Монолог моєї душі

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Привіт. Давно з тобою не бачилися. Так я знаю, що ми не спілкуємося давно, але я хочу виговоритися. І сама не знаю чому, але саме тобі я можу сказати все, що мене на душі. Напевно, через те, що я створила твій образ у своїй голові й постійно, коли мені було тривожно, я з ним спілкувалася (тому, що зараз ти і є цей образ). Це, напевно, не правильно і я мала б запитати як ти? Хмм.. просте питання, яке містить багато сенсу. Та прошу, мені це необхідно.

.

Наше життя просто в один момент поділилася на До та Після. Хоча я впевнена, що воно зміниться на До, Під час та Після. Воно почалося цей день.

24 лютого я зустріла в Києві. Знаєш, я завжди мала міцний сон, що, навіть сміялася, що просплю війну, якщо та буде. Ні, виявилося це не так. Під нявкіт кішки та звуки вибуху я прокинулася з думкою : “Невже війна?” Паніка. Страх. Невідомість. Це все, що могло схарактеризувати перший день. Якимось чином я змогла дібратися додому. Трохи спокійніше та не зовсім. Звуковий винищувач, до цього часу, я бачила кілька разів ще у 2014. Коли була ймовірність проведення бойових дій зі сторони Білорусі. Тоді нас запевнили, що цього ніколи не трапитися. Це ніколи пробуло до того дня. Багато бойових гелікоптерів, до цього були лише туристичні та пожежні. Звуки вибухів. Земля трусилася. В той день ми спали проміжками. Потім цілий тиждень ховалися до підвалу. Та спали там.

Наступні тижні, ми вже перебували в будинку. По звуку навчилися розрізняти чи то вертоліт, чи то ракета, чи то винищувач з ракетами. Перші дні ракети були як годинник, щодня о 5 ранку. Ми, навіть посміювалися, що якби хотіли прокинутися у мирний час, то не прокинулися. Потім їх було то більше, то менше. Так само й авіація. Радувала лише одне. Їхня кількість скорочувалася, коли вони поверталися. Це один з небагатьох моментів, який допомагав вірити.

Я завжди знала, що панікерка. Виявилося, що це риса сімейна. Всі переймалися, що скоро вимкнути електрику, як і зв’язок. Що хочу сказати – накрякали. На другий тиждень чи то третій (вони зараз просто об’ єдналися та переміщалися) не було електрики. Звичайно, до війни я хотіла покращити свою продуктивність та менше перебувати у смартфоні. Але не таким способом. У результаті телефон використовувався лише як радіо та ліхтарик. А у ноута “накрилася” материнська плата (бувайте 3 недописаних фф та заморожена наукова стаття про культурну травму (іронічно, чи не так?)).

Четвертий тиждень ми точно перебували у дома. Щовечора ходили до рідних аби подивитися фільми (ніколи не думала що скажу таке, але дякую торрент, ти врятував нас від божевілля) та заряджали телефони, які швидко сідали. Звуки вже почали поділятися на мирні та воєнні. Винищувачі зі сторони Білорусі вже рідше з’являлися. А у новинах починаєш шукану надію. Єдине, що дратувало – це відсутність альтернативи. Не було інтернету та, навіть, телебачення. Але настрій тримали радіо хвилі з музикою. З плюсів, ми перебрали сарай, до якого не доходили руки протягом кількох років. Та з’явилася можливість перечитати всі книги, які купувала за допомогою єПідтримки. Звичайно я книжковий черв’як, але 3 та 4 книги Роберта Ґалберта не по 100 сторінок. Я них я витратила 1,5 тижня. На той момент, найбільшим страхом у мене вже було не ракети, а те, що мені не буде що читати.

Останній дні окупації ми жили вірою та надією. Чути, що наші недалеко та скоро будуть. Це найкраще, що можна було чути за останній час. 31 березня орки зайшли в село. Хтось запитав, що вони роблять. У відповідь почули, що десь їхній підбитий БТР. Невже…

1 квітня прозвучав ніби жарт, але класно, що то була правда. Ми вільні. Ми Україна.

Квітень місяць було відновлення довоєнного життя. Ну, майже. Зв’язок, електрика, транспорт. Навіть навчання. Все поверталося в колію, але… Завжди є але. Ми чекали повернення, ніби все це тимчасово. Різні чутки, які поширювали паніку. Але й віра. Ми зможемо та вистоїмо. Нас не взяла радіація, а тут якісь москалі.

Травень місяць відновив життя. Зараз ми ним насолоджуємося. Якщо не зараз, тоді коли?

Знаєш, настане час, коли ми будемо святкувати та зустрінемося знов. Головне вірити та перемагати, кожен на своєму фронті. Бо можна робити свою справу, навчатися писати працювати, все це теж є підтримка (я не про проєкт). Слава Україні! Слава Нації! Та піздець  рф! Амінь

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 
.
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: