бажаємо м’яких хмаринок

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Примітки:

ось вам маленький сюрприз від обличчя бан чана під кінець літа!

тремтячою рукою ти знімаєш одяг,

і сонце цілує гарячі плечі,

креслю твоє ім’я на кам’яному серці.

ми разом назавжди.

пам’ятай своє ім’я

епілог

попрощайтеся з ними ніжно

Дерево почервоніло: від губної помади, втраченої на гілці та розкльованої птахами, провини та середини осені.

Усередині було гамірно. Різнокольорові куртки дзвінко поскрипували, Світанок збивав вежі зі сміття, гул голосів і кружек, що стукали один одного, не припинявся – і не повинен був. Діти пили ройбуш та готувалися зимувати. Від електрики ось-ось доведеться відмовитись, але їй вже винахідливо знаходили заміну. Батарейки, грілки для сушіння черевиків та рукавичок, термоси, спальники. Рюджин хвалилася термобілизною, а Чанбін знайшов у гаражі бездротовий обігрівач. “Згоримо швидко і безболісно”, – пророкував Джисон, затягуючи лякаючі пісні.

Йонджун, рожевоволосий хлопець, розглядав стіни і стелю. Кубок з кристалами наповнювався новими підношеннями, а свіжі ковдри, пледи та покривала були вбиті в дошки. М’яко пахло минулим. Воно розкладене повсюди та вкрите новинками.

– Чий це малюнок на стелі? – запитав безстрашний Йонджун.

Бан Чан шмигнув рубіновим носом, неквапливо глянув нагору, зняв шапку. Суглоби пальців захрумтіли. Зірки, розкреслені крейдою, і булькаті дракони ось-ось проб’ють дах, щоб вилетіти назовні. Туди вже насипали фломастерних сніжинок.

– Це від Джинні та Лікса. Вони більше не прийдуть.

Росток у кадику пом’якшив тремтіння. Бан Чану це сподобалося. Він крутив у пальцях знімки, зроблені на сірниковий короб, і вчитувався у написи.

«”Завтра” ніколи не помре, але нас там не буде».

«У тебе є я».

Джин, Ліса, Джексон, Техьон, Черьон, Юнгі, Тянь, Джебом, Бекхьон, Сухо, Розе, Шань.

«Спите?»

«Люблю цукерки і тебе».

Джонні, Бем-Бем, Мінхо.

«Навіщо упаковуватись у труну, якщо є квітчасті коробки від пластівців, які ще й смачно пахнуть?»

Хьонджин, Фелікс, Чімін.

«М’яких хмаринок».

Телевізор ще працював. Мюзикл «Roméo & Juliette: De la haine à l’amour» чекав свого часу; Чанбін буркотливо розбирав башточки касет і складав переглянуті кінофільми на светр із сонячної пряжі.

– Ми… – зловтішалася дівчинка, ім’я якої важко було вимовити.

– …все розкуйовджили, – наспіваючи продовжив хтось.

Бан Чан мимоволі посміхався, прислухаючись до лайки. З боків від нього сиділи Дженні та Джисон. Обидва запаковані в теплі, об’ємні речі, з почервонілими обличчями та морозними хмаринками від дихання. Обидва теж дивилися на пінхольні знімки. Коли попався Фелікс, який щасливо робив зарядку, Дженні обережно поцілувала Бан Чана в ліве око, а Джисон спритно і кошмарно врізався у праве.

– Ай, – забурчав Бан Чан.

На одному знімку тулилося знайоме «ти відстаєш!». Хьонджин і Фелікс пленталися на велосипеді, а їхні профілі злегка розпливалися від спеки, руху та усмішок.

– Вони ж померли в один день, – не стрималася Дженні. – Вау.

Йонджун, рожевоволосий слухач, сів ближче. Вітер подряпав ковдри.

– Вони були неймовірними створіннями, – просто сказав Бан Чан, упершись потилицею в стіну. Він ще покохає, але нікого так само сильно, як їх.

Дракони на стелі сміялися: «Але ж полюбиш».

Так незвично. Без Фелікса, що обіймає зі спини, без Хьонджина, що блукав по дому з олівцем, у якого руда гумка. Без літніх посиденьок у майках і шкарпетках, без дзвону ароматичних паличок, без худого хлопчика у трьох кофтах і чотирьох шарфах у розпал сонця, без живота, що вічно бурчав, бо Хьонджин їв рідко й мало.

– Не плач, – попросила Дженні, обережно обхопивши Бан Чана за руку. – Вони завжди будуть у серці. Привези їх кудись.

Вірне, вірне серце.

Бан Чан пообіцяв показати їм світ. Прогулятися з ними університетом, випустити на море, описати їм життя за кордоном дерева.

Він твердо вирішив дожити з ними до старості, яку вони хотіли побачити.

Все, що Бан Чан міг сказати, це:

– Я справді дуже сумую за їхніми розумами.

Іноді Хьонджин був схожий на шафу, об яку можна вбитись, але в якій багато м’яких іграшок. Збоку було видно, що худнув він швидко і майже дійшов до кістлявості Джисона. Його зловісне смирення зі смертю вражало. Якось він сів перед Бан Чаном, заздалегідь вибачився і запропонував прикраси для могил. Палички, які потрібно зламати, щоб вони засвітилися, чашки з намистинами та камінням, штучні фрукти, які використовувалися для натюрмортів.

Фелікс неможливо любив ягоди.

Малина, вишня та полуниця з гуми були розкидані на його надгробку.

Бан Чан правда сумував за тими, кому не пощастило раніше, ніж йому самому.

– Чому не дивишся? – спитала Рюджин, натягуючи шапку на палицю і вказуючи нею у бік телевізора. – О, Джульєтта заспівала.

Бан Чан змахнув рукою, в якій чудово зручно лежала долоня Дженні.

– Я все одно знаю кінцівку.

– Не смій…

– Сумну, – продовжив Бан Чан, – бо обидва загинули. Ой. Та годі кидатися гуашшю! Скажіть, що ви не знали про смерть Доріана Грея.

Джисон лаявся зі швидкістю стрекотіння коників, розпаковував секрети до інших фільмів, які вони планували подивитися до зими, і сточував одну цукерку за іншою.

Дерево почорніло: від сліпоти, заходу сонця та темної гуаші, що вилилася на подушку для собак.

– Піду проведу дітлахів, – заспокоювався Джисон і клацав ґудзиками. – Хей, малі, дорогу запам’ятали? А мене?

– Спробуй тебе не запам’ятай, – буркнув Чанбін.

– Так? – він задумався, похитавшись на п’ятах і розкрутивши в пальцях два браслети: свій і Мінхо. – А Джинні не міг.

Кудлата дівчинка потягла його за об’ємний рукав. Джисон, поважно надувшись, присів на одне коліно, мало не впав, але втримався.

– Що?

– Давай у доганялки! Будь ласка!

– Я… – він зам’явся, а потім із професійністю злодія схопив Рюджин, викликавши її захоплений вереск. – Я сам хотів запропонувати! Ти ведеш!

З дерева полетіли куртки, шапки, черевики та радісні поціновувачі чаю. Бан Чан по-батьківському замружився, щоб не плакати. Він так яскраво чув у цьому галасі сміх Фелікса. Все нагадувало про нього. Ця дитина зробила боляче неусвідомлено: альбом з наклейками, залишений на видному місці кімнати, пудрениця, яку він так і не розтиснув, навіть коли помер в корінні, мрії про вечір на човні, ровер з відірваною підніжкою.

А батькам та друзям потім плакати.

– Якщо ми колись напишемо розповіді про наше маленьке життя, – Дженні лягла на плече Бан Чана, більше нічого не боячись, – то назвемо їх дивовижними історіями не здивованих дітей.

Бан Чан сонно моргнув, поцілувавши кісточку на її руці.

Дерево озолотилося: від фавн-флейти, що гуділа з-за вітру, золотистих титрів та сонячного светра, на якому спали коти.

Йонджун, той, від кого гірляндою розсипалися світлячки, втік грати в доганялки. Шкода. Бан Чан так хотів вимовити дещо вголос, щоб Хьонджин і Фелікс почули. Але він лише продовжував гладити волосся Дженні, дивитися на титри і старіти серед касет, фантиків, кристалів, розмальовок, відданих тим, хто молодший, браслетів, небесного жилета з морськими нитками, пінхольних знімків та дихання.

Кінцівка життів Фелікса та Хьонджина зупинилася влітку.

Вони назавжди залишаться хлопчиками і назавжди разом.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.