Візаві

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Нарешті можна було розслабитися, видихнути з полегшенням. Витягнути з рюкзаку гору зошитів з конспектами, кинути білу сорочку у пральну машину, звільнити шию від тугої краватки. Взяти велосипед та відправитись у невелику подорож.

Туди, це ростуть ромашки, що в сухому вигляді були відправлені у конвертах.

Це місце здавалось іншим, окремим від цього світу. І зв’язку там теж не було.

Будильник о п’ятій ранку відчувався не так як інші, бо замість пар Хаджиме відправлявся в іншу сторону від університету. Він відправив у пустий шлунок дешеву каву на станції метро, вкотив велосипед у вагон та сів на сидіння, де йому належало сидіти ще як мінімум годину, доки поїзд не зупиниться на кінцевій станції, вже далеко за містом.

Виїхавши з тунелю, вагон поринає у ранкові сонячні промені, які краще за кофеїн змушують очі Хаджиме розплющитись. Юнак з хвилюванням споглядає за тим, як міські багатоповерхівки замінюються невисокими хатинками, як станції стають меншими та зустрічаються рідше. Вії більше не заплющуються, погляд намагається спіймати чітку картинку пейзажів, що пролітають повз.

Коли юнак нарешті опиняється на кінцевій зупинці, він квапиться покинути платформу, застрибує на велосипед і крутить педалі назустріч горам, тому що підніматися до санаторію на ногах зайняло би весь день та всі сили, а автобус взагалі ходив один раз на добу.

Разом зі зміною висоти прискорюється пульс. Хаджиме зупиняється декілька разів, щоб подивитися на покусаний волнами берег, випивав трохи води з пляшки, після чого продовжував рух.

Хлопець задихається від великої кількості кисню, шкіра покривається мурашками від прохолодного вітру, пальці рук на кермі німіють та червоніють.

Після прибуття велосипед був прикріплений до іржавої стоянки, а ключ від застібки поміщений у кишеню сорочки. Тут ніхто нічого не крав і не слід було хвилюватись про це, але заради пристойності послугами стоянки все ж слід було скористатись.

Деякий час Хіната чекає на першому поверсі будівлі, вмостившись у старому кріслі з дерев’яними ручками. Хаджиме тягнеться до вази з цукерками, шарудить фантиком, намагається прогризти затверділий мармелад та мало було не ламає зуби. Але все ж ковтає.

Це місце пахло сирістю, трохи пошарпані з часом меблі та доісторичні цукерки у вазі закріпляли за собою атмосферу застарілого лікувального комплексу, але місце це було справді неймовірним. Принаймні тому що ті, що перебували тут, цінили зовсім не якість меблів, а лікарів, що знаходились з пацієнтами.

Врачиня Комаеди відійшла вже деякий час тому. Хіната зовсім випадково зіткнувся з нею у холі. Хлопець не відкидав можливість того, що вона чекада на нього вже деякий час, бо Наґіто скоріше всього промовився щодо змісту листа та обіцянки приїхати. Саме через страх того, що листи для Комаеди прочитає хто-небудь ще, Хаджиме не був достатньо відвертим у них, а тому трохи боявся, що Наґіто це розчарує.

Гість сунув руки у кармани старих, трохи пошарпаних, але улюблених джинс і роздивлявся оголошення на дошці. Люди збирались по субботам, щоб подивитися фільми на свіжому повітрі, по понеділках возились на грядках, а по середам проводили зібрання в бібліотеці, читали один одному вголос.

“Ескапізм у чистому вигляді” – сказав би будь-хто, що проведе в подібному місці кілька днів. І які б погані асоціації з цим словом не формувались у соціумі, Хаджиме як ніхто інший знав, що саме цим займався у своєму житті кожен.

Юнак потер очі, бо читати у напівтемряві було незручно. Здригнувся від вологи, що вже встигла накрили з голови до ніг та просочитись у висохле від міського смогу тіло. Зітхнув, і цей звук рознісся ехом вздовж, здається, невеликому холу.

На сходах почулися кроки, і Хіната дрібно затремтів. Закусив губу, не вагаючись поворухнутися. Застиг на місці, бо не міг собі дозволити так нервово обертатися до будь-кого, кому захотілося прогулятися вздовж сход.

– Хаджиме.

Трохи тремтячий голос, проігнорувавши стіни приміщення, від яких потрібно було відбитися, донісся прямо до вух гостя.

Хіната обернувся на видиху і намагався не бігти назустріч.

На Наґіто пошарпаний від довгої носки светр, що заправлений у темні короткі вузькі джинси, шкарпетки різних кольорів та кеди з до жаху довгими шнурками. Хвіст ховався за копною густого волосся, пасми яких вже встигли вирватися з полону та ігриво здригалися при кожному необережному русі голови. Було видно, що до них торкалась гребінець, чого не відбувалось до приїзду у санаторій майже ніколи.

Хаджиме на секунду заплющує очі та розплющує знов. Наґіто стоїть тут, перед ним. Живий. Здається, синці під очами стали меншими, але бинти на зап’ястях залишилися. Вірогідно, закривали рани від крапельниць, а, можливо…

– Пішли, – Хіната перебиває власні думки та бере руки Наґіто у свої, веде на вулицю. Акуратно підстрижені нігті впиваються у долоні Хаджиме, бліда шкіра яскраво контрастує з тією, що покрита загаром від агресивного міського ультрафіолету.

Вони проходять повз невеликий парк. Комаеда поступово набирається енергії та емоцій, іде вздовж бордюра, натикається кедами на соснові шишки. Хлопці майже не розмовляють, набираються сил у компанії один одного для того, щоб у найближчому часі почати бесіду.

Наґіто – хворе дерево, з якого зрізали всі гілки, залишили лише стовбур, з якого лише нещодавно почав прориватися паросток.

Вони зупиняються на склоні. Блакитна полоса води майже зливається з небом, ховається за гострими верхівками дерев. Трава нагрілася під сонцем, тому можна було не лякатися сідати на неї та пустити потік думок у сторону лісу.

Квітень вривається наполегливими запахами у легені, душить своїми барвами, і на їх фоні Наґіто здається ще бліднішим, ніж він є.

– Пробач… за листи, – Хіната не знав, з чого почати. Після закінчення першої частини речення він подумав, що його здогадки, можливо, були занадто безглуздими. Но закінчити думку було потрібно. – Був краток через страх, що їх прочитають.

З горла зірвався хрипкий сміх.

– Я зрозумів це. Не гніваюсь.

Комаеда схожий на порожню ляльку з фарфору. З нього витягли все зайве за допомогою ліків та намагалися влити нове, щось, що допоможе йому й далі функціонувати, продовжувати шукати сенс вставати з ліжка кожного ранку.

– Хаджиме… – він обійняв свої гострі коліна та подивився на горизонт. – Розповіси що-небудь.

Його вираження обличчя уважне, зосереджене, що легко сплутати з банальною утомою, але Хаджиме як ніхто інший знає, що зараз юнак просто уважно слухає у те, що розповідає співрозмовник: про академію, про однокласників, про життя у місті, життя без Наґіто Комаеди.

Набагато простіше було розповідати, не дивлячись людині в очі: Хаджиме м’яв пучки трави та дивився уперед.

Хінаті страшно, але розуміє, що якщо не зробить він, то не зробить у результаті ніхто з них, бо Наґіто, звісно ж, куди страшніше. Тому Хаджиме першим торкається чужої руки, накриваючи зверху. Гладить великим пальцем уздовж випираючих кісток, нагнувши стебло вже білої кульбаби, що до цього була перегорожею між рук юнаків.

Хаджиме знає: Комаеда у даній ситуації жертва, і при цьому він же посилає хлопцю засушені ромашки у конвертах, кидає пелюстки якихось квіток та малює маленькі картинки на полях паперу. У листах більшість слів були закреслені, іноді з такою люттю, що шарикова ручка рвала папір, але Хіната зберігав кожен конверт у спеціальній коробці, тому що це найбільш щире, що він може отримати від того Комаеди, що зараз сидить поруч з ним.

– Я подумав, що не слід писати тобі про це, – він гірко посміхнувся. – Але я нервую через думку про те, що ти витрачаєш на такого, як я стільки часу.

Хаджиме намагається не сердитись. Іноді в нього виходить погано. Губи скрутилися у тонку лінію, брови трохи насупились, долоні стиснули жорстку траву, що дряпала шкіру. Хіната відводить очі: йому соромно за таку реакцію.

– Я іноді замислююсь, – продовжує Комаеда, – про те, що все між нами – лише жалість.

У відповідь юнак лише тяжко зітхає, а після намагається виправити положення: його рука тягнеться до пасма волосся, що так наполегливо хитав вітер, і заправляє за вухо.

З Наґіто важко.

Хаджиме це чув багато разів. Комаеда повторював це йому, наче мантру, ще до спроби порізати вени кухоним ножем, і все ніяк ця думка не могла викоренитись зі світлої голови, ніби хвороба. Мікан раніше згадувала про те, що у цьому порівнянні я вагома доля правди.

Головною проблемою залишалась впертість Наґіто. Йому потрібно було самому захотіти відчепити від себе цей рип’ях, але юнак залишався наполегливим на власних принципах та думках, зачинявся у них та не бажав слухати людей ззовні.

– Коли я розмовляв з Цумікі-сан щодо тебе, вона помітила, що я занадто багато думаю та в результаті вигадую те, чого у дійсності не існує, – долоня обережно перемістилась на чуже плече. – І ти теж, на жаль, активно цим займаєшся.

Комаеда кусав червоні губи, перебуваючи у роздумах. Потім, вирішивши щось для себе, все ж обернувся до гостя у півоберта, що зі сторони Хінати розцінювалось як прийняття. Нагіто посміхнувся. Втішливо.

– Вибач.

Терапія пішла йому на користь.

Хаджиме деякий час намагався прочитати вираження обличчя співрозмовника, потім хитнув головою, притягнув Наґіто за плече та залишив легкий поцілунок на скроні, повинуючись моменту, який до цього ніяк не траплявся. Вперше хлопець торкався так чужої шкіри після нещасного випадку. Відчувалось як подарунок богів, що дозволили чужому серцю пробити ще пару сотень тисяч ударів.

– У мене для тебе дещо є, – пробурмотів Хаджиме та зарився носом у рюкзак, поки Наґіто блідими пальцями тягнувся до цілованої скроні, дивлячись на Хінату у розглубленності. Ледве помітно облизнув губи та почервонів.

– Колись ти сказав мені дві речі, – продовжив Хаджиме, не відводячи погляду від вмісту рюкзака, не в силах наважитись дістати потрібну річ одразу. – Що твій День Народження двадцять восьмого квітня і що ти любиш дайфуку.

Дізнатися подібну інформацію від Комаеди у свій час означало, що він готовий довірити тобі своє життя. Прийнаймі, Хаджиме так думав.

Хлопець дістає коробку солодощів і простягає імениннику.

– Я не забув. З Днем Народження.

Реакція Наґіто була очікуваною: він втягнув повітря носом та захитав головою:

– Хіната-кун, я не можу це прийняти! – він знову хитнув головою й насупився.

Хаджиме знав, що Комаеда не любив цей день. Прекрасно пам’ятав про те, що подарунки не любив взагалі (впевненість у власній безкорисності була тому причиною). Але чомусь хотілося запевнити Наґіто у тому, що саме цього року важливо згадати про день, до якого хлопець міг не дожити.

Хаджиме вирішив не слухати подальші спроби спротиву й почав розкривати коробку. Він був впевнений: найкраще, що можна зробити зараз для Наґіто – зруйнувати всі його невеселі очікування та, якщо вийде, просто гарно провести час. Хіната не був певен, що зараз від нього очікує Комаеда (якщо взагалі щось очікує), але принаймні ініціатива буде оцінена з його сторони,змусить відчувати, що за межами санаторія у людському світі він комусь дуже сильно потрібен.

– Я придбав це не тому що хотів отримати щось взамін, – Хаджиме намагався виглядати впевнено, тому чітко вимовляв кожне слово. – Залиш на декілька хвилин свої упередження та помовч.

Комок з рису з невеликою ягодою полуниці всередині тане у роті, цукрова пудра дрібним порошком залишається на губах. Наґіто зосереджено куштує, смакує і, здається, все ж таки розслабляється. Його повіки здригаються від задоволення, губи поступово малюють на обличчі посмішку.

– А зараз можна розмовляти?

– Думаю, що так, – без гнівно відгукнувся Хіната й посміхнувся.

– Дякую, – юнак з насолодженням прикрив очі. – Дуже смачно.

Наґіто простягнув коробочку, щоб сам Хаджиме скуштував та розділив момент. Вони мовчки жують рисові шарики.

Слабий квітневий вітер, шо переносить запахи, паморочить голову, плутається у волоссі та остаточно псує зачіску Наґіто.

– Ти іноді лякаєш мене, Хіната-кун.

– Хм?

Комаеда деякий час мовчить. Робить глибокий вдих, збираючись з думками, щоб пояснити те, що тільки-но пролунало з вуст.

– Ніхто ніколи так не піклувався про мене так, як це робиш ти.

Він заплющує очі. Падає на чужі схрещені ноги, поринає в оточення білих кульбаб, що тримають бутон з м’яких капелюшків насіння навіть під вітром. Лише деякі з них зриваються, плутаються у волоссі Наґіто, зливаються з його густими білими віями.

– І що лякає мене найбільше, – він простягає руку до чужого обличчя та хапає за щоку. – Мені це подобається.

Одинична хмара загородила весняне сонце. Обидва затримали дихання.

Мить.

Коли все починає вставати на свої місця.

І їх стосунки, як виявилось, у роковий момент не зруйнувались до самого фундаменту, а вистояли. Хоча і з серйозними втратами.

– Що ж, – Хіната давиться повітрям. – Дозволиш мені полякати тебе ще трохи?

Хаджиме прибирає декілька пасм з лоба Наґіто, робить вдих та схиляється, перед цим спіймавши німе прохання на обличчі навпроти. Комаеда хопається за його плечі та зустрічається з чужими губами з приторним смаком цукрової пудри та полуниці. Запахи квітня стискають скроні, змушують щоки горіти.

Боже.

Хіната відчуває, що Комаеда намагається забрати в нього хоча б частину тієї банальної людяності, що була присутня у його натурі. Хлопець кусав червоні губи, бо ті ще це встигли обвітритися та покритися тонкою хрупкою плівкою, яка від легкого руху тріскалась та кровоточила. Наґіто намагався відчути себе нормальною людиною, що здатна існувати як і всі у соціумі, але цього, на жаль, ніколи не відбудеться. Тому що ті, хто опинялись у цьому місці, зможуть у майбутньому лише пристосуватися до оточення, але душею назавжди залишаться тут, оточені полем кульбаб та залежні від фільмів по суботам.

І пов’язки на зап’ястях, ніби кайдани, назавжди приковували Наґіто до цього місця.

У той момент Хаджиме намагається не думати про це. Він хоче вірити в те, що все ще може бути добре. Вони, принаймні, постараються.

Хаджиме блукає під чужим светром та відчуває, як бліда шкіра покривається мурашками. Деколи з вуст зриваються нервові видихи. Тонкі пальці інтуїтивно хапаються за коротке волосся Хінати, ледь відчутно стискають пасми зовсім не спеціально.

Хаджиме намацав випираючі з-під шкіри ребра. Перерахував подушечками пальців хребці. Здається, Наґіто у порівнянні з минулими місяцями встиг набрати вагу, що могло давати надію на те, що він за цей час почав хоч якось цінувати себе.

Комаеда забув, коли його в останній раз торкались так. Як притискали до себе і одними лише губами рахували стук чужого серця.

Хіната різко розплющує очі, коли чує, що тремтіння зі сторони Комаеди супроволжується тихим схлипом.

– Наґіто?

Відповіді не пролунало, і Хаджиме завмер в очікуванні.

Через кілька хвилин Комаеда здався. Провів рукавом вздовж обличчя, зробив глибокий вдих та повільний видих. Зіщулився.

Бліді руки обвилися навколо грудної клітини і стиснули тканину кольорової сорочки з дурним гавайським принтом. Хаджиме шумно зітхнув і прикрив очі.

До горла підкрався неприємний ком і відчуття гіркоти. Знову захотілося солодкого.

Моторошна тиша продовжувалась не довго. Хмари над горизонтом встигли змінити один одного. Светр Наґіто пропускав під себе вітер, викликаючи тремтіння. Хіната обережно розправив складки та постарався заправити одяг назад у джинси, але Комаеда не позбавився звички носити вузькі брюки і затягувати пояс до синіх слідів на шкірі. Через декілька невдалих спроб юнак залишив цю затію. Обійнявши Комаеду за талію та скріпивши руки замком за чужою спиною, притягнув до себе ближче у спробі зігріти.

– Будеш писати частіше? – все ж питає Хіната ледь чутно з надією, що Наґіто не заснув. Його дихання вирівнялось за ці декілька хвилин, і це трошки заспокоїло Хаджиме.

– Я постараюсь.

Посмішка супроводжується зітханням з полегшенням, і потріскані губи дотягуються до зхуднілої скули, після голова приземляється на плече Комаеди.

З горла Наґіто зненацька зривається тихий сміх, тому що дихання Хаджиме лоскотить шкіру, плутається у пасмах білого волосся. Звуки згасають під долонею, і сміх цей настільки неприродній та хриплий, трошки лякаючий, тому що Комаеди встиг забути, як правильно вивільняти позитивні емоції, і до того ж тільки пережив чергову істерику.

Квітень вирішив ще трошки побути затишним та сірим. Скоріш за все він пішов на поступки, щоб Наґіто відчув контраст та зрозумів, що зараз, у цей момент, разом з Хаджиме, все відчувається не таким поганим, як зазвичай, і навіть на хмарному небі сонце може гріти.

На шляху назад він був більше схожий на живу людину: щось всередині нього замерехтіло. Можливо, весняне сонце у компанії Хінати вплинуло на хлопця занадто позитивно.

Комаеда піднімає з протоптаної доріжки ще не розкриту шишку.

– Покладу її у воду. Можливо, відкриється, – пояснює він і кладе у карман.

Хіната буде чекати на лушпайки в конверті наступного листа.

– Привожу вашого пацієнта цілим та неушкодженим, – Хаджиме звертається до Мікан, обережно притримуючи одурманеного квітнем Наґіто за лікоть.

Медсестра оглянула свого підопічного з ніг до голови, джинси якого у траві, у волоссі заплутались кульбаби, вуха червоні, як і заплакані очі, але серце чомусь б’ється швидко-швидко, і Комаеда, здається, знов почуває себе живим, стискаючи у руках коробку дайфуку.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: