Обдарованість

FavoriteLoadingДодати до улюблених

 

— Мамо! Мамо! Коли я виросту, я хочу робити такий гарний одяг! — радісно защебетав Юрко, підбігши до матері. У руках він тримав журнал.

— Боже, сонечко, що ти таке удумав? —  жінка взяла дитину на руки та відібрала журнал з весільними сукнями, що його залишила подруга.

— Я хочу, щоб ти завжди була така гарна і щаслива, як тітоньки у журналі! —  обурено запротестував малий.

— Сонечко, я щаслива і без таких суконь. —  засміялася мати. —  Ходи краще іграшки збери, бо скоро татко прийде. —  сказала вона, спускаючи дитину додолу.

 

***

— Я не знаю, що з цим робити. Я не проти цього всього, я розумію. Але не хочу, щоб це захоплення зіпсувало йому життя. —  жінка стурбовано переповіла чоловікові дивне бажання сина.

— Не хвилюйся. Я поговорю з ним. —  чоловік приобійняв свою дружину і поцілував у скроню.

— Тільки обережніше. Ти ж знаєш, який він ранимий…

***

Чоловік відчинив двері дитячої кімнати. Юрась сидів за столиком і малював.

— Синку… — почав було батько.

— Татусю, татусю! Дивись, яку я мамі сукню намалював! — Юрко підбіг до батька з малюнком.

— Синку, це дуже гарно, але я маю тобі дещо сказати. — чоловік взяв Юрка на руки. — Ти не маєш такого малювати…

— Чому?.. — засмучено запитав Юрко.

—  Бо сукнями цікавляться дівчатка. Хлопчики мають цікавитися машинками… і… всім іншим, окрім суконь. — ця розмова почала нервувати чоловіка. Він розумів, що верзе нісенітниці, але йому так не хотілося, щоб його сина цькували все життя.

— Але мені подобається…— Юрко жалісливо дивився в очі батька.

— Твої друзі сміятимуться з тебе… — вирішив використати останній аргумент батько.

Юрко похнюпився. Він не розумів, чому з нього мають сміятися, але зовсім цього не хотів.

— Добре. Намалюю машинку. — сказав хлопчик.

 

***

 

— Отакі-от справи, пухнастий. — промовив хлопець і випустив хмарку гидкого диму з рота. — Не те, щоб я дуже переймався, але може тоді я б став зовсім іншою людиною? Став би дизайнером там, чи модельєром. Я не розбираюся. Бо зараз-то що я маю? А нічого. Ще й батьки пилять, що нічим не захоплююся. Цікаво, хто ж в цьому винен?

Хлопець продовжував виливати душу, поки чорний кіт з неможливо зеленими очима дивився на нього і уважно слухав. Юрко, або ж як він себе називав, Юр, вперше зустрів такого приємного слухача. Зазвичай люди підтримували позицію його батьків і не розуміли як хлопець може хотіти малювати сукні. На дворі йшов 2021 рік. Люди все ще розділяли заняття на жіночі та чоловічі.

— Добре, котику, дякую, що вислухав, але мені час пензлювати додому. — Хлопець викинув цигарку в урну і почухав кота за вушком.

 

***

 

Веледар сидів на лавці біля великого житлового будинку і вдивлявся в надряпаний ледь помітний символ, намагаючись зв’язатися з агенцією.

— “Всі шляхи ведуть в нікуди”, канцелярія. Вітаю вас. Чим можу допомогти? — пролунало нізвідки.

— Це Вел. Я зустрів обдаровану особу номер двісті сорок вісім. Ми його втратили. Чому біля нього не було наглядача?! — проричав Веледар.

— Уточнюю інформацію. — відповіли із символу на лавці. —  Дана особа залишилася без наглядача через наявність у батьків особи алергії на шерсть наглядача.

—  І що?! Не могли безшерстого відправити?! В нас дефіцит кадрів? — Вел не міг стримати злість. Він роками шукав наділену талантом людину, а ці бовдури втратили його.

— Всі наглядачі цього розряду приставлені до осіб. Просимо вас утриматися від агресивних висловлювань, інакше ми будемо вимушені прийняти міри. —  відповів рівний беземоційний голос.

— Йой, та пішли ви! — крикнув Веледар і розірвав зв’язок. —  Кляті бюрократи. Поки робили все від себе, то все й працювало. Варто лише було створити систему з правилами, як нічого не працює. Де тепер всі Обдаровані? Де хоч одна людина, яка бачить магію?!

— Мамо, мамо! А котики вміють розмовляти? —  пролунав дитячий голос за спиною у Веледара.

— Так, сонечко. Вони роблять”няв-няв”. — відповіла дівчинці її мама.

— Ні-і, матусю, там котик говорить як людина! —  заперечила малеча матері.

— Звісно-звісно, сонечко. Ходімо вже додому. — сказала мати і потягла доньку за руку.

Веледар сплигнув з лавки і подріботів до дівчинки. Він терся об її ноги, жалібно нявчав і зазирав у вічі.

—  Ой, здається він голодний! Матусю, давай візьмемо його додому! Будь ласка! Я годуватиму його! І прибиратиму за ним! І вигулюватиму! Чесно-чесно! — заканючила дівчинка із сльозами на очах. Веледар замурчав і став ще сильніше тертися об дівчинку.

— Д-о-обре…—  зітхнула жінка. — Бачу, ви знайшли одне одного. Але якщо він щось учудить — покараною будеш ти, домовились?

— Так! Так! Так! Дякую, матусю! —  малеча кинула обіймати матір. Веледар сів і посміхнувся. 

“Чудово. Я знайшов Обдаровану. Тепер буде легше. Ще стільки всього треба створити, стільки всього треба зробити…”. —  думав кіт.

***

У невеликій кімнаті було темно. Рідкі зорі ледь-ледь освічували контури меблів. На ліжку солодко спала дівчинка років п’яти. Над її головою клубком звернувся чорний кіт, обійнявши шию дитини хвостом, та сховавши ніс у її кучеряве руде волосся. Це працює. Це завжди працює.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: