Не смій помирати

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Конні плаче. Цей факт ледь встигає торкнутися свідомості Жана, а він вже точно розуміє, що йому самому теж не втриматись довго. Бачити друга таким… важко. Його часто надмірна активність і чиста, іноді дурнувата життєрадісність, які він ділить навпіл із Сашею, завжди здавалися Жану непорушною константою. Можливо, все здається таким до першої крові…

Дихати майже неможливо, вогнище попереду нещадно обпікає, і зовсім не тіло — горить щось всередині. Згорає стрімко. Жан сідає на землю, і на мить його погляд затягується димкою. Перед ним пролітає жаринка, і він чіпляється за неї поглядом. Все тіло завмирає в якійсь прострації, втомлене і немов чуже. Жаринка летить хвилеподібною траєкторією, опускається на землю і, в останній раз яскраво спалахнувши, згасає. Жан затримує погляд на темній землі, глибоко вдихаючи важке повітря. Тепер, коли не треба нікуди бігти й ні з ким боротися, його накриває почуттями. Розгубленість, страх, жалоба. Це все одразу й боляче давить на плечі й підводить до того тонкого краю перед урвищем істерики, але Жан не подасть знаку. Це потрібно йому самому — хоча б зараз, хоча б на мить удати, що все під контролем. Під яким ніколи й нічого не було.

Він повірив у контроль, коли дозволив собі те, що дозволяти не можна було. І зараз він тут. А через кілька хвилин ухвалить для себе рішення, що змінить все життя. Або погубить його.

— Марко, — промовляє Жан, тихо і хрипко. Власний голос і звуки настільки дорогого імені неприємно віддають у серці. Він міг би промовляти його ще так довго. У радості, в обуренні, у ніжності, здивуванні, у ранковій сонливості й вечірній втомі. А зараз навіть печаль помалу згасає, залишаючи після себе лише болісну порожнечу. — Я вже навіть не знаю, де тепер твої кістки.

А де він сам тепер, себто його безтілесне єство? І чи існує воно?
Жан впевнений, що існує. Не можна отак жити, мати стільки всього всередині й навколо себе, вмерти за все це і просто зникнути. Має бути якесь місце, де осідаєш після смерті, отримуєш пояснення і спокій.

Жан відволікається на звук і помічає, як Саша опускається на землю справа від нього. Зліва підсідає Конні. І всі трійко переводять погляд на вогонь. Вогонь, який наклав тавро на душі всіх присутніх. Для когось вже не перше. Не останнє для всіх.

— Ти як? — тихо запитує Конні, не відводячи погляд від вогню. Спалахи грають в його скляних очах, на щоках виблискують доріжки від сліз.

Жан нічого не відповідає, лише киває ледь помітно. Конні торкається його плеча своїм, Саша накриває його руку своєю долонею, і Жан вдячний їм за цю мовчазну підтримку. Він вірить, що зробить правильний вибір. Хоче вірити, як і всі вони.

Жан пам’ятає його обличчя. Дуже чітко, детально і яскраво. Увесь його образ часто поставав перед очима — цей нескінченно добрий погляд, чарівна усмішка, милий голос, що часто ставав таким серйозним і впливовим у важливі моменти. Він був таким… таким

А зараз горить так яскраво. І в останній раз. Можливо, колись і Жан стане просто тілом, що буде горіти в цій ватрі сліз і скорботи від інших людей. Знайомих і ні.

Він точно не знає, як йому сприймати таку можливість.

Хочеться… Відпочити. Подумати. Отримати ще один день, ще одну ніч, та хоча б одну годину, щоби просто не рухатись. Щоби краще закріпити у пам’яті те, що було таким дорогим, таким важливим, а тепер втрачено. Ті золоті підліткові роки, остання надія на краще, кохана людина…

— Він завжди був… чесним зі мною, — промовляє Жан, бо більше не може мовчати. Він потребує слів, йому необхідно вивільнити хоча б щось із того, що накопичилося всередині. — Я відчував себе справжнім поряд із ним.

Звісно, Жан може сказати більше, набагато більше, він може повторити все, що коли-небудь казав для Марко особисто, але все це він хоче залишити при собі. Між ними. І тепер назавжди.

— Ми ніколи не забудемо, — тихо промовляє Саша, зачаровано дивлячись на вогнище. В її очах стоїть біль, і бачити його нестерпно. — Правда?

Звісно. Нічого з цього просто неможливо забути. Жан дивиться в обличчя подруги й не може зрозуміти, чи то в нього пливе перед очима, чи це світ справді стискається і бліднішає.

… а потім його кидає у запаморочливий вир холоду, розгубленості й темряви. Йому немає за що зачепитися, і він стрімко падає вниз. Смикається всім тілом і завмирає.

Жан різко розуміє, що вже не спить. Серце колотиться, як навіжене, на мить йому здається, що його з легкістю може почути будь-хто. Повітря не вистачає, він глибоко вдихає, намагаючись зробити це якнайтихіше. Обриси кімнати все чіткіше вимальовуються перед очима, і Жан повертає голову вбік.

Марко лежить на сусідньому ліжку, накритий ковдрою по ніс. Кілька секунд Жан безрезультатно намагається почути хоч щось, окрім шуму власної крові у вухах, а потім важко ковтає. Йому здається, що Марко аж надто нерухомий. Навіть для людини, яка глибоко спить. Він взагалі дихає?

Жан сідає на ліжку, тягнеться до Марко, трохи спітнілими долонями торкається його плеча і тихенько кличе. Не отримавши жодної реакції, повторює, розуміючи, що йому справді страшно.

На нього накочує хвиля полегшення, коли Марко ворушиться, а потім повертається до нього обличчям. Спантеличений, сонний, та головне — живий.

— Жан?

— Вибач, — шепоче Жан, збентежено забираючи руку з його плеча. — Мені просто потрібно було переконатися, що ти…

не мертвий. 

Жан не промовляє цього вголос, але Марко, схоже, здогадується сам.

— Що? — схвильовано перепитує він. — Що сталося?

— Мені наснилось, — відповідає Жан. Він не хоче цього згадувати, тому хитає головою і нічого більше не каже. Просто сон. Він повільно лягає назад на подушку під темним допитливим поглядом навпроти. Ось тільки серце досі неприємно стугонить у грудях.

Марко зітхає. Він, схоже, і це розуміє. Може, він бачив подібні сни? Може, всім присутнім в цій кімнаті та за її межами подекуди таке сниться?

— Іди сюди, — чує Жан тихі слова Марко, який трішки відсувається від нього ближче до центру свого ліжка.

— Що? — перепитує Жан, бажаючи нарешті забути свій сон. Перед ним досі стоять ці на диво реалістичні картинки — яскраві іскри, задушливий запах і важкі звуки чиїхось тихих ридань. А ще власне, таке щире і безмежне горе…
Він не одразу розуміє, що від нього хоче Марко.

— Іди до мене, — повторює він. — Совайся ближче.

Жан завмирає на декілька секунд, а потім перекладає свою подушку впритул до Маркової й сам посувається до нього. Вони торкаються плечима, Марко накриває Жана половиною своєї ковдри, Жан робить те саме зі своєю. Перше, що він відчуває, завмерши, — тепло і те, як заспокоюється власне серцебиття. Марко знаходить його долоню під ковдрою і легенько накриває своєю. Стає одразу так тепло на душі й через це водночас так страшно через сон, що Жан відчуває себе немов між двох вогнів. Він перевертає долоню і переплітає свої пальці з пальцями Марко. Він тут. Теплий. Живий. І як завжди дуже чуйний.

— І часто тобі… сниться щось подібне? — шепоче він, просто дивлячись вгору, як і Жан. — Якщо не хочеш, можеш не відповідати.

— Не часто. Таке мені сниться вперше, — хоч вони й говорять пошепки, Жан сподівається, що всі, крім них, сплять і ніхто не зможе почути їх. Він не хоче ні з ким ділитися цими думками. Ні з ким, окрім Марко. — Можливо, я просто став більше боятися. І менше розуміти. Це погано, мабуть.

Деякий час панує тиша і Жан чує лише тихе дихання хлопців у кімнаті й відчуває, як Марко повільно рухає великим пальцем руки, ніжно потираючи його шкіру. Іноді ці моменти бувають такими… ніяковими. Але зараз немов необхідність. Жан завжди буде дивуватися тому, наскільки Марко вміє відчувати його.

— Я теж боюся, — раптом зізнається Марко. — Немає гарантій, що навіть у поліції ми будемо у відносній безпеці. Колись нам може не вистачити вмінь, а сили зрадять, колись мене не буде поряд з тобою, а тебе не буде поряд зі мною. І тоді може статися щось жахливе. Це достатньо ймовірно.

Жан переводить погляд на нього, але він все ще дивиться вгору. Вираз його обличчя важко зрозуміти, але він точно роздумує про щось, і точно не про щось радісне. І при цьому досить спокійно.

— Як ти можеш говорити про це так просто? — питає Жан з ноткою здивування. Не ту вони розмову завели посеред ночі, не ту. Йому б забути свій кошмар і жити далі, але з такими бесідами він ще довго буде його згадувати.

— Я не можу, — Марко нарешті переводить погляд і дивиться на Жана. — Так лише здається. Я промовляю, а всередині все холоне і стискається. Боятися — нормально, лише б тільки страх не контролював нас.

Жан вдивляється в темні очі Марко й не знає, як почуватися. У кімнаті надто темно, щоб нормально розгледіти його обличчя і зрозуміти, який точно вираз воно має, а тому він трохи губиться. Трясця.

— Давай не будемо про це, — просить Жан. — Ще хтось почує. І взагалі, я тебе так розбудив, ти певно доспати хочеш. Дякую, що поговорив зі мною.

— Нема за що, — Марко посміхається і перевертається на бік, залишаючись обличчям до Жана. Посувається ще трохи, майже впритул, так, що його тепле дихання лоскоче шкіру на його плечі. — На добраніч.

— На добраніч, — Жан міцніше стискає долоню Марко у своїй і з мимовільною посмішкою розуміє, що робив би так частіше. Набагато частіше. Йому б розказати про те, що солодко розтікається всередині при такій близькості, поки можна. Поки не пізно. Він набирається сміливості й промовляє: — Я… Я завтра запитаю в тебе дещо, гаразд?

— Добре, — відповідає Марко і, здається, дивиться Жану прямо в очі. — Думаю, я скажу «так».

Жан знову м’яко посміхається. Йому на мить здається, що Марко додасть щось на кшталт «Ну і довго ж до тебе доходило», але той лише розтягує губи у своїй наймилішій посмішці й заплющує очі. Ну і як тут залишитися байдужим? І навіщо? Жан віддає перевагу щирості, коли серце ось так відбиває ритм, тепер вже правильний і чистий. Коли страх відступає, залишаючи готовність битися і захищати. Коли переплітаються їхні пальці й душі.

Не смій помирати, Марко. Живи. Просто живи.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: