Маленький принц, який подорослішав

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Мій мотоцикл затих, коли до Цаган-Амана залишалося трохи більше п’ятнадцяти кілометрів. П’ятнадцять  кілометрів по рівному степу — дрібниця, чотири години швидким кроком, ось тільки для цього мені довелося б кинути свою залізну конячку. А йти вдвох з мотоциклом, ведучи його за кермо, та ще й по спеці 40 градусів, під розпеченим сонцем — справа більш стомлююча. Якби це сталося на шосе, яким раз у раз пролітають важкі вантажівки, рано чи пізно поруч зупинився б якийсь добрий і вмілий чоловік, який допоміг би мені з мотором. Але я вирішив скоротити шлях, зрізавши прямо через степ. Ось і скоротив…

 

Все, що я міг зробити – чекати вечора. Коли спаде спека, коли мотоцикл перестане здаватися палаючою, щойно з печі, грудою металу, коли кермо не обпалюватиме руки — тоді йти стане легше. А темрява мені не завадить, зараз повний місяць, і місячного світла вистачить, щоб не оступитися.

 

Нудно мені не було. Комусь степ здається похмурим і одноманітним? Що ж, це їхні проблеми. У степу насправді  сотні кольорів та відтінків, десятки запахів та звуків. Я блукав, нахиляючись, щоб розгледіти блідо-жовту квітку мальви або зірвати стеблинку сизого полину, розім’яти його в пальцях, вдихнути аромат, гіркий і пряний. Я підбивав ногою круглий, як футбольний м’яч, кущик перекотиполя, і легкий, ледь відчутний вітерець підхоплював його так, що він котився кудись у далечінь.

Потім я піднімався на пагорб, сідав і розсіяно, бездумно дивився то в далечінь, туди, де сіро-жовто-зелена земля зливається з білим небом, то собі під ноги, то вгору, у бездонну блакитність. Я бачив, як серед трави метушаться дрібні чорні мурахи, як проповз кудись солідний і неквапливий жук-носоріг, як паморочиться, поступово набираючи висоту, степовий орел. Вислизнула з-під каменя спритна ящірка, застигла на мить і раптом, злякана моїм рухом, кинулася геть…

 

Здається, тільки на мить я прикрив очі, стомлені надто яскравим сонячним світлом. Чи ні? Може, я встиг задрімати? Або він у будь-якому разі з’явився б переді мною раптово, наче нізвідки?

 

У перший момент я подумав, що спека та втома зіграли зі мною злий жарт, змушуючи побачити знайомі з дитинства риси у випадковому перехожому. Ось тільки які можуть бути перехожі у безводному степу за двадцять кілометрів від найближчого села? Кожної секунди він наближався, я все ясніше бачив золоте волосся, довгий шарф і щиру посмішку. І тоді я вирішив, що в мене сонячний удар — тому що знепритомніти під сонцем, звичайно, більш імовірно, ніж наяву зустріти улюбленого книжкового персонажа.

 

Він підійшов, вдивляючись мені в обличчя. І сказав засмучено:

— Це не ти. У сенсі, ти не він. Не льотчик. Мені здалося здалеку … але ні, це не він.

— Я не він, — погодився я. — Але ж це зовсім інше місце. Навіть інший материк.

— Правда? — Він виглядав спантеличено. — Знаєш, потрапити до того самого місця дуже важко. Адже все рухається, зміщується. А звідки ти знаєш, де я був уперше?

— Усі знають, — відповів я. — Той льотчик написав про тебе книжку. Її усі читали.

— Так? — він ще більше здивувався. — А чому?

— Не знаю, — я замислився. — Мабуть тому, що він дуже любив тебе. І написав так, що тебе всі полюбили.

— Ось дивно! — він трохи помовчав, потім раптом запитав зовсім про інше:

— А чому ти тут сидиш?

— Чекаю заходу сонця, — коротко відповів я. Він з легким подивом глянув на сонце, що стояло досить високо над головою, але промовчав. Потім він перевів погляд на мій мотоцикл.

 — Ти дістався сюди на цій штуці? Вона теж вміє літати?

— Ні, він тільки їздить землею.

— По землі можна й пішки, — він виглядав трохи розчарованим. Я промовчав. Мені не хотілося сперечатися та заперечувати.

 

Він трохи подумав і сів поруч зі мною.

— Давай будемо чекати заходу сонця разом!

Він дивився на обрій, а я — на нього. Дивно, за книжкою він здавався мені молодшим. Він був маленьким і тендітним, але все ж таки його ніяк не можна було назвати малюком.

— То той льотчик ще й книжки пише? — знову заговорив він. — Ось цікаво! Мені він про це не казав. А зараз він де?

Я не хотів його засмучувати, але й збрехати не міг.

— Він загинув.

— Загинув? — він підняв голову, з тривогою дивлячись на мене. Його обличчя раптом стало зовсім білим, наче від болю, а очі наповнилися сльозами. — Через мене? Через те, що я заважав йому лагодити його літак?

І я якось одразу остаточно повірив, що це не сон, не марення і не якийсь псих, що плескає старі книги. То був саме він. Тільки він міг так повністю віддаватися почуттю, чи це радість чи горе. І я поспішив заспокоїти його:

— Ні, ти чого?! Ти сам знаєш, що він тоді знайшов поломку! Це сталося згодом, через сім років.

— Значить, я запізнився, — засмучено промовив він, опустивши голову. Золоте волосся впало йому на обличчя. — Шкода. Мені хотілося б ще раз з ним побачитися.

— Ти б у будь-якому разі запізнився, — уточнив я. — Адже минуло дуже багато років. Люди стільки не живуть.

— Багато років? — розгублено перепитав він. — Я не подумав… Адже це дуже далеко. Потрібно було мені раніше повернутися…

— А ти начебто не такий, як у книзі, — раптом сказав я. — Начебто старше, і взагалі…

— Ну, ти ж сам сказав, що багато років минуло, — здивувався він. — Звісно, ​​я подорослішав.

— Навіщо? — це питання вирвалось у мене раніше, ніж я встиг подумати. Він ще більше здивувався.

— Просто тому, що час іде. Усі ростуть та дорослішають.

— Ти не всі, — уперто заперечив я. — Ти не мусиш дорослішати. Ми всі любимо тебе саме таким, як описав тебе льотчик.

— Я був дурним та егоїстичним, — похитав він головою. — Я почав судити те, чого не розумів. Льотчик помер би від спраги, якби не зміг полагодити літак, а я сердився, що він не хоче слухати про мою троянду. Моя троянда була для мене найважливішою, це правда — і я не хотів розуміти, що інші люди можуть хвилювати інші речі. Мені здавалося, що діти, які віддають всю свою душу якійсь пошарпаній ляльці, розумніші й правильніші за дорослих.

— А хіба це не так? — спитав я, трохи приголомшений цим потоком слів.

— Не так! — гнівно кинув він. — Діти тому й можуть любити своїх ляльок, і переживати за них, і плакати, що мають дорослих, які переживають за них. І віддають їм усю свою душу. Тільки це не так помітно. Лис мені тоді сказав, що головного очима не побачиш… Я це запам’ятав, але серцем я цього не вмів. Виходить ви любите в пені погане, а не гарне…

 

Я мовчав. Думав, згадував книгу, яку колись знав мало не напам’ять. А потім сказав:

— Ми тебе цілком любимо. І гарного, і поганого. Хіба можна любити частинами?

— Так, це правда, – погодився він. — Я теж люблю свою троянду цілком, разом з її примхами. Але ж це не означає, що я люблю примхи!

 

Ми помовчали. Сонце вже помітно схилилося на захід, але повітря було також гаряче. Мимо прослизнув, блиснувши на мить яскраво-жовтими плямами.

— Змія, — сказав він задумливо, наче сам собі.

— Змія теж не та, — уточнив я. — Тут змій багато, але майже всі неотруйні.

Тут я зрозумів дещо і спитав з тривогою:

— Ти знову збираєшся повертатися… так само, як тоді?

— Ні, не хвилюйся, — він похитав головою. — Я з того часу став сильнішим. Я зможу повернутися до себе. Жаль тільки, що на це знадобилося так багато часу… що я вже не побачу льотчика. Розкажи мені, як він загинув!

— Ніхто точно не знає, — знизав я плечима. — Його не знайшли. Ні тіла, ні літака. Мабуть, він упав в океан.

— А може, він полетів, — задумливо промовив він. — Можливо, він досі шукає мою планету. Адже я так йому і не показав…

 

— А навіщо ти чекаєш на захід сонця? — раптом спитав він.

Я мало не засміявся від несподіванки.

— Дивно від тебе чути таке запитання!

— Та ні, — пояснив він, — я маю на увазі навіщо ти сидиш і чекаєш? Сонце закотиться в один і той же час, чи сидітимеш ти, чи йтимеш, чи їхатимеш. Ти ж кудись їхав своїм мотоциклом! Чи тобі треба зустріти захід сонця саме тут?

— Загалом я чекаю, поки спека пройде, — зізнався я. — Мій мотоцикл зламався. А лагодити я не вмію.

— То давай спробую! — Він схопився на ноги.

— Ти серйозно?!

Він раптом усміхнувся м’якою і трохи винною усмішкою.

— Я знайшов одну планету, де живе механік. І довго вчився в нього. Я думав — раптом ми з льотчиком зустрінемося, тоді я зможу йому допомогти…

 

Захід сонця ми таки зустріли на тому самому місці — надто довго нам довелося возитися з ремонтом. Коли по степу пролягли довгі тіні, а повітря наповнилося золотисто-рожевим світлом, ми перервали роботу і знову піднялися на пагорб. І довго дивилися, як оранжево-вогненний сонячний диск повільно йде за край землі.

Їхати на мотоциклі нічним степом, залитим місячним сріблом, було чудово. В обличчя бив свіжий вітер, пахло полином і чомусь медом, а ще росою, пилом і трохи солярою. Повз нас пролетіла сова, очі її світилися в темряві, наче фари. У голові майнула дурна думка — напевно, мотоцикл здається їй одноокою совою, що дуже низько летить.

 

Коли за черговим пагорбом перед нами з’явилися вогні Цаган-Амана, наче скупчення зірок, що спустилися на Землю, я зупинився. Не знаю, як, але я зрозумів, що далі він зі мною не поїде.

 

Ми постояли мовчки.

— Ти не покажеш мені свою планету? — спитав я. Він похитав головою:

— Ти ж знаєш… Але це й на краще.

— Так, я читав, — кивнув я. — І чим мені здаватиметься кожна зірка? Гайковим ключем? 

— Можливо, просто людиною, яка готова тобі допомогти, — серйозно відповів він. Розсміявся і додав: — А мені тепер усі зірки здаватимуться фарами твого мотоцикла.

 

Ми ще трохи помовчали. Я закинув голову, розглядаючи зоряне небо і намагаючись уявити, що все це мотоцикли, що поспішають кудись по нічному степу. Не знаю, що він думав.

Потім я спитав:

— Ти ще повернешся?

— Розумієш, — він зітхнув, — це дуже далеко. Я повернуся. Але, мабуть, це знову буде інше місце та інший час. І сам я буду іншим.

— Це не має значення, — твердо сказав я. — Ти тільки скажи, чи повернешся?

— Повернуся.

— Це головне. Решта не важливо.

 

І тут я відчув, що мені чомусь важко дихати. І відвернувся, щоб він не бачив мого обличчя.

Коли даєш себе приручити, потім трапляється плакати.

 

А коли я знову підняв голову, його вже не було.

 

Я не малюватиму те місце в степу, де він з’явився. Навіщо? Наступного разу це буде зовсім інше місце. Та й сам він, мабуть, буде вже іншим.

Коли мені стає сумно чи самотньо, чи навалюються проблеми — я дивлюсь у нічне небо та бачу там мільйони зірок. І знаю, що принаймні на одній із них живе людина, яка готова прийти мені на допомогу.

І, можливо, саме зараз він дивиться на зірки і чує рев мотора.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: