Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Симфонія Карпат

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Перше, що впало в очі, стоячи на ґанку, оповиті ранковим серпанком гори. Подекуди можна було побачити лише вершечки. Вдихнувши на повні груди ще холодне гірське повітря, на душі стало спокійніше. На обличчі розквітла задоволена посмішка. З лісу, що знаходився за дерев’яною хатиною, чулися пісні птахів, що лише починали прокидатися. Ось почувся і стукіт дятла по дереву. Завів свою пісню соловей. Недалечко протікав тоненький струмочок. Звуки зливалися в одну симфонію Карпат.

Ступивши на мокру від роси траву, стало трохи холодно в ноги. Постоявши ще трохи, взяла в руки чобітки, підняла спідницю та побігла по зеленому настилу, збігаючи з пагорбка. Ось уже виднівся і маленький мостик через цей самий маленький струмочок. Луною в горах відбився голос:

— Не пропусти сніданок!

Повернулася, побачивши у дверях дерев’яної хатини жінку з мискою у руках, одягнену в красиву, гарно розшиту червоними візерунками сорочку та довгу червону спідницю.

— Добре, мамо!

Побачивши, що жінка задоволено кивнула, помахала їй рукою та побігла далі, збігаючи до дерев’яного містка. Ступивши на нього почулися приглушені звуки ходьби, затримала крок, опустивши спідницю, торкнулася мокрих поручнів, дивлячись на тоненький струмочок. До яскравої квітки полетів джміль, помахавши йому, повернулась, дивлячись на гори на в тумані.

Провівши рукою по дерев’яному поруччі, злегка зачепилась за гвоздик. Далі вниз попрямувала вже спокійніше, все ще по зеленій траві, вкритій росою. У високих зарослях бігали якісь тваринки, через що колосся гойдалося. Джмелі та бджоли починали злітатися до квіток, вкритих прозорими краплями. Потім можна буде сплести собі красивий вінок.

Підійшовши до дороги, взула чобітки та знову попрямувала вниз. Раптом ззаду почувся звук кінських копит, візка, та чоловічий голос виринув із цієї музики природи:

— Агов!

Обернувшись, побачила знайомого сусіда, що жив трохи далі:

— Доброго ранку, діду Степане!

— Доброго, дитино, куди йдеш так рано?

— До річки, — усміхнулася.

— Знову йдеш на побачення з тим хлопцем? — чоловік кашлянув, задоволено посміхнувшись, коли зрозумів, що все ж таки вгадав. — Сідай, підвезу тебе трохи, все одно в ту сторону прямую.

— Дякую! — сівши поряд з дідом, сказала: — Принесу вам потім маминих пиріжків за те, що підвозите мене, — він знову задоволено засміявся.

Подорож не була тихою, з дідом завжди було про що поговорити. Він їздив в інші села, тому ще й знав багато. Увесь час чувся звук кінських копит та скрип воза, що були такими знайомими та стали практично рідними.

Коли дорога почала завертати у дві різні сторони, прийшлося попрощатися з чоловіком та обіцяти зайти в гості. Пішла далі, закинувши руки за спину, озиралася довкола. З будинків біля дороги доносилися різні звуки: хтось кликав когось снідати, а ось і дзвіночок з шиї корови; трохи далі юнак набирав воду з колодязя, а навпроти жінка вийшла з курника з кошиком яєць; тут чоловік запрягав воза, а тут уже по подвір’ю бігали діти.

Ось показалася закручена доріжка, що виведе до річки. Йшовши між будинками, можна було знову спостерігати за життям селян. Прохід був таким вузьким, що дерева, що повивалювали своє гілля за паркани, створювали тінь.

З яблуні, на гілках якої висіли налиті соком плоди, вони вже починали падати на доріжку. Придивившись, підняла два яблука, оглянувши їх, витерла від пилу об спідницю. Зробивши ще кілька кроків, побачила ще один великий червоний плід, також піднявши.

Усе ближче чувся шум річки, що билася об каміння. Дорога ще раз завернула, тут будинки вже закінчилися, можна було вийти з тіні дерев та побачити як сонце починало кидати своє проміння на ліс перед очима, що тягнувся вверх. Вранішній серпанок починав потрохи зникати.

Знову рушила, ось уже берег показався і річка, що ще поки що знаходилася в тіні. Залишивши на березі підібрані яблука та роззувшись, зайшла в холодну воду та глянула на своє відображення. Багато розписана червоними візерунками сорочка — така улюблена, червона довга спідниця, на шиї кілька пар бус, волосся заплетене в довгу косу, тільки віночка з живих квітів не вистачає.

Звикши до холоду води, зайшла трохи далі, припіднявши спідницю. Присіла, дивлячись на камені на дні: усі були різними, але по-своєму красивими. Піднявши один та випрямившись, стала його розглядати, кинула погляд на ліс по ту сторону річки. Раптом почувся чоловічий голос:

— Бережись!

Обернулася, на обличчі розквітла усмішка. Юнак зачерпнув холодну воду та почав здалеку бризкатися. Холод змусив зіщулитися, але темноволосий не зупинявся.

— Тримай! — кинула камінь, що тримала в руках в його сторону. Камінець упав воду, забризкавши юнака. — Так тобі й треба!

Луною в горах лунав дзвінкий сміх, а сонце вже кинуло перші промінчики на річку.

(14.04.2022)

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь