Проблема довіри

FavoriteLoadingДодати до улюблених

ᅠᅠ— Любиш рольові ігри? — гмикає Деніел, коли переводить погляд від яскравого екрану телефону на клапоть білої тканини в руках у Ділана.
ᅠᅠ— Ні, — спокійно відповідає Ділан. — Вправа на довіру, пам’ятаєш?
ᅠᅠ— Уже починаю шкодувати, що взагалі погодився, — обурюється той пошепки, напевно думаючи, що Ділан не чує.
ᅠᅠТа Ділан, звісна річ, чує. Кімната, яку Деніел гордо проголосив своїм кабінетом, занадто маленька для того, щоби можна було хоча-б вдавати, що ти раптом на декілька секунд оглух.
ᅠᅠДеніел ховає телефон до кишені, киває повільно, з явним небажанням, і дивиться недовірливо. Ділан у декілька рішучих кроків перетинає простір, що розділяє їх, й опиняється у нього за спиною. Тоді Деніел вже переводить погляд на щось інше. Ділану цікаво, дивиться він просто перед собою чи на те, що від нього, наприклад, по діагоналі? А може і зовсім закочує очі, повторюючи при цьому в думці, на яку ж все-таки ідіотську фігню він погодився.
ᅠᅠ— Закрий очі, — радить Ділан і, вичекавши декілька секунд, опускає тканину йому на повіки.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел ледь помітно здригається, коли Ділан випадково торкається його скроні, його плечі напружені, а дихання виривається із грудей маленькими частими вдихами і видихами. Ділан так і завмирає на половині поруху. Тканина торкається обличчя Деніела, але вузол ще не зав’язаний. У цей самий момент Ділан раптом — як ніколи чітко — розуміє, що Деніела зараз збіса легко злякати. Він схожий на кота перед стрибком — сидить, весь наїжачений, майже напевно з неможливо розширеними зіницями, і повною мірою переосмислює установку «бий або тікай» — от-от зірветься з місця, знову сховається на декілька днів, уникаючи всіх, і Ділана зокрема.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Імовірно, з Деніелом потрібно поводитись, як хижак із жертвою, підступатися до нього дуже обережно, повільно переміщаючись по колу, з кожним новим витком скорочуючи відстань на півкроку, поки ця сама сумнозвісна відстань не скоротиться до нуля, і тікати буде вже занадто пізно, нікуди і, власне, без потреби. І Ділан міг би так поводитись, адже як всім добре відомо, терпіння — одна з його найбільших чеснот. Але коли Ділан робить півкроку вперед, Деніел зазвичай, відзеркалюючи його рух, робить півкроку назад.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​У Деніела проблеми з довірою, або, принаймні, так здається Ділану. І він збирається це виправити.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел повертає голову, так і не зав’язана тканина зісковзує вниз, залишається звисати, затиснута у Ділановій долоні. Деніел дивиться на Ділана знизу угору, заглядає в очі — трохи глузливо і зовсім трохи поблажливо. Напевно, тільки він може дивитися поблажливо, навіть коли знаходиться у менш вигідному становищі, ніж його… колега. Ділану хотілося б сказати «друг», але щось не дозволяє йому цього зробити.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​А потім, коли мовчання затягується трохи довше, ніж варто було б, Атлас морщить брови і питає:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Слухай, може краще просто зв’яжеш мені руки? Я не пручатимусь і не виплутуватимусь із твоїх вузлів, чесне слово, — кажучи це, він простягає заводить руки за спинку стільця та зчіпляє їх у замок.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ніхто нікого не буде зв’язувати.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Як шкода. А я думав, що спершу ти мене, потім я тебе. Хм. Може тоді…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Будь ласка, просто довірся мені.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Гаразд, — якось занадто швидко погоджується той; він закриває очі, а потім повертається, сідає прямо і дозволяє Ділану, нарешті, зробити це. — То як, ти тепер накажеш мені встати, а потім впасти спиною тобі у руки, щоб ти мене спіймав? Цим ви, хлопці з ФБР, займались увесь час?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Я не збираюся тобі нічого наказувати і ні до чого тебе примушувати. Можеш припинити все хоч просто зараз, — Ділан зав’язує легкий вузол на пов’язці, аби, якщо Деніелу стане надто вже некомфортно, він зміг би зняти її одним легким рухом.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Той цього не робить. Ділан зараховує один бал в маленький список особистих перемог сьогоднішнього вечора.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Нагадай, навіщо нам раптом знадобилося грати у такі ігри? — Деніел робить натиск на слові «такі», і його тон саркастичний до неможливості.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан все ще стоїть позаду нього, спираючись на спинку стільця, але навіть так відчуває, як той всім своїм виглядом випромінює невдоволення — більше, звичайно, напоказ. Ділан вловлює у його голосі майже непомітні для когось іншого, але явні для нього панічні нотки — Деніел починає нервувати, і це мимоволі передається йому. Він думає про те, що, напевно, якби він був на місці Атласа, то відчував би себе точнісінько так само, ніби у нього відбирають найважливіше — можливість впливати на ситуацію.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​На одну коротку мить Ділану хочеться відмовитися від свого задуму, але потім він згадує, навіщо взагалі вплутався у всю цю гру, і каже:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Нам треба вчитися довіряти один одному.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Сам від себе він чує: «Ти повинен навчитися довіряти мені», хоча має на увазі зовсім інше. Але, напевно, те ж саме чує і Деніел, тому що він гмикає, одним цим звуком ставлячи під сумнів абсолютно все.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— І яким це, цікаво, дивом мої зав’язані очі можуть нам посприяти?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Якби замість Атласа був хтось інший, то швидше за все тієї ж миті Ділан точно почав би дратуватись. Проте він навіть близько не відчуває у собі нічого такого. Навпаки — йому чогось хочеться засміятись.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Іноді, дуже рідко, знаєш, — Ділан вирішує, що може дозволити собі трохи жартівливого тону, — якщо чогось не бачиш, отже цього немає. У нашому випадку можна зробити вигляд, що тут немає мене, а є тільки ти. Ти ж собі довіряєш? Нам всім треба навчитися довіряти один одному, як собі.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Сліпа довіра до добра не доводить.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Повна недовіра, як не дивно, теж.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Атлас замовкає, підтискаючи губи — здається, він починає нервувати трохи сильніше, але все ще не може зрозуміти — він хоче залишитись чи піти.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ділане… — врешті-решт починає він нерішуче.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Так?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ти тільки не приймай близько до серця, але мені здається, що в тих онлайн-журналах, які ти постійно читаєш, поради… як би це пом’якше сказати… зовсім трохи сумнівні. Всі ці штуки не допоможуть впоратися… да взагалі ні з чим нікому не допоможуть.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Це не з журналу. Ти добре знаєш, що я їх не читаю, — голос Ділана набирає серйозного тону. — Але в дечому ти маєш рацію. На навчаннях в ФБР ми практикували різні методики на розвиток довіри. Знаєш гру «Сліпий і поводир»? Думаю, вже з назви нескладно здогадатися, що одному учаснику зав’язують очі, а другий учасник повинен його провести до місця призначення, забезпечуючи при цьому його безпеку і тому подібне. Але я подумав, що водити тебе по будинку буде трохи нерозумно, бо ти знаєш його як свої п’ять пальців. Тому ми просто поговоримо. Або хоча б спробуємо. У будь-якому випадку що ти втрачаєш?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел слухає його із такою серйозністю, що Ділан навіть встигає подумати: можливо, йому вдалося достукатися до нього. Можливо, у них вийде серйозна розмова. Можливо, Ділан дізнається все, що хотів. Не те щоб він особливо сильний в психології, і він чесно навіть намагався підготуватися. Але вже буквально через три секунди він розуміє, що ні — не вдалося. Деніел розтягує губи у своїй вічній глузливій посмішці.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Хм. Ну давай спробуємо, раз ти, — він робить натиск на останньому слові, — так цього хочеш. А може тобі просто подобається бачити мене зв’язаним? Фетиш, га, Ділане?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Денні…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Гаразд, все, мовчу.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Я не цього добиваюсь. Я просто хочу, аби ти слухав мій голос і ні на що інше, окрім мене, не відволікався.
ᅠᅠГолос багато важить. Голосом багато можна досягти. Викликати довіру. Забрати її назавжди.
ᅠᅠДеніел знову ледь здригається. Тепер у нього руки схрещені на грудях, і весь він ніби скам’янілий.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ні, так нічого не вийде, — через деякий час каже Ділан. — Ти надто затиснутий для нормальної розмови.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— О, то ти все-таки зі мною розмовлятимеш? — Ділан нічого не відповідає, і у Деніела трохи надламується голос, коли він запитує: — Що ти збираєшся робити, Ділане?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Насправді Ділан хоче лише всістись навпроти Деніела і дійсно просто поговорити з ним, але натомість кладе руки йому на плечі та починає розминати затерплі м’язи. Напевно, зараз він усе ускладнює. Напевно, йому б не вартувало цього робити. Тактильний контакт додає стосункам довіри, але, напевно, для нього ще занадто рано, та й навряд чи він, цей тактильний контакт, повинен бути ось таким. Напевно, все ж варто було спробувати якось інакше, можливо — доторкнутися нібито ненароком, легко стиснути плече у підбадьорювому жесті чи навіть просто взяти за руку.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел ніби відчуває або подумки зчитує метання Ділана. Він не розслабляється, навіть навпаки — здається, ніби він сильніше напружується і трохи втягує голову в плечі. Але потім його плечі здригаються один раз, другий, і Ділан розуміє, що той тихо, але абсолютно безбожно регоче.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— То що, ти десь заховав камеру? Будеш знімати нас на відео? — витискає з себе Атлас через безперервний сміх.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Яке ще відео?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан спершу нічого не розуміє, але потім до нього доходить — на секунду раніше, ніж той знову починає кепкувати над ним.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ой, та досить. Зав’язані очі, масаж… Зазвичай так і починається домашнє порно.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділану хочеться голосно вилаятись на самого себе, бо він майже впевнений, що все зіпсував і що тепер йому залишається лише довести справу до кінця, знову виставляючи себе тупим ідіотом, дати Деніелу «виграти» і дозволити йому піти. Але замість цього він запитує — тоном, котрий мав би означати, що він і справді не розуміє, куди все котиться:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Та що взагалі коїться у твоїй голові?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ні, так нічого не вийде, — копіює він слова та інтонації Ділана. — Ти надто затиснутий для нормальної розмови.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Добре. Як хочеш, — тут же капітулює Ділан і не без жалю прибирає руки.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел у цю мить трохи подається назад, сильніше втискаючись у спинку крісла, й дуже тихо, але різко видихає. І збоку здається, ніби той слідував за рухом його рук, тому що не хотів, аби дотики припинились. «Могло б здатися», — виправляє себе Ділан. Він уже ні в чому не впевнений. Швидше за все для нього це виглядає саме так лише тому, що він просто хотів би, аби так було. Тому що ну це ж Атлас. Не те щоб така реакція здалася Ділану дивною. Просто спочатку він чекав іншої — тієї, з якою можна було б працювати. З якою можна було б посперечатися, запитавши, наприклад, «що тебе турбує?» або «тобі не подобаються усі дотики в принципі, чи це просто я зробив щось не те?». Він чекав принаймні полегшеного зітхання або чогось на кшталт знизування плечима, коли людина, приводячи в рух власні м’язи, намагається прогнати відчуття чужого дотику.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​«Але це ж Атлас, — вкотре повторює він про себе. — Він завжди реагує не так, як інші».
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— І все ж мені потрібно знати, навіщо тобі все це.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Гаразд. Ми говорили про це — скільки разів? Чи не менше десяти, здається. Скажу і в одинадцятий. Ми повинні налагодити довірчі відносини в команді…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Він так і затинається на півслові, оскільки його перебивають.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Не у команді, Ділане. Якщо потрібно у команді, то робиться таке усіма разом, гуртом. А я? Конкретно я тобі навіщо? Раніше ти не виявляв такого прагнення налагодити зі мною контакт, — його тон зовсім трохи уїдливий — напевно, він хотів вкласти цього почуття набагато більше, проте зацікавленість йому приховати не вдалось.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Раніше я не осмислював повною мірою, наскільки нам це необхідно, — без роздумів відповідає Ділан, тому що це правда, — але після Макао…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел смикається як від удару, і Ділан розуміє, що все ж вартувало закінчити на першій частині речення.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Навіщо він узагалі заговорив про Макао? Досить вже, наговорились. Він сто разів встиг пошкодувати, що дозволив комусь на кшталт Мебрі вкрасти у нього Вершників прямо з-під носа. Деніел встиг сто разів пошкодувати, що через нього мало не помер їхній лідер. Вони квити. І все ж Ділан не може перестати згадувати, як уже після усього, перебуваючи у відносній безпеці, відсиджуючись у черговий дірі, в один із днів Деніел, затинаючись і з кожним словом все більше бліднучи, просив вибачення і з явним острахом чекав, що ж відповість йому Ділан. А Ділан мовчав, не знаючи, що сказати, бо вважав, що винен не менше, а може навіть і більше. Так і не знайшовши слів, він просто притягнув Деніела до себе й міцно обійняв, заплющивши очі. Це здавалося йому відмінною ідеєю рівно до тих пір, поки він не відчув, що Деніел не рухається, не дихає і взагалі ніяк не реагує. Його руки безвольно звисали вздовж тіла довгих п’ять секунд. Ділан встиг подумки вилаяти себе по разу за кожну секунду. Але потім Деніел водномить ніби віджив, дозволяючи притягнути себе ближче, й обійняв у відповідь. Ділан відчув хвилю полегшення. Вони простояли так якихось декілька секунд — неймовірно важливих «якихось декілька секунд». Тепер Ділан подумки кличе цей день «Друге Різдво». Тому що насправді чудеса трапляються не так часто, як кажуть про це по телевізору. І тому що отримати від Атласа обійми і такі щирі вибачення в один і той самий день означає зірвати великий — просто величезний — куш.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан озирається і, запримітивши найближчий дерев’яний стілець, хапає його і буквально тягне підлогою, кривлячись від неймовірно дратівливого скреготу, а опісля ставить стілець навпроти Деніела та сідає. Деніел повертає голову на звук, і Ділану раптом спадає на думку, що той зараз схожий на сліпе кошеня. Тільки ось у кошеняти немає можливості зняти пов’язку і миттю прозріти. У Деніела, навпаки, така можливість є, але він нею не користується. Можливо, не хоче або йому заважають якісь принципи. Ділан все ж сподівається на перше.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Тобі.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Що? — Ділан встиг трохи втратити нитку розмови.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ти сказав «наскільки нам це необхідно». Не «нам», а тобі.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Говорити прямо, без хитрощів — одна з рис, яку Шрайк останнім часом найбільше цінує у людях. І, слава богові, Атлас нею не обділений.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Подумавши секунду, Ділан відповідає:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Що ж, мабуть.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Хочеш краще пізнати мене? Не Меррітта, не Джека і навіть не Лулу, яка з нами без року тиждень, а мене. Тому що навіть через стільки часу ти все ще не розумієш мене, але хочеш цього, — в кінці Деніел вже навіть не питає, а просто констатує факт.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан не встигає навіть здригнутися або відчути щось хоч віддалено схоже. Йому просто хочеться встати і мотнути кімнатою пару кіл. Він навіть не очікував, що Атлас вміє так глибоко копати.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Коли б на очах Деніела не було пов’язки, то він дивився б на на Ділана так, ніби вивчає його — трохи звуженими очима, як Супермен дивиться своїм рентгенівським зором, проглядаючи наскрізь. Але все, що той зараз може — це дослухатися й чекати відповіді. Час від часу Деніел постукує пальцями по підлокітнику, і Ділана це навіть майже заспокоює. Він, нарешті, розуміє, що треба щось відповісти, але з його горла виходить тільки якийсь невиразний звук. Наступне питання вводить його в легкий ступор:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Упевнений, що у тебе вийде? — цікавиться Деніел глузливо — його серйозності наче й не було.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Знову глузування — в цей раз не настільки відверто фальшиве. Здається, ніби його вже не напружує, а справді веселить ситуація, в якій він опинився, і Ділан розуміє, що у ньому самому впевненості з кожною миттю все менше. Але він усе одно відповідає, хоча й трохи розгублено:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Було б непогано.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Схоже, Деніела така відповідь влаштовує. Він киває, а потім трохи розслабляється, зручніше влаштовуючи руки на підлокітниках свого м’якого стільця. Ділан теж може розслабитися й навіть спробувати сісти зручніше, наскільки це можливо.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Давай розпочнемо з чогось простішого? З чогось безневинного.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Запитання, звичайно, риторичне. Його Ділан задає чисто для себе, щоб зібратися з думками і зрозуміти, чи можна все ще підвести до того, до чого він хоче підвести. Якщо так, то потрібно діяти дуже ненав’язливо, почати з чогось зовсім уже простого і поступово ускладнювати завдання.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Який твій улюблений день? — з усіх запитань, які він перебрав у своїй голові, це було, напевно, якщо не найбільш по-дитячому тупим, то точно одним із них.
ᅠᅠ​​​​Можливо, Ділан хотів би почути щось на кшталт: «День, коли я зупинив дощ». Та Деніел — це Деніел, і він каже:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Якщо я скажу, що це Хелловін, то ти будеш питати, що я люблю більше — цукерки чи життя? Чи може запитаєш, які цукерки мої улюблені і скільки я їх минулого року зібрав?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ніколи не бачив, щоб ти їв цукерки.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Тому що я їх не їм. Відповідаючи на чергове «чому?» — бо не люблю. Давай щось складніше.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Хочеш справжніх запитань? На зразок того, як ти ставишся до кривавих убивств?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ну… так. Чи ти що, збираєш анкети друзів? — морщить лоба Деніел. — Може, ти тому зав’язав мені очі? Щоб я не бачив, як тобі соромно за те, що ти хочеш дізнатися мою найбільшу-пренайбільшу заповітну мрію? У будь-якому випадку цю частину можеш пропустити — я таке пройшов ще у молодшій школі. Можу дати тобі почитати зошита, якщо знайду, звісна річ.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел, поки говорить, все більше нахиляється вперед, а коли закінчує — знову падає назад, закинувши ногу на ногу і самовдоволено всміхаючись. Ділану хочеться його чимось вдарити. Не важким, ні, йому ж не покалічити цього засранця треба, а просто змусити хоч трохи побути серйозним.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Насправді він розуміє, що Атлас і серйозність — речі абсолютно несумісні. І якщо його зараз складно вивести на розмову, то в інших обставинах розмов той уникає взагалі. Відповідає щось, що має зійти за жарт, спішно придумує собі справи, а потім тікає, опустивши очі. Начебто йому соромно. Або начебто соромно має бути Ділану.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан секунду розмірковує, а потім вирішує, що краще й справді залишити першу половину запитань для діточок і, якщо вже все зіпсовано і втрачати абсолютно нічого, все ж запитати прямо:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Добре. Тоді як тобі таке: що ти думаєш про Вершників? Включно зі мною і тобою самим.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Хм, дай-но подумати… Ніхто з нас насправді не вміє їздити верхи? — з його горла виривається здавлений смішок, а потім він каже: — Хоча Хенлі і Лула хоча б раз в житті точно пробували себе в ролі наїзниці, але ти ж не про це…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Він не договорює, і в незручній тиші, що заполонила кімнату, раптом лунає вібрація мобільника.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Чорт, — тихо вилаявшись собі під ніс, Атлас навпомацки витягує телефон з кишені, скидає дзвінок і так само навпомацки ставить телефон на маленький столик праворуч від себе.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Незручна тиша після цього стає тільки глибшою. Ділан думає, що це був знак згори, і що експеримент точно провалений — «кращими подружками» їм не стати.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Хто це був? — ніби між іншим цікавиться Ділан.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Звідки мені знати? У мене ж зав’язані очі, — кидає Деніел роздратовано. Він уже не виглядає тим, хто впевнений у всьому на світі.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— А мені здається, що ти чекав цього дзвінка.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Пробач, але, — піджимає губи Деніел, ніби підбираючи слова, а потім випалює, — але мені здається, що це не твоя справа.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан не цілком впевнений, чи то у нього починають плавитися мізки, чи це просто впертість Атласа на нього так діє. Але він починає відповідати, зовсім не замислюючись про те, що збирається сказати та чи варто говорити взагалі.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Тобі здається.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ні, не здається.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— А декілька секунд до того сказав, що здається.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Та чорт забирай, що за дитячий садочок? Ділане, чого ти хочеш? Що тобі треба? Змусити мене ніяковіти у тебе навряд чи вийде, але все одно це якось трохи занадто.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— А раніше тебе такі питання не особливо бентежили.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ключове слово тут «раніше». Віднедавна я ціную приватність.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Відколи це?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Відтоді, як Меррітт почав уважати своїм святим обов’язком щовечора дзвонити мені й запитувати, де я.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ти не думаєш, що він просто непокоїться за тебе, тому що ти ні з ким не розмовляєш?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ні. Проте я думаю, що ти вирішив постежити за мною. То що, це ти його напоумив, га?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Якби я хотів стежити за тобою, ти б про це навіть не дізнався.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​У кімнаті стає гаряче, задушливо. Хочеться відкрити вікно, але навряд чи це чимось допоможе. Вся їх суперечка більше схожа на бліц-опитування, де ведучі швидко задають запитання, а учасники так само швидко відповідають — навперебій, намагаючись випередити один одного. Різниця лише у тому, що тут є лише один ведучий і один учасник, і вже абсолютно незрозуміло, хто є хто.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел декілька секунд відкриває і закриває беззвучно рот, як риба, викинута на берег, а опісля різко видає:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— А взагалі, знаєш, давай уже завершувати.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Але ми ж ще навіть до пуття не почали! — обурюється Шрайк.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​У цю саму мить він остаточно розуміє, що провалився. Весь його чітко вибудуваний план руйнується, як картковий будиночок.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Навіть не почали, але вже закінчили. Я запізнююсь.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Куди? — Ділан буквально підривається на ноги, бо всидіти спокійно на одному місці вже не може.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— На побачення, — повільно, ніби смакує кожне слово, каже Деніел.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— З ким?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділану хочеться гепнути себе по лобі. «Куди? З ким?» Ще б запитав, у якій позі.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Що за ідіотське питання?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Мені потрібно знати, — швидко знаходиться Ділан, — де ви найчастіше проводите час, щоб…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— У разі чого, якщо зв’язатися не виходить, можна було б швидко нас знайти, — розтягує склади Деніел, так ніби усі ці Діланові запитання навіяли на нього смертельну нудьгу. — Так, знаю я цю пісеньку. Але мені здається… хоча, знаєш, без різниці. Ти останнім часом якийсь дивний. І це все, — обводить він долонями коло в повітрі, очевидно маючи на увазі те, що відбувається прямо зараз, — теж дуже дивно. І так — я сподіваюся, ти дізнався все, що хотів? Все одно це ні до чого не привело. Я можу йти?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан бачить, що Деніел ледве втримується від того, аби почати нервово постукувати ногою.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Якщо скажеш, куди підеш, — для чогось гне своє Ділан. — Я ж знаю, що ти не ходиш на побачення.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Так, останнім часом не ходив. Але яка тобі різниця? — роздратовано каже Деніел. — Може, я закохався? І, може, цього разу все по-справжньому.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Закохався? В кого? Ти ж буквально ні з ким не розмовляєш!
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Та у кого завгодно! Хоч би й у тебе! — зі злістю вигукує Деніел і поривається встати. Але він усе ще в пов’язці й анічогісінько не бачить, а тому втрачає координацію, похитується і падає назад до крісла. — Хоч би й у тебе… Але що з того? Навіщо я тобі? Господи…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан так і завмирає посеред кімнати. У нього холонуть руки і серце гупає кудись вниз. Він думає, що недочув, що йому здалося. І він боїться дивитися зараз на Деніела, але все ж пересилює себе та дивиться. А той ніби весь здувається, і більше в ньому не видно колишньої самовпевненості.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ей, ти ще тут? — нарешті озивается Деніел, його голос звучить якось розгублено, і він скоріш за все вже переконаний, що відповіді не буде, що Ділан пішов, та все ж продовжує: — Якщо так, то вибач. Я не повинен був цього говорити. Я… ем… не хотів. Це був… Насправді все не так. Я прос…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Деніел затинається на півслові та замовкає. Чекає не надто довго, перш ніж поривається зняти пов’язку, підносить до обличчя. І в цю саму мить — мить неймовірного полегшення — на Ділана обвалюється розуміння, що все саме так, і що саме так він і хотів більш за все на світі. Не залишилось навіть тіні сумніву.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Він підходить до Деніела, перехоплює його руку і разом з тим тягне вгору, змушуючи  його встати. А коли відпускає  — Деніел вчіпляється в його плечі, а точніше в сорочку на плечах, намертво, неначе боїться, що йому може підкосити ноги й він може впасти.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Якщо збираєшся мене зараз вдарити, то знай — звинувачувати тебе не буду, — каже Деніел невпевнено, бо найімовірніше все ще не до кінця розуміє, що зараз між ними насправді відбувається.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан сміється й заперечно хитає головою, а потім згадує, що Деніел його не бачить, і каже:
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Ні. Ні, Денні, не вдарити.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​У них різниця в зрості всього якихось два сантиметри, але Деніел стоїть з опущеною головою, продовжуючи чіплятися за фланель. Тому Ділан м’яко, торкаючись його підборіддя самими лише кінчиками пальців, змушує Деніела підняти голову, а потім, не роздумуючи, подається вперед і торкається його губ своїми. Деніел гарячково втягує повітря через ніс, і коли Ділан кладе одну долоню йому на потилицю, вплітаючи пальці у волосся й відтягуючи його трохи назад — втискається у нього всім тілом. І те, як Деніел раптом розслабляється, охоплює його шию руками, те, як він відповідає йому, не залишає навіть думки про те, що все могло бути інакше.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​«Все до цього йшло», — розуміє раптом Ділан. І ця думка гріє його так, як не змогли б зігріти два, три або навіть десять сонць.
ᅠᅠУ Ділана серце калатає десь у горлі — від усвідомлення, від губ Деніела, від його рук, що стискають щораз міцніше, хоча, здавалося б, куди вже міцніше?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Йому потрібно дихати.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Він відривається на коротку мить, і то лише для того, щоб п’яно подивитися на розтулені вуста, на гарячковий рум’янець на щоках, а потім знову цілує. І насправді це виглядає так, ніби двоє дорослих чоловіків стоять, як підлітки, котрі цілуються вперше і майже не ворушать губами, бо просто не знають як. Але йому начхати. Він робить те, що хоче.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Він більше не тікає, бо їм обом тікати вже занадто пізно, нікуди і, власне, без потреби.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​А потім його ніби прориває, і він цілує, куди приходиться — в куточок губ, щоки, вилиці, скроні, не звертаючи ніякої уваги на пов’язку. І врешті-решт проходиться усміхненими розтуленими губами по таких самих навпроти, бо як тепер стриматись?
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Знаєш, ця фігня у мене на обличчі добряче мені заважає, — каже Деніел, коли вони нарешті відриваються один від одного. Вони притикаються чолом до чола, зірвано дихають, ніби пробігли марафон у п’ятсот миль, і посміхаються як два ідіоти, біля ніг яких лежить весь світ. — Якщо тобі так хочеться, щоб я тебе не бачив, то ми могли б просто вимкнути світло.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Ділан хитає головою і тихо сміється. Ще б Атлас не спробував повернути собі хоч краплю контролю. Але, як і раніше, весь контроль зараз знаходиться саме у його руках. Не Ділан контролює його — він контролює Ділана. Якби ж він тільки знав…
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Імовірно, він знає.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​— Давай залишимо ще ненадовго? — Ділан нахиляється і просить м’яким шепотом, ведучи губами по чутливій шкірі за вухом. — Обіцяю, тобі сподобається.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Він опускається трохи нижче, торкається шиї в майже невагомому розмитому поцілунку. А декілька секунд по тому, коли знову цілує в губи та змушує Денні податись назад, у бік дивану, то буквально відчуває, як у того все тіло вкривається сиротами.
ᅠ​​​​​​​ᅠ​​​​​​​Так, Деніелу безумовно сподобається.​​​​​​​

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: