Тіло на пустирі

FavoriteLoadingДодати до улюблених

POV Ліса

Я з’їхала по стіні на землю і обійняла свої коліна. Плакати вже не має сил, мені жахливо хочеться додому до батьків, хочу, щоб це все виявилося просто страшним сном. Та усе надто реальне, таких снів не буває. Я постаралася проаналізувати події, що сталися зі мною за цей час.

Години дві тому, відкривши очі, я побачила перед собою відкрите небо, сонце і купу комашок. Я піднялася на ноги, намагаючись не хвилюватися через, те, що я встала посеред якогось поля. Роззирнулася навколо, та не побачила жодних ознак життя на цьому пустирі, тож хвилювання почало брати верх над здоровим глуздом. Перше, що прийшло в голову — подзвонити комусь, тож я почала обмацувати кишені.

— Що ж таке? — телефону ніде не було. — Напевно випав, — пробурмотіла я і кинула погляд на землю, та одразу ж про це пошкодувала.

Розуміння побаченого прийшло не одразу, адже я побачила на землі себе. Я, Лаліса Манобан, лежала на землі в калюжі крові.

З моїх грудей вирвався крик, і я упала на коліна перед своїм тілом. З очей бризнули сльози, а я вдивлялася в риси цієї дівчини на землі, намагаючись знайти щось відмінне з собою, та мої спроби не увінчувалися успіхом. Мене накрила хвиля паніки, і я, невзмозі тримати себе в руках, почала кликати на допомогу крізь істерику. Звісно, ніхто не прийшов, і не прийде.

Я втратила відчуття часу. Можливо я просиділа на цьому місці хвилин десять, а може й годину, та за цей час у мене висохли сльози. Я не могла більше знаходитися тут, тож, витерши рукавом мокрі доріжки на щоках, піднялася і на ватяних ногах почала іти геть. Без цілі, просто подалі звідси.

Зараз же я сиділа поруч із якимось стареньким пошарпаним сарайчиком і рилася у своїх спогадах. Проблема полягала в тому, що я не могла згадати, що сталося. За одні запитання чіплялися нові, а відповідей я не знаходила, хоч як не старалася. Я не змогла пригадати свого життя. Ця думка не давала мені спокою: я усе забула. Гаразд, не зовсім все — я пам’ятаю своїх батьків, дім, школу, вулиці, якими я ходила щодня, але в голові жодного імені друзів чи однокласників, жодної події, що допомогла би мені розібратися. Ще й вся ця ситуація… Що зі мною відбувається? Я тепер привид? Якщо я померла, то де моє світло в кінці тунелю?

Я побачила поруч з місцем, де сиділа, плями крові і здригнулася. Треба знайти відповідніше місце для роздумів, досить з мене на сьогодні крові.

Я встала і почала шукати хоч якусь дорогу, що могла би вести у місто.

***

POV автор

Самотня автівка, проїхавши достатню відстань від міста, заїхала на великий пустир. Насправді, це єдине місце, де власник машини може побути на одинці зі своїми думками і зігнати злість. І воно ідеальне, адже ним ніхто не володіє. Там ні одного деревця, та й трави не так вже й багато. Авто зупинилось і з нього вийшов старшокласник із баскетбольним м’ячем у руках.

Хлопець роздратовано кинув м’яч собі під ноги. Той, збивши навколо пил, пострибав далі. Від злості у шатена випнулася венка на лобі, а щелепи були міцно зімкнуті.

– Скільки можна?! – не втримався він. – Їм самим ще не набридло? Тільки те й роблять, що сваряться! Ні хвилини спокою, – процідив крізь зуби і пішов за м’ячем, що продовжував відкочуватися.

Останнім часом він надто часто почав приїжджати сюди, а причина цьому — його сім’я. Сварки у домі не закінчуються ні на мить, часом навіть доходить до бійок. Його батьки одружилися не по любові і щасливими в цьому шлюбі не були ніколи. Та останнім часом усе стало набагато гірше, і хлопцю все важче вгамовувати власних батьків. Він старається не завдавати клопотів своїми емоціями і проблемами, адже в домі і без нього усе шкереберть, та це йому вдається все складніше. Важко з дитинства бачити щасливі сім’ї у інших дітей, а самому зростати серед постійних скандалів.

– “Ми маємо триматися разом заради наших синів”, – перекривляв свою матір шатен. Він якраз і тримається лише заради свого молодшого брата, а ці слова жахливо його дратують. — Було би легше, якби вони вже розлучилися.

” — Чи вони справді думають, що тринадцятирічному хлопцю краще в такій сім’ї?! До того ж, мені вже сімнадцять, ми би жили нормально, я можу попіклуватися і про себе, і про брата.”

Батько не раз приводив у їхній дім коханок, але мати не могла з цим нічого зробити, бо чоловік забезпечував сім’ю більшою частиною грошей. Скільки би старшокласник не старався пояснити мамі, що вони будуть достатньо забезпечені і втрьох, жінка не поділяє таких поглядів і вважає, що краще жити так, як є.

Через це все їхній син приїжає сюди і зганяє злість на баскетбольний м’яч. Він любить баскетбол і навіть хотів би грати у шкільній команді, проте батько забороняє.

Шатен ще деякий час кидався м’ячем і практикував різні прийоми, поки не заспокоївся. Зараз він вже просто насолоджувався рухами і мав такий радісний вигляд, наче дитина, якій подарували мішок солодощів. М’яч літав вгору, назад в руки, відбивався від землі, збиваючи пилюку. Хлопець витіснив усі погані думки з голови і просто отримував задоволення від гри. Раптом під його ногою щось чавкнуло, і він здивовано глянув на раніше білу підошву.

— Що це за… — його кросівки набули червоного кольору через рідину, в яку він вступив. — Це кров?

Хлопець обернувся і побачив на землі тіло дівчини, що лежало в калюжі власної крові.

— Чорт.

Серце шалено забилося, та хлопець не втратив самовладання. Він швидко опустився до блондинки і почав шукати пульс, паралельно набираючи номер швидкої. Повідомивши про дівчину, у якої кровоточить живіт, він підняв її на руки і поніс до машини.

Шатен поклав дівчину на заднє сидіння, куди кинув і м’яч. Не зволікаючи ні хвилини, він втиснув педаль газу в підлогу, і машина зірвалася з місця. Він підняв очі на здеркало, у якому було видно блондинку, та одразу відвів погляд і зосередився на дорозі.

 Машина. Швидка. Лікарня. Операційна.

Хлопець трохи почекав — пересвідчився, що дівчина у надійних руках. Краєм вуха почув, що це було вогнепальне поранення, як він і припускав. Хотів уже іти — він зробив усе, що міг, але його зупинив лікар.

– Хто Ви пацієнтці? Відправити когось по Голов?..

— Йому знати про те, що її привіз я, не обов’язково, — обірвав його хлопець і красномовно поглянув лікарю у вічі.

— Ви ж розумієте, що повинні будете дати свідчення поліції? – короткий кивок у відповідь.  – Ви повідомили батьків постраждалої?

– У мене нема їх номера.

– Можливо, Ви бачили її телефон? – у відповідь старшокласник знизав плечима.

– Я спробую до них доздвонитися, але нічого обіцяти не можу.

— Тоді я піду, — чоловік поклонився і пішов. Хлопцю не залишалося нічого, крім як зробити те саме.

Голова тріщала від різних думок. Він не міг викинути з голови образ дівчини, що спливала кров’ю на його руках. Хлопець почав роздивлятися салон автівки. На задньому сидінні він побачив телефон і взяв його в руки.

“— Оце так, він справді був тут!” — подумав він і увімкнув його. На екрані він побачив радісну блондинку, що слухала музику в навушниках. “— Хах, хто ставить себе на шпалери?”

Шатен знайшов у контактах “маму” і натиснув кнопку виклику. Якийсь час було чути лише гудки, і хлопець почав сумніватися у тому, що подзвонити було хорошою ідеєю, та з телефону почувся лагідний жіночий голос:

– Так, доцю? Уже пізно. Де ти?

На мить затамувавши подих, хлопець почав добирати слова:

– Ваша дочка в лікарні. Мені сказали вас повідомити, ось я і взяв її телефон і…

– А Ви, перепрошую, хто? І що з моєю донькою?! – з недовірою, і в той самий час із турботою в голосі запитала мати дівчини.

– Що?.. – це питання збило хлопця з думки, та почувши нотки паніки в голосі жінки, він продовжив: – А, так. Вашій донці вистрілили в живіт, зараз вона на операції, – на тому кінці почувся зойк. – А я… Я її друг… Чон Чонгук.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: