Його ліс

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Важко бути сновидцем, особливо, якщо твій син також успадкував цей дар. Ніл Лінч бачив поганий сон про сина. Але син, як і його батько, не був створений для спокійного сімейного життя. Ліс вабив Ронана, і він піддався тій спокусі.

***

— І куди це ти йдеш? — запитав батько, і в куточках його рота зачаїлась хитра усмішка.

— Та нікуди, нікуди, — запевнив його малий, марно намагаючись приховати таку явну паніку.

Вже не вперше і не вдруге Ронана ловили на відчайдушних спробах загубитися у лісі. Йому так кортіло піти туди посеред ночі, ніби десь там, в моторошній темні пащі, ховались дива. Високі дерева, які, здавались сягали самого неба і проколювали в ньому дірки, шепотіли щось. Вони про щось просили, заохочували, запрошували до себе. Ронан слухав їх, сидячи на сходинках до величезного сараю, але не розумів більш ніж половину. Напружений, намагався впіймати в нерозбірливому шепотінні щось важливе.

— Хочу піти туди сьогодні ввечері.

Батько присів поряд. Торкнувшись плеча Ронана своїм, він нарешті усміхнувся:

— Не найкраща пора для походу в ліс.

— Я знаю, — відмахнувся Ронан. — Але що робити, коли саме вночі я розумію його краще?

— Бо вдень він говорить з кимось іншим, — впевнено відповів батько.

Ронан здивовано на нього поглянув, насупивши брови. Ліс міг почути ще хтось? Не лише вони, не лише Лінчі? Похитавши головою, Ронан тицьнув батька пальцем у груди.

— Не вірю. Хіба ще хтось вміє як ми? — хлопець перейшов на напівшепіт. — Розмовляти з ним?

Батько потер уражене місце, вдавши, ніби отримав найболючіше поранення. Ронан нетерпляче дивився на нього, зітхаючи як це роблять всі діти, коли дізнаються, що їхні батьки — ще більші діти, ніж вони.

— Ми не єдині такі.

— Але я думав, що… — знітився Ронан.

— Я не говорив тобі, та це так. Втім, таких як ми дуже мало, тому я не сподівався, що когось занесе аж сюди.

— Так, Генрієтта так собі місце для сновидців, — усміхнувся Ронан, зірвавши травинку та сунувши її рота.

— Може, — почав тато, але зупинився, наче раптово забув всі слова. Обернувшись до сина, погладив його коротше шорстке волосся та підійнявся. — Ходімо вечеряти. Мама, напевно, вже чекає на нас.

— Точно, — кивнув Ронан і, хоча йти не поспішав, виплюнув травинку. В роті панувала гіркота, як після того батькового смердючого алкоголю, випитого задля спроби.

— Деклан вже все зжер. Я впевнений.

— Тоді скоріше! Нумо!

— Тато, — Ронан скоса поглянув на батька і усміхнувся недобре, точно замислив щось, — а ти зможеш мене упіймати?

І він зірвався з місця, як зривається парасолька з пляжу, коли буря падає з неба на узбережжя. Гайнувши що було духу, Ронан не звертав уваги на гостру траву, вона дряпала ноги, на невгамовних комах, які летіли прямо в обличчя, і деякі встигали навіть вкусити його. Ронан біг так, ніби за ним гнався страшний звір чи навіть не звір, а та потвора зі сну. Ніл Лінч мчав назирці за сином і просив зупинитися. Спочатку він сміявся, жартував, а потім, захекавшись, похмуро біг за Ронаном.

Ніл вже бачив таке у сні. Ронан втік від нього, чкурнувши у ліс, а там на нього чекали потвори. Страшні несамовито жорстокі потвори, яких рано чи пізно зустрічає кожен сновидець. Те, що звичайні люди називали «кошмарами». Те, що переслідувало сновидців. Воно вбило Ронана у сні батька, роздерши йому груди та вирвавши серце. Надто реалістичний сон, надто тепла кров сина, і той вираз у його скляних очах… Так дивляться діти, коли розуміють, що їхні батьки не супергерої та не врятують від всього на світі. Розчарування, розпач, гнітюча образа, страх, пекучий біль — і це не все.

Ронане, стій! Стій, кому кажу! Зупинися!

Та Ронан не слухав. В обличчя йому били аромати літнього поля, запахи з найближчих сараїв та запах свіжої випічки з хати. Все це разом створювало незвичайний коктейль, п’янкий та звабливий. Але ліс пахнув інакше, наче кожного разу по-різному, а ніби й не змінювався з самого свого народження. Так пахнула не лише зелень чи земля, так пахнуло щось незвідане, так пахнула сама жаска темрява. А Ронан не боявся її. Навпаки. Він ніби шукав саме її, цю небезпеку.

«Та він як ти. Точнісінько», — сказала якось Аврора, і Ніл з жахом усвідомив: вона мала рацію. Ронан гнався туди, де панував страх, жорстокість та смерть. Назустріч усьому тому, що повинно лякати нормальну людину.

Ронане! Агов! Зупинися! От вервиськоРонане!

Ті слова, які батько знавісніло кидав йому у спину, навпаки заохочували. Він прагнув обігнати вітер, навіть роздерши ноги до крові, у розірваних штанях, у м’ятій сорочці-поло. Батько гукав і гукав, хапаючи повітря, наче після стрімкого підйому сходами. Легені, захоплені результатами багаторічного паління, працювали наче старий і шумний холодильник.

Ронане!

— Я вже майже там! — нарешті він відповів, навіть на хвильку зупинився і повів рукою у бік величезного лісу. — Диви!

Ронане, стій!

Та марно кричав Ніл, син його не слухав. Ліс вже зачекався, наче гостинний хазяїн чекав він на самісінькому порозі, палко розкривши обійми. Ронан кинувся у них без краплі сумнівів, ніби ліс був йому давнім другом, а не прихованим ворогом. І побіг в’юнкими доріжками туди, де, на його думку, знаходилось саме серце лісу. Десь там, під дерниною, між старезними деревами, відміченими капами, на осонні серед квітучої галявини. Десь там. І, може, десь там й той інший. Той, з ким ліс говорив вдень.

Ронан ступив на поляну, сторожко озирнувся. Сонце котилось вже на захід, але повітря все ще було пекучим. Під ногами хрустіла суха трава та хмиз. Гілки шепотілись між собою, ніби обговорюючи гостя. Десь нагорі, там де верхівки торкались неба, губився вітер, він же і доносив до Ронана чарівні голоси.

— Хто тут? Покажися! — Ронан не просив, а вимагав. — Я знаю, ти тут.

Лише щось зашуміло у кронах. Зламалось кілька галузок, одна тріснула Ронана по потилиці. Десь там щось каркнуло, а потім затихло. Він пішов вперед, а в спину йому все ще лунав батьківський крик.

— Покажися, — тепер не вимагав, а наказував.

З-за крислатого куща вибрався на поляну хлопець, приблизно одного віку з Ронаном. У чорних джинсах, зовсім не по погоді, та білій майці з плямами трави та пилку. Він задиркувато усміхнувся і, притиснувши до рота вказівний палець, зник у кущах знову. Ронан зробив кілька кроків, та зупинився, коли незнайомець обернувся.

Багряні колючі очі завмерли, він не кліпав, вивчаючи Ронана з безпечної відстані. Ронан завмер, на зашийку його виступили сироти, а серце дико колотилось, але не від страху, від азарту, від якогось незбагненного досі дивного відчуття.

Хлопець знову приставив пальця до губ, почувши наближення Ніла. Ронан набурмосився, але видавати незнайомця не став. Той пірнув у кущі, залишивши за собою тихий шелест гілок та щось тепле, щось секретно важливе, щось інтимне, десь поміж ребрами зліва. Ронан гмукнув і обернувся.

Захеканий та схарапуджений, спітнілий батько зупинився в кількох кроках.

— Більше так не роби, — попросив він, намагаючись дихати нормально.

Далі Ніл пішов повільно, аж поки не схопив сина у міцні обійми. Ронан не відпирався, хоч залюбки зробив це. Лише кашлянув, натякаючи, що досить.

— Вибач, — але без краплі вини мовив він.

— Добре, — батько охопив його обличчя руками, уважно вдивляючись. — Добре. Я повинен пам’ятати, що всі Лінчі цінують свободу, — невпевнено усміхнувся. — Ти як? Бачив когось?

Ронан згадав того дивного хлопця, і перш ніж правдива відповідь з’явилась назовні, відрізав:

— Ні. Лише дерева шепочуть.

Батько повільно відпустив сина. Прислухавшись до розмов десь у самісіньких верхівках дерев, він зітхнув. Ронан посмикав його за рукав.

— Чому ти не дозволяєш мені тут гуляти?

— Тут може бути небезпечно, — Ніл перехопив руку сина і взяв її у свою. — Колись ти станеш сильніше і наберешся достатньо знань про сновидіння. А зараз краще сюди не ходити.

— Але… Але ж я щось чую! — Ронан різко висмикнув руку.

— Я знаю. Але, будь ласка, пообіцяй мені, що підеш сюди лише у крайньому разі.
— Це у якому ж?

Ніл поглянув на кущ, з-за якого недавно виходив той таємничий хлопець, а потім перевів погляд на Ронана. Дивився мовчки кілька секунд, поки щось шкребло йому горло, не дозволяючи говорити.

— Коли мене не буде поряд, — врешті прохрипів він, ось так зненацька озвучивши раптові передчуття. — Ходімо додому.

— Коли? — вибалушив очі Ронан. — Що? Ти їдеш кудись?

— Ходімо. Поговоримо вдома, добре?

Ронан промовчав, хоча зараз на язику вертілось стільки різноманітних слів, що тільки хапай.

Ніл йшов попереду, добре відчуваючи на спині пронизливий погляд сина. Розповідати про свої кошмари Ніл не звик, хіба що іноді лише Аврорі. Синам — ні, особливо, якщо кошмари стосувались їх. Ніл ковтнув гірку слину, бо тільки-но закусив якоюсь травою, прожувавши її стебло.

— Тобі потрібно дістати щось зі сну, — сказав він, не обертаючись. — Щось таке, що змогло б тебе захистити.

— Ліс, — сказав Ронан, навіть не обдумавши як слід. — Ліс. Мене захистить ліс.

Батько стомлено прикрив очі, провалившись на кілька секунд у глибокий колодязь власного світу. Коли він розплющив очі, Ронан вже йшов поряд. Кинувши на нього короткий погляд, Ніл помітив, тільки зараз помітив, що у його сина вже з’являлось перше ламке волосся на підборідді.

— Добре, — зголосився Ніл. — Добре.

Щось чорною цяткою пролетіло над ними, обігнало, а потім приземлилось на дах домівки Лінчів.

Ронан тихцем усміхнувся. Ліс спокушав його своїми голосами, невідомістю, небезпекою. А ще десь там причаївся той хлопець з уїдливим, але вабливим поглядом.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.