Співрозмовник

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Ніч міцно охопила обіймами старе Чорне місто. Жодній зорі не вдалося пробитися крізь цупку темряву, лише зрідка розкидані ліхтарі слугували слабенькими орієнтирами для тих, хто ще чомусь не був удома.  Десь посеред багатоповерхового будинку майоріла червона цяточка. Олекса сидів на захарещеному балконі винайнятої квартири і курив. Поруч сидів його незмінний співрозмовник — чорний гладкошерстий кіт. Хлопець не знав як господарі його звуть, тому називав чотирилапого Пан Кіт.

— Яка ж срака… — зітхнув хлопець, видихаючи дим.

— Де? — запитав тихим муркотом кіт.

— Та всюди. Подивись на це місто: брудне, гидке, сіре. Воно мертве… І люди тут живуть мертві. — випалив Олекса, вдивляючись в цяточки ліхтарів. 

Пан Кіт помовчав якийсь час і відповів: 

— Я народився поблизу смітника. Двоє моїх братів померли одразу. Через кілька днів померла мати. Там завжди смерділо смертю. Тут краще. Тут не смердить.

Хлопець задумався. Дійсно ж. В нього поки є гроші винаймати квартиру. Хай однокімнатну, але ж не на вулиці. Він знову затягнувся гірким димом.

— Який в цьому сенс, якщо ми все одно безкінечно самотні? —  нарешті промовив він.

— В тебе є я. — промуркотів кіт.

— Це дещо інше. Я маю на увазі любов, кохання, другу половинку… Людину, котра буде поруч і підтримувати. Але це ж до біса складно… Я маю на увазі, це ж інша людина… Зі своїми переживаннями і проблемами…

— Той, хто кохає, має розділяти долю того, кого він кохає. — відповів Пан Кіт.

— Це… Булгаков?… — витрящився на кота Олекса.

— Не знаю. Мій колишній господар так казав. — кіт прищурив очі і дивився в темряву ночі.

— Читати Булгакова — не поважати себе… — Олекса знову затягнувся димом. Сигарета вже дотлівала біля фільтру.

— Він був хороший… Не сварив мене. Іноді купував смаколики у залізних баночках…

Хлопець задумався. Мабуть він дійсно не дуже хороший господар. Але ж він і не господар…

— Я б тебе балував, але не маю на це грошей.

— Ти міг би купувати мені їжу замість цієї смердючої гидоти. — кіт почав злегка похитувати хвостом.

— М-м-м… Так… Але мене це заспокоює. Якщо я не палитиму, я можу і вдарити тебе. А цього я не хочу.

Кіт все так само сидів і дивився у ніч.

— Як же хочеться померти… — прошепотів хлопець.

— Навіщо?

— Я стомився жити…

— Йди спати. — кіт перевів на Олексу жовті очі. — Тобі завтра на роботу. Точніше, вже сьогодні.

— Так… — хлопець кинув цигарку в попільничку і повернувся до кімнати. Пан Кіт застиг у своїй незмінній позі.

Олекса провалився у тривожний сон під звуки шотландського фолку, що лунали у навушниках. Вставало сонце, розфарбовуючи нудотно сіре місто в яскраві фарби. Кілька променів дотягнулися до балкону на одній з багатоповерхівок, де на купі мотлоху стояла стара потерта фігурка кота,  покрита м’якою чорною замшею.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: