Заночуємо разом?

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Віккі чекала, що Мальбонте зайде, та він не повертався. Минула година… дві… п’ять годин. Потім минуло дві доби. Чоловік не давав про себе знати. Віккі думала на що тепер чекати, чи повернеться він, чи їх воз’єднання було тільки швидкоплинною слабкістю у світі, де вирує війна? Дівчину мучили спрага і голод, та досягнувши певної точки ці відчуття не посилювалися, а були лиш фоном, який вона ігнорувала. Віккі бачила мигаючі силуети десь у темряві, вона розуміла, що це знову були видіння із минулого Мальбонте. Все її тіло горіло, від жару по обличчю стікали крапельки поту.

Тіло Віккі трусило. Хтось прикладав холодну ганчірку на лоб, чиїсь руки постійно повертали з краю ліжка на середину, щоб дівчина не впала. Вона дуже сподівалася побачити Мальбонте, та не зразу могла роздивитися місце, в якому перебувала. Коли кошмарні видіння покинули її, дівчина змогла розгледіти чуже обличчя, нахилене над нею, почула знайомий владний голос: “Вона отямилась. Можеш іти.” Незнайомець, без зайвих слів, залишив їх наодинці. Знесилена, вона просто повернулася набік, так, щоб бачити Мальбонте.

Він сидів у кріслі поруч із ліжком. “Ти бачила мої спогади?” Віккі кивнула. “Знаєш чому ти бачиш це? Під час ритуалу ти увібрала частину моєї сили. Тільки ти могла це зробити, бо маєш здібність вбирати сили. Тільки ти можеш її врівноважити своєю янгольською частиною.” – Мальбонте говорив спокійно, навіть нудьгуючи. Але у всій його розслабленій позі, байдужому обличчі, в кожному жесті відчувалася така міць, яких Віккі ще не зустрічала. “Ключ, що підходить тільки до одного замка.” – Мальбонте уважно подивився дівчині в очі.  “Чому… тільки ти і тільки я?” – Запитала Віккі в чоловіка. Він довго дивився на неї, але зрештою тільки знизав плечима.

Мальбонте встав із крісла, підійшов до ліжка і навис над Віккі. Потім він присів, так, щоб їх обличчя знову були на одному рівні і прошепотів: “Я пам’ятаю тебе в моєму минулому. Ти була там, коли мені було страшно і заспокоїла. Я згадав!” Мальбонте був серйозним, його пронизливі очі дивилися на дівчину спідлоба і не моргали: “Я буду з тобою лагідним і добрим, поки ти не вибереш сторону. Хочу, щоб ти зрозуміла, що ми можемо бути заодно. Але коли побачу тебе на боці проти себе, то не буде ворога більш нещадного, ніж я!” Дівчина слухала і усвідомлювала, що їх близькість залишила слід в душі Мальбонте. Він не міг тепер просто її залишити чи вбити, чоловік намагався схилити Віккі на свій бік.

Вони ще довго розмовляли про минуле Мальбонте, обговорювали вчинок його батьків у лабіринті, вище покарання Шепфа та інші речі. Чоловік з усіх сил намагався довести Віккі, що не таке він і чудовисько, як сказано в давніх трактатах. Дівчина розуміла, що це не просто потреба в сильному союзнику, як стверджував Мальбонте, а дещо набагато більше, на рівні відчуттів. Вони були пов’язані однією силою та не могли більше існувати одне без одного.

Коли бесіда нарешті вичерпала себе, Мальбонте сказав Віккі, що вона може не повертатися до в’язниці, якщо хоче. “В інших кімнатах не так тепло”, – дещо лукаво промовив чоловік. Віккі сподівалася, що це заклик до чогось більшого, або хоч привід поговорити про те, що сталося у в’язниці. Дівчина погодилася.  Мальбонте стрімко повернувся до неї, ніби не очікував такої відповіді. Він сказав, що радий довірі. Віккі з надією запитала чи буде він також ночувати в цій кімнаті. “Звичайно, це мої покої”, – пролунало у відповідь. Дівчина піднялася на ліжку, ніяково закутуючись у ковдру, мов у кокон.  Помітивши це, Мальбонте тихо розсміявся: “Не варто хвилюватися щодо цього, я не чіпатиму тебе, якщо ти сама не захочеш”. Він сів у крісло і більше не дивився на Віккі, тільки на полум’я каміну. Чоловіка мучило почуття провини за погане ставлення до дівчини, він відчував потребу обговорити те, що між ними сталося, але боявся зруйнувати і так крихку надію на їх стосунки.

Серед ночі дівчина отямилася від лихоманки. Видіння мигали так швидко, що дівчина не встигала усвідомити їх. Було страшно, дівчина кидалася на ліжку, поки не відчула руки, які стримували її істерику і не відчула голос над вухом: “Не лякайся. Ти звикаєш до моєї присутності, від чого видіння посилюються. Треба просто перетерпіти”. Цього разу він сам прикладав вологу ганчірку до обличчя Віккі. Руки Мальбонте здавалися гарячими на фоні холодної ганчірки.  Перш, ніж знову провалитися у сон, дівчина прошепотіла: “Дякую”.

Чоловік ще довго сидів біля каміну, відганяючи тривожні думки про майбутнє, яке готове було завалитися у двері будь-якої миті. Він чітко відчував небайдужість Віккі, але також розумів, що суперечка із її минулим, друзями, матір’ю та янгольська частина переможуть. Хто він для неї? Просто ворог, який викликав раптові емоції, спонукав помилитися, відкритися йому. Більше вона так не чинитиме… Із цими гіркими думками Мальбонте заснув.

Віккі прокинулася серед ночі, шукаючи очима свого… ні, чужого, але такого бажаного чоловіка. Мальбонте спав у кріслі. Дівчина згадала його ніжність, турботу і задумалась, що він зовсім не схожий на чудовисько, яке з нього роблять, але може ним стати, якщо інші змусять. І найстрашнішим для Віккі було те, що поруч із цим чудовиськом їй спокійно.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.