У сні чи наяву Частина 3

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Повернувшись в гуртожиток, Саша залишає ключ на тумбочці, кидає рюкзак на стілець і втомлено падає на ліжко. І лише потім розуміє, що Мікаси немає вдома. Це не дивує, адже вона часто гуляє ввечері, повертаючись вже перед закриттям гуртожитку. А значить, Саша може спокійно і не ховаючись почитати куплену книгу.

Вона ставить грітися чайник, перевдягається у домашнє і сідає за стіл. Матова обкладинка книги приємно гладка на дотик, а сторінки яскраво пахнуть новизною. Про соулмейтів написана десь третина книги, та навіть це здається великим обсягом. Що там можна написати? Саша заварює чай, дістає печиво і з передчуттям розгортає книгу на потрібній сторінці.

Вже через декілька сторінок Саша ловить себе на думці, що стиль їй подобається. Деякі терміни здаються їй важкими, але трапляються нечасто, тож загалом читати виявляється легко й цікаво. Саша зачитується. За вікном швидко темніє, а чай закінчується, тож доводиться увімкнути настільну лампу і чайник знову.

Книга дійсно відкриває для неї щось нове. Навіть та інформація, якою дівчина вже володіла, описана в книзі найдетальнішим чином, має розписані нові цікаві факти й власні спостереження самої авторки. У неї незвичний, цікавий хід думок, зрозумілі формулювання і хороше почуття гумору.

Як виявляється, споріднені душі — не така вже й рідкість. У багатьох людей за життя проявляються різні види соулмейт-зв’язків, деякі з ними народжуються, але не всім вдається знайти свою людину. Найчастіше зустрічаються мітки на тілі, які до того ж є одним з найпомітніших зв’язків. Вони вивчені найкраще, але все ще мають в собі купу винятків і секретів. Деякі соулмейти вміють відчувати емоції одне одного на великій відстані, інші можуть віддалено чути те, що чує їх соулмейт.

— Трясця, — тихо промовляє Саша і робить ковток чаю. Втомлено відкидається на спинку стільця і дивиться в стелю. — Ну чому нам дістався такий дивний зв’язок?

Краще б вона чула музику, яку слухає Мікаса, чи мала б можливість подумки з нею спілкуватись. Саша байдикує ще кілька хвилин, дивлячись в стелю й уявляючи, який зв’язок між соулмейтами сподобався б їй найбільше, а потім зітхає і повертається до читання.

Понад усе її зацікавили поєднані зв’язки, які траплялися дуже рідко і давали багато користі спорідненим душам, але про них було написано дуже мало. Найбільше інформації книга містила саме про мітки та знаки, тож Саша знову заглибилася в читання про зв’язки, яких у неї з Мікасою не було. Хоча всі вони настільки різні й непередбачувані, хтозна, що вони можуть підкинути завтра. Напевно, Саші хотілося б якихось змін. Хоча б щось, окрім одного й такого ж самого сну ніч за ніччю.

Саша дочитує розділ про соулмейтів до середини, розуміючи, що не читала стільки за раз вже дуже давно. Легка сонливість змушує її закінчити читання і відкласти решту на потім. Саша ще раз окидає оком обкладинку і зачіпає ім’я авторки. Читає його більш усвідомлено, і воно здається їй дуже знайомим. «Ганджі Зої» — виписано гарним шрифтом під назвою книжки. Саша хмуриться. Невже це та сама Ганджі Зої, що викладає їм кілька предметів в університеті?

Сашу раптом осяває чудова думка. Якщо це справді так, то вона… могла б поговорити з пані Ганджі? Саша точно пам’ятає, що зустріла в книзі пояснення про те, що багато чого описано з власного досвіду. Поговорити з тим, хто добре знається на темі споріднених душ, було б просто прекрасно. Дівчина посміхається сама собі й прибирає книгу в рюкзак.

Щойно Саша повертається з душу, перевдягнена в піжаму для сну, в кімнату заходить Мікаса.

— Привіт, — тихо вітається вона. — Ще не спиш.

— Ні, ще ж рано, — киває Саша, хоча десяти година давно минула. Вона завжди лягає пізно.

— Подивимось мультсеріал? — з надією питає Мікаса. — Хоча б кілька серій?

Саша зовсім не проти, та й Мікаса має якийсь розбитий вигляд, наче двадцять-тридцять хвилин спокою перед сном їй зараз дуже і дуже необхідні.

— Звісно, — киває Саша і вирішує запитати: — Щось сталось?

— Ні, просто втомилась, — Мікаса слабко посміхається. — Вмикай поки, я швиденько збігаю в душ.

— Я какао зварила, ти будеш?

— Так, — Акерман посміхається ширше і відкриває шафу, щоб дістати з полички рушник. — Дякую.

Мікаса повертається в кімнату через п’ятнадцять хвилин, менш втомлена і свіжа. Коротке волосся спадає на плечі вологими пасмами,     на ній футболка і піжамні шорти, а темні очі блищать затишком і легкою сонливістю. Вона легко посміхається і сідає поряд, бере до рук чашку з гарячим какао. І боже, саме таку Мікасу Саша воліла б бачити частіше. Не втомлену, ні, просто таку от домашню й розслаблену, що після важкого дня повертається до неї, до Саші.

Їй стає дещо ніяково від своїх же думок і вона відвертається, удавши, що регулює гучність на колонках. Вони вимикають світло і зосереджуються на мультсеріалі. Саші він дійсно дуже сподобався ще з перших серій, і те, що вона ділить цей інтерес з Мікасою, робить його ще цікавішим.

Перша серія пролітає дуже швидко. Дівчата миють філіжанки з-під какао і сідають за другу. Мікаса забирає ноги з собою за стілець, як це зазвичай робить Саша, і кладе підборіддя на свої коліна. Вони сидять дуже близько одна до одної й тому торкаються ногами. Тепло. Затишно. Приємно. 

Хочеться… чогось такого, на двох. Саша влаштувала б зараз бій подушками, якби Мікаса була в ліпшому настрої. Але сидіти разом перед сном за какао та мультсеріалом теж чудово. Коли закінчується друга серія, вони позіхають майже в унісон. Складають все і розходяться по ліжках.

— Добраніч, — тихо і м’яко промовляє Мікаса в темряві кімнаті.

— Добраніч, — відповідає Саша і подумки схрещує пальці за те, щоб їм сьогодні нічого не снилося і ніч дійсно була доброю.

Навіть під легкою ковдрою все ще було надто тепло, тож Саша вкривається лише до половини, висунувши з-під ковдри ще й стопи. Хочеться спати. Саме спати, просто побути в темряві й поза свідомістю кілька годин.

— Сашо? — чує вона голос з іншого кінця кімнати й завмирає.

— Що?

— А ти… — Мікаса замовкає на кілька довгих секунд, а потім ледь чутно зітхає. — Ти розповідала комусь?

Саша одразу розуміє, про що вона. І думати над питанням їй не треба.

— Ні. Конні знає про сон, але я не говорила, що зустріла тебе, — Саша кілька секунд чує тишу у відповідь і вирішує продовжити діалог. — А як щодо Арміна та Ерена? Вони знають?

— Я теж не говорила про тебе, лише про сон, — Мікаса шарудить ковдрою, на наступних словах її голос звучить голосніше. — Коли я тільки розповіла про свої сни, Армін час від часу шукав інформацію і знаходив щось, що могло б пояснити їх. Ми одразу зрозуміли, що це може бути зв’язок соулмейтів, але ніде раніше подібне не зустрічалось. Армін хотів знайти більше доказів, а я просто вірила.

Чомусь Саша була впевнена, що Мікаса м’яко посміхнулася на останніх словах.

— А Конні? Як він поставився до твоїх снів?

— Він був здивований. Думав, що це просто сни і вони минуть. Я теж думала. Але не минули. Він одразу мене підтримав, сказав, що я обов’язково знайду свою споріднену душу.

Щоб сказати «знайду тебе», у Саші не вистачає хоробрості. Але вона точно розуміє, що хотіла б промовити ці слова.

— Зрозуміла. Певно, нам обом пощастило з друзями. Знаєш, я думаю, було б чудово зібратися нам усім і кудись поїхати, — говорить Мікаса, і Саша чує в її голосі нотки мрійливості. — Якось найближчим часом, якщо всі зможуть, щоб не відкладати надовго. Як тобі ідея?

— Мені подобається, — щиро відповідає Саша. — Я спитаю в Конні.

— Добре. Мої завжди за будь-які поїздки, тож, думаю, не відмовляться.

***

Високий хлопець з дещо моторошним поглядом стоїть біля дверей авдиторії, загороджуючи Саші вид всередині. Він чекає когось і тримає двері, поки інші студенти швидко проходять повз нього, радісно покидаючи кабінет. Хтось говорить про наступну лекцію, хтось жаліється на важкий тест, що має пройти наступного понеділка, хтось мріє нарешті опинитися в їдальні. Саша і сама б що-небудь перекусила, але зараз в неї важливіша місія.

Одним з останніх з авдиторії виходить втомлений, але все ще повний вогню в очах студент з яскравим хаосом на голові, і високий хлопець, що тримав двері, йде з ним. Натовп студентів і студенток рухається коридором, і через хвилину він порожніє. Саша боязко заглядає в авдиторію і з радістю не виявляє там нікого, окрім професорки Ганджі, яка сидить за робочим столом і не поспішаючи перебирає папку з паперами.

— Добрий день, пані Ганджі, — вітається Саша, заходячи в авдиторію. Ганджі піднімає на неї запитальний погляд з-під квадратних окулярів. — Вибачте, що турбую, мені потрібно поговорити з вами. У вас буде сьогодні вільна хвилинка?

— Дивлячись, про що будемо говорити, — відповідає Ганджі й м’яко всміхається. — Саша, так? У мене є двадцять хвилин до початку наступної лекції, тобі вистачить?

— Думаю, що так, — майже не задумуючись, говорить Саша. Вона просто хотіла поговорити з кимось, хто знається на темі, і досі ще навіть не уявляла, про що саме хоче спитати. Точніше, запитань у неї було багато, але чи варто ставити їх і про що спитати насамперед, вона не знала. — Я хотіла поговорити про вашу книгу. Про… соулмейтів.

Погляд Ганджі, спрямований на Сашу, вмить стає іншим. Карі очі професорки загоряються щирою цікавістю, і вона посміхається ширше.

— Ох, дівчинко, тут двадцяти хвилин не вистачить, — говорить вона, відкладає свою папку і встає зі столу. Забирає сумку, що висить на спинці стільця, недовго шукає в ній ключі, а потім обходить стіл, щоб опинитися поряд з Сашею. — Ходімо.

Саша дещо здивовано прямує за Ганджі спочатку на вихід з авдиторії, потім далі по коридору, вниз по східцях і знову по коридору аж до робочих кімнат викладачів. Ганджі встромляє ключ в замок і провертає його два рази, відкриваючи двері.

— Проходь, будь ласка.

У невеличкій, але просторій кімнаті пахне старими книжками, печивом і ледь солодким парфумом. Ганджі одразу вмикає чайник і жестом запрошує Сашу сісти за стіл. Та слухається і трохи насторожено опускається на зручне сидіння. Ганджі сідає напроти і втелющує в Сашу вичікувальний погляд широко розплющених очей.

— Сашо, скажи мені чесно, тобі сподобалася моя книга? — тихим голосом запитує вона.

— Так, дуже, — щиро відповідає Саша, мимоволі переходячи на такий самий тихий голос. — Вона допомогла мені краще зрозуміти деякі речі, але я хотіла поговорити віч-на-віч з її авторкою.

— Це приємно. Кажеш, зрозуміти дещо? Тобто ти?.. — Ганджі посміхається тепло і по-доброму хитро, і це викликає на обличчі Саші мимовільну посмішку. — Маєш споріднену душу?

— Думаю, що так, — відповідає вона.

— Як чудово, — щиро радіє Ганджі, що Сашу трішки дивує, але лише на мить. — Розкажи мені про ваш зв’язок, будь ласка.

Саша знала, що їй доведеться про це розказати, якщо вона сама хоче дізнатися більше, тож вона робить глибокий вдих і починає говорити. Вона розповідає про те, як вперше побачила сни, як вони змінювалися, але завжди мали один і той же кінець. Розповіла про свої сумніви й про те, що зустріла людину зі свого сну. Тільки імені Саша не називала і була вдячна пані Ганджі за те, що вона не стала допитуватись.

Розповідати комусь про свою споріднену душу Саші було дещо ніяково, але вона розуміла, що говорить з людиною, яка добре знається на темі, а ще щиро зацікавлена в цьому.

— Як цікаво! — вислухавши Сашу, закивала Ганджі. Її очі світилися так, наче вона самостійно відкрила новий континент. — Я ще не зустрічала такого випадку. А я говорила з купою людей, коли збирала матеріали для книги!

— Я хотіла спитати, якщо можна, — почала Саша і, отримавши стверджувальний кивок від Ганджі, продовжила: — У книзі вказано, що велика частина розділу про соулмейтів написана з вашого власного досвіду, так? Тобто ви…

— Маю соулмейта? — розпізнає її запитання Ганджі. — Так.

Вона з готовністю закочує рукав своєї кремової сорочки й показує Саші внутрішню сторону свого передпліччя. Саша дивиться широко розкритими очима. Ганджі має мітку на руці, схожу на найпрекрасніше татуювання, яке Саша тільки бачила. Гарне чорне крило з легкою світлою облямівкою, наче намальованою тінню.

— Ось чому про мітки написано найбільше, — посміхається Саша, піднімаючи очі на Ганджі.

— Так, — киває вона. — Над собою експерименти ставити найлегше, — вона показує на свою мітку, пальцем погладжує ободок. — У нього схожа. Точніше, майже така сама. Коли ми зустрілися, він носив пов’язку на руці, — вона ніжно посміхається сама собі, згадуючи ті часи. — Я не носила. У мене ніколи не виникало бажання сховати свою мітку. Багато хто взагалі вважав це татуюванням, тож… — Ганджі знизує плечима і переводить усю увагу на Сашу, яка вже готова поставити запитання.

— Як ви зустрілися?

— Та тут і зустрілись. Він молодий викладач, я щойно закінчила додаткові курси після університету. Він дізнався про все першим і досить довго тримав усе в таємниці, телепень, — Ганджі знову посміхається і встає зробити чай. — Може сумнівався, може не вірив у це, хтозна. Він мені так і не зізнався. У нього досить важкий характер.

На деякий час між ними запанувала тиша, поки Ганджі діставала чашки й готувала чай. Саша, відчувши запах якогось фруктового чаю, мимоволі згадала вже традиційні сеанси чаювання з Мікасою після пар. Вони верталися додому зазвичай у різний час, але, зустрівшись, неодмінно сідали за стіл, щоб випити чаю і поговорити.

— Я якось відразу відчула, що він моя людина, — продовжує Ганджі, ставлячи на стіл дві чашки й цукорницю і сідаючи на місце. Вона охоплює одну чашку обома руками і соває ближче до себе. — Нас тягнуло одне до одного, розумієш? — вона піднімає на Сашу дещо пустотливий погляд і додає цукор у свій чай.

Саша задумується лише на секунду, а потім упевнено киває у відповідь. Так, вона розуміє.

— Це почуття неможливо описати точно, правда ж? — Саша на мить дивується тому, скільки ніжності звучить у словах професорки. — Ти зрозумієш, якщо вона твоя споріднена душа. Ви не зможете одна без одної.

— Вона? — вже по-справжньому дивується Саша. — Але ж я не казала…

— Ох, я знаю більше, ніж ти думаєш, — хитро посміхається Ганджі. — Кілька днів тому до мене заходила одна дівчина і теж питала про соулмейтів. І знаєш, вона теж бачила сни.

— Ви говорили з Мікасою? — ошелешено перепитує Саша.

— Так, — киває Ганджі й накриває долоню Сашу своєю в жесті підтримки. — Не хвилюйся і просто дочекайся моменту. Якщо ви споріднені душі, а я в цьому впевнена, ви не загубите одна одну, повір мені. Просто пам’ятай це і живи далі.

— Дякую, — збентежено відповідає Саша, не знаючи, що сказати на це ще.

— Звертайся, — Ганджі підморгує і посміхається. — Якщо захочеш ще поговорити або розказати щось про себе. Про вас. Не соромся.

— Добре.

Саша залишає кабінет з легкою усмішкою на обличчі, яку зовсім не контролює.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: