Адоніс

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Де багато кохання, квітів – завжди мало.

Леонід Сухоруков

 

Погляд Еша гострий і майже злий. Світло криво падає на його обличчя, створюючи глибокі тіні. Тиша… тисне.

Ейджі зітхає, тяжко і шумно, бо інакше йому просто не вдається. Він ніколи не думав, що знаходитися з Ешем в одній кімнаті і просто мовчати йому колись буде настільки важко. Чому Еш мовчить? Про що думає? Невже сталося те, чого Ейджі найбільше боявся?

Японцю здається, що думки в його голові настільки гучні, що Еш з легкістю може почути їх, але він все ще мовчить, просто свердлячи Ейджі похмурим поглядом. І по ньому неможливо зрозуміти, чи думає Еш про щось, чи просто завис, ошелешений ситуацією.

Але Еш думав. Десятки думок з’являлися в його голові, ставали в черги, пакувалися в папки. Змушували хлопця згадувати минулі дні, розуміти зв’язки, а разом із тим усвідомлювати весь масштаб проблеми та негайно шукати їй рішення. Але одне він розумів точно — що винен перед Ейджі, і йому ніколи не загладити цю провину.

— Скажи що-небудь, — раптово розриває тишу невпевнений голос Ейджі. — Тільки не мовчи, Еше, будь ласка.

— Вибач, Ейджі.

Від власних слів Ешу стає гірко. Ніякі вибачення не зможуть змінити того, що сталося. І тепер їм обом із цим жити. Якщо житимуть.

 

***

 

— Ти вже все знаєш, правда? Припини знущатися.

Глузлива посмішка не зникає з обличчя Еша, і Ейджі зовсім ніяковіє. Еш все знав спочатку, слухав його брехню і майже насміхався. Чортів хлопець я-знаю-все-що-відбувається-в-цьому-місті. Напевно, хлопці з його банди дійсно є всюди.

— Юе Лун, так? Чому одразу не сказав?

— Та просто… — Ейджі не знає, що сказати, і ховає свою розгубленість за бляшанкою лимонаду, роблячи ковток.

— Добре, що він тебе відпустив, — Еш якось вмить губить настрій і підпирає голову рукою. — Я зовсім не розумію хід його думок. Друг він чи ворог…

Ейджі відчуває неприємний ком у горлі. Він знає відповідь. Йому неоднозначно відповіли на це питання, але сказати про це Ешу? Ні, це вище його сил. Це вище сил Еша. Принаймні, зараз.

— У чім річ?

— Я принесу ще випити, — Ейджі ховає очі та ігнорує запитання. З нього поганий брехун, це так, але Еш не може дізнатися, що саме він приховує. Ну не телепат же він.

Ейджі йде до холодильника, відчуваючи на собі уважний погляд Еша. Лун вирішив бути ворогом Еша, просто взяв і вирішив. Після тих слів досі не покидає неприємне передчуття.

Ейджі чомусь відчуває відповідальність за це. Напевно, тому, що саме він був присутній у момент прийняття такого рішення. Тому що Лун виніс це рішення саме перед ним. Безглуздя.

Ейджі тягне дверцята холодильника на себе і відчуває неприємне дертя в горлі. Коротко прокашлюється, але відчуття дискомфорту не зникає.

— Тільки не кажи, що захворів, — чує він голос Еша за спиною.

— Не дочекаєшся, — жартує Ейджі і дістає з холодильника дві бляшанки коли.

Він повертається до столу і ставить на нього бляшанки. Тяжко зковтує слину, бо дертя в горлі стає відчутнішим. Новий порив кашлю виявляється сильнішим і неприємнішим. Ейджі кашляє, прикриваючи рот рукою. Невже справді захворів? Зранку ж усе було добре.

Еш встає з-за столу і, важко зітхаючи, підходить до японця. Легко кладе руку йому на чоло і чекає кілька секунд, оцінюючи температуру.

— Жару наче немає, — робить він висновок.

Ейджі вдається стримати новий порив кашлю, який з’явився одразу ж після теплого дотику Еша до його чола, і знизує плечима.

— Просто кашель.

— Холодна кола для тебе відміняється, — каже Еш, сідаючи на місце і посуваючи бляшанки ближче до себе. — Мені більше дістанеться. Випий краще чаю.

Ейджі закочує очі, вловивши глузливі нотки у спокійному турботливому тоні друга, і чимчикує до плити. Набираючи у чайник воду, Ейджі раптом відчуває новий дискомфорт, але тепер у грудях. Відчуття стиснення, наче йому на груди поклали кілька важких цеглин, які заважають йому дихати легко. Ось це йому вже точно не подобається.

Ейджі ставить чайник на плиту і вирішує поки не зважати на дивні симптоми. Врешті-решт, банальну застуду ще ніхто не відміняв.

Він вертається за стіл і ловить погляд Еша, який з насолодою присмоктався до коли і має вигляд повністю задоволеного від життя кота.

Тепер у Ейджі щемить серце, але зовсім не фізично. Йому не доводилося часто бачити Еша ось таким спокійним, розслабленим і домашнім, з яскравими зеленими очима, які зараз аж блищать від бажання покепкувати і повипендрюватись. Тому такі моменти для Ейджі були чимось на кшатл таких найрідкісніших ідеальних кадрів, прекрасних фотографій, на які хотілося дивитися й дивитися годинами, не зупиняючись, а потім повісити десь над своїм ліжком, щоб ніколи не випускати з поля зору.

— Знаєш, — промовляє Еш, ставлячи напівпорожню банку коли на стіл, — після того, через що ми пройшли, такі звичні речі, як застуда чи щось подібне, здаються мені чимось типу туманного сну, який ти раптом у деталях згадав. Чимось тим, що ти випадково залишив у минулому, а воно повернулося. Вогнепальні поранення і глибокі рани від ножів для мене щось більш звичне, ніж ГРВІ чи мігрень. Дивне відчуття…

Ейджі з ним мовчки погоджується і сідає поруч. Він теж якось і забув, що таке кашель, біль у шиї після ночі у незручній позі чи мозолі від нового взуття. Натомість він вже добре запам’ятав, наскільки сильно болить глибока рана від ножа, скільки крові витікає з розсіченого гострим осколком плеча і як стримувати тремтіння в ногах при вигляді зарядженого пістолета в руках ворога.

Усвідомлювати це нелегко. І «дивним» це відчуття є в останню чергу, в першу ж воно моторошне, печальне і надто тяжке, щоб його просто прийняти. Ейджі, напевно, досі береже у собі ту наївну думку про те, що все це можна якось оминути.

Він дивиться на Еша і вже, мабуть, в сотий раз відчуває гіркий укол жалю. Адже Еш живе таким життям з самісінького дитинства. Ейджі останнім часом постійно ловив себе на думці, що цього просто не могло бути. Такий, як Еш, не заслуговує на все це. Він заслуговує найкращого.

— Дійсно, лікувати тебе від мігрені було б куди простіше, ніж робити тобі перев’язки, — каже Ейджі, намагаючись звучати невимушено, і кладе голову на свої руки на столі. А погляд досі спрямований на Еша. З бажанням увібрати в себе більше кадрів цього звичайного, майже нічим не опечаленого обличчя, більше ноток цього глибокого, майже розслабленого голосу, більше секунд цієї майже простої розмови. А як сильно хочеться, щоб не було цього «майже».

— Дивись, щоб мені не довелося тебе лікувати.

Ейджі згадає ці слова через кілька хвилин, нахиляючись над раковиною, коли ігнорувати свій стан вже буде просто неможливо.

Зараз же він продовжує дивитися на Еша, на губах якого ще залишився слід від минулої посмішки, і сам посміхається, але ховає це у рукавах своєї сорочки. Потім відводить погляд, коли дивне стиснення у грудях повертається. Можливо, це щось нервове?

Але ця думка швидко покидає голову Ейджі, як непридатна, коли відчуття тягаря на грудях різко посилюється. Хлопець розуміє, що не може вдихнути, а його діафрагма завмерла від болю. Він схоплюється на ноги і поспішає до ванної кімнати.

«Зараз повернусь» — жестом кидає він Ешу.

Коли двері у ванну за Ейджі закриваються, він вже не стримується. Кашляє, важко й надсадно, вмикає воду і схиляється над раковиною, бо таке положення хоч трохи полегшує стан. У грудях тисне, дихати важко, від кашлю стає боляче, але припинити його просто немає можливості.

Тяжкий кашель продовжується ще десь пів хвилини, поки останній, сильний його порив не приносить полегшення. Ейджі робить жадібний вдих через ніс і відчуває у роті дивний присмак. Він дивиться у дзеркало на своє почервоніле обличчя і бачить на губах кров. Здивовано підносить до них долоню і стирає кров великим пальцем. Трясця, це серйозніше, ніж можна було подумати.

— Ейджі? — він чує делікатний стук у двері. — Ти там як? Усе нормально?

Окумура швидко прополіскує рот водою, спльовує криваву слину і відповідає:

— Так, все добре.

Підозра закрадається у думки Ейджі, але він майже відразу відкидає її подалі в куточок свідомості, ще до того, як вона встигає нормально сформулюватися. Ні, у це важко повірити.

 

***

 

У будь-що можна повірити, якщо тобі розписують докази і найочевидніші аргументи чорним по білому величезним шрифтом на листах і активно махають ними перед твоїм обличчям. А якщо ти бачиш усе на власні очі, то тим паче.

Ейджі час від часу знов відчуває дискомфорт у грудях, дихати іноді важче, ніж зазвичай, але це не надто турбує його. До того часу, як приступ не повторюється.

Це відбувається через тиждень, ясним вихідним днем. Сонце ліниво виходить з-за горизонту, занурюючи Нью-Йорк у хитромудрі помаранчеві відблиски. Ейджі прокидається раніше за Еша, різко сівши на ліжку. Йому снилося щось не дуже радісне, але що саме, згадати він не може. Лише відгомони чийогось плачу і відчуття неприємного липкого страху затримуються у свідомості останні секунди, поки Ейджі остаточно не прокидається. Він вловлює слухом тихе покоцування годинника і слухає його кілька довгих секунд, не рухаючись.

Ейджі не любить кошмари. Особливо у теперішньому періоді його життя. Якщо раніше у таких снах він міг побачити щось надто неймовірне і фантастичне, щоб сильно лякати, то зараз йому сниться щось яскраве, конкретне і надто реальне, те, що він пережив за останні дні, і те, чого він боїться. Здається, Еш був у сьогоднішньому сні. Можливо, плач належав йому.

Ейджі переводить погляд на Еша, який спить на животі, поклавши голову на свої схрещені руки. Він спокійно дихає, його тіло розслаблене, свідомість відпочиває. Ейджі м’яко всміхається такій картині. Бачити таке умиротворення на обличчі друга він хотів би якомога частіше.

Ейджі раптом відчуває сильну спрагу і, піднявшись, чимчикує на кухню, щоб випити води. У горлі пересохло так, наче він не пив три дні. На кухні тихо, кроки босих ніг по підлозі, які б мали бути ледь чутними, зараз здаються надто голосними. Окумура заливає в себе стакан живильної мінералки, полегшено зітхає, але відразу помічає вже знайоме відчуття — видихати важкувато, наче ось-ось почнеться кашель.

Він і починається, щойно Ейджі думає про це. Спочатку легкий і короткий, такий, що він знов махає на це рукою. Не зважає, але десь у куточку свідомості розуміє, що, якщо проблема дійсно існує, то ігнорування ніяк не допоможе вирішити її, і дуже просить, щоб його залишили в спокої. Тільки не це, будь ласка. Зараз йому вистачає проблем.

Ейджі розуміє, що доля іншої думки, бо кашель раптово переростає в надсадний, настирливий і супроводжується важким стисненням у грудях. Хлопець швидко добігає до ванної кімнати і щільно закриває за собою двері — не можна, щоб його почули. Він розуміє, що не може вдихнути, легені наче горять вогнем, а кожна спроба схопити хоч трошки повітря віддається гострим болем. Завдання вести себе якомога тихіше провалюється.

Не припиняючи сильно кашляти, Ейджі відкриває кран і збризкує холодною водою своє обличчя, яке швидко набуває кольору стиглого томата. Він розуміє, що дихати йому заважає не кашель, а дещо конкретне і неприємне, що цей кашель і викликало.

Через мить це «дещо» боляче відкашлюється у раковину разом з невеликою порцією крові. Очі Окумури округлюються від подиву і страху, він робить жадібний глибокий вдих і майже відразу знову коротко кашляє, але вже набагато легше.

Важко дихаючи, Ейджі тремтячими руками знімає зі стінки раковини закривавлену плівочку, яку відкашляв, і підносить до води. Червоний колір з неї зникає, залишаючи насичений жовтий. Ейджі відчуває, як всередині нього назріває паніка, бо він одразу розуміє, що це. Плівочка виявилася кількома продовгуватими, яскраво-жовтими пелюстками квітки.

Усі думки покидають голову Ейджі, та й думати багато зараз не видається можливим. Перед очима постає лише одне слово, і помилитися тут важко. Ганагакі.

 

***

 

Ейджі потирає втомлені очі і повертає погляд у відкриту статтю у браузері. Щойно Еш закінчив працювати з ноутбуком, в нього одразу заліз Ейджі у пошуках потрібної йому інформації. Тридцять хвилин розглядання однакових на перших погляд квітів, кілька форумів типу «питання-відповідь» — і він знайшов, що шукав.

Адоніс. Отруйна багаторічна рослина. Гарна степова квітка яскравого жовтого кольору.

Ейджі в котрий раз обводить поглядом низку чудових фотографій адоніса, ігноруючи текст статті, і перемикає на іншу вкладку. На ту, що цікавить його більше. Там знаходяться відомості про рідкісну людську хворобу, які Ейджі хотів би ніколи не читати.

Про ганагакі знає кожен, але ці знання у більшості людей обмежуюються назвою і добре відомою однією-єдиною точною причиною. Ейджі не виняток, хоча тепер, торкнувшись страшного діагнозу, знає трішки більше.

Окумура біжить поглядом по літерах, насилу складаючи їх у слова, а ті — в речення. З’являється відчуття, що все це не з ним, але воно надто наївне, щоб затриматися надовго.

Рослина не те щоб повільно проростає у легені. Потім зачіпає серце. Сильний кашель, біль у пошкоджених ділянках, бронхоспазми, легеневі кровотечі. Стеблі і гарні квіти, що з кожним днем стають усе більшими. Пелюстки, які так важко і боляче відкашлюються. Які можуть легко призвести до аспірації та асфіксії. Померти можна в будь-який момент, якщо ж пощастить — поживеш довше і загинеш тоді, коли квіти остаточно заповнять організм і почнуть руйнувати важливожиттєві органи. Добре, якщо одразу серце, якщо ж ні — помиратимеш у страшних муках.

Ейджі не витримує і різко закриває вкладку. Руки тремтять. На очі знову потрапляє стаття з фотографіями жовтих квітів.

Адоніс. Квітка, назва якої має чудову, нехай і сумну легенду про мисливця. Квітка з кумедною пухнастою зеленню і лікувальними властивостями. Квітка, що вб’є його.

Двері кімнати прочиняються, і Ейджі відволікається від ноутбука. Бачить Еша з двома горнятками в руках.

— Як успіхи? — він заходить і закриває за собою двері за допомогою ноги.

— Я вже закінчив, — відповідає Ейджі і швидко лізе в налаштування браузера, щоб стерти історію пошуків.

— А що робив?

— Читав дещо… про фотографії, — японець вдало знищує докази своєї відвертої брехні і переводить погляд на Еша.

На ньому теплий халат, а волосся щойно вимите, обрамляє обличчя вологими пасмами. Ейджі точно знає, що зараз, після душу, воно смачно пахне шампунем з ароматом суниць і м’яти, і добре пам’ятає, як яскраво воно блищить на сонці і яким м’яким може бути на дотик.

Еш зустрічається з Ейджі поглядом і одразу помічає, що щось не те. Гарні зелені очі пробігають по обличчю Окумури, мовчки оцінюючи. Погляд гострий і уважний, наче він на полюванні. Адоніс. Як іронічно.

— Ти блідий, — констатує Еш і підходить ближче. — Усе добре?

— Так, — знову бреше Ейджі. — Просто втомився.

Еш простягає йому горнятко, Ейджі бере його до рук і відразу відчуває тепло і приємний аромат. Фруктовий чай з Чайна-тауну, який він встиг по-справжньому полюбити. Та не тільки його.

Так, Ейджі не доводиться думати про причину своєї хвороби. Він прекрасно знає, які почуття викликають її, а тому варіантів бути не може. Такі почуття він має лише до однієї людини. До одного з найкращих хлопців, яких він зустрічав.

І зараз цей хлопець тепло дивиться на Ейджі і сідає на стілець поряд, охоплює своє горнятко руками і робить ковток гарячої рідини.

— Подивимось щось?

— Так, — Ейджі не може стримати легку посмішку. Ну так вже сталося, що Лінкс викликає в ньому хвилю теплих і приємних відчуттів щоразу, як опиняється поруч. Звісно, у спокійний час. У будь-який інший його хочеться захистити ціною всього. Ейджі ніколи не думав, що буде відчувати до когось щось подібне.

— Хочу показати тобі один фільм, якщо ти не проти.

— Тільки за, — погоджується Еш, розслаблено відкинувшись на спинку стільця.

Ейджі затримує на ньому погляд, а потім повертається до ноутбука. У думках спливає недавня розмова.

 

— Її вбили. Хтось подумав, що вона моя дівчина. Я не зміг… Я не зміг врятувати її, — Еш переводить погляд на Ейджі. — Знову жалієш мене, так? 

— Так, — Ейджі не приховує. Невдалу тему вони порушили у святковий вечір.

Дивлячись другові в очі, Еш ледь посміхається, та лише на мить. Потім його обличчя знову стає серйозним і похмурим. 

— Я не можу зустрічатися з кимось із «нормального» світу, — безбарвним голосом промовляє він. — Тому що люди із мого світу цього не дозволять.

Ейджі це розуміє і йому по-справжньому боляче це чути.

Еш… Якби тільки все це можна було змінити… Ейджі віддав би все. Усе. 

— Якщо я тягар для тебе… — починає він, але його різко перебивають. 

— Ні, це… — поспішає заперечити Еш. — Це не так.

 

Але Ейджі добре розуміє, що це правда. У цьому жорстокому світі, в який Еш був втягнутий у дитинстві, він ніколи не зможе дозволити собі тих почуттів, якими люди зі звичайним життям можуть насолоджуватися щодня.

А тому близька дружба з будь-ким також являється для нього великим ризиком. Що вже казати про Ейджі з його хворобою.

Він розуміє, що не зможе розказати про неї Ешу. Принаймні, не зараз. У них вистачає проблем. І тому вносити ще одну, яка ще й зачіпає їх особисті стосунки, як мінімум недоречно. Це може все змінити, і ніхто не знає, в яку із гірших сторін.

 

***

 

Сказати легко, а от зробити — вже ні. Приховувати той факт, що ти відкашлюєш пелюстки квітів, важкувато. Приховувати раптовий кашель, сильний біль і кровохаркання ще складніше. Але Ейджі якось справляється. Більше тижня йому вдається терпіти, ховатися, брехати так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Але він розуміє, що з кожним днем робити це складніше. Еш не дурень, з часом складе два плюс два, і тоді стане дуже страшно. Ейджі просто не уявляє, що тоді робитиме. Якщо не помре раніше.

Насправді, він змирився. Еш повинен жити. А Ейджі… З ним уже все ясно.

Він востаннє прополіскує рот і дивиться на своє відображення в дзеркалі. Почервонілі втомлені очі, які досі сльозяться. Кашель був сильним і полегшення майже не приніс — у грудях так само боліло. Ейджі вже звик засипати і прокидатися з відчуттям стискаючого болю в грудній клітці, що з кожним днем ставав усе важчим. Малі жовтенькі пелюстки за кілька днів стали великими, яскравими, смертоносними і відкашлювалися дедалі важче.

Ейджі закручує кран і сидить у ванній ще кілька хвилин — приводить у порядок дихання і свій зовнішній вигляд, думає. Останнім часом він дуже багато думає і це по-справжньому виснажує його, як і прогресуюча хвороба.

Ейджі все ще відчуває неприємний присмак крові в роті і вирішує почистити зуби. Якщо раніше Ейджі ставився до смаку крові нейтрально, то зараз вже він настільки осточортів, що викликає нудоту.

Щойно хлопець бере до рота зубну щітку, у двері чується стук. Ейджі підходить до дверей, клацає замком і відкриває їх, точно знаючи, кого побачить.

— Ейджі, — Еш дивиться трохи схвильовано, уважно заглядаючи у карі очі навпроти. — Усе нормально?

Ейджі одразу думає про те, що Еш точно помітив, як він почав закриватися у ванній, чого ніколи не робив раніше. Так Еш вже дуже скоро щось запідозрить. Якщо ще не зробив цього.

— Так, — якомога невимушено відповідає Окумура, витягнувши зубну щітку з рота.

— Я чув кашель, — твердо промовляє Еш. Або Ейджі здається, або в його зелених очах дійсно проскакує підозра. — Ти знову кашляєш? Точно не захворів?

— Та ні, — відмахується Ейджі, намагаючись не дивитися Ешу в очі. Чомусь йому здавалося, що по очам можна легко побачити його брехню. — Можливо, алергія.

Еш задумується на секунду і киває. Таке пояснення здається йому логічним.

— Тоді треба зрозуміти, на що саме, — каже він і з діловим виглядом йде.

Ейджі прикриває очі у потужному приступі вини й безвиході. Еш так щиро піклується про нього, а він приховує свій стан. Але ж Ейджі робить це для його ж блага. Чи йому так лише здається? Можливо, все ж треба подумати над тим, щоб все розповісти. Але що тоді буде з ними? Еш буде винити себе, це сто відсотків. Ейджі не хоче цього, але ідея приховувати все до останнього вже не здається йому такою вже непоганою. Еш, напевно, очманіє, як дізнається. І як краще йому розповісти?

Ти — моя алергія.

Ейджі важко зітхає і плентається назад до умивальника. Треба подумати. Знову.

 

***

 

Ейджі різко сідає на ліжку, в горлі застрягає крик. Йому наснився прекрасний сон, в якому він летів у стрибку з жердиною, так високо й так вільно, що хотілося закричати. Він і зробив це, але не видав ні звуку. Невидимі криваві руки міцно охопили його шию і почали душити. Холодні пальці з жорстокістю і розважливістю тиснули все сильніше, не даючи зробити такий необхідний ковток повітря. Ейджі пручався і намагався кричати, але люди, що прийшли подивитися на його стрибок, раптом кудись зникли. Усе кудись зникло, залишивши лише суцільну пітьму і холод. Повітря не вистачало. Чужі руки на його шиї несли смерть і пахли квітами.

Ейджі розуміє, що і зараз не може нормально вдихнути, і враз заходиться сильним кашлем. Очі сльозяться, а груди розпирає від болю. Невидимі руки все ще душать його, а він все ще нічого не може із цим зробити. Лише голосно задихатись у темряві.

Ейджі насилу робить порух і зістрибує з ліжка. Розуміє, що падає на коліна у рефлекторній спробі зайняти правильне положення для полегшення стану. Темрява якось враз зникає, її змінює приглушене світло нічної лампи, Ейджі бачить обриси кімнати, а потім — перелякане знайоме обличчя прямо перед собою. Еш щось говорить, але Ейджі не чує — кров надто сильно стукає в його вухах.

Його ривком підіймають з підлоги і тягнуть за собою, міцно взявши під руку. Ноги не слухаються, у грудях пече вогнем, а в голові паморочиться. Гарячі сльози біжать по щоках. Оце б хоч трошки повітря вдихнути. Хоч трошки.

Ейджі чує, як хлопають дверцята полиці за дзеркалом, розпізнає кольорову плитку на підлозі й босі ногі Еша перед тим, як його нахиляють над ванною, тицяють у руки щось маленьке й холодне і допомагають піднести це до обличчя.

— Давай, Ейджі, дихай! — він на диво чітко розпізнає слова Еша через свій дикий кашель і стискає предмет у руках.

Інгалятор. Ейджі робить вдих, короткий і надзвичайно болючий, за ним одразу другий, вже легший і довший. Він знову може дихати, проте все ще відчуває смертельні руки на своїй шиї. Пелюстки з дихальних шляхів нікуди не поділися, і організм все ще намагається позбутися їх, посилюючи кашель.

Ейджі відчуває вже звичний неприємний присмак крові в роті, а ще те, що от-от повинно полегшати. Дихати знову стає майже неможливо, але ще кілька сильних імпульсів кашлю — і пелюстки відкашлюються. Ейджі жадібно ковтає повітря, вмикає воду і чує поряд ошелешений голосний вдих, але поки не може приділити цьому належну увагу, бо знову схиляється нижче від кашлю і майже одразу випльовує пелюстки.

На цей раз їх більше, та й самі вони — більші. Яскраві, блискучі, закривавлені пелюстки. Важко дихаючи, Ейджі навіть помічає цілу маленьку квітку. Трясця, він не думав, що це станеться так скоро.

Хлопець вмивається прохолодною водою і прополіскує рот, сподіваючись, що приступ минув остаточно і не турбуватиме його хоча б кілька годин. Відчуття таке, наче він виплюнув легені і шлунок разом з ними.

— Ейджі.

Він чує схвильований голос і обертається до Еша. В голові все ще трохи паморочиться, здається, його почало нудити від сильного кашлю. Ейджі ще раз вдихає ліки з інгалятора, зустрівшись з шокованим зеленим поглядом.

Еш справляється зі здивуванням і сідає навпочіпки перед Ейджі.

— Ти як?

Окумура лише кілька разів киває, мовляв, нормально, наскільки може бути. Він розуміє, що тепер його чекає довга серйозна розмова. Потрібно заспокоїтись і заспокоїти друга.

Спокійно, не хвилюйся. Я просто помираю.

Вони мовчки вертаються в кімнату. Ейджі безсило сідає на ліжко з таким відчуттям, наче пробіг марафон, Еш сідає навпроти. Він дивиться в підлогу і мовчки чекає, поки дихання Ейджі прийде у норму, поки він надихається. У Еша є на це час, йому є, чим зараз зайняти думки. Наприклад, тим, як вгамувати той дикий страх, що охопив його одразу, як він побачив пелюстки. Це смертельна хвороба. Твою ж…

Ейджі ніколи не думав, що повітря колись здаватиметься йому настільки смачним. У тиші кімнаті чутно лише його глибоке дихання, що зрештою стає все тихішим і спокійнішим. Кілька хвилин — і він знову дихає автоматично. Про минулий приступ нагадує лише вже звичний помірний біль.

— Чому ти не розказав мені? — тихий голос Еша руйнує тишу у кімнаті та думках Ейджі. Тепер треба якось пояснюватись.

Він мовчить. Просто не знає, з чого почати. З виправдання? Вибачення? Зізнання? Що звучатиме менш приголомшливо для початку?

— Я б зрозумів, Ейджі, — м’яко продовжує Еш, розгублений мовчанням друга. Зазвичай вони говорили відверто. Ейджі був єдиним, із ким Еш міг так поговорити. — Я би підтримав тебе, ну. Ми б… щось вигадали.

— Вибач.

Коротке слово звучить втомлено і тихо, але від цього ніяк не менш щиро. У ньому так багато жалю і чогось такого, що Еш не може до кінця зрозуміти, і йому здається, що Ейджі вибачається зовсім не через те, що приховував свій стан.

Він відчуває перед ним вину за те, що когось покохав? Але чому? Еш не розуміє, і це… спантеличує.

— І коли ти встиг? — з сумною посмішкою, що з’являється лише на мить, ледь чутно промовляє Еш, а потім вмить похмурніє. — Хто вона, Ейджі?

У його голосі Окумура чітко розпізнає біль і піднімає погляд. Що ж, це буде важко.

— Це не вона, — промовляє Ейджі, дивлячись Ешу в обличчя. Спіймати його погляд ніяк не виходить, бо він дивиться кудись убік, і Ейджі знову опускає очі на свої бліді руки. — Це він.

Еша це, схоже, зовсім не дивує, його погляд ніяк не змінюється. Він лише задумується на секунду, а потім трохи підіймає брови.

— Невже хтось із моїх хлопців? — він чує напружену тишу у відповідь і переводить погляд на Ейджі. Той сильно стискає пальцями свої коліна і ніяк не наважиться на відповідь. — Ейджі, я нічого не робитиму з ним. Мені просто цікаво. І я… повинен знати.

Та ні, з ним ти якраз дещо й зробиш. Наприклад, звинуватиш у всіх бідах Ейджі.

— Це ти, — випалює Окумура, згодний з другом. Він повинен знати.

— Що? — перепитує Еш чи то від того, що не дочув, чи то через те, що повірити у почуте одразу не може.

Ейджі слабо посміхається і піднімає на Еша погляд. Він зараз таким розгубленим виглядає. Якби був просто хлопцем зі звичайним людським життям, цей його вираз обличчя дійсно був би схожий на такий, що неодмінно з’являється, коли тобі раптом освідчуються в коханні. Якщо ще забути про історію з ганагакі, звісно.

— Це ти, Еше, — чітко повторює Ейджі й раптом розуміє, що його голос тремтить від хвилювання. Він і сам не пам’ятає, коли звучав настільки щиро, і його наступні слова зриваються з губ так легко і непримусово, але приносять таку сильну хвилю найрізноманітніших почуттів. — Я полюбив тебе. 

Ось він — стрибок. Точний і прекрасний політ угору, дія свободи та емоційності. Хочеться, щоб він ніколи не закінчувався, ніколи не обірвався небажаним приземленням.

Але Ейджі розуміє, що це неможливо, а тому навіть не дивується, коли хвиля тепла після зізнання зникає вщент, у грудях знову болить, а голова розколюється від кількості думок. Він приземляється і не надто вдало. Піднімає трохи винуватий погляд і зустрічається з любими зеленими очима, що зараз іскряться щирим здивуванням.

— Не дивуйся так, — тихо каже Ейджі. Йому стає прикро через те, що Еш навіть не подумав про свою кандидатуру. Але ж хто, як не він? — Це міг бути лише ти.

Кілька секунд ніякової тиші — і в погляді Еша проскакує щось знайоме і тепле, риси його обличчя пом’якшуються, від чого Ейджі здається, що його серце завмирає. Це… ніжність?

Але в наступну секунду він опускає голову і будь-які теплі емоції покидають його обличчя. Він враз похмурніє і з силою стискає руки в кулаки. Ейджі очікував чого завгодно, але не мовчанки. Це найгірше, коли не отримуєш відповіді. Коли з тобою не говорять. Та він розуміє, що Ешу потрібно прийти до тями, а тому чекає. Чекає десь з хвилину, а потім не витримує і готується щось сказати, але слова застрягають у горлі — Еш піднімає голову. Але дивиться не на Ейджі, а кудись повз нього, і погляд його затуманений думками.

Ейджі з кожною мовчазною секундою відчуває, як напруга в кімнаті стає дедалі важчою, а його уквітчане серце падає все нижче.

— Скажи що-небудь, — раптово розриває тишу його невпевнений голос. — Тільки не мовчи, Еше, будь ласка.

— Вибач, Ейджі.

Він промовляє це досить спокійно, але всередині нього все немов вкрилося кригою. Боже, який же він дурень. І Ейджі теж той ще розумник.

— Боже, чим я думав? — сам до себе звертається Еш і закриває обличчя долонями.

— Але ж ти не… — намагається заперечити Ейджі, але його перебивають.

— А чим думав ти? — питає Еш і дивиться з нерозумінням. Навіщо приховувати таке?

Ейджі ковтає повітря від неочікуваності, але розуміє, що дорікнули йому справедливо. Частково.

— Я не знав, як це може вплинути на… нас. Я все згадую твою розповідь про ту дівчину…

— Але ж це ганагакі, Ейджі! — обурено заперечує Лінкс. — Про таке треба говорити!

— Вибач, — Ейджі винувато опускає очі. — А не знав, як правильно вчинити. Але все одно вже нічого не зміниш. Я… Воно мене…

— Ні, — твердо хитає головою Еш.

— Це смертельно, — тихо проговорює Ейджі. — Завжди.

— Не для тебе.

Ейджі здивовано піднімає погляд і спостерігає, як Еш, важко зітхнувши, підводиться і сідає поруч із ним. Жує щоку зсередини кілька секунд, підбираючи слова. Їхні ноги торкаються, і в обох вони дрібно тремтять.

— Якби не я, ти б не захворів, — нарешті каже він, і Ейджі подумки закочує очі. Ну ось, починається.

— От тільки не треба цього. Ти ніяк не міг змінити того, що ми зустрілися. А я… Серцю не накажеш.

— Справа не в цьому, — Еш хитає головою. — А в тому, що це взаємно, Ейджі.

Ейджі тупо кліпає кілька разів, думаючи, що йому почулося.

— Я відчував до тебе те саме, — продовжує Еш, не дивлячись на нього. Він підносить свою руку до грудей, десь в області серця, і слабо всміхається. — Приємне тепло, щоразу як ти дивився на мене. Я ніколи… не відчував подібного. Бажання постійно бути поруч, бачити, як спокійно ти спиш, і чути, як ти смієшся. Торкатися тебе, обіймати. Я хотів захистити тебе і заховати від усього, що може становити небезпеку. Я хотів, щоб ти був щасливим… зі мною, — Еш зітхає і його легка замріяна посмішка зникає, уступаючи місце жалю. — Але я розумів, що це неможливо. І щойно я усвідомив, що саме відчуваю, я заборонив собі це. Не дозволяв собі навіть думати. Вирішив, що про це не скажу тобі ні слова. Мені довелося повністю поховати ці почуття в собі, щоб ти був у безпеці.

Ейджі не знає навіть, що сказати. Все це надто… надто складно, зовсім не так, як він собі думав.

Він же давно, ще з початку хвороби розумів, що його почуття невзаємні і більше того, недоречні. Життя Еша не може мати на увазі ніяких стосунків, як би комусь не хотілося. А тепер, виходить, все це не так.

Еш… Відчував те саме?

Ейджі ширше розкриває очі від усвідомлення. То ось що Еш мав на увазі. Це означає, що Ейджі не помре?

— Тепер я розумію, що якби я не приховува те, що відчуваю до тебе, і поговорив з тобою, ти б не захворів. Треба було просто поговорити, — Еш знову тяжко зітхає. — Ейджі, мені так прикро, що ти зустрів мене. Якби не я, ти був би вдома з родиною, жив би спокійним, щасливим життям. Але тепер… Трясця, я, мабуть, проклятий, та це неважливо. Тобі за що таке нещастя?

— Ти знущаєшся? — перепитує Ейджі низьким від тихого обурення тоном, що змушує Еша запитально подивитися на нього. — Нещастя?

— А хто я, по-твоєму? — тихо запитує Еш, і в очах його стоїть жаль. — Точно не той, хто тобі потрібен.

— Маячня! — гаряче заперечує Окумура. — Ти, може, сам не усвідомлюєш цього, але ти один з найкращих людей, яких я зустрічав за своє життя, і повір, їх було дуже мало. І ці почуття до тебе… — хлопець відводить погляд, намагаючись заховати рум’янець, що стрімко вкриває його щоки. — Ти хотів, щоб я був щасливим з тобою? Це вже так. Я щасливий, коли ти в безпеці. Просто сидиш отут і щось зацікавлено читаєш. Або вередуєш, як дитина, і я одразу згадую, що тобі всього сімнадцять, — на його обличчя на мить проскакує глузлива посмішка. — Коли спиш спокійно, без кошмарів. Коли просто поруч. Я відчуваю себе неймовірно щасливим у такі моменти. Ти робиш мене таким. Наперекір усім негараздам.

Еш мовчить і дивиться на нього. Ейджі здивовано помічає, що очі Еша блищать від вологи. В них густо хлюпаються разом ніжне співчуття і розгубленість, наче він досі не вірить у те, що говорить Ейджі і що ці слова — про нього.

— Можливо… тобі так здається, — Ейджі встигає помітити замріяну усмішку на обличчі Еша, яку вмить зачіпає печаль. — Але у твоєму тілі проростають квіти, Ейджі, ти це відчуваєш прямо зараз, так? І що це, як не справжнє нещастя? Тепер у нас немає вибору, ти помреш або від ганагакі без мене, або від кулі моїх ворогів, коли я буду поряд. Це так несправедливо по відношенню до тебе, навіть не заперечуй.

Ейджі й не збирається заперечувати, бо зараз відчуває якесь дивне піднесення, незважаючи на те, що ледве не помер сьогодні. Еш впритул не бачить рішення, а Ейджі, навпаки, зараз переживає прозріння. Тепер його ганагакі здається йому викликом долі. Якого біса хтось буде вирішувати за Еша, що йому можна відчувати, а що — ні? Він заслуговує на найкраще у цьому світі, і якщо ганагакі — єдиний спосіб наблизитися до цього, що ж, хай буде так. Ейджі згоден на це. Заради Еша. Заради них обох.

— Вибір є, і я вибираю друге, — твердо промовляє Ейджі. — А ти?

— Що? — не розуміє Лінкс, одразу напускаючи на обличчя тінь скептицизму.

— Другий варіант, — пояснює Ейджі. — Якщо вже мені судилося померти — я хочу бути поряд з тобою. Але піти без бою я не можу. Ми зможемо протистояти їм, — Ейджі м’яко всміхається. — Еше, ти той, кого я хочу врятувати. Ти зі мною? — Ейджі простягає руку, наче для рукостискання.

Еш дивиться на нього так, наче він утнув щось неможливе. Не вірить, пручається, бореться з сумнівами всередині себе і нарешті відкидає усі обридлі аргументи, які здаються єдиними правильньними, але насправді такими не є.

Якби Ейджі бачив себе зі сторони зараз. Або будь-коли. Він би зрозумів, що до нього неможливо не дослухатися, від нього неможливо відвести погляд, його неможливо… не любити. Еш ледь помітно всміхається. Ейджі — справжнє чудо в людській подобі. Його чудо.

Еш ігнорує простягнуту руку і тягнеться до Ейджі, щоб обійняти його. Обвиває довгими руками, стискає міцно, наче боїться, що він раптом зникне, і відчуває такі ж міцні обійми у відповідь.

— Так, — промовляє Еш, зручно вкладаючи своє підборіддя на плечі Ейджі. — Проти всіх.

Вони обіймаються довго, звикаючи до тепла один одного по-новому. Еш помічає, що дихає Ейджі зовсім не так легко, як він сам, і згадує жовті закривавлені пелюстки і страшний кашель. Тоді Ешу здалося, що Ейджі задихнеться, і господи, як же йому було страшно за нього. Таке й справді може статися, якщо нагально не почати це вирішувати.

— Для початку треба повернути тебе в стрій, — тихо каже Еш, ледь відчутно погладжуючи Ейджі по спині. — Вилікувати. Я почну зараз, ти не проти?

Він чує у відповідь згодне мугикання і відсторонюється. Лише для того, щоб підсісти ближче. Бере теплі руки Ейджі в свої, гладить, підносить до своїх губ. Цілує пальці, кісточки, проводить сухими губами по чутливій шкірі. На обличчі Еша зараз усе співчуття світу, він не поспішає, повільно пробуджує свої почуття, відчуваючи, що закоханий хлопець всередині нього зараз до біса задоволений. Можна відчувати, можна любити. Тепер можна. Навіть треба.

Нехай право на це ще потрібно вибороти, він це зробить, зробить усе, адже тепер йому є, що втрачати. Ейджі для щастя потрібне його щастя, тож якщо — ні, коли, саме коли — не втратять, то буде, що захищати, що створювати і чим дихати. Ейджі саме зараз дихає Ешем, а тому на ньому подвійна відповідальність. Так, він сам так вирішив. Хоча б це йому можна покласти повністю на себе, хай йому грець.

Еш продовжує цілувати руки Ейджі, змушучи їх палати приємним вогнем під його поцілунками. Він дістається зап’ясть і дивиться так ніжно, що Ейджі швидко шаріється. Він і сам помічає рум’янець на щоках Еша.

Ейджі не раз його бачив, але в такій ситуації — вперше, і йому хочеться закарбувати це в своїй пам’яті назавжди. Щоб лежало отут, під серцем, замість цих клятих квітів, щоб замість них залишило сліди на його тілі та його душі й ніколи, ніколи не зникло.

Еш залишає руки Ейджі і повільно скорочує відстань між їхніми обличчями до мінімуму. Обпікає його щоку гарячим дотиком своєї долоні, до останнього не розриває зоровий контакт. Ейджі розуміє, що нервує, коли погляд Еша опускається на його губи. Ейджі відчуває його тепле дихання, і по його тілу біжать мурашки. А коли губи Еша обережно торкаються його губ, він на мить затамовує подих і заспокоється, заплющує очі. Це його Еш і він завжди піклувався про нього.

Поцілунок виходить коротким, майже невагомим, і Еш цілує знову. Чуттєвіше, даючи собі більше волі. Він розуміє, що так комфортно, як зараз, йому не було ніколи. І ця його приємна місія змушує його згадати про те, як сильно йому цього хотілося. Але він і не забуває, що спонсором цих відчуттів є хвороба Ейджі. Хвороба Ейджі — і ви знову в повному лайні з мінімальним шансом з нього вибратися. Зате цілуєтесь.

Еш посміхається у думках. Ейджі… З цим хлопцем з самого початку все було не так. Він був дуже добрим, дещо наївним, чомусь уважним до Еша і надто світлим для цього жорстокого світу. Він і зараз такий, і Еш знає, що зробить усе, щоб це світло ніколи не згасло в ньому. Зараз Ейджі знову зламав систему, знову пішов проти течії, жертвуючи своїм життям — і все це заради нього, заради Еша. Це… надає крила.

Еш цілує обережно, ніжно пробує на смак кожен сантиметр його губ, гладить гарячу щоку прохолодними пальцями. Наче вибачається через поцілунок за все, за що тільки можна, але Ейджі це не потрібно. Ейджі потрібен Еш.

Окумура тягнеться до нього, обвиває його шию руками, пестить плечі, запускаючи долоні під його нічну сорочку. Так близько і так не по-дружньому, як він давно хотів. Його щоки палають під долонями Еша, він завмирає на секунду, втягнувши в себе трішки повітря через ніс — запам’ятати цю композицію з їхніх запахів, що змішалися між собою, запам’ятати усі відчуття. Він розуміє, що й так ніколи цього не забуде, і повільно поглиблює поцілунок.

І ні, його не накриває знайомими відчуттями, бо це зовсім не так, як було тоді, у в’язниці. Тоді Ейджі був в щоці, потім у ступорі, коли відчув капсулу, що йому передають поцілунком, а потім зайнятий дорученням від Еша. Йому ніколи було дослухатися до відчуттів, та й Еш тоді був йому просто знайомим.

Але зараз… Зараз це так правильно. По-справжньому, легко й приємно — до нестями. Еш на смак як яблучна жуйка, як сонце, як мед з легким гірким присмаком степової квітки. Адоніс. Пора забувати про це. Про квіти, кашель, ганагакі. Нехай залишиться тільки Еш. Тепер тільки Ешу вирішувати, жити Ейджі чи померти.

Еш обіймає його однією рукою за талію і притискає ще ближче до себе. Цілує у підборіддя, щоку, куточок рота і знов у губи. У нього ніколи не було ось так — за згодою обох, від кохання, вільно і п’янко, так, що в голові приємно паморочиться, а думки стають такими туманними, густими й непотрібними. Так, він вже цілував Ейджі, але лише через необхідність. Зараз це теж необхідність, але зовсім інша. Ніякої капсули, ніякого ризику, ніяких глядачів. Вони двоє. І тільки вони двоє.

Еш відсторонюється, заглядає в темні очі навпроти і вдруге бачить в них таку заворожуючу силу, як тоді, перед стрибком через стіну, а ще — вже знайому глибоку відданість. Еш ще довго буде сумніватися в тому, що все це — для нього.

Він повільно нахиляє Ейджі назад, на ліжко, притримуючи його рукою зі спини, вкладає на подушку і знову цілує, нависаючи над ним. Ейджі здається, що у кожному місці, де Еш торкається його своїми губами, всередині нього, під шкірою, зникають усі рани, усі пелюстки, усі квіти, що повільно забирали його життя. Його прискорене гаряче дихання стає легшим і він відчуває, що тріпоче під цими дбайливими поцілунками. І хоче ще.

— Ти тремтиш, — помічає Еш, стурбовано заглядаючи йому в очі. — Усе добре?

— Так, це… це через тебе, — відповідає Ейджі і дивиться в зелені очі з відвертим бажанням. Ще. Доторкнися ще. Поцілуй. Не залишай мене.

Еш посміхається. Тепло і затишно. Лягає поряд і вкриває їх обох ковдрою. Тісно притискається до Ейджі й кладе руку на його груди, в тому місці, де серце усіяно смертельними квітами, і мовчки бажає, щоб вони швидше залишили його тіло у спокої. Ейджі накриває його долоню своєю. Так тепло, так близько. Найкраще, що вони можуть зараз відчувати. І поцілунки. Ще більше поцілунків.

Крізь обійми і взаємну ласку на них швидко накочує приємна сонливість, і Ейджі сонно прикриває очі, знову відчуваючи губи Еша на своїх долонях.

— Еш… — ледве чутно вимовляє він, розуміючи, що його розморило і стрімко кидає в сон.

— Ш-ш-ш, засинай, — так само тихо перериває його Лінкс. — Тобі потрібні сили.

Але Еш все ще не залишає його без уваги. Він тягнеться до нічної лампи і вимикає її, знову цілує руки Ейджі, зап’ястя, пальці, дихає шумно і тепло, проводить носом доріжки на чужих долонях. У кімнаті можна почути лише тихі звуки від сухих, але таких чутливих поцілунків в не менш чутливі долоні, а також затихаюче дихання двох нарешті з’єднаних душ.

У темряві кімнати, вже ступивши однією ногою у сон, Ейджі чує тихі слова, промовлені в його гарячі долоні.

— Ейджі, я хочу бути тільки твоїм. Тільки твоїм.

Ейджі відчуває вологу на своїх пальцях і засинає, побіцявши собі, що робитиме усе, щоб Еш ніколи не плакав. Хіба що з радості.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

2 Коментарі на “Адоніс

  1. Фанфік по Банановій рибі українською, я в раю 😱
    “Якщо вже мені судилося померти — я хочу бути поряд з тобою.” — це так зворушливо, я навіть пустив сльозу 😭 А їхні поцілунки — це так комфортно, так ніжно і тепло, я в захваті! Дякую за таку шикарну роботу, обов’язково перечитаю її.

     
    1. Дякую за відгук! Я так люблю цих двох, про них неможливо писати щось некомфортне^•^
      Дякую, що читаєте, буду писати ще!

       

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: