Невдалі люди

FavoriteLoadingДодати до улюблених

За вікном знову дощ, але тепер травневий. У цьому році весна по особливому холодна. Сірі стіни маленької квартири на восьмому поверху вимученного часом панельного будинку були повністю увішані найрізнішими картинами написаними людиною, яка більше ніколи сюди не прийде. По підлозі розкидані порожні пляшки з-під вина, водки та коньяку. На роботу до школи ходити більше не потрібно, раніше це б здалось казкою, але зараз це є справжнім пеклом. Більше тижня колишній вчитель музики не виходив з дому. Причин занадто багато, але головна – у цьому тепер не має сенсу. Алкоголю поки ще вистачає, а це означає, що поки до магазину ходити не треба. А це єдине, що має зараз хоча б якесь значення.

Півонії. Півонії. Півонії. Саме з них усе почалося. Саме їх він увесь час дарував свому найчарівнішому, найгарнішому та єдиному у всьому світі на стільки талановитому художнику.

Півонії. Півонії. Півонії. Жаль лише, що вони в’януть так швидко. Жаль лише, що тепер вони прикрашають тільки самотню, сиру могилу на цвинтарі.

А спогади наче лихоманка, з головою накривають, перекриваючи доступ до кисню. Тільки спогадами тепер жити залишається. Майбутнього немає, сьогодення відібрано. Його відібрала та сама костуха, та, що вирішила за раз забрати душі обох, але за ради жарту залишити тіло одного з них.

Спогади. Спогади, які не хочеться пам’ятати. Спогади, які ріжуть серце кожного разу, неначе вперше.

” — Ми невдалі люди…

— Що пробач? — помішуючи вареники, що кипіли на старій плиті, перепитав Сергій.

— Я невдалий художник, ти невдалий музикант, — тихо сказав Федір, значно схуднувшись за останні декілька місяців, — Ми обидва хотіли стати кимось великими… А стали не більше, ніж посміховисько для дітей та підлітків, яких повинні були хоча б чомусь навчати, наперед знаючи, що це безглуздо…

Він сидів на табуретці біля маленького дерев’яного обіднього столику, обійнявши бліді коліна руками. Сіра стара футболка, що була вдягнена на ньому сильно розтягнулася та після частого прання втратила барви. У кухні була тиша, порушуво яку шипиння кип’ячої води.

— Але саме тому ми й зустріли один одного, — несміливо почав Сергій, — Хіба не добре, що ми разом? — сідаючи навпочіпки перед хлопцем, вдивляючись в його небесно-голубі очі, злякався він.

— У нас навіть кохання невдале, — майже не плачучи продовжував той, — Навіть кохання в нас невдале…

— Що? — Сергій відчув, як руки його затряслися, а серце боляче кольнуло.

Він схопив Федора за руку та почав прикладати їх до своїх щек. Ему здавалося, почуй він ще хоча б слово о їх невдалому коханні та їх невдалому житті — по його щокам також почнуть котитися обпалюючі сльози.

— Нас усі наші рідні ненавидять… Від нас усі відвернулися. Коли по школі розійшлись плитки, нас й звідти викинули… — стримуючи сльози з останніх сил, говорив Федір, — Узаконити ми нічого не можемо… Ми взагалі більше нічого не можемо…

— Ні… Будь ласка, ні, не говори так, — піднявшись на ноги, похитав головою Сергій, — Ми разом, незважаючи ні на що, ми разом. Чхати, що говорять інші, ми разом для мене лише це головне.

Федір дивитися на парубка, але погляд його був якимось туманним. Небесне сяйво, не наче втратило свій блиск, свою винятковість… Втратило те, що раніше гипнотизувало, змушуючи з головою поринути в них.

— Ти ж сам знаєш, мене називали Білобрисим Підором ще до того, як про нас стало відомо…

— Але це тебе раніше зовсім не бентежило!

— Тому що раніше це не було такою великою проблемою… — похиливши голову пошепки відповів він, — Я втомився жити в ненависті. Я втомився жити у вічному безсилі. Я втомився жити… Я знаю, ти кохаешь мене, але це кохання і мені, і тобі не під силу…

— Що? — ніби всередині щось вибухнуло, — Чому ти за мене вирішуєш, що мені під силу, а що ні?! Я взмозі піти на все заради тебе. Якщо тобі тут не подобається жити, я знайду нову роботу, буду працювати 24 години на добу, й ми поїдемо звідси! Лише скажи мені, чего ти хочеш?.. — вже зовсім тихо запитав Сергій.

Федір нічого не відповів. Мовчання, здавалося, тривало цілу вічність. Вперше їх мовчання просякнуте напругою. Вперше воно між ними стало перешкодою. Відповіді не було ні через годину, ні через день, лише через тиждень, усі думки були записані в єдиному бісовому листі. В єдиному листі, текст з якого навіки буде замурований у серці Сергія…”

С того часу квартира не змінилася, хіба що фарбами ніхто не користується. Пензлі більше нікому не потрібні. Та й на кухні смачною їжою вже не пахне. Не пахне випічкою. Федір полюбляв її, часто купував. “Як би не зламана пічка, сам б щось випікав” – часто обурювався він.

” — Чому ви вирішили, що кидатися канцелярією під час занять з музичного мистецтва — це гарна ідея? — потираючи лоба, втомлено запитав Сергій.

Двоє п’ятикласників опустили голови. У кабінеті нікого крім них вже не було, тиша  неприемно стискала. Зрідка її порушували незрорумілі крики з шкільних коридорів.

— Шановне панство, я не хочу провести з вами усю перерву, але ви розбили пеналом дверцю скляної шафи, і тому тепер у нас з вами великі неприємності.

— Ну так, звісно, ви ж усе-таки покликали класного керівника, — відповів найсміливіший з них.

— Тому, що це власність школи, і мені ці шафи зовсім не належать, — важко зітхнув вчитель. На щастя чекати довго не довелось. Класна керівниця на місце події прийшла дуже швидко, і кабінет наповнився пронизливими криками.

К третьої години дня школа потихеньку спорожніла. З учнів залишалися лише старші класи. У коридорах стало помітно спокійніше.

— Чув, що день в тебе не задався?  — опершись плечем на одвірок, спитав художник.

— Федоре Юровичу, я колись побачу вас за професійних обов’язків?  — закінчивши налаштовувати піаніно, обізвався Сергій.

— Боже, до чого ці люб’язності… — невдоволено прошипів той, зачиняючи двері зсередини.

— А вам більше подобається, коли вас “Федя” називають?  — випростався він.

— Як на мене, це навіть більш прийнятно… І взагалі, з чого стільки агресії?

— Я твої уроки мистецтва замінюю вже другий день, де тебе чорти носять увесь час? Я думав, що в удосконаленому кабінеті ти з’являтимешся частіше?

— Я брав участь в одній виставці, — поважно почав Федір, — Вона займає чимало часу.

— У такому випадку, можна було й для мене квиток роздобути, — жартома відповів він.

— Ніколи не помічав за тобою прагнення відвідувати подібні заходи, — здивувався той.

— Гаразд, забудь, — сідаючи за стіл, відмахнувся Сергій. — Навіщо власне приходив?

— Від Вікторії я почув, що нерви тобі зробили сьогодні добрі. Ось й вирішив, запропонувати прогулятись до однієї кав’ярні. Вона відкрилася зовсім недавно, і якби ти тільки знав, які там чудові булочки.

— По-перше, хто така Вікторія?  — скептично почав він.

— Вікторія Вікторівна, якщо тобі це так важливо, — цокнув Федір.

— Знаєш зрозуміліше не стало, — відкрив журнал Сергій.

— Ти дуже дебіл йолоп або трішки?  — почав лаятись той. — Це та класна керівниця, з діточками якої тобі довелося справу мати.

— Ти гадаєш, я всіх педагогів знаю?

— Взагалі-то винен, — схрестив на грудях руки він.

— Гаразд, проїхали… — шукаючи ручку з чорною пастою в ящиках, відповів Сергій. — По-друге, — повертаючи свій тон у звичний скепсис, — Нічого, що журнал сам себе не заповнить? Й…

— Нічого, — обірвав Федір, — Кінець світу не настане, якщо ти його заповниш пізніше.

— Мені план ще писати, так що йди сам, — знайшовши нарешті ручку, Сергій почала проставляти дати.

— Досить, — одним рухом висмикнув ручку, — Ми йдемо в кав’ярню, — твердо заявив він.

— Слухай, я не можу зрозуміти. Ти ж ніби казав, що хотів відвернути мене від важкого, на твою думку, дня? Але я чудово можу відволіктися від нього в спокої заповнюючи журнал, так що думаю…

— Це через те, що мене вважають підором?  — різко перебив його Федір.

— Що?  — залився сміхом Сергій. — Ні, звичайно, — намагаючись зробити тон хоч трохи серйознішим, відповів він.  “

Боже, як хочеться змінити минуле. Як же хочеться дати собі потиличник і все ж таки змусити йти в ту кав’ярню. Сергій безсило обхопив голову руками, всіма силами намагаючись не закричати. Абсолютно все здається просто нестерпним. Нестерпно ось так лежати на курній підлозі і дивитися на стелю розписану рожевими півоніями. А тоді, на те дивне прохання Федір у відповідь лише посміхнувся, вже готуючи необхідну фарбу. Він ще не знав, що потрібен був саме він, а не фарба або ці квіти на стелі… А тепер ще нестерпніше дивитися, як ці рожеві бутони повільно покриваються маленькими тріщинами. Вони як павутиння, як хвороба охоплюють усю стелю, і це здається дуже символічним…

Десь у далечку почувся грім. Весняні грози знову огорнули місто. Місто, яке стало холодніше, ніж було у цю осінь або  зиму.

” — Дуже гарний пейзаж, — заходячи до класу, захопився Сергій.

— О це ти, — намочивши ганчірку, здивувався Федір. — Це не більше, ніж приклад. Я особливо не намагався, — почав витирати картину з дошки.

У настрої Федора не було ні натяку на образу або ще щось таке через недавню відмову піти в кав’ярню. Ця людина справді дивовижна. Була дивовижною…

— Навіть шкода, що ти це стираєш, — підходячи ближче, сказав Сергій.

— У мене багато подібної хріні в столі, можеш покопатися, якщо хочеш, — знизав плечима той.

Ранкове сонце освітилювало весь кабінет. У таку погоду квіти на стінах виглядали ще більш реалістичними. Здавалося, ніби вони були зовсім живі. Коли світило сонце півонії, ніби ще більше розкривали пелюстки, підставляючи їх променям світла.

Підійшовши до столу повністю засипаного крихтами кольорової крейди, висунувши верхню шухляду, Сергій почав розглядати значних розмірів стопку.

— Ти у школі багато своїх малюнків тримаєш?  — уважно розглядаючи кожен із них, запитав він.

— Ні, не багато. Просто був оголошений конкурс пейзажів, але оскільки бажаючих виявилося не так вже й багато, я вирішив принести пару своїх, заздалегідь домовившись із деякими учнями… Ну, тими з ким стосунки не настільки погані… — закінчив мити дошку Федір.

— Невже не зміг нікого змусити?

— Ти так питаєш, ніби на музичних конкурсах черга бажаючих вишиковується… — посміхнувся він, — Я ж бачив, як ти носився по всій школі, як присмалений, у пошуках хоч когось для виступу.

— Ой, благаю, давай не будемо про сумне…”

До того, що відбувається зараз слово «сумно» не підходить, навіть «жахливо» не описує весь той ступінь болю, відчаю та абсолютного безсилля. Це схоже на кошмарний сон, який усе ніяк не може закінчитися. Від якого зовсім не виходить прокинутися. Усе, що відбувається, здається справжнім безумством. Безумством, що стискає кожну частинку тіла, перемелюючи кожну кісточку знову і знову.

Голова розколюється чи від усіх цих спогадів, чи від кількості випитого алкоголю. Доклавши чимало зусиль, щоб піднятися на ноги, Сергій тримаючись за стіни й сильно хитаючись, пішов до кухні. Спіткнувшись кілька разів об розкидані по підлозі пляшки, хлопець відчинив дверцята навісної шафи, і притримуючись за неї, потягнувся за пляшкою горілки, єдиною, що досі залишилась недоторканою. Налив трохи в склянку, Сергій знову відчув приплив ненависті до самого себе.

Що сказав би Федір, побачивши б стан Сергія останні кілька тижнів?

Даремно про це подумав… Даремно про це подумав… Стало настільки нудно, що захотілося спустошити шлунок, сподіваючись, що хоч це допоможе виблювати всі ті почуття, що скупчилися всередині. Але лише шкода, не допоможе…

В один рух бридкий напій вилился всередину. Відчувати більше нічого не хотілося, і навіть алкоголь перестав допомагати, не викликаючи нічого, окрім головного болю.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.