У сні чи наяву Частина 4

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— Це точно не наш автобус?

— Ні, він навіть до кінця міста не їде, — впевнено відповідає Армін, спостерігаючи, як автобус зупиняється перед ними й кілька людей ліниво виходять з нього. — Але ти можеш сісти на цей, якщо хочеш потім пройти п’ятнадцять кілометрів замість двох.

Ерен зітхає й опускається назад на лавку, відкидає голову на спинку і мружиться від сонця. Сьогодні доволі тепло як для середини осені.

Армін поправляє ручку свого на диво не напханого рюкзака на своєму плечі й бере до рук фотоапарат, що висить на його шиї на тонкому ремені. Він налаштовує його і наводить на Ерена.

— Я думав, ти хочеш сфотографувати мене гарного на фоні лісу і заходу сонця, а не спітнілого на трухлявій лавці зупинки, — бурмоче Єґер, не розплющуючи очей.

Армін клацає фотоапаратом і одразу ж оцінює результат.

— Дивлячись на це фото, я буду згадувати, як ти нив тут і не міг дочекатися автобуса, — посміхається він.

— М-м-м, романтично, — тягне Ерен, і за його тоном важко зрозуміти, було це сказано серйозно чи з сарказмом.

Саша відволікається від телефону. Вона переписувалася з Конні, і той написав, що буде через кілька хвилин.
Вона піднімає очі й натикається поглядом на м’яку посмішку Мікаси, яка також трішки мружиться від сонця і ненав’язливо спостерігає за друзями. Вони сидять тут близько п’ятнадцяти хвилин всього, а Ерен з Арміном вже встигли мимохідь згадати їх майбутній маршрут, обговорити місця, де їм треба побувати, поскаржитися на якийсь тест з математики і, звісно, трішки подитиніти. Саша й сама мимоволі посміхається, коли бачить, як Ерен з-під напівопущених повік дивиться на Арміна, поки той порпається у найменшій кишені його рюкзака.

— А кубик Рубіка тобі нащо? — запитує Армін, дістаючи названий предмет на світло.

— Я просто забув його викласти. Проте мені буде чим зайнятися, якщо буде нудно.

— Нудно? Ми взагалі-то гуляти їдемо, — нагадує Армін, поклавши кубик на місце і продовживши вивчати вміст кишені. Він знаходить щось цікаве, судячи з його здивованого погляду, і дістає зв’язку з двох ключів. — Ти ж казав, що загубив свої ключі від кімнати.

Ерен вже повністю розплющує очі і розгублено дивиться на ключі. А потім радіє.

— Ти знайшов їх, Арміне, дякую!

Армін з посмішкою зітхає і кладе ключі собі до кишені.

— Нехай поки побудуть у мене. Може, десь у твоєму рюкзаку і моя улюблена авторучка знайдеться?

— Навряд чи.

Слова Ерена тонуть в протяжному «Приві-і-іт», що звучить по іншу сторону дороги. На світлофорі стоїть Конні і махає їм рукою. Щойно загоряється зелене світло для пішоходів, він перебігає дорогу. Набитий рюкзак на його плечах здається доволі важким, але бігти йому, схоже, зовсім не заважає.

— Я ж не запізнився, правда? — питає він, скинувши рюкзак на лавку біля Арміна і Ерена.

— Правда, — відповідає Армін. — Ти якраз вчасно, зараз має під’їхати наш автобус.

— Єдина розумна людина, — киває на Конні Ерен. — А ми для чого сюди так рано прийшли?

Йому ніхто не відповідає, оскільки всі відволікаються на автобус. Більша частина речей швиденько відправляється в багажник, і, оскільки автобус майже порожній, вся компанія дружньо і не домовляючись сідає позаду. Жіночка, що сидить біля водія, мовчки перевіряє їхні квитки і проводжає уважним поглядом в кінець салону.

Саші дістається місце під злегка прочиненим вікном, і вона відчиняє його трохи ширше — в автобусі доволі спекотно.

— Ніхто не проти? — питає вона.

Тих, хто проти, не виявляється, тож Саша вдоволено вмощується на своєму місці. Хоче дістати навушники, але потім прислуховується до музики, що грає в автобусі, і вирішує з цим почекати. Схоже, у водія є смак.

Ерен завалюється у протилежний від Саші куток і відразу заплющує очі, схоже, готуючись проспати всю дорогу. Армін дістає путівник, шукає щось в ньому кілька хвилин, а потім відкладає і доєднується до Ерена і його сеансу дрімоти. Мікаса музику в автобусі не оцінює і одразу вдягає навушники. На екрані її телефону світиться завантажений фільм чи серіал.
Конні заходиться грати в якусь гру на телефоні, і Саша час від часу кидає погляд в екран, щоб оцінити ситуацію.

За вікном пролітають автівки, будинки і дерева з дещо пожовтілим листям, і Саша може лише подивуватись тому, як осінь перетворила звичайну дорогу з міста на щось до біса гарне. Їй подобається спостерігати за тим, що вони проїжджають, і слухати музику в салоні.

У якийсь момент Конні поряд починає щось шептати, і тільки трішки нахилившись до нього Саша розуміє, що він тихенько підспівує. Вона теж впізнає пісню і приєднується до друга. Декілька людей попереду обертаються, щоб кинути на них погляд, але нічого не кажуть, тож Саша й Конні не зупиняються. Їх дует помічає Мікаса і ставить свій фільм на павзу, щоб витягти навушники з вух і з посмішкою на обличчі поспостерігати за друзями.

— Шикарний трек, — зі все ще заплющеними очима бурмоче Ерен і теж починає підспівувати, тож їх дует перетворюється в тріо.

Армін теж прокидається, і в його руках швидко опиняється фотоапарат.

— Зніми відео, — говорить йому Мікаса.

Армін киває і знімає їх усіх по черзі, ледве стримуючи широку посмішку або навіть сміх. Пісня закінчується, і в їхній частині автобуса знову панує комфортна тиша.

Решту шляху вони долають мовчки. Саша хрумтить крекерами, які взяв з собою Конні, коли Армін перевіряє час на телефоні, дивиться у вікно і говорить, що скоро їх зупинка. У автобусі вони залишилися самі.

Поле за містом змінюється густою лісосмугою, і автобус, проїхавши ще хвилин десять, нарешті зупиняється біля великої вивіски, що закликає охороняти ліс від пожежі.

— Нам ще хвилин двадцять йти, — повідомляє Армін, коли вони виходять з автобуса. — Тут недалеко має бути галявина.

У лісі виявляється настільки тихо й спокійно, що їхні кроки по хрусткому листі здаються надто гучними, наче порушують заведені тут порядки. У кронах дерев іноді перегукуються птахи, а під ногами ламаються палиці. Вітру взагалі немає й інколи створюється враження, що все застигло в моменті.

Хвилин через п’ять у полі їхнього зору з’являється водойма — мілкий, але широкий струмок, через який тягнеться зімпровізований місток з дерев’яних і кам’яних купинок.

— А це безпечно? — питає Конні.

— На вигляд так, — знизує плечима Ерен. — Ну майже.

— Можна обігнути, але це буде дуже довго, — говорить Армін і першим прямує до струмка.

— І не так весело, — вирішує Саша і крокує за ним. Вона давно хотіла чогось такого цікавого і вже початок їхньої подорожі її не розчарував.

— Навіть якщо впасти, води буде максимум по коліна, — помічає Ерен, вдивляючись в напівпрозору воду. На дні, поміж камінців, він помічає купку вертких мальків.

— До речі, тут аномально холодна вода, наскільки я знаю, — Армін нахиляється і встромляє у воду кілька пальців. — Я б сказав, льодяна.

— Чудово… — тягне Ерен і, щойно Армін випростовується, без попередження піднімає його на свої руки.

— Ерене! — здивовано скрикує Армін, але Ерен лише зручніше підхоплює його під коліньми і ступає на першу купинку.

— Не смикайся, бо впадемо обидва.

— Отак і живу, — закочує очі Армін і зітхає.

Саша ледве стримує сміх і поки не наважується піти за ними. Потрібно дати їм більше простору. Армін швидко мириться зі своїм положенням і знаходить, чим зайняти руки, — він бере фотоапарат і починає щось налаштовувати.

— Арміне, прибери від мене цю штуку, будь ласка, інакше вона полетить у цю аномально холодну воду, — просить Ерен, демонстративно відвертаючись, щоб Армін не зміг його сфотографувати.

— І я, виходить, теж? — питає він, міцно притиснувши фотик до себе.

— Ні, — бурмоче Ерен, старанно виглядаючи місце, куди найкраще було б ступити далі. — Тебе не кину.

Саша щиро вболіває за Ерена, який робить наступний крок, і полегшено видихає, коли цей крок виявляється успішним.

— Ставлю двадцятку на те, що вони впадуть, — сміється поряд Конні.

— Ставлю двадцятку на те, що не впадуть, — відповідає Мікаса і простягає до нього кулак.

— Згоден, — Конні стукає своїм кулаком об кулак Мікаси і азартно посміхається.

— Але ти йдеш позаду, — ставить вона його перед фактом і ступає на першу купину.

Саша йде одразу за нею, і половину шляху через струмок вони долають спокійно. І щойно Брауз про це думає, її нога не втримується на вологій поверхні і зісковзує у воду. Взуття одразу промокає і ступню огортає пекучий холод. Здається, вона чує наляканий скрик Конні, який йшов на відстані кількох великих кроків від неї і навряд чи встиг би щось зробити.

Але в наступну мить Сашу міцно хапають за лікоть і сильно стискають, щоб втримати. Вона рефлекторно і різко вдихає, чи то від відчуття холоду, чи то від несподіваного болю в руці. Мікаса тримає її і, схоже, їх обох накриває відчуттям дежавю. Колись таке вже траплялося. У їхніх снах Мікаса неодноразово хапала Сашу за руку. Але якщо тоді вона робила це для того, щоб зупинити і наздогнати, то зараз вона робить це, щоб врятувати її від падіння у холодну воду.

Швидко отямившись, Мікаса сильним порухом підтягує Сашу назад на купину і притримує доти, доки вона не відновлює рівновагу.

— Дякую, — вдячно киває Саша, намагаючись відкинути неприємні спогади. Останнім часом вона часто нагадувала собі, що їхня реальність досить далека від снів.

— Обережно, — Мікаса м’яко посміхається і відпускає лікоть Саші, та лише для того, щоб потім нормально взяти її за руку. — Ходімо.

Тримаючись за руки і не поспішаючи, вони дістаються берега. Мікаса не відпускає руку Саші, поки вона рівно і обома ногами не стає на суху землю. Вони обмінюються короткими поглядами, а потім обертаються, щоб переконатися, що Конні теж дійде до берега.

— З тебе двадцятка, — говорить Мікаса і киває в сторону Ерена і Арміна, які чекають на них попереду і розглядають щось вдалині.

— Все чесно, — киває Конні і посміхається. — Спитай, будь ласка, у нашого навігатора, скільки нам ще йти.

Мікаса киває і йде рівнятися з Ереном і Арміном. Коли Саша хоче рушити за нею, Конні м’яким рухом зупиняє її. І очі його горять зацікавленістю, наче в божевільного.

— Це вона, чи не так? — питає він, дивно посміхаючись.

— Ти про що? — не розуміє Саша.

— Про Мікасу. Її ти бачиш уві сні, так?

— Звідки ти..? — Саша хмуриться і намагається згадати, коли могла обмовитися йому про це. Наскільки вона пам’ятала, вони не говорили про соулмейтів вже доволі давно.

— Це було просто, — знизує плечима Конні. — Ти мені її описувала не раз, пам’ятаєш? Вона відповідає опису, а ще є щось таке між вами. Виходить, ти зустріла свою споріднену душу? — Конні раптом серйознішає і робить ображене обличчя. — І мені не сказала.

— Це не так просто… — чесно зітхає Саша.

— Все нормально, я розумію, — Конні посміхається і підіймає руки вгору, наче здається, а потім знову серйознішає. — Ви говорили про це?

— Так, — невпевнено киває Саша. — Ні. Тобто… — вона ловить м’який і злегка здивований погляд Конні і знову зітхає. Треба було розказати про це раніше. Вона потребувала серйозних розмов зі своїм ліпшими другом, та й Конні мав право знати. — Ми ніколи не говорили про це напряму. Я маю на увазі, не було чогось типу «ми соулмейти, це щось означає, треба з цим щось робити.» Ми просто знаємо це і все.

— Не поспішай все закопувати, Сашо. Думаю, вам потрібен час. Я б теж очманів, якби зустрів людину, яка чи не кожного дня вбиває мене уві сні. Яка ще й моя споріднена душа. Трохи моторошно, ти сама казала. Не можу знати точно, якою ти бачиш її у снах, але в реальності… — Конні переводить погляд вперед, на Мікасу, що сміється з якогось Еренового жарту, і знизує плечима. — Вона чудова.

Саша шаріється, а Конні просто якийсь аж надто збентежений і веселий.

— Пішли, — бурмоче вона і крокує вперед, намагаючись сховати своє збентеження. Бачить Мікасу, що чекає її, і рівняється з нею. — Ну що там?

— Ми майже прийшли, — відповідає Мікаса. — Армін сказав, що тут недалеко є галявина.

— Ось тут! — кричить Армін і пришвидшує крок. — За цими деревами!

Коли вони виходять на галявину, Саші перехоплює подих і вона мружиться від яскравого сонця, що щедро затоплює цю частину лісу. Місцина виявляється доволі великою за площею, а ще зовсім вільною від дерев і кущів. Густа трава ще не встигла пожовтіти і вкривала всю галявину. Стало так тихо, наче вони опинилися десь в іншому світі.

— А-а-а! — цю тишу одразу ж руйнує Ерен, швидко побігши невідомо куди вперед. Він скидає по дорозі свій важкий рюкзак і біжить вглиб галявини, не перестаючи радісно скрикувати. — Тут круто!

Армін і Конні одночасно сміються, а потім Армін упурхує за Ереном.

— Зачекай!

— Це яблуні? — захоплено питає Конні, дивлячись у протилежний кінець галявини, де її обрамляє лінія міцних гарних плодових дерев з великими яблуками. — Це яблуні! Високі, до речі, треба лізти, щоб дістатись до яблук.

Саша дивиться кілька секунд на ті дерева і розуміє, що їй хочеться. І яблук, і самого процесу лазіння по деревах. Вони сюди розважатися приїхали, врешті-решт.

Вона перезирається з Мікасою, і та, схоже, розуміє її без слів, бо обидві вони в наступну секунду прямують в кінець галявини.

Лазити по деревах — справа не така вже й важка, але Саша розуміє, що здертися на перші гілки, які розташувалися доволі високо, буде нелегко. Вона лише з подивом роззявляє рота, коли Конні, який незрозуміло коли наздогнав їх, злітає з потужного стрибка і міцно хапається руками за першу товсту гілку найбільшої яблуні.

— Я теж так зможу! — впевнено видає Саша і з ентузіазмом оглядає гілки, обираючи найміцнішу на вигляд.

Вона підходить ближче до дерева і готується стрибати. Її стрибок виходить акуратнішим, ніж у Конні, вона хапається за гілку, підтягується і одразу залазить на кілька гілок вище, щоб дати дорогу Мікасі. Та теж легко опиняється на дереві.
Конні вже зник десь вгорі серед гілок і листя, тож Саша і Мікаса просто лізуть за ним, але зупиняються одразу як дістаються перших яблук. Вони яскраві й налиті, їх так і хочеться зірвати.

Це вони і роблять. Зривають по яблуку і зручно вмощуються серед гілок. Саша одразу згадує дитинство — тоді вона отак лазила чи не щодня.

— Ти на верхівку лізеш? — піднявши голову, питає вона в Конні.

— Так! — відповідає той звідкись зверху і лізе далі, шарудячи листям.

Мікаса солодко відкушує від яблука і примружує очі від задоволення.

— Солодке? Кисле? — питає Саша.

— Солодке, — відповідає Мікаса і відкушує ще. — Смачно, спробуй.

Яблуко дійсно виявляється солодким і смачним. А ще дуже соковитим. Саша й не пам’ятає вже, коли останній раз їла таке. Яблука з магазину зовсім не схожі на ці.

Вони з Мікасою сидять на дереві і хрумкотять яблуками, інколи кидаючи погляди вниз, на галявину, де Ерен та Армін розкладали речі для посиденьок і готували вогнище. У Саші з’являється ідея спробувати запекти кілька яблук.

— Дівчата, прикрийте голови, буду трусити, — чується зверху голос Конні. — Зверху найкращі яблука.

— О боже, — зітхає Саша, але все ж накриває голову руками.

Мікаса робить те саме і, коли дерево починає трусити від зусиль Конні, починає тихо сміятися. І цей сміх виявляється заразним, бо через кілька секунд передається і Саші.

Коли вони повертаються до Ерена і Арміна з повними руками яблук, вогнище вже горить, а речі з рюкзаків вже розкладені. Хлопці ліниво розляглися на одному з покривал і переглядали знімки на фотоапараті. Конні визвався піти назбирати ще гілок для багаття.

Саша з задоволенням знімає кросівки, особливо той, що промок, залишає їх недалеко від вогнища і зручно вмощується на покривалі біля Мікаси.

— Знімай шкарпетки і вкривайся, — раптом наказує вона Саші і передає їй невеличку пухнасту ковдру. — Я й забула, що ти промочила ноги.

Саша слухняно все виконує і з радістю вкриває холодні ноги ковдрою. Сонце все ще пригріває, і вона з задоволенням заплющує очі і підставляє обличчя під сонячні промені.

— Теж люблю так робити, — чує вона голос Мікаси через деякий час.

— А? — Саша повертається до неї.

— Це, мабуть, останні сонячні дні перед зимою, — провадить далі Мікаса з легкою посмішкою на обличчі. — Останні дні, коли можна насолодитися сонцем.

— Не любиш зиму?

— Не люблю холод. Багато можливостей втрачається, коли холодно, — Акерман раптом знічено всміхається і відводить погляд. — А ще я дещо лінива в холоди.

— Нікуди не хочеться виходити, хочеться лише лежати у теплому ліжечку, пити чай і читати книжки? — розуміючи, перепитує Саша і отримує кивок у відповідь. — Так, розумію. Так і будемо робити.

Мікаса підіймає брови в запитанні.

— Зимою, — пояснює Саша. — До канікул ще довго. Будемо варити какао за твоїм рецептом — мені воно дуже подобається. Додивимося той мультсеріал і почнемо інший. А можемо влаштувати марафон аніме, я знаю багато хороших. П’ятницями можна заглядати на останній поверх — Гісторія по секрету сказала мені, що там влаштовують дискотеки, — Саша розуміє, що розмріялася, і ніяково замовкає.

— Мені подобається такий план, — серйозно відповідає Мікаса і всміхається, що змушує Сашу відчути себе трішки впевненішою.

Саша киває і відкушує від нового яблука. Поки Ерен з Арміном зварять свій суп і запечуть картоплю, вони вже всі понаїдаються.

Коли на мить здіймається легенький вітерець, Саша чомусь починає гостріше відчувати цей момент. Сік з яблука тече по пальцях і пахне просто неперевершено в купі з запахом осіннього листя і лісу в цілому. Саша помічає, що Армін і Ерен кудись зібралися, але їх не хочеться питати, куди. Її розлінило сонце, солодкі яблука і тепло Мікаси поряд. Зараз не треба думати ні про що, окрім цього моменту.

Через деякий час хлопці починають щось кричати на іншому боці галявини. Саша ліниво розплющує одне око і бачить, що Армін і Ерен гасають по траві один за одним, а Конні зі сміхом спостерігає за ними.

— Ерене, злізай з мене, замучив!

— А ти перестань усе фотографувати!

— Гаразд, тільки відпусти мене, — погоджується Армін і заливається сміхом, все ще лежачи на траві.

І цей сміх чомусь так приємно резонує всередині Саші, що по шкірі біжать мурашки. Вона непомітно переводить погляд на Мікасу, що теж дрімає на сонечку, і відчуває незнайомий їй раніше приплив ніжності десь під серцем.

***

Саша ще ніколи не бачила таких дивних печер. Вона не бувала в подібних місцях взагалі. Але зараз, несучись по нерівній підлозі, вона на диво швидко орієнтується в кам’яному лабіринті. Намагається мислити правильно, але страх просто несе її вперед. Саші холодно, спереду віє ще більш крижаним повітрям, тож десь там має бути вихід.

Вона чує важкі швидкі кроки позаду, але не обертається. На цей раз на неї напали з холодною зброєю, тож вистрілу в спину можна не боятися і просто тікати. Хіба що Мікаса виявиться спритнішою і стане метати свої ножі.

Саша забігає в кривий поворот і тільки зараз дивується тому, звідки в цих печерах світло. А потім бачить вихід з тунелю, де сонце яскраво освітлює підлогу і дякує долі за порятунок.

Завчасно.

Вихід з тунелю виводить її не на вулицю, а у величезну печеру з дуже високою стелею і великим озером, від якого так і віє холодом. Саша різко зупиняється на тонкій смужці дороги перед обривом у воду, а потім біжить попід стіною. Через озеро йде довгий тонкий міст, і бігти більше нікуди, тож дівчина перестрибує невелику купку каміння перед мостом і забігає на нього. Кілька секунд вона помічає Мікасу боковим зором, поки вона не повторює її стрибок і не опиняється на мосту позаду неї.

Саша збирає останні сили і прискорюється, а потім шоковано зупиняється, розуміючи, що міст веде прямо в стіну на іншій стороні, у глухий кут. Саша обертається і, побачивши Мікасу, що в кілька швидких кроків має наздогнати її, переводить погляд вниз, на темну озерну гладінь.

Тіло робить все за неї. Вона хапається за поручні, підтягується і з повними страху очима перестрибує їх. Їй здається, що вона летить у повітрі дуже довго, перш ніж боляче вдаритися об воду. Повітря покидає її легені, з усіх сторін обступає темна синява і колючий холод. Вже через кілька секунд голова вибухає болем, а тіло раптово німіє. Рухатися стає неможливо, і Саша просто спостерігає, як світло з поверхні все віддаляється і віддаляється від неї, поки її очі не заплющуються самі собою.

Саша ніколи ще не відчувала такого сильного холоду, і в останні секунди їй здавалося, що холодніше вже просто не може бути, але у свідомість її повертає саме холод. Відчуття того, як крижана вода стікає з її волосся на шию, як мокрий одяг неприємно прилипає до тіла. Потім вона розуміє, що її тягнуть на берег, хоче щось сказати, але одразу ж кашляє водою. Коли її опускають на землю, кашель стає сильнішим, і Саша з хвилину відкашлює воду, намагаючись контролювати свою щелепу, що до болю трясеться від холоду.

Жадібно вдихаючи повітря, Саша насилу опирається на руку, яку знову відчуває, і обертається, не знаючи, чого очікувати. Мікаса могла витягти її з води лише для того, щоб вбити самостійно, то чого вона чекає?

Але дівчина перед нею зовсім не схожа на ту, яка ще кілька хвилин тому полювала на неї. В її очах збентеженість і хвилювання, а не бажання закінчити те, що вона почала. Мікаса дивиться так, наче дійсно хоче допомогти. Саша не знає, як це розуміти, а тому завмирає перед нею, здивовано розглядаючи її обличчя.

А потім Мікаса знімає свою куртку, повільно тягнеться до Саші, боячись налякати, і накидає куртку на її плечі. Саша мала б здивуватися тому, чому куртка виявилася сухою і теплою, але вона просто дивиться в очі Мікаси, намагаючись зрозуміти, що сталося. Чому сон, який стільки років закінчувався її смертю і нічим іншим, раптом змінився.

Мікаса посміхається куточком губ і, не дочекавшись ніякої реакції зі сторони Саші, поправляє на ній куртку, щоб гріла краще. Саша хотіла б щось сказати, запитати про її наміри, але вони рідко говорили уві сні і зараз не можуть сказати ні слова.

Мікаса однозначно змінилася, і Саша хоче вірити, що пастка скінчилася. Що більше ніхто не буде нікого вбивати. Що Мікаса продовжить просто сидіти поруч і дивитися ось так, м’яко і трішки стурбовано.

Страху більше немає, а тому Саша змушує своє змерзле тіло рухатися і підсідає ближче. Хоче щось сказати, але з її губ зривається лише тиша. І навколо стає неможливо тихо.

Мікаса посміхається ширше, Саша дивується ніжності цієї посмішки і остаточно розслабляється. Навіть якщо все не так і це якийсь новий спосіб обману, вона готова. Вона проходила це вже багато разів.

Мікаса раптом бере її крижані руки у свої, теплі й сухі. Обережно, м’яко. Сашу обступає тепло і полегшення, спочатку вона губиться від цих почуттів, а потім глибоко вдихає і видихає, заспокоюється. Це сон. Сон, який вона ніколи не розуміла, якого боялася. Кошмар, який на її очах перетворюється на щось таке, від чого не хочеться прокидатися. І Саша не хоче, вперше не хоче повертатися в реальність хоча б іще кілька хвилин.

Вона посміхається у відповідь невпевнено, але щиро. Перед нею справжня Мікаса, якій вона рада так посміхатися. Саша вперше у сні повністю усвідомлює свої дії, і саме зараз вона хоче обійняти Мікасу. І робить це. Повільно огортає її тіло руками, кладе підборіддя на її надпліччя і заплющує очі. Мікаса не відштовхне, не зробить боляче. Тепер ні.

Мікаса обіймає у відповідь. Ніжно стискає в обіймах, притуляється близько-близько, і Саші на мить здається, що вона чує гарячий шепіт біля свого вуха, але не може розібрати ні слова. І якось не треба. Якщо це сон, вона хоче зробити те, на що дуже довго наважувалася б в реальності.

Щока Мікаси на дотик гаряча і гладка, до неї приємно торкатися, приємно бачити в темних очах відлуння власних почуттів і згоду. Їх губи торкаються обережно й повільно, і Саша на кілька довгих секунд забуває про сон. Для неї це реально, важливо і правильно. Необхідно. І навіть коли вона прокинеться, це відчуття залишиться з нею. Тепло, вода і безмежна ніжність на кінчиках чужих губ.

Все закінчилося і почалося одночасно.

Кімната гуртожитку зустрічає її жахливим писком, який вмить стихає, наче його й не було. Саша вже й не пам’ятає, коли прокидалася настільки різко. Вона сама; з дещо прочиненого вікна доносяться чиїсь голоси, а серце у власних грудях б’ється швидше ніж повинно.

Вона все пам’ятає. Так, наче це відбулося секунду тому. Її щоки заливає жаром, а думки хаосом, тож доводиться глибоко вдихнути і видихнути, щоб заспокоїтися. По всьому тілу розливається якась приємна втома і разом з тим поколює хвилюванням.

Вона переводить погляд на фотографії на стіні, які повісила туди в той же день. Від них віє настільки сильною атмосферою посмішок, світла і тепла, осені і смачних яблук, що хвилини дві Саша просто не може відвести погляд. Невже все через той день?

Тоді вона вирішила відпустити все, як казала Ганджі, і просто чекати, і, на диво, все вийшло. Після цієї поїздки вона спала спокійно, навіть в ночі зі снами, не мучила себе думками про соулмейтів. Вони з Мікасою просто було близькі. Цього було достатньо.

А зараз сон повністю змінився і Саша точно розуміє, що не зможе забути про це і вдати, що нічого не сталося. Не зможе і не схоче.

Мікаса повертається в кімнату за кілька хвилин. Вона все ще в піжамі, а отже, теж прокинулася зовсім нещодавно.

— Доброго ранку, — вітається вона і сідає на своє ліжко. Дивиться на Сашу дещо нервово, перш ніж запитати: — Ти бачила те саме, що і я?

— Е-е-е, — Саша спершу губиться від прямоти питання, а потім киває. — Так.

— Як ти ставишся до цього?

Саша чесно намагається бути спокійною і контролювати своє дихання, але… Як вона ставиться до цього? А як іще можна до такого ставитися? Думати раціонально стає все важче.

— Д-до чого саме?

Мікаса ледь посміхається, і Саша помічає це.

— До того, що сон змінився. Я не вбила тебе, а врятувала.

Саша подумки полегшено зітхає. Так, про це вона може поговорити спокійно. Лише про цю частину.

— Не знаю, — чесно відповідає вона — Це було… Неочікувано, — вона могла б підібрати багато інших епітетів, але точно не промовила б їх вголос. — Мені цікаво, що буде далі. А що, як я почну тебе вбивати?

Мікаса нічого не відповідає, і її обличчя, здається, похмурнішає.

— Я жартую! — спішить виправитися Саша. — Не хочу, щоб хтось із нас вбивала іншу.

— А чого ти хочеш? — питає Мікаса і відкрито дивиться на Сашу, що змушує її знову забути як дихати правильно.

Вона багато чого хотіла б. Для початку — зрозуміти, чи викликає вона в Мікасі ті самі дивні, але приємні почуття, які Мікаса викликає в ній.

— Щось, окрім вбивств, — відповідає Саша і це знову чесно. Якщо їхні сни перетворяться на щось  подібне останньому сну, це все змінить. Це буде краще.

— Так, я теж.

Між ними повисає тиша, яка швидко стає некомфортною, такою, яка нагадує про те, що вони не все сказали одна одній. Саша спішить прибрати її.

— Додивимося мультсеріал? Нам кілька серій залишилося.

Саша чесно намагається зосередитися на сюжеті мультсеріалу, але думки постійно повертаються до сюжету сну. І мультик у цьому взагалі не допомагає, останні серії дуже емоційні і викликають сльози. І коли Саша відчуває, як перша сльоза котиться по її щоці, вона кидає погляд на Мікасу і бачить, що та теж плаче.

— Боже, — говорить Мікаса, коли серія закінчується. — Це ж дитячий мультсеріал, навіщо так жорстоко?

— Ну, вони залишилися разом у висновку, — нагадує Саша.

— Якби було інакше, я б зненавиділа цей мультик, — бурмоче Мікаса і стирає зі щік сльози.

Саша розуміє, що Акерман дійсно вражена фіналом і дещо більше, ніж вона сама.

— Ну чого ти, — Саша м’яко посміхається і совається ближче до Мікаси, щоб легенько обійняти її. — Можеш почитати фанфіки, якщо тобі не сподобався фінал, — вона відсторонюється і прибирає пасмо волосся Мікаси за її вухо, щоб не липло до вологого обличчя.

— Мені сподобався, — заперечує Мікаса і трохи опускає голову.

Саша з подивом розуміє, що вона зашарілася, і спішить прибрати руку, але Мікаса ловить її. Легенько тримає у своїй, а потім переплітає пальці і піднімає на Сашу ніжний погляд.

— Хочу як в них, — тихо говорить вона.

Саша відчуває, як її серце відбиває важкий, але щасливий ритм у грудях, а погляд Мікаси все більше зводить з розуму.

— Хочеш знищити магію? — так само тихо питає Саша, не стримуючи ніякової посмішки.

— Не думаю, — Мікаса легенько хитає головою і дивиться Саші в очі.

І знову це відчуття дежавю, і на цей раз Саша рада йому. Якщо раніше вона завжди намагалася забути свої сни, то останній воліє пам’ятати довго. Особливо якщо він прямо на її очах втілюється в реальність.

Саша мимоволі затамовує подих, коли Мікаса міцніше тримає її руку і обпалює губи своїм теплим диханням.

— Я можу?..

Саша киває. Ледь помітно киває і посміхається вже помітніше. І знову реальність виявляється набагато яскравішою і відчутнішою, ніж сон, коли губи дівчат торкаються. Мікаса цілує повільно, обережно, немов помалу дає звикнути до себе і звикнути собі, її губи трохи тремтять. Саша теж нікуди не спішить, але їй хочеться. Так хочеться.

Вона притягує Мікасу ближче до себе за талію, майже обіймає, і це додає рішучості обом. Мікаса цілує впевненіше, торкається теплими пальцями шиї Саші, проводить ніжну лінію вниз, до ключиці; і шкіра покривається мурашками під її дотиком. Здається, Саша про таке і не мріяла, а ще точно не відчувала такого раніше. Вона тихо стогне прямо в поцілунок і одразу шаріється.

Мікаса відсторонюється і з найніжнішою посмішкою з тих, які тільки бачила Саша, заглядає їй у вічі. Саша теж посміхається і ніяковіє ще більше. Дівчата разом починаються сміятися, і Саша закриває рукою своє почервоніле обличчя. Це так ніяково, так реально, так приємно.

Мікаса прибирає її руку і замикає її обличчя у свої теплі долоні, які так приємно пахнуть лавандовим кремом для рук, щоб знову поцілувати. Саша відчуває, як горять її щоки і як в серці все встає на місце.


Тільки не кажіть, що не плакали на фіналі «Стар проти сил зла» 🙂

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: