Після канікул

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Фанфік написаний для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021

Ключ: Забути парасольку

Робота шоста, слів: 471


Автобус запізнюється. Певно, через погоду — сильний дощ щедро поливає вулиці. Мікаса чекає Сашу на ґанку біля східного входу в університет, тримаючи в руках свій рюкзак. Заняття мають початися за десять хвилин. Добре, що вона встигла добігти сюди до початку негоди і залишилася сухою.

Мікаса прослідковує поглядом легковик, що не поспішаючи проїжджає по дорозі за парканом, і одразу за ним помічає автобус, в якому має бути Саша. Її охоплює почуття радості — вони ще не бачилися після канікул.

Автобус зупиняється біля воріт і з нього невеличким, значно меншим, ніж зазвичай, потоком виходять студенти. Саша з’являється чи не останньою, кутається в свій плащ, поправляє рюкзак на плечах і крокує до входу в універ. Помічає Мікасу і пришвидшує крок, а на її обличчі розквітає щаслива посмішка.

— Ти не повіриш! — скрикує Саша перед тим, як міцно обійняти Акерман. Вони з хвилину не розчіпляють обійм, слухаючи шум дощу і дихання одна одної. І той факт, що Саша дещо промокла, вони навіть не помічають. — Я спеціально перевірила прогноз перед тим, як виїхати, і все одно не взяла парасольки.

— Це схоже на тебе, — з теплом у голосі відповідає Мікаса. — Ти не змерзла?

— Трішки. Хоча, — Саша щулиться від слабкого неприємного холоду, що огортає її тіло, і ховає руки в кишені плаща. — Мої руки… здається, зараз просто відпадуть. В автобусі було доволі холодно.

— Давай їх сюди, — рішуче говорить Мікаса і простягає свої руки вперед.

Саша вагається кілька секунд, а потім кладе свої холодні долоні на долоні Мікаси — сухі та теплі. Мікаса притискає їх до себе, гріє своїм теплом, а потім підносить до губ і цілує пальці.

— Я сумувала, — тихо вимовляє вона, і її слова мали б потонути у гуркоті дощу, але Саша чує. Вона завжди чує Мікасу.

— Я теж. Дуже, — відповідає вона, навіть не намагаючись сховати свої почервонілі щоки. — Ми, ем… Ми запізнимося на пару.

— То ходімо.

Мікаса за руку відводить її в майже порожню авдиторію, хоча до пари залишається всього кілька хвилин.

— Нас буде шестеро? — дивується Саша, підрахувавши присутніх. — Всі злякалися дощу?

— Можна було не приходити, — киває Мікаса, теж здивована.

Вони вітаються з одногрупниками і сідають на свої місця біля вікон. Мікаса не полишає рук Саші, гріє своїми долонями, гладить пальці. Дощові краплі дзвінко б’ються об скло, десь у хмарах на мить спалахує маленька блискавка, але приємне жовтувате освітлення авдиторії і тихі розмови кількох оточуючих чомусь надають почуття захищеності.

Викладач з дзвінком не з’являється, тож ідея прийти на першу пару після канікул у таку негоду здається ще більш безглуздою.

— Давай підемо звідси? — озвучує свої думки Мікаса. — У мене вдома є чай і смачнючий яблучний пиріг.

Саша згідно киває.

— Але треба почекати, поки закінчиться дощ. У мене немає парасольки, забула?

— У мене є, — знизує плечима Мікаса і м’яко, інтимно всміхається. — Вона велика, нам вистачить однієї на двох.

Саша відповідає їй широкою, милою, дещо зніченою посмішкою, що повільно розквітає на її обличчі, і дивиться прямо у вічі.

— Романтично, — шепоче вона. — Я згодна.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: