Розділ 1: “зустріч”

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Зілонґ вважав, що день, коли він знову зустрів Лінґа, був найкращим у його житті. Він тоді був на черговій місії у горах і з першого погляду навіть не міг повірити у своє щастя.

Лінґ. Живий. Сидить прямо перед ним з мечем напоготові в одній руці і шматком якоїсь засмаженої дичини в іншій. Розгублений але такий рідний і знайомий. Зілонґ широко посміхається і прямує до нього – а той потихеньку відступає. Хлопець не розуміє що не так, типу ну добре, дійсно, остання їхня зустріч була не найкращою, та і води з тих пір утекло багато, але ж бодай би словом зі своїм старим другом обмовився!

А Лінґ усе задкує і недовірливо зиркає.

— Гей, ти як? Яким вітром тебе сюди занесло?

Мовчить.

— Слухай, я розумію можливо тобі неприємно мене бачити…. Але ж все у минулому! – і трохи нервово сміється, – Так?

Клинок у чужих руках ледь дрижить.

— Просто… – Зілонґу важко підібрати слова, він так довго чекав на цю зустріч! – дозволь допомогти тобі?

І одразу ж себе осмикує, ну і наважився ж змолоти таку дурню! Кому-кому, а Лінґові його допомога, як вовкові трава – якщо і є щось, чого той не осилить, то Зілонґу і намагатися не слід!

Подібні думки боляче вкололи за стару рану, але Зілонґ відкинув цю дратівливу думку зі своєї голови. Минулому варто залишатися у минулому.

— Лінґу?

Хлопець тремтить як осиковий лист і щось шепоче.

— Га? Я тебе не чую, кажи голосніше.

Дивна якась зустріч виходить, але Зілонґ не збирався через подібні незручності відступати. Все ж таки вони не спілкувалися вже протизаконно довго.

Лінґ знову щось відповідає, та його голос розчиняється у шумі лісу.

— Голосніше кажи!

— Кажу, що я не чую тебе! – його крик чомусь боляче б’є по серцю, але Зілонґ не розуміє. Це ж він його ледве чує через чужий тихий голос, як же Лінґ може його не чути? Він сам говорить недостатньо голосно? Так наче ж ні – удома йому часто що Ванван, що Баксія дорікають немов галасу від нього за трьох, то що ж не так?

— Я не розумію, що ти маєш на увазі? – про всяк випадок Зілонґ окрикнув голосніше, але воно не виглядало так, ніби допомогло. Лінґ лише закотив очі і відповів:

— О, ну звичайно, до тебе ж з першого разу ніколи не доходить, – нервово кусає губу, а потім зі своїм пронизливим і гострим поглядом цідить крізь зуби, – Я не чую. Нічого. Взагалі.

На секунду Зілонґ просто застиг у невірі. Це… Правда?

На його шокований погляд Лінґ знову закотив очі й відмахнувся:

— Не бери близько до серця, звичайне бойове прокляття. За два тижні саме зійде, тож і хвилюватися нічого.

Подібна халатність до свого стану вразила хлопця до глибини душі. Тобто як це “хвилюватися нічого”? І коли це прокляття зникали самі по собі? Щоразу, як Зілонґ хапав у битвах якусь дурню, всі домашні завжди полошилися, а Чанґ’і навіть у своєму малому віці стала розбиратися на різного роду темних заклинаннях. Врешті решт у цьому питанні у них було прийнято мати одне ставлення до ситуації.

Прокляття є проколяття і його лікувати треба терміново. Бо невідомо чим воно обернеться.

Зілонґ незадоволено схрестив руки і незгодно помахав головою.

— Ні, так не піде. Не знаєш де тут найближче поселення?

Лінґ на нього лишень дивиться стомлено і багатозначно.

— А ой, вибач, все ніяк не звикну, – Зілонґ  сміється трохи нервово, а потім ламає найближчу гілку. Безтурботно підходить до старого друга, не звертаючи уваги на те, як той відсахується, і всідаючись прямо на землю починає царапати щось під ногами.

Лінґ недовірливо мнеться, та дивиться трошки здалеку. Але було наївно з його боку думати, що він зможе прочитати Зілонґовий почерк не зблизька. Як виявилося пізніше, зблизька картина не дуже щоб і відряізняється, але і не такі шифри Лінґу доводилося розгадувати, тож врешті решт, прочитавши чуже запитання він закотив очі.

— Я по-твоєму такий дурний, селитися поряд з людьми у такому стані? Я ж нічийого наближення просто не почую!

— Ну чому одразу дурний, я ж просто так запитав… – пробурчав собі під ніс Зілонґ, стираючи своє незамисловате послання і виводячи вже нове.

“Як давно тебе прокляли?”

Лінґ довго палить у землю, а потім стомлено видихає:

— Це не важливо.

— Значить давно, – підсумовує собі Зілонґ. Лінґ і не сперечається.

“Є якісь ускладнення?”

Лінґ лише закочує очі.

— Та господи, просто оглох трошечки і все. Нічого страшного тут нема, навіть добре, що я не чую твоїх вічних теревенів.

Зілонґ кидає йому дуже незадоволений погляд і знову стирає все і починає писати наново.

“Я б не був такий упевнений. Прокляття – завжди прокляття”

Лінґ цикає, але нічого не відповідає.

“Тобі потрібна допомога, – продовжує, – у лісі може бути небезпечно”

— Ой, а я не знав, дякую, що повідомив, — саркастично відповідає Лінґ, поки Зілонґ продовжує щось калякати.

“Я тобі допоможу”

— А оце вже зайве, – цідить він крізь зуби, – Сам упораюся.

Зілонґ і не здивований – Лінґ завжди був таким. Гордий. Ніколи ні сам про допомогу не попросить, ні не погодиться з власної волі. Це і раніше було проблемою, коли ще в дитинстві той завжди упирався на будь які прояви турботи. Тоді Зілонґ після довгих намагань та іноді навіть бійок (що ж, і таке в них було) здавався, та зараз відступати не збирається. Бо ой не задля цього він так довго шукав із Лінґом зустрічі, що вже і не сподівався на неї.

А тут отакий куш! Зустрілися і навіть не побилися! Це вже дійсно нонсенс.

“Ти нічого не чуєш. Як вночі намагаєшся захищатися в лісі?”

— Пф, наче я від якихось жалюгідних тварюк не відіб’юся. За кого ти мене маєш?

Зілонґ лише зітхає. І от як з цією людиною говорити?

“Не перекручуй мої слова. Я знаю що ти неймовірно сильний та вправний. Та уві сні ми всі беззахисні”

Його рука трохи дрижчить коли він дописує останнє речення.

“І тим паче без слуху”

— Говори за себе, – до Лінґа наче об стіну  горохом, – Я ніколи не беззахисний.

Зілонґ не знає за що йому така кара. Та вперто продовжує. Наївно вважати, що його так легко позбутися.

“Справді? Ти навіть не помітив як я підійшов”

Лінґ і оком не повів, але Зілонґ побачив, як той закусив губи.

— З чого ти взяв, що я тебе не помітив?

“Якби помітив – я б тебе не зустрів”

Важко і боляче це було визнавати, але це було правдою. Одна з тих речей, що від тебе не залежать і з ними варто тільки змиритися. Сонце встає на сході. Вода мокра. А Лінґа по світу білому не знайдеш, тільки якщо той сам не шукає зустрічі.

Пару разів за останні роки вони перетиналися. В першу ж зустріч майже і не говорили – Лінґ шукав тільки битви зі старим суперником. В другий раз ситуація повторилася, але тоді в них просто співпали цілі. А розмови з Зілонґом не вміщалися у плани його старого знайомого. А далі все. Тільки довгі пошуки зустрічі і один лише вітер всюди, де, як казали, іще вчора бував Лінґ.

Очевидно і цієї розмови б не було, якби той міг її оминути. Зілонґ це пречудово розумів. Лінґ же лише сильніше нервово кусав губи.

— Твої навички затайливості значно покращилися, – цідить крізь зуби той, а Зілонґ чомусь сміється. Ні, ну він як мала дитина!

“Я і не намагався ховатися, дурнику”

— На компліменти не напрошуйся, я більше тебе хвалити не збираюся, – фиркає той і показово відвертається.

Ну чесно, як мале дитя!

“Не роби вигляду, що не розумієш про що я. Визнай: ти не в тому становищі аби нехтувати чужою допомогою”

Зілонґ не встиг і дописати, як почув лінґовий черговий фирк і його роздратоване:

— Я сам вирішу що мені потрібно, а що ні.

А потім після короткої паузи додає:

— І твоя допомога мені якраз не потрібна.

Що ж, Зілонґ і не здивований. Тільки повертається до Лінґа та довго-довго на того осудливо дивиться. Лінґ у свою чергу тільки руки схрестив і відповів тому тим самим же поглядом.

Так тривало декілька хвилин, доки Зілонґу це не набридло.

“Ти ж розумієш, що я не відступлю?”

Лінґ мовчить. Думає.

— Розумію, – лишень видихає.

“То чому опираєшся?”

Іще одна пауза. Здається, вирішив змінити тактику з активного заперечення на ігнорування проблеми, та наче це його врятує! Зілонґ смикає старого друга за руку і кидає дуже невдоволений погляд.

— Відповідай на запитання, – каже.

А Лінґ мовчить.

— Лінґу?

— Я тебе не розумію.

“Те, що я тобі кажу, не так важко зрозуміти, не придурюйся, – минуле повідомлення Зілонґ не стирає, а лише дописує під ним: – Та все одно можу повторити: Відповідай. На. Запитання”

— А я відповів, – як ні в чому не бувало каже Лінґ і натрапляє на абсолютно нетямливий погляд.

— В сенсі? – Зілонґ просто губиться. Він же не міг його просто прослухати? Лінґ його дурить? Знущається?

Неочікувано чує над вухом  сухий смішок.

— Кажу ж: тобі ідіоту все вічно повторювати треба, – Зілонґ лишень пропускає цей докір повз вуха (ха! ніби він сам не знає, що дурний) – Навіщо це тобі? Оце я не розумію. Наші шляхи розійшлися давно і я не та людина, що ти знав.

Від пронизливого і холодного погляду старого друга чомусь мороз бере по шкірі. Це неймовірно, як навіть будучі так близько Лінґ відчувався мов за три милі від нього. Мов привид з іншого світу, який лише дихни неправильно і розвіється по вітру.

Подумки Зілонґ навіть сміється з подібної випадкової аналогії. А що? Доволі влучно.

— І тебе я теж більше не знаю, – чомусь ці слова боляче шкребуть по серцю, – Тож якщо ти шукаєш свого старого друга, з яким колись давно товаришував – можеш і не сподіватися. Ми чужі один одному тепер.

Зілонґу перехоплює подих. Останні слова (байдуже що лишень були звуком!) різали сильніше його меча. А Зілонґ і свого часу дізнався як боляче чуже лезо ріже.

Та все одно… Він це серйозно?

Хотілося сказати дуже багато. І те, що це Лінґ насправді тут єдиний дурний, і те, що Зілонґ від нього ніколи не відмовлявся, і те, що той абсолютно не правий, вбив собі в голову якусь дурню і сам повірив, що ніколи навіть і не намагався Зілонґа навіть послухати! Що він про це думає? Лінґ тільки і вміє, що тікати та оминати зустрічей, що йому взагалі знати про те, як нормальні люди спілкуються? Але рука вже втомилася так багато писати, та і місця би на землі не вистачило на всю цю тираду. Образа забилася десь всередині його душі. Як він сміє подібне казати? Чесно? Хотілося кричати, та тільки користі з того ніякої.

Тому Зілонґ просто втомлено прикрив обличчя долонею і почав думати. Як на це йому відповісти? Це видавалося якимось сюром. І це якась дурня про “чужих людей”.

 Бо вони не чужі один одному.

Ніколи не були і ніколи не будуть.

“Лінґу.”

Зілонґ довго думає як продовжити, але в голову нічого не лізе. Ну не вміє він грамотно висловлюватися, так іще й коротко! Неочікувано для себе знаходить як Лінґ слідкує за кожним його рухом. Ха! То що він тепер на це думає?

“Ти дурень”

Мовчання.

Зілонґ насправді не збирався починати так грубо, але ж це була щира правда! Це неможливо казати щось настільки абсурдне з таким серйозним та розумним обличчям! Зілонґ підкреслив у себе це в голові:

НЕМОЖЛИВО.

— Я не хочу це чути від тебе. Чия б корова мичала, – той знову цідить крізь зуби і відвертається. Відвертається тільки показово, бо через секунду ж знову кидає мимовільні погляди на Зілонґа. Чекає, може той іще щось йому хоче сказати. І це чесно дуже радувало хлопця. Вже не тікає світ за очі за кожної нагоди – який не який, а прогрес.

Зілонґ поки думає, що іще додати. Але голова обертом іде від думок. Навіть і сперечатися не хотілося. Все-таки за словами він не майстер, та і як би йому не хотілося заперечувати  все що каже цей неможливий придурок – а доля правди в його словах була. Та лишень маленька така. І взагалі не в тому сенсі, як Лінґ її подавав.

“Ти маєш рацію. Ми обидва змінилися”

Парубок і не уявляв що колись пояснюватиме такі очевидні речі здавалося б розумному Лінґу.

“Та не настільки аби зватися чужими”

Ось. Це завжди здавалося Зілонґу очевидним, тому він ніколи не розумів ні втеч, ні ігнорування. Зілонґ сумував за старими часами, коли вони щодня тренувалися та сперечалися за те, хто із них стане драконообраним. Сперечалися і не тільки за це. За те, кому які смаколики від Баксії дістануться теж сперечалися. Хто перший до річки добіжить – теж постійно сперечалися. Лінґ звісно майже завжди його перемагав, але й Зілонґ не ликом шитий! Сперечалися за те, яка зброя краща, навіть за те, хто із старших найсильніший! Такі малі й дурні були… Зараз вони знову сперечалися і як тільки Зілонґ це усвідомив, на душі стало легше. Він сумував за цим усим. Неймовірно сумував.

Лінґ же продовжував гнути своє.

— Ха, і ким же нам тоді зватися? Чи ти і досі вважаєш мене своїм другом? – в чужих словах неприкрита насмішка і для Зілонґа це черговий удар під дих. Найсильніший з усіх, що той коли-небудь отримував. Він не вірив у почуте. Не хотів вірити.

Тому що

“Так.”

Для Зілонґа Лінґ завжди залишався другом.

Попри все на світі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

One thought on “Розділ 1: “зустріч”

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: