зустріч

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Зілонґ вважав, що день, коли він знову зустрів Лінґа, був найкращим у його житті. То була чергова місія у горах десь в якихось чергових лісових хащах і з першого погляду хлопець навіть не міг повірити у своє щастя.

Лінґ. Живий. Сидить прямо перед ним з мечем напоготові в одній руці і шматком якоїсь засмаженої дичини в іншій. Розгублений але такий рідний і знайомий. Зілонґ широко посміхається і прямує назустріч – а той потихеньку відступає. Повільно задкує і дивиться вороже, зиркає так своїми очима не по-людськи пронизливими, що аж на душі щось вивертаєтьсч. Зілонґ не розуміє що не так. Не може осягнути. Типу ну добре, він згоден з тим, що дійсно, остання їхня нормальна така зустріч була не далеко найкращою, скоріше вже важкою, дивною і сповненою непорозуміння, але ж і води з тих пір утекло багато! Чи так важко бодай словом зі своїм старим другом обмовитися? Якась мимовільна образа осідає в глибині його душі, бо ну… не можна так. Просто не можна.

А Лінґ усе звідступає і недовірливо зиркає. Погляд дикий, гострий, ворожий. Так і не підступишся.

— Гей, ти як? Яким вітром тебе сюди занесло?

Мовчить.

— Слухай, я розумію, можливо тобі неприємно мене бачити…. Та гей! Воно ж усе в минулому! – і трохи нервово сміється, – Так?

Клинок у чужих руках ледь дрижить. І сяє ледь помітним тьмяним містичним світлом, що й ока не відведеш.

— Просто… – Зілонґу важко підбираються слова, бо скільки ж він шукав! Скільки чекав на сю зустріч! А слова, сотні разів у голові проговорені враз розбіглися і не бажають в’язатися у щось принаймні схоже на єдине ціле і доречне, – дозволь допомогти тобі?

І одразу ж себе осмикує, бо дурень. Дурень! Ну і наважився таке змолоти! Та ще й кому? Лінґові! Тому самому хлопцеві, що вічно його в усьому обходив.  Тому, хто завжди був в усьому кращий, сильніший, швидший, вправніший. Та й чим він зможе допомогти?  Якщо Лінґ чогось сам не зможе – Зілонґові і  намагатися не слід. З його навичками той може тільки в бій бездумно кидатися і сподіватися на свою грубу силу і природній талан. Далеко йому до Лінґової відточеної майстерности.

Подібні думки боляче вкололи за стару рану, але Зілонґ відкинув цю дратівливу думку зі своєї голови. Минулому варто залишатися у минулому.

— Лінґу?

Хлопець тремтить як осиковий лист і щось шепоче. Вітер загрозливо свище між ними і ця недосказаність що висить над ними вже стільки років зараз відчувається як ніколи явно. Лінґ виглядає… Виглядає наче зламаний і Зілонґ від цього теж відчуває як щось у нього всередені від цього тріскає і коле. Чужі губи рухаються, та ні сенс сказаного ні тим паче якийсь звук до нього не долітає.

— Га? Ееее, Лінґу, я тебе тойво… Не чую! Кажи голосніше!

Дивна якась зустріч виходить, але Зілонґ не збирався через подібні незручності відступати. Все ж таки вони не спілкувалися адекватно вже протизаконно довго. А тут он яка можливість!

Лінґ знову щось відповідає, та його голос розчиняється у шумі лісу.

— Голосніше кажи!

Хлопчина дивиться на нього розгуюлено і Зілонґ знову окрикує. Чужі очі закочуються і рухи, поза, те як його старий друг себе поводить повільно перетікають з наляканого у розддратоване. Та Зілонґ взагалі перестав уловлювати суть того, що відбувається.

— Лінґ?

— Кажу, що я не чую тебе! – дратівливо і різко прикрикує той. Його крик чомусь боляче б’є по серцю, але Зілонґ не розуміє. Це ж наче він його ледве чує через чужий тихий голос, як же Лінґ може його не чути? Він сам говорить недостатньо голосно? Ні, це неможливо. Скільки разів він чув до себе притензії що голос в нього гучний як дзвін, і бодай би намагався якось потихше звертатися, бо галасу з нього за трьох. Але ж і Лінґ бркхати не може? Хоча він то як раз і може… Чи все-таки ні? Боже, як складно.

— Я не розумію, що ти маєш на увазі? – про всяк випадок Зілонґ окрикнув голосніше, але воно не виглядало так, ніби бодай щось змінилося. Лінґ лише закотив очі і відповів:

— О, ну звичайно, до тебе ж з першого разу ніколи не доходить, – нервово кусає губу, а потім цідить крізь зуби: – Я не чую. Нічого. Взагалі.

І Зілонґ завмирає. Це… правда? Але чому?

На його шокований погляд Лінґ знову закотив очі й відмахнувся:

— Не бери близько до серця, звичайне бойове прокляття. За два тижні саме зійде, тож і хвилюватися нічого.

Подібна байдужість до свого стану вразила хлопця до глибини душі. Тобто як це “хвилюватися нічого”? І коли це прокляття зникали самі по собі? Щоразу, як Зілонґ хапав у битвах якусь дурню, всі домашні завжди страх як полошилися. Вже Чанґ’і навіть у своєму малому віці стала чудовою майстринею з деактивації різного роду темних заклинань, а Баксія регулярно всіх збирає і повчає своїй дідівській мудрості, щодо травництва та банальної самопомічі на будь-який випадок. Врешті решт у цьому питанні у них всіх було прийнято мати одне єдине ставлення і думку.

Прокляття є проколяття. І його лікувати треба терміново, бо невідомо чим воно обернеться.

Навіть найлегше та найбезпечніше на перший погляд прокляття завжди може невідомо чим обернутися під дією зовнішніх чинників. Це вже не зважаючи на те, що самі по собі прокляття є настільки непередбачуваною і складною длю контролю матерією, шо страшно й подумати як воно все обернеться коли накласти його не в той час, не в те місце чи не на ту людину. Це ж не якісь там іграшки! Абсолютно страшні та серйозні речі! А Лінґ й оком не веде.

Зілонґ незадоволено схрестив руки і незгодно помахав головою.

— Ні, так не піде. Не знаєш де тут найближче поселення?

Лінґ на нього лишень дивиться стомлено і багатозначно. Показав на свої вуха і розвів руками у різкому і роздратованому жесті.

— А ой, вибач, все ніяк не звикну, – Зілонґ  сміється трохи нервово, а потім ламає найближчу гілку. Безтурботно підходить до старого друга, не звертаючи уваги на те, як той лячно відсахується, і всідаючись прямо на землю починає царапати щось під ногами.

Лінґ недовірливо мнеться, та дивиться трошки здалеку. Але було наївно з його боку думати, що він зможе прочитати Зілонґовий почерк не підійшовши ближче. Як виявилося пізніше, зблизька картина не дуже щоб і відряізняється, але і не такі шифри Лінґу доводилося розгадувати, тож врешті решт, прочитавши чуже запитання він закотив очі.

— Я по-твоєму такий дурний, селитися поряд з людьми у такому стані?

— Ну чому одразу дурний, я ж просто так запитав… – пробурчав собі під ніс Зілонґ, стираючи своє незамисловате послання і виводячи вже нове.

“Як давно тебе прокляли?”

Лінґ довго палить у землю, а потім стомлено видихає:

— Це не важливо.

— Значить давно, – підсумовує собі Зілонґ. Лінґ і не сперечається. Хоча він і почути б це не міг аби щось заперечити.

“Є якісь ускладнення?”

Лінґ лише знову закочує очі і цокає язиком. А швидко він від своєї ворожості відійшов.

— Та господи, просто оглох трошечки і все. Це не смертельно, – голос його якийсь хриплуватий і втомлений. Та після такої довгої розлуки почути його Зілонґові було тільки в радість, – Нічого страшного тут нема, навіть добре, що я не чую твоїх вічних теревенів. Вони бісять.

Зілонґ кидає йому дуже незадоволений погляд, та ображено зішкрябує свої каракулі тільки аби написати наступне:

“Я б не був такий упевнений. Прокляття – завжди прокляття. Це серйозно.”

Лінґ цикає, але нічого не відповідає.

“Тобі потрібна допомога, – продовжує, – у лісі може бути небезпечно”

— Ой, а я не знав, дякую, що повідомив.

“Я тобі допоможу”

— А оце вже зайве, – цідить він крізь зуби, – Сам упораюся.

Зілонґ і не здивований – Лінґ завжди був таким. Гордий. Ніколи ні сам про допомогу не попросить, ні прийме її до себе. Все сам, все своїми силами. Це і раніше було проблемою, коли ще в дитинстві той завжди упирався на будь які прояви турботи чи банального бажання бодай якось допомогти. Тоді Зілонґ після довгих намагань та бійок здавався. З тим малим хлопцем було просто неможливо домовитися. Зараз здається Лінґ став лише нестерпнішим і було видно, що як Зілонґ продовжить нав’язувати свою допомогу, той вже її ніколи не прийме, ще й не дай боже знову втече собі кудись де і при світлі не знайдеш. Шкода лишень що зі своїми роками Зілонґ став лише впертішим і відступати не збирається. Особливо зараз. Бо ой не задля цього він так довго шукав із Лінґом зустрічі.

“Ти нічого не чуєш. Як вночі намагаєшся захищатися в лісі?”

— Пф, наче я від якихось жалюгідних тварюк не відіб’юся. За кого ти мене маєш?

Який самовпевнений.

“Не перекручуй мої слова. Я знаю що ти неймовірно сильний та вправний. Та уві сні ми всі беззахисні”

Його рука трохи дрижчить коли він дописує останнє речення.

“І тим паче без слуху”

— Говори за себе, – до Лінґа наче об стіну  горохом, – Я ніколи не беззахисний.

Зілонґ не розуміє за які грихи йому така кара.

“Справді? Ти навіть не помітив як я підійшов”

Лінґ і оком не повів, але Зілонґ побачив, як той закусив губи.

— З чого ти взяв, що я тебе не помітив?

“Якби помітив – я б тебе не зустрів”

Важко і боляче це було визнавати, але це було правдою. Одна з тих речей, що від тебе не залежать і з ними варто тільки змиритися. Сонце встає на сході. Вода мокра. А Лінґ завжди втікає від всякої зустрічі з Зілонґом. Чи то тому що сам боїться, чи просто бо йому чужа компанія нестерпна – то було вже невідомо. Та факт залишався фактом. Лінґ просто його оминає та й усе.

Пару разів за останні роки вони перетиналися. В першу ж зустріч майже і не говорили – Лінґ шукав тільки битви зі старим суперником. В другий раз ситуація повторилася, але тоді в них просто співпали цілі. А розмови з Зілонґом не вміщалися у плани його старого знайомого. А далі все. Тільки довгі пошуки і один лишень вітер всюди, де, як казали, іще вчора бував загадковий юнак зі сріблистим мечем і диким пташиним поглядом.

Очевидно і цієї розмови б не було, якби той міг її оминути. Зілонґ це пречудово розумів. Лінґ же лише сильніше нервово кусав губи.

— Твої навички затайливості значно покращилися, – промовляє він це з такою інтонацією той, що Зілонґ і сміху не втримує і сміється. Навички затайливості. Покращилися. Ні, ну він як мала дитина!

“Я і не намагався ховатися, дурнику”

— На компліменти не напрошуйся, я більше тебе хвалити не збираюся, – фиркає той і показово відвертається.

Ну чесно, скільки йому років?

“Не роби вигляду, що не розумієш про що я. Визнай: ти не в тому становищі аби нехтувати чужою допомогою”

Зілонґ не встиг і дописати, як почув лінґовий черговий фирк і його роздратоване:

— Я сам вирішу що мені потрібно, а що ні.

А потім після короткої паузи додає:

— І твоя допомога мені якраз не потрібна.

Що ж, Зілонґ і не здивований. Тільки повертається до Лінґа та довго-довго на того осудливо дивиться. Лінґ у свою чергу тільки руки схрестив і відповів тому тим самим же поглядом.

Так тривало декілька секунд, доки Зілонґу це не набридло.

“Ти ж розумієш, що я не відступлю?”

Лінґ мовчить. Думає.

— Розумію, – лишень видихає.

“То чому опираєшся?”

Іще одна пауза. Здається, вирішив змінити тактику з активного заперечення на ігнорування проблеми, та наче це його врятує! Зілонґ смикає старого друга за руку і кидає дуже невдоволений погляд.

— Відповідай на запитання, – каже.

А Лінґ мовчить.

— Лінґу?

— Я тебе не розумію.

Зілонґ цокає.

“Те, що я тобі кажу, не так важко зрозуміти, не придурюйся, – минуле повідомлення хлопчина не стирає, а лише дописує під ним: – Та все одно можу повторити: Відповідай. На. Запитання”

— А я відповів, – як ні в чому не бувало каже Лінґ і натрапляє на абсолютно нетямливий погляд. Зілонґ не розуміє і лиш дивиться розгублено та спантеличено.

— В сенсі?

Неочікувано чує над вухом  сухий смішок.

— Кажу ж: тобі ідіоту все вічно повторювати треба, – Зілонґ лишень пропускає цей докір повз вуха (ха! ніби він сам не знає, що дурний) – Навіщо це тобі? Оце я не розумію. Наші шляхи розійшлися давно і я не та людина, що ти знав.

Від пронизливого і холодного погляду старого друга чомусь мороз бере по шкірі. Це неймовірно, як навіть будучи так близько Лінґ відчувався мов за три милі від нього. Мов привид з іншого світу, який лише дихни неправильно і щезне назавжди. І хоч кричи, шукай, пройди по всьому світові – а не знайдеш. Не повернеться.

— І тебе я теж більше не знаю, – чомусь ці слова боляче шкребуть по серцю, – Тож якщо ти шукаєш мене малого, того свого старого друга, з яким колись товаришував – можеш і не сподіватися. Ми чужі один одному тепер. Скільки води утекло? На що ти сподіваєшся? Думаєш щось із тих часів залишилося? В тебе зараз багато нових друзів. Справжніх друзів. А я тобі не друг. Так, лишень старий знайомий. Зі спогадами про якусь давню дружбу і не більше, – Лінґ стомлено видихає, – Ти дурний якщо шукаєш в мені щось, що вже давно пропало.

Зілонґ мовчить і сам вже дивиться на Лінґа якимось диким поглядом сповненим нерозуміння.

Він… це серйозно?

Хотілося сказати дуже багато. І те, що це Лінґ насправді тут єдиний дурний, те, що той абсолютно не правий – вбив собі в голову якусь нісенітницю і сам повірив, що ніколи, просто ну ні-ко-ли в цьому житті і не намагався Зілонґа навіть послухати! Він втік, безсоромно втік і боявся просто поговорити. Сказати бодай слово, вислухати чи перепросити – зась. Ніколи в житті не підійде, а лиш гратиметься у свою дурну мовчанку та втікатиме. Вічно втікатиме за небокрай. А Зілонґові є що сказати! О-о-о, в нього є багато чого той хоче сказати! Наприклад, подякувати. Подякувати за попередження про ю жонґа. Подякувати за допомогу у битві. Подякувати, що відніс його, безпам’ятного, у безпечнішу частину лісу. Вибачитися. Вибачитися за всі образи у минулому і сказати вчасно не сказане. Чи зміг би Зілонґ це все просто викинути через те, що Лінґ себе накрутив на не пойми шо? Що він взагалі про це все думає? Боже, та цей придурок взагалі в курсі про те, як нормальні люди спілкуються?

Сказати було багато чого. Але рука вже втомилася так багато писати, та і місця би на землі не вистачило б на всю цю тираду. Зілонґ все іще вискаже йому, він в цьому не сумнівався. Особисто. Коли зніме це дурне прокляття.

Тому Зілонґ просто втомлено прикрив обличчя долонею і почав думати. Як на це все йому  відповісти? Це видавалося якимось сюром. Що за “чужі люди”? Звідки воно з’явилося в цій білявій голові? Це ж просто якась дурня! Повна і абсолютна не-сі-ніт-ни-ця.

 Бо вони не чужі один одному.

Ніколи не були і ніколи не будуть.

“Лінґу.”

Парубок довго думає як продовжити, але в голову нічого не лізе. Ну не вміє він грамотно висловлюватися, так іще й коротко! Неочікувано для себе знаходить як Лінґ слідкує за кожним його рухом. Він не показує цього але Зілонґ відчуває чуже напруження. То що, “чужі люди”? Може ще додасть як йому наплювати на Зілонґа і його думку?

Дурень.

Так йому і напише.

“Ти дурень”

Мовчання.

Зілонґ насправді не збирався починати так грубо, але ж це була щира правда! Це неможливо казати щось настільки абсурдне з таким серйозним та розумним обличчям! Зілонґ підкреслив у себе це в голові:

Неможливо.

— Я не хочу це чути від тебе. Чия б корова мичала, – той знову цідить крізь зуби і відвертається. Відвертається тільки показово, бо через секунду ж знову кидає мимовільні погляди на Зілонґа. Чекає, може той іще щось йому хоче сказати. Ну що за комедія.

“Ти маєш рацію. Ми обидва змінилися”

Парубок і не уявляв що колись пояснюватиме такі очевидні речі здавалося б такому розумному Лінґові. Ало ось він тут.

“Та не настільки аби зватися чужими”

Ось. Це завжди здавалося Зілонґу очевидним, тому він ніколи не розумів ні втеч, ні ігнорування. Зілонґ сумував за старими часами, коли вони щодня тренувалися та сперечалися за те, хто із них стане драконообраним. Сперечалися і не тільки за це. За те, кому які смаколики від Баксії, Хто перший до річки добіжить, хто крвще з мечем управляється та й таке. Лінґ звісно майже завжди його перемагав, але й Зілонґ не ликом шитий! Сперечалися за те, яка зброя краща, навіть за те, хто із старших найсильніший! Зілонґ завжди був за Баксію. Лінґ за Великого Дракона. Такі малі й дурні були… Зараз вони знову вели суперечку чимось схожу еа якусь ту, далеку.

“– Лінґ, ти поранив руку! треба обробити!

– Саме загоїться.

– Ні, обробити!

– Я СКАЗАВ ЗАГОЇТЬСЯ САМЕ.”

Він сумував за цим усим. Неймовірно сумував.

Лінґ же продовжував гнути своє.

— Ха, і ким же нам тоді зватися? Знайомими? Товаришами? Братами по зброї? Може друзями? Боже це так наївно… Невже ти і досі не виліз зі своїх десяти рочків, і називаєш мене своїм другом? Може ще й віриш що мені на тебе вже давно не наплювати? Це так…. тупо, – в чужих словах неприкрита насмішка і для Зілонґа це черговий удар під дих. Найсильніший з усіх, що той коли-небудь отримував. Він не вірив у почуте. Не хотів вірити.

Тому що

“Так.”

Для Зілонґа Лінґ завжди залишався другом.

Попри все на світі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Коментарі на “зустріч

  1. •lamuel_gray⁷•ᴮᴱ чекаю на беннета :
    Ранк: Новачок
    Всього 1 коментар

    люблю безмежно зілінґів і чекатиму з нетерпінням на продовження 🥺

    “Та не настільки аби зватися чужими” – в самісіньке серце😭😭😭

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: