Autumn Halo, частина 2

– А знаєш що, Осаму?

Дадзай підняв втомлені очі на Оду, який стояв поруч і сперся ліктями об поруччя. Двері балкона ледь чутно погойдувалися на наскрізному вітерці, котрий рухав навіть штори всередині. Ода чомусь задумливо всміхався.

– Гайда на вечірку в честь запуску проєкту реабілітації дітей з ПТСР? На наступному тижні. Ми є серед запрошених.

Видихнувши дим, Осаму струхнув зотлілий кінчик цигарки кудись униз.

– Ми?

Сакуноске всміхнувся ще сильніше, спостерігаючи таке спантеличення на лиці молодшого.

– Так, – відповів Ода на видиху. – Я став натхненником цього проєкту, а один мій друг його реалізував, уявляєш? Тож він запросив нас. Гадаю вже час вас познайомити. Він просто неймовірна людина.

– Але в мене не буде ча-

– Буде, – Сакуноске постукав Осаму по плечу, й пройшов декілька кроків до виходу з балкона. – Я знаю, ти його все одно виділиш.

Дадзай мовчазно проводжав старшого поглядом. Затягнувшись опісля він видихнув дим кудись у небо, а потім хмикнув з усмішкою. І все ж він не може сперечатися з Одою в цьому. Осаму все одно б так і зробив.

 

 

Ода сидів за барною стійкою і чекав на свій чай, доки за його спиною за великим столом ледь всілася шумна і галаслива група із 5 молодих людей. Сакуноске не давав їм більше за 20 років. Вони у своєму розквіті молодості, коли ще мало думаєш про щось серйозне. Ода ледь помітно посміхнувся, згадуючи себе у такому віці. Так, це саме тоді він приєднався до Португая і до Морі. Після того, як майже все життя був найманцем, відносно проста робота з асистування Огая була як ковток свіжого повітря, як новий осяйний горизонт у житті. Проте із ностальгічних думок Оду вириває раптове звертання:

– Пане Сакуноске, чому відсіли так далеко? Підсідайте ближче!

Зблизька молодих людей, здавалось, було іще більше. Вони дали Оді сісти на дивані, доки самі із поваги встали та просто самі стояли поруч. «Такі милі діти», – Сакуноске не міг не всміхнутися з чергової жартівливої суперечки між двома у групі.

– Хлопці, ви гарно попрацювали сьогодні, – промовив Ода, оглядаючи кожного з присутніх. – Ще трохи та ми з вами будемо готові їх накрити. Не здивований, що такі талановиті люди працюють із самим Асмодеєм.

– Ми, якщо чесно, були трохи здивовані, коли він попросив допомогти вам, – хлопець, що сидів навпроти нього, ніяково почухав потилицю і посміявся. – Наша попередня справа ось-ось мала б добігти кінця, проте пан Асмодей відправив усіх вам на допомогу, – раптом хлопець подався дещо уперед і стишив голос, говорячи до Оди. – Пане Сакуноске, ви ж працюєте в Португаї майже із моменту його заснування, так? І 100% застали момент, коли прийшов пан Асмодей. Розкажіть, яким він був?

Ода здивовано закліпав очима, розуміючи з якими захватом і азартом на нього дивляться зараз ці зовсім ще молоді та зелені хлопці. Сакуноске врешті всміхається, відводячи погляд.

– Благаю, це питання мучить усіх нас від початку роботи з ним! Він завжди такий серйозний і зосереджений. Ну не вірю я, що він завжди таким був! У свої 18 він точно був переляканим курчам, чи скільки йому там було, коли він починав.

18.

Одасаку охнув про себе. На мить усмішка з його лиця зникла, а сам він мовчазно на мить опустив задумливий погляд, користуючись новою суперечкою між хлопцями в групі.

Точно. Вони ж не знають скільки йому років насправді.

– Та годі тобі! Поглянь на нього, відчуття, неначе він із пелюшок такий. Такими похмурими людьми тільки ото що й народжуються. Тільки народився, а вже дядько із вічно незадоволеним лицем. Хоча з виду й не скажеш, що він «дядько».

– Ще б пак! Коли нас відбирали на операцію в Цудзукі минулого року й знайомили з ним, то я думав, що він дитина дитиною, аж поки він не заговорив. У нього ж ще й голос, як у курця із 10-річним стажем! Зовсім вибивається із загальної картини. Це ж треба, і такі ігри генетики бувають. Якщо він зараз виглядає так молодо, то що було, коли йому було 16? Виглядав як першорічка молодшої школи?

– Взагалі-то він просто гарно зберігся. За 10 років, коли тобі теж буде за 30, то будеш сидіти або сивочолий, або із залисинами, і заздрити вічно молодому пану Асмодею!

– Пане Сакуноске, ви пробачте нам, – знову ніяково посміявся хлопець навпроти. – Просто пан Асмодей такий таємничий! Про нього взагалі нічого і нікому невідомо. Працюємо з ним уже як рік, а нового нічого не дізнались. От і будуємо іноді теорії про те, ким він таким важливим може бути в реальному житті, що такий обережний і тихий. Але ви ж знаєте його, так? Тільки не говоріть, що ні, пан Асмодей ніколи нас не відправляв на поміч комусь!

Сакуноске трохи зам’явся, не знаючи як саме відповісти. Оточуючі сприйняли це мовчання за згадування якихось деталей і з захопленою тишою мовчки переглядалися.

– Пан Асмодей… У житті трохи не такий, як у роботі. Я б навіть сказав, що він зовсім інший, – задумливо відповів Ода. – Неохайний, хаотичний, то жартує і сміється, то дратується з усього. Непостійний. Любить відеоігри. Одного разу він навіть притягнув ігрову приставку в кабінет самого Морі Огая і покликав мене грати… Непередбачуваний і завжди має щось своє на думці. Таким він… Був. Молодшим.

– А я тобі казав, ха-ха! Казав, що він лише на роботі такий! Жени мені тисячу єн, придурку!

– Що?! Це ж навпаки підтверджує те, що щоб чогось досягти потрібно на роботі бути серйозним і зосередженим, а не як ти, ідіотом.

– Зануда!

За новою сваркою у групі молодики й не помітили, як лице Оди похмурніло від одного лише спогаду про минуле. Про минулого Дадзая. І те, чому вони так віддалилися у цьому році.

Цудзукі. Близько року тому в одному з приватних залів ресторану Кохоку під час наради вищих чинів Португая був висунутий план операції «Варнава». Підтримана одностайно. Початок виконання був призначений на 21 вересня.

Швидка, тиха, непомітна – такою вона повинна була бути. Війну необхідно було закінчити до того, як влада введе воєнний стан у місті й не почне силове придушення до найменших зародків організованої злочинності. Ця війна давно вийшла з-під контролю. Морі не планував робити її такою масштабною. Морі не планував допускати таких руйнацій і жертв серед цивільних. І хоч Португай напряму ніяк не був залучений до війни – боротьба велася руками банд, що йому підпорядковувались – проте кожен у тому залі розумів: якщо вони запізняться, то ні про який Португай Індастріз уже мови не йдеться. Територія, вплив, гроші – у всьому цьому більше не було ніякого сенсу.

Якщо вони не поставлять у цій війні крапку зараз, то пізніше вже буде нікому це зробити.

Так думали всі ті, хто напружено слухав деталі операції у тому залі в ресторані Кохоку.

GSS прорахувались. Один із наближених до їхнього боса відчув наскільки ситуація стала серйозною. І вирішив зробити ставку. Одного з вересневих вечорів на одну з торгових точок Португая у Канагаві він відправив листа-звернення до Морі Огая, у якому висловив бажання розповісти про місцеперебування керівника GSS, таємничого чоловіка на прізвисько «Пророк». Натомість він попросив приєднатися до Португая.

Морі прийняв його пропозицію і за декілька днів на основі отриманих даних та інформації від розвідників була спланована операція.

Швидка, тиха, непомітна – такою вона повинна була бути.

Дадзай був одним з авторів операції «Варнава» і головним її диригентом. Групу, яка мала б ліквідувати Пророка, очолював безпосередньо він, проте також мав владу та право віддавати накази іншим. Перша його операція такого великого масштабу.

Її учасників ретельно обирали серед членів усієї організації. 831 людина була залучена включно із самим Дазаєм Осаму. Вони мали взяти Цудзукі в кільце і звужувати його, аж поки Пророк не був би ліквідований.

Вона повинна була бути інакшою. Інакшою.

Того дня, 21 вересня Ода постукав Дадзая по плечу і побажав удачі. Сакуноске мав бути на іншому завданні. Усміхнувшись йому останній раз, дещо сонний і в’ялий Осаму помахав йому наостанок і заліз до білого мікроавтобуса.

Після того дня звичний для Сакуноске Осаму додому вже не повернувся.

 

– Він… Він не сильно старший за вас, хлопці, – ледь чутно сказав Ода, дивлячись кудись у порожнечу, проте саме в цей момент галаслива компанія замовкає. – Не треба ставитись до нього, як до старого вічно незадоволеного діда. Часом він буває строгий і може здатися навіть безсердечним, проте він просто намагається вас усіх уберегти від біди. Не думайте, що йому байдуже. Ви – його відповідальність перш за все, а не просто ті, ким можна прикритися в бою. Він змінився за цей рік і певно, що я навряд зможу сказати вам точно хто він зараз. Проте щодо того, що він піклується про своїх людей чи не найбільше з усіх, я був впевнений раніше, впевнений зараз і буду впевнений в майбутньому.

Під здивовані переглядання між собою і напружене мовчання, Ода додав:

– Асмодей – просто-таки дуже заклопотаний хлопчисько. Ніякий він не демон.

То така була їхня реакція. Ода зовсім не здивований.

Осаму не любив розповідати про себе і це він перетворив на зброю. Чим менше про нього знають, тим більший страх він сіє своїм гострим розумом серед ворогів та союзників. Абсолютна влада, авторитет, визнання – це все давало те, що довкола нього було більше вигадок і пліток, ніж правди. Іншою ж стороною медалі були ці спантеличені лиця, що дивилися на Оду зараз як на ідіота. Котрі сприймали пана Асмодея як демона, як бога, як монстра, як боса, як кого завгодно й аж ніяк не як людину.

 

«Розум Осаму – це божественний дар і найжахливіше прокляття. Ким би він не був чи не хотів би стати, його розум робить його навіки рабом. Це – тяжка ноша лідера, з якою Морі вчив його змиритись. Така доля бути одним із демонів цієї організації. І Осаму… Був народжений саме для цього».

 

Врешті Ода встає із зітханням і крокує до виходу з кафе. Розгублені погляди його лиш у тиші проводжають.

– Обідайте і збираємось за пів години на паркуванні за рогом. Сьогодні маємо усе завершити.

– А ви куди, пане Сакуноске? Вибачте нам! Ми не мали б… – той, хто сидів навпроти нього, схвильовано скочив із місця, подумавши, що вони образили старшого, проте він зіткнувся із легкою посмішкою, коли Ода повернув погляд до них.

– Все добре, я піду пройдуся, – на видиху відповів він. – Відпочиньте добре, бо перерв я більше не дам.

Спантеличення вмить змінюється на обурення. Під ображені охи Ода виходить із кафе, рухаючи дзвіночок над дверима. Проте усмішка із його лиця вже не спадає.

«Такі милі діти».

 

5 днів до катастрофи.

 

---

Ацуші нервово стукав нігтем по ручці в машині, доки вони повільно проїжджали чергове перехрестя у центрі. Водій таксі так недоречно не поспішає, що Накаджима близький до того, аби вибухнути та піти далі пішки, проте присутність старшого за званням на сусідньому сидінні змушувала тримати себе в руках і не впадати у відчай остаточно. Хоча Накахара почувався не набагато краще.

На головному вході в йокогамьску прокуратуру вони розділилися: Кунікіда чимдуж побіг до відділку, аби підняти усіх на ноги, а Чюя з Ацуші попрямували до дому Дадзая на випадок, якщо він дійсно просто проспав. Проте з кожним новим перехрестям, яке вони проїжджали, Накаджимі все менше й менше здавалося, що в це дійсно можна вірити. Тривога віддавала тиском аж у грудях і Ацуші не знав що робити із собою, як зараз заспокоїтися і тримати себе в руках. Перед очима виникав той самий день. Сирість, яка тягнулася з підвалу, струмок крові по сходинках, тіло на землі й лазер снайпера у того на голові. Той самий жах, той самий холод по спині.

«Ми випустили вас із поля зору всього на декілька годин… Чому так сталося?»

Накахара був смиканим із самого ранку, із моменту зустрічі в коридорі. Ацуші не наважився спитати чому він настільки побитий, це було недоречно, проте лише зараз, кинувши на Чую короткий погляд, Накаджима дійсно про це задумався.

«Чому пан Накахара не знає куди пішов Дадзай уночі? Вони з території складу пішли разом.»

Машина підстрибнула на камінці з бруківки й Накахара неначе вийшов із трансу, злегка трухнувши головою. У Накаджими складалося відчуття, неначе Чюя винить себе не менше.

– Пане Накахаро, можна питання? – тихо промовив Ацуші та Чюя важко повертає до нього погляд. – Це ж вас пан Дадзай побив, так?

Очі Накахари миттю вражено розкрилися ширше, як і його щелепа опустилася вниз. Ацуші зосереджено вдивлявся старшому в очі.

– Як ти…

– Чому між вами сталася сутичка? – Накаджима перебив капітана, проте відчував, що повинен це зробити. – Я обдумував варіанти й міг би припустити… Що справа може бути не в новому замаху, а у вашій сутичці. Теоретично, вона також могла б бути причиною його зникнення, – Ацуші говорив на диво послідовно, як на хлопця, що працює детективом лише пів року, й Чюя важко ковтнув. – Тож, пане Накахаро, було б добре відсіяти усі непотрібні версії одразу. Що між вами сталось?

– Нічого суттєвого, – Чюя опустив очі й потер поранену щоку. – Ти надаєш забагато значення сварці, яка виникла через те, що я дав одному з бандитів підпалити кімнату. Я не встиг перезарядитись і через це ми втратили все. Включно зі слідом Астарота. Я отримав по заслугах.

– І… Це розізлило пана Дадзая, що він вас аж вдарив?

Накаджима не зводив уважного погляду з лиця Чюї. Щось у словах Накахари йому не сподобалося, це було чітко видно у бурштинових очах. Чюя здивовано бігав поглядом по салону, не знаючи як взагалі реагувати на це ледь не пряме обвинувачення, але зрештою Ацуші відвертається і тре втомлені повіки.

– Пане Накахаро, вибачте мені, – Накаджима видихає і трохи з’їжджає спиною по сидінню вниз. – Ніч не спав, ще й це… Навіть не знаю що думати та кого підозрювати. Зовсім уже маячню верзу.

– Так, я розумію, – Чюя з розумінням киває. – Це я мав би перепросити. Ми з Дазаєм мали б лишитись там і все проконтролювати, а не лишати все на тебе… Я не думав, що цей провал по ньому так сильно вдарить.

Ацуші не відповідає. Лиш повертається до вікна і мовчки вдивляється в похмурі йокогамськи вулички та на лиця похмурих городян, що купчилися біля світлофорів.

– Ацуші, чому Дадзай так боїться всього, що пов’язано з Португаєм?

Питання постало раптово, за ним у салоні повисла тиша, яку перебивало лише гудіння мотора й шурхіт коліс по асфальту.

– Боїться? – Накаджима запитує здивовано. Чюя повертається до вікна теж і задумливо вдивляється в невідому точку.

– Просто склалося таке враження, наче це дійсно так, – Накахара промовляє легко, наче це нічого не вартує. – Здавалося б він не із тих людей, що боялися б чогось подібного, проте… Коли мова заходить про Морі, то його наче підміняють. Чому?

Ацуші в повному спантеличенні не знає навіть в яку сторону йому зараз дивитися, тож він просто опускає погляд униз, на руки. Чи вправі він взагалі розповідати комусь це? Як взагалі Ацуші зараз повинен викручуватися і що вигадати, аби виправдатись? Перевести тему?

– Добре, не зважай, – подібно до Ацуші, Чюя сам вирішує з’їхати з теми, яку взагалі б не мав підіймати. – Навіть якщо ти знаєш, то я не певен, що це добрий тон таке розповідати стороннім.

Далі вони їхали в тиші. Накаджима полегшено видихнув і просто радів цій удачі. Більше щось запитувати йому не хотілося.

Машина зі скрипом зупинилась і двоє миттю встали з неї, аби далі до під’їзду вже бігти. Прошмигнувши у відчинені двері, Ацуші застрибнув на сходи першим – Чюя пропустив його, бо не знав куди далі. Двоє обминали спантеличених людей, не збавляючи темпу, аж поки не вибігли на потрібний поверх. Накаджима одразу ж повернув ліворуч і Чюя попрямував за ним. Усе, аби пришвидшитися на останніх метрах до потрібних дверей. Накаджима різко спиняється й кладе руку на ручку в сподіванні, що вони закриті. Проте легко натиснувши, двері зі скрипом відкрилися.

«Ні… Ні, ні, ні»

Заглянувши всередину, Ацуші жахнувся.

Там був повний гармидер.

Широко розкривши двері, Накаджима вбіг всередину, аби побачити, що безлад був усюди. Розкидані книжки, канцелярія, папери, розбитий посуд. Накахара невпевно пройшов за ним. Виглядаючи з-за плеча молодшого, Чюя почув тихе:

– Його тут немає.

Ацуші притуляється до стіни, аби повільно сповзти по ній на підлогу. Будь-які спроби заспокоїтися і зосередитися були приречені на провал. Накаджима тремтячими руками дістає із кишені телефон, проте він не може попасти по кнопках, аби ввести пароль. Необхідно терміново зателефонувати Кунікіді. Прямо зараз. Чим швидше він це зробить, тим швидше Дадзая почнуть шукати. Тим більший шанс, що із ним все добре. Ацуші не може знайти потрібний контакт, тож просто скролить угору-униз, аж поки Накахара не висмикує телефон у нього із рук і не телефонує. Однак Накаджима настільки наляканий, що не здатен навіть спробувати обуритися. Він просто дивиться в невідому точку й обіймає себе за плечі.

– Так, пане Доппо? Це Накахара. Дадзая вдома немає. У квартирі неначе тайфун пронісся. Зараз все оглянемо на сліди боротьби, – швидко проговорив Чюя, притискаючи телефон до вуха. – Направте сюди групу і оголошуйте його в розшук. Дорога кожна хвилина.

Вислухавши інструкції від Кунікіди, Чюя поклав слухавку й простягнув телефон Ацуші.

– Вставай, – похмуро промовив Накахара, насуплюючись. – Ацуші, ми знайдемо його. І чим швидше ти встанеш, тим більший шанс, що знайдемо саме живим.

Накаджима повільно повернув голову й застиг поглядом на власному телефоні. Виглядав Ацуші як ніколи жалюгідно, проте Чюя терпляче чекав бодай якоїсь дії від молодшого. «Він ще занадто зелений для цього всього», – цей висновок напрошується сам і тому Накахара не підганяє його. «Не знаю чим думав пан Фукудзава, коли брав його в спеціальний детективний відділ». Зрештою, важко видихнувши, Ацуші підбирає простягнуту річ і підводиться, спираючись руками об стіну. Чюя ж киває, а потім проходить глибше у квартиру, у вітальню.

Білий килим був засипаний різними книгами. Чюя провів очима уявну лінію від книжкової шафи до підлоги та раптово дійшов висновку, що якби тут дійсно була якась боротьба, то предмети не могли так злетіти випадково. Неначе їх скинули цілеспрямовано.

Крокуючи кімнатою та обминаючи перевернутий стілець, у якого була похилена одна ніжка, Чюя пройшов до робочого столу. Купа документів насипом. Напіввідкриті шафки у цьому ж столі змушували зробити висновок, що папери були витягнуті звідти. На підлозі лежали теки, в них – залишки документів, а біля – розбита чашка із залишками кави. Схоже тут щось шукали, а непідхожі варіанти розкидали з такою злістю, що в деяких кутках лежали зіжмакані кульки та канцелярія. Настільна лампа також була перевернута. Чюя пройшов далі, на кухню, і нічого, окрім розсипаних на підлозі круп поруч із численними баночками, котрі всі були зосереджені в одному кутку, не помітив. І битий посуд. Багато битого посуду. Ванна. У ній, на диво, було порожньо. А далі лишалася лише спальня, в котрій перше ж, що Накахара побачив, це уламки розбитого дзеркала на підлозі із підсохлою кров’ю на них. З кожною новою деталлю, яку він помічав, йому ставала все очевиднішою та очевиднішою одна річ.

– Тут не було боротьби, – промовляє Чюя, коли до кімнати тихими кроками заходить Ацуші. – Це все справа рук однієї людини.

– Однієї? – Ацуші спирається плечем об раму дверей. – Але кому це взагалі було потрібно?

Чюя не відповів нічого. Лиш мовчки вдивлявся у власне відображення в уламку дзеркала.

 

«Ацуші, чому Дадзай так боїться всього, що пов’язано з Португаєм?»

 

Накахара потер очі від утоми. Йому б і самому не завадило б поспати після такої важкої ночі. З того моменту він так і не зімкнув очей, як би сильно не намагався.

 

«Я обдумував варіанти та міг би припустити… Що справа може бути не в новому замаху, а у вашій сутичці. Теоретично, вона також могла б бути причиною його зникнення.»

 

– Якого ж біса сталося з тобою, ідіоте, – шумно видихнув Чюя й вийшов із кімнати під напружений погляд Ацуші. – Випустили із поля зору всього на декілька годин!

 

«Накахаро… Хто ти такий?»

 

– Ти справжня скалка в дубі, Дадзаю, – Чюя посміхнувся крізь зуби й стиснув кулаки.

 

«Дадзаю… Дадзаю, давай спокійно поговоримо! Я тобі не ворог!»

 

«Тоді поясни хто ти нахрін такий, інакше тебе навіть столиця не врятує!»

 

«Опусти зброю! Ти…»

 

– Невже ти… Боїшся мене теж?

Чюя не був певен чи поставив це питання в голос, чи все ж воно лиш так гучно прозвучало в його думках, проте перед очима за лічені секунди пролетіли яскраві картинки спогадів, котрі неначе пресом здавили грудну клітину. Накахара швидко оглянувся довкола ще раз. Гармидер. І відчуття дула холодного дула пістолета прямо у нього ж на лобі. Дадзай ледь його не пристрелив. Відгамселив і ледь не пристрелив. Гармидер. Чюя починає розуміти.

Ні.

Чюя вже все зрозумів.

– Ацуші? – після звертання Накаджима підняв на нього очі. Лиш тепер Накахара помітив наскільки великі синці у нього були. Хлопець виглядав зовсім кепсько, тож ідея, що раптом виникла в голові Чюї, миттю відкинула одну людину. – Залишайся тут, чекай на оперативну групу. Я хочу перевірити ще одне місце.

– Пане Нака-

Чюя його не дослухав, лиш швидко пройшов до виходу із квартири та зник за кутом. До напівпритомного розуму Ацуші дійшов лише глухий звук закривання дверів.

 

---

– Пригощайся, Макрелю, – Морі лагідно посміхнувся, киваючи в бік страв на столі. – Ми давно не обідали з тобою разом. Ти занадто завантажений останнім часом.

– Так, – на видиху відповів Осаму, стискаючи виделку в руках і вдивляючись у порожню тарілку перед собою. Їсти йому зовсім не хотілося. – Але я хотів би перейти до звіту, якщо ти не проти.

– І коли ти став таким зосередженим на роботі, – хмикнув кудись у стелю Морі, проте погодився. – Так, слухаю ваш звіт, пане Асмодею.

– У мене більше не лишилося сумнівів. Серед нас є кріт.

– Кріт? – Морі трохи вражено, проте з усмішкою підняв одну брову, поки тягнувся за мискою якогось салату, який Дадзай не зміг роздивитися до пуття. – Як добре, що я довірив це завдання саме тобі, а не комусь ще, – Огай намагається знизити напругу в кімнаті жартом, неначе він сам же про таке не підозрював, проте це не спрацьовує. Дадзай продовжує.

– Я ще не впевнений щодо того, хто це може бути, проте зараз можна впевнено звузити коло пошуку саме до директорського складу, – Осаму не хотілося їсти, проте в горлі раптово пересохло, тож він відпив яблучний сік зі склянки. – І тепер я можу точно сказати, що ця ж людина рік тому і здала нас GSS. Після всього, що ми знайшли на хімічному заводі, зв’язок є очевидним, – Дадзай важко видихає у спробі зібрати усі думки в купу. Йому ледь-ледь це вдається. – Хтозна що було б, якби ви не поставилися до зникнення зброї на складі в порту серйозніше, ніж зазвичай. Нам пощастило. Тепер лишилося лише спіймати за руку крадія і випитати хто дав йому доступ до сховища.

– Можливо у тебе вже є думки хто міг би це робити?

Осаму підіймає очі на Морі, котрий з усією цікавістю зараз вдивлявся йому в лице і м’яко посміхався, спираючись щокою об кулак. Дадзай не може не підмітити, що в порівнянні з минулими тижнями зараз Огай виглядає дещо краще, не таким змученим і понурим, проте він все ще відмовляється носити якийсь одяг, окрім чорного.

– У нас 4 підозрюваних, – пояснює Осаму. – Серед усіх членів організації лише виконавчі директори володіють достатнім обсягом влади, аби надавати секретну інформацію такого рівня іншим організаціям. Проте із цього списку можна спокійно викреслити пані Азазель.

Серед усіх виконавчих директорів вона найбільш лояльна як до вас, так і до організації. В її вірності можна не сумніватися. Пан Такритейя лише номінально має вплив у місті. Він на занадто короткому повідці у вас після всього, що накоїв два роки тому, тож я б його не підозрював теж. Пана Титивілія та пана Картієля… Необхідно перевірити. Бажано якомога скоріше.

– Гадаєш Ейс та Колонел мають до цього відношення? – Морі крутить виделкою у повітрі, роздумуючи над чимось. – Яка їм із цього вигода? Бізнес Ейса тримається лише на підтримці Португая, а Колонела ще не вбили лиш тому, що «таємничий пан Асмодей» забрав половину його гріхів собі.

– Інших варіантів немає, – підсумовує Дадзай, не лишаючи босу простору для сумнівів остаточно. Осаму очевидно, що Морі йому не вірить, проте розповів він усе це зовсім не для цього. – Проте, – Дадзай на здивування Огая продовжує думку, – я здогадуюсь що вони задумали.

Морі задумливо опускає очі, проте все ж киває. Осаму тепер здається, що Огай нарешті почав сприймати ситуацію цілком серйозно.

– Я з хлопцями зачистили декілька баз малих банд, які були помічені за використанням старих New Nambu M60. До цього ми помітили декілька партій, щоб шукати було простіше. За рахунок викраденої зброї як мінімум 6 невеликих ворогуючих між собою банд було майже повністю переозброєно. Проте це дивно, навіщо кроту допомагати організаціям, які окремо один від одного не мають ніякої ваги та проти нас при прямому зіткненні просто не мають шансів? Якщо до цього він надавав інформацію самим GSS. Чого він хоче? Я довго думав над цим питанням, однак знаєте що сталося далі? – Дадзай робить невелику павзу, аби відпити соку. З цоканням він повертає склянку назад і впевнено підіймає очі на Морі. – Далі на точку в Канагаві почали надходити погрози. І далі Ода зрозумів, що до них причетні залишки GSS.

– І до чого ти хилиш?

– Ти ж здогадувався, що це GSS і той самий кріт, а не просто якісь бандити, так? Здогадувався, і дав розбиратися з цим саме Одасаку, – Дадзай промовляє кожне слово чітко, із найбільш можливим у цій ситуації спокоєм. Морі трохи вражено кліпає очима, напевне, бачачи Осаму таким вперше. – Чому не мені?

– Давно я не бачив тебе настільки серйозним, – Морі чутно пирхає, а потім відкидається на спинку крісла й зітхає. – Макрелю, GSS напряму більше тебе не стосується. У тому вигляді, в якому ця ситуація є зараз, вона не становить загрози достатньої, щоб залучати туди Асмодея. До того ж-

– До того ж вони націлені на мене, – продавлює Дадзай. Злість ледь-ледь вдається стримувати з останніх сил. – GSS мстяться мені. Кріт цілиться в мене. Це моя особиста справа, не Одасаку. Скасуйте операцію і передайте цю справу мені. В Одасаку недостатньо досвіду, щоб впоратися із GSS, навіть у такому вигляді.

– Я повторюся, вони не становлять загрози достатньої, щоб залучати туди тебе. Я знаю, що Сакуноске впорається із цим, – твердо говорить Морі. Тепер в його голосі чується ледь стримуване роздратування. – Ти хоч розумієш наскільки ти зараз важливий для Португая? Я не можу більше допускати тебе до таких справ, як GSS. Ось-ось я оголошу тебе своїм спадкоємцем і буде дуже прикро, якщо ти постраждаєш просто зараз через свої емоції та почуття до Оди Сакуноске. Асмодей буде залучений лише у крайньому разі, якщо ситуація вийде з-під контролю.

– Вона виходить із-під контролю просто зараз! – Дадзай б’є кулаком по столу і підривається зі стільця. Він важко дихає і тупим поглядом дивиться в підлогу, доки Морі вражено не знаходить що відповісти. Напружена павза зберігається приблизно хвилину, доки Осаму, заспокоївшись, не продовжує. – Ми не знаємо скільки ще банд було переозброєно, ми не знаємо на яких умовах вони співпрацюють із GSS і тепер, – Дадзай наголошує на останньому слові, – тепер ми не знаємо як саме вони хочуть «зрубати голову» Португаю. Якщо це просто закінчиться здаванням мене поліції, то все закінчиться ще більш-менш добре. Що, якщо вони готують повноцінний реванш?

– Іди додому, Осаму, – від раптового звертання на ім’я Дадзаю неначе здавлює грудну клітину. Морі кладе виделку на тарілку і потирає рот серветкою, опустивши очі вниз. – Тобі потрібно відпочити. Я звільню тебе від роботи настільки, наскільки це можливо зараз, і виділю тобі декілька днів або взагалі тиждень на відпустку. Це був важкий рік для тебе.

– Тобто ти закінчиш цю розмову просто ось так? І нічого мені не відповіси на все, що я сказав? – Дадзай аж охнув від приголомшення, проте Морі у своїх словах був непорушний.

– У тому, що ти сказав, Осаму, логічного зв’язку немає, – Огай зітхає. – Планування кожного кроку цієї операції має бути чітким і виваженим. Нам не дозволено робити помилок, особливо коли ми маємо справу із GSS. Ти, Осаму, занадто виснажений роботою зараз, щоб мислити тверезо та адекватно оцінювати усі ризики. Тому я не можу тебе допустити до цієї справи.

Дадзай вражено стояв перед столом. Він стиснув з усієї кулаки, зціпивши зуби. Думки Осаму носилися зі сторони в сторону, він шукав ті потрібні слова, які б могли змусити зараз Морі передумати, проте Огай підіймає на нього погляд, у котрому Дадзай побачив те, що чекав там розгледіти в останню чергу.

– Просто довірся Сакуноске так, як йому довірився я, – керівник дивився на нього із ледь помітним в темних очах жалем. – Я вірю, хай там що він впорається з цим.

Осаму… Не знайшов що відповісти. Вважаючи діалог закінченим остаточно, Морі підвівся з місця і підсунув стілець до столу, аби натягти білі рукавиці на руки й покрокувати до журнального столу неподалік, де він лишив теку із документами. Коли чоловік обернувся, фігура Дадзая вже зникала за дверима. Під дедалі тьмяніший звук кроків Осаму Огай зітхнув і розкрив теку, опісля покрокувавши до свого кабінету.

 

3 дні до катастрофи.

 

---

Чюя ледь відчував свої ноги, проте не міг спинитися і на мить.

Накахара ледь пам’ятає як взагалі зміг пробігти декілька кварталів до набережної, проте він вирішив, що дивуватиметься цьому пізніше. В голові здійнялася справжня буря, Чюя не міг зосередитися ні на чому. Лиш коли він опинився на території набережної та побіг вздовж неї, вдивляючись у кожну лавку і лице, яке йому траплялося на шляху, він усвідомив, що зовсім не знає що скаже Дадзаю, якщо він його таки знайде. Це те, про що Накахарі було б варто задуматися ледь не одразу, проте все це стало неважливим, коли він лишень допустив підозру, що із тим йолопом з несмішними підколами могло щось статися.

Дадзай легковажний і Чую це дратувало, дратує і буде дратувати до кінця свого життя. Навіть після того, як двічі ледь не загинув від рук одразу двох кілерів, Осаму продовжував спокійно розгулювати вуличками Йокогами й, здавалося б, його це зовсім навіть не хвилювало. Піддавшись емоціям і пішовши у нелюдне місце, аби заспокоїтися, Дадзай навряд чи хоч одну думку допустив про те, що дав просто ідеальні умови для чергового замаху на себе. Чюя в цьому настільки впевнений, що це єдине в цій ситуації, щодо чого він не сумнівається.

Накахара сумнівається зараз навіть над тим, чи дійсно він вгадав із місцем, куди б Дадзай міг прийти, аби побути на самоті. І над тим, чи правильно це взагалі, що саме він біжить його шукати, а не його друзі із детективного відділу.

Чи правильно це взагалі, що саме Чюя зараз так наполегливо оббігає кожен кут і глухе місце, шукаючи Дадзая?

Накахара різко спиняється в кінці лінії набережної й коліна неначе б’є електричним розрядом. Далі бігти нікуди. Чюя пригинається, хапаючись за ноги й важко дихаючи. Втома здавлює його, немов підвищенням гравітації притискає до землі. Накахара відчуває, що сил стояти більше не має і готовий впасти на землю прямо тут. В очах темніє.

Однак він помічає здаля самотню постать, що сиділа на каменях напів у воді й нерухомо вдивлялася в море.

Неначе за велінням бога, незнайомець обертається.

Його губи легко рухаються, він щось говорить, проте за шумом хвиль, що б’ються об камені, його не чутно. Чюї це і не потрібно. Чомусь він чудово розуміє що той сказав.

– Дадзай.

Вони дивляться один на одного декілька хвилин і просто мовчать. Чюя здивований, Осаму чомусь ні. Накахара не може не відчути дежавю прямо зараз і не допустити думки, що насправді нічого за ці місяці та не змінилося. Вони так само як і раніше, зустрічаються на березі моря, і дивляться один на одного довго, протяжно, мовчазно, проте багатослівно одночасно. Між ними 10 метрів, Дадзай сидить на камені внизу, на дикому та закинутому пляжі, куди навряд чи часто ступає людська нога, Чюя стоїть вище, на обламаному кінці оглядового майданчика, прямо перед сходами, які б вели його униз, проте Накахара не може наважитися зробити й кроку далі. Лиш завмерши намагається підібрати бодай одне слово. І раптом він помічає в темних очах те, чого раніше ще ніколи в них не бачив.

Дадзай дивився на нього із жалем.

У якийсь момент Чюя помічає, що зовсім забув про те, що потрібно дихати. Він розриває зоровий контакт так само раптово, як раптово він і був установлений. Накахара машинально стискає пом’яту сорочку на грудях і дихає важко. Ривками. Руки обливаються сьомим потом, а серце відстукує стрімкий маршовий ритм.

Чюя не знаходить що сказати навіть при тому, що думав над цією розмовою усю бісову ніч.

Дадзай опускає стемнілі очі на пісок. Йому теж нема чого сказати.

Накахара врешті, зітхнувши востаннє, крокує по сходинках. Одна за одною. Він невпевнено стає на пісок, у котрому легко загрузали його туфлі, проте йде вперед, аби змочити свої штани у хвилі, що розбилася об берег у своєму хаотичному марші, і сісти на сусідній із Дазаєм камінь. Чюя в кроці від того, щоб намокнути повністю, будь-яка наступна хвиля, що трохи вище за звичайну, його підтопить. Проте зараз це чомусь не важливо. У момент, коли він випадково зачепив плечем руку Дадзая, це перестало мати якийсь найменший сенс.

– Давай поговоримо, Дадзаю.

Чюя промовляє тихо. Ледь чутно за криком чайок і звуком скочування хвиль над водяною гладдю, проте достатньо, щоб Осаму розчув це і занурився в думки чи не сильніше, ніж до цього.

– Я не знаю про що з тобою говорити, – Осаму навіть не повернув своїх очей на Чую, лиш непорушно вдивлявся кудись у лінію горизонту. – Дарма ти прийшов. Я можу легко закінчити зараз те, що почав уночі, і після побаченого на складі в порту маю на це повне право.

– Ти міг зробити це ще на складі. Просто лишити мене горіти разом із тими трупами. Всі повірили в те, що ми не встигли запобігти пожежі. Повірили б і в те, що я героїчно загинув там.

Резонно. Дадзай киває, проте все ще не дивиться на Накахару. Чюя користується миттю, доки подув легкий вітер і змахнув відросле волосся з лиця Осаму, щоб розгледіти наскільки втомленим він є зараз. Бліде лице і величезні синці під темними очима, які зовсім спорожніли.

– Чому не вбив мене там? Чому не вбив мене потім, коли вже наставив пістолет мені до лоба?

Бігаючи очима по сірим хвилям Дадзай шукає відповідь, проте не знаходить. Його бліді руки ледь стискають тканину сорочки.

– Я тобі не ворог. Точно не зараз, – Чюя наважується продовжити після хвилинної павзи.

– Тоді хто ти такий?

– Чюя Накахара, – легко промовляє столичний детектив і порпається у кишені, аби знайти пачку цигарок. – Капітан Чюя Накахара. Я – детектив, я – поліціянт… Я – людина.

Дадзай пирахає. Така банальна відповідь. Занадто очевидна навіть для такого, як Чюя.

– І донедавна Баракіель.

– Так… Баракіель, – Осаму здавлено сміється, проте не від радості. – Грішний янгол, як іронічно… Той виродок завжди вмів давати влучні кодові імена своїм наближеним людям.

– Згоден, – Чюя чи не вперше за день усміхається, підкурюючи сигарету. – Коли Морі охрещує тебе своїм демоном, то неначе передбачає твоє майбутнє іменем, яке дає. Тобі дав ім’я Асмодей… Ха, другий король пекла. Цілком відповідало твоєму статусу.

– Ти дізнався про це тоді, на складі, Чює? – раптово запитує Осаму, опісля на декілька секунд обриваючи свою думку. Однак не отримав ніякої відповіді. – Просто цікаво.

– Я… – Чюя не знає як сказати це. Вагання на мить збивають дихання. – Я впізнав тебе одразу ж.

– Тоді, у філіалі?

– Так, – Накахара затягується і видихає дим. – Ми працювали разом не один раз. Я добре запам’ятав лице того, на кого працював у 17 років. Якби ж ти уважніше дивився по сторонах, то можливо б впізнав мене тоді, у філіалі, теж.

– Як мило, – Осаму промовляє це зовсім без емоцій, саркастично, проте Чюя не збавляє посмішки. Він відкидається руками на камінь і всідається зручніше, аби споглядати далекий вантажний корабель, що поступово зникає в одному з терміналів порту.

– І можливо б ти знав як я тебе ненавидів тоді.

Дадзай обірвався посеред глибокого видиху. Він раптово повернувся до Чюї, аби побачити як розслаблено той сидить біля нього. Накахару ледь підтоплюють хвилі, штани вже дещо мокрі, проте тому чарівливо байдуже.

– У моїх очах ти був зарозумілим залюбленим дитинчам, котре біситься з того, наскільки легко в нього все виходить. Яке ніколи не знає труднощів, ніколи не дивиться зі свого п’єдесталу вниз і ніколи не рахується з чужими життями. Пихатий і самозакоханий ти навіть бровою не повів, коли, вийшовши надвір із головою Пророка, ти побачив пошматовані боєм десятки тіл наших людей. Лише з байдужим виразом обличчя наказав усім збирати своє шмаття і забиратися геть із району, доки не приїхала поліція. Ти не змінився навіть за 8 років, виглядав все таким же пихатим і самовпевненим, коли ми зустрілися у філіалі, – Накахара розповідав послідовно і рішуче, неначе все життя хотів це висказати Дадзаю прямо в лице. Однак в той же час кожне слово Чюя говорив з усмішкою на обличчі, неначе говорив про якісь дрібниці, зовсім неважливі речі. Але раптом легкість змінилася сумнівами. Чюя змовк, щось обдумуючи. Однак через хвилину мовчання врешті говорить: – Проте тепер… Я навіть не певен чи правильної думки був про тебе весь цей час.

Осаму нічого не відповідає. Лиш уважно слухає цей раптовий потік думок Чюї й ловить поглядом кожну зміну емоцій на зосередженому того лиці.

– Я зневажав тебе. Особливо коли ти пішов із Португая у найбільш скрутний час для організації й полишив усе на пані Азазель, а потім і на мене. Я зневажав тебе за ту легковажність, із якою ти робиш кожен крок у цьому житті… Зовсім без найменших сумнівів і жалю. У моїх очах ти був виродком, котрий не просто пішов із Португая, а ще й копав під нього і хотів нашкодити усім його членам. Хотів укусити руку, яка дала тобі життя і давала тобі майбутнє. Проте віднедавна… Спостерігаючи, як те, до чого я був прив’язаний більшу частину свого життя, руйнується просто на очах із таким масштабом і болем, бачачи скільки невинних жертв у цього безглуздя, я взагалі перестав розуміти що є правильно, а що ні. Останні роки Португай був для мене чимось далеким, високою ідеєю, проте за цим спогляданням угору я зовсім забув поглянути униз, на те, які наслідки ця мрія за собою несе… На чиєму боці я взагалі повинен бути у цьому штормі? Ким я дійсно хочу бути в історії: Баракіелем чи Чуєю Накахарою? – Чюя ставить питання в повітря, морю, проте відповіді на нього він не віднаходить, тож просто знову затягується і видихає.

– І ти знайшов відповідь? – Дадзай промовляє хрипло, поклавши голову собі на коліна.

– Спершу я думав, що ні, – Накахара струшує кінчик сигарети в море. – Проте коли ти дізнався хто я, я відчув, що часу думати у мене уже немає і я маю обрати зараз же. Часу на зволікання більше не лишилось. Однак коли я спробував дійти хоч якогось висновку і знайти відповідь, я раптово усвідомив, що мав її вже дуже давно. Ще у той самий момент, коли нарешті опустив очі вниз, на Йокогаму, і усвідомив, що більш прекрасного місця я ніколи у своєму житті не бачив. Тоді я дещо зрозумів. Весь цей час… Я ненавидів не місто, – Чюя підіймає очі на Дадзая, аби зіткнутися з ним поглядами. Осаму дивився на нього напівпрозорим темним поглядом, наче ці сірі силуети скель, серед котрих сіріють і їхні силуети. Море зустрілося з каменями.

Чюя збирається із силами, аби промовити ту думку, яка постала в його голові серед раптового штиля. Чітка і ясна. Вона стала висновком усіх тих тижнів роздумів і сумнівів, кожної безсонної ночі. І в момент, коли Накахара її промовляє, у грудях настає відлига.

– Дадзаю Осаму, я хочу допомогти тобі покінчити з існуванням того, що стільки років отруювало це місто – із Португаєм, – навіть за шумом вітру голос Чюї відчувався неначе найгучніший звук у всьому цьому до біса божевільному світі. – Або з тим, що від нього лишилось.

 

---

 

Ода ледь дихав, стискаючи своє плече. Він ще ніколи так швидко не біг, ще ніколи з такою стервенною силою не хапався за бодай найменший шанс вижити та заскочити за цей рятівний кут. Хлопцям пощастило менше.

Прямо за кутом, де Ода сховався від куль, за декілька метрів стогнав від болю той самий хлопець, що декілька днів тому соромився спитати про Асмодея. Він не добіг, не встиг, лиш проштовхнув Сакуноске вперед, а потім прийняв у груди автоматну чергу. Як на зло, жодна не влучила в серце. Град куль, що сипався на кут, з якого Ода пробував виглянути, остаточно позбавляв шансів хлопця на те, що старший закінчить його страждання. І Сакуноске стискає кулаки, намагаючись не слухати ці тихі благання про смерть. Він не може нічого вдіяти. Необхідно чекати.

По рукам стікала кров. Оді поцілили в ліве плече, однак цей тупий біль був єдиним, що дозволяло не вслухатися у звуки за кутом. Необхідно чекати підкріплення, яке з’явиться з хвилини на хвилину.

Чекати.

 

Цей план із самого початку був приречений на провал. Він і планувався, як провальний, щоб заскочити GSS зненацька і дати хибний слід. Ця спецоперація повинна була обернути слабкість Португая йому ж на користь. Вони мали надурити того серед них, хто зливав інформацію ворогам, вони мали не просто обвести GSS навколо пальця, а вирахувати зрадника. Простий і надійний, неначе швейцарський годинник. Кожному своєму виконавчому директору Морі розповів різні версії цього плану і лиш двом із них розповів правду. Спершу Ода погоджувався з цим, вважав, що пані Койо та Осаму серед усіх них є найнадійнішими. Тепер Сакуноске не розуміє чи повинен взагалі був хтось знати про цей план, окрім його групи й Морі. Ця гра… Не вартувала свічок.

Їх все одно обвели довкола пальця.

Найсумнішим серед усього цього було те, що перед тим, як вирушити на місію, він пив каву на балконі своєї квартири разом із Дазаєм, котрому дали тиждень вихідного, і пообіцяв йому, що все пройде добре. Що з Одою буде все добре. Дадзай спробував відмовити Сакуноске від цієї місії востаннє, неначе відчував, що щось піде не так. У них сталася гучна сварка, певно, вперше за декілька років. Проте поки Дадзай, мов натягнута струна, стояв і допивав каву, злісно стискаючи ручку чашки та зітхаючи, бо вже скурив останню сигарету, Сакуноске тихо вийшов із квартири й для примирення купив Осаму пачку цигарок і пообіцяв, що повернеться цілим. Пообіцяв… Тепер Ода не певен, чи взагалі має шанс стримати слово.

Звісно все пішло не за планом. Група Оди вирушила першою, підкріплення – за деякий час. Вони не мали викликати підозри аж до моменту, коли будівля не була б повністю оточена. Вони мали скласти враження, неначе покінчити з GSS прийшло всього 6 людей. Проте вони навіть не встигли дійти до позицій, які були зафіксовані планом… Їх там уже чекали.

Підкріплення просто не встигло прибути, а серед групи Оди лишився лиш сам Ода, котрий час від часу стріляє в різні сторони, аби скласти враження, неначе він відбивається, і рахує секунди до прибуття підмоги. Лишилося чекати 5 хвилин. Вони навіть не знають, що усе пішло не за планом, а Ода ніяк не може їм про це сказати.

– Досить! Він не відбивається.

Кров стигне у жилах Оди, він на мить припиняє дихати і просто завмирає. Він не вірить, йому почулося.

– Пане за кутом, я високо ціную ваші спроби потягнути час і дочекатися підкріплення, проте я знаю, ви здатні на більше.

Помилки нема, проте Ода не вірить своїм власним вухам. Ні… Ні, це не може бути він.

– Нужбо, Одо Сакуноске. Минулого разу нас позбавили можливості зустрітися віч-на-віч, у Цудзукі. Доки не прибули ваші люди, я хочу хоча б раз в житті побачити свого кумира. Даю своє слово, мої хлопці стріляти не будуть.

У коридорі за спиною Сакуноске почулося брязкання зброї. А потім в протилежному коридорі. І на балконі по той бік вікна. Ода був оточений із самого початку, проте єдиною причиною, чому його ще не вбили, схоже було лиш те, що саме він є Одою Сакуноске. Йому нічого не лишається, окрім як міцно вхопитися за пістолета, глибоко вдихнути й видихнути, а потім повільним кроком вийти з-за кута, прямо назустріч тому, хто з привітною посмішкою зустрічав його з розведеними широко руками, немов старого знайомого.

– Пророк… Я не думав, що ти достатньо обережний, аби пережити Цудзукі.

Ода вдивлявся в до скреготу зубів знайоме лице чоловіка у потертому воєнному камуфляжі зі шкіряною курткою й довгим сивим волоссям, котре той зв’язав у хвоста, чиї очі вмить засяяли від захвату. Пророк. Їх пов’язує не один рік співпраці як найманих убивць. У юні роки, коли Ода тільки починав своє становлення, як короля кілерів Йокогами, вони часто допомагали один одному у тяжких замовленнях, де потрібно було позбутися цілі у найбільш людних місцях. Вони були тими, хто визначав еліту серед найманих убивць, юні та неймовірно талановиті. І вже тоді Пророк був одержимий їхньою дуеллю. Дуеллю, на котру Сакуноске ніколи не погоджувався. Вбивства й адреналін не були сенсом життя для Оди, лиш тим, що йому добре вдавалося, на відміну від Пророка, котрий вбачав у цьому вищий сенс. Виконай завдання або помри. Покажи силу або помри. Переможи або помри. Їхнім шляхам судилося розійтися рано чи пізно, з віком Ода почав прагнути більш спокійної та менш ризикованої роботи. На відміну від Пророка. Ода довго думав, що вступивши до якоїсь організації чи банди, знайшовши своє місце, чоловік знайде свій спокій. І, можливо, так і сталося. Допоки Сакуноске не виконав завдання з ліквідації колишнього боса організації, котра стрімко набирала вплив і в перспективі могла б оголосити Португаю війну, й не зустрівся з Пророком через 12 років після останньої зустрічі.

Тоді Морі вперше намагався запобігати глобальному конфлікту із GSS, якого, зрештою, так і не вдалося уникнути.

– Зізнаюсь чесно, це було складно, – Пророк саркастично розводить руками. – Не думав, що те хлоп’я Асмодей виявиться переможцем у нашій останній битві. Якби не моя параноя, то він би зрубав голову мені, а не двійнику. Було б дійсно ганебно зазнати поразки від дитини.

Пророк гучно засміявся й, підійшовши до Оди ближче, постукав того по плечу, неначе старого друзяку. Сакуноске ковзав поглядом зі сторони в сторону, оглядаючи скільки людей взагалі зараз у повній готовності випустити по ньому кулю. Або Ода дочекається, доки Пророк награється у виставу, а потім віддасть наказ його прикінчити, або Сакуноске піде в атаку першим. Проте чоловік неначе уловлює його думки й хитає головою.

– Якщо вас так бентежать мої люди, то я можу їх прогнати, аби ми з вами спокійно поговорили, Сакуноске, – не чекаючи відповіді від Оди, Пророк голосно наказує. – Займіть свої позиції та готуйтеся відбиватися. Хутчіше, португайське підкріплення ось-ось прибуде. Дайте мені поговорити з людиною в тиші!

Віддавши честь, озброєні люди стрімко покинули залу, лишивши двох на самоті.

– Так от, – Пророк знову заговорив до Оди, який повільно опустив пістолет, проте так і продовжував напружено вдивлятися в знайоме лице, – оскільки все знову пішло дещо не за планом і коли я хотів викурити хлопчака з нори, то нарвався саме на вас, я б хотів запропонувати вам, Сакуноске, одну цікаву угоду.

– Що?

– За 5 хвилин розпочнеться бій між моїми людьми та вашими. Сили будуть рівні, тому Португай надішле іще підкріплення, котре очолить сам Асмодей. Але мої люди готові до цього, тож як тільки хлопчак ступить крок по землі цього заводу – фокус хлопців зміститься на нього. Вони спробують його ліквідувати хай там що, навіть ціною власного життя. Результат бою буде по-справжньому непередбачуваний… Але, – Пророк робить театральну павзу, проходячи повз Оду й вдивляючись у вікна сусідньої кімнати, котрі виходили прямо у двір перед підковоподібною будівлею, у якій вони були, – мої люди мають наказ «здатися» і дати хлопцю спокій, котрий буде виконаний за однієї умови, – Пророк легко усміхнувся, вдивляючись кудись у сторону, углиб коридору, з якого відкривався вид на двір перед підковоподібною будівлею. – Ви вб’єте мене. Переможете у чесній дуелі… Я краще вже помру від руки когось на кшталт вас, ніж Асмодея!

– Це все… Чого ти хочеш? – Ода вражено закліпав очима, проте здригнувся від чергового постукування по плечу й широкої вражої усмішки, у всі 32 зуби. Чоловік раптово опинився в Оди за спиною.

– Це було б справжньою честю для мене, Сакуноске! – Пророк мовив захоплено, його очі палали дикими вогнями. – Якщо моє приречене життя буде обірване самим королем вбивць Йокогами, котрий позбавив життя навіть мого колишнього боса, то це буде справжнім спасінням! Я буду врятований від ганьби другої поразки GSS перед лицем вбивчої машини… Буду врятований від їхніх мерзенних розчарованих лиць!

«Схоже, що він з’їхав з глузду», – під дикий регіт Пророка Ода насупився.

Подумки Ода рахував секунди та шукав можливість, аби зробити цей останній постріл. Йому зараз не потрібні ці ігри в долю. Як тільки люди Пророка відійдуть достатньо далеко, він застрелить його і покінчить із цим усім раз і назавжди.

– Але хлопчак помре, якщо ви програєте чи змахлюєте. За нашою дуеллю уважно слідкують, – Пророк раптово стишує голос і повертає погляд на вражене лице Сакуноске. – Ха-ха, а він до біса важливий для Португая, чи не так?! У такому юному віці та демон Морі Огая… Не здивований, що цей диявол саме його захотів зробити спадкоємцем своєї імперії. Справжній діамант, це чудо, що хтось на кшталт нього народжений саме у цьому пропащому місті. І водночас… Невиправно чомусь дурний, коли справа стосується вас.

Холод пройшовся в Оди по спині. Від усвідомлення того, що Пророк задумав насправді.

– Що ти-

– Знаєте, Сакуноске, я дійсно багато за цей рік дізнався про Асмодея. Наприклад те, що його звати Дадзай Осаму. Досить миле ім’я, як на такого монстра, – Пророк повністю проігнорував шок на лиці Оди і його питання, тож просто продовжив свій навіжений монолог. – Талановита малеча… Гадаю саме через його юний вік Морі його так наполегливо приховує від світу все, що пов’язане з ним. Навіть мій інформатор не зміг дізнатися більше про те, які в нього є слабкості. Здавалося, неначе він дитина без витоків і без коренів, прийшов із самого підземного царства і був народжений у пекельних стінах тартарарів… Аж поки Морі не схибив і не відправив розбиратися з GSS саме вас, Сакуноске. Я був дійсно здивований, коли побачив у відділенні пошти тиждень тому саме вас! А потім сам Асмодей дав вам в поміч людей, котрі минулого року відрізали голову моїй підробці, саме у той момент, коли ви дізналися, що тут є слід GSS. Хлопець уважно слідкував за цією справою з якоїсь причини! А як же йому знесло голову, коли він дізнався, що загинули всі, окрім вас… Він знає, що це пастка, але все одно прямує сюди! Ви весь цей час, із самого початку були пов’язані! Кожен раз, коли ви з’являлися замість нього, а він замість вас, не був збіг! Але хто ж ви один одному? Брати? Близькі родичі? Друзі?

Під регіт Пророка Ода клацнув запобіжником пістолета й наставив тому його прямо на лоб. Сакуноске лишився незворушним, спокійно вдивлявся в очі чоловіку й з виду важко було сказати, що це його зачепило. Проте з гидкої посмішки Пророка на це було зрозуміло, від того нічого не приховати. Він знав, що потрапив точно в ціль.

– Хочеш битися – уперед, – промовив Ода зі сталлю у голосі. – Чим швидше почнемо, тим швидше покінчимо з цим.

– Ось такого погляду я хотів, – Пророк з розслабленою посмішкою дістав із внутрішньої кишені своєї куртки пістолет, аби схрестити з Сакуноске руки зі зброєю. – Нарешті ми схрестили мечі, Сакуноске. Я чекав на це майже 20 років.

 

Дадзай знав, що це закінчиться ось так. Знав, проте все одно відпустив Оду на це кляте завдання. Тепер він нервово стукає по ручці дверей машини та благає усі сили, аби вони дісталися будівлі заводу якомога скоріше. За активними переговорами, котрі Дадзай слухав із рації в автомобілі, було зрозуміло, що GSS активно відбиваються, точиться важка битва і втрат достатньо. Ворог виявився більш підготовлений до зіткнення, ніж Морі думав. Ніж кожен думав. Дадзай нервово стукав по ручці дверей, аби лиш ні на кого зараз не зірватися. Всі думки крутилися довкола того, чому бісовий Морі не дозволив йому втрутитися одразу ж, до того, як все полетіло шкереберть.

Дадзай навіть не знав чи живий ще Одасаку. Зв’язок із силами всередині заводу був втрачений ще 15 хвилин тому.

Як Дадзаю доповіли 10 хвилин тому, попередньо усі надіслані сили 1 хвилі атаки були знищені, окрім самого Оди Сакуноске, який якимось чином зміг подати сигнал.

За 5 хвилин після повідомлення про те, що щось пішло не так, Осаму уже стояв у кабінеті Морі й вимагав, щоб Асмодей очолив групу підкріплення. Рівно тоді ж Дадзай вперше почув про те, що весь цей час за ним полював саме Пророк, котрий якимось чином вижив. Їхати туди – самогубство. Це без сумнівів пастка для Дадзая, адже Пророк уже зрозумів, що Асмодей і Ода Сакуноске пов’язані. Його просто виманюють, аби прикінчити, адже план із здачею його поліції цілком і повністю провалився. Можливо Одасаку насправді уже давним-давно мертвий.

Однак Дадзаю було вже начхати.

Осаму намагався відштовхувати будь-які думки про те, що Одасаку міг загинути. Надія його не покине доти, доки Дадзай своїми очима не побачить його мертве тіло. Ні, Одасаку пообіцяв…

Осаму напружено скрипнув зубами від того, наскільки сильно їх стискав.

Одасаку точно живий. Живий, бо завтра він повинен бути на тій бісовій вечірці із запуску проєкту. Він пообіцяв.

 

Ода ледь встиг сховатися за балкою, коли випущена куля пролетіла в сантиметрах від його вуха, дещо оглушивши. Сакуноске намагався не звертати уваги на гидкий писк, що заповнював весь простір його думок, і зосередитися на кроках Пророка, котрого на секунду він випустив із виду.

Завмерши на декілька секунд, Ода заплющив очі й повністю поклався на своє єдине вухо, котре здатне було чути. Кожною жилкою свого тіла Сакуноске відчував силу власного серцебиття. Те, наскільки воно було швидким. Проте з кожним новим повільним вдихом і видихом, серце відстукувало все спокійніше і спокійніше. Аж доки Ода не відчув кожною своєю клітиною ці тихі обережні кроки. І… Пророк справа.

Миттєвий постріл у фігуру, що на долю секунди визирнула з іншого боку балки та Ода відстрибує за інше укриття. Пророк заскулив крізь легкі смішки. Пряме влучання. Писк у вухові пройшов, тепер Сакуноске знову чітко все чує і повністю контролює поле битви. Рахунок 1:1, тепер в обох є поранення в плече.

Проте далі Пророк не йде в наступ, Ода напружується не до кінця розуміючи що той задумав і який наступний крок він зробить, тож вирішує не чекати, а контратакувати, доки ворог не оклигав після останнього пострілу.

У момент, коли Ода хоче вийти з укриття, на нього застрибує Пророк і валить на землю, пробуючи ударити ручкою пістолета по голові, схоже, він вирішив не перезаряджатися, а застати противника зненацька. Різкий перехід у ближній бій, проте Сакуноске був готовий і до цього. Ода ухиляється від першого ж удару, а потім потужним ударом коліна в сонячне сплетіння Пророка перекидає того через себе й кладе на лопатки. Проте ця атака не пройшла для Сакуноске безслідно – ворог зачіпає його поранене плече й Оду неначе б’є струмом по всьому тілу. В момент дезорієнтації, Пророк завдає удару ліктем по голові й швидко підводиться.

 

Те, що битва була спекотною… Було ще м’яко сказано.

Сили 2 хвилі атаки виявилися абсолютно неготовими до такого опору й були в слабкому становищі. По ним вели вогонь із вікон і даху, доки все, на що вони були спроможні, це відповідати аби-як, ховаючись за кущі, дерева й напівзруйновані стіни старого паркану ще часів імперії. Найгірше в їхньому становищі було те, що вони не до кінця розуміли наскільки ж сили противника їх переважають.

Дадзай чітко усвідомлював, що коли вони прибудуть, то ціллю №1 стане саме він, тому він ставив найголовнішою задачею не увійти в будівлю, а виманити на відкритий простір. Навіть попри розуміння, що Ода повинен бути усередині, Осаму все ще мислив тверезо і реалістично: вони не знають скільки зараз людей на стороні ворога, наскільки добре вони озброєні та чи не ховаються там іще бандити – увійти в будівлю заводу й нав’язати боротьбу в обмеженому просторі означало б смерть. Тому Дадзай вирішив ризикнути й примусити GSS спробувати перетягнути бій надвір, зробити його більш хаотичним, влаштувати плутанину, аби було легше підібратися до цілі №1. Це ризик, однозначно ризик. Дадзай одразу ж мав це на думці, проте озвучив Морі зовсім інший план, бо знав, що таке Огай не схвалить. Проте це був чи не найшвидший спосіб дістатися всередину.

Осаму не знав скільки людей по ним стріляє, проте був упевнений, що їх менше. Вони повинні спробувати скористатися цим, загубитися в масовості сил, котрі зібрав Португай, аби вибити GSS із заводу, й виконати покладене на них завдання. Можливо вони роблять це прямо зараз, однак Дадзаю більше нічого не лишається, окрім як влетіти з ноги на поле битви й продемонструвати абсолютно всім і кожному, що він прибув, він тут, він не ховається. Осаму повинен поманити їх пальцем і зробити все, аби щонайменше половина спробувала вийти із заводу на відкритий простір.

Дадзай ставить на цей план усе, що в нього лишилося – власне життя.

Тож коли автівка спиняється, Осаму одразу ж виходить, не чекаючи на охорону, й впевнено вибігає з-за дерев, аби змахнути руками й широко усміхнутися страху прямо в обличчя. Під свистом куль і вереску зброї, у вогняному світлі вмираючого сонця очі Дадзая палають, а силует його стає подібним чомусь божественному. Демонічний сміх вривається в бій і кожна смертна пара очей зараз обертається на нього.

– Асмодей тут, виродки! Нападайте!

 

Пророк притискає тіло Оди до землі, проте не може душити його двома руками через прострілене плече. Натомість стикає горло Сакуноске ліктем здорової руки й частими сильними натисками хоче вибити з того останній кисень у легенях. Це можна було б уже давно закінчити, якби Ода не поцілив Пророку прямо в кістку, чим повністю вивів його ліву руку з ладу. Чоловік не може дотягнутися до пістолета й не дозволити Сакуноске під ним вирватися. А той лиш чекає відповідної нагоди, з останніх сил, що його покидали, намагаючись відтіснити від себе ворожий лікоть.

– Навіть якщо ти вб’єш Асмодея… Це нічого не дасть, – перед очима Оди темніє, він ледь зміг прохрипіти це достатньо гучно, щоб Пророк його розчув. – GSS занадто слабкі, щоб перемогти Португай зараз… Навіть вбивши Асмодея, у вас нема шансів.

– Я знаю, – з сумною посмішкою шепоче Пророк. – Навіть якщо я вб’ю вас обох, то мені все одно лишиться жити не більше декількох днів. GSS розчиниться у часі так само як і кожна вами знищена організація… Проте я хочу бути тим, хто потягне Португай за собою у безодню, у вічність. Це обіцянка. Тримаючи на руках свого колишнього боса, я зберіг у серці його останню волю – знищити Португай… І я виконаю її навіть пожертвувавши GSS.

– То це все… Чого ти бажав? До чого тоді… Канагава?

– Мій партнер… Дійсно вірив, що GSS може воскреснути та розчавити Португай, – хмикнув Пророк, дещо послабивши хватку. Схоже він і сам уже втомився. – Він не надто розумна людина… Сподіваюсь, що його теж скоро прикінчать. Він вірив, що Асмодей це лиш інструмент, остання сходинка Португая, щоб підібратися до Морі. Я ж знав, що це Асмодей і є фундаментом. Лиш знищивши його Португай рано чи пізно складеться, неначе картковий будинок.

Ода відчував, як його свідомість повільно витікає крізь його пальці. Перед очима ставало все темніше, сили покидали тіло. Приємне передсмертне запаморочення, котре затуманювало останні краплини розуму, що ще здатні були функціонувати. Ода ще пробує чіплятися, тягнутися до життя, проте Пророк виявився сильнішим. З останнім ривком і останнім вдихом Сакуноске в цілковитій темряві все ж ловить пальцями холодну ручку. На останньому рвучкому видихові Ода промовляє:

– Зустрінемося в пеклі, виродку.

 

Дадзай не пам’ятає коли взагалі він востаннє так багато бігав, проте із роллю демона, що переміщається в просторі та з’являється то тут, то там, він справляється чудово. GSS мали форму воєнізованих групувань Португая, вони були готові до того, що зіткнення може стати близьким, однак їхній план був приречений на провал.

Хоча б тому, що половина сил, котра прибула з Дазаєм, була в схожому на його одязі, що і плутало ворога більше, і виділяло його на фоні людей у чорних пальто й офіційному костюмі. Осаму сам до кінця не розуміє як йому вдалося так швидко роздобути той одяг у такій великій кількості.

Сил GSS виявилося небагато, проте й вони не були повними йолопами. Частина їхніх бандитів лишилася в будівлі, однак вона більше переховувалася, ніж підтримувала вогонь, оскільки щосекунди люди Португая могли почати штурм будівлі. І вони мали рацію, саме це ось-ось збирався зробити Дадзай, проте він абсолютно не переймався тим, що його план подальший план був прочитаний, наче відкрита книга.

Він розумів, що GSS втратила останні шанси у той момент, коли спробувала прорватися надвір і під прикриттям його прикінчити.

Як будуть розгортатися події надалі – сенсу уже не мало. Ось-ось мали прибути нові сили й штурм таки відбудеться, а будівля буде взята. Єдине, що хвилювало зараз Дадзая, це те, чи встигнуть вони це зробити до того моменту, як Ода точно буде мертвий. Осаму був упевнений, він живий, проте поранений. Занадто проста смерть для когось на кшталт Оди Сакуноске, але якщо бандити GSS всі свої сили спрямували надвір, то всередині ніхто не відбивається. Вони точно думають, що з Одою покінчено, але ні, він живий. Він просто прикидається мертвим і вичікує слушного моменту. Це Ода Сакуноске. Він – король вбивць Йокогами. Він не може бути мертвим…

Він пообіцяв.

Проте з кожною затягнутою миттю бою темні руки сумнівів все наполегливіше чіплялися за сліпу надію Дадзая. З моменту останнього повідомлення від Оди минуло близько 30 хвилин. Навіть якщо Ода поранений… Який шанс того, що він все ще живий?

Дадзай трухнув головою, коли сховався за уламок стіни. Вогонь майже стих, лиш ледь-ледь вчувалися поодинокі постріли. Сил GSS майже не зосталося, всі вони або загинули, або повернулися до заводу, або знайшли сховок і вичікують моменту. Однак зробленого було цілком достатньо, аби штурм пройшов вдало. Сили 2 хвилі атаки та група Асмодея почали збиратися до купи в очікуванні подальших наказів. Початкову фазу плану було цілком і повністю виконано. До прибуття нового підкріплення лишалося рівно 2 хвилини.

– Одасаку, благаю, протримайся ще трохи, – невідомо кому прошепотів Дадзай, виглядаючи з-за свого укриття прямо на будівлю заводу й оглядаючи розбиті його від куль вікна.

 

Ода не поцілив. Куля пролетіла прямо біля вуха Пророка, оглушаючи його на декілька секунд, проте той зненацька зорієнтувався і спробував вихопити пістолет із рук противника після удару ліктем Сакуноске в лице. Невдало. Ода схопився в ручку занадто сильно. Сакуноске з останніх сил тримався, аби не втратити свідомість, тому явно не оцінював силу для своєї хватки.

Скориставшись нестабільним положенням Пророка, Ода потужним ударом коліна б’є ворога в район нирки. Точно і швидко, напрям у кут був напрацьований роками тренувань у юності й був неначе козирь у руках Сакуноске. Пророк падає на землю й випускає із захвату руку Оди з пістолетом, коли той навпаки – підіймається. Однак Сакуноске не встигає вирівнятися – у нього все ще крутиться голова і темно перед очима – однак цієї секунди було цілком достатньо для Пророка, аби поставити йому підніжку й повалити на землю знову, змушуючи випустити з рук зброю. Ода з гуркотом падає прямо на спину й скреготить від болю, проте відкидає пістолет задалеко для ворога. Вони обидва приходять в себе приблизно одночасно, тому з ривком стрибають до зброї, аби врешті зробити цей останній постріл. Однак зненацька підлога здригається, двоє аж підлітають від вибухової хвилі й Оду оглушають неймовірно близькі сплески гранат. Через відлуння постріли вчуваються звідусіль і дезорієнтують, а вони усипали коридори заводу неначе градом.

 

Штурм розпочався.

Осаму неохоче пропускають всередину, проте він вперто тримається біля авангарду і бере активну участь в атаці. Оборона GSS розсипається на очах, однак вони все одно намагаються чинити опір. Вороги обрали дуже ризиковану, проте дієву тактику – партизанську. Вони дозволяли силам Португая пройти глибше в будівлю заводу, а потім чинили точкові атаки, створюючи відчуття масовості їхнього захисту. Дадзай здогадувався для чого вони вирішили фактично підписати собі смертний вирок – вони тягнуть час. Швидше за все, вони також чекають підкріплення, однак Осаму постійно себе ловив на думці, що не розуміє для чого взагалі весь цей цирк і чим це взагалі допоможе. Навіть якщо хтось прибуде їм на допомогу – сенсу в цього не було. Вони однаково не мають таких сил, які має Португай, вони вже не проб’ються до заводу і не визволять своїх із оточення. Вони самі своєю необачністю накликали на себе таку потужну відповідь.

Тож для чого це все було? І чому вони далі опираються?

Відповідь надходить, коли GSS різко припиняє вогонь, а бандити кидають зброю і підіймають руки.

Дадзай розштовхує своїх людей і грубо хапає одного з бандитів за комір, коли той необачно приклав пальця до вуха. Він притискав маленький навушник, бо погано розчув наказ.

Наплювавши на небезпеку, Осаму одразу ж прикладає навушник до вуха, і в цей момент він забуває як дихати.

– У Пророка зупинилося серце. Повторюю, у Пророка зупинилося серце. До виконання «Наказ 89 – здатися в полон».

 

Дадзая намагалися хапати за руки, проте його вже було не спинити. Осаму розштовхував усіх, хто траплявся йому на шляху, й біг коридорами закинутого заводу так швидко, як взагалі міг. На очі наверталися сльози й важкими каменями злітали з щік. У голові лиш одна думка: «Я блядський ідіот».

Звісно ж Дадзай про все здогадався. Він чув від Одасаку не мало історій про його юність як найманого вбивці та про самого Пророка, з котрим вони пішли різними шляхами. І звісно ж знав, що той був одержимий дуеллю. Пророк не був ідіотом, він прекрасно розумів, що GSS розчавлять і вдруге, проте тепер він вирішив зробити це падіння більш феєричним і померти від рук старого друга по ремеслу, забравши його із собою на той світ. Пророк не був ідіотом, на відміну від Дадзая, котрий не зрозумів цього всього одразу.

Тепер Осаму чіплятися лиш за слабку надію, котра розчинялася у все важчому і важчому переконанні про те, що все скінчено. І в цьому винен лиш він сам.

Він міг спинити Одасаку. Міг.

І не спинив.

Дадзай першим забігає на останній поверх заводу, першим оглядає кожну кімнату, аж поки не бачить яскраве помаранчеве світло сонця, що вже заходило, крізь арку найбільшої зали на поверсі. Осаму з розбігу чіпляється пальцями за кут, аби повернути без втрати швидкості, але завмирає, коли бачить два тіла й залиту під ними кров’ю підлогу.

Одне із них – Одасаку.

Дадзай зривається з місця й падає біля нього. Руки Одасаку холодні, неначе лід. Осаму обережно підбирає його важку голову, аби вкласти собі на коліна, й не зчувається, як зривається в сльози. Одасаку… Він весь у крові. Кожен клаптик його одягу просякнутий багряною рідиною й руки, й бинти Дадзая швидко тьмянішають від неї. Лице Оди спокійне й розслаблене, неначе він просто солодко спить, а на його бліді щоки великими краплинами спадають сльози.

Осаму не встиг. Одасаку так банально стік кров’ю.

Дадзай тремтячими руками гладить чужі холодні щоки й важко ковтає повітря. Він не вірить. Не вірить, що цих усих зусиль виявилося недостатньо.

Поруч лежить тіло Пророка. Уже справжнього. Йому вистрілили декілька разів прямо в груди. Одасаку переміг у цій битві, переміг, проте Осаму міг зробити все, щоб її взагалі не сталося.

Осаму міг не пустити нікуди Одасаку ще цього ранку.

Ода б лишився живий.

Дадзай думав, що у нього більше нічого не лишилося всередині. Його серце остаточно зів’яло ще тоді, у Цудзукі.

Як же Дадзай помилявся.

У грудях на мільйон шматків розривалося те, чого, як він вважав, уже просто немає. Біль віддавав аж у ребра, аж у кістки і кожну клітинку тіла. Дадзаю хотілося вирвати це, із максимальною силою і найсильнішим можливим болем роздерти це все на шмаття, спопелити себе у цьому сонячному вогні від ненависті до Морі. Від ненависті до Пророка.

Від ненависті до себе.

– Ти ж обіцяв, – Дадзай ледь чутно схлипує, вдихає повітря ривками. – Ти ж мені бляха обіцяв…

– Так, обіцяв.

Дадзай обривається на половині вдиху, слідкуючи за своєю сльозою, котра скапнула на чужу щоку знову, аби помітити напівпрозорий погляд блакитних очей з-під прикритих повік і посмішку.

– Ти нестерпний, – він хрипить. – Я втратив свідомість, а ти мене вже хоронити зібрався. Хоч би пульс перевірив.

Осаму не здатен контролювати своє мовлення. З його вуст вириваються якісь обірвані й рвучкі звуки, котрі не складаються ні в одне зрозуміле слово. На нього втомлено дивився блідий Одасаку й тягнув слабку усмішку, бігаючи поглядом по заплаканому нерухомому обличчю Дадзая.

Ода ледь знаходить сили, аби підвестися, і в цей момент його з усією силою таранить Осаму, чим ледь не змушує його знову впасти на землю. Дадзай кричить в істериці настільки гучно, що на звук позбігалися всі, хто взагалі був у цій будівлі. Осаму то бив Одасаку кулаком у спину, то з новою силою обіймав, ледь не ламаючи ребра, і безперервно проклинав і Оду, і Морі, і Пророка, і кожну бісову людину на Землі. Сакуноске лиш хрипло сміється, слабкою рукою гладить Дадзая по розпатланому волоссю й тихо сподівається, що хтось таки викликав лікаря, інакше він дійсно ризикує ось так по-дурному взяти та стекти кров’ю.

 

---

 

Едогава настільки зосереджено читав звіти по справі, що зовсім не помітив, як двері в архів відчинилися. У тіні полиць Ранпо було ледь видно, проте гість все одно помітив його, тихо поставивши біля того чашку з рідиною. Едогава зовсім не звернув уваги на це, тож прийдешній ненав’язливо прочистив горло. Однак Ранпо все ще не реагував. Лиш знявши з маківки кепку-восмиклинку, гість зрозумів, що Едогава насправді заснув із документами в руках.

Ранпо сопів настільки тихо й неметушливо, що зовсім не хотілося його чіпати. Останнім часом Едогава працював невластиво для себе багато. Проте в архіві було пильно й прохолодно, тож гість легко трухнув плече Ранпо, аби не злякати.

Лиш за декілька хвилин тормощіння Едогава все ж подав знаки життя й втомлено підняв голову.

– Фукудзаво… Чому ще не вдома?

– Бо вже ранок, – Юкічі важко зітхнув, спостерігаючи, як підлеглий в’яло тер сонні очі. – Ти пробув тут усю ніч… Знайшов те, що шукав?

– Майже, – Ранпо опустив голову на чашку з кавою біля себе й зовсім без сорому одразу ж жадібно відпив половину. – Мені треба ще година і я зв’яжу все в купу.

– Ранпо, краще йти додому і відпочинь, – Фукудзава повільно підводиться на ноги. – Справа може й почекати.

– Я хочу бути певен, що не помиляюся, – Ранпо пересів у позу лотоса й поставив теплу чашку собі на коліна, а потім потер очі знову. – Або… Помиляюся.

– У мене якесь дежавю, – Фукудзава хмикнув і опустив очі, про щось задумуючись. – Ти ж колись точно так само сидів і думав над тим, як знайти Асмодея.

– Ото ви згадали… 7 років минуло вже, – Ранпо відпив знову й вдягнув назад на маківку свою кепку-восьмиклинку, яку зняв до цього Юкічі й потім поклав на підлогу. – Іноді задумуюся над тим, що було б, якби я не погодився піти з вами на церемонію прощання із загиблими в цьому інциденті, а просто б лишився собі у відділку… Ненавиджу випадковості. Вони часом так сильно заважають у розслідуваннях і моїй дедукції. Проте саме ця змінила настільки багато всього, що в це навіть повірити складно.

– Життя – це набір випадковостей. Не все може бути ідеально, не все може мати конкретну логіку і не все повинно їй піддаватися. Саме тому ти й не працюєш один. Лиш у команді із Доппо і Дазаєм у твоєї дедукції найбільша сила.

– А цього всього могло б просто не бути, – Едогава кидає легку усмішку й прикриває очі. – Скільки ж усього ми розкрили за ці роки. Ми ловили маніяків, викривали цілі банди й провели вже стільки спецоперацій разом. І невже весь цей час Дадзай дійсно…

Ранпо знову відпиває і відкидає голову назад, аби потупити поглядом у стелю і на спадаючі із неї часточки пилу.

– Ти й сам сумніваєшся, – через невелику павзу, Фукудзава промовляє це ледь чутно. У коридорі чутно метушню, робочий день уже почався, співробітники почали сходитися, проте навіть так слова керівника відділку було на диво чутно. – Я в цьому не дуже впевнений теж. Хай там що, але за ці роки Дадзай жодного разу не давав приводів сумніватися у своїй вірності. Навіть коли наше розслідування про Португай зайшло у глухий кут, він сприйняв це нормально і терпляче чекав. Здавалося, наче йому взагалі стало байдуже.

– А що, як не стало? – Ранпо важко зітхнув. – Дадзай так легко погодився перейти на наш бік, бо він ненавидів Португай і Морі, а я дав обіцянку, що разом ми з ними розберемося. Але цього так і не сталося. Чи міг він дійсно просто взяти все у свої руки і-

– Дадзай зник!

До архіву забігає Кунікіда, навіть не скинувши верхній одяг. Він важко дихає і швидко оббігає очима від лиця до лиця. Фукудзава зривається з місця одразу ж, хапаючи Доппо за рукав, і тягне за собою. Ранпо лиш чув, як Юкічі швидко розпитує Кунікіду, проте слідом за ними так і не пішов. Едогава видихнув і в один ковток допив свій напій. Швидко зібравши всі документи й фотографії, що випали з теки, Ранпо напроти неквапливо підвівся і потягнувся. Оглянувши кімнату в останнє на предмет того, що він міг щось забути, Едогава врешті крокує до виходу і сам. У голові він прокручує слова Фукудзави й сам дивується тому, що погоджується з ними. Він і сам не до кінця розуміє чи правильно це взагалі сумніватися в тому, з ким ви пройшли через вогонь і воду за ці роки. Але і не розуміє водночас чи правильно це взагалі сумніватися у своїх сумнівах, коли ти детектив ледь не у два рази довше.

– Якщо ти вмер, Дадзаю, то все стало б набагато простіше, – Ранпо не певен чи промовляє він це в голос, чи то так гучно прозвучали власні думки. – Однак… Ти точно не вмер. Дуже шкода.

---

Цокіт десятків келихів через відлуння лунав із кожного куточка широкого залу. Що правда, шампанське тут було радше для краси, ніж щоб гості випивали. Вся увага в декораціях, закусках і напоях була сконцентрована на дітях.

 

Осаму нетерпляче стукав носаком по асфальту, уважно слідкуючи за кожною зміною значення на світлофорі. Спершу він вирішив, що від філіалу до потрібної йому адреси не так вже довго йти, до того ж по дорозі був непоганий квітковий магазин, проте тепер дійсно сумнівається чи правильним рішенням це було. Швидко кинувши оком на годинник, Дадзай цокнув язиком від розуміння, що він і без цього вже непристойно запізнюється. І врешті спалахує зелений сигнал. Осаму пхає руки в кишені глибше через подих холодного вітру, котрий у цьому легкому пальті здавалося неначе залазить глибоко під шкіру.

 

– Пане Сакуноске, дуже радий вас бачити! – Оду раптом стукають по плечу пораненої руки й це змушує його спочатку ледь не підскочити від раптового болю, потім дещо здивовано поглянути на Анго і вже опісля розвернутися на голос. За ним стояв високий чоловік у світлому костюмі й широкою посмішкою на обличчі.

– Ми знайомі?

– Я один із меценатів дитячого будинку, діти якого у вас у гостях, – чоловік стискав у одній руці келих із майже повністю допитим шампанським, а в іншій – запаковану іграшку. – Ми з вами особисто не знайомі, проте я дуже багато чув про вас. Ви жертвуєте цьому дитячому будинку ледь не більше за мене. Таких чистих серцем людей дуже важко зустріти в наш час.

– Дякую, – Сакуноске зніяковіло усміхнувся й повернувся з запитальним поглядом на Анго. Той не зміг стриматися й тихо розсміявся, а потім підійшов ближче, аби прошептати на вухо:

– Ти набагато відоміший, ніж ти думаєш. Більшість гостей тут тебе знає.

– Справді? – Ода невдавано дивується, скидаючи бровами. – Я ж нічого такого-

– Пане Сакуноске, не будьте такими скромними! – новий знайомий закидає руку на плече Оди, однак уже обережніше, схоже він нарешті помітив, що одна з рук Сакуноске перебинтована і зафіксована бандажем, та змахує келихом. – Скромність звісно прикрашає мецената, однак вас тільки хвалити й нахвалювати. Я абсолютно не був здивований, що ви й в таких проєктах участь берете. Тож хотів би сказати другий тост! – гучним вигуком чоловік привертає увагу всієї шумної зали. – За здоров’я пана Сакуноске!

– За здоров’я пана Сакуноске! – лунає у відповідь і трьох миттю оточують, аби цокнутися келихами. Людей настільки багато, що важко проштовхнутися, однак це викликає в присутніх лише веселий сміх і ніякову усмішку Оди, котрий в такому міцному захваті нового знайомого ледь може дихати.

 

Осаму спершу думає швидко покурити, однак коли врешті за поворотом він помітив потрібний магазин, коробка з сигаретами була закинута назад у кишеню. Коли Дадзай відчинив двері, у ніс ударив різкий запах троянд, що змішувався з іншими квітами. Була невелика черга, проте цей час Осаму вирішив витратити на роздивляння які готові букети вже є й перевірку гаманця у кишені. Сьогодні Дадзай вже забував його в переговорній кімнаті, тому не зміг вранці купити собі сигарети й тихо страждав від того, що через завал не може й на хвилинку вийти до магазину. Однак Ода, наче справжній супермен, прямо перед тим, як піти на місце зустрічі зі своїм другом-психотерапевтом, котрий і організовував цю вечірку, забіг до Дадзая прямо в кабінет і приніс йому нову коробку.

Осаму насправді не довго думав над тим, які саме квіти він хоче подарувати. Вибір ледь не одразу впав на жовті камелії, це улюблені квіти Одасаку. Однак на жаль готового букету у залі він не помітив, тож, зітхнувши, він вирішив, що замовить букет, а потім врешті вийде та покурить. Він до непристойного запізнювався, настільки, що Дадзай уже не певен чи є насправді сенс приходити, але у думках миттю сплив голос Оди: «Навіть якщо ти прийдеш прямо перед самим закриттям центру, я все одно буду радий, що ти прийшов». Тож коли черга нарешті підходить до Осаму, він дещо схвильовано промовляє:

– Букет жовтих камелій, будь ласка. З усіх, що у вас є.

– Ви впевнені? – пристаркувата жінка підіймає одну брову і мовить дещо здивовано. – Їх лишилося 9. Можу запропонувати інші кві-

– Так, цілком впевнений, – Дадзай миттю киває і дещо розгублено всміхається. – Чим більше, тим краще.

 

– Твій син точно прийде? – Анго ледь чутно кличе Оду, проте той відривається від розмови з меценатами й відходить у бік, до Сакагучі. – Можливо щось сталося?

– Він трохи затримується, проте скоро буде, – Ода швидко підняв очі на настінний годинник. – Схоже він і справді вирішив подарувати мені квіти. Певно стоїть десь у квітковому в черзі.

Під тихий сміх Оди, Анго з нерозумінням підняв одну брову. Сакуноске пирхнув, але пояснив:

– Сьогодні вранці він запитав мене чи даруватимуть мені квіти. Я сказав, що ні, а він так здивувався, – Анго згідно кивнув. – Проте… Він вирішив, що якщо дійсно ніхто не подарує мені квітів, то він буде першим. І з чого це він такий уважний…

– Може тому, що ти ледь не вмер вчора? – Анго стишив голос і кивнув на руку в бандажі.

– Дрібниці, – хмикає Ода й щиро усміхається Анго. – Звичайний день на роботі.

 

Дадзай не може бігти, тож фактично просто швидко йде, притискаючи букет жовтих камелій до грудей. Відстань виявилася більшою, ніж він спершу думав, проте шукати зупинку для громадського транспорту було вже пізно. Не часто Осаму так просто гуляє містом і тим паче цим районом, хоча й працює тут із 15 років. Йому постійно не вистачало часу помітити, що тут постійно змінюються магазини й кафе, їх то купляють, то продають, то вони переїжджають, а квітники вздовж вулиці знову й знову засаджують різними рослинами, котрі цвітуть до останнього теплого подиху вітру в році.

Вечоріє, небо заливається багряним сяйвом у переливі з перламутровими хмарами й сотнями пташок, що шумно здіймаються вгору й витанцьовують свої останні піруети перед відльотом у тепліші частини країни, світу. Вулиці жвавішають, починають свої виступи вуличні музиканти. Осаму споглядає це все із відкритим ротом і вирішує, однозначно вирішує частіше гуляти бодай цим районом. Якби не те, що на нього чекають, він би так і лишився слухати “Asleep Among Endives” у виконанні старця із глибоким низьким голосом і проникливим поглядом. Дадзай перестрибує бордюр, аби вийти на новий пішохідний перехід, і згоджується, що потрібно обов’язково витягти Одасаку погуляти містом. «Він же дуже любить слухати вуличних музикантів… Я зовсім забув про це», – Осаму притискає букет до себе сильніше й врешті переходить на правильний бік. Якщо йому не зраджує пам’ять, то за кутом старої будівлі храму повинен бути центр, у який його запросили. Дадзай пришвидшується і помічає велику стоянку, котра ледь не повністю забита машинами. Щасливо видихнувши, Осаму розуміє, що дійшов.

 

Ода гадав, що до цього часу людей повинно було стати менше, проте сталося якраз навпаки – все більше і більше різних людей з’являлося в залі та кожен із них спішив привітатися із Сакуноске. Анго й сам був вражений цьому, адже не очікував такої кількості охочих підтримати цей проєкт, проте він з гордістю представляв Оду кожному, хто хотів із тим особисто познайомитися, лиш подумки радіючи, що вони зробили дитячу зону і найменші серед них не беруть участі у цій тисняві серед дорослих. У якийсь момент гостей стає настільки багато, що вони скупчилися в невеликих дверях входу до центру, й не могли пройти ні назовні, ні всередину. Допоки не виникло сутичок, Анго вирішив доки не пізно вирушити на допомогу і згладити цю ситуацію, полишивши Оду ненадовго, проте той тримався уже набагато бадьоріше й спокійно давав раду усій тій увазі, що на нього була спрямована. Час вечірки майже сплив, проте гості й не думають розходитися. «Що ж, певно Дадзай не зовсім усе й пропустив», – Ода легко посміхається, піднімаючи очі на натовп. Він не чекає побачити там знайоме лице, проте дійсно на це сподівається. Однак посеред тисняви раптом здіймається перебинтована рука із букетом жовтих камелій в руках. Він застряг у проході й Ода сам не помічає, як починає широко усміхатися. Вибачившись перед співрозмовниками, Сакуноске ставить свій келих на стіл, а потім обережно, обминаючи людей не скільки через ввічливість, скільки через травмовану руку, прямує до входу, аби висмикнути Осаму з натовпу всередину. Сакуноске тягне руку кудись уперед, за спини людей, що намагаються скинути верхній одяг, чим заважають іншим пройти, сам не бачить куди, лиш сподівається, що його долоню зустріне той, хто йому потрібен.

Букет з жовтих камелій знову занурюється у натовп і Ода втрачає його із поля зору, однак за руку його раптово впевнено хапають, тож Сакуноске, і секунди не зволікаючи, тягне за собою з усіх сил, на відкритий простір, сподіваючись, що дасть Осаму віддихатися після такої тисняви. Першим із натовпу показується пишний букет, котрий стискає перебинтована рука. Витягнувши того за вільну руку у центр зали, Ода радісно обертається й тягнеться того обіймати, проте його груди раптово зустрічає холодне дуло пістолета, котре виринуло з-під букета жовтих, неначе сяйво місяця в мороз, камелій. А з-за пишних бутонів показуються тьмяні й злі, однак зовсім незнайомі Оді очі.

Груди пронизує різкий біль і Сакуноске сам не зчувається, як опиняється на землі. Вуха заклало від гучності вистрілу, проте серед шуму вчувалися далекі постріли й нажахані крики людей.

 

Катастрофа.

 

Дадзай пригальмовує перед потрібними дверима, аби вкласти пишний букет у ліву руку, а правою натиснути на ручку дверей і пройти всередину. Проте вмить широка промениста посмішка спадає з лиця, а очі розширяються в жаху. Лиш тепер власні думки стихають і Дадзай розуміє, що звідусіль лунають крики. Повз Осаму пробігають декілька чоловіків, грубо відштовхуючи його, проте руки його настільки обм’якли, що букет просто випадає із рук прямо в струмочок крові, що тягнувся від центру великого залу до самого входу. Підлога усіяна людьми. Вони лежали хаотично, часом навіть один на одному, а вцілілі лиш бігали довкола них і намагалися надати першу медичну допомогу. Осаму не міг поворухнутися, лиш оглядати кожне лице, кожну фігуру і шукати там знайомих рис. Однак серед тих, хто був на ногах, на свій жах Дадзай нікого не знаходить, і в’язке усвідомлення неначе продирається йому глибоко під шкіру.

Оди серед них немає.

Він рушає з місця, ходить і оглядається тепер уже на підлогу. Все ще не дихає, легені все ще не зустрічають кисню. Осаму геть забув як це робити. Це і не є важливо, зараз нічого не є важливим. Дадзай пришвидшується, ходить більш рвучко, смикано, тепер підбігає від пораненого до пораненого і зовсім не відповідає на питання, котрі йому ставлять інші. Він їх не чує, вуха неначе закладені. Лиш коли Осаму доходить до дальнього кутка залу, лиш тоді він помічає на собі знайомі блакитні очі, котрі він шукав із самого початку. Вони дивляться на нього знизу, із підлоги, а губи намагаються щось сказати, однак за шумом натовпу Дадзай того зовсім не чує.

Осаму неначе б’є струмом і він зривається з місця.

Падаючи на коліна перед ним Дадзай зовсім не реагує на те, що ледь не збив із ніг чоловіка, котрий стояв поруч з Одою.

– Ви викликали швидку? Скажіть, ви викликали швидку?! – Осаму швидко оглядає тіло Сакуноске й бачить, що тому затискає рану якась незнайома жінка. Однак цього недостатньо, їй не вистачає сил, тож Дадзай прибирає її долоню, грубо відштовхує й сам натискає на груди з усіх сил. Бинти одразу ж тьмянішають. Дадзая з ніг до голови оглядають присутні, котрих Дадзай зовсім таки не помітив і помічати не збирається. Йому потрібна лиш одна єдина відповідь.

– Хлопче, я питаю – хто ти? – зненацька Осаму сильно смикають за плече й він зустрічається із зовсім незнайомими йому очима за круглими окулярами.

– Я його син, я – Осаму! Покличте вже блять яку-небудь допомогу! – Дадзай зовсім не бажає відволікатися на це й повертається назад до Оди, щоб помітити, як очі того почали повільно закриватися. – Ні, ні-ні, Одасаку, не смій закривати очі! – Осаму легко б’є Сакуноске по щоці й той рвучко смикається на це. Ода намагається, проте у нього ледь виходить. – Одасаку, я прошу тебе, протримайся так само як і вчора. Я знаю, я вірю, що ти це-

– Осаму, слухай мене, якщо я не скажу цього зараз… То я не скажу вже ніколи, – Ода важко дихає. За кожним його словом вчувається булькання, мовить він хрипло, важко, з лоба стікає піт. Осаму хоче спинити його, заткнути рота, аби той не робив собі ж гірше, проте Сакуноске одним лиш своїм поглядом наче наказує, забороняє й думати про таке. Дадзай стискає рану сильніше й підсувається ближче. – Осаму… Тобі всі говорять, що ти народжений демоном. Що ти… Син самого диявола. Але я знаю… Що це не так.

– Про що ти-

– Слухай мене, – на важкому видихові вимовляє Ода. – Твій талант, твій розум… Це не лише найжахливіше прокляття… Це і божественний дар також. Він не належить організації, не належить Морі… Він належить саме тобі. І тобі вирішувати… Як ним розпоряджатися, Осаму, – Сакуноске кашляє кров’ю, корчиться від болю, проте збирає останні сили, що спрямувати їх у слова. – До цього… Ти лише руйнував, бо вірив, що лиш на це ти спроможний… Але чи не ти був тим… Хто врятував тих двох хлопчаків хіміків? Ти думаєш, що не знаєш, що правильно, а що ні, однак насправді ти завжди… Ти завжди це відчував, чи не так? Навіть із диявольським талантом, Осаму, навіть під гнітом… Ти продовжував бути добрим. Я не хочу, щоб ти ховав цю доброту за байдужістю. Я не хочу, щоб ти її боявся. Будь ласка… Покажи її всьому світу. Не… Не будь… – голос Оди поступово стихає, однак навіть пошепки він продовжує говорити. Осаму не може навіть поворухнутися. – Не будь, як я… Не лишайся в темряві, бо так звичніше. Вийди на… Світло. Ти народжений не лише… Для руйнування. Дай своєму дару… Другий шанс та інший сенс. Використовуй його, щоб… Рятувати… І… Хоча б заради мене… – Сакуноске більше не мав сил тримати свій погляд на очах Дадзая, тож останні краплини сил, що витікали крізь його пальці, він спрямував у найтихіший шепіт, у рух губ, щоб промовити два слова: – Іди… З Порту… Га…

На останні букви сил не вистачає й повисає тиша. Очі Оди повільно розфокусовуються, тепер він дивиться немов крізь Дадзая, а голова опускається на підлогу. З губ Сакуноске зривається останній рвучкий і хриплий видих.

– Ода… Саку…?

Дадзай промовляє самими губами, проте навіть під долонею своєю він відчуває, як почала холонути чужа кров.

Йому не відповідають.

Вільною рукою Дадзай підбирає руку Оди на підлозі й з усієї сили її стискає у себе на колінах. А на них капають важкими краплями сльози.

Осаму щось говорять, стискають його плече, трусять, проте в голові його знову і знову. Знову і знову…

Лунає його голос.

---

Це був важкий місяць.

На відміну від Морі, Дадзай не може дозволити собі розкіш демонстрації скорботи та хоча б ходити в чорному одязі. Ні, Осаму просто змушений поводитися так, неначе нічого й не сталося. Це найгірша частина кожного його дня. А ця частина його дня зазвичай займає весь його день.

Дадзаю нічого не стало самому взятися за справу GSS і знайти що зрадника, що того, хто стріляв того дня в новому центрі психологічної підтримки дітей із ПТСР, котрий не пропрацював жодного дня, так і закрився в той же день. Зрадників виявилося декілька, а саме пан Картієль та один з охоронців Дадзая. Звідси вони й знали так багато про Осаму як Асмодея.

Банально так, що аж смішно.

Картієля позбулися в ту ж ніч, коли Дадзай зрозумів, що то був саме він. Втопили разом із машиною після катувань. Дадзай не хотів чути виправдань, пояснень, його це більше не цікавило взагалі. Лиш від нових підлеглих він дізнався, що Картієль ненавидів Морі й хотів через GSS знищити його і Португай, але Пророк зрадив його в останню мить і привів їхній чудовий план до смерті. Охоронець сам наклав на себе руки, коли зрозумів, що їх викрили. Вбивцю ж Оди Дадзай наказав зловити та мучити. Осаму був злий, він був готовий спопелити у своїй люті кожного, хто хоч руку доклав до того, що сталося. Замучити так, щоб єдине, про що вони мріяли, це смерть. На 2 день катувань Осаму особисто завітав до вбивці Оди, був ладен своїми ж руками його задушити, перед тим піддаючи нелюдським стражданням. Однак у голові трималося одне єдине питання, котре не давало закінчити справу, не дозволяло дотиснути горло, натиснути на курок після того, як наставив тому пістолет до голови. Чому він повернувся? Чому ж втратив шанс врятувати своє життя і не зник, а повернувся, щоб убити Оду? Навіщо? Це питання не давало ні їсти, ні спати, і в момент, коли Дадзай врешті його поставив, його свідомість немов попливла від люті. Відповідь виявилася до страшного банальною.

– Бо він твій батько. Нашою ціллю було змусити тебе страждати.

Опісля Дадзай сам пустив тому кулю в лоба, наплювавши на те, що їм потрібні були деякі інші роз’яснення.

А потім Дадзай сів біля тіла прямо на підлогу й декілька хвилин вслухався у стукіт свого серця прямо в скронях. Більше не було сил встати.

Ода помер через впертість якогось ідіота.

Проте навіть розмазавши ненависне лице по підлозі, навіть вистріливши в мертве тіло ще декілька разів, Осаму відчував їдку діру у себе прямо в грудях і в’язке відчуття порожнечі.

Навіть вбивши цього виродка…

Йому не стало легше.

Стрілянина була резонансною. Вона викликала більше уваги, ніж хотілося б Морі, однак він зробив усе, що було в його силах, аби вся сутність і причини стрілянини лишилися таємницею та пішли у вічність, слідом за виконавцем того злочину, з котрим уже давним-давно розібрався особисто Дадзай. Поліція відчайдушно намагалася зробити все, аби поворушити цю справу, однак вона застрягла на місці через відсутність найменших доказів і підозрюваних.

Убивця декількох меценатів і одного психотерапевта уже давно був у могилі.

Для чого стільки жертв? Він сказав, щоб відвести очі поліції та не давати їм приводу концентруватися саме на Оді. Певно, думав, що зможе уникнути гніву Асмодея і той не знайде його аж настільки швидко. Однак ні поліція, ні громадськість ніколи не знатимуть справжньої натури цього безглуздо жорстокого злочину. Можливо в чомусь це навіть на краще, людям не потрібно знати, що у цьому місті їм може просто не пощастити опинитися поруч із кимось важливим та загинути від випадкової кулі. Дадзай це розуміє, проте після чергового дня вдавання, ніби нічого не сталося, з кожним новим вечором, що він проводив у повній тиші квартири Оди, в котру перебрався остаточно, щось у грудях у нього боляче стискає й не відпускає ніяк, аж поки він не усвідомлює одну річ: він хоче, аби про цю брудну правду дізнався увесь світ.

Все життя Осаму це секрети. Він береже таємниці Морі, Португая, найрізніших кримінальних банд і сам складений весь із таємниць. Дадзай прийняв це давно, адже саме таким має бути непереможний лідер. Проте лиш зараз Осаму сидить на дивані холодної до тремтіння самих кісток квартири, у котрій він взагалі не зачиняв ні вікна, ні двері на балкон, і не розуміє чи дійсно він повинен жити саме так. Чи… Хоче він жити саме так? Чи може він взагалі до кінця життя нести ці секрети й мовчати? Дадзай все частіше дивиться на Морі й дійсно не розуміє як той так легко прийняв цей бік медалі ноші боса. Дивиться і не зчувається, як в ньому починають кипіти дивні відчуття шоку і злості, котрі змішувалися в кашу не були чимось однозначним. Як Морі несе крізь життя ці секрети, навіть не дивлячись на те, що вони стають все важче і важче?

Чи в цьому суть бути лідером Португая – бути рабом таємниць, навіть якщо вони ламають тобі кістки?

«…Твій розум це божественний дар і найжахливіше прокляття. Ким би ти не був чи не хотів би стати, твій розум робить тебе навіки рабом… Така доля бути одним із демонів цієї організації. І ти… Був народжений саме для цього»

Осаму впускає голову в руки й до зірочок перед очима стискає на маківці власне волосся.

Це те, що йому повторювали із року в рік. З дня у день. З хвилини у хвилину. Це слова, які він прокручує в голові постійно. Вони підіймали на ноги, змушували терпіти біль, втому і страждання. Це призначення, це зобов’язання не просто перед однією людиною, а перед тисячами, хто є частиною Португая. Ні про яку зраду організації й мови йти не може. Він собі не дозволить. Морі йому не дозволить. Це ноша, яку ніс Огай, і повинен понести він. Така доля бути одним із демонів цієї організації. Він повинен мовчати. Це…

«Тобі всі говорять, що ти народжений демоном. Що ти… Син самого диявола. Але я знаю… Що це не так… Ти народжений не лише… Для руйнування»

Дадзай стискає в руках ту саму останню подаровану коробку цигарок, в котрій вже давно їх немає. Він не може її викинути, руки просто заливаються в тремтінні щоразу, як він думає про це. Коробка вже м’яча, вицвіла, давно втратила форму. Однак Осаму просто не в змозі випустити її із рук навіть на хвилину.

Це все, що у нього лишилось від Одасаку. Більше нічого.

Через місяць після інциденту Дадзаю нарешті віддають його тіло. Для Португая і справді не є великою проблемою організація похорона за день, тож Осаму взагалі не думав про це. Він мало про що думав узагалі, коли постало питання організації церемонії прощання, котру краще провести не лише окремо для Оди, а для всіх загиблих разом, лиш погодився коротким кивком і згодився взяти на себе половину всіх витрат. Дадзай знав, що церемонія буде тихою і скромною, ніхто не хотів зайвого розголосу. Лише родичі загиблих і деякі друзі. Не більше.

Чи знав Дадзай, що все піде взагалі не за планом?

Абсолютно ні.

Приїхавши на визначене для церемонії місце, Осаму не чекав, що до кладовища буде настільки важко потрапити. Людей було сотні. Кожен хотів вшанувати пам’ять людей, котрі просто безкорисливо допомагали дітям. Кладовище ще ніколи не пахнуло таким різноманіттям квітів і навіть вітер пізньої осені не міг перебити цей різкий запах. Найбільше квітів було усіяно довкола фотографії людини, посмішку якої Дадзай бачить востаннє. На ньому Ода сидів у своєму улюбленому барі й Осаму сам його сфотографував, мовляв, у Сакуноске занадто мало фотографій себе. Цьому фото трохи за рік й Дадзай не розуміє лиш одного…

Чому вони більше ніколи разом туди не ходили.

До Осаму підходять і виражають найглибші співчуття, доки той лиш і думає про те, що з радістю б пустив кулю в лоба людині, котра сказала, що Дадзай є родичем для пана Сакуноске. Він навіть не до кінця розуміє вдаваний цей жаль чи ні, однак цього цілком достатньо для бажання якомога швидше із цим усім покінчити. Дадзаю просто нестерпно зустрічати черговий співчутливий погляд на собі й однотипні слова співчуття й нерозуміння про те, як така трагедія взагалі могла статися й чому хтось такий хороший і світлий має помирати так рано. Однак він повинен мовчати. Це ноша, це зобов’язання, він повинен стояти й дякувати кожному за банальні слова підтримки, які зовсім не допомагають, лиш змушують злість закипати в жилах.

Злість на самого себе.

Бо він повинен хай там що тримати цей секрет.

Схоже Морі дізнався про те, що на церемонії прощання скупчилася неймовірна кількість людей, тому він не приїхав узагалі. Здоровий глузд з останніх сил пояснює Дадзаю, що це теж зобов’язання, це необхідність, тож він повинен витримати все це самостійно. Однак на другій годині прийняття чергового співчуття Осаму ледь не зривається й не випалює усе, що думає про них усіх. Дадзай так хотів спокою і тиші, щоб попрощатися з Одасаку, проте навіть тут, навіть зараз він повинен тримати лице. У той момент, коли йому хочеться не мовчати, кричати в небо й бити кулаком землю, він повинен тримати лице й знову вдавати, ніби нічого не сталося. Ніби він нічого зараз не відчуває.

Він повинен це робити навіть якщо це викликає у нього біль аж до скреготу зубів.

Осаму ледь витримує до кінця церемонії й просто йде, викидаючи у смітник свій шанс сказати Оді все те, що він так хотів сказати протягом цього нестерпного місяця довгого очікування. Дадзаю байдуже в якому напрямі він крокує, байдуже на охоронців, що кличуть його й не розуміють, чому він просто проігнорував їх, байдуже на людей, що кладуть квіти прямо під стінами кладовища. Начхати.

Оду все одно поховають в іншому місці.

Все втрачає найменший сенс, окрім далекого відлуння шуму хвиль моря. Дадзай сам не стямлюється, як опиняється на набережній, і жадібно ковтає це холодне повітря, чи то захлинаючись в істериці, що находить, чи то зависаючи у стані льодяного відчаю. Серце неначе розрізали на частини маленьким ножем, смакували й випльовували, аби розрізати на ще менші шматочки. Від болю Осаму скреготіли навіть ребра й потужно їх прострілювали залишки серця. Дадзай чув свій рвучкий пульс у кожній жилці, навіть на кінчиках пальців. Його погляд був спрямований униз, у те, як пінилися на скелях сірі штормові хвилі, а руки до білого стискали поручень.

Якщо він зірветься вниз, то скине ношу секретів зі своїх плечей одразу ж.

Осаму на мить забуває як дихати. Думки в голові повільно стихають, поступаються місцем цій випадковій хаотичній ідеї та шуму моря унизу з криком чайок, що усіяли гострі темні скелі. Його очі спрямовані чітко на місце зіткнення двох каменів, котре вмивають піною хвилі. Один ри-

– Це не найкраща ідея.

Глухий голос пробивається крізь тишу, що утворилася в голові Дадзая. Він спершу не розчуває, думає, що йому здалося, однак фраза повторюється вже ближче до вух і Осаму підіймає очі.

– Ти певен, що у твоєї проблеми є лиш єдине рішення?

Біля нього зовсім близько стоїть низький хлопець із кепкою-восьмиклинкою. Дадзай навіть не помітив того, як той з’явився й став поруч.

– Яке тобі діло? – Осаму мовить хрипло, з втомою у голосі, а потім відводить очі назад, на хвилі.

– Та ніяке насправді, – незнайомець знизує плечима. – Ти звісно можеш зробити це, я не заважатиму, ти навпаки зробиш мою роботу простішою. Хоча… Буде звісно шкода всіх старань, які я витратив, щоб знайти тебе.

– Ми знайомі?

– Ні, – незнайомець повертається до Дадзая й так недоречно йому всміхається навіть очима. – До цього моменту – ні. Мене звати Едогава Ранпо, – хлопець у кепці-восьмиклинці простягає руку Осаму. – А ти – Асмодей, за яким я ганяюся вже два роки, – Ранпо весело схиляє голову на бік, щоб помітити, як Дадзай дещо здивовано підняв брову й повернув погляд на нього. – Нарешті я тебе спіймав.

– Ну… Вітаю тебе, чи що? – Осаму звірив поглядом нового знайомого, проте відповів без найменшої зміни в тоні голосу. Все такий же байдужий і холодний. – Чим доведеш це? Це буде ще та морока довести, що тим самим кримінальним лордом, за котрим усі ганялися, був якийсь шкет.

– Коли я знаю твоє ім’я, то це питання лиш кількох днів, щоб знайти всі потрібні докази, – Ранпо крутить пальцем у повітрі й ледь не проспівує ці слова. – Але не переймайся, я маю достатньо підстав для твого затримання зараз. Як мінімум через те, ким працював твій батько і чому загинув насправді. Про ту стрілянину на цегельному заводі я знаю все і знаю, що ти там був теж. Якщо ти проїдеш зі мною, то я дам тобі почитати усі докази, які в мене є. Можливо тобі буде цікаво хто вби-

– Це неважливо. Він все одно уже покараний.

– Іншого від Португая я б і не чекав, – Ранпо хмикає, дійсно зовсім не вражено. – Проте я дечого так і не зрозумів: чому із GSS розбирався саме він, а не ти? Як не поглянь, це конфлікт Асмодея із GSS, а не когось іще. Ця хиба вам дорого коштувала. Якби цим дійсно зайнявся ти та зробив би все так чисто, як і завжди, то я б і далі роками б бігав за чоловіком середнього віку й навіть би не глянув на тебе, – на хвилину Едогава замовчав і підняв очі на Дадзая. Той порожнім поглядом дивився кудись далеко, думав про щось, немов зовсім його і не слухав. Дивне відчуття не давало Ранпо сказати те, що щойно йому спало на думку. Едогава кидав обережні погляди на Осаму, розглядав абсолютно байдуже юне лице і сам не розумів чому так завагався. – Можливо й Ода Сакуноске б лишився живий.

Осаму хотів би щось відповісти, та жодне слово так і не зірвалося з його вуст. Він лиш опустив темний затужливий погляд униз. Спершу Ранпо був налаштований рішуче, проте тепер і сам не знає що повинен сказати, як не тримати цю важку тишу з перебивом на шум штормових хвиль унизу.

– Чому ти мене все ще не затримав? Чого чекаєш? – першим порушив мовчання Дадзай.

– Ти навіть не спробуєш втекти?

– Сенс? – Дадзай важко дихає. – Я і так помру. Хоч я зараз зістрибну вниз, хоч ти мене затримаєш і мене вб’ють у в’язниці за співпрацю з копами рано чи пізно.

– Невже навіть лідерам рівня Асмодея не роблять поблажок? – тепер Ранпо дійсно здивований.

– А чому повинні? – Осаму порпається в кишені, хоче закурити, проте раптом розуміє, що з церемонією зовсім забув купити собі сигарет. Тепер у нього є лише стара пом’ята коробка від Одасаку, котру він так і продовжує носити із собою всюди. – Мені здається, що їх вбивають у першу чергу.

– Хоч сказав ти поліції щось, хоч ні? – Дадзай ледь видно, проте киває. – Цікаві у вас правила. Дивакуваті звісно, проте цікаві, – Ранпо тягне сумну посмішку, здається, зловивши хвилю цієї тужливої атмосфери повного відчаю. – То… Це певно кінець для тебе?

– Так, – Осаму промовляє слабко, самими губами, проте Едогава це добре чує і здивовано кліпає очима. – Втрачати мені більше нічого. Затримуй мене вже. Я розкажу про Португай все, що згадаю і що тобі потрібно, та на тому закінчимо. Байдуже.

– Мені здалося… Чи ти радий? – Дадзай підіймає очі на здивованого детектива й у ту ж мить прислухається до своїх думок та відчуттів. Осаму й сам не помітив, як йому раптово стало легше від думки, що йому більше не потрібно тримати ці секрети при собі.

– Я, – Дадзай пробує зібрати думки в купу, проте так сказати нічого суттєвого у нього й не виходить, – я сам не знаю, – він відводить очі назад, до моря. Аби лиш не терпіти цей зоровий контакт із незнайомою людиною у стані, коли достатньо лиш одного пориву вітерця, аби повністю оголити й так слабку та незахищену душу. – Я до біса вже втомився від цієї організації. Все, що вона мені приносить, це біль і розчарування. Відчуття, наче я єдиний притомний там і мислю адекватно. Оточений справжніми ідіотами й зрадниками, котрі хочуть мені смерті, – Дадзаю абсолютно байдуже, що говорить він це ворогу – поліціянту, проте він відчуває, наче якщо не виговориться прямо зараз, то так і помре із задавленою злістю на всіх. Осаму просто обирає піддатися емоціям і випалити усе, як є, без секретів і таємниць. Бути просто тим, ким він є, і ким його уже ніхто не прийме так, як Ода. – Я мільйон разів казав, просив, щоб із GSS дозволили розібратися мені. Я благав не вплутувати в це Оду, я не хотів його пускати, бо знав, що все закінчиться саме так. І… Зараз він мертвий. Просто тому, що цей виродок Морі вперся і не дозволив мені втрутитися тоді, коли було ще не пізно. А тепер він навіть не з’явився на похорон людини, яку своїми ж руками відправив на вірну смерть. Він і ця блядська організація… Я ненавидів, ненавиджу і ненавидітиму їх до кінця тих днів, що мені лишились. Я буду радий, якщо ти й твої колеги просто знищать те все аж до фундаменту.

– Але ж ти й сам це міг би зробити, ні? – Ранпо ставить цілком логічне питання, проте Осаму неначе ударяють струмом. – Я впевнений, що ти маєш достатньо влади й кмітливості, аби зруйнувати Португай самотужки. Якщо ти-

– Тоді все місто зануриться в руїни, – Дадзай перебиває. Говорить так, наче це якісь зовсім очевидні речі. – Я гадав, що такі детективи, як ти, добре обізнані в тому, як через вплив Португая організована злочинність дотримується певної ієрархії, на верхівці якої є він сам. Доки є більш могутній і дисциплінований Португай – інші організації та банди просто зобов’язані триматися свого чітко визначеного місця в цьому харчовому ланцюжку, щоб не бути розчавленими. Я можу зруйнувати Португай. Проте… Наслідки будуть катастрофічні. Всі ці малі банди та організації неначе зірвуться з ланцюга й будуть гризти один одному горлянки за всі пожитки Португая, допоки не встановиться нова ієрархія з кимось іншим нагорі. Однак коли це все ж станеться… Хтозна чи не буде Йокогама лежати в руїнах. Навіть інцидент у Цудзукі здасться невеличкою стріляниною.

– То тобі не зовсім на все байдуже виходить, – Едогава пирхає. – Дивно через стільки часу дізнаватися, що твій ворог зовсім не безсердечний монстр, а трохи та й турбується про рідне місто.

– Я не хочу, щоб постраждали діти, про яких Ода піклувався. Вони цього точно не заслужили.

– Гм, тобто ти натякаєш на те, що Португай – необхідне зло?

– Я натякаю на те, що якщо його і руйнувати, то краще офіційно і повністю, щоб іншим бандам не було за що боротися. Щоб вони навпаки – почали боятися піти слідом за Португаєм. Тоді це все матиме сенс, – Осаму сам не зрозумів чому, проте пояснив. – Був би я поліціянтом, а не Асмодеєм, я б краще витратив більше часу, проте зробив би це з найменшими наслідками для міста.

Ранпо не відповів нічого, лиш опустив очі вниз і зняв із маківки кепку-восьмиклинку, щоб вона не впала вниз, у море. Дадзай же зараз думав лиш про те, що якщо його затримають, то йому зовсім не буде що закурити. Важкий видих виривається з нього, проте смиренний. Що ж, певно він уже не покурить нормальних цигарок перед смертю, лише ті гидотні, які з невеликим шансом може видати конвой або наглядач у СІЗО.

– Тоді чому б не ризикнути й не стати ним?

Осаму на мить забув як дихати. Миттю піднявши голову й заглянувши Ранпо прямо в його азартні зелені очі, він спершу не повірив у те, що почув.

– Як щодо угоди? – Едогава широко усміхається, він на диво рішучий і навіть натхненний цією раптовою геніальною ідеєю. – Ми звісно тебе затримаємо, допитаємо як слід, але не будемо саджати! Фактично ти так і лишишся на волі, але під нашим пильним оком, яке не дасть тебе образити. Для Португая ти просто безслідно зникнеш і ми зробимо все, щоб тебе так просто не знайшли та не вбили за зраду. Так ми й інформацію отримаємо від тебе, – Ранпо стукнув поручень з одного боку, пояснюючи, – а також ти лишишся живим, – потім стукнув поручень з іншого боку.

– Едогава Ранпо, ви не врахували лиш того, що я готовий до смерті. Тому я відмо-

– Натомість ми дамо тобі можливість помститися Португаю і почати все з чистого листа, але як поліціянт, – Осаму абсолютно шоковано потупив поглядом на щасливе ранпове лице. – Так-так, знищити його своїми руками, проте правильно, без сумних наслідків. Ти ж цього й хотів, еге ж?

Дадзай бігав поглядом по обличчю Едогави й зовсім не знав що сказати. Ця пропозиція неначе вибила йому землю з-під ніг.

– Твоя інформація звісно буде корисною, проте я сумніваюся, що зможу зламати міст грамотніше за того, хто його фактично й будував. Та й Португаю позбутися працівника поліції буде набагато складніше, ніж злочинця. Тому… Причин не приєднатися до нас у тебе фактично немає!

Осаму не розуміє…

– Який шанс того, що після того, як Португай впаде, ви мене не затримаєте?

… Не розуміє чому саме він чує цю пропозицію, а не хтось інший.

– Щоб потім половину йокогамської поліції пустили під суд за переховування злочинця такого масштабу? Ми ж не йолопи ставити собі таку підніжку!

Чому саме Дадзай?

– Я не думаю… Що це буде морально правильно, якщо Асмодей, котрий тероризував це місто, буде захищати людей у поліції після всього, що накоїв.

– Ти однозначно найменше зло тут. Та й чому саме Асмодей? – неприкрито здивувався Ранпо, а потім по-дружньому постукав нового знайомого по плечу й тихо засміявся. – У тебе ж є власне справжнє ім’я. Ніяких Асмодеїв працювати в нас не буде, лише Дадзай Осаму.

– І ти думаєш, що з мене вийде хороший коп?

– Ну… Гадаю клепки тобі цілком вистачить, щоб ловити бандитів. Вистачало ж, щоб тікати від копів! – Ранпо усміхнено постукав вказівним пальцем по скроні. – Ну то що? Мені здається це хороша угода! Ти руйнуєш для нас Португай і допомагаєш зробити це місто нарешті безпечним, а ми тобі даємо нормальну роботу й шанс на нормальне життя. Судячи з усього, у тебе ж його не було ніколи, так? Ти з дитинства у Португаї?

У голові Дадзая справжній безлад. Думки змінюються зі швидкістю світла, він не може сконцентруватися навіть на одній. Занадто мало часу, аби прийняти таке важке й важливе рішення. Осаму вперше в житті настільки розгублений. Усміх Едогави ставав усе ширше, а Дадзай так і не міг наважитися дати хоч якусь відповідь на це. Було відчуття чиєїсь важкої руки на плечі, проте позаду Осаму не було нікого, із Ранпо вони були тут самі. Наче якась невідома сила стискала горло й не дозволяла й поворухнутися назустріч цій угоді, цьому шансу.

«…І ти… Був народжений саме для цього…»

Йому неначе шепочуть на вухо. Рука стискає горло сильніше й Осаму відчуває, що не може дихати.

«Така доля бути демоном цієї організації»

Бути рабом.

Дадзая вчили все життя бути рабом і він давно із цим змирився. Він прийняв цю роль і був готовий її виконувати до кінця своїх днів. Він не має-

 

«Твій талант, твій розум… Це не лише найжахливіше прокляття… Це і божественний дар також. Він не належить організації, не належить Морі… Він належить саме тобі. І лиш тобі вирішувати як ним розпоряджатися»

 

Темряву перед очима неначе розриває погляд блакитних очей Одасаку, котрі в останні його хвилини Дадзаю так сильно нагадували море – настільки цей погляд був безмежно безкраїй і поглинаючий, мов безодня.

 

«І… Хоча б заради мене…»

 

У спогаді Одасаку востаннє всміхається.

 

«Іди з Португая»

 

Тьма розсіюється й блакитні очі Одасаку немов розчиняються у сірих безбарвних хвилях, спогад сиплеться крізь пальці, мов пісок. Дадзай глибоко вдихнув і відкрив очі. Пульс рівний і не відстукує в самих скронях. В плечах легко так не було що ніколи. Осаму неначе скидає із себе велетенський камінь і вперше так спокійно вдихає на повні груди, коли промовляє:

– Я згоден.

 

Світ раптом забарвлюється.

 

Хвилі не були сірі, ні, вони яскраво переливалися в синіх і жовтих кольорах у теплому світлі сонця. У морі плавали полум’яно червоне листя дерев, котре принесло холодним осіннім вітром. Небо теж сірим не було, воно починало повільно забарвлюватися в пудровий рожевий, а детектив, що стояв перед ним, мав не темні очі. Насправді це були найбільш яскраві зелені очі, котрі Дадзай бачив за все своє життя. І вони зараз неначе сяяли від захвату.

– Але я маю одну умову.

Тепер ці очі округлилися в здивуванні.

– Ви допоможете зникнути ще одній людині.

– Без проблем, – Ранпо полегшено видихає, бо очікував почути вимогу набагато гіршу. – Хто це? Друг? Чи кохана дівчина? – він грайливо всміхається й підбадьорливо б’є нового знайомого ліктем у плече.

Дадзай на якусь мить задумується, підіймає очі догори й так спрагло розглядає кожну різнобарвну хмаринку на небі, немов ніколи в житті й не бачив кольорів, а світ завжди був таким сірим.

– Сестра. За нещастям.

 

Хлопець із тату на шиї тихо спостерігав за завершенням розмови двох. Він протяжно вдивлявся у до болю знайоме лице й те, як на ньому нарешті було видне полегшення. Хлопець тримав у руках два стакани з кавою, що ще не встигла охолонути, проте так і не наважився підійти. Він повільно підходить до лавки, ставить на неї один зі стаканів, а з іншого одразу ж відпиває половину вмісту, щоб зрештою зітхнути. Хлопець просто не встиг підійти до нього перед тим, як того наздогнав незнайомець у дивній кепці й заговорив до нього. Він розуміє, що все вже скінчено, і нічого не змінити, тож на секунду уявляє що було б, якби все-таки він підійшов першим. Чи могло б бути все по-іншому? Однак хлопець знизує плечима незрозуміло кому, а потім розвертається, щоб піти геть. Йому більше нічого тут ловити.

– Удачі тобі, найрозумніша людино Португая, – хлопець дійсно щасливо всміхається, відпиваючи зі стакана знову, проте вже повільніше. Говорить він вголос лиш із єдиним сподіванням, що вітер принесе на собі це тихе останнє прощання. – Сподіваюсь ти нарешті станеш щасливим.

Хлопець не озирається. Нема причин озиратися. І він сподівається, що його старий друг не буде цього робити також.

Хлопець носив дивне для Японії ім’я. Воно не мало ні походження, ні історії, здавалось, лиш дивний набір букв, котрий випадково склався в слово й насправді не означав нічого.

Його звали Аратані.