Прийшлось мені збирати манатки в Лондон. Переодягнутись, перевзутись і готово. Сем, звісно ж, такому розкладу не зрадів, тому що їм я потрібна була тут, але видно в Кетча сталось щось дійсно незвичайне, раз він мало того, що запросив мене до себе, так ще й оплатив білет на літак і забронював номер в готелі.
– Відколи це ти біжиш по першому поклику Кетча? А раптом в Англії тебе чекає пастка? – Сем ходив за мною точно курка-несучка за своїм курчатком. В дорожню сумку я скидала все з косметики і банних приналежностей, до чого тільки могла дотягнутись. На самому дні десь валялись запасна пара джинсів та пара толстовок. – Навіщо тобі сонцезахисний крем в розпал зими?
– Слухай, я не біжу по першому поклику Кетча. Але якщо він сказав, що в них сталось щось серйозне і це мені треба бачити власними очима, то я роблю висновки, що це стосується особисто мене, – перебираю сумку і приймаюсь за її вміст. Більшу частину з якого, до речі, довелось назад розкласти по місцях. – Подзвони мені, якщо знайдеш Діна. Чи хоча б натяк на його місцезнаходження, – вдруге перевіряю сумку на наявність документів, грошей та білету на літак. На жаль, через англійську систему безпеки проти надприродних істот мені доводиться подорожувати звичайними людськими способами – літаками і таксі. – І попрощайся з Джеком за мене.
– Ти б і сама могла, – пробурмотів Сем. Він провів мене до машини, попутно не забуваючи сипати порадами і пересторогами. Я більше переживала за мисливців, ніж за себе. Навряд чи Михаїл кинеться за мною в Англію, враховуючи чотирьох архангелів в мене за спиною. Так, вони не спішать знищити проблему, але в разі необхідності, думаю, здатні будуть це зробити. Сідаю в машину і рушаю до найближчого аеропорту. Пункт призначення – Лондон. Побажайте успіхів!
На диво, в Лондоні яскраво світило сонце, дисплей телефона показував, що на вулиці сорок два градуси (+6 за Фаренгейтом), але я все ж застібнула курточку і накинула шарф як тільки літак приземлився. Кетч чекав мене на стоянці перед аеропортом серед таксистів, які похвилинно від’їхали, а їх місця займали нові машини. Крізь натовп я повільно просувалась до виходу, тримаючи сумку і рюкзак перед собою наче щит.
– Міс Вінчестер, – Хранитель мене зустрів із знайомою самовдоволеною усмішкою. На ньому той же одяг, як під час першої нашої зустрічі чи мені здалось? Гаразд, ми тут щоб справи робити, а не ходити по магазинах для поповнення чоловічого гардеробу. Хоча ось Вінчестерам це не завадило б. Особливо Діну, у котрого дефіцит навіть спідньої білизни.
– Тримай, – віддаю йому речі і хапаю рукою його плече. В іншій руці я тримала змінне взуття: чорні напівчеревики на каблуках, оскільки мені не усміхалась перспектива весь цей час дивитись на Кетча знизу вверх. З каблуками є маленький шанс порівнятись з ним. – Куди шлях тримати будемо?
– В церкву, – коротко кинув він. З місця рушити нам вдалось тільки через півгодини, коли потік людей трохи зменшився, а більшість таксистів роз’їхались. Ще через годину на вулиці почали загорятись перші ліхтарі. Я не могла відлипнути від вікна, оскільки в останній раз в Англії була ще за часів Римської Імперії, а з тих пір все кардинально змінилось. Нарешті ми виїхали за межі столиці і дістались до невеликої церкви в передмісті. Кетч відчинив двері машини і галантно подав мені руку.
– Хочу попередити, що я стараюсь обходити церкви і монастирі десятою дорогою.
– Ми не молитися йдемо, – Кетч так і не випустив мою руку. Всередині церкви було темно хоч око виколи. Здавалось, цей храм Божий закинули давним-давно, про що свідчила пилюка і павутина. Брр, ненавиджу павуків. Ми пройшли попри вівтар в кабінет пастора і тоді я побачила те, про що говорив Кетч.
На підлозі серед розкиданих паперів і зломаних меблів лежав чоловік похилого віку. Слідів насильницької смерті на трупі не було видно, але вираз жаху на обличчі вказував, що падре помер не від старості на апаратах життєзабезпечення в кругу сім’ї. Скоріш за все у нього стався серцевий напад, щось дуже сильно налякало його. Підходжу ближче і бачу, що права рука старого заляпана кров’ю, а чуть вище плінтуса виведено всього одне слово:
– Архангели, – першим ділом хотілось відсахнутися, вийти і подихати свіжим повітрям. Значить, Михаїл в тілі Діна часу даром не втрачає, але навіщо вбивати пастиря в англійській церкві на околиці міста, де прихід максимум людей двадцять? Це враховуючи нинішні часи, коли не так вже й багато людей ходять кожної неділі на службу та сповідь.
– Наші спеціалісти зійшлись на тому, що це початок послання архангелам, – коли Кетч подав голос, я здригнулась. – Нічого на думку не спадає?
– Крім того, що я хочу тебе прибити? – опускаюсь перед трупом на коліна й уважно вивчаю напис. – З’ясували, чия це кров?
– Напевно, нападника, – на ці слова я показую йому руки мерця без єдиного натяку на сліди самооборони.
– Він помер миттєво і не зміг написати це слово, – піднімаюсь і нарешті повертаюсь до Хранителя. – Це зробив той, хто вбив і напевне одним трупом справа не обмежиться. І ні, чому вбивця використав саме “архангели” мені невідомо. Можливо продовження нас чекає з черговим мерцем.
Більше робити було нічого: ні крові, ні слідів перебування тут стороннього, нічого, крім безладу і мертвого падре. Хранителі, до речі, теж зайшли в тупик. Навіть їх мега круті й сучасні іграшки нічим не допомогли. У падре не було ні сім’ї ні близьких друзів. Він все життя присвятив Богу і Бог забрав його до себе. Кетч також запропонував відвідати будинок вбитого. Той стояв буквально через дорогу від церкви і я погодилась перевірити, але не сподівалась на якусь цінну інформацію. Зайшовши всередину, я першим ділом помітила священні Писання в шафі в вітальні на самому видному місці й ікони, які одразу викликали в мені інтерес.
– Звідки у простого пастиря ікони приблизно п’ятнадцятого століття? – я підійшла до книжкової шафи. Якщо у нього є такі цінні ікони, то й Писання повинні бути не менш цінними. – Що за херня? – ми з Кетчем почали переглядати всі книги й з’ясували, що з кожної вирвали всі сторінки, крім тих, які безпосередньо стосувались архангелів. – Не здивуюсь, коли ми знайдемо стенд з детальним дослідженням кожного Святого Писання.
Варто казати, що я не здивувалась, а охрініла і не вихрініла назад? Стенд ми-таки знайшли і головна думка виведена червоним маркером звучала приблизно так: “Де правда, де вигадка в Біблії?”. Цікавий хід роздумів в стариганя, однак. Серед всього цього потоку свідомості моє око зачепилось за одне слово “мертві”.
– Архангели мертві, нехай живе хаос, – прошепотіла я. Кетч здивовано подивився на мене. Відірвався від вивчення стенда і мені довелось пояснити. – Колись один з перших пророків Господа вирішив усамітнитись в пустелю, щоб там розібратись з усіма видіннями, які відвідували його. Там, практично без їжі та води, через півроку він видав дану фразу, яку в принципі можна назвати пророчою. Хрін його знає, що це означає, бо треба, щоб всі архангели померли, а такого не було. Так, серед померлих були Рафаїл та Гавриїл, Михаїл виявився зачиненим в Клітці Люцифера разом з дияволом, якого потім випадково випустили назад в наш світ…
– Ну і ти не померла, – добавив Кетч. – Я весь час думав, чому доктор Гесс говорила, щоб дівчисько Вінчестерів ніхто не чіпав і привів її цілою й неушкодженою на базу. Для мене цей наказ був на кшталт ковтка свіжого повітря, бо я не хотів зробити тобі боляче. Ти не в моєму смаку, не переймайся, – остання фраза прозвучала якось занадто поспішно. – Тоді я почав підозрювати, що ти не зовсім людина. Потім сталась та ситуація з ангелами, коли ти мене звільнила і це остаточно переконало мене.
– А потім мене кинулись обіймати дядя з татом і ти зрозумів, хто я насправді. Я бачила, з яким виразом обличчя ти від мене відсторонився, – усміхнулась і сіла на диван. – Ти хоч не спробував мене вбити і не погрожував як Дін. Слухай, я стараюсь вести себе як звичайна людина. За часів Інквізиції мене тричі спалювали на вогнищах, тому я вже… Як це люди говорять? А, точно! На воду дмухаю, – Кетч сідає поруч весь увага. – Якщо повертатись до теми, то поняття не маю як цей чоловік наткнувся на це пророцтво, яке ніколи ніде не записувалось.
– Мало того, як про нього дізнався вбивця?
– Телепатія, наприклад. Чи падре сам розповів про це перед смертю. Чи хтось вломився в дім, побачив це все і склав два і два. Хоча знову ж-таки, пророцтво ніде не записувалось.
– Або ти про це не знаєш.
***
Пошуки вбивці затягнулись на декілька днів. Враховуючи, що британські Хранителі Знань не поспішали нам допомагати, оскільки Кетча вже виключили зі своїх рядів, нам довелось всю роботу виконувати як звичайні мисливці зі звичайною зброєю і з ноутбуками зі стандартними хакерськими програмами. Добре, хоч не жили в дешевих мотелях і харчувались більш менш пристойною їжею. Вивчення стенда падре нічим в подальшому не допомогло, бо я все більш переконувалась в тому, що той страждав якоюсь манією, що межувала з безумством. Опитування парафіян теж не принесло нічого нового, власне як і злом поліцейської бази даних.
– Раджу закрити цю справу через відсутність яких би то не було зачіпок, – Кетч закрив ноутбук. Я стомлено кивнула і послідкувала його прикладу. На столі, крім ноутбуків, також валялись стаканчики з-під кави й обгортки від фаст-фуду (я говорила, так, що ми їли нормальну їжу, але знайте, що я збрехала). – Що там з Вінчестерами?
– Ні слуху ні духу від Михаїла. Напевно, збирає десь свою армію.
Втома накотилась на мене подібно гігантській хвилі. Хотілось просто провести всю ніч на свіжому повітрі, йти куди очі дивляться, хоч і в сусіднє місто, насолоджуватись красотами нічного Лондона й Англії в цілому зі стаканчиком гарячого шоколаду з маршмелоу.
– Ти куди зібралась? – голос Хранителя привів мене в свідомість. Виявляється, я дійсно зібралась уже виходити в одному чоботі, з гаманцем і телефоном, який вирішив завібрувати. Вхідний від Сема. В паніці піднімаю слухавку і новини виявились вельми несподіваними.
– Вони знайшли Діна, – опускаюсь на стілець і зітхаю. – Михаїл покинув його тіло як раз за декілька хвилин до того як Сем з Мері й Боббі ввірвались в каплицю, де архангел намагався вивести новий вид вампірів. Вдосконалених. Я вилітаю додому.
Додати до улюблених