Autumn Halo, частина 1
від Hope Angel«Сьогодні тут зовсім нелюдно. Більш порожньо навіть ніж зазвичай», – рудий чоловік ставить сяючий у жовтому світлі лампи над барною стійкою скляний стакан із темною рідиною у ньому та оглядається довкола, поки співрозмовник скидає свою куртку й кидає її на вішак, аби опісля сісти на стілець поруч і замовити у пристаркуватого бармена напій і собі. Той, хто прийшов, дістає із кишені штанів футляр і обережно вкладає у нього окуляри, котрі щойно зняв, а опісля втомлено зітхає.
– У буремні часи живемо, Одо, чи не так?
Рудий чоловік всміхається і відпиває темну рідину зі стакана знову. Пристаркуватий бармен із цокаючим склом об дерево звуком ставить на серветку замовлення нового клієнта і підсуває його тому.
– Цілком згоден, пане Сакагучі.
Анго дещо розминає плечі, розслаблюючись остаточно, а опісля врешті полегшено робить ковток.
– Я чекав цього увесь бісовий тиждень.
– А я – місяць, – Ода прикриває очі й легко сміється під переможене «так, пробач» від Сакагучі, й водить пальцем по краю стакана. – Ну що, розповідай, чим займався увесь цей час?
– Навіть не знаю із чого почати, – Анго робить ще один ковток. Жадібний. Неначе чекав цього не 7 днів, а цілу вічність. – Проєкт, про який я розповідав тобі, ось-ось буде запущений. Цілий місяць я і група проходили акредитації й перевірки, аби нам дозволили відкрити центр реабілітації. Ми стільки спонсорів не шукали, скільки мучилися із бюрократичними моментами.
– Зрештою, це стосується дітей із ПТСР, навіть не дорослих, тож така скрупульозність і не дивна, – Ода ставить лікоть на барну стійку, аби спертися щокою об кулак.
– Так, але проєкт хотілося б запустити якомога швидше, – Сакагучі понуро видихає. – Минулий рік був… Буремним. Стільки людей звертається до моєї клініки за психологічною допомогою, що в це важко повірити. Особливо дітей… Але дитячу спеціалізацію конкретно там має не дуже багато людей, в інших клініках так само, тож центр, де б зібралися лікарі з потрібним фахом, дуже потрібен. Їм же навіть нічого робити не треба було, я навіть за курси для працівників домовився, а вони…
– Знаєш, все ж досить іронічно, що попри це твоїм кращим другом є людина, яка належить до злочинної організації, що і спричиняє такий попит на спеціалістів у простих людей і… Дітей, – у спробі приховати сором від співрозмовника Ода повільно відпиває зі стакана й відводить очі в сторону, проте навіть без окулярів той бачить наскільки його друг збентежений цим. Анго зітхає.
– Я не вважаю тебе поганцем, Одо, що б ти там про себе не думав, – Сакагучі відпиває й сам. – Я не знаю жодної людини у цілому світі, яка була б добріша і чесніша за тебе. Ти заробляєш там достатньо, аби купити собі будинок у Токіо чи переїхати кудись у Європу і навіть не працювати там, проте все одно більшість тих грошей віддаєш у притулки та на благодійні програми. У тебе повно інших турбот, проте ти регулярно й сам відвідуєш сиротинці й возиш туди подарунки дітям. Навіть цей проєкт. Це ж повністю твоя ідея, – Анго схвильовано кладе руку на плече друга. – Одо, ти надихаєш усіх, хто тебе знає. Не вірю, що ти після цього можеш називати себе поганою людиною.
– Але чи достатньо цього всього на терезах долі, щоб переважити усе те зло, що я кою власними руками? – здавлено сміється Сакуноске, опускаючи сумні очі на келих. Анго з розумінням стискає плече друга й відводить очі в бік. – Чи маю я після всього, що зробив за своє життя і кар’єру, право на прощення? Чи достатньо буде просто розкаятись? Як гадаєш?
Сакагучі не мав що йому відповісти. Просто в тяжкій тиші роздивлявся власний келих на барній стійці, до якого навіть після такого тяжкого тижня уже не було бажання навіть доторкнутись.
– Я часто про це думаю насправді. Чи маю я взагалі право дивитися всім тим дітям, що втратили своїх батьків під час пограбувань, розбійних нападів, розстрілів, в очі? Коли я вбивав, катував, крав… Робив усе те, що кожна релігія світу забороняє.
– Я не знаю, Одо, – Анго відповідає ледь чутно, проте того достатньо, аби Сакуноске врешті підняв на нього очі. – Я знаю лиш те, що зараз, у цей момент переді мною сидить хороша людина, яка робить усе, аби спокутувати свою провину.
– Справді, – Ода чомусь зажурено всміхається. – Якби я хотів, щоб мій син думав так само, а не занурювався у пітьму і далі.
– Будьмо, – Анго підбирає свій стакан і протягує його Оді, аби цокнутися. Той врешті відповідає і вони випивають. Напій обпалює горло й вносить ясності думкам, тож Сакуноске збирається промовити слова вибачення за те, що дав слабину і зіпсував настрій другу, проте той з розумінням киває йому, ставлячи стакан назад на серветку. Ода зітхає.
– У цьому всьому немає сенсу. Я роблю це не скільки для себе, скільки для того, щоб дати йому хороший приклад. Такий… Який взагалі можливо йому дати у цій ситуації. Я просто хочу, щоб він не втратив себе остаточно і не забув як це бути людяним. Проте мене розриває лиш від єдиної думки, що цього всього катастрофічно недостатньо. Він зникає, – Анго сильно не задумується над цим, та на автоматизмі легко погладжує плече Оди. Зрештою Сакагучі часто так робить на прийомах, аби дати клієнтам відчуття комфорту. Голос Сакуноске ледь вловимо за тріском ламп над барною стійкою тремтить. – Я не жалкую в цьому житті ні про жоден вчинок і весь свій пройдений шлях. Ні про жодну витрачену копійку чи хвилину в притулках, ні про жодну посмішку чи обіцянку. Єдине, про що я шкодую, це те, що врятувавши так багато дітей… Я так і не зміг допомогти власному сину.
– Як би я хотів, щоб більше ніколи діти не брали в цьому всьому участь і не брали в руки зброю, – Анго з неймовірними зусиллями промовляє це, стиснувши зуби й опускаючи погляд. – У мене немає власних, проте я теж почуваюся до цього всього жахіття причетним… Наче я б міг щось зробити, проте сиджу й натомість не роблю нічого.
– Будьмо.
Тосту не було і вдруге, проте двох це абсолютно не бентежило. Вони в тиші цокаються, в тиші випивають і в тиші штовхають стакани до бармена, аби той поновив.
– Знаєш, чомусь мені згадалося, як я в дитинстві мріяв стати поліціянтом. У мене навіть були іграшкові наручники й кашкет, – Ода хмикає й сумно всміхається самими кутиками губ. – Якщо чесно, іноді мрію і зараз… Як би воно все було, якби я розкривав важкі справи й розповідав йому за вечерею щоразу про те, як я героїчно зловив чергового небезпечного бандита. І як би він аж очима сяяв від захвату з кожної такої історії, – Сакуноске промовляє тихо, із захопленням у голосі й у темному синьому погляді. – І були б ми як звичайнісінька сім’я…
Анго слухає не перебиваючи. Вслухається в тембр, дихання, відчуває як під рукою легко від захвату тремтить другове плече. Сакагучі не знає що відчуває зараз. Чи то схвильовану радість, чи то як щось у грудях перетворюється на груду каменю від кожного промовленого Сакуноске слова.
– А знаєш що? Приходь на відкриття центру разом із ним через 2 тижні, – Анго раптом випалює на одному подихові впевнено дивлячись на співрозмовника. – Я тут подумав… Гадаю, спілкування із дітьми та підлітками віку твого сина йому допоможуть. Вам, особливо тобі, як натхненнику проєкту, будуть там дуже раді. Непогана нагода розвіятися, чи не так?
– Хто-зна… Чи погодиться він? – Ода дещо захоплений зненацька й здивовано кліпав, дивлячись на Сакагучі, однак все ж знизав плечима. – Йому вже 18, тож його ще більше завалюють роботою. Та й він сам уже досить серйозний для такого.
– Одо, хай там чим він займається, не забувай, що він підліток, – Анго підбадьорливо постукав друга по плечу й усміхнувся. – А відповідно – дитина. Все буде добре.
– Так, – легко посміявся Сакуноске, приймаючи від бармена нову порцію напою та опісля роблячи ковток. – І справді іноді забуваю про це. Він справляє на себе враження, неначе йому вже 30.
Ацуші не одразу розуміє від чого саме він прокинувся, напівприкритими очима вдивляючись у темряву кімнати, проте коли помітив вогник свого телефону на підлозі йому одразу ж повернувся дар слуху. Пристрій вібрував і крутився по килиму від цього, певно робив він це вже досить довго, адже Рюноске вже не вперше гарчить звідкись із підлоги «або візьми слухавку, або викинь його до біса». Ацуші в’яло тягнеться до низу, аби підібрати телефон і пальцем провести по екрану, щоб взяти слухавку, та втомлено промовити в слухавку «ало».
– Накаджимо? Радий вас чути, – напротивагу Ацуші, який ще спав на ходу, голос співрозмовника по той бік був на диво жвавим. – На складі в порту був помічений Астарот. Під час спроби затримання почалась пожежа, згоріла вся документація. Ви зараз можете приїхати? Потрібно, щоб хтось із причетних до справи оглянув місцевість і був на чергуванні тут, бо експерти-криміналісти будуть лише під ранок. Ми б і самі це зробили, проте не маємо ніяких повноважень.
– Я вас зрозумів, – Ацуші чутно зітхнув і незрозуміло для чого і кому кивнув. – Буду за 30 хвилин. Чекайте.
Поклавши слухавку, Накаджима після секундної павзи зітхнув знову. Він забув спитати чи викликали вже пана Дадзая. Проте піднявшись на ноги та пройшовши декілька кроків по кімнаті Ацуші все ж для себе вирішив, що якщо оперативна група зателефонувала йому, то старшого за званням вони повідомили впершу чергу.
Він в’яло натягнув на себе ту ж футболку, у якій він ходив весь попередній день, бо щоб узяти нову йому потрібно буде пройти повз Рюноске знову, а той уже не відпустить його із простим дратівливим зітханням – як мінімум спробує зробити підніжку дезорієнтованому у темряві Ацуші. Увімкнувши світло на кухні, Накаджима зрозумів наскільки сильно йому хочеться зараз кави, проте зі скрипом на зубах від цієї ідеї він відмовився. Не скільки через Рюноске у сусідній кімнаті, який би точно встав і вклеїв би йому ляпаса за такий гучний шум від електронного чайника, скільки через Гін, яка спала у його кімнаті. Ацуші не хотів її будити.
Не дивлячись на раптовий підйом посеред ночі, у Накаджими був хороший настрій через приємний посмак проведеного вечора у хорошій компанії, хоч все пішло і не зовсім за їхнім із Гін планом. Акутагава банально не змогла завершити зміну і піти з кафе до того, як це помітив би Рюноске, тож коли вона обійнялась з Ацуші при зустрічі, брат спіймав їх на гарячому. Спроби виправдатись також були марними: Акутагава-старший знає, що зібралися вони до Накаджими додому, тож нікуди її не відпускає. «Звідки я знаю що цей поліцейський вишкрубок із тобою може зробити? Підеш тільки через мій труп», – Рюноске схопив Ацуші за вухо й боляче тягнув донизу, продовжуючи не перебійним шквалом слів сварити Гін. Проте чи не вперше за весь час той бачив сестру такою серйозною у своїх намірах: вона впевнено схопила брата за руку й випалила: «Ми планували подивитися «Твоє ім’я» разом і підбирали вдалий день занадто довго, щоб ти так просто це все обламав, братику». Гін ще не знала на яку стежину війни вона вскочила, однак подальшу суперечку родичів слухала вже вся вулиця. І врешті, вухо Ацуші достатньо перестало боліти, аби він зрештою запропонував перше, що спало йому на думку: «Якщо ти вже так хвилюєшся, то ходімо з нами, га? Так чи інакше цей день ми не скасуємо». А потім Накаджима все ж вирішує уточнити чи подобається Рюноске взагалі «Твоє ім’я», на що на превеликий подив що Ацуші, що Гін, він чує присоромлене: «Взагалі-то так». Зрештою, фільм вдома вони так і не вмикали.
Не вмикали, бо Рюноске на високій полиці раптово помітив у Ацуші різнобарвну коробку із до скрипу в зубах знайомими малюнками. Виявилось, що і в ній, і над нею була ціла колекція настільних ігор, котра вже дещо припала пилом. У той вечір Ацуші відкрив для себе справді неочікуваний факт: вічно злий і похмурий Рюноске був щирим фанатом настільних ігор та радів їм, неначе 6-річна дитина.
І врешті Накаджима дізнається чому.
У момент, коли Рю вийшов на кухню, аби приготувати усім чаю, Гін підсіла ближче до Ацуші, аби подякувати.
– Вибач за це, – Акутагава ніяково всміхалась. – Коли ми жили в притулку, там зовсім не було іграшок чи інших забавок. Лише настільні ігри, які нам дарували волонтери й меценати. Тому Рю їх так любить.
– Розумію його, – Ацуші машинально опустив очі на гру із потертими малюнками на картах і зовсім потьмянілі від часу ігрові кубики. – Цю гру мені подарували на випускному в притулку. Я настільки часто грав у неї, що вихователі вирішили мені її просто віддати на пам’ять.
– Гадаю, що ти порозумієшся з Рю, – Гін злегка схилила голову на бік, продовжуючи усміхатись. – Настільні ігри це чудовий спосіб завоювати його прихильність. Він не такий поганий, як здається. Просто боїться, втратити мене, як і батьків.
– Вибач за нетактовне питання, – Ацуші на секунду замовчав, обдумуючи чи варто про це взагалі говорити зараз: – Що сталося із вашими батьками?
Після сказаного Накаджима одразу ж чортихнувся і хотів перепросити, проте Гін не збентежилась взагалі. Вона лишень подивилась на нього так, неначе чекала від нього цього питання із самого початку.
– Коли ми поверталися після виступу Рю в молодшій школі, дорога, якою ми завжди їздили, була перекрита, тож ми були змушені проїхати через один район у нетрях. Але на самому виїзді із нього нашу машину спинили озброєні бандити та звинувачували нас у шпигунстві для якоїсь банди. Це були неспокійні часи, здається в тому районі часто ставалися озброєні сутички. Потім батька витягли з машини, – на подив Накаджими, Гін говорила про це так просто, неначе розповідає вона й дійсно якісь дрібниці зі свого життя, – але коли він спробував чинити опір, то і його, і матір застрелили, а нас лишили з її тілом у машині. Поліція тих бандитів так і не знайшла, – Акутагава так і продовжувала всміхатися, проте тепер Ацуші розумів. То не від радості, а від глибокої журби, що жевріла і в її темних, наче та ніч, очах. – Рю думав, що поліція спеціально їх не шукала і була бездіяльна, тож досі злий на неї. Навіть 8 років потому все ще пам’ятає. А кафе ми відкрили, бо наші батьки завжди про нього мріяли, тож ми скооперувалися із друзями із притулку. Ми хочемо його зробити місцем, куди б міг прийти кожен, хто загубився, і віднайшов себе і свій шлях у цьому житті, тому радо приймаємо на роботу сиріт з інших притулків. Це… І моя мрія також.
Ацуші знав, що брат і сестра Акутагава були із дитячого притулку, як і він, проте він ніколи не думав наскільки їхнє кафе може бути важливим для них.
«…Зрештою, саме Рю і запропонував нам його відкрити…»
І не думав, що Рюноске насправді не така вже й гидка людина, як здавалося раніше.
У повітрі все ще витав дивний запах… Смаженого м’яса. Пожежа була повністю поборена, проте її було достатньо, аби ледь не повністю охопити собою цю невеличку будівлю складу, судячи з усього, з усіма бандитами всередині. Насправді коли Ацуші почув про те, що вся документація згоріла, уявляв почорнілу від смогу кімнату десь у кутку, де й був імпровізований архів, а не… Це. Накаджима носаком кросівка бив по невеличких каменях, що відкололися від асфальту, в очікуванні на відповідального серед оперативної групи та намагався не думати про те що може бути там усередині й що саме викликає такий специфічний запах, бо знав, що його миттю ж знудить. «Забагато усього, як на одну лишень справу, забагато», – крутилося в голові Накаджими, аж поки він врешті не помітив чоловіка в амуніції та з цигаркою в зубах, що поспіхом крокував до нього із винуватим видом.
– Перепрошую за очікування, Накаджимо.
– Все гаразд, – Ацуші відповідає на видиху, розминаючи шию. Спати все ще до смерті хотілося. – Чи вижив там хтось? – Накаджима кивнув у бік складу, на що чоловік похитав головою із невтішним зітханням.
– Ні. Самі трупи, – чоловік затягнувся і видихнув сірий дим у зоряне небо. – Поки невідомо чи був серед них сам Астарот, проте зі слів ваших колег, що вибралися із пожежі прямо перед обвалом даху, вони його не зустрічали.
– Колег? – Ацуші здивовано закліпав, повернувшись до спецпризначенця. – Там були мої колеги?
– Так. Старший лейтенант Дадзай Осаму та капітан Накахара Чюя. Вони були тими, хто спробував затримати Астарота.
Думаючи, що його напарник ось-ось мав би приїхати, Ацуші й не задумувався, що він уже міг бути тут. «Чому він мені не зателефонував», – лунало в голові, коли Накаджима знову поглянув на сумну картину тліючих залишків складу.
– З паном Дазаєм все було добре? Він не поранений?
Питання де ж його напарник тепер лунали в голові Ацуші крізь свист у вухах ще гучніше. Якщо він був поранений, то його мала б забрати швидка. Або він сам повинен був піти до лікарні. Проте чоловік хитає головою й Ацуші полегшено про себе видихає. Поки що.
– Зі старшим лейтенантом усе було добре, окрім як те, що він був дуже пригніченим, – чоловік струхнув кінчик цигарки на землю і спробував згадати детальніше. – Хоча частково я його розумію. Скільки ви вже ганяєтеся за тим Астаротом? 3 місяць? – спецпризначенець знову затягнувся і видихнув. – Щоправда, якщо старший лейтенант хоч спромігся сказати, що йде, то капітан Накахара так взагалі пішов і не повернувся, нікому нічого не сказавши.
Чув про нього багато історій. Коїть що заманеться. Взагалі ніякої поваги до колег. Певно важко із ним працювати…
«То він пішов», – серед бурі думок ця неначе спустилась із небес в Ацуші: «Певно він вже вдома і спить. Зателефоную йому вже вранці». Накаджима давно не відчував такого полегшення.
Зрештою пожежники дозволили Ацуші підійти ближче до будівлі лише після того, як перевірили чи не рухнуть стіни. Накаджима крокував довкола залишків складу вже по другому колу і не міг не думати про те, що сказав спецпризначенець. «Тобто зі слів пана Дадзая Астарота всередині не було… Але якщо так, то куди він утік? Як?», – Ацуші намагався оглядати усе уважно навіть не дивлячись на те, що очі самі собою змикалися, проте навіть із втомленим розумом він розумів, що зробив помилку через приїзд так пізно. Поліціянти, що першими потрапили в стрілянину, зараз у лікарні, проте було б непогано їх опитати про все, що сталось, іще раз, але вже з їхньої точки зору. Врешті Ацуші спиняється біля чогось, що раніше було вікном, але зараз на його місці лиш уламки скла на землі та розплавлені частини пластикової рами.
Як Астарот втік?
Вікно не було широким, радше досить високим. Ацуші дістав із внутрішньої кишені куртки блокнот, який ледь не забув удома на столі, аби витягти звідти фотографію того самого чоловіка із дивною кличкою. Астарот. Досить повний чоловік, у якого лише з лиця читалося наскільки він слизький тип. Ацуші слабко скривився, розглядаючи його риси, а потім підняв очі на залишки віконної рами, яка за припущенням Накаджими належала кімнаті, де й почалась пожежа. Якщо під час стрілянини пан Дадзай загнав Астарота аж сюди, у дальню кімнату складу, то він би мав далі тікати саме через це вікно.
Однак…
Він би просто не проліз.
Через надламані жалюзі почало пробиватися проміння світанку, у якому лапатими шматками витанцьовував пил – настільки це приміщення було занедбане. Ранпо ледь відчував ноги, проте знову й знову діставав величезні теки, звалюючи собі на коліна всю їхню вагу раз повз раз. Проте Едогава робив усе неквапливо, старанно, уважно продивлявся кожну дату й кожне ім’я. А шукав він власне. Це досить складно, враховуючи те, що серед усіх цих тек більшість підписана саме його ім’ям – коло пошуку не вдається звузити ніяким чином. Якщо не 75%, то точно половина справ у цьому архіві були розслідувані саме ним – 7 років тому їхній відділ страждав на недостачу досвідчених кадрів. Тоді ще не було ні Кунікіди, ні Дадзая, які зрештою потім і розділили з Едогавою навантаження на проєкт Фукудзави, і більшість звітів Ранпо заповнював сам. Від одної лиш згадки того жаху детективу стає дурно, проте вікно відкрити не вийде – архів занадто старий і він не певен, що впускати в цю кімнату свіже повітря так різко це хороша ідея.
Пошук потрібної справи не був би такою проблемою, якби не різкий стрибок злочинності у потрібному Ранпо періоді й плутанини із датами в архіві, коли він ще працював. Едогава й сам, як на зло, не пам’ятає коли точно він вів це конкретне розслідування, бо воно неначе ставало тьмяною плямою на фоні усіх тих справ, які він вів. Дуже великої кількості справ. Але врешті вдача Едогаві посміхається. Лиш доторкнувшись до нової теки на 3 полиці згори та відчувши пальцями її стерті, ледь не розірвані місця згину він зрозумів, що потрапив у яблучко. Вся втома неначе вмить розсіялась, Ранпо прудко витягнув її й ледь не впав із нею на підлогу – настільки вона була неочікувано важка. Проте врешті, всівшись на вицвілому лінолеумі, Едогава полегшено теку відкриває, звідки одразу ж випадає фотографія. Ранпо дивився на неї кілька секунд, проте зовсім не вражено підняв і запхнув назад до інших паперів. Все ж, детектив він досвідчений. Особливо після того, що він побачив у маєтку Тенгу, зображене на фотографії здавалося чимось таким же звичайним, як і картина вічного завалу в кабінеті керівника. На першому ж звіті, що лежав згори усього пакету документів, у жовтому сяйві вранішнього сонця неначе палало знайоме ім’я – Ода Сакуноске. Дата смерті – 26 жовтня, 7 років тому. Причина смерті – втрата крові унаслідок вогнепального поранення в груди. Його легені були пробиті та сам він ще тривалий час після ураження кулею захлинався власною кров’ю, перш ніж загинути. Помер на руках прийомного сина ще до приїзду швидкої. Медикам лишалось просто констатувати його смерть. «Жорстокий кінець для такої хорошої людини», – Ранпо зітхає і перегортає сторінку, аби продовжити читати. Нападник – не встановлений. Едогава хитає головою, згадує, що звинувачення все ж було висунуто одному з підозрюваних, проте детектив швидко його відкинув ще на самому початку. Для Ранпо було очевидно, що він точно не є вбивцею Оди Сакуноске. Едогава раптом натикається на ще одну фотографію, проте на диво не з місця подій. На зображенні знову Ода Сакуноске, проте ще живий, поруч із ним його ще малий прийомний син, а перед ними на столі торт із цифрами 1 і 5, разом – 15. День народження. Ранпо вдивлявся в лице Оди та намагався зрозуміти як хтось настільки світлий міг бути батьком когось на кшталт Дадзая. Йому не вірилося ні тоді, 7 років тому, коли він довідався про це, ні зараз. Проте через декілька секунд Едогава все ж зітхає із мовчазною згодою: «Все ж, можливо щось від нього у Дадзая і лишилось». Відклавши фотографію в бік, Ранпо дістав звіти про розтин, висновки експертів-криміналістів щодо місця злочину, а також експертиза інших трупів із місця. Поліцією, що приїхала на виклик, було знайдено 5 тіл. Досить масштабне побоїще.
Проте Ранпо відчував, що серед цих звітів заховалися важливі відповіді на його складні питання, котрі можуть змінити геть усе.
Сильний грім за панорамними вікнами змушував їх час від часу чутно тремтіти під глухий звук зливи по той бік. Краєвид дощової Йокогами був неймовірний, проте Морі був надто зайнятий, аби звертати на це увагу. Його величезний дубовий стіл був забитий паперами, котрі вимагали негайного опрацювання, і це було неймовірно складним випробуванням для Огая. Голова гуділа від думок, проте вони зовсім не стосувалися роботи. Зрештою Морі зітхає і відкладає папери, аби відкинутися на спинку стільця і потерти очі. Огай весь у чорному, тож у чорному кріслі його ледь видно, особливо при тьмяному світлі настільної лампи – він вирішив не вмикати світло у всьому кабінеті, аби не дратувати втомлені очі, що вже декілька днів не знали нормального сну. І врешті лунає тихий стукіт у двері.
Ода обережно відчиняє двері, аби не здіймати зайвого шуму, і квапливо проходить ближче до столу боса. Морі спершу звіряє його поглядом, оглядає, а потім зітхає.
– Радий бачити тебе, Одо.
– Ви мене викликали?
Ода незворушний, як і завжди. Підлеглий ніколи не був падким до пустих розмов і Морі його за це і поважав.
– Так, – Морі опускає очі на папери та Ода не може не помітити спустошеності його погляду. – Я був би радий зустрітися із тобою при інших обставинах, проте останнім часом ми обоє надто заклопотані.
– Прийміть мої найглибші співчуття, – Ода намагається пом’якшити свій голос, аби не виглядати зовсім безсердечним, проте із тяжкого видиху Огая було зрозуміло, що в цьому не було потреби.
– Дякую, – Морі підбирає ручку й легко стукає нею по столу. – Хотів би також подякувати за відданість і всі ті роки, що ми працюємо разом. Одо, 13 років тому ти дуже мене виручив, коли погодився стати прийомним батьком для Осаму, закривши очі на всю небезпеку, що стояла за цим. Те, що він пережив найтяжчі часи для Португая, коли наближених до мене людей вирізали один за одним конкуренти, я завдячую лише тобі. Ти захистив його своїм ім’ям і піклувався про нього весь цей час. Ти виростив його перш за все порядною людиною. І зараз, коли Осаму вже 18, я зрозумів, що жодного разу тобі так і не подякував.
– Пане, не варто, – Ода зберігає нейтральність в голосі. – Це просто моя робота.
– Так, бути батьком теж певною мірою робота, – Морі сумно посміхається, прикриваючи очі й складаючи руки в замок після того, як поклав ручку до органайзера. – Я довго думав що робити з Осаму. Тепер, коли у мене народилася рідна донька, більше нема потреби передавати йому організацію у спадок. Проблема, яка мучила мене роками, вирішилася сама собою… Хоч і досить у жорстокий спосіб, – останнє Огай промовив стишивши голос, на тяжкому видиху. – Проте я не вічний. Я можу працювати ще років зо 10-15, проте не більше, а моя дівчинка не встигне вирости та освоїтись тут до того часу, та й будьмо чесними… Наврядчи вона буде хоч на половину настільки ж вправною і розумною у 15, наскільки був Осаму, – Ода логічно киває. – Тому єдине оптимальне рішення, яке я знайшов, це лишити Осаму крісло боса Португая, а акції розділити між ним і Еліс порівну. Все ж таки, він теж для мене, як син.
Ода знову згідно киває, проте не дуже розуміє до чого веде його бос.
– Рада все частіше питає мене що нам робити з Осаму. Вже як два роки за ним, як за Асмодеєм, полює спеціальний детективний відділ Фукудзави, і вони підібралися вже достатньо близько, аби розкрити його особистість, – Морі неквапливо пояснює. – Звісно ж, якщо не станеться чогось непередбачуваного, то їм не вдасться, проте… Оскільки йому 18, певно вже час нарешті дещо легалізувати його діяльність. Влаштувати його офіційно в Португаї та призначити очільником якоїсь канцелярії, щоб перестрахуватися й розмити його слід для Фукудзави. Однак врешті у мене з’явилася дещо краща ідея, – Огай на якусь мить замовкає, аби підібрати до рук папери знову. – Що, якщо я офіційно оголошу його своїм спадкоємцем?
– Ви питаєте моєї думки? – Сакуноске не одразу зрозумів, що це питання адресоване саме до нього, тож вирішив уточнити. Він був трохи вражений, із нерозумінням дивлячись на Морі, і відчував, як у голові здіймається шквал невтішних думок.
Ода певно ще ніколи не почувався таким безпорадним, як зараз. Він трохи розгублено вдивлявся в лице свого керівника і шукав там насмішку, глум, іронію, проте бачив лише втомлений його погляд і те, як він терпляче чекав відповіді від підлеглого. Морі запитував його з усією серйозністю та Ода на мить задумався чи здогадується зараз Огай взагалі про те, що йому зараз неймовірно сильно хочеться відповісти: «Я взагалі не хочу, щоб Осаму був вашим спадкоємцем». Проте Сакуноске б не стало сил про це сказати чи навіть подумати, дивлячись в очі Морі – людині, на яку він знає переважну більшість свого власного життя. Він розумів, що у цьому немає сенсу. Він нічого не вирішує. Ода лиш найслабша карта у колоді, пішак, якому 13 років тому пощастило отримати таку місію, яка зробила його вартіснішим серед інших фігур на дошці чемпіона з шахів. Проте навіть при цьому йому дали ілюзію вибору й Сакуноске просто стоїть посеред кімнати й не знає як буде краще конкретно зараз для його вихованця. Погляд Морі починає здаватися знущальним.
– Гадаю… Осаму ще зарано показувати публіці. Краще поступово увести його у внутрішній курс справ щодо організації, а потім підготувати до того, що він повинен буде афішувати свою діяльність. Все ж він роками працював із тіні, – на лице Оди повертається незворушність, говорить він чітко і це радує Морі. Той злегка посміхається, бувши повністю задоволеним відповіддю. – І потрібно підготувати його до того, що ним буде цікавитися преса й ставити незручні питання. Португай – організація національного значення, тож його ім’я буде на слуху у всіх і кожного в цій країні. І він перший час буде під постійним прицілом камер.
– То ти йому не довіряєш? – Морі питає з відвертою усмішкою, схоже це вперше за довгий час, коли його хтось розвеселив. – Гадаєш, він може зрадити нас?
– Осаму підліток. Важко сказати що у нього на думці та чи не скористається він увагою, щоб на емоціях нашкодити організації, – погляд Огая на собі давить на Сакуноске, проте тримається він непорушно. – Він не здатен на цілеспрямовану зраду. Проте зробити це випадково – може.
– Слушна думка, Одо. Все ж, навіть його геніальний розум не відміняє того, що він ще дитина, – Огай задоволено кивнув, підбираючи з краю столу папку з паперами й швидко проглядаючи її очима. – Що ж, гадаю тепер ми можемо перейти ближче до справи.
Огай закриває папку з документами й простягає її Сакуноске через увесь стіл. Той одразу ж підбирає її та, судячи із кивка Морі на неї, відкриває, аби спіймати поглядом численні фото і записки на якихось відривках паперу, обережно покладені у файлик.
– Одо Сакуноске, у мене є для тебе персональне завдання. На мою думку, ти – ідеальний для нього кандидат.
Ода дістав 5 записок із файлика й став їх проглядати. Погрози. Усі записки були зписані в погрозах про те, якщо Португай не забере своїх лап від Канагави та не прикриє там точки збуту «брудних» коштовностей, то вони відрубають організації голову. На перший швидкий погляд Ода не знайшов нічого цікавого, проте судячи з того, в якому очікуванні Морі дивився на нього, Сакуноске зрозумів, що щось на нього серед цих паперів чекало дійсно загрозливе.
– Всі ці записки щотижня приносив поштар до однієї з наших найбільш прибуткових точок у Канагаві. Їхній зміст дещо дивний, проте вони майже нічим не відрізняються від звичайних погроз конкурентів, які ми отримуємо щодня, якщо не щогодини, – Морі спирається щокою об кулак у своїй звичній манері. – Проте в них була особливість: повідомлення приходили щотижня, проте завжди з різницею в один день. Перший лист прийшов у неділю 5 тижнів тому, другий – у суботу наступного тижня, третій і четвертий у п’ятницю та четвер відповідно. Останній лист прийшов сьогодні, у середу, і в ньому було сказано, що якщо ми не дослухаємося до них після останнього повідомлення в кінці відліку, тобто в понеділок через 2 тижні, то вони опублікують розслідування про всі офшорні організації Португая, через які відбувається відмивання грошей, а також…
При перегляданні тексту останнього листа, очі Оди звузились у жаху.
-… Також вони розсекретять ім’я спадкоємця Португая – Асмодея, – задумливо протягнув Морі, опускаючи очі на свій стіл. – Здається, тепер ти розумієш чому я сказав: «Якщо не станеться нічого непередбачуваного».
Сакуноске читав далі, доки не дійшов до слів: «Якщо ви все не зрозуміли серйозність наших намірів, то ми приклали частину нашого розслідування до цього листа. Сподіваємось, що сумнівів у вас більше не лишиться, інакше країна втратить дуже цінну організацію, яка донедавна впевнено вела її у світле майбутнє…»
Унизу неакуратним почерком були виведені назви, адреси та імена власників організацій із найрізнішими назвами, одна за одною, і всі вони косими стрілками вели до нижнього правого кутка листа, де була так по зрадницьки вказана адреса, яку Ода найменше хотів там побачити.
За кошти останньої організації сплачувалась оренда за невелику квартиру в Канагаві, яка тоненькою ниткою сполучалася з усім Португаєм.
У цій квартирі жив Осаму.
14 днів до катастрофи.
Вперше за тиждень Доппо повернувся з роботи раніше. Він із чутним полегшенням скинув зі свого плеча сумку й стягнув куртку, вішаючи її на крючок вішака. Те, що він опинився вдома ще до 9 вечора, Кунікіді здавалося чимось сюрреалістичним, проте вид розкиданих по яскравому килиму іграшок прямо в коридорі відсіяв будь-яку втому і дисоціацію. Його донька ще не спить і це змушує детектива окриленим пройти вглиб квартири, помічаючи у першій же кімнаті маленьку дівчинку, яка захоплено катає іграшкову машину по пухнастому білому килиму між розкладених у чудернацькі будиночки книжок Доппо. Помітивши фігуру у дверях Еміко підіймає великі зацікавлені зелені очі й Кунікіда не може не помітити, як вони починають вмить сяяти.
– Тату!
Дівчинка швидко підривається з місця й на швидкості врізається в ноги Доппо, радісно їх обіймаючи, і детектив не може не засміятися щасливо, обіймаючи дочку у відповідь. З кухні на шум виходить Текеко у фартуху і її умиротворена посмішка через побачене говорить більше, ніж слова.
Кунікіда не пам’ятає коли востаннє він отак просто чистив овочі під чудернацькі історії з роботи від дружини. Готування їжі разом із Текеко завжди було для нього чимось інтимнішим, ніж поцілунки чи обійми, і всі сумніви щодо того, що він облишив звіти недописаними, розвіялись остаточно. Нарешті він удома не тоді, коли його сім’я уже давно лягла спати.
І раптом із коридору лунає звук дзвінка телефону Кунікіди. Доппо кидає швидкий погляд на годинник на стіні. Вже за 9, неробочий час. Текеко обертається на звук, а потім переводить зажурений погляд на Кунікіду, чекає, доки той встане, піде по телефон, прийме дзвінок і зірветься на роботу, як це завжди та відбувається, коли вони вирішують влаштувати сімейний вечір. Проте Кунікіда довго не думає, легкою посмішкою він дає зрозуміти, що ні, не цього разу. Його робочий день закінчився і він має повне право не брати слухавку і не їхати з цієї такої затишної та рідної кухні. Проте до кімнати неквапливо заходить Еміко, обережно тримаючи в руках телефон, і зрештою простягує його Доппо. Кунікіда не може не кивнути вдячно, проте все ще не налаштований брати слухавку й планує просто скинути, поки не бачить хто саме йому дзвонить.
Доппо одразу ж натискає кнопку «Прийняти» і притискає телефон до вуха з такою нервозністю, що й Текеко збентежено обертається до Кунікіди, чекаючи пояснень що ж такого термінового могло статися у нього на роботі, що потрібно йому невідкладно дзвонити.
– Я слухаю вас.
– Ви Кунікіда Доппо, так? – по той бік дроту лунає віддалено знайомий голос, проте детектив не одразу розуміє кому він належить. – Слідчий дозволив мені зателефонувати вам.
– Він зараз біля вас? – Кунікіда обережний. Він все ще не розумів хто саме звернувся до нього. – Можете дати-
– Кунікідо Доппо, не витрачаймо на це час. Я хочу у всьому зізнатися. Я готовий здати замовника.
Доппо неначе вдарило струмом після почутого. Звісно він одразу ж зрозумів хто з ним говорить і аж підскочив зі стільця. Текеко аж здригнулася від цього, проте Кунікіда знову впав на стілець, коли голос продовжив:
– Але в мене є умова.
Доппо на мить забув як дихати. Звісно ж у нього є умови, чого Кунікіда чекав? Проте нервове постукування нігтем по столу видавало повне нерозуміння Доппо того, що людина у настільки безнадійному положенні взагалі може попросити. Змінити реальний строк на умовний? Чи зменшити його? Чи дати можливість вийти під заставу?
Будь-який із варіантів здавався кепським, адже в прокуратурі його просто з’їдять за одну лиш думку попрохати домовитися із суддею про зменшення строку настільки розшукуваному злочинцю, проте інформація була набагато ціннішою ніж всі ці умовності. Кунікіда чутно зітхає й запитує:
– Яка?
– Мені потрібно зустрітися з Дазаєм Осаму, – молодик промовляє настільки стальним голосом, що Доппо легко здригується. – Або щоб він чув це зізнання… Гадаю, все ж буде краще, якщо деякі неприємні деталі лишаться між нами. Сподіваюсь, що ви розумієте про що я, Кунікідо Доппо.
Детектив відчуває, як сповзає вниз, по спинці стільця. Дідько, звісно ж він зрозумів про що йде мова! Це та сама межа, за яку Кунікіда так боявся заступати, аби не підставити колегу. Та сама міна, про яку Доппо ще нещодавно застерігав Осаму, що може на неї наступити. Кунікіда грозився, що не буде прикривати Дадзая, проте насправді це ніколи не було так. І зараз, коли потрібно швидко вигадати як виправдатися перед слідчим по той бік слухавки, який все це чув і точно ставив подумки все більше питань щодо обговореного. Проте неначе армагедоном у голові Доппо проноситься раптова, навіть тривожніша думка: «А чому він не сказав про це прямо, а завуальовував». Мовчання зберігалося вже з хвилину й Кунікіда розуміє, що має відповісти хоч щось. Під стурбований погляд Текеко Доппо дещо підводиться й збирає всі сили в кулак, аби промовити те перше найлогічніше, що спало йому на думку:
– Завтра я домовлюся з Дазаєм Осаму про вашу зустріч. Чекайте новин.
– Дякую вам, Кунікідо Доппо.
Глухі короткі гудки.
Співрозмовник поклав слухавку.
Кунікіда полегшено кладе телефон на стіл і важко зітхає. Текеко одразу ж падає на стілець на протилежному боці від столу й схвильовано самим поглядом благає: «Розкажи що там сталось!». Проте Доппо розгублений, він не знає ні що відповісти дружині, ні що сказати Дадзаю, який останнім часом і так до нестями навантажений роботою.
І все ж Доппо промовляє:
– Я відклав усе на завтра. Сьогоднішній вечір повністю наш.
І цією фразою Кунікіда сам не помічає, як знімає зі своїх плечей непіднімний тягар. Від посмішки Еміко, що зацікавлено роздивлялася емоції на лиці тата, будь-які сумніви розвіялися вже вдруге. Справа почекає. Доппо дійсно втомився ставити роботу на перше місце, вище навіть за власну сім’ю. «Може мені після цієї справи взяти відпустку», – Кунікіда про себе хмикає, підбираючи доньку й саджаючи її собі на руки, аби при ній продовжити далі чистити овочі під захоплене охання від дівчинки від кожної його дії.
Кров липка й по гидкому все ще чомусь тепла. Чи то через останні проміння жовтневого сонця, що пробивалося через надламані жалюзі на вікнах, чи через те, що тіло на підлозі ще досі живе – Дадзай не знав. Він, присівши, у калюжі крові терпляче шукав гільзи, доки його підручні безнадійно обшукували територію офісу й інші тіла. Чоловік, лице якого застигло у якійсь нечитаній емоції, прозорим поглядом дивився у якусь невідому Осаму точку. Насправді заглянути в очі мертвій людині багато ким вважається чи не найстрашнішим, що може бути, коли бачиш труп, адже очі – дзеркало душі. А в погляді, що неначе видиться крізь тебе, видно лише темну безкраю долину, яка зрештою, з кожною новою секунду споглядання на неї починає дивитися на тебе у відповідь. У тих очах більше немає людини. І тому більшість легким рухом прикриває мертвим повіки. Проте не Дадзай. Ці очі більше його не лякають.
Бо у нього вони такі самі.
І врешті під рукою чоловіка Осаму помічає золотаве іскріння гільзи. Підібравши її, він обтирає предмет об серветку й уважно оглядає. «38 калібр. Як я і думав», – Дадзай про себе зітхає і підводиться, оглядаючи штани. На відміну від лакованих туфель, вони лишилися на диво чистими й зовсім не заплямовані у чужу кров. У кімнату квапливо заходить високий молодий хлопець в чорному костюмі з пістолетом, який він так байдужо закинув прямо у кишеню.
– Пане Асмодею, ми знайшли мічений New Nambu M60 в одного з ворогів, – коротко прозвітував хлопець, простягаючи на голову меншому Осаму пістолет, тримаючи його за кільце. Дадзай неквапливо його підібрав і під світлом ультрафіолетової лампи від того ж підручного став оглядати. На ручці зброї була пляма у вигляді хреста.
– Чудово, – коротко відповів Дадзай, повертаючи пістолет і поправляючи своє пальто чистою рукою. – Передай усім, щоб коли прибрали трупи, то зібралися біля чорного виходу. Я дещо вам скажу і якщо завезете тіла до колектора, то на сьогодні можете бути вільні.
– Пане, може вас хоча б до філіала підвезти? – хлопець запитує схвильовано, йому ніяково питати про таке начальника, проте лице Дадзая так і лишилися незмінними. Незмінно беземоційним.
– Ні, дякую. Я пройдусь.
Хлопець дещо ніяково киває і йде з кімнати, опісля галасуючи та скликаючи усіх до купи, аби передати розпорядження керівника групи. А Дадзай так і продовжував дивитися на тіло на землі й на те, як кров його повільно розтікалася по кахельній підлозі, заплямовуючи його туфлі все сильніше. Осаму забув серветки у машині якогось зі своїх підлеглих, проте вже не хоче просити їх віддати. Байдуже. Кров скапувала з правої руки, а між пальців була затиснута та сама золотава з невеликим дефектом гільза.
«Це був важкий рік».
Найкраще, що було в його роботі, це те, що Дадзай завжди міг покластися на своїх хлопців. Надійні, наче швейцарський годинник. Морі точно знав кого дати Осаму в команду, аби виконати цю надскладну місію. Сильні, кмітливі, працьовиті. З ними Дадзай міг навіть не діставати пістолета із кишені пальта, просто терпляче чекати, доки вони розберуться із будь-якою загрозою, яка постала на їхньому шляху.
Найгірше – те, що Дадзай до них так і не прив’язався.
Навіть до когось, чия робота настільки впевнена і зладжена, Осаму важко прив’язатися. У цьому немає сенсу. За ці тяжкі 3 роки він зрозумів, що краще не прив’язуватися ні до кого, адже сьогодні ти пригощаєш кавою хорошого колегу, а завтра знаходять його труп у річці після завдання, із яким він не впорався під керівництвом когось іншого, не такого хитрого і виверткого, як Дадзай. Не всі тут цінують життя підлеглих так, як Дадзай. Це сумна правда, з якою Осаму навіть не може пригадати вже коли… Змирився. Не прив’язуватись. Це найпростіший і найлогічніший вихід, проте Осаму почувається так, неначе це все неймовірно нелюдяно.
А чи почувається він зараз людиною взагалі?
Дадзай крокував тротуаром у вже чистих від крові туфлях і лиш це питання чомусь постало в голові серед усього шуму думок. У кишені він стискав запасну серветку, останню серед тих, які йому дав хтось із хлопців, аби він витерся. Виявляється кров була навіть на його блідій щоці. Світ у напівсутінках відчувався так, неначе Дадзай зараз був у чорно-білому фільмі з німими героями довкола, кепськими декораціями, поганою якістю зображення і недоречно веселою музикою серед цієї гробової тиші. Мелодією слугували звуки сигналів машин, що проїжджали повз крокуючого тротуаром молодого хлопця. Серед нуарного світу філіал сяяв так само недоречно яскраво десь удалині й Осаму лиш зараз зрозумів, що задумався так сильно, що й не помітив, як пройшов уже декілька кварталів. Ноги гуділи й частково Дадзай все ж пожалкував про те, що відмовився від пропозиції підвезти його, проте останні 20 метрів до території потрібної будівлі він з натугою подолав. Зайшов через спеціальний вхід, затиснув потрібну кнопку й притулився до стіни, слухаючи тихе завивання рояля із динаміків. Як же він до біса втомився.
За дверима ліфта, що відкрилися, нікого не було. Навіть світло працювало лише в головному залі поверху, де збиралися на каву працівники. Уже досить пізня година, тож Дадзай абсолютно не вражено проходить вглиб, обминаючи крісла й прямуючи до віддаленої кімнати, в кінці довгого коридору. Його помічають охоронці, коротко кивають і через рацію передають, що він прибув. Дадзай врешті підходить до потрібних дверей, дістає із кишені ключі й неквапливо відмикає замок, аби зайти прямісінько в темряву кімнати без вікон. Осаму клацнув перемикачем і приміщення залилося білим світлом. Кабінет був простим. Дадзай не хотів його обставляти, як Морі свій, тому у кутку був невеликий стіл із паперами, коробка монітора комп’ютера, кактус із зів’ялою квіткою на ньому. На стіні висів простенький годинник із магазину за рогом, під ним чайний столик зі статуетками від Морі, а також велика книжкова полиця, яка простягнулася на всю ширину глухої стіни. Проте були книги на ній більшою мірою як декор. Осаму серед них прочитав лиш невелику частину.
Пройшовши вглиб, Дадзай підійшов до столу, аби викинути усе з кишень, аж як помітив на ньому записку, котра була затиснута клавіатурою. Вона миттю привернула увагу Осаму через те, як сильно вона, обірвана по краях, вибивалася із картини акуратних звітів. Підібравши записку до рук, Дадзай став із нерозумінням читати зміст, доки не відчув, як серце провалюється в п’яти. Він зірвався з місця, різко відкрив двері й побіг назад до ліфта, аби нервово натискати кнопку виклику й благати приїхати його якомога швидше. Осаму зляканими очима дивився на екраз із числом, яке повільно зростало в міру підіймання кабіни. Серце гупало нажахано аж у скронях, і Дадзай тремтячими руками натискав на телефоні номер служби таксі.
Ода повільно перегорнув сторінку блокнота й похитнувся на стільці. Доки на сковорідці під кришкою шипіли овочі й поруч стояла каструля з майже готовою стравою, у нього з’явилася вільна хвилина, аби врешті зайнятися роботою. Однак коли він встигає зреагувати на звук відкривання вхідних дверей у коридорі вже завмерла біла неначе смерть фігура, що Ода ледь не падає на підлогу зі стільця. У руках той затискає записку.
– Привіт, я…
– Якого біса, Одасаку, – його зіниці звузились, а голос здригувався. Чи то від захекання, чи то від того, чому його руки зараз істерично тремтять. – Я… Я до смерті перелякався.
– Схоже я перестарався. Пробач, Осаму, – зітхає Сакуноске, відкладаючи на стіл блокнот і встаючи з місця, аби підійти до гостя й покласти Дадзаю на руку плече. Той тяжко дихає і відводить погляд у бік. – Я просто не знав як інакше змусити тебе кинути роботу.
– Міг подзвонити, – тихо відповів Осаму, повільно заспокоюючись.
– Тобі… Було б варто перевірити скільки в тебе пропущених, – Ода декілька секунд із якоюсь нечитаною емоцією вдивлявся в лице Осаму, проте все ж продовжив, – а потім роздягайся та йди мий руки. Зараз будемо вечеряти.
Постукавши Осаму по плечу, Сакуноске пройшов назад до кухні, аби зняти кришку зі сковорідки й помішати лопаткою вміст, а потім пересипати все в каструлю. Дадзай вражено проводжав його поглядом спершу не вірячи в те, наскільки Ода спокійно про це сказав, а потім врешті взяв із кишені телефон і увімкнув журнал дзвінків.
– 4 пропущених дзвінки від Одасаку сьогодні.
– 2 пропущених дзвінки від Одасаку вчора.
– 3 пропущених дзвінки від Одасаку 12 вересня.
– 1 пропущений дзвінок від Одасаку 3 серпня…
Дадзай гортав журнал дзвінків з Одою і дотепер навіть не усвідомлював наскільки давно не чув його голос. А тепер Сакуноске так просто стоїть і готує вечерю, неначе й не було цих пів року повного радіомовчання між ними, наче вони не бачились лише декілька годин. Рука Осаму потягнулася до лоба, аби змахнути піт і тихо охнути від шоку. Він ледь не з ноги відкрив двері дому, в якому так давно не був, і був готовий до серйозної сварки, а тепер не міг і поворухнутися. Зрештою Сакуноске помічає це і з нерозумінням заглядає в коридор із кухні.
– Чому ти там застряг? Проходь!
Пальцями Дадзай стискав записку із написом: «Якщо ти не прийдеш додому, то Одасаку зникне назавжди».
«Так банально, що аж не віриться».
Дадзаю було дивно сідати на те саме місце за столом. Дивно було відчувати п’ятами той самий м’який килим, який він бачив ледь не щодня протягом років, аж поки не став жити сам. Дивно було бачити, як Одасаку навіть не пробує підняти тему про те, що Дадзай не брав від нього слухавки протягом пів року. Доки Осаму здавлювало груди почуття провини, Сакуноске весело собі щось наспівував, доки накривав на стіл.
– І… Ти мені нічого не скажеш?
Дадзай все ж порушує мовчанку між ними, що трималася вже 10 хвилин, доки Ода закінчував зі стравою. Сакуноске зупинився посеред кімнати із каструлею в руках і глянув на Осаму із повними нерозуміння синіми очима.
– А я повинен?
– Я… Я ігнорував тебе пів року, – Дадзай опустив погляд на свої перебинтовані руки. Невеликі плями крові так і лишилися на них і Осаму присоромлено сховав це за рукавами сорочки. – Ти написав таке брутальне послання, а зараз просто поводишся так, наче нічого не сталося. Так і повинно бути?
Одасаку не відповів нічого, витримуючи неоднозначну павзу, та поставив каструлю на центр обіднього столу. І все ж він зітхає.
– Осаму, ти можеш просто зняти бинти, – Сакуноске стояв по правий бік від Дадзая, дивлячись із сумом на його долоні, що на половину були сховані в рукави. – Я ніколи тебе не засуджуватиму і ніколи не злитимусь на тебе. Тому… Просто розслабся. Тобі не потрібно бути Асмодеєм у цьому домі.
Дадзай навіть не задумувався над тим, що вже забув як це, коли не відчуваєш ваги відповідальності на своїх плечах. Асмодей. Це лише одне з десятків його імен, чергове лишень клеймо, проте… Іноді Осаму здавалося, що Асмодей це щось окреме, щось матеріальне, щось, що стоїть у нього за спиною і спостерігає, слідкує, скеровує. Це «щось» дивиться на нього очима найбільших власних страхів у глибинах душі та не лишає права на помилку. Наказує і наставляє, прямо як… Однак незвично легко стало в грудях. Неначе в голові щось клацнуло після сказаного Сакуноске.
Асмодей просто зник.
Ода злегка посміхнувся, спостерігаючи за тим, як напруження повільно, із кожним новим вдихом та видихом поступово полишало лице Осаму, і як той дивувався цьому, неначе взагалі вже не пам’ятав як воно – відпочивати. Дадзай невпевнено закотив рукава сорочки, показуючи потьмянілі від крові бинти. Смикнувши за край тканини між великим і вказівним пальцем однієї з рук, Осаму став обережно розмотувати. З-під бинтів один за одним показувалися риски коротких і довгих, великих і малих шрамів, на яких лишилися відбитки крові з бинтів. Варто було б знову помити руки. З острахом піднявши очі, Дадзай усвідомив, що Ода навіть не дивиться туди. Він спостерігає за лицем Дадзая і те, з яким полегшенням врешті той вперше за такий довгий час посміхається. Осаму нарешті спокійно.
Судячи із того, як Дадзай швидко з’їв свою порцію рамена, Ода зрозумів, що не їв той вже другий день. Осаму часто забував поїсти, коли забагато працював, і Сакуноске відчув укол ностальгії за тим, як постійно нагадував молодшому поснідати, пообідати, повечеряти, доки той ще працював із дому, а не мав свій кабінет у філіалі. Ода сам не помітив, як почав усміхатися, й Осаму раптово завмер із чашкою соку в руках.
– Що? Чому ти усміхаєшся?
– Та так, – Сакуноске відвів ніяковий погляд і приховав посмішку за рукою. – Намагаюсь усвідомити, що ти вже зовсім дорослий.
– Серед усіх, кого я знаю, ти єдиний, хто ставиться до мене, як до дитини, – Осаму все ж відпив, примружуючись. Ода хмикнув про себе від того, що Дадзая дійсно бентежить цей факт. – І як ти до речі взагалі підклав ту записку, що тебе не помітила охорона?
– Не скажу, – Ода відповів одразу ж, як прожував. – У тебе все одно так ніколи не вийде. Не забивай собі голову такими дрібницями.
– А якщо хтось захоче пролізти до мого кабінету цим же способом і спробує мене вбити? – жартома образився Осаму, відкидаючись на спинку стільця, проте коли поглянув на Оду, то завмер у здивуванні. Погляд Сакуноске раптово забігав по кімнаті, а сам він так недоречно замовчав, задумався про щось. Осаму нахилився до столу і сперся ліктями об нього, аби бути до Оди ближче. – Що сталось, Одасаку?
– Я… Пробач, я до останнього не хотів говорити про це, – Ода зітхає, прикриваючи очі. – Осаму, це дивне прохання, проте… Буде краще, якщо ти на деякий час заляжеш на дно і не з’являтимешся у своїй квартирі. А ще краще – переїдеш до мене ненадовго.
– Ти про що? Чому? – посмішка повільно спала з лиця Осаму.
– Зараз я займаюся справою про погрози одній точці в Канагаві. Певно тобі розповідали про цю історію. Але з кожним разом, як я копаю глибше, я розумію, що справи серйозніші, ніж здаються, на перший погляд. Все свідчить про те, що справа тут навіть не у тій точці в Канагаві… А в усьому Португаї та… Можливо навіть у тобі.
Осаму повільно поставив чашку із соком на стіл. Його вираз став дедалі серйознішим.
– Я опитував працівників і перевіряв камери біля центрального відділення пошти. З підробленим посвідченням це було не так вже й важко. Листи з погрозами приносили різні чоловіки, проте у них було дещо спільне: всі вони були в хорошій фізичній формі, високі, короткострижені, неначе… Солдати. Я почав перевіряти цю здогадку і певно ти й сам зрозумів хто вони такі.
– Так, члени GSS, – на це Ода зітхає і киває водночас. – Дивно, я гадав після інциденту в Цудзукі ми їх розчавили. Тоді навіть їхній бос загинув. А банду добив Детективний відділ і той славнозвісний детектив Едогава. Вони не мали б оклигати після такого.
– Проте… Схоже попри все вони змогли, – Сакуноске схрестив руки на грудях і опустив очі на свою тарілку з раменом, який все ще трохи парував. – Мені б не було діла до цієї справи, якби… В передостанньому листі вони не вказали твоє ім’я і не сказали, що руйнування Португая почнеться із тебе, – тон Оди стає напруженішим, він хмурнішає все сильніше. – Там вони вказали твоє ім’я та адресу. Також там була інформація про твою участь в інциденті з Рожевою рябиною і те, яким чином із поліції зникли всі докази. Вони… Знають все.
– І що вони збираються із цим робити?
– Здати тебе поліції, – коротко відповів Сакуноске. – Але Морі запропонував офіційно влаштувати тебе в Португаї та удати, наче ти тільки-но влаштувався в організації, щоб поліція і перевіряти ті звинувачення не стала через те, що ти занадто молодий для такого. Це б подіяло, проте… В останньому листі, що прийшов учора, вони сказали, що якщо він зробить так, то тоді вони просто тебе вб’ють.
– Цікаво, – Осаму хмикнув. – Одасаку, а чи знаєш ти скільки наших людей загинуло в Цудзукі? Тогорічна війна Португая із GSS подекуди вважається одним із найкривавіших конфліктів організацій з кінця Великої війни. Загиблих – сотні, тисячі по всій країні з обох сторін. Повне беззаконня і страх, жодна точка Японії не була безпечною. А Йокогама занурилась в анархію і хаос через повну безпорадність поліції та влади перед лицем великих грошей і впливу. А в Цудзукі, майже рік тому, це досягло свого піка. Єдина причина чому в Йокогамі не ввели воєнний стан, це те, що GSS того дня втратила свого лідера і фактично програла. Мав честь спостерігати за цією операцією… Не забуду її ніколи, як і мертву тишу, яка здійнялася після того, як був зроблений останній постріл. Лиш у Цудзукі офіційно того дня загинуло близько 600 людей включно із цивільними. Район був вщент зруйнований… А тепер вони повернулись, Одо. Заберуть вони ту точку в Канагаві чи ні – не важливо, вони хочуть реваншу. Колись вони так відчайдушно вигризали перемогу, не зупиняючись навіть перед загрозою зачепити цивільних, а зараз на їх шляху стоїш лиш ти. Ти точно впевнений, що впораєшся із цим сам?
Цей погляд Дадзая Сакуноске ні з чим не може сплутати. У його темних очах неначе відображається вся суть речей, вся похмурість і невідворотність того, що насувається на Португай. Це погляд того, хто пережив той день у Цудзукі та бачив це все на власні очі. Кожну смерть, спричинену GSS. Кожне задарма змарноване того дня життя. Говорячи про роботу, Осаму завжди зберігає холоднокровність. Він ніколи не боявся своїх ворогів.
Проте не GSS.
– Поговори з Морі. Віддайте цю справу мені та ми раз і назавжди закриємо всі питання з GSS, – зрештою Дадзай важко зітхає і дістає з кишені пачку цигарок із запальничкою. – Це не та справа, яку може потягнути одна людина. Навіть хтось на кшталт тебе.
– Морі про все знає і довіряє мені, – рука Осаму з цигаркою в руках застигає в декількох сантиметрах від губ. Дадзай підіймає на нього очі з нечитаною емоцією. – Можеш навіть не пробувати його переконати віддати тобі це завдання.
– Ти можеш загинути, Одасаку, – врешті Дадзай затискає паличку між зубів і підводиться зі стільця, аби пройти вглиб квартири, до балкона. – GSS це не ті, з ким можна гратися. Я не дозволю тобі продовжувати.
– Мені довіряє навіть Морі. Але ти не довіряєш. Чому, Осаму?
Стиснувши ручку балкона рукою, Дадзай повертається до Сакуноске, і очі його говорять більше, ніж слова. Підібравши цигарку пальцями Осаму зітхає й відводить повний туги й жалю погляд кудись убік, у невідому точку простору, та про щось на декілька секунд задумується.
– За ці 3 роки я бачив багато чого. Я втратив багато кого. І я збрешу, якщо скажу, що ніколи до цього не звикну. Бачити смерть для мене стало чимось на кшталт рутини. Це моя робота. Проте… Одасаку…
У тьмяному світлі настільної лампи темні очі Дадзая заблищали.
– …Ти той, кого я не готовий втратити.
Від раптовості цього зізнання Ода на мить забув як дихати, проте зрештою усміхнувся до ямочок на щоках. Помітивши це, Осаму зніяковіло повернувся геть і відчинив двері балкона, аби ступити крок уперед прямо туди, проте знову завмер у проході.
– Якщо ти вже так хочеш, то добре, я переїду і дам тобі діяти на свій розсуд… Але лише за умови, що ти приймеш до себе в команду моїх людей і дозволиш їм наглядати за тобою.
– Домовились, – відповів Одасаку, проте відповіді Дадзай не дочекався. Закривши за собою двері він неначе поставив крапку у цій розмові й поставив Сакуноске перед фактом. Ода хмикає й приймається доїдати свій рамен. Такого Осаму він впізнає.
7 днів до катастрофи.
Ацуші притискав телефон до вуха і нервово вслухався у кожен новий гудок. Проте надія на те, що відповідь по той бік мережі все ж надійде, полишала його щосекунди. І врешті виклик збився. Ацуші важко зітхає, відпускаючи телефон від вуха й заглядаючи в журнал дзвінків. Він здійснив уже 5 вихідних викликів. «Що ж, можливо пан Дадзай пішов до відділку до пана Фукудзави», – щоб не піддатися паніці остаточно, Накаджима вирішує обрати для себе найбільш оптимістичну думку й дотримуватися її. І знову йому звітувати самому. Ця думка б не бентежила його, якби він не приїхав щойно із порту, поспавши всього 20 хвилин у таксі з моменту пробудження посеред ночі через дзвінок. Експертна група, як на зло, саме сьогодні запізнювалась на роботу, а Ацуші не мав змоги навіть присісти й задрімати хоч десь. Він був тим, хто зустрічав і проводжав усіх працівників із території складу, скеровував швидкі, направляв ту ж експертну групу, яка врешті з’явилася близько 9 ранку. І тепер пан Дадзай не відповідав на дзвінки, лишаючи Ацуші в підвішеному стані, бо вся інформація, яку він зібрав, абсолютно ніяк не зачіпала події безпосередньо на складі. У нього була історія того, що сталося до стрілянини, і того, що сталося після. Проте на найважливіше питання, яке йому звісно ж поставлять на цій нараді, він не зможе дати відповідь. Він так і не зрозумів куди зник Астарот.
На крайній випадок в Ацуші все ж був план. Перед нарадою він мав перестріти Накахару і розпитати його про все, щоб хоч якесь уявлення мати що ж вночі сталося, проте той не з’являвся, на нещастя, теж. А в коридорі прокуратури вже почали збиратися люди.
Ацуші присів на лавку й став перебирати звіти, які встиг зібрати. Про повну картину того, що сталося, й мови не йде, проте йому потрібно сказати хоч щось. Думки важко зібрати в купу, вони неначе розбігаються по різні боки коробки під назвою «мозок Ацуші» і відмовлялися впорядковуватися. Проте серед усіх них раптово просяяла одна: він так і не подзвонив Гін. «Дідько, їм же певно на роботу», – подумав Накаджима, відкриваючи месенджер і набираючи повідомлення дівчині. Проте відповідь від неї надійшла ще до того, як Ацуші натиснув кнопку відправлення.
– «Постільну білизну ми закинули у пральну машину, а в залі прибрали. Коли закінчиш із роботою – забіжи в кафе, я віддам тобі ключі. Легкого тобі дня».
Ацуші сам не помітив, як на його обличчі розпливлася посмішка від цих слів. Проте вона одразу ж спала, коли Накаджима помітив серед натовпу знайоме, проте навіть для нього незвично зле обличчя. Крізь стіну зі спин раптово пробивався пан Кунікіда.
– Ацуші! – Доппо покликав його, замахавши рукою й врешті вислизаючи із натовпу. – Дякувати богам хоч тебе знайшов. Цей покидьок Дадзай не відповідає на мої дзвінки. Це терміново, нам потрібно-
– Він не у відділку?
Ацуші здивовано закліпав очима, ледь не збиваючи з ніг колегу цією відповіддю. Кунікіда розгублено опустив очі на коліна Накаджими, де лежала папка зі звітами. По тому, як паніка почала наростати в погляді Ацуші, Доппо зрозумів, що Осаму лишив молодшого за званням сам на сам із доповіддю.
– Він не з’являвся там із самого ранку, – Кунікіда повільно присідає на лавку теж і хапається за лоба. – Вже десята ранку. Він мав би вже з’явитись. Дадзай ніколи не пропускав роботу. Хай там що, він завжди приходив.
– Пане Кунікідо… Гадаєте з ним щось сталось? – Ацуші провалювався у німий жах. Дідько, він же повертався додому сам! Накаджима лиш зараз почав усвідомлювати що насправді могло б статися із колегою і від цього у нього холодок пройшовся по спині.
І врешті з натовпу виходить низька фігура, що притримує капелюха на голові. Накахара Чюя. І тепер по спині Ацуші не просто пройшовся холодок, його неначе облили крижаною водою від вигляду колеги. Накахара був… Побитий. Зчесана щока, потемніння під оком, розбита губа, на якій частину рани поспіхом прикрили пластиром, і затерта під носом кров, котру Чюя схоже не зтер до кінця. Накаджима не помітив як уже всі дивилися на Накахару, що поспіхом проходив повз людей, опустивши голову. Проте в момент, коли він спіткнувся поглядом об погляд на ньому Ацуші, то зупинився. Хриплим голосом Чюя запитав:
– Чому ти… Сам?
Чюя був втомлений, неначе не спав усю ніч, проте в його блакитних очах все яскравіше спалахувала тривога. Темні підозри неначе обступали Накахару, проте навіть попри нажаханий і розгублений вигляд Ацуші він хотів вірити, що він себе лиш накручує. Ні, дивлячись в очі Накаджимі Чюя розуміє, що не хоче чути його відповіді. Проте губи Ацуші повільно зарухались, промовляючи те, чого Накахара боявся найбільше:
– Пан Дадзай… Пан Дадзай зник.
У напівтемряві на стільці хитався молодик. Він, закинувши лікті за голову, кидав зелений тенісний м’яч у стіну, в яку так пильно вдивлявся. На ній були фото, вирізки з газет, звіти. Молодик раз за разом слідкував за різнобарвними нитками, що вели від одного ключового, на його думку, предмету до іншого. Він сидів у невеличкій комірчині, яка була його кабінетом. У ній не було нічого, окрім невеличкого столу, стільця й величезної дошки до самої стелі.
– Де ж я налажав?
Молодик промовив у порожнечу. Зрештою він спіймав м’яч після чергового кидка й сперся об коліна, вдивляючись тепер у підлогу.
– Я знаю, що я за крок від розгадки. Проте є щось, чого я не побачив. Щось, що я пропустив. Але в біса що?
– Ранпо, я гадки не маю що ти пропустив, – сказав чоловік, що щойно відкрив двері в ту комірчину і з втомленим виглядом заглянув усередину. – Припини кидати цей м’яч у стіну. Ти б’єш прямо в стіну мого кабінету.
– Але це так дратує! – скинув руками Ранпо, опісля зітхаючи. – Це вперше я так намертво на чомусь застряг. Нужбо, пане Фукудзаво, ви ж всю юність провели разом із Морі Огаєм, ви ж повинні хоч уявлення мати кого б він міг обрати як свою праву руку!
– Морі хитрий. Найхитріший серед усіх, кого я знаю. Він би не обрав когось простого, – продекламував чоловік, а після видихнув. – Ти й так знаєш все це… Можливо тобі варто перепочити й вже на свіжу голову спробувати знову?
– Як я можу відпочивати і при цьому називатися найкращим детективом, якщо не можу спіймати вже 2 рік того, хто спричинив такий колапс у місті? Пане Фукудзаво, я обличчя справедливості Йокогами. І якщо я не спіймаю його найближчим часом, то місто зануриться в пітьму й руїни!
– Від того, що ти візьмеш собі один вихідний день, нічого в руїни і пітьму не зануриться, – врешті чоловік пройшов усередину й скуйовдив його волосся. – Детективний відділ терміново потрібно розширювати, інакше в тебе так скоро з’їде дах, Ранпо.
Едогава не відповів нічого. Він підняв очі на дошку й продовжував задумливо вдивлятися в лінії та те, куди вони всі приводили. Посередині дошки був приблизний опис того, кого вони шукали. Чоловік середнього віку, неодружений, має шкідливі звички, діє тихо і швидко, переважно уникає гучних сутичок, неначе розголошення його імені може спричинити щось погане для організації. Кожен, хто мав справи із ним, описував його по-різному. Неначе було у нього декілька облич. По-справжньому ідеально підібране кодове ім’я.
– Хто ж ти в біса такий… – Ранпо вдивлявся у прикріплену на кнопки картинку одного з біблійних демонів, що мав три обличчя, – …Асмодею? Невже ти дійсно невидима нечисть прямо із пекла?
Та картинка демона лиш із німим усміхом вдивлялася Ранпо в обличчя у відповідь.
0 Коментарів