У сні чи наяву Частина 2

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Саші здавалося, що цей тиждень ніколи не закінчиться. Дні тягнулися якось надто довго, було важко одразу звикнути до нового ритму життя. Те, що тішило її всі ці дні — спілкування з сусідкою.

Саша досі бачила сни, але вирішила продовжувати ігнорувати їх, так само як робила це до зустрічі з Мікасою. Зараз вони не грали в ігри життя і смерті, а разом обговорювали навчання за чашкою чаю, допомагали одна одній з конспектами, по вечорах дивилися фільми. А одного дня Мікаса запропонувала піти пограти в баскетбол на дворі гуртожитку. І нехай Саша зовсім не вміла грати, але той день був одним з найкращих за останній час. Мікаса була цікавою співбесідницею, приємною людиною, часом відстороненою і тихою, але з нею було комфортно проводити час.

Саша ловить себе на тому, що часто перевіряє годинник — пів години, двадцять хвилин, десять хвилин до кінця останньої пари. Почувши дзвінок, вона дивиться через плече одногрупниці на викладача, і, зрозумівши, що говорити нічого додатково він не збирається, складає свої речі в рюкзак і виходить з авдиторії.

Повз неї швидко проходить цілий натовп першокурсників — усі спішать покинути на сьогодні університет, але Саша нікуди не спішить. Вона не планує сьогодні одразу повертатися в гуртожиток, до того ж до її маршрутки ще залишається час.

Саша закидає рюкзак на одне плече і прямує до вбиральні. Коридори швидко порожніють. У когось вікно, хтось спішить на наступну пару, хтось щасливіший — додому. Відчинивши чомусь важкі двері до вбиральні, Саша робить крок всередину, але так і завмирає на порозі, спрямувавши погляд вперед.

На підвіконні сидить Мікаса і розгублено дивиться на Сашу, наче та застала її за якимось злочином, широко розплющивши очі. Мокрі й червоні очі, одразу ж відзначає Саша. Такі, наче вона сидить і плаче тут не перший десяток хвилин.

У наступну секунду щиро дивується вже Саша, коли Мікаса швидко наближається до неї, і ця швидкість Саші дуже і дуже знайома. Її тіло вже готове різко відсахнутися і втікти, але вона змушує себе триматися на місці. Мікаса хапає її за руку і тягне на себе, щоб вона зайшла всередину приміщення, а потім щільно закриває за нею двері. Чується клацання замка, що гучно відлунює у порожній вбиральні.

— Що ти..? — Саша трішки лякається і чесно перед собою про це звітує, але Мікаса так само швидко повертається на підвіконня, що збиває з пантелику ще більше.

Саша чує тихе схлипування і готується поставити питання, але не встигає.

— Вибач, — тихо говорить Мікаса, шмигнувши носом, і витирає рукавом сорочки вологі від сліз щоки. — Не кажи нікому, що я плакала. Будь ласка.

— Та кому ж я скажу? — питає Брауз, намагаючись звучати якомога м’якше, а сама дивується ще більше. — І навіщо?

— Дякую.

Між ними повисає тиша, і Саша не знає, що їй зробити. Хоч Мікаса і відвертає голову до вікна, але вона помічає нові сльози, що біжать по її щоках, покинувши куточки очей. Саша не знає причини, але щоб там не було, вона зможе зрозуміти.

— Слухай, Мікасо, плакати — це нормально. Я теж, бува, плачу, — чуйно промовляє вона, підходить ближче і спирається стегном на одну з раковин. Мікаса нічого не відповідає, але кидає на неї погляд і киває, тож Саша вирішує запитати: — А що сталося?

Мікаса коротко зітхає і мовчить. Сидить, спрямувавши погляд кудись у підлогу, вирішуючи, розповідати чи ні. Саша тактовно чекає, поки їй або відмовлять, або довіряться. Не хоче підганяти й тиснути, але все ж сподівається, що Акерман поділиться з нею.

— У тому і справа — нормально плакати з якоїсь причини, — говорить нарешті Мікаса. — А я… Просто все так одразу і різко, — вона піднімає ноги на підвіконня і кладе підборіддя на свої коліна. — Ці зміни в житті, купа чужих людей навколо.

Мікаса замовкає, але Саша відчуває, що вона сказала не все. Її можна зрозуміти, Саші теж ніяково від такої кількості нових знайомих і незнайомих навколо, від нового темпу життя й обстановки. Добре, що до цього гарантовано можна звикнути, і це трішки заспокоює.

— Я так сумую за друзями, — тихо додає Мікаса. — А це ж лише тиждень минув.

— Ось тобі й причина, — помічає Саша, повністю поділяючи її почуття. Вона теж до біса сумує за своїми колишніми однокласниками та друзями, особливо за Конні, який наче і не так далеко, але поки їм не вистачає часу, щоб зустрітись. — Хоча я от не думаю, що для цього обов’язково потрібна причина. Знаєш, це як з їжею. Поїла — і вже не така голодна, поплакала — і вже не так погано.

— Думаєш? — питає Мікаса і слабко посміхається.

— Знаю, — впевнено відповідає Саша.

— Я думала ще про дещо, — говорить Мікаса і заминається на кілька секунд, невпевнена. — Я повинна була сказати одразу, але… я розгубилася, — вона видихає і рішуче піднімає на Сашу очі. — Ми впізнали одна одну при першій зустрічі, правда ж?

Серце в Саші починає битися швидше. Ось воно, те, чого вона і чекала, і боялася.

— Так.

— Думаю, я бачу такі ж сни, як і ти, і… Я просто хочу сказати, що я не така, — Мікаса пронизує її своїм поглядом, в якому Саша і сама бачить підтвердження її словам. Вона давно помітила, що їхні сни з реальністю мають купу відмінностей. — Я не нашкоджу тобі.

Саша киває. Чомусь вона досить спокійно сприймає той факт, що тепер все точно відомо, і варіантів більше бути не може. Вони з Мікасою соулмейти. А сон — ще один з видів зв’язку. Їх особистий зв’язок. Тільки вона не знає, що з цим робити.

— Знаєш, у мене був варіант, що ти бачиш протилежний сон, — вирішує поділитися Саша. — Ну, що у твоїх снах, навпаки, я тебе вбиваю.

Мікаса здивовано піднімає брови. Вона про це не думала. За час їх розмови вона повністю заспокоїлася, лише очі досі залишалися почервонілими.

— Хочеш піти звідси? — раптом пропонує Саша. У неї є плани, але це не означає, що вона не може запросити в них Мікасу. Так навіть краще.

— Куди?

— Погуляти, — Саша знизує плечима і посміхається. — Я знаю місце, тут, недалеко, я була там, коли їздила на вступні іспити. Там роблять найсмачніше морозиво, яке я коли-небудь їла. Я пригощаю.

Мікаса потирає чоло і бігає серйозним поглядом по плитці підлоги, думаючи. Саші чомусь здається, що вона відмовиться.

— Добре, — нарешті відповідає вона і вертає погляд до Саші.

— Правда? — перепитує та.

— Правда, — Мікаса м’яко посміхається і злазить з підвіконня. — Тільки приведу себе до ладу.

— Ура! — радіє Саша. — Тобто, я дуже рада. Я почекаю тебе у головному вестибюлі.

— Домовились.

Саша чекає Мікасу недовго. Вона встигає збігти широкими сходами на перший поверх і дійти до головного вестибюлю. Підійти до автомата з напоями, постояти там хвилину, думаючи, що краще взяти, а потім передумати. Ще хвилини через дві Саша бачить Мікасу. Дівчина зібрана і серйозна, наче зовсім не плакала ще нещодавно. Наблизившись, Мікаса всміхається їй, і Саша залишається впевненою, що цей день проведе краще, ніж планувала.

Вони виходять з університету і минають стоянку, переходять дорогу і прямують через парк. Сонце добре припікає, тому приємна прохолода у затінку висаджених дерев стає справжнім порятунком. Біля невеличкого фонтанчика зібралась купка дітей, де-не-де сидять люди на лавках. Саша ж звертає увагу на невидимого для неї голуба, що угукає десь у листі невисокого дерева попереду.

Вони йдуть мовчки, але ця тиша між ними нарешті не здається ніяковою, а навіть навпаки — потрібною і комфортною. Взагалі Саша зрозуміла, що мовчати з Мікасою їй подобається майже так само сильно, як теревенити з Конні.

Хвилин за п’ять вони добираються до кафе. Фасад прикрашають великі дерев’яні ящики, розмальовані в абстрактному стилі, і посаджені в них квіти та маленькі кущики дивних форм. Саша впевнено штовхає двері всередину кафе, і дівчат знову огортає приємна прохолода приміщення.

Пахне кавою, свіжими ягодами й корицею, кафе має світлий дизайн і рядок зручних на вигляд столиків і крісел по одну стіну біля панорамних вікон. Саша помічає, що дещо тут змінилося, але одразу впізнає одну з офіціанток, вітається і просить меню.

— Сядемо ось там? — питає Мікаса і киває на столики біля вікон, з яких зайнятим був лише один.

— Так, я якраз туди й дивилася, — з посмішкою погоджується Саша.

— Хлопець за барною стійкою, бачиш? Той, що каву зараз наливає, — говорить Мікаса, сідаючи за столик.

Саша сідає навпроти й кладе свій портфель поряд з собою, а потім немов би не цілеспрямовано дивиться у вказану сторону, де молодий бариста розповідає щось клієнту, поки готує каву. Він здається знайомим. Жестикулює одною рукою, завзято киває і посміхається щиріше і ширше, ніж того потребує професійний устав. Схоже, розмова з тим клієнтом його дуже цікавить. А можливо, вони знайомі чи навіть друзі.

— Бачу.

— Я точно пам’ятаю, що бачила його в універі. Певно, підпрацьовує тут.

Саша придивляється пильніше і через кілька секунд впізнає хлопця.

— О, я теж його бачила. Він ходить на пари іспанської. Якщо я правильно пам’ятаю, його звати Жан і він місцевий.

Саша відкриває меню і гортає до розділу з морозивом. Пробігає очима по асортименту, вже знаючи, що шукати.

— Я теж планувала десь працювати, але поки хочу звикнути до всього, — говорить Мікаса. — Важко отак одразу взяти все до рук.

— Десь у подібному місці?

— Так, напевно. Думаю, мені сподобалася б така робота.

— Я беру шоколад і лісові ягоди, воно перевірене, — вирішує Саша, ще раз окинувши поглядом меню. — Ти вибрала?

— У них фісташкове є?

— Так.

— Чудово.

Мікаса раптом затримує погляд на сторінці меню, але потім одразу відводить його і дивиться в зал. Саша знає, що її зацікавило на цю єдину мить. У багатьох закладах були такі позиції — когось вони бентежили, когось радували, хтось ігнорував їх до останнього або принципово не вбачав вкладений в них сенс. Саме в цьому закладі в меню було морозиво для соулмейтів, яке подавали в дуже гарних тарілочках. Воно складалося з двох смаків, які обирали замовники. На цьому не закінчувалося, Саша точно пам’ятає, що бачила в меню і коктейлі для соулмейтів.

Далі час йде швидко. Саша давно помітила, що час летить саме тоді, коли найбільше хочеться сповільнити, відтягнути момент. Тому Саша сповільнює як може. Зосереджується на розмовах з Мікасою, які вони ведуть за морозивом. Вони не сидять в кафе довго, але встигають поговорити і про університет, і про гуртожиток, і про інтереси одна одної, навіть трішки зачіпають минуле.

Назад вони добираються автобусом. Мікаса виявляє бажання сісти десь позаду і дрімає більшу частину дороги. В якийсь момент вона подає знак, щоб Саша нахилилася трішки до неї, щоб почути її слова.

— Дякую тобі, — тихо і дещо сонно шепоче Мікаса, обпалюючи Саші вухо своїм теплим диханням. — За сьогодні. Мені стало краще.

— Рада чути, — відповідає Саша і в душі дуже широко посміхається.

Ще кілька хвилин до гуртожитку Саша інколи кидає погляд на розслаблене обличчя Мікаси. Цікаво, а чи може вона побачити сон, коли Саша не спить? Мабуть, ні. Чому Саша не думала про це раніше? Тобто час їхнього сну повинен хоч на трішки збігтися, щоб побачити сон?

У Саші все ще багато питань, і вже біля зупинки вона вирішує не думати про це. Так відповіді не знайдеш. І Мікаса навряд чи знає більше за неї.

Вони вертаються в гуртожиток дещо втомлені, але задоволені прожитим днем, і проводять залишок вечора у компанії одна одної. Вночі Саша засинає, повністю забувши про сни.

***

Увесь день було похмуро. Сонце ледь пробивалося крізь важкі хмари, ще хвилин десять тому трішки дощило, а десь далеко, над горизонтом, інколи спалахували маленькі швидкі блискавки.

Прочитавши останнє повідомлення у бесіді свого потоку, Саша зітхає і відкладає телефон. Нічого цікавого. Погода за вікном їй більше подобається, ніж ні, лишень би не йшов сильний дощ. До того ж до Мікаси має завітати гість.

Саша переводить погляд на сусідку, яка сидить за столом і уважно вчитується в підручник, іноді перевіряючи час на своєму телефоні. Увесь минулий тиждень вони з Мікасою спілкувалися так, наче знали одна одну досить давно, та все ж між ними залишалася ця тонка, але досить видима стіна, яка не давала говорити повністю відверто. Після розмови у вбиральні університету, тему соулмейтів вони більше не порушували, але Саша постійно про це думала. Сни продовжували навіщати їх, Акерман продовжувала полювати на неї, і це було б неважливо і звично, якби не їх присутність у реальному житті одна одної.

Кожного ранку після їх спільного сну Саша, прокинувшись, неодмінно ловила невпевнений погляд Мікаси. Вона наче звинувачувала себе у тому, що їм показували сни.

«Вибач, це сталося знову».

Це єдине, що не давало Саші спокою. Та й Мікасі, певно, теж. І можливо, вони й хотіли б сісти й поговорити про все ще раз, більш детально, більш щиро, але жодна не з них не знала, що сказати. Саша вирішила заспокоїтися і чекати. Час покаже.

— Невдалий він день вибрав, щоб приїхати, — відволікшись від книги, тихо зітхає Мікаса.

— Зате буде атмосферно, — знизує плечима Саша і переводить погляд у напіввідчинене вікно.

На вулиці все ще було дуже тепло, і ні легкий прохолодний вітер, ні дощ не змінили того, що в кімнаті було досить душно. Тому вікно дівчата досі закривали тільки на ніч, і зараз далекий гуркіт грому, сірі хмари й загальний настрій майбутньої бурі дійсно створювали всередині приміщення особливу атмосферу. Принаймні, Саша так вважала.

Мікаса лише посміхається на її слова і повертається до книги. Саша ж кидає погляд на фотографію на їх книжковій полиці, де зображені трохи молодші Мікаса, Ерен та Армін. Останній і має сьогодні завітати до них, і якщо з Ереном Саша вже знайома і бачила його кілька разів, коли Мікаса розмовляла з ним по відеозв’язку, то про Арміна Саша поки знає лише з її розповідей і дуже мало. Тому майбутнє знайомство викликало в неї приємне хвилювання і передчуття. Взагалі, все, що якимось чином стосувалося Мікаси, змушувало Сашу дещо хвилюватися.

Приблизно через пів години дівчата чують стук у двері й Мікаса йде відчиняти.

— Я кімнатою не помилився? — чує Саша веселий голос гостя, а потім бачить його самого. На відміну від Мікаси та Ерена, які майже не змінилися, він виглядає дещо інакше, ніж на фото, але його все одно можна легко впізнати за великими світлими очима, які так і світяться життям.

— Не помилився, — відповідає Мікаса. — Привіт.

Вони тепло обіймаються, і Армін проходить всередину, щоб представитися Саші.

— Армін.

— Саша, — теж представляється вона, потискає йому руку і відповідає усмішкою на його теплу усмішку.

— Ледве знайшов вас, у цьому районі легко загубитися, якщо чесно.

— Треба було подзвонити, я б зустріла, — говорить Мікаса і відставляє один зі стільців від столу. — Сідай.

— Ну я ж знайшов, — Армін знімає рюкзак з плечей і вмощується на запропоноване місце. Рюкзак він забирає до себе на руки й розстібає. — Самостійно помалу звикаю до великого міста. Я тут всякого до чаю набрав.

— Не треба було. У нас повний холодильник їжі.

— Це від мене не залежало, — посміхається Армін, дістаючи з рюкзака куплене. Солоні крекери, зефір, пакунок пісочного печива, іриски. — Я забіг у місцевий торговий центр. Важко було втриматись.

— Навіть я там ще не була.

— Багато втрачаєш. Мені там сподобалось.

— А не злипнеться? — з сумнівом питає Мікаса, дивлячись на все викладене на стіл.

— Ти як хочеш, а ми з Сашею спробуємо, правда? — питає він з посмішкою.

— Правда, — відповідає Саша й остаточно заспокоюється. Армін їй вже подобається.

Мікаса всміхається і вмикає чайник. Відкриває шафку з кухонним приладдям, щоб дістати звідти філіжанки.

— Ми, до речі, почали дивитися той мультсеріал, який ти радив, — говорить вона, ставлячи першу філіжанку на стіл.

— О, справді? — очі Арміна знову спалахують цікавістю, хоча здається, що куди ще більше. — І як вам?

— Я поки не знаю, — відповідає Мікаса, дістаючи ще дві філіжанки й киваючи на Брауз. — А от…

— Мені сподобалось, — продовжує її думку Саша. — Пригоди, магія, цікаві подорожі, я люблю таке. І посміятись можна. Думаю, мені не вистачає чогось подібного.

— Пригод? — з посмішкою уточнює Армін. — Бо я думаю, що університет — це ще та пригода.

Саша посміхається і раптом згадує деяку свою пригоду, яка почалася ще задовго до університету. Пригоду, що завжди ставалася тільки вночі. І так, цього їй вистачало з головою, вона лише хотіла знати про все це трішки більше, а поки просто була маріонеткою своїх снів. Як і Мікаса.

— До речі, у вас з контролем відвідувачів гуртожитку все просто, так? — питає Армін. — Мене просто спитали, до кого я, і пропустили.

— А у вас не так? — дивується Саша.

Армін залазить рукою в найменшу кишеню свого рюкзака і дістає невеличку картку з його фотографією та ім’ям.

— Це перепустка. У кожного, хто живе в гуртожитку, є така, і без неї ночуватимеш на вулиці. Принаймні, такі правила для першокурсників, бо в обличчя нас поки не знають. Тому вхід тільки по перепустках, — Армін раптом посміхається куточком губ і продовжує: — Перший тиждень, поки нам їх робили, одна вахтерка не хотіла пропускати Ерена, поки я не спустився. Бачте, вона зовсім не пам’ятала його. Мені особисто було смішно, а от Ерен обурювався ще пів дня. А зараз вони нормально спілкуються, навіть дружать. Ерен бігає їй по сигарети в магазин, а вона вічно його чимось пригощає. Не знаю, чим вони одне одному так сподобалися. Я навіть трішки заздрю.

— Та я тепер теж, — Мікаса коротко сміється і розсипає чай по філіжанках.

Коли чайник закипає і кімната наповнюється приємним гірко-солодким ароматом чаю, Саша відчуває в собі якесь ірраціональне тепло. Пари в університеті, шумне місто, хвилювання, сни — все це залишається десь по той бік свідомості, коли вони сидять отак затишно в кімнаті, коли за вікном все ніяк не розвернеться злива, тільки гримить та блимає іноді; коли Армін завзято розповідає про своє випадкове і дивне знайомство з деканом, активно розмахуючи над столом рукою з печивом; коли Мікаса щиро і голосно сміється.
Саша думає, що було б чудово колись зібратися їм усім — вона з Конні, Мікаса, Армін та Ерен. Зібратися і провести день так, щоб потім ніколи не забути. Можливо, вона колись набереться сміливості й скаже про цю ідею вголос.

— А там що? — питає в Арміна Мікаса, зацікавлено піднявши брову і заглядаючи в його розстебнутий рюкзак. — Це нові книжки?

— Так, — відповідає він і ховає легку посмішку за краями філіжанки. — У торговому центрі є книжковий.

— О, то показуй.

Дивлячись на розкладені на столі книги, Саша раптом усвідомлює, що тепер і сама хоче побувати в торговому центрі. Просто неможливо залишатися байдужою, коли перед тобою стільки цікавих новинок — від яскравої фантастики до психології та посібників про фотографії.

— Ти фотографуєш? — питає Саша.

— Так, — Армін усміхається, любовно глянувши на посібники. — Не можу відчепитися від камери, коли бачу щось гарне навколо себе.

— Та вона хоче колись покидає твої руки? — в жарт запитує Мікаса.

Армін демонстративно показує пусті долоні, все ще посміхаючись.

— Покидає, коли я їм.

— Я б подивилася на твої роботи, — обережно зізнається Саша, тому що їй справді цікаво. Цікаво, чим займаються люди навколо неї. Цікаво все, що пропонує їй нове життя.

— Без проблем, — Армін, здається, осяває все навколо своїм прекрасним настроєм ще більше. — Наступного разу візьму з собою портфоліо.

Саші радісно чути це «наступного разу».

— Слухай, а ти не залишиш мені ось це на тиждень? — запитує Мікаса, вказуючи на дві книги з однієї серії. — Як прочитаю, поверну.

Саша погано вслухується у відповідь Арміна та їх подальші обговорення книги, тому що ловить поглядом дещо знайоме на обкладинці однієї з книжок. «Соулмейти». Цілий розділ про споріднені душі у науковій книжці. Саша вирішує, що тепер точно навідається у торговий центр і неодмінно заскочить там у книжковий хоча б за однією конкретною книгою.

***

— Слухай, а ми на фільм встигнемо?

Саша продовжує тягнути друга за руку у напрямку величезного стенда з книжками, огородженого скляною стіною. Розваги розвагами, а тут в неї є одна важлива справа.

— Встигнемо, в нас ще сорок хвилин до початку, Конні.

Він замовкає і слухняно слідує за Сашею. Вони заходять до книжкового, і дівчина цілеспрямовано йде шукати потрібний їй розділ, впевнено оминаючи молоду консультантку. Тут приємно пахне книгами й кавою, тихенько грає джаз, а в куточку для читання так світло й атмосферно, що хочеться засісти туди прямо зараз.

— Ти хочеш щось конкретне? — питає Конні, коли Саша знаходить потрібні полички.

— Так, — відповідає вона, скануючи книжки на полицях уважним поглядом. Вона точно пам’ятала обкладинку і назву, лише б книга була в наявності.

— Якщо ми вже тут, піду собі щось подивлюсь, — Конні чеше голену потилицю, дивлячись на полички, і, швидко втративши інтерес до цих книг, чимчикує в іншу секцію.

Саша повільно продивляється одну полицю, другу, третю. На очі потрапляють деякі знайомі їй книжки, але все не та, що потрібна. Коли Брауз вже готова піти й запитати про книгу в консультантки, на очі потрапляє заповітна матова обкладинка з гарним шрифтом.

— Клас! — сама собі вигукує Саша і забирає книжку з полиці. На душі стає спокійніше. Вона не впевнена, що книга зможе дати відповіді хоча б на половину її запитань, але будь-яка нова інформація для неї цікава.

Саша знаходить Конні й дозволяє собі походити з ним по книжковому ще двадцять хвилин у спробі знайти щось цікаве для себе. Знайдена книжка в руці здається чимось дуже важливим, і Саша ще раз переконується, що купити її було непоганою ідеєю.

Вони виходять звідти ще з кількома книгами й набором коміксів і прямують в кінотеатр. На них чекає якийсь крутий бойовик, і Саша планує на ці кілька годин просто пірнути в цю історію, щоб не думати більше ні про що. А потім посидіти з Конні в парку, повернутися ввечері до гуртожитку і засісти за читання. Передчуття через все це охоплює дівчину, коли вона заходить до кінозали, і вона вирішує просто дотримуватися складеного плану.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: