – Діана піднялася і допомогла встати Лейлі, – Значить, «мила» у нас під забороною, а так можна?

– Тільки тепер, – Лейла обійняла дівчину за талію, – І тільки тобі.

 

***

 

Якщо там, в Північній Дакоті, Лейла ще відволікалася від думок про проект Мадрида, то після повернення вона знову почала завалювати пошту Софії листами без відповіді і до відключки засиджуватися з модифікуванням Анімуса. Діана намагалася навідуватися до Лейли, але все частіше просто сиділа декілька годин в кріслі-мішку без діла, поки не отримувала черговий наказ від начальства повертатися до якого-небудь з об’єктів або збирати додаткові зразки. Через недолік справжньої роботи тут страждала не лише Лейла. Насправді Діана навіть промацала грунт в Мадриді для себе на випадок, якщо Лейлу все-таки переведуть. І, здається, одне місце в медичному відділі їй би там все-таки знайшли. Залишалося дочекатися, поки запрошення отримає Лейла, та з кожним днем ставало все очевидніше, що це навряд чи станеться.

– Присягаюся, ще трохи, і вона в мене піде під три чорти, – Лейла стиснула в руці склянку з коктейлем і прикусила зубами ніготь на великому пальці. Зазвичай вона їх зістригала, щоб не гризти саме в такі моменти. Погана звичка ще з дитинства – в задумливості і від нервів в хід йшли ручки, олівці, нігті. Тож ці предмети варто було тримати чимдалі від неї.

– Швидше б вже. Може, хоч сьогодні зосередишся на чомусь іншому? – Діана провела по плечах Лейли долонями, а після, обійшовши її крісло, сіла тій на коліна, намагаючись не зачепити склянку в руках дівчини. – Ти у мене удома, ми відзначаємо річницю, я отримала чудовий подарунок і розраховувала, що вечір закінчиться без інших жінок, – Діана потягнула вгору кофту Лейли. – Я, знаєш, можу і почати ревнувати…

– До Софії? – Лейла підняла брову. – Було б до чого, – вона в один ковток допила коктейль і поставила склянку на підлогу поряд з кріслом. – Може, я теж відчуваю ревнощі до твоєї роботи?

– Думаєш, до мене домагаються пробірки з кров’ю? – Діана запустила руку за спину Лейли, намацавши застібку ліфчика.

– Ох, я бачила, як на тебе дивилася склянка з печінкою Об’єкту 17, – Лейла зітхнула вільніше, коли застібка, нарешті, піддалася.

– Я навіть уявляти собі таку сцену боюся. Це найбільша дурість, яка зривалася з цих вуст, – Діана поцілувала Лейлу.

– Гм… Тоді, може, Мільтон? Риєтеся там в ньому вже який рік, може, тут захований якийсь особистий інтерес? Заводить дивитися на тіло нащадка привабливого пірата? – Лейла вклала руки на стегна Діани, пальцями провела по паску до пряжки.

– Ти вирішила за один вечір побити всі рекорди з дурості? – Діана прикусила губу Лейли. – Сміливіше… – дзвякнув метал застібки. Діана відсторонилася, але тільки для того, щоб зтягнути з себе футболку.

– Дивлюся, ти підготувалася, – Лейла провела долонею по голому тілу.

– Та, на відміну від тебе, – Діана жестом вказала Лейлі відірватися від спинки крісла, щоб допомогти розібратися з блузкою і бюстгальтером. – Я взагалі-то пам’ятаю, коли у нас річниця.

– Я теж пам’ятаю, – глянувши вслід своєму одягу, Лейла відкинулася на спинку крісла і провела долонею по плоскому животу Діани, по її персам, що здіймаються, пальцем ледве торкнулася соска, що стирчав. – Я ж подарувала подарунок. Ти навіть сказала, що тобі сподобалося.

– М-м-м, – Діана закусила губу й сіла ближче. – Так, я берегтиму його… – вона схопила Лейлу за зап’ясток і направила її руку нижче. Лише коли пальці Лейли забралися під мереживні трусики, Діана відпустила її руку і легко обійняла дівчину за шию.

– Я старалася, сколола собі всі пальці. Ти ж знаєш, що я не люблю користуватися наперстками, – заходячи рукою глибше, Лейла розсунула статеві губи і ніжно провела пальцями до горбка клітора.

Діана гаряче видихнула і вчепилася однією рукою в спинку крісла. Лейла хотіла сказати, що хтось вже змокнув, так чекав цього продовження застілля, та по рум’яному лицю дівчини було ясно, що їй зараз не зможуть відповісти. Вільною рукою вона нахилила Діану до себе і, нахилившись вперед, лизнула сосок, в той же час обвівши клітор пальцем. Трохи прикусивши сосок, вона посміхнулася, дивлячись на реакцію Діани, і тут же залишила поцілунок, згладжуючи свою невелику слабкість. Стежачи за зітханнями і стогонами Діани, Лейла то нарощувала, то уповільнювала темп, переміщаючи пальці від клітора всередину і назад.

– Лейла… – Діана підняла її за підборіддя, відриваючи від своїх грудей, і пристрасно поцілувала, як завжди робила перед тим, як кінчити.

– Ді… – Лейла відчула, як Діана стискає її пальці, як підводяться її плечі, як з куточку привідкритих від німого стогону губ стікає слина після поцілунку. Діана впала на груди Лейли і, відсапавшись, знову поцілувала.

– Я хочу ще подарунок…

– Яка ти ненаситна, – Лейла всміхнулася. – Невже того цуцика, що я вишила, недостатньо?

– Ні, – вона цмокнула Лейлу в вуста і, спускаючись поцілунками по її тілу, злізла з крісла, заразом потягнувши на себе штани і спідню білизну дівчини.

– Що ти задумала? – Лейла поставила ногу на плече Діани, що сиділа на підлозі. – Це вже схоже на подарунок для мене.

– Це він і є, хабібті, – Діана поцілувала внутрішню сторону стегна Лейли і упершись в крісло, піднялася поцілунками по нозі вище. – Я бачу, мене тут чекають, – Діана провела по вологій шкірі пальчиками.

– Це була моя фраза, – тепер настала черга Лейли закидати голову, кусаючи вуста і чіпляючись за спинку крісла обома руками.

 

***

 

Мільтон намагався віднайти п’ятий кут в кімнаті, поки Лейла спілкувалася з кимось по телефону (хоча це більше було схоже на суміш лайки на двох мовах з вкрапленнями людської мови, ніж на «спілкування»), а Діана, обійнявши подушку, вчитувалася в правила настільної гри, яку нещодавно купила. Юнак, звичайно, сам напросився в гості, але вже трохи шкодував про це.

– Діана… – він підсів ближче до дівчини і нахилився до неї, майже перейшовши на шепіт. – Це нормально? – він кивнув у бік бурхливої Лейли.

– М? – Діана підняла голову і подивилася на свою подругу. Сумно всміхнувшись, вона знизала плечима й повернулася до інструкції.– Як лікар, я скажу тобі, що це ненормально, але як та, хто провела з нею вже майже півтора роки, можу сказати, що цей її постійний стан. Ось тут, – Діана ткнула собі в лоб, – у неї вже зморшка не розгладжується від того, що вона постійно хмуриться. Їй навіть призначили ботулотоксин, щоб розслабити ці м’язи. Настільки вона вже не справляється.

– Ботуло… Що?

– Ботокс, – Лейла сіла на підлогу навпроти Мільтона та Діани.

– Його використовують і так, – уточнила Діана для Мільтона і поклала інструкцію на журнальний столик перед собою. – Здається, я розібралася, що треба робити, – вона відклала вбік подушку і потягнулася за мішечком з картками і кубиками. Карта вже була розкладена на столику і чекала, поки гравці розставлять фігурки.

– Чи ти думав, що ботокс колють тільки в губи? – Лейла всміхнулася, не зводячи погляду з Мільтона. Той пополотнів і трохи відсунувся від Діани. – Ді… Я хочу пити.

– Та, звичайно, – Діана піднялася з підлоги й пішла на кухню. – Тобі світле чи темне?

– Темне, – Лейла все ще не спускала погляду з Мільтона. Коли Діана підійшла, Лейла жестом попросила її нагнутися.

– М? Щось стало… – договорити Діані не дав раптовий поцілунок. Коли Лейла закінчила, Діана ніжно посміхнулося їй й дала легкий ляпас по лобі.

– За що? – Лейла обурено глянула на дівчину.

– Тому що не треба зривати злість на наших гостях, – Діана поставила банку з пивом на столик поряд з Лейлою і сіла на своє місце, намагаючись не дивитися в бік Мільтона. Його розчервонілий вигляд зараз би її точно розсмішив, а такого бідний хлопець міг не винести.  Одна знущається, інша сміється – та ще гостинність.

– Я не зриваюся, – тихо пробубніла Лейла, потираючи лоб. – Боляче взагалі-то.

– Ти заслужила, –Діана почала розставляти фігурки по стартових фортецях на карті.

– А… а що там сталося? – Мільтон якось постарався з’їхати з жіночих розбірок, але судячи з гострого погляду Лейли, він ступив на мінне поле, на якому йому точно було не місце. Та дороги назад вже не було. – Я чув щось про Анімус, у нас якийсь новий проєкт? Я, зізнатися, думав, що там вже нічого кращого не зробити, хіба не обкатана технологія? Ну, там навіть ніби як вже не потрібний нащадок…

– Як я подивлюся, ти всі презентації в розсилці дивишся, – Лейла відкрила пиво й зробила ковток. Вся ця політика компанії їй ніколи не подобалася. То вони все розповідають співробітникам, то не розповідають нічого. У результаті якийсь розробник ігр-прикриття з Абстерго Інтертеймент» знає про справжній Анімус і його використання, але при цьому навіть близько не підозрює, чим займається історичний відділ. І чому їм в компанії досі не забороняють спілкуватися одне з одним?

– Мільтон, це не те, що слід обговорювати…

– У тебе який рівень доступу? – перервала Лейла.

– Другий рівень розробника ігор. Ну, і за допомогу в програмі спадкоємства, – він кивнув у бік Діани, – перший рівень там.

– Наскільки ж ти нічого не знаєш Мільтон, – Лейла похитала головою.

– Що? Наскільки? – Він подивився на Діану у пошуках допомоги, але та лише знизала плечима і відвела погляд вбік. – Ой, ніби від мене так багато приховують.

– Ну… Ось уяви, твій другий рівень доступу розробника нижчий, ніж перший у спадкоємця, ти ж це зрозумів, коли тебе впровадили з тим… – вона почала клацати пальцями, згадуючи ім’я.

– Адевале.

– Так, ось, цей дядько. А тепер уяви, скільки, наприклад, знає Ді, маючи лише третій рівень медика. Ти просто знаєш не більше, ніж два плюс два, порівняно з тим, що знає вона.

– Менше знаєш, міцніше спиш, – тихо промовила Діана. – Може, ми почнемо грати?

– Ні, зачекайте, – Мільтон витягнув руку над картою. – Ти так говориш, ніби знаєш більше її рази в два, але це ж…

– А що, як так і є? – Лейла стиснула в руці банку.

– Лейла… – Діана спробувала зупинити подругу.

– Ти думаєш, це настільки просто, так? Те що тобі розповідають в презентаціях, про те який прекрасний проєкт «Об’єкт 17«, «Фенікс», «Хелікс», «Анімус Тек», бляха, або звідки ти там ще? Ти хоч знаєш, як тобі пощастило, що твій предок виявився даремним занудою, який примудрився ні в що не вскочити? Ти хоч уявляєш, що з тобою було б, якби який-небудь твій дід виявився хоч трохи корисним, і знайди вони тебе на пару років раніше? Тебе б замкнули в чотирьох стінах і тримали під крапельницею з фізрозчином. Раз на день в тебе б вганяли величезну голку і накачували наркотою, доводячи до стану, коли ти готовий розлучитися не лише зі своєю свідомістю, але і з життям. Ось тоді та штука, яка «вже давно обкатана технологія» розжене твою ДНК у декілька разів, змусивши вселитися в шкуру мудака, якого ти навіть, бляха, не знаєш. Змусить відчути весь біль, який відчував він, і ти, чорт візьми, навіть не знатимеш, чи сниться тобі це лайно, чи ти й справді відкрив двері в минуле? А потім, не дай боже, ти подумаєш втекти. Тоді тебе розкриють прямо від твоїх п’ят до маківки й вивернуть навиворіт, розклавши по баночках кожен твій цінний орган із зразком ДНК, і як трофей розішлють у відділення по всьому світу, щоб кожна країна допомогла у зборі даних там, де ти, щур, не впорався. Знайомся. Перший рівень розробника цих сраних «обкатаних технологій». Тільки завдяки таким, як ми, вас не тримають в клітках, незалежно від того, чим займалися твої далекі родичі. Нема за що, – Лейла встала з підлоги й пішла на балкон.

– Я… – Мільтон провів рукою по шиї. Він точно був приголомшений і не знав, що йому сказати. І чи слідувало взагалі.

– Не зважай, – Діана поплескала його по коліну. – Їй зараз нелегко, вона трохи на взводі від всього того, що доводиться вирішувати. – Діана зітхнула. – Вона навіть не усім може поділитися зі мною… І те, що ти зараз почув…

– Це правда?.. Просто в компанії ходять різні розмови… І це все…

– Схоже на ті розмови? – Діана зітхнула і піднялася. – Розумій як хочеш. Я не можу ні підтвердити, ані спростувати сказане, сам знаєш.

Діана вийшла на балкон і затремтіла. Нехай вони зараз і не в сніговій Дакоті, але прохолодний вуличний вересень після теплоти квартири не був привітним навіть в Каліфорнії.

– Лейла…

– Вони запустили проєкт. Підключили відділення пошуку спадкоємців в Мадриді, вже зігнали людей…

– Тестують на ув’язнених? – Діана впіймала здивований погляд Лейли і підійшла до неї, пригрівшись поруч. – Я не казала, що в мене вже четвертий рівень медика? Думаєш, мені дозволили б вести таких, як Мільтон, без знання про те, що у «Абстерго» є сотні ув’язнених на незаконних підставах? Та і я вже давно тут працюю, отож… Тепер я на одній сходинці з тобою, хабібті, – Діана посміхнулася.

– Ага, тільки знаємо ми всеодно різне, – Лейла поцілувала Діану, що притискається, у маківку. – Пробач, мені не варто було зриватися…

– Вибачся перед Мільтоном краще, – Діана легенько ткнула Лейлу у бік. – Налякала хлопчика тут байками. 

– Ой, були б те байками, – Лейла узяла своє пиво й відкрила балконні двері. – Мільтон, забудь все, що чув.

– Чув що?

– Який розумний хлопчик, – Лейла схвально кивнула й сіла за стіл. – Отже, майстер медичних мистецтв. Що у нас з правилами цієї фігні, поясниш нубам?

 

***

 

Чим більшим ставав проєкт Софії Ріккін в Мадриді, тим важче було дивитися на Лейлу. Діана намагалася навіть не заходити до неї на роботі, тому що швидше за все на неї не звернули б уваги, а якщо і помітили, то з більшою вірогідністю попросили б подати викрутку, ніж привіталися б. Спільних вечорів ставало все менше. Діана навіть хотіла запропонувати Лейлі переїхати до неї, щоб вони бачилися частіше, та коли дізналася, що Лейла й в гуртожитку не показувалася тижнями, кинула спроби. Лейла просто ігнорує спроби Діани куди-небудь витягнути їх, а якщо б вона ще й проміняла повернення додому на цю грьобану роботу, все б стало куди тяжче. 

З іншого боку був Мільтон, який безтурботно допомагав з розробкою ігор для «Абстерго Інтертеймент», здається, взагалі не вникаючи особливо в те, що він там робить, і просто насолоджувався життям. Він непогано вписався в колектив, і хоча Діану вже позбавили від обов’язків куратора, вони все одно продовжували спілкуватися. Вони вибиралися разом в кіно і навіть з’їздили пару разів відпочити на декілька днів, а все через те, що путівки просто пропадали завдяки декому, що вирішив, що розробка Анімуса важливіша.

Останньою краплею стало їх друге Різдво. Різдво, яке Діана провела в сльозах, тому що ще до вечора Лейла зірвалася в Каліфорнію. Адже підрозділ «Хелікса» з’ясував, що система була зламана, і новий проєкт по вивченню Лондона вже давно і дуже успішно досліджують Асасини, а значить, коли знадобилося латати систему самого вилучення ДНК і робити її більш закритою, звісно ж, треба було негайно зірватися до своїх досліджень. Діана, утираючи сльози, перечитувала розсилку і не розуміла, навіщо Лейла кинула її одну в цей день. Що можна взяти з тієї Каліфорнії, якщо атака вже сталась, якщо це проблема якихось підрозділів безпеки або розробників забезпечення, а не самого заліза? Залишалося тільки вгризатися в подушку зубами і глушити в голові думку про те, що Лейла просто шукала приводу, щоб повернутися до своїх розробок. А Діана була не більше, ніж хвилинною слабкістю.

 

Якщо ти вже працюєш у будь-якій із структур «Абстерго», не потрібно володіти високим рівнем доступу, щоб розуміти, що ця компанія не така проста. Достатньо бути хоч трохи параноїком. Медицина, розваги, високі технології, розробки обладнання – надто багато сфер охоплює «Абстерго», а якщо врахувати, скільки всього виходить через інші компанії, вже не з такими очевидними назвами, починаєш підозрювати, що це усе не просто так. Для цього навіть не обов’язково працювати в компанії, якщо вже бути чесним, та зсередини стає видніше. Одного разу вас можуть евакуювати усією будівлею на вулицю чи в підземний бункер, а повернувшись на робочі місця, ви не побачите ні порошинки, але швидше за все недорахуєтесь одного мовчазного юнака якого бачили на обідах біля кулера. Або ж у вас можуть проводити перевірку біометричних даних і після її закінчення когось можуть відвести нагору, а через пару тижнів ім’я цього працівника спливе в регулярній розсилці компанії, десь в розділі «співчуваємо родичам і друзям». Врешті-решт, ти можеш співпрацювати з схожим відділом з іншого міста, але одного разу втратиш зв’язок, а потім побачиш в новинах репортаж про вибух посеред того міста. Усе це складалося в неприємний пазл, який ти, працюючи в «Абстерго», або ігноруєш, або приймаєш як є. У першому випадку ти ідіот або хочеш таким здаватися.

Безтурботно п’єш каву, базікаєш з колегами, смієшся після планерок і йдеш далі колупатися в своїй нудній роботі. У другому ти продаєш душу дияволу в обмін на можливість працювати далі в не найчистішій корпорації. Є, звичайно, варіант не приймати, не миритися з цим. Швидше за все, ти почнеш копати глибше і зрозумієш, що зібране раніше, – лише частинка ще величезнішого пазлу, та перш, ніж ти вирішиш, як же до всього цього ставитися, тобі точно доведеться познайомитися ближче з яким-небудь мудаком з департаменту охорони. Чи усунення –  напевно у «Абстерго« був і такий. Але навіть якщо ти змирився і продав душу, рано чи пізно тебе можуть підштовхнути до зради ззовні. Наприклад, прийдуть додому або зламають систему симуляції «Хелікса«, що бувало вже не вперше. Анімус більш закрита система, що не вимагає підключення до зовнішньої мережі, тому відділ розробки Анімуса з подібними проблемами стикався рідше. Але не здогадуватися про те, що є асасини і вони завжди десь поруч, було складно.

Тому повідомлення від якогось «Декана«, що з’явилося посеред екрану спозаранку, не здивувало Лейлу. Але ось почуття приреченості прийшло негайно – машина все-таки робоча, й система завжди під контролем служби безпеки. Вона навіть не стала підходити до комп’ютера, коли помітила зміни в системі. Залишалося лише чекати своєї долі. 

Лейла лежала в кріслі-мішку й дивилася на монітори, підкидаючи м’ячик, який подарувала їй Діана на їх другу річницю знайомства. Якась в’язана штука, що пахне травами, чи то з крупою, чи то з камінчиками всередині. Діана явно хотіла не просто порадувати її, але і подарувати щось корисне, типу релакс-іграшки. Розслабитися Лейла так просто точно б не змогла, але відволіктися ця штука допомагала.

– Міс Хасан.

– Як офіційно, – Лейла оскалилася і, перекотившись так, щоб було видно гостей, подивилася на головного з незваних гостей. – Здрастуйте, містер Берг, – вона знову підкинула м’ячик.

– Ви маєте негайно покинути приміщення, – Берг упіймав м’ячика, коли той завмер у вищій точці.

– А око як у орла, – Лейла ледь не гмикнула, коли Берг кинув на неї злий погляд. – Мені не варто було цього згадувати? Невже ви боїтеся пташок, містер Берг? – Лейла піднялася з крісла й забрала свого м’ячика. – Чому я маю покидати приміщення? – вона провела поглядом співробітників охорони, що виносили комплектуючі її комп’ютера.– І ви ж розумієте, у нас тут майже всі дані зберігаються на загальному локальному сервері, що у вас за доісторичні протоколи роботи… А що вам зробили клавіатура з мишею? – Лейла підійшла до Берга й перейшла на шепіт. – Не забудьте потім ще застрелити монітор, подейкують, що це допомагає.

– Обов’язково, – Берг міцно стиснув плече Лейли і підштовхнув до виходу. – Як тільки ти заповниш правильно форму скарги, про те, що я займаю твоє парковочное місце.

– Точно, ти ж мені ще рік тому про це говорив…

– Два.

– Може, підкинеш бланк? Потрібно йти назустріч своїм колегам.

Після всіх вивчених файлів «Абстерго«, які попалися на очі Лейлі під час серфінгу у пошуках технічних зачіпок, вона чекала всього: і того, що її застрелять десь на нижніх рівнях, і ув’язнення на декілька місяців, і нескінченних допитів в кімнаті з одностороннім дзеркалом. І з тим же успіхом – кабінету директора з пропозицією приєднатися до якого-небудь таємного ордену і вищого рівня доступу (хоча у неї і так був останній рівень доступу в її напрямку), і храму, заповненого людьми в темних балахонах, –  та на подив її чекав усього лише кабінет Отсо Берга.

Вікно, закрите щільними шторами, холодне світло мерехтливої лампи під стелею, декілька напівпорожніх полиць з книгами і однією фотографією в рамці, де були зображені сам Берг і якась маленька дівчинка, мабуть, донька. Шафа на замку – скоріш за все, зі зброєю, якщо судити по спеціалізації Берга. З меблями тут теж було не багато, але місце для Лейли знайшлося.

Сівши на стілець навпроти столу, Лейла покрутила в руках м’ячик. Ззаду грюкнули двері – Берг вийшов з кабінету, залишивши її одну. Причому навпроти комп’ютера. Нехай там напевно і були пароль з системою захисту, але вона ж легко могла їх обійти і відправити повідомлення з проханням про допомогу. Лейла відкинулася на спинку стільця і заглянула за штору. Вікно теж без грат, значить, вона могла й туди вийти, якщо б захотіла. Отсо Берг, може, і був задушливим мудаком, але дурнуватістю все ж не вирізнявся, тобто її поки що не вважали зрадницею.

– Міс Хасан, з вашою допитливістю, я здивований тим, як ви поводилися зранку. 

Володар яскраво вираженого британського акценту пройшов вглиб кабінету Отсо Берга, сів за його стіл, поправив піджак і окуляри, після чого дістав теку і почав перегортати в ній папери. Лейла перекинула м’ячик в руках і огляділася. Отсо Берг стояв біля дверей і навіть не дивився в їх сторону, втупившись кудись в стіну навпроти. Більше нікого крім нової особи в окулярах тут не було.

– Підозрюю, мені слід було вступити в контакт з обличчям, ім’я якого вже є в наших базах з позначкою «небезпечний для системи симуляції«? Здається, я там бачила ще щось про «негайно сповістити службу безпеки«.

– Проте, ви їх не сповістили, – чоловік, не піднімаючи голови, перевернув лист в теці і почав читати слідуючий.

– Якщо я не відключила систему стеження, можна вважати, що я за умовчанням сповіщаю? Мені залишалося лише чекати, поки наша дорогоцінна служба безпеки дійде до мене.

– Ваш сарказм тут недоречний, – чоловік закрив теку. – Містере Берг, я попрошу вас, – коли Берг вийшов, чоловік постукав пальцями по теці й глянув на Лейлу. – Що ви думаєте про роботу в «Абстерго«, міс Хасан? Спробуйте відповісти серйозно на питання.

– Ну… А наскільки відкрито я можу говорити? Хоча… – Лейла подивилася в бік дверей, звідки тільки що вийшов хазяїн кабінету. Наказати щось Отсо Бергу, так ще і щоб він беззаперечно послухався? – Як я розумію, мій рівень доступу при спілкуванні з вами не має значення, і я можу говорити про все, що знаю?

– Ви кмітливі. Зараз я очолюю відділ історичних досліджень замість Ізабель Ардан. Як я розумію, ви досі не вивчили структуру компанії, якщо не знаєте, як виглядає ваше начальство.

– Але я знаю, як звати моє начальство, – поспішила виправитися Лейла. – І знаю, що сталося з минулим. Приношу свої співчуття, містер Гетевей. Сьогодні вранці я отримала лист від групи «Асасинів«, проте…

– Міс Хасан, щоб ви розуміли, – Гетевей перервав її спроби виправдатися. – Ваша техніка була вилучена не через недовіру до вас, а щоб з’ясувати, як їм вдалося проникнути в нашу систему. Ваша робота і відданість були вже не раз доведені за ці роки. Я хочу знати, що вами керує, міс Хасан. Мені дуже не хотілося б віддавати своїх кращих фахівців в руки кураторів. Наскільки я розумію, – він поплескав по теці, яка лежала на столі, – ви не хочете знову до доктора Ліс, адже не так?

– Так, – Лейла стиснула м’ячик в руці. Спочатку через часті порушення дисципліни, та й після участі в мітингах в Каїрі, біля неї знаходився куратор, завданням якого було зрозуміти, наскільки Лейла небезпечна для оточення. Почуватися лабораторним щуром або якимось вуличним собакою знову не хотілося. – Мені подобається працювати тут. У мене присутні проблеми з комунікацією, тому я попросила окремий кабінет, – Лейла знизала плечима, – та в цілому, робота з ресурсами «Абстерго« – це те, що я більше не отримаю ніде. І… – вона покрутила м’ячик в руці, – деякі проекти над якими я працюю, не можуть бути реалізовані… десь ще.

– Ви про експерименти з людьми? Вам незручно про це говорити?

– Швидше, незручно говорити про це з кимось ще.

– Я розумію, що ви навряд чи обговорюєте це з сім’єю, інакше б ми говорили в іншому місці, якби взагалі говорили. Але ви ж напевно обговорювали це з доктором Джирі, чи не так? – Гетевей довгим поглядом подивився на Лейлу в очікуванні реакції, але та не знайшла, що відповісти. – Міс Хасан, ваше особисте життя мене не хвилює, але я не можу не зауважити, що ваша продуктивність останнім часом впала, а тепер з вами на зв’язок виходять не ті, з ким ми звикли співпрацювати.

– Проблема не може бути в Діа…

– Міс Хасан, намагайтеся надалі не перебивати старших, це вже не вперше. Мене розчаровує лише ваша захопленість Мадридським проектом. Зі своїх джерел я знаю, що ви багато що вклали в їх Анімус і його технологію. Як і те, що ви не мали на це права. Як і те, що вони ніколи не визнають, що ви частина проекту, і вже тим більше не покличуть працювати до себе. Це поки що не наказ, але наполеглива рекомендація. Можете сприймати як пораду або як вам буде  зручніше: покиньте спроби влитися в проект, який займається застарілими практиками. Наскільки я розумію, ваш особистий проєкт зараз куди успішніший. Адже в вашого портативного Анімуса вже зовсім інші функції, чи не так?

Лейла неохоче кивнула й опустила голову.

– Я готовий збільшити вам фінансування і виділити людей, але більше ви не займатиметеся ним потайки. Пам’ятайте, хто вас годує, міс Хасан. Нікому б не хотілося втратити доньку, сестру…коханку.

– Так… – Лейла пополотніла. – Але… Можна попросити залишитися в проекті одній? Я допрацюю його сама.

– Не хочете ділитися? Чи боїтеся, що вас знову залишать без роботи? Міс Хасан, – Гетевей посміхнувся. – Я вам не ворог, але ви ніколи не повинні забувати, де працюєте і на що підписувалися. Якщо ви все ще не втекли, знаючи те все, що відбувається, значить, ви готові з нами працювати і без погроз. Просто не забувайте, будь ласка, про те, що у нас є свої правила, і найменше ми любимо людей, що порушують порядок. – Гетевей зібрав теку і встав з-за столу. – Вам дадуть нове обладнання після обіду. Доступ до всіх даних з хмари збережуть за вами, після перевірки повернуть і ті, що були на фізичних носіях. Зараз ми повинні забезпечити безпеку нашої системи. Поки можете відпочити або прогулятися. Я сказав все, що хотів.

Угум, – Лейла встала із стільця й попрямувала до виходу.

– Міс Хасан, – окликнув її Гетевей, підійшовши ближче. – Ви забули, – він протягнув м’ячик, який Лейла, мабуть, впустила, коли вставала. – Насолоджуйтеся можливостями «Абстерго«, а не боїться їх. Ви ж завжди так і робили, – незважаючи на весь тон розмови, він мало не по-батьківськи тепло поплескав її по плечу. – Ніколи не показуйте, що вам є що втрачати. Цим завжди можна скористатися.

 

 ***

 

У декілька коротких днів Лейла відновила свої дослідження і розчистила місце під новий (точніше, не такий вже й новий) проєкт. Особистим він був лише тому, що Лейла не відчувала в ньому необхідність, та й хотілося вийти вже з чимось крутим. А тут лише плани. Гетевей дійсно виконав обіцянку, і незабаром, крім офіційної форми на доступ до всіх баз ДНК-дактилоскопії «Абстерго« (звісно ж, доведеться заповнювати купу форм і паперів, щоб взяти їх в користування, але хоча би ніхто нічого проти не скаже), Лейла отримала тяжкий подарунок. «Матеріал сильно пошкоджений стародавнім артефактом, але все ще цінний ресурс. Г«., – було виведено рівним курсивом на коробці, всередині ж виявилася колба з великою гомілковою кісткою, на вигляд чоловічою, і декількома зразками крові, на кожній з яких була позначка: 

Об’єкт № 17. Вищий доступ».

Знадобилося немало безсонних ночей, щоб вивести «особистий проєкт« Лейли на хоч трохи прийнятний для живих тестів рівень. Гетевей безперечно був правий, коли говорив, що прогрес Лейли буксував на одному місці через бажання зірватися в Мадрид. До скреготу в зубах хотілося зірватися з місця і поїхати туди, хоч підлогу мити, хоч лампочки міняти, проте треба було вже відпустити. Але відпустити все так легко не давала гордість. Хотілося шпурнути Софії лист з прощанням, і щоб наступного тижня вже вийшла корпоративна розсилка, де Лейла з’явилася б великим розробником портативного Анімуса нового покоління. Звичайно ж, це максималістське бажання вилазило тільки під неабияким градусом, тому що на тверезу голову гординю все ж вдавалося побороти. Та бажання що-небудь шпурнути в обличчя Софії Ріккін залишалося.

Оновлений Лейлою Анімус, нарешті, перестав видавати попередження і помилки в коді й потихеньку запрацював. Приємний гул машини супроводжувався симуляцією, що не розвалюється. Залишалося лише приступити до тестів.

 

***

 

– Що… – Лейла примружилася від яскравого світла. М’язи лиця насилу слухалися. Вона спробувала повернути голову, але немов нічого і не змінилося. У розмитій картинці вона, здавалося, вгадувала біляву фігуру. – Ді?.

– Вона сама, – Діана сіла на ліжко Лейли й дістала ліхтарик. Відкривши ширше око Лейли, вона перевірила реакцію зіниці, після чого повторила ту ж процедуру з другим оком. – Не говори поки що.

Діана шумно видихнула й замовкла на декілька хвилин. За цей час зір ніби набув чіткості, руки і ноги починало поступово пронизувати колючим болем, проте глухим, немов це були не її відчуття.

– Я розумію, ти не любиш правила, ненавидиш інструкції, – голос Діани тремтів. Нехай Лейла і чула його немов в тумані, свідомість ніби сама домальовувала, як та зараз переживає й трясеться. А може, вона й справді так сильно тряслася, що Лейла відчувала це через ліжко. – Але як, як міг інженер блядського Анімуса не знати, що не можна в нього залазити одному? Як взагалі тобі могло прийти в голову сісти в цю машину смерті без підтримки… Та як…

– Ді… – Лейла спробувала впіймати руку Діани й стиснула її зап’ясток, наскільки могла. – Пробач.

– Ти… ти така дурна, – Діана розплакалася й ткнулася в груди Лейли.

– Може, прибрати це? – Лейла кивнула на крапельницю поряд з ліжком. Пара днів міцного сну і вітамінних розчинів внутрішньовенно цілком сприяли одужанню.

– Як твій лікар, я скажу, що ще рано, – Діана виписала для помічника рецепт на препарати і відправила за шприцами. – А як все ще твоя дівчина, я б взагалі тебе прикула до цього ліжка.

Діана провела тут майже всі ці дні. Лейла лише пару разів бачила, щоб та вийшла кудись далі, ніж до ванної кімнати. І те обидва ці рази за викликом начальства.

– Я рада, що ти знову можеш говорити, – Діана сіла поряд з Лейлою і провела долонею по її обличчю. – І навіть сісти, але тобі ще рано вставати. До речі, якщо вже розговорилася, – Діана подивилася на двері. – Може, поясниш, нарешті, що за біс тебе смикнув залізти в Анімус?

– Омега-Анімус, – Лейла потерла ніс.

– Не чіпай його.

– Чому? – Лейла здивовано глянула на Діану.

– Тому що коли я тебе знайшла, ти весь свій «Омега-Анімус«, – вона в повітрі показала лапки, підкреслюючи, як важлива була назва цієї машини смерті на її думку, – залила кров’ю, твої показники зашкалювали, а серце майже відкинуло коней. Добре, що твоя свідомість вже відключилася від системи Анімуса, інакше, висмикни я тебе під час симуляції, то зараз годувала б тебе з ложечки і утирала тобі слину. І це в кращому випадку.

– Я прямо чую, як ти стримуєш лайку в мою сторону, – Лейла сумно всміхнулася. – Я… трохи поспішила з тестами. Гаразд, – вона жестом попросила Діану заспокоїтися. – Гаразд… Я сильно, – вона підкреслила це слово і винувато подивилася на Діану, – поспішила. Гетевей попросив зайнятися проєктом, і я надто захопилася.

– Саймон Гетевей? Чому я не знаю про це? Чому ти мені нічого не розповідаєш, Лейла?

– Не хотіла тебе турбувати? Зрозумій, я просто…

– Хотіла утерти ніс Софії? – Діана погладила Лейлу по щоці, вилиці, провела пальцями по скроні, зариваючись пальцями у волосся. – Дорога… хабібті, я люблю тебе, зрозумій, я підтримаю тебе у всьому, тому не мовчи, будь ласка.

– Ді… – Лейла закрила очі і поклала голову на долоню Діани. – Я завантажила ДНК Дезмонда Майлза, – вона відчула, як завмерла рука Діани, і розплющила очі, коли відчула холод кімнати. Від жаху на обличчі Діани стало лячно навіть самій Лейлі. – Ді, це було узгоджено з Гетевеєм, я нічого не робила потайки, правда, – вона ніжно взяла обличчя коханої в долоні, незважаючи на крапельницю, провела пальцями по щоках, щоб хоч якось повернути в реальність.

– Як… – Діана замовкла, вона занадто часто ставила це питання, відповідь на яку навіть не могла б зрозуміти, не те щоб прийняти.

– Тихіше, – Лейла підтягнулася ближче до Діани і притиснулася лобом до лоба. – Зі мною все гаразд, я тут, поруч. Такого більше не повториться.

– Так, – Діана стиснула долоню Лейли і, відсторонившись, глянула тій в очі. – Тепер ти працюватимеш над цим своїм грьобаним Омега, Альфа, Бета, та хоч Гамма-Зета-Анімусом тільки після консультації зі мною. І ніколи не полізеш туди, якщо мене не буде поруч, зрозуміла?

– Так… Є, мем.

 

***

 

Діана пройшлася по кабінету Лейли. Після прибирання навіть і не було схоже на те, що хтось тут нещодавно ледь не помер. Вона з докором подивилася на хазяйку приміщення.

– Винна, каюся, – Лейла підняла руки й відвела погляд убік.

– Навіщо взагалі було лізти в пам’ять Об’єкту 17? Уся його рідня вже на сто ланок звідана, що ти там хотіла побачити? Перевірити, чи працює твій Анімус так само, як інші? – Діана опустилася в крісло-мішок Лейли і тут же наштовхнулася на щось тверде. Це виявився м’ячик, який вона дарувала їй на річницю. Ще б вони більше проводили часу разом, щоб кожна їх річниця не ставала сумним нагадуванням про те, що краще б вони тут не працювали.

– Він не працює так само, в цьому і суть, – Лейла провела пальцями по оболонці Анімуса і відкрила панель конфігурації. – В чому головний мінус використання системи нащадків-спадкоємців?

– Ну, проблеми взагалі дві. Далеко не усі йдуть на співпрацю, – Діана кивнула на завантажений зразок ДНК Об’єкту 17. – І друга, власне, якраз в спадкоємстві. Якщо нам потрібний період життя після зачаття нащадка – нам ловити нічого, – Діана розвела руками.

– Проблема ще ширша, насправді. Я обговорювала це з Гетевеєм, – Лейла відкрила карту аналізу ДНК. – Зараз ми шукаємо голку в стозі сіна й навіть не знаємо, чи те це сіно. У нас величезна база даних, але і досі відповідних об’єктів штук двадцять-тридцять.

– Є щось неправильне в тому, що ти називаєш людей об’єктами…

– Ти ж тільки що так називала сімнадцятого.

– Ну, коли він розібраний по колбах, складно його називати інакше, а ці «двадцять-тридцять« ще частинами цілком живі.

– Ти про Мільтона, чи що? – Лейла пирснула від сміху, – Гаразд, «людина«. А тепер підкажи, скільки нам відомо тих, хто дійсно зустрічався з необхідними артефактами і чиї дані нам потрібні?

– Завдяки історичним записам, так або інакше… Ну, чим пізніше, тим більше можна знайти з обох боків як тамплієрів, так і асасинів. Більше, звичайно, других.

– Помилка того, хто вижив. У нас більше їх серед асасинів, тому що вони то гублять свої артефакти, то викрадають у тамплієрів, то передають з рук в руки. Повна відсутність системи доводить їх до хаосу навіть у зберіганні надважливих об’єктів.

– Тобі потрібно менше спілкуватися з Хэтэуэем.

– Пробач, – Лейла винувато посміхнулася. – З ним складно сперечатися, напрочуд переконливо у нього все складається.

– Угум, скоро так і нашу хаотичну Лейлу навчить порядку. Ах так, – Діана легенько штовхнула черевиком колесо інвалідного візка, на якому сиділа Лейла. – У нього вже не вийшло.

– Не починай, – Лейла відмахнулася і продовжила. – Мій Анімус концентрується не на предку, а на відновленні по ДНК історії самого об’єкту. Так досить буде знати того, хто останнім бачив артефакт, знайти його останки, далі завантажуємо сюди – і все. Поки я працюю над тим, щоб система краще обробляла загублені фрагменти. Зараз вона їх просто пропускає, і є проблема з миттєвою синхронізацією. Немов шматок життя вирізується, склероз в реальному часі.

– Тобто, ти завантажила Об’єкт 17, щоб переглянути його життя?

– Щоб дізнатися про плани його батька. Такий був наказ Гетевея. Може, у Дезмонда були якісь зачіпки, але пройшло вже стільки часу, напевно старший Майлз вже давно змінив їх сотню разів, – Лейла зітхнула й відкрила дані з останньої сесії. – Ось, – вона промотала до блоку з життєвими показниками. – Це тобі треба?

– Так, – Діана підтягнула крісло до Анімусу і прокрутила логи. – Як ти взагалі ще жива, тут же все просто… – вона похитала головою. – І що ти взагалі робила?

– Через пропуск фрагментів я не змогла перервати процес, і мене відкинуло в мить, коли Дезмонд сам був в Анімусі, причому не в кращій його симуляції, дикі збої й розрив синхронізації. У мене почали плутатися його спогади і сприйняття з моїми власними.

– Ти просто, бляха, божевільна, – не витримала Діана. – Дала б тобі по голові, але, здається, зроблю тільки гірше. Хоча куди вже гірше… А де твій діалізний блок?

– А він потрібний?

– Сказала людина в інвалідному візку, – Діана встала і схрестила руки на грудях. – Через тиждень ти зможеш ходити, і ми почнемо до твого цього божевілля прикручувати хоч якісь гальма. А доти ти видужуватимеш. У мене вдома. Заперечення не приймаються ні в якому вигляді.

 

***

 

Після приєднання Діани до проекту Лейла змогла більше часу приділяти аналізу ДНК, а не роботі самого Анімуса. Технічно він був вже готовий, залишалося лише ввести дані для фізичної підтримки самого користувача. Якісь блоки коду доводилося переписувати під необхідні потреби, але в основному все працювало більш менш справно, просто не зовсім безпечно. З секвенуванням ДНК були певні проблеми. Лейлі вдалося завантажити нейромережу, яка обробляла пропуски і на основі загальних даних добудовувала історію : географічні дані підвантажувалися з супутніх фрагментів пам’яті, а якщо людина ніколи не була в цих місцях, щоб не утикатися в стіни використовувалися географічні бази і знімки з супутників, з урахуванням часу. Плани будівель теж бралися з відкритих і закритих баз, якщо чогось не було ні в пам’яті, ні в доступі, то ця будівля залишалася закритою – усе це було і без Лейли в минулих версіях Анімуса. Складніше було заповнювати спогади. Минулі версії сегментарно відновлювали пам’ять, що не вдавалося витягнути – просто пропускалося. Але що, якщо не вдасться відновити якраз таки те, що приведе до шуканого артефакту? Адже на основі інших спогадів і наступних подій треба скласти картинку. Їй потрібна була нейромережа, яка, подібно до реставратора картин, бачачи лише позначки підмальовування, визначить те, що було тут раніше.

– Ви робите поступи, міс Хасан, – Гетевей переглянув звіт Лейли і відклав його вбік. – Як ваше здоров’я? Не обов’язково нестися вперед з цим проєктом, за вами ніхто не женеться. Ви знаєте, скільки розроблявся оригінальний Анімус? Нехай у вас тільки модифікація, ідея все одно радикально змінює підхід, тому я зрозумію і прийму, навіть якщо у вас це займе ще пару, навіть трійку, років.

– Ви занадто добрі. Спасибі, зі мною вже давно все гаразд, – Лейла посміхнулася. Через збої з нейромережею вона поки що не могла запустити проєкт навіть для тестування. Діана заборонила навіть близько підходити до цієї «машини для самогубств«, поки не буде все перевірено – напівзаходи вона не прийме. – Насправді, як тільки з цим вдасться розібратися, – вона вказала пальцем в розділ, де описувалися поведінкові особливості симуляції, – можна буде запускати тестування.

– Судячи із звіту міс Джирі, навіть з цим вам доведеться ще почекати, – Гетевей строго подивився на Лейлу, витримавши паузу. Коли та опустила погляд на стіл, він змінив гнів на милість. – Опустимо доки медичну сторону. Що ж вас бентежить у вашій системі?

– Варіативність. Думаю, в нашому випадку все ж важливо зберігати чітку структуру. Історія не знає умовного способу, як мовиться, але чим старше ДНК, тим більше з’являється пропусків, і тим складніше симуляції вибирати шлях. Я доки можу запускати лише текстові прогони, але навіть тут вже виникають питання. Від користувача в симуляції ніколи не чекають відповіді на питання або рішення якихось важливих речей, але тут… – Лейла спохмурніла і з кожним словом все більше йшла в мимрення про надійність такого підходу.

– Міс Хасан, чи змінюється результат від способу, який вибирає користувач?

– Дивлячись чого, – їй знадобився час, щоб вийти зі свого трансу. – У нас все ще є сегменти, які ідеально зчитуються, і вони не можуть змінюватися, але саме плавання між островами варіюється, якщо так можна сказати.

– А якщо ваша система не бачить кінцеву точку, куди плисти, що вона спрогнозує?

– Відштовхуючись лише від первинних даних? Не сильно багато варіантів виходить, якщо чесно. Наприклад, мені вдалося прорахувати останні хвилини… – Лейла зробила паузу, вона знала, що вищі чини «Абстерго« не люблять, коли олюднюють «інструменти«, але побувавши в шкірі іншої людини, вже складно називати його «об’єктом«, – Об’єкту 17. І навіть якщо я штучно прибираю сегмент з його рішенням, нейромережа так чи інакше, грунтуючись на характері і минулих даних, вибирає варіант з тим, що він жертвує собою і активує захисну систему храму. Там тільки він робить це пізніше, після прощання зі своїми друзями і родичами, але результат не змінюється.

– Тобто ваша система цілком має місце бути, навіть якщо допускає якісь неточності?

– Так, але їй доки бракує практики, щоб виділяти найвірогідніші події самостійно.

– Безперечно не варто залишати це на користувача. Людський чинник небезпечний в нашій справі. Гординя, честь, помста, марнославство, любов, – Гетевей зняв і протер окуляри. – Людина залишається людиною, і в кожного свої недоліки. Усе це і веде до хаосу, якого ми прагнемо уникнути. Втім, якщо у вашої системи буде більше практики, вона стане краща, так?

– Так, вірно, – Лейла кілька разів кивнула. – Але мені доведеться перенастроювати інші машини, якщо потрібно буде завантажити цей код, і ще тестування…

– Я не закінчив, – Гетевей зупинив її і продовжив: – чи зможе ваша система передбачити події, маючи ввідні дані? Наприклад, передбачити, куди могла втекти потрібна нам людина, якщо у нас є зразок його ДНК, – за поглядом Лейли Гетевей зрозумів відповідь і дістав свого комунікатора. – Я відправлю розпорядження. Ви підготуєте все необхідне, щоб запустити її на будь-якому обладнанні, яке вам потрібне. Думаю, пари днів на збори вам з міс Джирі вистачить? Я не можу відпустити одного зі своїх найцінніших співробітників в іншу країну без лікаря у світлі останніх подій, самі розумієте.

 

Діана Джирі ніколи не шкодувала про те, яку роботу вибрала. Зарплата радувала в першу чергу, можливість подивитися на світ – в другу. Так, доводилося закривати очі на деякі речі, та з часом розумієш, що не лише ти береш участь в постановці, де підвішуєш над людьми ковадло, але і над тобою висить вістря деяких корпоративних особливостей. Прийнявши те, що в цьому ланцюжку всі страждають так чи інакше, жити стає трохи простіше.

Так Діана вважала рівно до того моменту, як відчула, що закохується в Лейлу. Може, вона закохалася в неї відразу, але усю гіркоту і тяжкість свого почуття зрозуміла, лише коли побачила, що Лейла знаходиться в ситуації не краще її. Вона ніби була не з цього світу, не була народжена для «Абстерго«. Вона порушувала правила, отримувала дисциплінарні стягнення, її усували від проектів, навіть не підпускали до власних ідей. І з кожним днем Діана все чіткіше бачила блиск тієї гільйотини, що висіла над Лейлою. Вона не грала з вогнем – вона була тим вогнем, який спалить усе навколо. Але Діана просто не змогла встояти перед його теплом і не змогла піти, коли ще не буле запізно.

Найяскравіше Лейла горіла, звичайно ж, від роботи: як від того проєкту, який дістався у результаті Софії Ріккін, так і від нового. Саймон Хэтэуэй не просто заборонив підопічній зв’язуватися з Софією: він видав Діані завдання простежити, щоб Лейла Хасан припинила з нею всі контакти. Тоді ще Діану здивувало таке доручення, але потім, коли з’ясувалося, що Лейла стала тісніше працювати з директором, стало ясно, чому воно з’явилося. Втім, можна було і не давати таких завдань – Лейла лише раз, після пари зайвих келихів, таки написала Софії, але більше навіть і не намагалася. Хоча лист у відповідь від Софії Діана вирішила видалити, поки Лейла лежала в лазареті. Тоді це здавалося правильним для її одужання – зайвий раз нагадувати про невдачі їй не було варто. Правда, про те, що Алан Ріккін, батько Софії, був убитий і Мадридське відділення сильно постраждало, вона все ж повідомила. Тільки ось Лейла не надала цьому особливого значення – вона вся вже була в нових ідеях.

Але допомагати Лейлі з новим проєктом виявилося важче, ніж думала Діана. Вони добре спілкувалися, поки працювали, Лейла захоплено возилася зі своїм дітищем і з радістю обговорювала все, що було з ним пов’язано. Як і їх відрядження з тестуванням системи доповнення історії. Та варто було хоч трохи відійти від роботи у бік стосунків, як все ставало коротше, тихіше, маломовніше. Діана відчувала цей холод, але відмовлялася приймати його. Лейла ж з легкістю могла відмінити їх похід в кіно або спільний вечір; навіть їх спільну поїздку вона примудрилася не просто відмінити – вона поїхала на інший кінець світу, просто попросивши прикрити її на роботі. Ніби вона і не пам’ятала, що вони домовлялися про цю поїздку і взагалі у неї офіційна відпустка.

– Лейла, – Діана ввела в профіль оператора Анімуса нові дані ваги Лейли. Та неабияк скинула останнім часом, і потрібно було, щоб Анімус прорахував крайні показники наново. Ці постійні зустрічі з Гетевеєм і Бергом явно не обіцяли нічого хорошого.

Коли там вони водили її на «довгу важливу розмову« востаннє? Учора? Діана так скоро заборонить Лейлі й зовсім забиратися в Анімус за медичними показаннями. – Тут в історії обробки твої дані ДНК-дактилоскопії. Намагалася згадати, де лежать ключі? Чи не могла знайти мобільний? – Діана розсміялася, але, не почувши підтримки, замовкла. – Лейла?

– Ді… – Лейла відірвалася від комп’ютера й підійшла до Діани. Опустившись на коліна перед нею, вона замовкла.

– Так?. – обережно подала голос Діана, коли пауза затягнулася. У голові роїлись сотня думок про те, що усе це означає, але жодна не підходила до обставин.

– Ти… найсвітліше, що у мене є, – Лейла поклала долоню Діані на коліно. – Ти дивовижна в усіх відношеннях і заслуговуєш тільки кращого.

– Не смій, – голос Діани затремтів. Від холоду в словах Лейли ставало не по собі. Незважаючи на її слова і тон, все вело до одного. – Не треба, – вона закрила рот Лейли долонями. – Чому зараз?

– Тому що, – Лейла прибрала руку Діани і доторкнулася губами до її долоні. – Ти страждаєш. Я хочу, щоб ти була щаслива, але я не можу дати тобі того, що ти хочеш, – Лейла піднялася з підлоги і провела по волоссю Діани. – Я не хочу тебе втрачати як подругу, але це все.

– Ця бридка машина сказала тобі, що робити, так? – Діана спробувала відкрити логи з сесії Лейли по власній ДНК, але все було стерто. Мабуть, Діана й справді не повинна була бачити відповідь. – Ти вибрала той варіант, в якому я не відправлю тебе до чорта? Чи це був той, де я тебе відправлю, і так ти захистиш мене від чогось? Тобі погрожували? Гетевей? Берг? Що сталося, Лейла?

– Я не хочу про це говорити, – Лейла не могла видалити записи про наявність самої сесії, це не дозволялося по протоколам безпеки «Абстерго», тому лишалося тільки стерти вміст. – Не намагайся зрозуміти, просто так буде краще, – вона повернулася на своє місце.

– Кому, бляха, краще… – крізь зуби процідила Діана, стискаючи пальці в кулаки так, що навіть кісточки побіліли, а руки почали трястися. Всередині немов пройшовся ураган. Хотілося і кинутися до Лейли в обійми, і задушити її, й прибити десь в коридорі Отсо Берга, і отруїти Гетевея. Вона знесилено закусила губу і встала зі свого робочого місця. – Я йду.

– Тобі заборонено покидати проект до його запуску, – холодно відкарбувала Лейла, цитуючи слова Гетевея, які Діана вже чула декілька разів.

– Мені потрібен час. Якщо твоя грьобана машина працює, ти напевно вже знаєш, повернуся я чи ні, – твердо сказала Діана й вийшла з кабінету.

 

 ***

 

Діана гортала в телефоні фотографії за минулі три роки і намагалася зрозуміти, як так взагалі вийшло, що це все не закінчилося раніше. Ось їх перше Різдво, ось їх річниця, а ось вона відмічає Різдво одна, ось у неї річниця у відрядженні, ось її Різдво взагалі з Мільтоном, тому що Лейла загрузла в звітах для Гетевея, ось їх річниця в Квебеці по сусідству з групою Сігма, яка контролює процес чергового дослідження. Лейла продовжувала говорити, що любить її весь цей час, і Діана вірила їй, незважаючи на весь холод, що пронизував їх стосунки останній рік, – але щось зламали в її Лейлі, немов відняли щось з того людяного, що в ній ще залишалося; тепер замість неї був лише робот, націлений на прогрес.

Лейла не виходила на зв’язок майже тиждень. Потім написала повідомлення про те, що провела якусь трансляцію, покликала в кіно, запитала, як справи. Наступний лист прийшов вже через тиждень, і весь час ні слова про роботу, ні єдиного прохання повернутися до проєкту. Гетевей теж не викликав на особисту розмову, тобто Лейла продовжувала здавати звіти про те, що вони досі успішно разом працюють. Діана перегорнула їх листування. Вони так давно не розмовляли особисто, немов щось заважало їм зустрітися. Хотілося по-дитячому пограти в скривджену дівчинку, яку прийдуть і обіймуть, і гра продовжиться вже за її правилами, та рішення Лейли було остаточним, і від цього ставало болючіше.

«Є хвилинка»?

Повідомлення від Мільтона спливло згори, закривши чергову фотографію в альбомі.

«Нащо?»

Діана покрутила в руці телефон і відправила повідомлення. Напевно, слід було додати хоч би декілька смайликів, але настрій був завалитися на диван з морозивом, забратися під коцика й дивитися тупі серіали, а не писати веселі повідомлення.

«Можеш вийти? Це ненадовго».

Діана подивилася на двері і, ліниво вставши з ліжка, оцінила свій зовнішній вигляд. Чепуритися в такому стані вона точно не зможе, тому Мільтону доведеться перетерпіти, якщо вже так терміново потрібно її бачити.

– Вау… – Мільтон прикрив рота рукою і розсміявся. – Доктор Джирі, я б порекомендував вам повернутися до практики, – він посміхнувся й протягнув пакет. – Можна увійти?

– Ти ж ненадовго… – буркнула Діана, але пакет узяла. Побачивши там ціле відро морозива і упаковку маршмелоу, вона відійшла в бік, пропускаючи Мільтона в квартиру. – Навіщо ти прийшов?

– У тебе такі червоні очі, – він схилився до обличчя Діани і несхвально похитав головою. – Хочеш, подивимося що-небудь? Чи я можу приготувати вечерю. Як взагалі поживаєш?

– Мільтон…

– Діана, – він погладив її по голові. Його велика тепла долоня повністю накривала маківку. – Я просто хочу знову побачити посмішку свого куратора, – він прибрав пасма, що спадали їй на обличчя, і посміхнувся своєю простою широкою посмішкою. Діана стиснула губи й уткнулася йому в груди лицем, зім’явши футболку під долонями. На черговому схлипі Мільтон зітхнув і поплескав Діану по спині. – Здається, ти неправильно мене зрозуміла. Ауч! – удар в живіт був кволим, проте відчутним, – Зрозумів–зрозумів, – він обійняв дівчину. – Тоді морозиво й тупе поліцейське шоу? Що думаєш?

 

***

 

Мільтон запропонував Діані зустрічатися ще в перший місяць їх тісного спілкування в якості куратора й підлеглого. Тоді вона йому сказала, що він хороший парубок, проте точно не її тип і, в принципі, з роками нічого не змінилося. Але він залишався хорошим хлопцем, з яким було приємно проводити час. Правда, незважаючи на всю доброту, вмовити його зіграти роль хлопця перед Лейлою виявилося нелегко. Дослівно це звучало: «Пробач мене, звичайно, але я не хочу коли-небудь прокинутися в лазареті з діркою в оці від ручки, якщо твоїй подрузі раптом щось стукне в голову», але Діана знала, що за «подругою» ховалося щось цікавіше, швидше за все з яскравими епітетами і як мінімум однією «сукою».

Втім, Лейла змогла це прийняти і навіть схвалила рішення Діани (нібито воно було реальним), відмітивши, що Мільтон – це саме той, хто їй потрібний: добрий і чуйний, якого і заслуговує світла людина на зразок Діани. Ці слова били болючіше, ніж будь-яке знущання або ображене хмикання. Вона знала, що треба Діані, – завжди знала, але не давала, тому що не хотіла? Чи тому що не вміла? У останнє вірилося важко, тому що до своїх дорогоцінних проєктів Лейла відносилася з неймовірним трепетом.

Поступово їх робочі стосунки повернулися в колишнє русло. Те, як Лейла горіла своїм проектом, заражало ентузіазмом, а холодними вечорами залишалося лише глушити голос в голові, що шепотів про те, що саме через цей ентузіазм кожен вечір став таким нестерпним. У вересні Діані довелося зайнятися прийомом чергових новачків і відсторонитися від проекту. Втім, на цих етапах вона вже і не була така потрібна: система була відлагоджена, залишалися лише останні штрихи з боку Лейли і її програмного забезпечення.

Незважаючи на заборону Діани робити що-небудь самостійно, вона сказала, що все одно запустить систему, але попросить кого-небудь асистувати, й навіть покличе Отсо Берга, якщо більше буде нікого.

Проте залишати її одну точно було поганою ідеєю. Вночі (як завжди, звичайно ж) прийшов лист, що Анімус Лейли готовий, але цій божевільній явно не сиділось на місці. Ще нещодавно вона насилу відновлювалася після конфлікту системи з Об’єктом 17, а тепер збиралася змішувати ДНК різних людей і запускати в одній симуляції?

– Ти божевільна сука, – Діана шпурнула свою сумку в кут кабінету і підскочила до Лейли в пару кроків.

– Присягаюся, я здала ДНК Мільтона назад в архів, – Лейла підняла руки вгору й від’їхала в кріслі назад. – Я навіть не завантажувала його дані, можеш перевірити історію. Просто безневинний жарт, щоб ти швидше повернулася. Пробач, було складно утриматися. Я більше не використовуватиму твого хлопця у своїх прикладах, добре.

Діана майже виправила, що Мільтон не її хлопець, але поки що залишила цю тему. На майбутнє. Лейла ніколи не докоряла в цьому Діані, швидше навпаки – говорила, що вони обоє такі молодці і бажала швидкого їм розвитку стосунків. Проте якщо вона перевірила спогади Мільтона, то навіщо взагалі був увесь цей цирк з підтримкою легенди Діани? Щоб заспокоїти її?

– А моя ДНК?

– Я її не брала, – Лейла знизала плечима. – Ти моя подруга, і… І я не хочу підглядати в твоє життя.

– Боїшся дізнатися, що я тобі брехала?

– Я знаю, що ні.

Повисла ніякова тиша, яку перебив писк з Анімуса.

– Що це? Раніше такого не було.

– Ох, це секвенатор. Я настроїла його на новий режим обробки декількох зразків ДНК.

– Лейла! То все-таки це не було жартом?!

– Зачекай, дай пояснити. Коли я порпалася в спогадах Дезмонда Майлза, там був дуже дивний момент. Величезний шматок часу був схожий на процес симуляції, але це не він. З такими фізичними показниками він більше нагадував кому. І я намагалася розібрати аудіо-файли, в які вдалося перетворити частину спогадів. Це просто, чорт візьми, дивно, проте в нього там, в голові, неначе був хтось ще. Мову без робочої симуляції розібрати неможливо, а без тебе я не стала її запускати, – тут же уточнила Лейла, – та по аналізу голосу мені видало ось що, – Лейла відкрила базу даних на комунікаторі й передала його Лейлі.

– Об’єкт 16?

– Саме він. Скажи, як голос одного міг потрапити в спогади іншого, якщо ми точно знаємо, що по історії Клея вони не зустрічалися.

– Баг твого Анімуса? Не знаю.

– А що, як не мого? – Лейла відкрила дані, зняті з фізичних показників Об’єкту 17. – Дивися, це все отримано звідси, він був ще в середовищі Анімуса, коли отримав голос Клея Качмарека. Що, якщо симуляції можуть перетинатися? Чи створювати свої світи, або…

– Або комусь потрібно більше спати, – Діана легко стукнула Лейлу по голові комунікатором. – Закінчи хоч би один проєкт, перш ніж будувати теорії змов на інший, домовилися?

– Згадай, де ми працюємо. Тут тільки і будувати теорії змов…

 

***

 

Для польових випробувань портативного Анімуса Саймон Гетевей обрав Єгипет. В «Абстерго» знайшлися і записи про деякого меджая, який контактував з артефактом, і навіть приблизне місцезнаходження його гробниці. Також, за наполегливою рекомендацією Діани, спеціально було вибрано щось близьке до ДНК самої Лейли, якщо вже та особисто збирається лізти в пекельну машину. Так звикання тіла до клімату всередині симуляції могло пройти спокійніше, ніж якби Лейлу закинули в якогось вікінга. Діана наполегливо рекомендувала зупинитися на варіанті, де вони просто проводять тестову симуляцію без пілота, але розуміла, що немає ні єдиного шансу відрадити Лейлу від можливості випробувати своє дітище.

Гробниця Байека з Сиви виявилася занадто далеко від найближчого міста. Вони ніяк не могли розгорнути сервер в пустелі, та й ризик залишитися без зв’язку далеко від цивілізації був занадто великий – все могло закінчитися погано для всієї операції. Коли з’ясувалося, що нічого корисного в гробниці не виявилось, (як усе-таки рідко зустрічаються асасини, які забирають артефакти в могилу), то звичайно ж допомогти могла тільки повна симуляція і обов’язково посеред пустелі в якійсь богом забутій печері.

– Я навіть не знаю, якими словами сказати тобі, що я проти.

– Ніякими, – Лейла завела бензиновий генератор і сплеснула руками, коли той заторохтів. Поступово по всій печері почало включатися світло. – Так! Я молодець! Чорт візьми, яка ж я розумниця!

– Так-так, – Діана підійшла до Лейли й протягнула рушник. – А тепер ти вирубаєш це все, і ми їдемо в готель, тому що тобі потрібно виспатися, а мені настроїти віддалений зв’язок, – Діана стиснула губи. За наказом Гетевея вона повинна була залишитися в місті і віддалено підтримувати Анімус і його показники. На випадок, якщо все ж зв’язок в пустелі пропаде під час бурі або ще з якої б то не було причини. Діані не хотілося залишати Лейлу одну, але навіть швидку вона швидше привезе туди, ніж звідти викликатиме допомогу, отож неохоче довелося погодитися.

– Ми повинні відсвяткувати! Наше перше випробування, Ді! – Лейла була настільки піднесена, що навіть не звертала уваги на те, що вперше з їх розлучення знову назвала Діану так. Зате це помітила сама Діана і була трохи приголомшена.

– Ну… – вона потерла шию. – Тоді ти залізеш в симуляцію не раніше, ніж протверезієш, домовилися?

– М-м-м, – Лейла закусила губу і навіть почала нетерпляче підстрибувати. – Гаразд! Домовилися.

– Мене починає хвилювати твій вибір на користь випивки в порівнянні з цим проєктом. Погана тенденція, міс Хасан.

– Так-так, доктор Джирі.

– І ми перестаємо пити, як тільки ти заїкнешся про неорганічні спогади і пам’яті ізомерів, домовилися?

– Що це взагалі за маячня?

– Відкрий свій лист з минулого тижня і зрозумієш, генію ти мій.

 

***

 

– Ді… – Лейла насилу могла триматися на ногах, тому стояла, упершись долонею в двері їх номера, поки подруга порпалася з замком.

– Так-так, зачекай, майже готово… – Діана, нарешті, відімкнула замок і, прибравши руку Лейли, відкрила двері. Вона спробувала дотягнутися до вимикача, проте її долоню перехопила Лейла і підтягнула до вуст. – Лейла? Ти перепила…

– Я сп’яніла лише від щастя, – Лейла широко посміхнулася і схилилася до Діани. Навіть без світла, місяць досить освітлював кімнату, щоб помітити в її п’яному погляді пустотливий блиск. – І твоєю красою… Я така рада, що ти поряд зі мною цього дня, – вона притиснула до себе Діану і вдихнула її запах повними грудьми. – Ді…

– Що? – Діана уперлася долонями в Лейлу, намагаючись хоч якось тримати дистанцію.

– Повернися до мене, – вона зарилася носом у маківку Діани. – Я хочу, щоб ти знову стала моєю, щоби кинула Мільтона, – вона поцілувала Діану в шию. – Щоб ми знову були разом… Хабібті, – Лейла взяла обличчя Діани в долоні й провела пальцем по її щоці, змахуючи сльозу. – Я здам цей проєкт Гете… гет…гетвею.

Діана розсміялася крізь сльози.

– Ні-ні, не смійся, я справді здам проєкт, і тоді ми зможемо бути разом. І він, і цей мудила Берг відстануть, я буду лише на підтримці, а стрибати в часі там будуть інші. Давай відправимо Мільтона стрибати по минулому? У нього ж виходить, так? Ну в цьому своєму проєкті. Нехай тут пострибає, тут же нічого складного… А у нас, може, навіть вийде втекти, кудись чимдалі, може, де-небудь в Антарктиді немає тамплієрів і асасинів, як думаєш?

– Лейла, – Діана провела долонею по руці Лейли. – Я буду твоєю, якщо ти захочеш, і без усього цього, – вона посміхнулася і стиснула вуста.

– Ні, спочатку потрібно буде все здати, щоб вони заспокоїлися. І тоді, тоді обов’язково.

– Гаразд-гаразд, все заради тебе, хабібті, – Діана стиснула піджак Лейли. Так хотілося все висловити за ці місяці, але стільки щирості від Лейли вона ніколи не чула, тому вся злість кудись розгубилася, й хотілося просто насолоджуватися моментом.

– Не називай мене так, – Лейла похмуро подивилася на Діану. – Ось кинеш Мільтона й тоді можеш повернути собі це слово.

– Добре, як тільки ти здаси проект, я кину Мільтона, – Діана встала навшпиньки і потягнулася за поцілунком в вуста. – А доки можна мені отримати завдаток з цих обіцянок, кохана?

 

Кінець.

 

– Примітки перекладачки –

[1] «GFY U SOB» — абревіатура від «Go Fuck Yourself U Son Of a Bitch» (з англ. «Пішов на хуй, ти, сучий сину»)

[2] «Suck it» — з англійської «Відсоси»

[3] «GTFO» — абревіатура від «Get The Fuck Out» (з англ. «Зїбися»)

[4] «Sweetheart» — з ангійської милий, дорогий, коханий. Буквально: sweet (солодкий) + heart (серце). На жаль не зовсім змогла передати цей жарт у перекладі.

[5] «Хабібті» — розмовна форма від «хабібаті» — жіночий рід для арабського слова Хабібі (араб. حَبيبي) — «(мій) коханий».

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Коментарі на “Ціна прогресу

  1. мій перший досвід у перекладі художніх текстів, і, як на мене, все вийшло не так уже й погано. переклад усього цього твору зайняв у мене п’ять днів. і ці п’ять днів були неймовірно цікавими та важливими для мене! по-перше, хочу подякувати авторові оригінального твору Levittra Hazard за дозвіл на переклад моєї улюбленої роботи по всесвіту Assassin’s Creed! без Вас цього усього не було, а Лейлу я би любила на крихту менше. неочікувано для мене самої Лейла Хасан стала однією з улюблених персонажів з цього всесвіту особисто для мене, а за час роботи над цим фанфіком я полюбила її та Діану ще сильніше. по-друге, я би хотіла подякувати всім читачам, що у майбутньому прочитають мій переклад та, можливо, ознайомляться з оригіналом. дякую за те, що зараз читаєте цей коментар і, сподіваюся, що цей переклад Вам усім сподобався! буду вдячна за виправлення помилок та об’єктивну критику, а також за будь-які інші коментарі до цієї роботи, до зустрічі!

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: