Бекон

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Все що не вбиває”.

***

Денні чаклує коло плити, щось заповзято перевертаючи на сковорідці виделкою, не звертаючи анінайменшої уваги на повислу під стелею хмарку диму, котра виповзла, очевидячки, із тої ж таки сковорідки.

— Я приготував тобі бекон на сніданок, — весело щебече він, тільки-но Ділан встигає зайти на кухню та всістись за стіл. — Почекай хвилинку.

— Боже милостивий, — тихо стогне Ділан, схилившись над столом та підперши лоба рукою.

— Щось не так? — різко розвертається до нього Денні. — Якщо хочеш, можу приготувати щось інше.

— Ні-ні, все гаразд, — одразу ж випростується та всміхається Ділан. — Я просто вдарився мізинцем. Бекон — це чудово.

Денні хмикає, ніби це його не надто переконало, та все ж продовжує готувати. Через хвилину перед Діланом вже стоїть тарілка, повна смаженого бекону. Дуже-дуже підгорілого бекону. Здається, кілька шматків — мало не чорні.

— Ееемм…

— Ох, точно, виделка. — Деніел відсуає шуфляду, дістає звідти виделку й передає її Діланові. — Смачного.

Ділан думає, що Денні зараз поставить на стіл другу порцію і сяде снідати разом із ним. Денні таки сідає поряд, проте другою порцією навіть не пахне. Пахне тільки однією, і не те щоб препогано… Але приємного теж мало. Через мить до Ділана таки доходит, що той витріщається на нього, майже напевне чекаючи, коли Ділан спробує так дбайливо приготовану для нього страву.

Ділан не хоче нікого розчаровувати, а тому підчеплює виделкою найменший шматочок м’яса й закидає до рота. Не скривитись— доволі важке завдання, але у нього виходить… мабуть. Пригорілі краї — це ще нічого. Але той бекон виявився ще й пересоленим, і то настільки, наче Денні просто взяв і виваляв його у солі, для надійності ще й зверху присипавши.

Ділан з тяжкою бідою це ковтає. А коли тиша затягується, мовить:

— Дуже смачно, — і для переконливості бере іще один шматок.

Деніел продовжує на нього дивитись ще декілька секунд, а тоді майже що зістрибує зі стільця.

— Ну, я тоді пішов.

Він швидко цілує Ділана в щоку й направляється до виходу. Ділан видихає. Якщо Денні не буде, то, певно, сніданок можна із чистою совістю викинути.

— Ти не снідатимеш? — питає Ділан зі вдаваною надією. — Тут забагато для одного.

— Ні, маю зустрітись із Джеком, допомогти вибрати подарунок для Лули, — кидає той, не обертаючись, а тоді швидко виходить у коридор.

Ділан слухає шурхіт, з яким той одягає куртку та шнурує черевики. Гепають вхідні двері, дзвенять ключі в замку, і квартиру оповиває тиша.

Ділан якийсь час сидить нерухомо, стежачи за тим, як за вікном вітер кидає листям. А тоді кидає поглял на вміст своєї сніданкової тарілки. Чиста совість не світить — йому уже починає муляти, що діти в Африці голодують, а він тут розкидається їжею. Та й Атлас не спеціально ж усе спалив, він старався.

— Ти смерті моєї хочеш, — ледве чутно видихає Ділан. — Але все, що нас не вбиває…

Так і не закінчивши фразу, він затискає носа пальцями та, схопивши виделку, починає жувати й ковтати їжу так швидко, як тільки може.

Ділану, звісно, подобається усе, що б Деніел не робив. І мабуть, це все тому, що Ділан просто по вуха у нього закоханий. Але кухня — то явно не його.

Наступного разу Ділан готуватиме сам.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: