Ліси навколо столиці Імперії давно не наводили жах на простих людей, як то було до часів правління Великих Вождів. Магічні істоти покинули ці землі ще тоді, коли Енергія перестала живити їх, накопичуючись в надрах планети та не маючи змоги вийти на поверхню. Ганяючись за цінними трофеями, мисливці винищили найбільш небезпечних хижаків. І навіть розбійники не насмілювались потикатись сюди, розумно остерігаючись воїнів Ельзесу, які самовіддано охороняли землі Імператора.
Через ліс пролягала найкоротша дорога від Замку Вірей до Лейєрії. Верхи на добротних гнідих конях, шляхом прямувала група чоловіків. Шестеро з них, в простому одязі коричневого кольору і чорних дорожніх плащах з великими капюшонами, на перший погляд, виглядали нічим непримітними подорожніми, обличчя кожного застигло в байдужому спокої. Здалеку їх взагалі можна було прийняти за не вельми точні копії одне одного. Однак, сувора виправка і мечі на поясі, а в декого ще й по пару кинджалів, видавали в них воїнів чи, принаймні, людей з хорошим військовим вишколом. Чоловіки їхали рівним строєм, супроводжуючи інших двох.
Ще одного воїна сплутати з іншими не дозволяли ні похмурий настрій, ні його зовнішній вигляд. Чорна шкіряна куртка, до шиї застібнута на безліч невеликих ремінців, швидше нагадувала легкий обладунок. Штани, стягнуті по боках шнурівками по всій довжині, були заправлені у високі чоботи. Одяг вигідно підкреслював міцну статуру, але зовсім не обмежував рухи, мов у звіра. За спиною воїна навхрест висіло два мечі, на поясі – ще пара метальних ножів. Густе чорне волосся, що сягало пояса, було стягнуте у високий хвіст простою шкіряною шпилькою і ще в кількох місцях для зручності зібране металічними шпильками-кільцями. Його зовнішність не пом’якшувала ні кількаденна щетина, ні шрам, що на правій стороні обличчя тягнувся від скроні й по всій вилиці. Однак, це зовсім не применшувало хижу привабливість чоловіка. Він невпинно оглядав усе навколо зірким поглядом. В темно-карих, майже чорних очах горіла тривога, між нахмуреними бровами залягла складка, стиснуті губи видавали невдоволення.
– Годі вже дутись, Домек, – напружену тишу порушив м’який голос ще одного чоловіка, точніше навіть юнака, який гарцював ліворуч воїна. – Ми майже доїхали до столиці, невже думаєш, що в цій частині лісу може трапитись щось жахливе? І взагалі я пити хочу, зупинімось хоч на хвилину.
– Ваша високість, вам тепер небезпечно навіть у власній кімнаті вашого замку. Ми маємо якнайшвидше виїхати звідси, – ще більше нахмурившись, Домек повернувся до юнака, який кивнув в сторону облаштованого місцевими людьми джерела за кілька метрів від них.
Хотілося роз’яснити нерозумність цієї зупинки, не добираючи слів. Воїн від самого ранку відчував наближення неприємностей, а інтуїція його не підводила ще жодного разу. Але роздратування Домека стрімко згасало, варто було тільки глянути на принца Імперії.
Альвар ван Алрек різко виділявся на фоні своїх провожатих навіть в простому дорожньому одязі – чорних штанах, заправлених у високі чоботи з м’якої шкіри, чорній сорочці й темно-зеленому довгому плащі з ледь помітною золотою вишивкою по краях. Маючи підтягнуту статуру, принц все одно значно поступався воїнам з їх тренованими в постійних битвах тілами. Чорне хвилясте волосся вільно спадало до середини спини, непримітний вінець на голові виглядав немов тонкі золоті гілки, що на лобі обплітали невеликий смарагд. На обличчі Альвара яскраво блищали насиченого зеленого кольору очі, високі гострі вилиці та родимка над верхньою губою притягували погляд. Справа на шиї з-під високого комірця виднівся візерунок, що нагадував татуювання – пагони троянди з дрібними листочками, кілька з яких тягнулись аж до скроні.
Принц не поділяв тривог Домека і не надто вдавався в його застереження. Просто обеззброювано посміхнувшись воїну, Альвар зістрибнув зі свого коня і направився до джерела. Домеку не залишилось іншого варіанту, ніж придушити своє невдоволення і тінню попрямувати за ним.
Ось уже вісім років він був охоронцем Його високості принца, ще відколи Альвару виповнилось шістнадцять. Багато хто щиро дивувався, звідки в Домека стільки терпіння і як він може так довго триматись на своїй службі, адже характер принца витерпіти надзвичайно важко. Домек сам не знав як і чому. Дуже часто Альвар просто виводив його із себе – принц розпещений, капризний, безвідповідальний, легковажний, недалекоглядний. Він наївний, довірливий і такий беззахисний, що хотілось витрусити дурниці з його голови, а потім сховати від усього світу та оберігати як найцінніший скарб. Хотілось схопити його, посадити на свого коня і повезти якомога далі звідси, прикриваючи собою спину Альвара. Домек не знав, коли встиг загрузнути в цих почуттях з головою. Однак, відчував, що треба забиратись з цього лісу якнайшвидше, якщо він хоче вберегти свого принца.
Можливо, якби Домек хоча б раз, хоча б тепер піддався своїм відчуттям і бажанням, то все склалося б інакше.
В якусь мить, коли вони майже дійшли до джерела, оточеного густими кущами, воїн вловив ледь чутний для людського вуха звук. Чисто інтуїтивно здогадався, з якої сторони чекати небезпеки, і тільки миттєва реакція дозволила йому закрити собою Альвара. Домек відчув колючий біль у шиї й встиг тільки намацати тонкий дротик прямо біля артерії, який, очевидно, був змащений отрутою – від місця маленького проколу розповзлась потворна чорна пляма. Спочатку тіло почало німіти, ноги підкосились, і Домек звалився на землю. Вмить оніміння змінилось нестерпним болем, що роздирав усе тіло.
На Альвара різко накотилось усвідомлення – вони потрапили в неабияку халепу. Будь проклята його легковажність і недалекоглядність! Дивлячись на Домека, який корчився на землі й несамовито озирався навкруги, принц застиг від жаху. Однак, оговтатись не дав один із провожатих, який прямував в його сторону і зовсім не звертав увагу на воїна.
– Домек… Йому потрібна допомога. Зроби щось! – нарешті прийшовши до тями, надломленим голосом вигукнув Альвар і кинувся до пораненого, навіть не знаючи, як діяти та чим тут зарадити. Але принцу перегородили шлях і не дали ступити останніх пару кроків.
– Йому уже нічим не допоможеш, – вискалився чоловік, крадучись до Альвара, ніби звір до загнаної жертви. – В принципі як і тобі.
Принц не розумів, що відбувається, чому охоронець каже такі речі й зовсім не допомагає. Окинувши поглядом поляну біля джерела, він побачив п’ять бездиханних тіл, над якими із закривавленим мечем стояв ще один незнайомий чоловік.
– Що ти таке говориш? Що тут в біса відбувається?! – принц шоковано втупився в провожатого, але той не мав наміру продовжувати балачки й просто по руків’я увігнав кинджал йому в груди.
Альвар повалився на землю. Ослабленими, тремтячими руками витягнув кинджал, але кровотеча тільки посилилась, а рана вже була чорною від отрути. Повітря з грудей виривалось із жахливим хрипінням, з рота потекли цівки крові. Домек бачив муки свого принца, і тільки це змусило його зібрати останні сили, простягнути Альвару руку і стиснути його долоню у своїй. Принц повернув голову в сторону чоловіка і болісно посміхнувся. А потім іскорки життя погасли в очах Альвара ван Алрека. В грудях воїна защеміло значно гірше, ніж боліло тіло від отрути. Тільки тепер Домек дозволив собі заплющити очі, щоб попрямувати за Межу разом зі своїм принцом.
Додати до улюблених