БАЖАННЯ СЕРЦЯ

На Межі не було нічого – ні матеріального простору, ні відчуття плину часу. Навіть тіло здавалось ефемерним – воно ринуло в непроглядній темряві, немовби безтілесний потік думок. Десь далеко попереду спалахували яскраві вогні, від яких тонкими ламаними лініями розходились блискавки й на короткі миті освітлювали Простір. Олівер невпинно наближався до тих виблисків, зовсім не лякаючись їх. Власне, він не відчував абсолютно нічого, окрім умиротворення – усе бачилось таким правильним, а десь там попереду очікувало місце, в якому панує Спокій.

На півдорозі Олівер раптом наткнувся на щось невидиме. Мимоволі промайнула думка, що так не повинно бути. Маккін знову і знову намагався проламати собі шлях, але з того не було жодного толку – він немовби бився об стіну. Непідконтрольна тривога брала верх і рвалась назовні через марні спроби пройти далі. А потім темрява почала стрімко згущуватись, стискаючи з усіх сторін задушливим коконом. Не встиг Олівер жахнутись тим, які муки йому приготувала вічність, як щось різко смикнуло в районі сонячного сплетіння і потягнуло назад. В якийсь момент чоловік усвідомив, що не може вдихнути повітря, а легені горять вогнем. Здавалось, це не закінчиться ніколи, але останній потужний ривок нарешті викинув Маккіна кудись, де темрява нарешті відступила і припинила давити зусібіч.

Тільки тепер Олівер відчув своє тіло – кожну його частину наповнював нещадний біль, товстими нитками тягнувся до грудей, скручуючись клубком, погрожуючи вибухнути там і розірвати плоть на частини. Якщо є ця мука, то, можливо, якимось дивом він все ще живий? Заради цього Олівер готовий стерпіти будь-що, стиснувши зуби.

Зненацька тягучий біль стрімким потоком ринув до голови, концентруючись там і наростаючи з кожною миттю. Немовби хтось розплутував клубок спогадів, а потім змотував назад, сплітаючи їх нитки з чимось стороннім, чужим. Зливаючись воєдино, вони спалахували різноколірними вогнями та з кожним витком породжували нові образи.

Чужі спогади, напрочуд виразні й детальні, здавались не скупими уривками, а цілісною історією, яку мовби прожив і сам Олівер. Він споглядав життя якогось юнака від дитинства й аж до смерті, але начебто й сам був ним. Маккін бачив очима хлопця, поділяв всі його переживання і в якийсь момент відчув, що тепер нерозривно пов’язаний з ним. Перед очима із шаленою швидкістю пролітали образи – ось розкішний палац із заплутаними коридорами, де було так легко сховатись від надокучливих няньок. Суворий чоловік полишає гору якихось документів і зі сміхом підхоплює на руки хлопчика, дозволяючи сину гратись із навіть на вигляд дорогою короною. Ось він уже не дитина, а підліток. Ще зовсім молодий чоловік куйовдить йому волосся і лагідно називає вередливим братиком. Воїн з довгим темним волоссям, схилившись на одне коліно і поклавши руку на серце, присягає віддано охороняти його за наказом імператора – батько дав йому слугу, але той став найближчим і найвірнішим другом.

То було безтурботне життя, яке раптово обірвала загибель брата, а згодом і загадкова смерть батька. Особливо яскраво горіли останні спогади – таке знайоме Оліверу почуття провини, кинджал в грудях і передсмертна агонія. А ще рука воїна, що стискала його власну, і повен відчаю погляд, немовби за крок до власної смерті чоловік шкодував, що не може забрати бодай частинку чужого болю.

Плетіння спогадів вибухнуло сліпучим світлом. Не одразу Маккін зрозумів, що тепер стоїть посеред кімнати, зітканої з чистого сяйва. Такий різкий перехід був настільки несподіваний, що він завмер, шоковано озираючись навколо.

– Здрастуй, Олівер, – пролунав за спиною голос, що і привів до тями.

Розвернувшись, Маккін ледь не в лоб зіткнувся з юнаком, який з надзвичайною цікавістю впивався в нього смарагдовими очима. На перший погляд, Олівер дав би йому не більше 17-18 років. Але пригледівшись, з легким подивом зрозумів, що насправді перед ним хоч і молодий, але уже чоловік. В дивному для сучасної людини одязі, з довгим чорним волоссям і тонким вінцем на голові. Його риси обличчя видались надто миловидними як на чоловіка, і тільки потім Олівер помітив ледь вловну схожість між незнайомцем і ним самим.

Побачивши, як Маккін хмуриться і незвично розгублено розглядає його, незнайомець вдоволено посміхнувся, ніби очікував саме такої реакції. Олівер же заштовхав збентеження глибоко всередину і висловив свою здогадку, не церемонячись проявами ввічливості:

– Це ж твої спогади були? Про твоє життя?

– Ти побачив усе, що про себе пам’ятаю я, – кивнув чоловік. – Тепер мої спогади зв’язані з твоїми. Для тебе вони не будуть як власні, однак в будь-який момент зможеш витягнути їх зі своєї пам’яті. Мене звуть Альвар ван Алрек [1]. Відтепер це й твоє ім’я.

Його слова вносили хоч якусь ясність в ситуацію, але водночас не пояснювали абсолютно нічого. Олівер все більше хмурився, відчуваючи наближення не вельми радісних новин.

– І що все це означає? Для чого знадобилось переплітати наші спогади?

– Тому, що тобі випав ще один шанс, – зітхнув Альвар, зовсім не дивуючись недовірливості Маккіна. – Мій час завершився, Олівере. Мені судилась недовга путь серед живих, а тепер чекає переродження. Тобі ж Сила відкрила інший шлях – жити далі, тільки в моєму тілі та під моїм іменем. Бо Альвар ван Алрек потрібен Імперії, а тобі потрібно віднайти те, що зможе залатати порожнечу в грудях.

– Звідки ти знаєш, що це не моє власне Пекло, відплата за всі гріхи? – скептично хмикнув Олівер. Щось підказувало, що в ролі плати за такий сумнівний шанс йому прийдеться перейти через болото і сильно постаратись не потонути в ньому.

– Не знаю, що таке Пекло, – щиро здивувався Альвар, кумедно округлюючи очі: – Я не можу розповісти усе, та й багато секретів Сили мені невідомі. Але будь певен – нове життя здійснить бажання, яке ти навіть від себе ховаєш глибоко ось тут.

Принц поклав долоню на груди Маккіна, який недовірливо розглядав чужу руку і хотів було чи то палко заперечити, чи ще щось запитати й вивідати в цього фантазера щось більш реалістичне. Але Альвар відступив, жестом зупиняючи потік слів, готових от-от вирватись:

– Мені вже пора, Олівере. Не упусти свій шанс.

Розвернувшись, Альвар ван Алрек попрямував в ту сторону, де сяйво здавалось найяскравішим. Тільки тепер Олівер помітив, що там на принца вже хтось чекав. Світло за спиною людини не дозволяло розгледіти обличчя, ховаючи його в сліпучих відблисках. Однак то був однозначно чоловік, він простягнув Альвару руку, і принц без вагань подав свою. В останню мить Альвар повернувся і наостанок приправив свої слова гострим присмаком двозначності:

– І ще одне запам’ятай – не повторюй мої помилки. Відкрий очі.

Маккін ще встиг побачити, як двоє чоловіків обнялись, а потім їх постаті розчинилися в яскравому сяйві, що засліпило Олівера і знову відправило у  безпам’ятство.

***

Коли Олівер отямився, йому було так тепло і зручно, що навіть не хотілось розплющувати очі. Ослаблене тіло тільки де-не-де нило, на якусь мить здалось, що він вдома у своєму ліжку, а усе інше стало або результатом грандіозного п’яного загулу з Ніком, або ж найбільш химерним сном в його житті. Як не дивно, марення Олівера розбив дзвінкий щебет птахів, який він жодного разу не чув з вікон своєї квартири у багатоповерхівці в центрі Портленду.

Нарешті він повільно  сів в ліжку і відкинув з обличчя довге волосся. Цей жест вийшов настільки буденним, що Олівер не одразу зрозумів, що ж у всій цій ситуації не так. Зависнувши на якусь мить, посмикав кілька пасма, немовби намагався переконатись, що це справді його волосся, а не перука, яку жартома начепив Нік. Відкинувши ковдру, він ковзнув поглядом по тілу, яке виявилось не таким тренованим, як Олівер звик бачити, і затримався на руках, що виглядали цілком звичайними чоловічими, але точно не його власними.

«Схоже мене таки засунули в тіло Альвара, – якось очманіло подумав чоловік, та все ж не міг не визнати: – Принаймні це не найгірший варіант, який мені могли підсунути, правда ж?».

Олівер старався не вдаватись до глибоких роздумів над тим, що відбувалося. Це ж просто безумство якесь! Легко засумніватись у власній адекватності, а просто прийняти усе значно легше. Тільки от називати себе Альваром ще треба звикнути, хоч й ім’я схоже на його власне. Ох, від усього цього пухла голова.

Відклавши роздуми на потім, Олівер, а точніше уже Альвар, роззирнувся навколо. У кімнаті, де він знаходився, було напівтемно – здається, тільки почало світати, і сонячні промені ледь-ледь пробивались крізь невелике кругле вікно. В маленькому приміщенні поміщалось тільки щось схоже на дерев’яний комод, на якому безладно валялись книги, сувої та склянки, біля протилежної стіни втиснули на диво зручне ліжко, де й лежав Альвар. А у великому кріслі під вікном дрімав старий чоловік.

Дивлячись на незнайомця, Альвару хотілось широко посміхатися, наскільки він нагадував класичного для дитячих казок чарівника. Та все ж довіри зовсім не викликав. Він виглядав приблизно на шістдесят, але Альвар навіть не брався припускати скільки насправді тому років. Довге сиве волосся було стягнене шнурком, а така ж сива борода сягала грудей. Ну хоч дивного одягу Альвар не побачив – старий кутався у широку довгу накидку, з-під якої виднілись проста лляна сорочка, широкі штани й щось схоже на сандалі.

Альвар пильно розглядав незнайомця, тож не пропустив моменту, коли він різко розплющив очі, впиваючись не менш пильним поглядом у відповідь.

– Хвала Силі, прокинувся нарешті, – на диво бадьоро вигукнувши, дід енергійно піднявся з крісла і попрямував до комода. – Довго ж ти був на Межі, прихідець з іншого світу.

Альвар чув, що старий говорить іншою, невідомою для землян мовою, але на диво розумів усе. А якщо абстрагуватися від цього відчуття, то говірка взагалі сприймалася як його рідна англійська. Це важко пояснити, але несказанно втішило чоловіка.

– Поняття не маю, про що ви говорите, – примружившись, обережно промовив Альвар, на своє здивування не плутаючись у словах. Але скептичний погляд старого ясно дав зрозуміти, що він не вірить жодному слову. Не хотілось одразу розкривати себе, але складалось враження, що дід знає значно більше, ніж говорить. Зітхнувши, Альвар невдоволено стиснув губи: – Як ви здогадалися? Хто ви?

– Хлопче, я тебе з того світу витягнув, думаєш я б не помітив, що твоя енергія відрізняється від енергії цього тіла? – навіть дещо обурено пробурчав старий, немовби Альвар сумнівався в його вміннях. – Але правильно робиш, що поводишся обережно, про такі речі краще мовчати.

Дзенькаючи склянками, старий підійшов до ліжка і сунув в руки Альвара чашку, куди влив дику суміш кольорових настоянок з різким трав’яним запахом. Побачивши недовірливий вираз обличчя чоловіка, старий захихотів, киваючи на підозрілий напій:

– Не сперечаюсь – виглядає неапетитно. Але отрути тут нема, будь певен. Твоя рана майже загоїлась, тільки рубці залишились. Гидоту, якою був змащений кинджал, я вже вивів з твого теперішнього тіла. А цей відвар допоможе тобі відновити Енергію.

Все ще не вірячи, що він бере незрозумілі ліки з невідомо чиїх рук, Альвар одним ковтком випив все. Рідина немовби обпалила зсередини, і він одразу закашлявся. Але вже через пару хвилин пекуче відчуття перетворилось на приємне тепло, а слабкість повільно покидала тіло.

– Дякую, – прохрипів Альвар. – Але що ви мали на увазі, коли говорили, що моя енергія й енергія цього тіла відрізняються? Хочете сказати, що будь-хто може здогадатись про підміну?

Чоловік завмер, передчуваючи ще більші проблеми. Одна тільки новина про те, що Альвар ван Алрек живий, для багатьох стане неприємним сюрпризом.

– І я досі не знаю, хто ви такий.

Старий хитро блиснув очима і хмикнув собі в бороду:

– Правильні питання ставиш, хлопче. Але за це можеш не хвилюватися – так було тільки в перші години після того, як я знайшов тебе і Домека в лісі. Дві декади ти був на Межі, за цей час енергії прийшли в гармонію, тепер ти цілком і повністю Альвар ван Алрек. Тільки тут, – старий спочатку вказав пальцем на лоб чоловіка, а потім на груди, – і тут ти все ще залишаєшся самим собою.

Дід на якусь мить замовчав, а потім гучно ляснув себе по лобі долонею:

– А своє ім’я так і не сказав. Зовсім старим став… – пробурмотів собі під ніс щось лайливе. – Мене звуть Рагне ден Зігвард [2]. Колись я був членом Ковена Магів і радником імператора Ренгвальда, батька Альвара. Але кілька років тому я покинув палац і зайнявся цілительством. Частина магів почала каламутити воду, Ковен розколовся. Хм, схоже я надто поспішно покинув столицю…

Старий явно хотів поговорити про своє минуле, і щось в його словах було надзвичайно важливим, але Альвар вхопився за те, що змусило його подавитись новою порцією ліків:

– Стійте-стійте, хочете сказати, що ви маг? У цьому світі існує магія?

Ці питання сколихнули спогади справжнього Альвара, витягуючи на поверхню образи, які привели в повний дисонанс усі колишні раціональні уявлення. Хоча чого він так дивується? Немовби переселення його душі в інше тіло було надто малим доказом існування чогось надприродного. Залишилось тільки якось прийняти все це і зберегти своє душевне здоров’я.

– Гадаю, ти уже знайшов відповіді на свої питання. Чужі спогади прокидаються, еге ж? – тямуще хмикнув Рагне, немовби знав, що зараз відбувається з чоловіком. – Моя тобі порада – не занурюйся зараз у всі ці думки. Поки що в тебе в голові плутанина. Краще подрімай ще трохи, дозволь спогадам влягтись, впорядкуватись. В тебе ще буде багато часу на пізнання нового світу.

Добродушно посміхнувшись, старий хотів уже залишити розгубленого Альвара наодинці із хаосом в голові. Але раптом з його уст зірвалось питання, яке крутилося на думці ще з моменту пробудження:

– Але чому саме я? Чому ще одне життя дароване мені? В минулому я не зробив нічого такого, що виправдало б моє перебування тут. Через мене Нік… – Альвар запнувся, не зміг закінчити. Жодного разу не траплялось такого, щоб він не міг підібрати слів. А тут раптом горло ніби щось стиснуло, дихання перехопило, а руки затремтіли. Щоб приховати це, чоловік зарився пальцями у волосся. Закривши очі, глухим голосом він зрештою видавив: – Я щиро надіюсь, що Нік вижив в тій аварії.

Рагне кілька довгих хвилин мовчки вивчав поглядом Альвара. Він немовби уважно підбирав слова, перш ніж промовити:

– Запам’ятай собі одне, Альваре – Сила ніколи не помиляється, і просто так вона б не дала тобі ще одне життя. Ельзесу потрібен імператор – твоє призначення не дати імперії загинути. Можливо, ти тут не тільки для цього. Але Сила ніколи не залишається в боргу, гадаю, тобі ще випаде можливість зробити те, чого б ти хотів в минулому житті, але не встиг.

Усі ці розмови про призначення й обов’язок, який поклала на нього якась невідома Сила, дратували чоловіка – його раціональна частина не дозволяла просто взяти й повірити. Альвар хотів уже не вельми цензурно висловити увесь сумнів, але в останню мить зупинився і задумливо прислухався до себе.

– Хотів би я сказати, що все це повний абсурд і я нікому нічого не зобов’язаний, але чомусь не можу. Щось ніби нашіптує, що саме так правильно, такою є ціна мого перебування тут… Та що за чортівня?!

– Це Сила направляє тебе, показує шлях. Прислухайся до цього відчуття, воно допоможе перш за все тобі. А тепер бігом відпочивати! – несподівано хлопнув в долоні Рагне, приводячи до тями Альвара, що знову схопився за голову. Наспівуючи собі під ніс якусь кумедну мелодію, енергійно вийшов з кімнати й щільно закрив за собою двері.

Альвар провів старого здивованим поглядом, давно він не бачив таких цікавих людей.

-Ну гаразд, відпочивати так відпочивати. Начебто я проти, – пробурмотів чоловік, зариваючись в ковдру майже з головою. Зрештою, надто багато усього з ним трапилось за останні кілька… Днів? Тижнів? Яка тепер різниця. Тож уже за кілька хвилин він провалився у міцний сон.

***

Прокинувся Альвар тільки тоді, коли сонячні промені повністю залили маленьку кімнату крізь вікно, падаючи прямо на обличчя. На своє здивування, Альвар був повен енергії й жаги нарешті вибратись з ліжка. Але спершу варто привести себе в порядок.

Підвівшись, чоловік обвів кімнату поглядом, шукаючи хоч якийсь одяг, але ніде не було бодай чогось схожого на сорочку. Так само нічого не знайшлось в комоді – судячи з усього, ця кімната довгий час не використовувалась взагалі. Та й, здається, Рагне навіть не подумав, що Альвар уже прокинеться і захоче прогулятись. Добре, що хоча б штани були на ньому, а біля ліжка знайшлись чоботи.

Коли Альвар вийшов з кімнати, то опинився в коридорі, з якого вело ще четверо дверей і сходи вниз. Чоловік хотів знайти Рагне, тому заглянув за перші-ліпші двері. Там виявився туалет, до слова кажучи цілком цивілізований, що не могло не тішити людину, яка звикла до комфорту.

За наступними дверима була, очевидно, ванна кімната, тому Альвар відклав на потім пошуки старого мага і попрямував прямо туди, підкоряючись бажанню добряче вимитись. В невеликому приміщенні поміщалась звичайна на вигляд  ванна і посудина, яка, скоріш за все, служила чимось на подобі умивальника. Над нею висіло дзеркало, а в дальньому куті, що не одразу помітив Альвар, знайшлось  щось вельми подібне на душ. Чоловік поняття не мав як це все функціонує в цьому світі – магія це чи звичайна техніка. Він тільки радів, що його не чекають дикі умови середньовіччя, і він має можливість нормально помитися.

Альвар знайшов те, що він впізнав як кран, і повернув його – з незрозумілої конструкції й справді каскадом полилась вода. Зовсім не схоже на душ, до якого чоловік звик, відчуття такі, немовби стоїш під реальним водоспадом. Але Альвару було не до оцінювання благ цивілізації на цій планеті.

Розслабляючись під потоками води, чоловік дозволив так само текти в голові спогадам справжнього Альвара. Вони багато говорили про життя на цій планеті та про самого Альвара ван Алрека, але було ще багато деталей, яким принц не приділяв увагу, але які б зараз значно спростили ситуацію. Здається, йому прийдеться ще багато чому навчитись.

Принаймні чоловік дізнався основне – Альвар є сином імператора Ренгвальда ван Алрека, який був одним з наймогутніших правителів за всю історію імперського роду. В нього був старший брат Асвальд, і саме він мав посісти престол в майбутньому. Самого ж Альвара ніколи не готували як престолонаступника, бажаючи вберегти Дарителя від політики – чоловік так і не зрозумів, що це означало. Але після гибелі Асвальда у якомусь заколоті, а потім несподіваної смерті Ренгвальда, все пішло шкереберть. Альвар залишився єдиним спадкоємцем, який не влаштовував когось, якщо вже і його намагались вбити.

І тепер, в рахунок плати за нове життя, чоловік мав розібратися з невідомими змовниками й усім тим, що вони заколотили, стати імператором і не дати державі розвалитись. Що ж, видно та часто згадувана Сила не шукає легких шляхів. Або ж у неї надто своєрідний гумор.

Обірвавши свої думки на цьому, Альвар вимкнув воду. На поличці неподалік від дзеркала він знайшов стопку рушників – білих, великих і м’яких. Чоловік довго просушував волосся – новий елемент зовнішності завдавав неабияких клопотів Альвару, який в минулому житті звик до короткої стрижки. Він був би радий вкоротити волосся, але справжній власник тіла цього б ніколи не зробив, тож прийшлось набиратись терпіння. Адже різкі зміни в зовнішності принца привернуть ще більше небажаної уваги, достатньо вже того, що чоловік ну ніяк не зможе зіграти роль настільки інфантильної особи.

Розчесавшись і зібравши ще мокре волосся у хвіст, Альвар помітив ще дещо – тату справа на шиї. На перший погляд, здавалось, що то звичайний рослинний орнамент, але придивившись, Альвар розгледів якийсь знак. Здається то була руна, значення якої він не знав. Її обплітали гілки троянди, судячи з форми листків і колючок на стеблах. Три тонкі гілочки, переплітаючись, тягнулися аж до скроні, на них виднілись зовсім маленькі закриті бутони. Виглядало все це гармонійно і навіть красиво, але Альвару не хотілось красуватись з чимось подібним на шиї та обличчі, надто вже кричуща і примітна деталь зовнішності. «Треба запитати Рагне як позбутись цього», – зазначив подумки чоловік. Залишилось тепер тільки знайти мага.

***

Дерев’яний будинок Рагне ден Зігварда знаходився посеред глухого лісу – куди не глянь, всюди одні тільки дерева і густі чагарники. Тільки навколо будинку розкинулась поляна, від якої вела одна-єдина стежка. Не знаючи цієї місцини, тут можна легко заблудитись – прекрасне місце для схованки.

Як тільки Альвар вийшов на поляну, одразу примружився від яскравого сонячного світла. День був теплим і тихим, тільки десь на верхівках дерев щебетали лісові птахи. Зі сторони лісу віяло чистим, незайманим повітрям, хотілось просто закрити очі й дихати на повні груди. Скоріш за все, саме таке місце в минулому житті Альвар обрав би для відпустки.

Бажаючи роздивитись все навколо, Альвар без поспіху обійшов будинок. Чоловік на ходу міцніше стягував поясом сорочку, що була надто широка для нього і норовила зсунутись з плеча. Альвар знайшов її в ще одній кімнаті – такій же малій, як і його власна, яка б здавалась такою ж необжитою, якби не шкіряна куртка на спинці стільця, пару кинджалів, що лежали прямо на ліжку, і розкритий згорток збоку, в якому й було кілька простих лляних сорочок. Чоловік сподівався, що власник того добра не розізлиться через користування його речами без дозволу.

З іншої сторони хижини Альвар побачив воїна, який вправлявся одразу з двома мечами. Чоловіка, який вперше бачив щось подібне, це видовище заворожувало, тож він підійшов ближче, аби краще бачити тренування. Роздягнутий до поясу і босоніж, воїн рухався майже безшумно, і тільки мечі свистіли у повітрі. Він немовби наступав на суперника і спритно ухилявся, його манера бою якоюсь мірою нагадувала східні техніки, які колись доводилось бачити хіба що у фільмах. Рухався воїн із заплющеними очима, повністю віддаючись бою і ментально з’єднавшись зі своєю зброєю. Немовби не існувало більше нічого, тільки він і його невидимий суперник. На фоні всього цього не одразу помічалась напруженість, скованість в рухах і дещо нахмурений вираз обличчя.

Альвар порився у спогадах – цей чоловік був Домеком з роду Рагнар [3], охоронцем принца. Проте Альвар скоріш назвав би його найближчим другом і за сумісництвом терплячою нянькою. Чимось Домек нагадував йому Ніка, що не могло не викликати болючу посмішку. Судячи зі спогадів, цьому воїну можна довіряти, та й в Альвара чомусь одразу викликав ірраціональну симпатію. Здається, це була та сама інтуїція, яка ніколи не підводила чоловіка.

Зненацька Домек зупинив тренування, і все ще знаходячись в бойовій стійці, подивився прямо на чоловіка. На якусь мить Альвару здалось, що очі воїна світились янтарем, але той вогник одразу ж погаснув, повертаючи їм звичайний темно-карий відтінок.

Домек уважно розглядав то обличчя принца, то все ще абияк застібнуту сорочку. Після чого він все ж опустив зброю, підійшов ближче до Альвара і схилив голову в поклоні, ховаючи сповнений палкими емоціями погляд.

– Ваша Високосте, – офіційно привітався воїн. – Ви дуже довго не приходили до тями, хвала Силі, прокинулись. А цей старий… Рагне навіть нічого не сказав.

Чоловіки якось ніяково дивились одне на одного, і якийсь час жоден з них не знав що сказати. Над ними зависло майже фізично відчутне напруження. Альвар розривався між вибором вчинити розумно і старатись не сильно вибиватись зі звичного образу принца, чи плюнути на все і бути самим собою хоча б з тим, кого справжній Альвар вважав одним із найближчих людей.

– Там в лісі я думав, що ти помер, – зрештою важко зітхнув воїн, що й поклало крапку в роздумах чоловіка.

– Я теж так думав, – промовив Альвар, маючи на увазі чи то свою історію, чи  долю принца. – І в усьому, що трапилось, тільки моя провина. Через мене ти ледь не загинув, Домек.

Глянувши на воїна, несподівано щиро для себе Альвар випалив:

– Я такий радий, що ти живий.

Нарешті обидва полегшено видихнули. Схоже, що у спілкуванні з Домеком справді краще бути максимально відвертим – щось підказувало, що нещирість цей чоловік зможе вловити одразу.

– Ти давно отямився? – поцікавився Альвар, все ще вдивляючись в незнайоме обличчя, але немовби спілкуючись з кимось давно знайомим.

– Через п’ять днів після того, як нас знайшов Рагне. Схоже, – вголос роздумував чоловік, – що більша частина отрути пішла на те, аби тебе вбити. Мене ж хотіли усунути як перешкоду, тому й тієї гидоти пошкодували. Рагне – цілитель високого рівня, вилікував мене порівняно швидко.

Слова Домека мали сенс, але заглибитись в них не дав Рагне, який гукнув з порогу:

– Альвар, Домек! Годі вам воркувати. Заходьте у дім, маю для вас неприємні новини.

***

Троє чоловіків сиділи у м’яких кріслах навпроти каміну, який влітку служив хіба що окрасою кімнати. Напевно, в холодну пору цей затишний куток є найкращим місцем аби розслабитись, дивлячись на вогонь і слухаючи тріскотіння дров. Але зараз Альвар і Домек з насторогою чекали новин від старого мага.

– Хотів би чимось порадувати, але не можу, – розвів руками Рагне. – Сьогодні я був у столиці. Ковен Магів повідомив народові, що принц Альвар ван Алрек зник, коли прямував в столицю на коронацію. Але серед люду вже ширяться чутки – мовляв, вбили його і все.

Поки що ситуація здавалась не такою вже й критичною, але з кожним словом старий все більше хмурився і нервово смикав бороду.

– В Ковені в мене є давній друг, час від часу він повідомляє мені, скажемо так, свіжі новини. Так от, сьогодні я зустрічався з ним. Він каже, що насправді в Ковені зараз неспокійно. Коли зникли ваші тіла, вони кинулись прочісувати всю округу. Ковен розшукує вас і повсюди розставляє таку охорону, що й муха не пролетить. Вони остерігаються, що ви все ж вижили, і Альвар от-от появиться в столиці, аби зайняти престол. Цей дім знаходиться в такому глухому закутку, що сюди мало хто заходить. Але навіть тут для вас небезпечно – надто близько до Лейєрії. Варто подумати, що робити далі.

– То ось хто організував наше вбивство, – хмикнув Альвар, підводячись.

Деякий час усі троє мовчали, а принц міряв кроками кімнату. Нарешті він зупинився, спочатку глянувши на Домека, а потім на Рагне.

– Надіюсь, ви не думаєте, що я одразу ж кинусь на барикади? – з підозрою в голосі промовив Альвар. Хтозна, чого очікують від нього ці двоє, але діяти спонтанно і без плану чоловік не збирався, хоч як хотілось скоріш покінчити з усім і спокійно зажити, не думаючи про всякі борги якійсь там Силі.

– Куди-куди ти хочеш кидатись? – від здивування Рагне навіть припинив смикати бороду.

– Не важливо, то вислів такий, – махнув рукою Альвар. Трохи подумавши, він все ж озвучив свою пропозицію: – В цій ситуації не можна просто взяти й втрьох заявитись в столицю – нас простежать і знову спробують вбити ще на півдорозі. Для початку нам треба знайти якесь місце, де ми в безпеці змогли б дочекатись слушного моменту. Зараз Ковен на сторожі, але скоро вони розслабляться і втратять пильність. Тоді вони й будуть найбільш вразливі. Тільки що ми втрьох зробимо з цілим Ковеном, в руках якого зараз армія?

Принц занурився в роздуми, закусивши губу. Але увагу неабияк відвертав пильний погляд, яким буравив його Домек.

– Ти не погоджуєшся з моїм рішенням? – не витримавши, кинув Альвар з викликом в голосі.

– Чому ж, навпаки, – задумливо протягнув воїн. Складалось враження, що Домек старанно приховує здивування. Ну що ж, можливо, Альвар віддалився від образу недалекоглядного принца. Зовсім трішки. – В нашому випадку це найкращий варіант. Про армію Ковена подумаємо пізніше. Зараз у нас інша проблема – де нам вичікувати того самого слушного моменту.

– Я знаю таке місце, – подав голос Рагне, який страшенно вдоволено поглядав на принца і воїна. – Маю я маленький будиночок біля підніжжя Чорних гір, туди не сунуться навіть воїни Ковена.

– Якщо це надійне місце, то… – почав було Альвар, але його обірвав Домек, який з підозрою дивився на старого.

– Звідки у вас дім в такому місці?

– А чого ти дивуєшся, хлопче? Всяке в житті буває, хтозна, що може стати у пригоді!

Рагне говорив напрочуд емоційно, на останніх словах піднявши вверх вказівний палець. Старий майстерно обійшов пряму відповідь на питання, а потім хлопнув в долоні, хитро посміхаючись:

– То що, коли вирушаємо в Чорні гори?

 

____________________________

[1] Альвар ван Алрек

• Альвар – одна з варіацій імені Олівер (Оллі)
• Алрек – «воїн»
• У даному фанфіку приставку до імені «ван» можуть носити тільки члени імператорської сім’ї

[2] Рагне ден Зігвард

• Рагне – «мудрий»
• Зігвард – «той, що охороняє», «мирний»
• У даному фанфіку приставку до імені «ден» можуть носити тільки представники вищої знаті

[3] Домек з роду Рагнар

• Домек – одна з варіацій імені Домінік (Нік)
• Рагнар – «армія», «могутність»
• У даному фанфіку «з роду» означає, що Домек не належить до родовитої сім’ї

Додати до улюблених