Ми знову лежали в траві

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Ми лежали в траві. Знову. Чорт забирай як же я люблю запах твого волосся. Але ти вперто не хочеш ділитись назвою шампуня. І додому до себе не пускаєш. В тебе строгі батьки. Консервативні. Але ти їх любиш, настільки ж як любиш мене. Я ревную. І дивуюсь тобі, сама б ніколи не стала таке терпіти. Туди не ходи, те не роби, вивчишся на того кого я скажу, все решта не перспективно, ти не проб’єшся. Але ти кажеш, що вони тебе люблять, і я не маю права сперечатись. Тому що теж люблю тебе. Все в тобі, до дідька, неймовірне, і коли я в котрий раз дивуюся цьому ти лише смієшся своїм, в біса, прекрасним сміхом.

А потім цілуєш мене. Своїми досконалими губами.

Ким би я була без тебе?

Залишилась би тим нещасливим самотнім підлітком. Так нема на що скаржитись, батько завжди підтримував мене, він прийняв мене тою, ким я є, він захищав мене від вузьколобого суспільства, що не могло зрозуміти. Та і досі підтримує і захищає.

Але в суспільстві однолітків не так пощастило. Не пам’ятаю, коли в мене останнє був хтось кого я вважала другом. Про партнерок я взагалі мовчу, одна дівчина після року стосунків сказала що просто хотіла спробувати це з лесбійкою. І все. І на цьому моя довіра до людей припинилась.

А потім з’явилась ти. Так банально що аж смішно писати, прийшла новенькою до класу, завоювала більшість симпатій, легка, весела у спілкуванні, завжди усміхнена, завжди успішна. Ти мене так дратувала, я настільки заздрила, що майже ненавиділа тебе.

Що ти така як я, я усвідомила майже зразу. Разом з усіма дівчатами захоплено обговорюючи романтичні милі речі, ти вперто ігнорувала всі вияви уяви з боку хлопців.

Щоправда коли ти сказала, що навіть їх не помічала я довго сміялась. Це було очевидно всім, навіть вчителям.

До мене чіплятись ти почала приблизно через місяць, коли освоїлась в новому колективі. Через два попросила дозволу біля мене сісти. Я вперто ігнорувала тебе, хамила, майже ображала. Здебільшого через те що боялась, що інші почнуть тебе так само ігнорувати як мене, мені було жаль тебе, наївну дурочку, яка не знала що робить, як мені здавалось. Я не вірила що ти хочеш наді мною познущатись, ти здавалась занадто щирою. І краще би я вірила цьому і далі, було б значно легше.

Ішов час, я почала прив’язуватись до тебе, звикати, що ти завжди поруч зі своїм сміхом і божевільними ідеями. І разом з тим розуміти, що ні, інші не відмовились від тебе, не поставили в одну планку зі мною. Тоді я ще не знала, що від тебе неможливо відмовитись. І почали з’являтись підозри. Що як це все недолугий жарт? Що як вони вибрали тебе, щоб познущатись наді мною? Що як ти сама це все придумала?

І тоді я вдруге тебе відштовхнула. Після невеликої перерви під час якої ми навіть спілкувались, ти вже називала мене другом, я сміялась щиро, вперше поза межами дому. Але я знову закрилась.

Чи ти здалась? Звісно ні. Вдала, що все нормально і продовжила ставитись до мене як до друга. А я не вірила, боялась. Ти вже була мені потрібна більше ніж мені здавалось і я боялась цього. Боялась що це все брехня.

І за класикою жанру прийшов доленосний випадок. Я зайшла до кабінету одного дня і побачила що ти сваришся з однією з подруг. Такою я тебе ще не бачила. Ти колись мені сказала (в один з тих моментів, коли я вдавала, що не слухаю), що максимально неконфліктна і терпіти не можеш сваритися з людьми без крайньої потреби. Схоже це була крайня потреба. І тому я ще більше здивувалась, почувши своє ім’я з твоїх вуст. Потім я почала розуміти, що відбувається.

Ти захищала мене. Ти в дідька агресивно (я була в захваті, але ти досі вперто відмовляєшся зробити так ще раз) доводила, що моя орієнтація це, що завгодно, але не привід для насмішок. Я справді здивувалась, бо думала що твої “друзі” знають і про тебе теж і що вони зрештою не настільки віддалені від реальності. Настільки.

Коли вони зрештою помітили мене я розгубилась. Та й ти теж. Скільки б ти не заперечувала, явно не планувала, щоб я стала свідком цієї розмови. Але твоя подруга виявилась найшвидшою з нас усіх. Вона з усієї сили штовхнула тебе на мене і щось прокричала. Я не чула, бо мала важливіші проблеми.

Ми впали на підлогу. Нам справді пощастило що не головою об стіл, але і того удару вистачило, щоб я зрозуміла, що зрештою можу пролежати так, машинально обіймаючи тебе, вічно. І не збираюсь відпускати.

Але ти таки втекла тоді. Підхопилась як ошпарена і вибігла зі школи.

Догнати я тебе не зуміла.

І наступного дня до школи не з’явилась. Наскільки я знаю ті твої подруги, включно з тією, що почала конфлікт шкодували і намагались з тобою зв’язатись. А ти тільки повідомила що в тебе все гаразд і ти скоро повернешся. Але я заздрила їм і в тих крихтах інформації. Бо раптом зрозуміла, що не маю жодних твоїх контактів. Господи, скільки ж я тоді картала себе. Я і справді ідіотка. І не намагайся мене переконати, що я “не винна у своїх психологічних травмах і проблемах з довірою”. Я просто ідіотка.

Але ти таки повернулась. Щаслива, усміхнена, сіла зі мною і щебетала про те як відстаєш тепер. А я попросила твій номер.

На те щоб сказати тобі, що хочу серйозно поговорити мені знадобилось два дні. На щастя, ти не намагалась опиратись, а просто кивнула і сказала коли ми можемо зустрітись.

В той день я збиралась довше ніж зазвичай. Мені здавалось, що навіть якщо ти відмовиш, я хочу виглядати хоча б не жалюгідно. І коли ти пізніше сказала мені, що керувалась тим самим, я не повірила і досі не можу. Бо виглядала ти фантастично. Хоча до того мені здавалось, що наші почуття цілком взаємні, в той момент я захотіла розвернутись і втекти, бо хто я така порівняно з цим божеством.

Але ти підбігла швидше. Схопила мене за руку, притягнула до себе і поцілувала. Вся та промова, яку я ретельно придумувала і яка складалась переважно з “я зрозумію, якщо надумала собі все і ти бачиш мене лише другом” вилетіла з голови. Ми довго цілувались, шепотівши в перервах коротке “я люблю тебе”, бо нам обом здавалось важливим сказати це вголос і я знаю, що ти думаєш так само.

А потім таки прийшов час розмови. Хоча мені все здавалось очевидним, ти вважала за потрібне прояснити деякі моменти. Виявилось, що ти читала мене як відкриту книгу і розуміла всі мої намагання відсторонитись. А ще що я тобі зразу сподобалась. А ще ти тоді, чорт забирай, вибачилась за ту сцену. Переді мною. За що?

А потім прийшли найщасливіші дні мого життя з найчудовішою дівчиною, яку я тільки зустрічала. Тоді я і дізналась і про твою  сім’ю і про причини чому ти приховуєш свою любов до дівчат. А ще купу таких дрібничок як твою улюблену їжу, твого кота, захоплення французькою мовою і літературою, уподобання в музиці і фільмах, мерзлякуватість і непереносимість коротких шортів. Тоді як раніше ігнорувала, зараз я намагаюсь запам’ятати все, що стосується тебе хоч якось. Бо розумію, що хочу знати все і у нас є достатньо часу для цього.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: