Рік перший: Гоґвортський експрес

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Ремус знову почухав голову, потім ніс, який продовжував кровоточити. Це докучало з вечері минулого вечора, коли один хлопець ударив його. Якщо бути чесними, Ремус вдарив першим. Але парубку – Малкольму Уайту – був чотирнадцять і він був вдвічі більшим одинадцятирічного Ремуса. Малкольм розтріпав чутку, що Ремус відправляється в спеціальну школу для відсталих дітей і він вирішив відплатити за це. Зараз в нього був синець, про який він шкодував. Всі в новій школі будуть вважати, що він хуліган. Але потім, він удавав, що він, все ж таки, і був хуліганом.

Матрона ляскнула його по руці, щоб від заправ її від голови, він зиркнув на неї з-під лоба. Вони стояли біля величезної квиткової каси на вокзалі Кінг-Кросс, дивлячить на платформні номери. Спочатку дев`ята, потім десята. Матрона знову подивилась на лист в її руці.

– Заради Бога, – пробурмотіла вона.

– Ми маємо пробігти через бар’єр, – сказав Ремус, – я говорив вам.

– Не будь дурнем, – Відповіла жінка, – я нізащо не побіжу.

– Тоді побіжу я. Залиште мене тут.

Ремус лише на половину повірив Дамблдору, коли він пояснював, як дістатись платформи 9 і ¾. Але тоді до нього почали приходити пакунки совиною поштою з дивними книжками і чудернацьким одягом та інші дивацтва, такі як: пера та пергамент. Дамблдор був нехибно щедрим за останній місяць. Він подарував Ремусу список речей, які будуть потрібні йому в новій школі, він пообіцяв хлопцю відправляти все, що можна знайти підтримане з запасів Гоґвортсу. І зараз Ремус готовий повірити абсолютно всьому, що скаже старий.
Він ніколи не мав стільки свого добра і він був насправді радий, коли Матрона заховала все у влавному кабінеті, тому що тоді інші хлопці не зможуть заграбастати собі речі. Це все було запхано в стару валізу з благодійного магазину, яку треба по особливому тримати, щоб вона не розвалилася.

– Я не можу залишити тебе, Люпин. Просто почекай, поки я знайду вартового. – Матрона попрямувала в сторону кас, її величезна дупа гойдалася в сторони, коли вона ішла. Ремус крадькома оглянувся і облизав губи. Це може бути лише єдиний його шанс.

Він побіг до бар`єру, міцно зажмуривши очі, наближаючись до металевих турнікетів. Але він ні в що не врізався. Атмосфера змінилася, він розплючив очі зовсім на іншій платформі, повній людей. Ні, не людей. Чарівників.

Потяг був великим, яскравим і старомодним. “Гоґвортський Експрес”. Віе затискав чемодан обома руками, кусаючи губи. Тут було повно дітей, його віку і старше, але всі вони були з сім`ями, хтось з них плакав і їх обіймали і цілували турботливі мами. Він почувався дуже маленьким і самотнім, і він вирішив, що краще поспішити і сісти в поїзд.

Всередині Ремус не міг дістати до багажної полички, тому заняв вільне купе і поставив валізу біля себе. Він спостерігав за людьми на платформі через віконце, прихилившись чолом до скла. Хлопчик здивувався, що не всі діти походять з магічних сімей. Він дивувався би, якщо у когось з них були такі епізоди, як у нього. Ремус так не вважав – ні в кого з них не було шрамів. Багато людей були вдягнені в нормальний одяг, як і він (проте без такої кількості дірок і плям), хоча хтось був вбраний в довгі чорні мантії і довгі гостронсі капелюхи. Більшість дітей мали сов, або котів в кошиках. Він навіть бачив дівчинку з крихітною ящіркою, яка вмостилась на її плечі.

Ремус почав почуватись більш нервово, його живіт скрутило, коли він зрозумів, що, попри те, що говорив Дамблдор про перебування в оточенні “подібних до нього”, там йому, все рівно, буде не місце, як і всюди.

Якраз тоді він усвідомив, що хтось витріщається на нього у відповідь. Це був хлопець приблизно його віку. Він був високим і худим, але не настільки, як Ремус. В нього було темне волосся, напевно, найдовше, яке Ремус бачив у хлопця, витончено завручено, воно сягало плечей. У нього були прекрасні високі вилиці, повні губи і сяючі блакитні очі. Помітивши, що Ремус дивиться на нього, він вигнув одну ідеальну брову, жест доволі чітко промовляв: “І на що ти витріщаешся?”.

Ремус сунув язик під нижню губу, із-за чого його підборіддя випнулось і витягнувши його, скорчив потворну пику. Інший хлопчик ледве посміхнувся потім показав два середніх пальці. Ремус майже засміявся.

– Сіріусе, ти думаєш, що ти робиш? Негайно іди сюди. – Досить сувора, на вигляд, відьма з такими ж чіткими, як у хлопчика, бровами, відтягла свого сина від вікна. Він закотив очі, але послухався, вони зникли далі на пероні.

Ремус опустився назад на покоцане шкіряне сидіння і зітхнув. Він проголодався і сподівався, що поїздка не буде занадто довгою. Матрона поклала йому два сухі бутерброди з сиром і мариновами огірками та яблуко, але йому цього було замало.

Через декілька хвилин двері його купе з грохотом відчинилися і, кваплячись, зайшла дівчинка. Вона проігнорувала Ремуса і підлетіла до вікна, впершись в скло і нестямно махала родині, яка стояло на пероні. Вона була мала і бліда, з яскравим рудим волоссям, зв`язаним в тугий низький хвостик. Її обличчя опухло від сліз.

Вона продовжувала махати руками, коли поїзд рушив, її батьки махали у відповідь і слали повятряні поцілнки. Поряд з ними стояла інша дівчинка з кислим обличчям і складеними біля грудей руками. Як тільки но поїзд повністю покинув станцію, рудоволоса дівчинка сіла напроти Ремуса, глибоко зітхнувши. Вона дивилася на нього великими, блискучими від сліз, зеленими очима.
– Як жахливо прощатись, не правда? – В неї був виразний акцент середного класу.

– О, так, я думаю, – Ремус сором’язливо кивнув. Йому не дуже подобались дівчата. Святий Едмунд був лише для хлопців і єдиними жінками з якими він контактував були Матрона і шкільна медсестра – вони були підлими старими сучками. Дівчинка з цікавістю дивилася на нього.

– Ти також з маґлівської родини? Я Лілі.

– Ремус, – незграбно відповів він. – Мій тато був чарівником, але я не знаю його… Ну, я виріс з маґлами.

– Я не можу повірити, що отримала листа, – вона, підбадьорюючи, тепло йому всміхнулась. – Але не не можу дочекатись, щоб побачити як там, а ти?

Ремус не знав, що відповісти – але він і не повинен. Двері повільно відчинились ще раз і якись хлопець засунув голову в середину. В нього було довге волосся, як у того хлопчика, якому Ремус скорчив гримасу, але в цього воно пряме. В нього був довгий ніс і він був сильно напупленим.

– От ти де, Лілі, я вже всюди тебе шукав. – Сказав він, кинувши на Ремуса несхвальний погляд, до яких той вже звик.

– Севе! – Лілі підскочила і обійняла його, – я така рада тебе бачити!

Він сором’язливо погладив її по плечу, червоніючи.

– Ходімо сядемо в моє купе, там повно місця.

– Ох… – Лілі оглянулася назад, – може Ремус теж піти? Він один.

– Я не впевнений, – той хлопець, Сев, з голови до ніг оглянув Ремуса, оцінюючи всі деталі. Бандитська стрижка, затерті джинси, зношена футболка, валіза з секонд-хенду. – Там може бути не стільки вільного місця.

Ремус сперся об спинку і закинув ноги на сидіння напроти.

– Ну так вимітайся. Я не хочу іти до твого тупого купе. – Він показово витрішився в вікно.

Лілі пішла з тим хлопчиком. Ремув знову опустив ноги на підлогу. Він зітхнув. За межами його купе було дуже шумно. Він чув вереск, сміх, ухкання сов і плач декількох молодших студентів. І от знову, він опинився відокремленим від інших. Він замислився, якщо це просто його доля. Можливо, коли він опиниться в Гоґвортсі, вони також запруть його спати окремо від всіх.
Раптово роздався стук в двері – короткий, веселий звук – і вони знову відчинилися. Ремус ще нище схилився на своєму місці, коли доброзичливий, на вигляд, хлопчик з безладним темним волоссям і великими круглими окулярами, посміхаючись, увійшов.

– Здоров, – він протягнув Ремусу руку, – Перший курс? Я також. Джеймс. – Він мотнув головою в сторону низького хлопця, який стояв ззаду. – Це Пітер.

Ремус потиснув руку Джеймса. Це відчувався вільно і комфортно. Вперше, тугий вузол в його животі почав розмотуватись.

– Ремус.

– Ми можемо впасти тут? Всюди вже занято і в Пітера поїздна хвороба.

– Не правда, – пробурчав Пітер сідаючи напроти Ремуса, насторожено його оглядаючи. Хлопчина виглядав трохи зеленим. Він склав руки разом на колінах і дивився в підлогу.

– Знаєш в якому гуртожитку будеш? – Відверто запитав Джеймс. Ремус мотнув головою. Він нічого не знав про гуртожитки. Це там де вони будуть спати? – До яких належали твої батьки? – Наполягав Джеймс. – Вони ж були в Гоґвортсі?

Ремус повільно кивнув.

– Мій тато так. Я не знаю в якому гуртожитку. Мама ні. Вона нор- маґелка.

Пітер раптом підняв очі?

– Ти напівкровка?

Ремус безпомічно знизав плечима.

– Завали, Петіґру, – Джеймс стукнув хлопця поряд. – Це абсолютно не має значення.

Ремус просто хотів запитати, що значить “напівкровка”, коли двері вкотре відімкнулись. Це той добре доглянутий хлопчик, який послав його на пероні. Він потайки озирнувся.

– Ніхто з вас не мій родич, чи не так? – Він розтягував слова, і мав такий самий акцент вищого класу, як Пітер і Джеймс. Ремусу раптово це все перестало подобатись, знати б, що вони думають про схожих на нього і напівкровок, щоб це не значило.

– Я так не думаю, – хмикнувши, відповів Джеймс, – Джеймс Поттер. – Він знову протянув руку і інший хлопець з легкістю її стряхнув.

– О, добре, Поттер. Батько сказав мені не розмовляти з тобою, – він сів поряд з Ремусом, вишкірившись, – Сіріус Блек.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: