День 7. Тема “Стукіт”. (Тобірама, Ізуна, майже триллерна історія).

FavoriteLoadingДодати до улюблених

! Редаговано mitra_surik !

 

Гроза. Дерева за вікном гнуться від вітру, майже ламаються навпіл, стукають гілками по вікнах так, що Тобірама починає переживати за скло. Краплі дощу, великі і важкі, гупають по шибках з таким гуркотом, так сильно, що вуха болять. Тобірама притискає долоні, холодні і спітнілі від тривоги, до вух, щоб перестати чути цей жахливий звук.

У цій кімнаті він відчуває себе закритим, прикутим, поневоленим. Стіни тиснуть, насуваються на нього з усіх боків. Чим сильніший дощ, тим більше і більше здається, що стеля не витримає: впаде прямо Тобірамі на голову, розчавить його під своєю вагою як маленького таргана, розплющить, знищить, вб’є. Від цієї думки він відчуває себе мізерною, маленькою людиною, слабкою, адже одна лише гроза здатна так налякати, так стривожити. 

Одна гілка зігнулася так сильно від поривів вітру, що коли шквали стихли, та не змогла розігнутись і тепер скрипіла, впираючись у скло. Тобірама затиснув вуха так, що у скронях почало боліти ще сильніше.

Одяг трохи прилипає до спини від холодного поту. Тобірама підібгає ноги і скручується на ліжку, намагаючись зробити вигляд, що він не чує. 

Йому здається, йому здається, йому це все просто здається.

Ненадовго стає тихо. Тобірама не відразу забирає руки від голови, лише тоді, коли в скронях знову болить через тиск пальців. 

Занадто тихо. Так тихо, що Тобірама знову чує

Тихий стукіт в двері. 

Він весь стискається, прижимає ноги ще ближче, обіймає їх руками. Накривається з головою ковдрою так, що важко дихати. По чолу збігає крапля поту. 

Стукіт повторюється, але він все ще схожий на фантазію. Або це просто гілка дерева стукає у шибку, а через ковдру просто складно розрізнити. 

Тобірама хоче встати, подивитися, що це, але не може поворухнутися. Він боїться дихати, боїться натякнути собі, що він тут, і він живий, і йому страшно

Стукають сильніше. 

Чутно чийсь голос. Тобірама знову стискає вуха руками і закриває очі. Жмуриться так сильно, що ближче до перенісся починає боліти. Він важко дихає. Чіпає свого лоба. Тобірамі здається, що лоб холодний, але це не так, просто руки теж гарячі. Тобірама палає. Краплі поту стікають по його скронях, футболка прилипла до спини, до плечей. В голові шумить. 

— Тобірамо… — чує він своє ім’я, вимовлене голосом людини, яку б він волів ніколи не чути. Та він і не має його чути, чути того, хто давно не може промовити жовного слова!.. Його більше немає. 

— Мені здається, — шепоче Тобірама сухими потрісканими губами. Він би зараз багато чого віддав за пару ковтків холодної води. Холодної? А може, краще теплої? Не може зрозуміти, холодно йому чи жарко. Не відчуває ніг – так вони змерзли. Стукотить зубами, але в районі шиї і спини так гаряче, що він вже починає задумуватися, аби скинути ковдру хоч трохи, але швидко відганяє цю думку.

Наче покривало зможе його врятувати.

Але ж у дитинстві допомагало. Чому зараз цей спосіб недієвий? Чому саме зараз, коли Тобірама чує… О ні. 

Такий звук, ніби… Не може бути.

Такий звук, ніби хтось відчинив двері. Щось скрипнуло тільки що дуже схоже. Долоні стають вологішими з кожною секундою. Тобірама не дихає. Голова відчувається як повітряна кулька, що от-от лопне.

Скрип повторюється. Ще раз. І ще раз. 

Він йде по кімнаті? Куди він йде?

Світ Тобірами стискається до однієї маленької кімнати, де в центрі лежить він, скручений на футоні – дріб’язок, цілковита немічність. 

Всесвіт стискається до кімнати, де мертві ходять, скриплячи чи то підлогою, чи то власними кістками. 

Що йому знову тут треба? 

— Йди, — шепоче собі під носа, — йди звідсіля, — голос хриплий, ледве чутний крізь шум в голові. Щоки горять, здається, що вся кров зараз прилила до голови. 

Знову скрип. Куди? Куди? Куди? 

Порив вітру. Гілки стукають по вікнах, дощ починає лити з новою силою. Тобірама скрізь ковдру бачить, як світло миготить в кімнаті. Немов щось вдаряє по будинку, і світло зникає. Тобірама лежить в повній темряві, зникли навіть ті маленькі промінчики світла, що пробивалися крізь нетовсту ковдру.

Навіщо Ізуна вимкнув світло?..

— Забирайся геть… — Тобірама здригається, коли чує власний голос. Він скиглить, немов побита собака. Тремтять руки. 

— Ти вбив мене, — чує Тобірама, неначе голос звучить зсередини нього самого. – Ти вбив… 

— Повертайся до пекла, — продовжує скиглити, і це навіть не схоже на шепіт, а більше на відкривання рота з гучним видихом. 

Грім. Таке відчуття, ніби підлога трясеться. Тобірама мріє про те, щоб стеля все ж впала на нього і розчавила. Тоді це все закінчиться. 

Кліпає. Не бачить різниці між темрявою в кімнаті і тим, що він бачить, коли заплющує очі. Зриває покривало. Опиняється в суцільній темряві. Озирається, але все ще нічого не бачить. Чує шелест його шепоту. 

«Ти забув про мене, — шепоче Ізуна голосом, що неможливо описати. Щось середнє між завиванням вітру і скрипом підлоги, між гупанням гілки об вікно і шелестом осіннього сухого листя. – Ви обидва забули про мене… Ти сам мене змушуєш повертатися!..»

Тобірама намагається підвестися, але спирається руками на ковдру, і та з’їжджає убік. Він вдаряється спиною, коли падає.

— Я не забував… — шепоче він в нікуди, навіть не розплющуючи очей. Шепоче з соромом, з каяттям. 

Знову грім. Тобірама озирається з острахом. В світлі блискавки – його, Ізуни, обличчя.

Таке, як його запам’ятав Тобірама, коли в останній раз бачив його. Бачив його живим.

«Коли ти вбив мене!..» – відгукується зміїним шепотом в голові. 

На мить червоні очі пропадають, і Тобірама бачить чужі пусті очиці. Кров на темному одязі виглядає чорною. Бачить рану. Власний меч, чорний від проклятої Учіхівської крові.

Крапля цього чорного падає на підлогу, розбивається десятками розкатів грому.

Тобірама несамовито кричить, відповзаючи на ліктях назад. Обличчя, осяяне світлом блискавки, нікуди не щезає, воно наближається, наближається, наближається. Тобірама хапає ротом вологе прохолодне повітря, від чого тільки ще більше хочеться пити. 

Пити. Пити. Пити.

Вдихає так глибоко, що середині щось стискається. 

Червоні очі посеред кімнати. Вони стають ще яскравішими з наступним спалахом блискавки. Тобірама не чув грому. В його вухах гуде, шумить, кипить кров. 

«Ти не маєш права жити так, неначе нічого не сталося, — кричить Ізуна в його голові, — Вони теж не мають!.. Вони не мають права!  Мадара не має права!..»

— Я скажу йому, я скажу йому… — шепоче Тобірама, хапаючись руками за горло. Пити, як же хочеться пити!.. – Я скажу!..

На секунду здається, що це не його власна, а рука Ізуни тримає бліду шию. Худа, бліда, з чорними лініями вен.

Перед тим, як впасти в темряву, Тобірама хапається за цю руку, але відчуває тільки свою власну. 

На периферії чути стукіт. Стукіт, гучніший за завивання вітру.

Крик. Його власний крик. 

— Я скажу!..

***

Чиїсь теплі руки. Знайомий запах, рідний. Тобірама притуляється щокою до цього запаху. Хтось м’яко сміється.

Промінь сонця падає на обличчя. Тобірама хмуриться.

— Прикрий штори, — говорить Мадара тихо, киваючи на вікно. Хашірама переводить погляд на Тобіраму, що притулився до нього гарячою, червоною від жару щокою. 

— Не можу, — шепоче м’яко, — ти тільки подивись на нього.

Мадара встає з такого зручного крісла, втомлений і виснажений, і затуляє вікно, але вже запізно. Тобірама дивиться на нього почервонілими очима. Дивиться з переляком, якого Хашірама не помічає, бо зайнятий тим, щоб перевернути компрес братові на лобі іншою, холоднішою стороною. 

— А я тобі говорив – не йди на те тренування. Ось тепер маєш. В тебе температура була вчора під сорок, от якби я не прийшов перевірити, як ти… Ще й марив, говорив із кимось. Уявляєш, вчора світло по всьому селищу зникло, ото гроза була!..

Тобірама не слухає брата. Вони з Мадарою дивляться одне одному прямо в очі. Спілкуються поглядами, втомленими і дещо наляканими.

Відносинам між ними немає місця. Не в цьому житті.

Тобірама киває, і Мадара робить те ж саме у відповідь. Кожен знає, що відбулося з іншим цієї ночі. 

Обидва відчувають мурахи по шкірі, коли чують це знову. 

Тихий віддалений стукіт в двері. 

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.