Щось потипу прологу

Я був звичайною людиною. Звичайнішої не знайдеш. У мене були люблячі батьки, вередлива сестра й двоє друзів. Я насолоджувався життям — кожною миттю, кожною секундою. Але, як і в кожній історії, тут є своє «але».

Моє життя було надто спокійним, надто безтурботним. І тому десь у глибині душі жило відчуття: це не надовго. Я знав, що рано чи пізно щось станеться. І, як виявилося, мав рацію.

Було літо. Спека стояла така, що тільки вдихни — і ти вже смажена курка. Я з сестрою сидів на кухні, їв морозиво. Ми мали їхати до бабусі Ніни, але плани різко змінилися. Тато сів за стіл і сказав рівним голосом:

— Ми не поїдемо.

— Чому?

Відповідь була коротка:

— Її більше немає.

Хвилина мовчання. Усвідомлення. А потім сльози — повільні, гарячі, одна за одною.

Ні, цього не може бути. 

Просто не могло статися. 

Ці слова билися в голові. Я так хотів вимовити їх уголос, так хотів, щоб усе виявилося поганим жартом. Але моє бажання залишилося непочутим.

Через півтора місяця ми поїхали на 40 поминальних днів. Мені було 12, і тоді я втратив першу найдорожчу людину.

Чотири роки потому все повторилося.

Ми знову сиділи на кухні. Але цього разу зайшла мама. Вона виглядала розбитою.

Сестра підійшла й обійняла її.

— Що сталося?

Мама мовчала, збиралася з думками. А потім тихо промовила:

— Ваш батько… Він потрапив в аварію. І… не вижив.

І ось знову.

Чому? 

Це ж просто поганий сон, так? 

Ні. На жаль, ні.

Похорон відбувся через півтора тижня.

Я просто хотів спокійного життя. Правда.

То чому ж усе це сталося?

Ці питання засіли в мені надовго. Але я вибрався. Вижив. Спробував знову жити, хоча так, як раніше, уже не могло бути.

Проте навіть так… все почало налагоджуватися. Я встав на ноги, здійснив свою мрію. Мама теж змогла вибратися з болота горя. Я нею неймовірно пишаюся. Вона пережила набагато більше, ніж ми. А сестра… Виявилося, що вона мала найбільшу силу волі з нас усіх.

Ми залишилися сім’єю. Щасливою.

І, здавалося б, нарешті все добре…