Вогонь зустрів бензин

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Дін зателефонував мені, коли дипломатичний літак злетів. Вони з Джеком були готовими, тепер залишалось зробити свою частину роботи. Кузен показав мені ребро Адама (похвалився, так сказати) і я зачитала заклинання. Найпростіше, тато мене ще  чотири роки йому навчив. Це повинно переконати Бога в тому, що Джек закінчив ритуал посилення і тепер є ходячою бомбою. Далі справа за акторськими талантами братів.

– Цього не може бути, – Чак від гніву розчервонівся. 

– Я тепер майже людина, брате. Вся моя сила перетікає в мою улюблену племінницю. Як і було передбачено багато років тому, – Амара спокійно дивилась на Бога.

– Я знищу вас. Я знищу вас всіх, – Чак злісно всміхнувся.

Знову Лондон. Правда, цього разу ми відправились в сторону Темзи, а не в передмістя з мертвими священниками.

– Сюди можна з тваринами, – Кетч пропустив мене всередину своєї квартири. Наскільки я могла судити в своєму нинішньому стані тут було комфортно. Звісно, деталі інтер’єру залишались для мене загадкою, але старовинні меблі я оцінила. – Будь як вдома.

Кетч пройшов повз мене, яка якраз розглядала черговий елемент декору прямо з вісімнадцятого століття.

– Невже Хранителям Знань так багато платять? – Кетч показався із однієї з кімнат. – Хоча, якщо брати розпродадуть половину речей з бункера, то цих грошей вистачить, щоб їх прапраправнуки не бідували. Зізнавайся, що ти продав із штаб-квартири чи з Кендрікса?

– Нічого, Хранителям непогано платять. Особливо, якщо квартира дісталась в спадок. Ходімо, покажу тобі твою кімнату.

– Мені здалось, ти із забезпеченої родини, – стенаю плечима і слідую за ним. Дорогою Кетч показав мені кухню і де лежить кава, щоб я, по-перше, не гриміла посудом завтра з самого ранку, і, по-друге, не діставала його розпитуваннями “що?де?коли?”

– Ну вибач, що не відвіз тебе в родинний особняк за сотні миль від Лондона. Все, як ти любиш, – показую його спині язика. Кетч привів мене в простору кімнату з широким ліжком. – Розташовуйся. Ті двері ведуть в ванну.

– Не думала, що після не до кінця невдалого нападу на мене з боку австрійців ми будемо спати в різних кімнатах.

– Це моя спальня, – ой. Незручно вийшло. Вікна кімнати виходили на річку і я просто приклеїлась до них в спостереженнях за суднами різних форм та розмірів, а коли міст підняли, тому що плив великий круїзний лайнер, я відреагувала так ніби побачила восьме чудо світу. – Посунься, – Кетч поклав на столик свою сумку зі зброєю і прийнявся все звідти витягувати і розкладати по місцях. Я переводила погляд з вікон до нього і назад.

– Ти хіба не будеш брати з собою зброю в Америку?

– А від нього буде хоч якась користь проти Бога?

– І то правда, – киваю і йду до своїх речей. З сумки дістаю одяг на завтра, який складався зі спідниці в клітинку із завищеною талією, чорної футболки з тих, які йдуть під горло та чорної джинсової курточки, а на ноги приготувала собі замшеві чобітки на високих каблуках (по суті, в мене не дуже багато взуття не на каблуках, бо ріст мій сто шістдесят сантиметрів і навіть на Діна доводиться дивитись, задерши голову, коли я в кросівках чи кедах). Далі послідувала ще більш звична для мене процедура: пістолет під подушку, кинджал на тумбочку і меч під ліжко. Решту зброї я залишила в сумці напоготові.

– Ти можеш повірити, що завтра все закінчиться? Залишиться тільки вбити Бога, – обертаюсь до Кетча, який якраз запахнув штори. В принципі до цього “завтра” залишалось тільки декілька годин. – А потім виграти війну на Небесах, на яку я прирекла всіх ангелів. Болить? – схаменулась я, коли побачила його обличчя.

– Є трохи, – киває він. Через тканину сорочки я побачила невелику пляму крові.

– Здається в тебе шви розійшлись, – допомагаю зняти йому сорочку і проводжу пальцями по рані. Він здригнувся і перехопив мою руку. Пальці мої були холодними, ніби льодовими. Дихання, наскільки це було можливо для мене, пришвидшилось. Так ми й стояли деякий час, не ворушачись, дивлячись одне одному в очі і чекаючи, коли другий зробить перший крок.

Кетч відпускає мою руку і притягує до себе. Потім цілує, в той час як руки його опускаються по моїй спині все нижче, до сідниць. Він піднімає мене, продовжуючи цілувати, і ногами я обхоплюю його талію. Через хвилину Кетч знімає з мене футболку і опускає на ліжко. На цей раз я до цього готова, але все одно відчуває зніяковілість, коли мій бюстгальтер опиняється десь на підлозі поруч з футболкою та його сорочкою. Кетч відводить мою руку в бік і приймається посмоктувати спочатку одну грудь, потім іншу. З цього моменту я припиняю стримувати тихі стогони. Я хочу більшого і він мені це дає.

До дві тисячі п’ятого року я для свого саморозвитку вступала в різні університети по всьому світі. Відучилась на одному факультеті, вже наступного року я вступаю на зовсім інший в іншому місті чи іншій країні (після того, як ми переможемо Чака, треба подати документи в МТІ, подивитись, що там новенького в царині фізики). І на кожному факультеті, на кожній спеціальності, коли між нами, дівчатками, заходила розмова про хлопців та відносини, всі як одна стверджували, що перший раз – завжди трохи боляче. Коли Кетч нарешті зняв з мене джинси, з себе штани, я мовчки заблагала, щоб сценарій ОАЕ не повторився.

– Ти не плачеш, – прошепотів він, коли згадав, що в мене є ще губи, які потребують його поцілунків. Відповіддю йому був тільки стогін, бо рукою він почав масажувати мої статеві губи і несвідомо я піддалась стегнами вперед.

– Артур, – від здивування він завмирає і запитально дивиться мені в очі. – Ти в мене перший, не забувайся.

– Я буду обережним, не переймайся, – ці його слова, правда, не відмінили того факту, що ввійшов він в мене доволі різко. Вигляд члена мене не налякав та не здивував. За все своє довге життя мені доводилось декілька разів приймати вигляд чоловіків. Кетч дав мені достатньо часу звикнути до нових відчуттів. Потім він почав рухатись. Спочатку повільно і з кожним поштовхом темп нарощувався.

– Це було… Чудово, – віддихавшись, промовляю і дивлюсь на Кетча, котрий лежав поруч. Він задоволено всміхнувся і я поклала голову йому на груди.

– Нам стільки потрібно надолужити за ці півтора роки.

– На що це ти натякаєш? – піднімаю голову, щоб зазирнути йому в очі, і опиняюсь під ним. Так, ця ніч буде чарівною.

Прокидаюсь я від будильника. В пам’ять одразу врізались уривки вчорашньої (сьогоднішньої) ночі і підтвердженням тому було моє тіло, тому що ми раза три займались сексом. Незабаром я знову опинилась в обіймах Кетча:

– Можна ще на день відтягнути твою смерть? – як би я цього не хотіла, але довелось заперечно похитати головою. Сьогодні ноги мені потрібні.

Ми поїхали в Оксфорд. Типове англійське студентське містечко.

– Ось він, – Кетч вказав на худенького хлопця в великих окулярах, який сидів на літній терасі в оточенні креслень та схем. – За ним повинні спостерігати двоє Хранителів. Їх я візьму на себе, а ти тим часом займись Остіном.

Його душа вела в нікуди. Ні, цей світ був населений, років так сотню тому, але зараз там не було нічого, крім полів, усіяних кістками. Нічого живого там більше не було. Якщо хто й вижив після цієї кривавої бійні, то, ймовірно, вже вмер від голоду чи чогось в цьому роді.

– Ну? – тільки й спитав Кетч, коли я повернулась до нього.

– Не знаю. Не впевнена, – я подивилась на Остіна. – Світ, в який веде його душа, знищений. Внутрішніми війнами чи чимось гіршим, сказати важко, але одне знаю точно – нічого живого там немає, одні кістки залишились.

– І що в цьому такого?

– Я просто сумніваюсь. Ніби тут є якась заковика і я не можу зрозуміти яка, – я задумалась. – Гаразд, нехай буде так.

Підбираюсь ближче до хлопця і без слів, без пояснень з’їдаю його душу. Барто за ним прийде вночі, щоб не на очах стількох людей.

– Ну ось і все, – ми повернулись в квартиру. – Всі п’ять душ зібрані. Залишилось тільки вбити Чака, – це п’янило не гірше ангельського вина. Відчуття, що скоро все закінчиться.

– Повідомити братам? – Кетч притулився до одвірку і спостерігав як я збираю речі.

– Нє-а. Сюрприз їм влаштую, – на мить застигаю. – Ти це чув?

– Що саме? – він підійшов до вікна і виглянув назовні. – Йди сюди. Подивись.

Виглядаю у вікно і не одразу розумію, що тут не так. Сонце світить, ріка спокійна, людей на вулиці не видно. Стоп.

– Люди. Де люди? – ми вийшли на вулицю. На дорогах була ціла купа машин, які створили небувалі ДТП на милі. Кетч виглядав таким ж розгубленим. В деяких домах спалахнули пожежі і мені довелось клацнути пальцями, щоб із останніх сил обірвати всі електричні проводи і виключити газ. Здається, я зрозуміла, що саме відбулось:

– Він стер їх. Чак стер сім мільярдів людей.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

2 Коментарі на “Вогонь зустрів бензин