просто хотів сказати хоч раз те, чого ти не знаєш

FavoriteLoadingДодати до улюблених

–ти б хоч попередив.

стас затиснув телефон між вухом та плечем, жмурячись від яскраво-оранжевого сонця за вікном.

– я і сам не знав, – знизує плечима і кладе до рюкзака судочок із бутербродами. – тобі нікуди сьогодні не треба?

н-ні.

– от і чудово, – хмикнув він, закинувши зубну щітку в бічну кишеню. – бодь, ти чого такий млявий?

та нічого, у школі нагру-рузили. а ти чого раптом вирішив приїхати?

– погано мені без тебе, бодь, – всміхається собі стас, висковзуючи з рідної хрущовки та насилу закриваючи прадавній замок довжелезним залізним ключем.

знову із з-з-замком мучишся?

– ого, тобі аж там чутно?

трошки. а якщо серйозно?

– а я серйозно, – позіхає стас, кілька разів натиснувши на кнопку ліфта. знизу пролунав гуркіт та брязк металу. скоро приїде. – зараз зайду до ліфту, не буде чутно.

бодя угукає, і стас чує шипіння чайника через слухавку.

то коли приїдеш?

– ну, – тягне урісов, – десь через годину..? як приїду до автовокзалу, наберу.

давай.

– я люблю тебе.

і я тебе, сонце.

стас падає на придбане в останню секунду місце душнуватого автобусу та позіхає. рюкзак опиняється десь під ногами, а в автобусі зайнято всього лиш менше, ніж половина місць.

стас бреше. ніц не просто так він їде.

він їде тому, що заїбався. тому, що сумує. тому, що школа та підробіток заїбали. тому, що мама знов незадоволена його виглядом, поведінкою, оцінками та дружбою з бодею.

стас заспокоює себе лиш тим, що через два тижні навчання скінчиться. а далі він збереться та поїде до боді в сусіднє містечко. знайде поближче роботу, може, вступить до коледжу чи навіть універу, але пропустити рік на ,,подумати” здається набагато кращою ідеєю. ну не готовий він ще складати іспити, йти до вишу. та й узагалі сумнівається, чи треба воно йому.

маму лише шкода. звісно, вона не ідеальна, часто робить і каже те, чого не варто було б, і не лише про нього, а і про бодю. але попри все її все ще не хочеться засмучувати – все-таки не остання людина. стас навіть може сказати, що любить її. може, і вона його теж.

алло?

– хуєм по лбу нє дало? – бодя сміється.

нє дало! ти ж ще не приїхав. прибирай уже російську з лексикону, заради всього святого.

– до речі, я вже сів.

на бутилку?

– і мені ще кажете про російську, пане денбрененко! ти на неї і сядеш, коли приїду, – старенький автобус затрусився й почав рухатися. – їду я вже. через хвилин сорок буду.

у мене є лише гречка з ковбасою.

– а я взяв бутерброди та чай.

тепер маємо гречку, ковбасу, сир, хліб та чай, панове.

– не так і погано, – посміхається стас.

бодя з’явився у його житті о пів на першу ночі посеред надзвичайно морозного січня. і звісно ж, у твіттері, а саме – під твітом, де такий собі родік тозіренко розвернув срачі на тему, що млинці без борошна – то не млинці, а омлет.

стас не менше за годину в режимі реального часу стежив за тим, як богданчік денбрененко доводить абсолютно протилежне та клянеться за ай-пі знайти цього їбучого родіка, що обіцяє трахнути його мамку. і він, стасік урісов, вирішив написати в приватні, що бодя герой.

у суперечці народжується істина. у боді та стаса народилося дещо інше.

щодня мемів у телеграмі, до якого вони швидко перейшли, з’являлося дедалі більше, і меми ці були дедалі безглуздіші, але хіба це має значення, коли ви обидва задихаєтеся від сміху та щастя?

дізнавшись, що вони у сусідніх містах – стас у вінниці, а бодя у сусідньому смт поряд, – стас майже одразу пообіцяв приїхати.

богдана захаровича денбрененко паралізував страх. станіслава даниловича урісова, нехай він і брехав про це, також.

в існуванні одне одного вони не мали сумнівів – ніякий сорокарічний педофіл не стане настільки довго прикидатися підлітком із чорно-райдужним почуттям гумору.

бодя переживав через заїкання. чи не дурня? хоч ця проблема і не була масштабною та не надто псувала йому життя, але все ще була помітною для нього та людей навколо. голосові повідомлення він записував після мільярду невдалих спроб, майже з суфлером у особі молодшого братика дмитрика.

він був упевнений в тому, що стас поставиться спокійно. він не був упевнений в собі.

сам стас переживав через матір. що вона дізнається, почне розпитувати, до якого це боді та з якого це переляку він їздить чи не кожними вихідними. звісно, під домашній арешт його б не посадили, як і не забрали б телефон – все-таки стас уже не того віку, коли такі ультиматуми мали вагу. однак осад від кожної сварки таки з’являвся та накопичувався. і стас знав, що одного разу просто не витримає та поїде.

він був упевнений, в тому що, бодя і навіть дімка будуть раді та приймуть як рідного. він не був упевнений в собі.

проїхавши околиці міста, стас роздивляється краєвиди за вікном. усе залите помаранчевим промінням сонця – здається, ліхтарі загорять нескоро. проїхали останні обшарпані панельні будівлі, а знак коло дороги бажає вдалої дороги та сповіщує, що виїхали до області.

за годину його обійме та ледве відчутно поцілує у скроню бодя на порозі своєї квартири на четвертому поверсі. до коридору вибіжить восьмирічний дмитрик й полізе обійматися, розповідаючи про все, що встигло статися за останні кілька днів. вони посадять його дивитися несподіваний марафон ,,гаррі поттера” по телевізору у невеличкій вітальні та закриються у кімнаті боді.

бодя вдавиться бутербродом, і стас подасть води, вже готуючись робити штучне дихання, як навчали на захисті вітчизни у школі. бодя сміятиметься з його переляканої пики – ти ніби мамцю свою побачив – та затягне у довгий поцілунок, майже проливши чай необережністю рук.

це буде за годину. стасу лишилося лише дочекатися.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Коментарі на “просто хотів сказати хоч раз те, чого ти не знаєш

  1. я не найкраща в написанні коментарів, але я повинна сказати, що ваша робота просто чудова! коротенько але дуже мило, веселенько і іноді я собі тихенько пищала))) дякую!!!