Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Остання із роду алубі…

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Якось непомітно промайнув триместр.

В новому потоці претендентів майже всі лари знайшли партнерів. З Леканом проблем не було – він був ще не готовий до заключення договору, а Розвідник не мав ще власного договору. Так що їх просто закріпили один за одним. З Кіром Ештон теж проблему розгріб – наполіг щоб обраному партнеру в пришвидшеному порядку видали договір. Ніхто особливо не пручався. А Зіса не здивувала – пішла таки у зграю Архітектора. Візай уже заключив з ним договір, двоє інших чекали свого часу. Та хоч договору не було – працювали вчотирьох.

А от хто здивував, так це Райд, Зоря і Стайван. Обрали собі Розвідницю. Холодна, спокійна, моторошна, навіть трохи жорстока жінка. Коли почула, що з нею хочуть заключити договір троє ларів і бровою не повела, навіть біохвилі не збилися. Попередила тільки, що раз вони так вирішили, їм даватимуть складні місії – просто не буде. Та лари сприйняли це за позитивний аргумент. Схоже своє місце вони знайшли.

От тільки… Що робити з її договором? У неї власного ще немає, хоча видати повинні були от-от. Проблема в тому – яким цей договір буде. І добре, що Ештон є – він містилище підправить. Але ж це не діло. Потрібно одразу нормально робити. Та й подумати слід на рахунок того, аби підправляти містилище для вже існуючих договорів без його допомоги, якщо така потреба надалі виникатиме. Ештон зітхнув. Роботу з тренувальними кімнатами доведеться відкласти…

***

– Отже, сьогодні у Вас ще одна додаткова зустріч з Керівником зовнішніх справ одразу після тренування. Вас супроводжуватиме Пташка. Опісля Ніяких зустрічей немає. – Прозвітувала Залізна Леді.

– А що з договором Розвідниці? – Запитав Ештон.

– Для того, аби внести зміни в каркас договору, потрібно змінювати настройки всіх механізмів. А це потрібно узгоджувати з Науковим відділом. А туди доступ закритий. – Прозвітувала Ванесса.

– У мене є дозвіл. – Сказав Ештон. – Але я обіцяв піти туди з Повелителькою… Ну, гаразд. Я їй скажу сьогодні ввечері і тоді відправлю Вам повідомлення з інформацією.

***

Подорож була не довга. Вони з Мерін вийшли з капсул. Навколо були сірі стіни. Коридор. Нічого, за що зачепився б погляд. Кохана не закривалась, не переживала, не нервувалась. Ештон сказав би навіть, що вона була… холодна. Мабуть така, як лар на полюванні. Або як море перед бурею. В Ештона мороз по шкірі пройшовся. Втім, довіри в ньому менше не стало. Мерін та ж сама. Його любов. Жінка з якою він проживе своє життя. Заради якої світ переверне. І це не просто гарна фразочка. Просто зараз він дізнається щось нове. От і все.

Вони спокійно рушили. Не тримаючись за руки. Просто мовчки йшли поруч один з одним.

Коли вони дійшли до тупика, Ештон майже здивувався. Але стіна піднялася в стелю, пропускаючи їх вперед. Коли вони зайшли, стіна одразу опустилася. І вони опинилися в замкнутому коридорі. Мерін рушила вперед і Ештон пішов за нею. Коли вони опинилися перед новою стіною, все повторилося. На цей раз їх засліпило світло. Вони опинилися перед входом в величезний ангар. Подібно, як в Лісах, вхід був розташовантй так, що весь вміст ангару можна було візуально охопити. Відносно довжини, яка простягалася… на кілька кілометрів? Може більше. Важко так оцінити… Так от, відносно довжини, яка йшла кудись вглиб, ангар був досить вузький. Менше кілометра. Важко оцінити – вони були достатньо високо. Це було схоже на… Поле? Такі собі теплиці. Ештон завис на мить, намагаючись зрозуміти що тут такого особливого. Ну, роботи між теплицями снують туди – сюди.

– Еш, нам сюди. – Покликала беземоційно Мерін. Ештон поглянув в її бік. Там, збоку, був коридор. Вони пішли ним. Він швидко закінчився і почався новий ангар. Аналогічно величезний. Тільки з садами. Вони пройшлися вздовж нього по балкону. Посередині стіни з того боку, звідки вони прийшли була такі ж підйомні двері-стіна для входу чи виходу. Наступний ангар був знову з полями. Потім були ферми, потім кущі якісь… В якийсь момент Ештон збився з рахунку. Ангари не закінчувались. Скільки вони так вже йдуть?

– Ми могли б дістатися капсулою. Але я хотіла, щоб ти побачив аграрний відділ. – Раптом озвалася Мерін.

– Ясно. Тут немає людей. – Констатував Ештон.

– Немає. Все автоматизовано. Один раз на день приходить працівник і перевіряє все. Їх всього двоє. Чергуються. – Пояснила коротко вона.

– Ясно… – Відгукнувся Ештон. Далі розмова знову не йшла.

Потім вони зайшли в наступний ангар… Це місце більше нагадувало місто. Ось таке, як показують в фантастичних фільмах… З роботами і машинами… Багатоповерхівками, з’єднаними мостами і горизонтальними ліфтами. З дорогами, з усякими величезними апаратами… І чого тут тільки не було. Ось це на прогресивне майбутнє більше схоже, аніж тиха, гармонійна і утопічна Шазарія. От тільки… Ештон тут жити б не хотів. Кошмар. Шумно. Завалено… Не подобається таке Ештону.

– Тут фабрики, машинобудування, переробка сировини й інше. Людей тут теж немає. – Охарактеризувала Мерін. – Ходімо.

Ештон мовчки пішов. Ештон зітхнув тяжко, навіть не приховуючи каменю на душі. Надто вже Мерін беземоційна. Їй не приємно тут бути… Навіть не так… Але шо гадати? Вони вже тут. Скоро сам все побачить, вірно?

Далі були фабрики з одягом. А потім ангар з цілим містом наукових співробітників. Вони спустилися сюди. Йшли вулицею, яка являла собою… Величезну лабораторію, по суті. Один булинок – один проект. І кожен з цих будинків жив за своїми правилами. Дуже по Шазарійськи. Повна свобода, і не заважають одне одному. Видно було, що всі ці люди- живуть своєю роботою. Люблять її. Всією душею.

– Що це за місце? – Поцікавився Ештон.

– Наукові розробки. – Поглянула Мерін, ніби питаючи поглядом: “Що не видно?”

– Ні, я маю на увазі все це місце… Це ж природні печери? Вони величезні.

– А, ти про це. Кілька мільйонів років тому тут було море з льоду. А потім температура Землі виросла і лід розстав, перетворившись у воду. Об’єм води зменшився. І згодом вона й зовсім звідси зникла. – Розказала Мерін. І додала. – Згідно досліджень наших геологів. – Помовчала трішки. І знову додала. – Шазарія добудувала перетинки, для перешкоджання обвалів. І укріпила склепіння печери. Місця на все вистачить тепер. До речі, Можеш свої дослідження теж сюди перенести, якщо забажаєш.

– Добре, дякую. Матиму на увазі. – Кивнув Ештон.

– Ось ми і прийшли. Це науковці, що відповідають за договори. – Провела Мерін.

Ештон залишився задоволеним. Науковці без проблем змінили параметри, вирахувавши з запасом ємність договору, що дозволила б стабілізувати двох і трьох ларів одночасно. І більше, про всяк випадок. А також швидко настроїли механізми, що дозволяли б замінити ємність договору. Ештон дав кілька порад, науковцям сподобались ідеї. І вони внесли зміни в прорахунки. Зрештою ці кілька годин були досить продуктивними. З Ештоном поділились схемами механізмів для заміни ємності договору. І тепер він значно зекономить час для створення такого механізму у Храмі.

Зрештою Ештон вийшов таки звідси, вимучений, але задоволений. Вони піднялись знову на балкон і пішли далі. Ештон поглянув на Мерін, та нічого не спитав. Він розумів, що вона йому хоче показати ще якісь речі.

Далі було ще кілька ангарів з розробками всякими науковими…

А потім коридор закінчився. Але не для Мерін. Перед ними кам’яна стіна розтупилася.

Коли вони зайшли, то Ештон побачив в ангарі якусь незрозумілу капсулу величиною в увесь ангар.

– Ковчег. – Представила Мерін. – Тут міститься насіння всіх видів рослин, що існували на Землі. А також генетичний фонд усіх видів тварин, починаючи з епохи Рашазів. І, звичайно ж, банк людського генетичного матеріалу і генетичного матеріалу ларів. Два останніх постійно оновлюються.

– Грандіозно. – І Ештон не лукавив. Це було… Поза уявою.

– Спускатися не будемо. Все законсервовано.

– Гаразд. – Тихо погодився Ештон.

– Ходімо. Останнє місце.

І вони пройшли крізь ще одну стіну, де був порожній ангар. Проминувши кілька таких же пусток, Вони зайшли… в ліс, що ховався за черговою стіною. Навіть не так… Ліс був по обидві сторони якоїсь… Траси. Від траси відходили дрібніші дороги і вели до круглих куполів. Впорядкований ліс з контрольованим буйством. Було гарно. Справді гарно… Але в Ештона викликало двояке відчуття.

Мерін спустилася і проминула кілька бічних доріг, звернувши в одну з них.

Купол ділився на коридори з кімнатами або без. Ззовні найбільший коридор. Потім був прохід у внутрішній коридор, вже менший. І так далі. По дорозі їм часом зустрічалися люди. Вони кланялися і йшли далі по своїм справам. Зовсім без емоцій. Очевидно Повелителька для них не новина. Аж ось вони дійли до круглої, досить просторої кімнати, з круглим ліфтом посередині. Вона була чимось середнім між бібліотекою, архівом, офісним приміщенням… І лабораторією, мабуть. Очевидно це був центр куполу.

– Пірей! Годі ховатися! – Покликала Мерін.

– Лілін. Які гості. – Безрадісно відгукнувся з-за якогось стелажа чоловік. І так же беземоційно пішов на зустріч. – Черговий фаворит?

Це був алубі. Як так? Ештон не знайшов слів.

– В нашому розумінні, так. Не в його. Ештон. – Представила Мерін. Ештон перевів погляд на Мерін. Ештон просто не розумів.

– Якщо є ще один алубі, чому ви не разом? – А що ходити колом да навколо? Ештон хотів знати.

– Ми не пара. – Відповіла Мерін, навіть не задумавшись.

– Не підходимо один одному, при всій моїй повазі до Лілін. – Погодився Пірей. Ештон хмикнув.

– Так он як виглядає фраза: “навіть якщо ми будемо останніми чоловіком і жінкою на Землі…”

– Точно усміхнувся Пірей. – Він був не приємний. Щось було у ньому таке… Що відштовхувало Ештона.- Що привело? – Звернувся він до Мерін.

– Покажи йому. – Це був наказ. Ні з чим не сплутаєш. Пірей нахмурився.

– Впевнена? – Запитав він. – Дивись аби ваша любов на цьому не закінчилась.

– Якщо так станеться, значить буде так. – Сказала Мерін.

– А потім що робитимеш? Поруч в клітку посадиш? – Спитав Пірей. З явним осудом.

– Ні. Він вільний. Сам обиратиме, що робити. – Ештону ця розмова не подобалась. Але він мовчки стояв і слухав.

– Ммм… Велика Лілін розгубила залишки розсудливості? Якщо тобі уже начхати на все, то мені ні. Якщо ти не готова його вбити, або прийняти інші міри, то…

– То що? Кинеш мені виклик? – Втомлено запитала Мерін. – А як ні, то виконуй наказ.

Ештон задумався. Чи хоче він бачити це щось. Чи хоче він. Не хоче. Взагалі. Ні караплі… Але. Таке рішення прийняла Мерін. Значить він його підтримає.

– Показуйте. – Сказав він. – Якщо мене не влаштує те що я побачу, і я захочу піти, я кину Вам виклик. Мерін не зможе втрутитись.

Пірей якусь мить дивився Ештону в очі.

– І чому ж це не зможе? – Уточнив він.

– Ми з нею уклали рівнозначний договір. Вона не підкоряється мені, а я їй. – Ештон говорив це просто. І рішення було простим. Він уже давно все вирішив, насправді. І ще один алубі не змінить нічого.

– Домовились. – Сказав Пірей і пішов до ліфта.

– Пірей. – Раптом сказала Мерін самовдоволено усміхнувшись. – Ти став надто необачним.

– Про що ти? – Запитав він.

– Ештон тобі не по силам. – Відповіла вона. Пірей завмер на мить, дивлячись їй в очі. А вона плавно обігнула його, пройшовши в ліфт першою. Слідом зайшов Ештон. Пірей зайшов останнім. Не сказавши ні слова. Лише подивився оцінююче на Ештона. Та було видно – Мерін він вірить.

Двері ліфта відчинились, дочекались поки пасажири вийдуть і зачинились. Ліфт спустився вниз, залишивши по собі порожнечу. Ештон оцінив обстановку. Вони були на другому поверсі куполу. І на останньому – Зверху було прозоре скло. Центр кімнати був відділений від решти приміщень склом. Хоча, це, мабуть зовсім не скло. Щось значно міцніше. Приміщення радіально відходили від круглої кімнатки в центрі. Всього шість. Тепер Ештон вловив ледь відчутні біохвилі. Не алубі. Не людина. Не лар. Важко збагнути – скло явно глушило біохвилі. Але… Ештон безпомилково обернувся на джерело і наблизився до скла.

На нього кинувся, скалячись… Чоловік. Голий. Ззовні – нагадував алубі, хоч відмінності були. Не сплутаєш.

– Рашаз? – Запитав Ештон, обернувшись на Мерін і Пірея.

– Ти диви. З першої спроби. – Буркнув Пірей.

Ештон придивився до нього. І болюча здогадка просковзнула… Очі… Фіолетові. Він обернувся і поглянув Мерін в очі. Ідентичні.

– Ти ж казала, що ніколи не народжувала. – Просто запереч. Кохана… Просто запереч…

– Не народжувала. Але він з мого генетичного матеріалу. І Пірея.- Сказала Мерін. Ештон… Просто дивився їй в очі.

– Чому він все ще живий? – Треба розібратись… Не спіши, Ештон…

– Ми пробуємо зрозуміти, чому Алубі вимерли. Що стало причиною виродження нашого виду. – Підійшов до скла Пірей, ставши на рівень з Ештоном.

– Це вже восьмий рашаз. Інші загинули під час експериментів. – У Ештона мурашки побігли по шкірі. Це ж їхні діти… Ештон ковтнув, намагаючись позбутись давлячого відчуття у горлі. Ештон торкнувся скла. Він сковзнув у сприйняття. Після усіх тренувань з матеріалами це було легко… Він просочив свою енергію крізь скло. Рашаз накинувся на неї і жадібно поглинув все. Пірей спостерігав, округливши очі.

– Ештон, ми його годуємо. – Стала з іншого боку Мерін. – Йому буде завжди мало. Скажи краще, що ти думаєш.

– З приводу чого? – Запитав Він і перестав вливати енергію. Рашаз бездумно продовжив вилизувати скло з того боку.

– З приводу нього. Тепер, коли ти побачив його. – Спитала Мерін. Ось тепер Ештон відчув її емоції. Вона хотіла знати його думку. Ештон зітхнув. Зосередився сприйняттям на його хвилях. На енергії. Схоже на алубі. Але… Є відмінність… Якась… Невловима… Ештон знову зітхнув. Сів і сковзнув у медитацію. Що це? Він сковзнув свідомістю до нього. Рашаз злякався. Злякано кинувся назад. Але Ештон створив бар’єр, не пропускаючи його далі. Ув’язнив. Рашаз швидко усвідомив, що спроби пробитися марні. Сів і знітився в клубок. Ештон огорнув його енергією. Передав йому дружелюбні наміри. Але рашаз не реагував. Не сприймав. Тож Ештон облишив це. Він просто уважно обстежив тіло рашаза, порівнюючи з алубі, що стояли поруч. Тіло відрізняється. Починаючи від потоків енергії, закінчуючи відмінними біохвилями мозку. Та й клітини мають якесь дивне розташування. А що з душею? Ештон наблизився до його джерела… Але… Душі не було, натомість свідомість Ештона шалено почало затягувати всередину. Ештон ошаліло округлив очі і відсахнувся. Негайно висковзнувши з медитації, забравши бар’єр. І висковзнув з сприйняття, повернувшись в більш безпечний реальний світ.

– Ештон! – Мерін схопила його за руку. Ештон перевів погляд на Мерін. Вона злякалася.

– Все гаразд. Я в порядку. Просто… – Ештон знову поглянув на нього.

– Будь ласка. Скажи. Якщо я можу щось дати взамін… – Вона просила. Вперше. Ештон поглянув на неї і стис губи. Його такий жаль затопив. Він її обійняв. Поцілував в щоку. А потім встав. І допоміг встати Мерін.

– Не потрібно нічого, кохана. – Сказав Ештон. – У нього немає душі.

Пірей і Мерін переглянулись.

– Ти впевнений? – Запитала Мерін.

– Так. Душі немає. Але я не ризикну входити в глибоку медитацію і перевіряти. Можливо немає лише образів. Якби там не було… Немає джерела енергії. У вас є. І хоч джерело… Якби це висловитись… Вам потрібна енергія. Ви її не виробляєте в достатній кількості. Але джерело є. Воно досить самодостатнє. А от у нього… Все наче чорна діра. Я думаю, що якщо ввійду туди, то не виберусь. Тому він і не може насититись… Вся енергія, включно з енергетичними зв’язками у тілі, притягується і поглинається дірою… Тому і тіло змінене, порівняно з вами. І мозок теж. А значить і інтелект з дефектом… І біохвилі відповідно інші…

Мерін дивилась якийсь час. На нього. А потім кивнула.

– Він виглядає не так, як інші рашази. Які були в підручниках. – Зауважив Ештон.

– Це через те, що він не вбирав життєвонеобхідну енергію. Чим більше рашаз її вбирає, тим більше змінюється зовнішньо. – Мерін завагалась, але зважившись продовжила, поглянувши Ештону в очі. – Алубі теж змінюються. Якщо вживають енергію смерті або життєво необхідну. Тому, коли ще нас було більше… Було нерушійне правило – не переходити цю межу. – Ештону стрельнула дивна думка…

– А люди? – Запитав він.

– Чи змінюються люди? Не знаю. – Завагалася Мерін. А потім здогадалась про щось, перевівши погляд на Ештона. – А чому ти… Питаєш?

– Я поглинав її раніше. – Відповів Ештон, не бачачи сенсу щось приховувати. – Я робив це не свідомо. Під час війни. А один раз наткнувся в лісі на мертву тварину. І таким чином перевірив відчуття. Тож можу бути певен, що раніше робив це.

Мерін стисла губи і опустила очі.

– Думаю в людей інакше. Але по тобі важко судити… Тож… – Відповіла вона. Ештон вирішив поки не розповідати за те, що бачив під час полювання Ліам. Не хотів ставити ларів під удар.

– Що в інших камерах? – Запитав Ештон.

Мерін засвітила приміщення. Тепер весь купол став видимий і світлий.

Там були голограми. Різних істот.

– Вони в інших куполах. Не тримаємо всіх в одному місці. Це істоти, що з’являлися на Землі після рашазів. І були знищені нами. Ми залишили по одному представнику. Майже всі в анабіозі. Доступні лише голограми. Притомні лише рашаз і равьєр. – Мерін вказала на чотириногу істоту. Воно не мало очей. Було схоже на амфібію або що… Це гулі. Ті, що їли енергію смерті.

– А решта? – Спитав Ештон.

– Інші види. Ріканзи, рутаби, ркани і рузи. Ми вже не чекали подібних катастроф, як з равьєрами і рашазами і знищували їх, поки популяція була ще небагаточисельна.

– І всі види, що з’являються, винищують людей? – Запитав Ештон. Це якось сумнівно звучало.

– Чому ж. Зовсім ні. Існували ще й інші види. Мави, мерли, навьєни, карни. Навьєри жили в морях. І, так, вони теж були достатньо смертоносні. Але, у зв’язку, з тим, що на суші їм було не вижити, вони не становили надто великої загрози для людей. А вимерли саме через те, що їжі для них було не достатньо. А щоб якимось чином взаємодіяти з людьми – інтелекту не вистачало. Мави і мерли були нейтральними по відношенню до людей. І конкурували один з одним за територію і ресурси. Їх, як не смішно, винищили люди. А карни… Карни покинули Землю. Вони вважали, що колиска життя не єдине місце де можна жити. Вони були надто залежними від сонячної енергії. Пробували освоювати північні полюси… Але зрештою їхні технології дозволили їм переселитися на іншу планету. Їхня подальша доля не відома.

Ештон обдумував.

– Це що русалки? – Припустив він.

– Ахах. Так навьєри – це русалки.- Засміялася Мерін. – Карни – ангели, мави – це… наяди, якщо не помиляюсь. От Шазарія, до речі, намагалася їх врятувати. Був такий період… Але не вийшло. Вони дуже залежні від природної енергії. І були надто чутливі до будь яких змін в екосистемі і площа для одного мава вимагалася шалена. Хм… А мерли… Це… Болотяники, капи ще подекуди так називаються, хоча вони були досить різноманітні ззовні. Язичництво і деякі інші релігії на цьому базуються.

– Ну, ясно… А кентаври там…

– Ну, не знаю. – Засміялася Мерін. – Можливо і трапився людям якийсь мерл на це схожий.

– Ну, з цим ясно. – Є важливіші питання. – Ти казала для того, щоб ввести когось в анабіоз потрібні умови. Але їх ввели?

– Так. Вони ж не алубі. Декого було зовсім не складно ввести в анабіоз. Для різних видів потрібні різні умови. – Хмикнула Мерін.

– А алубі як ввести в анабіоз? – Ось це важливе питання. Можливо вдалося б дати Мерін трохи відпочити? Але вона казала, що відчуття жахливі…

– Для того, щоб ввести алубі в анабіоз потрібно створити умови в яких йому буде недостатньо енергії для життєзабезпечення організму. – Відповів Пірей. – Організм Лілін витрачає дуже мало енергії, у неї дуже збалансоване енергорозприділення. Натомість акумулювання шалене. Тобто для того, щоб її ввести в анабіоз її потрібно досить тривалий час протримати без енергії взагалі. Попередньо вона повинна витратити всю акумульовану енергію. Минулого разу для цього знадобилося дванадцять князів. В теперішніх умовах (я вже прораховував цей варіант)… Її потрібно помістити в чорну діру. Це єдине місце з настільки негативним показником енергії. Але сам розумієш. По-перше, не факт що спрацює, і не зрозуміло скільки часу вона там страждатиме, перед тим як засне. А по третє, я не знаю, чи вдасться її звідти дістати…

– Він багато вклав зусиль, аби ввести мене в анабіоз. Ми вже змирилися, що наразі це не можливо. – Усміхнулася Мерін Ештону м’яко. Ештон поглянув Мерін в очі, а тоді ще раз перевів погляд на рашаза. І назад в очі Мерін.

– Я так і не зрозумів нащо ви їх тримаєте.

– Ми багато вивчили, завдяки цим представникам своїх видів. Дуже багато проблем було вирішено. Вони надто цінні аби дозволити їм померти. – Ештон міг зрозуміти. Не перший день на світі живе.

– Але його ви мусите вбити. – Сказав Ештон. Він не очікував, що йому хтось щось відповість. – Ви не знайдете причину в ньому, як би не шукали. Якщо справа в душі, тіло вам не допоможе. А існувати з такою порожнечею всередині… – Ештон думав, що це жахливо. Він відчув на мить його шалений голод. А він з цим живе все життя…- Це моя думка. Звичайно, вирішувати не мені. – Ештон замовк на мить. – Є ще щось?

– Багато всього, Ештон. – Сказала Мерін. – Тут є частини тіл алубі в анабіозі, наприклад. Я так і повернула Пірея. По всьому Єгипту його тіло збирала… Багато розкопок в світі проводяться під моїм покровительством – я шукаю частини, котрих не вистачає. Інакше алубі не вивести з анабіозу.- Вона зітхнула. Задумалась. – Тут є деякі артефакти, такі, як твоя Ліам. І деякі технології карнів… – Мерін намагалася ще щось пригадати аби повніше розповісти.

– То певний час ти і справді була одна. А потім вивела з анабіозу Пірея? – Запитав Ештон.

– Так. – Кивнула вона.

– Чому ви це приховуєте? – Запитав Ештон.

– О, ні… Однієї Лілін вистачить, аби з людьми возитися. Я приєднався до Шазарії ще тоді, як це був маєток з підвалом. І як в підвал зайшов, закривши за собою двері, так уже і не вийду. Люди, які працюють тут про моє існування знають, а іншим і не треба. – Рознервувався Пірей.

– Це його вибір. Я поважаю. – Пояснила Мерін. Ештон починав розуміти. Він зітхнув.

– Мені потрібен час все осмислити.- Потер він висок.

– Так, звісно. Я… Чекатиму на твоє рішення. – Сказала Мерін тихо.

– Мерін, кохана, я не відмовляюсь ані від своїх слів, ані від рішень. І не знаю що могло б у цьому світі змусити мене відмовитись від тебе. А думати я буду про рашазів. Не знаю до чого я зможу додуматись, але я б не хотів, щоб твої діти страждали. Я уже давно зрозумів, що вбивство для тебе це не є щось погане. А от приносити комусь страждання ти не бажаєш. І я готовий розділити з тобою цю філософію. Тож і він заслуговує на справедливість. Я думаю, що це жорстоко. Давати їм життя, прирікаючи на таке існування. Але ж якщо я допоможу вам знайти відповідь, ви більше не робитимете цього? – Запитав Ештон.

– Даю слово. – Відповіла Мерін.

– Які у тебе здібності? – Запитав Пірей.

– Я тобі розповім, а в обмін ти мені покажеш свій договір, згода? – Він довгий час хотів побачити договір між алубі і те, як би виглядав князівський договір, йому теж було цікаво. І потрібно для власних досліджень і роботи. Так що Ештон точно знав, за що торгуватися. Пірей від нахабства здивувався. Але обмін був рівноцінним. Тож Ештон не бачив причин з яких би він відмовився.

– Гаразд. – Зітхнув алубі, очевидно, змирившись, що доведеться сприймати людину за рівного, судячи з біохвиль і здогадок.

– Чудово, тільки не тут. – Ештон кивнув на рашаза. – Поруч з ним я не зможу роздивитись. – Спробуй щось десь там скорпульозно роздивлятись, поки тебе затягує вир кудись на дно.

– Гаразд. Тоді спускаємось. – Погодився Пірей і викликав ліфт ментальним наказом.

Коли вони були вже достатньо далеко від рашаза, Пірей без вступів роздягнувся. Дивно було бачити шрами на алубі. Але, зважаючи на те, про що розповіла Мерін… Його ж на кілька частин розірвало… Жорстко… Пірей розвернувся до Ештона спиною. Між лопатками був лаконічний візерунок – ніби три пелюстки, одна розташована вгору, дві в сторони. Лілія, чи лотос? Лілія, мабуть.

Ештон не вагаючись ввійшов у медитацію. Договір наче був металевими пруттями канату. Ох, Мерін постаралася. Під таким договором, особливо не потанцюєш… І явно не зруйнуєш так легко. Якщо це взагалі можливо. Але від того договір менш витонченим не стає. І… Він достатньо гнучкий. Дає майже цілковиту свободу, зв’язуючи лише в принципових питаннях. Іще тут була якась дивна деталь, але вплетена вона була по центру, захована за усіма зв’язками, таїлася… Ештон торкнувся до договору і пустив радар, та до цієї частинки хвилі не дійшли – договір захищався. Ештон наблизив свою свідомість ближче. Ще ближче. Це було якесь знайоме тепло – тепло Мерін. Це був… Що це? Частинка її душі? Енергія? Ештон не міг зрозуміти… Але це приємне тепло… Воно билося, наче серце, м’яко пульсувало. І розходилось пульсуючим сяйвом по всьому договору, що з цього ракурсу виглядав, наче схема зоряної системи, де кожна деталь взаємопов’язана з іншими, але живе окремо… І це справді було неймовірно. Ештон змусив себе повернутись. Він забрав пальці від договору. Пірей обернувся, чекаючи коментарів. Ештон відвернувся, шукаючи поглядом Мерін. І він її знайшов. Ештон дивився на неї так… Як вона того заслуговує. Мерін неймовірна. Для того, щоб створити щось настільки грандіозне, прекрасне, витончене, неймовірне… Ештон навіть уявити не міг би щось настільки… Настільки… Немає Мерін рівних.

– Ахах. Востаннє ти на мене дивився так, коли я на твоїх очах договір зруйнувала. Настільки сподобалось? – Мерін зашарілась. Їй було приємно.

Ештон не мав слів. Він видихнув, просто підійшов. Як передати свої почуття? Свій захват… Шану. Ештон просто огорнув її енергією і показав, наскільки сильно він її любить, але зараз навіть це відійшло на фон – вона його натхнення, його муза, його приклад для наслідування, його кохання і його особисте божество. А потім він обійняв її. І вона відповіла на обійми.

– Невже можна від тебе відмовитись? Не сумнівайся в мені. Ти можеш поділитися зі мною будь чим. – Якось і слова знайшлись. От і чудово.

– Твоя частина договору. – Безцеремонно урвав їх Пірей.

– Я маю особливе сприйняття, що допомагає бачити мені енергію у будь-якому вигляді. А всі інші вміння, мені даються легко на основі цього. Можу показати. – Не відпускаючи Мерін з обійм, сказав Ештон.

– Як показати? – Запитав Пірей. – Я б хотів обійтися без проникнень у мою свідомість.

– Не хвилюйся, й пальцем не зачіплю. – Хмикнув Ештон. І вийшов сідомістю за межі тіла, використовуючи Мерін, як якір. І потоки енергії, що зараз снували навколо закоханих стали видимі. Мерін поглинала їх, Ештон випускав нові і нові, дозволяючи коханій насолоджуватись трапезою.

Ештон швидко повернув свідомість на місце. Пірей був сконфужений. Він не вірячи на це дивився.

– Тепер я розумію чому ти вибрала його. – Сказав він. – Де ти його знайшла? Він же… Він людина…

– Хм. Коли я уклала договір з Ештоном, то ще не знала про його здібності. Я обрала його тільки через те, що Ештон – це Ештон. – Йому стало приємно. Емоції змінились і енергія теж. Тож він нарешті відпустив її. Мерін усміхнулась Ештону. – Було смачно, дякую.

– Будь ласка. – Засміявся він.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “Остання із роду алубі…



    1. Не знайшли спосіб ввести в анабіоз. Вони дуже специфічні істоти. І дуже недооцінені. Їх винищили раніше, аніж вони розквітли, як нація чи расса