Упередження

– Загиблий – Морі Огай, це ви вже знаєте, гадаю, – пан Кудзірай кинув швидкий погляд на тіло, що було застелене якоюсь скатертиною. Ацуші мовчки вслухався в усі деталі, що розповідав поліціянт, а Дадзай хоч і намагався робити те ж саме, але мимоволі розфокусовував погляд та дивився кудись в бік, думками відлітаючи кудись далеко та намагаючись пригнітити якесь відчуття ніяковості перед Накаджимою.

Ацуші застав не найприємнішу картину в коридорі відділку: Осаму не зміг більше тримати себе в руках та впав на лавку в намаганнях не втратити свідомість. Дадзай знає, що зі сторони це схоже на інсульт і викликає не найкращі асоціації. Хоч Йосано й швидко привела його до тями, але злякані погляди працівників відділку та Кудзірая ще довго супроводжували його. Однак яке це має значення, якщо одним зі свідків цього приступу став Накаджима – зелений та неотесаний поліціянт, який боїться навіть своєї тіні.

Дадзай понад усе боявся, що доведеться вигадувати якусь відмазку та щосили брехати, ніби все добре, але… Ацуші чомусь вирішив тактовно промовчати та удати, що нічого не сталося, ніби відчуваючи – для Осаму так буде найкраще. Дадзай терпіти не міг коли його жаліли чи взагалі приділяли цим приступам забагато уваги.

Доти, доки оточуючі не реагують на них, в Осаму продовжує триматися думка, ніби все це є нормальним.

Навіть якщо так насправді не є.

– Що кажуть лікарі? Коли сталася смерть? Хоч приблизно, – Дадзай спробував зосередитися на справі, остаточно відсіюючи якесь зайве хвилювання в очах Ацуші. Той хоч нічого так і не запитав про те, що сталося, але було очевидно – він хвилювався.

– Точно сказати важко, але приблизно між опівніччю та 2 годиною ночі, – рудий кучерявий практикант сонно потер свої окуляри об сірий светр із високим горлом під розстібнутою кислотно-жовтою курткою. Схоже він з-поміж перших поліціянтів, що опинилися на місці. Через декілька секунд хлопець одягнув окуляри назад та продовжив, але вже трішки бадьоріше: – орієнтовна причина смерті – падіння з висоти, але точніше можна буде сказати лиш після розтину.

– Якісь речові докази вже є? Інші деталі?

– Надворі нічого, вночі був сильний дощ, тож навіть слідів крові на бруківці не лишилося – все змило, – хлопець кинув оком на пана Кудзірая, якому зараз подзвонили та, судячи з розгубленого вигляду того, за щось сильно сварили.

Через декілька секунд чоловік все ж поспіхом відійшов кудись в бік, намагаючись схоже себе якось виправдати перед співрозмовником на іншому кінці дроту. Троє переглянулись.

– Із деталей… Коли це сталося, у філіалі нікого не було. Камери теж чомусь вимкнуті. Як сказав охоронець, що мав заступити на зміну тієї ночі, пан Огай сам попросив, – хлопець перевів дихання. – Що дивно – він взагалі відпустив усіх того вечора додому, тож тіло знайшли лише вранці й ніхто нічого не бачив. Випав Огай швидше за все зі свого кабінету – там якраз не встигли замінити панорамне вікно ввечері. Він вигнав робочих через якусь нараду та попросив вранці доробити, тож просто нашвидкуруч заклеїли діру якоюсь клейонкою, аби вітер не гуляв і птахи не залетіли за ніч. Зараз вона зірвана. Кабінет чистий сам, поки нічого такого не знайшли, лиш відкрита напівпорожня пляшка вина на робочому столі.

– Цікаво, – Осаму потер перенісся. – Дуже схоже на самогубство. Але записок, я так розумію, ніяких не лишилося? – практикант кивнув. – Значить це навряд воно. – Дадзай важко зітхнув, щось чиркаючи ручкою у блокноті, який дістав з кишені.

– А інші версії якісь є? – Ацуші з цікавістю зазирнув у записник детектива, але перевів погляд на практиканта.

– Звісно є, навіть робоча версія, – той зітхнув, дістаючи й сам записник. – Патрульні, що прибули на виклик першими, сказали, що це схоже на нещасний випадок. Слідчий теж до цієї думки схиляється… Огай був напідпитку, можливо йому стало погано, він не помітив, що вікна немає, а там просто клейонка, сперся і випав. Слідів насильницької смерті ніби як немає, але важко поки точно сказати. Там місиво…

– Нещасний випадок, – повторив Дадзай, ніби смакуючи цю фразу. Осаму поглянув догори: десь там, на якомусь 25 поверсі, на вітру розвіювалась та сама клейонка, а інші вікна були закриті. Вимірявши й сам приблизно траєкторію падіння, Дадзай все ж згодився з тим, що випав Морі саме з того місця. Але якось у голові Осаму взагалі не приклеювалась до всього деталь, що Огай якось сам злетів. Занадто нудна смерть, як для такої відомої людини. – Гадаєте так і сталося?

– Сильно не наобираєшся версій, – практикант все ж ніяково посміхнувся, чомусь говорячи трохи тихіше. – Начальству саме ця версія сподобалась. Вона здається їм логічною. Хто ж я, щоб заперечувати? Всього лиш практикант, – хлопець потягнув шию. – Сказали переказати, аби ви журналістам саме про неї розповіли, щоб ті сильно не впрягалися в розслідування. І так шуму повно вже.

– Запросто, – погодився Осаму, все ж вирішуючи озирнутися довкола.

Так багато людей Дадзай бачив востаннє певно лиш на врученні посвідчень при випуску з поліцейської академії. Всі метушилися та чимось були зайняті, хоча Осаму і не розумів взагалі чим – ніяких слідів надворі не лишилося. Десь здалеку, за яскравою жовтою попереджувальною стрічкою, скупчилися журналісти та прості люди, які намагалися хоч краєм ока побачити що там відбувається між поліціянтів. У саму будівлю оперативні групи хвилями входили та хвилями виходили, наче не знаючи де їм приткнутися і чим зайнятися. Все це було під здивовані погляди працівників філіалу, які також скупчилися, але вже з іншого боку, і не знали що їм робити – йти додому чи чекати початку робочого дня.

Ацуші теж щось зацікавлено роздивлявся, доки його погляд не зупинився на жінці з дитиною, які чомусь стояли по інший бік стрічки – їхній. Дадзай не міг не помітити цього і торкнувся чужого плеча.

– Все добре?

– Так, – Ацуші трухнув головою у розумінні, що трішки завис у думках, спостерігаючи за дівчинкою біля жінки, яка розгублено вдивлялася в обличчя людей довкола в намаганнях зрозуміти що вона тут робить. – Це ж донька Огая, так?

Осаму наче вдарили струмом. Детектив швидко розвернувся в бік, куди дивився Ацуші, та сам не помітив, як зіткнувся з поглядом синіх очей білявої дівчинки у красивій червоній сукні та з пишним вишневим бантом позаду, що тримав у купі її складну зачіску. Дитина так само розгублено розглядала щось і в карих очах Дадзая, шукаючи відповіді на свої дитячі наївні питання.

– Налякана, – зробив короткий висновок Накаджима. – Шкода її. Певно вона ні про що не знає.

– Ходімо, поговоримо з ними, – Дадзай м’яко посміхнувся до Ацуші, стукаючи по плечу та киваючи в бік жінки з дитиною. Той дещо розгубився та сумно поглянув в очі йому, але все ж тяжко зітхнув та здався, рушаючи прямо за ним.

Дадзай розумів чому Ацуші так реагує: Накаджима лиш пів року працює в них після випуску з академії, ще й у доволі спокійному районі. Він просто ще не звик до трупів та істерик родичів, коли намагаєшся щось у них обережно випитати та з’ясувати. На Ацуші тому ніхто і ніколи не давив, в особливості сам Осаму. Дадзаю просто совість не дозволяла вимагати якоїсь серйозності та зайвого кіношного професіоналізму від Накаджими. Той і без того був дуже старанним і щиро намагався всього навчитися та все зрозуміти, нехай і з трішки наївним поглядом на речі. Ацуші був сиротою, який власними силами, без великої кількості коштів, вступив до кращої поліцейської академії країни, тож мимоволі викликав неймовірної сили повагу та тихий захват у Дадзая.

Осаму вважав Ацуші неймовірно талановитим і просто не хотів, аби той зламався так швидко.

– Доброго дня, ми слідчі, що ведуть… Цю справу, – дуже обережна фраза Ацуші та його легкий кивок у бік трупа вирвали Осаму з думок. Якимось чином вони вже опинилися біля жінки з дитиною. В очах пані з рудим, наче кленовий сироп, волоссям так і читалася вдячність за тактовність і нерозкриття жахливих деталей перед дитиною.

Дівчинка перевела зацікавлений погляд на двох дорослих, що щойно підійшли. Її очі неймовірно сині, глибокі ніби Маріанська западина. І… Повні якогось дивного розуміння і усвідомлення. Ніби дивилася на двох детективів зараз геть не дитина.

– Можемо поставити вам декілька питань?

– Койо Одзакі – няня доньки Морі Огая, – жінка представилася та простягнула до детективів бліду витончену руку з довгими тонкими пальцями, між яких проступали маленькі судинки. На її зап’ястку був масивний браслет з бісеру та нитками, що стирчали у різні боки, – точно зроблений дитиною. Дадзай та Ацуші по черзі привіталися рукостисканням, розуміючи, що вигляд все ж у жінки оманливий. Вона настільки міцно стискала руки співрозмовників, що ті в думках охали від болю, хоч і не показували цього.

– Де ви були вчора вночі? – продовжив Осаму, чомусь ігноруючи погляд прямо в очі від Койо, і дивлячись кудись в бік. – Десь між 11 вечора та 3 ночі?

– Наглядала за Еліс, – Одзакі нахмурилась після короткої відповіді. – Підтвердити може охорона, камери, сама Еліс – вона погано спала тієї ночі.

– Ви дуже впевнено говорите з поліцією, як для простої няні, – спробував розрядити обстановку Ацуші, легко посміхнувшись та ігноруючи серйозні погляди правоохоронців у стороні на собі.

– Сумніваюсь, що проста няня має сертифікат про проходження курсів бойової підготовки, – зовсім недовірливо сказала Одзакі, примружившись. Вона була явно вороже налаштована. – Якщо я боятимусь просту поліцію, то як я тоді захищатиму дитину?

– Он як, – Ацуші розгубився, опускаючи погляд униз і не витримуючи такого натиску. Дадзай підбадьорливо поплескав його по плечу за гарну спробу, а потім перейняв ініціативу розмови на себе.

– Ви знаєте чим був зайнятий пан Огай вчора? Може мав із кимось зустріч? О котрій обіцяв повернутися додому-?

– Мені про такі речі не говорять, – Койо швидко перебила детектива. – Я лиш де-юро працюю в компанії, а так я просто няня. Питань зайвих не ставлю, – Одзакі вдивлялася в обличчя Дадзая і погляд цей був навіть чимось моторошним. Вона неприкрито роздивлялася його, геть не соромлячись свого оцінювального погляду, тож під натиском почав розгублюватися вже Дадзай.

– Але ж ви няня! – дратівливо втрутився в розмову простий поліціянт, який раніше допитував жінку. – Ви наглядаєте за його дитиною ледь не цілодобово, як ви можете нічого не знати-?

– Я вам сказала все, – зітхнула Койо, наче ставлячи остаточну крапку в розмові з ним. – Я нічого не знаю.

– Може дівчинка знає щось? – Осаму кинув зацікавлений погляд на Еліс, яка теж все хотіла щось сказати, але няня кидала на неї попереджувальні загрозливі погляди, тож дитина лиш мовчки тулилася до жінки.

– Вона – тим паче, – Койо трохи завела дівчинку за спину.

– Добре, – Дадзай все ж знизав плечима, запхнувши руки в кишені та щось вишукуючи там. Через декілька секунд детектив дістав папірець, оглянув його, після чого простягнув жінці. – Якщо згадаєте щось – телефонуйте мені. Сподіваюсь не варто пояснювати чому це важливо.

– Авжеж.

Декілька секунд вона уважно вдивлялася Дадзаю прямо в очі, намагаючись щось там відшукати. Осаму зніяковіло натягнув на лице посмішку, не розуміючи як правильно відреагувати на це. Невже вона хоче щось сказати?

– З вами усе гаразд? – подає голос Дадзай, відчуваючи на собі дивні погляди вже всіх довкола.

– Так, цілком, – сказала Койо. – Ви схожі на одного мого знайомого. Ніби дві краплини.

– Справді? – Дадзай хмикнув, відчуваючи як у ньому кров холоне від цього пронизливого темного погляду. – Що це за знайомий? Можливо я його теж знаю.

– Не сумніваюсь, що знаєте, пане Дадзаю.

Мовчки завершуючи зоровий діалог, Осаму повільно повернувся та потягнув за собою Ацуші, ще відчуваючи наполегливий погляд на своїй спині. Накаджиму настільки раптово висмикнули з цього діалогу, що він ще зо хвилини охав ніби риба, яку витягнули з води.

– Що це було? – коли вони відійшли і переступили попереджувальну стрічку, то Ацуші не стримався. – Ви ж не представлялися. Звідки вона…?

– Я один із найкращий детективів цього міста. Майже як суперзірка. Не дивно, що вона мене впізнала, – Дадзай підмигнув Накаджимі, завершуючи розмову так, ніби відповідь була достатньо вичерпною.

Що правда, навіть Осаму розумів, що вона такою не була.

Ацуші ніби зрозумів, що ловити йому в цій розмові нічого, тож підвів очі догори, до неба, що було сьогодні на диво ясним та чистим. Прекрасна погода для прогулянки, і не скажеш, що вночі була сильна злива.

Метушня навколо трупа через декілька годин вже здавалася звичною, навіть якимось спокійним скупченням людей. Поліції було багато, але всі вони без зайвого поспіху тепер займалися своїми справами, не здіймаючи галасу: справа була резонансною, але технічно ніяк не відрізнялася від інших. Дадзай та Ацуші біля головного входу до філіалу терпляче чекали, коли огляд кабінетів закінчиться і буде готова доповідь. Доки Осаму спілкувався з патрульними, які прибули на виклик першими. Накаджима уважно слідкував за тим, як труп готують до завантаження у карету швидкої та транспортування до моргу. За пів року він нарешті почав звикати до вигляду мертвих тіл і тепер це не викликає в нього сильні блювотні позиви, як раніше, і Ацуші не міг цьому натішитися.

Їхній спокій порушив Кудзірай, який вибіг із філіала під руку з тим самим сонним рудим практикантом.

– Ви можете оглянути кабінет, звідки випав Огай, – чоловік трохи відхекався, показуючи на напрямок, звідки він прийшов, після чого продовжив: – Такахасі вас проведе.

---

– Оце так хороми, – прошепотів захоплено Ацуші, з квадратними від подиву очима гублячись у цій розкоші. Перед поліціянтами відкрились двері у величезний кабінет, що був розміром з увесь їхній офіс у відділку.

Великий червоний диван біля масивних книжкових полиць, на чайному столику поруч сяяв у світлі сонячного проміння сервіз із золотими орнаментами. Справа – панорамне вікно від стелі до підлоги, де в одному місці була прикріплена та сама жовта попереджувальна стрічка, а ззовні – клейонка, яку розвіював сильний вітер, що тільки-но здійнявся. І вид на велике місто… Він все одно був прекрасний, навіть удень.

Йдучи вглиб приміщення, одразу ставало видно велику картинку – пейзаж гір та вишневого сонця на горизонті у стилі Сансуй, поруч були ліхтарі з витонченими білими абажурами, аби зображення було добре видно з будь-якої точки кімнати та в будь-який час доби. Перед нею – масивне шкіряне крісло та великий стіл із темного дуба, на ньому гірка з паперів, невеличка чашка з-під кави, а на краю, біля місця, де були стільці для гостей, сяяла напівпорожня пляшка вина з жовтим номерком поруч.

Дадзай швидко прогнав поглядом по оточенню й кімнаті та, не примітивши нічого цікавого, підійшов до працівників поліції біля чайного столика. Чорноволоса дівчина водила по меблях та сервізу ультрафіолетовою лампою, шукаючи щось, але, вочевидь, без якогось успіху.

– Дідько, – прошипіла вона. – Чисто як на дупі немовляти.

– Доброго дня, – Дадзай простягнув до поліціянтів та дівчини, яка тільки-но повернула голову до нього, свій значок. – Дадзай Осаму зі спеціального детективного. Щось розкажете цікавого?

– Пробачте, але ні, – дівчина зітхнула, розвертаючись вже повністю та присідаючи на диван, закидаючи лікоть на його спинку. – Окрім пляшки з пальчиками, імовірно самого Огая, нічого. Якихось слідів присутності когось стороннього нема.

– Дивно, – вголос подумав Ацуші, все ще відходячи правда від шоку з цих «справжніх апартаментів». – А що на поверхах вище та нижче?

– Перевірили всі, окрім одного. Зараз там експерти криміналісти. Це на два поверхи вище-

– Переговорна теж блять чиста! – зненацька в кабінет увірвався хлопець, роздратовано зиркаючи на своїх колег, але коли спіткнувся поглядом на детективів, розгубився та швидко став рівно, руки по швах, і став рапортувати: – Переговорна чиста. Купа відбитків, але всі вони старі. Інших слідів не виявлено, – відчуваючи на собі вражені погляди та напливаючий хвилями сором, хлопець все ж додав: – Пробачте за непрофесійні висловлювання.

– Значить все настільки погано, – зітхнув Дадзай, повертаючись до вікна і вдивляючись у чисте небо.

У голові крутилися мільйони думок, одна з них поверталася до того, де Осаму прямо зараз стояв. Ці стіни, ця підлога, ці меблі… Дадзай почувався так, ніби все довкола нього не є реальним. Ніби це просто дешеві декорації, дурнуваті підробки, а насправді ж він будь-де, але не тут. Він не думав, що колись іще опиниться тут. Це було місце, у яке він більше ніколи не хотів повертатися. Якби Дадзай зараз не сперся об стіну, то його б почало хитати.

– Які є думки? Власні версії є? – Осаму намагається зібратися і не подавати виду. Поки в нього виходить.

– Схоже на суїцид або нещасний випадок, – проговорив інший молодик, що й до цього сидів на дивані, але чуючи ще тяжче зітхання детектива, все ж додав: – але не думаю, що це так. Якось занадто чисто. Убитий пив, але що, стоячи? На дивані ніяких слідів. Ні шматочка тканини, ні ворсинки, ні волосинки. Наче витерли всі меблі, при чому з повним розумінням того, як це потрібно робити, аби не лишилося нічого.

– А якщо це справді нещасний випадок, га? – сказав інший хлопець, на що інший знизав плечима. – Знаєте, можемо бути як ті європейські поліціянти, що шукали 8 років «жінку без обличчя», не маючи доказів, а виявиться все насправді дуже тупо! Все ж на це вказує, і начальство давить на цю версію.

– Чуваче, – дівчина з ультрафіолетовою лампою серйозно поглянула на хлопців, від чого розгубився навіть сам Дадзай: – Ти гадаєш, що така важлива людина б загинула так просто?

Дадзай та Ацуші переглянулися.

– Ти чув чутки, які ходили довкола Португая? – дівчина стишила голос, ніби їх хтось може підслухати. – Це ж бляха справжня мафія. А цей чувак, якого від асфальту відшкрябують, бос мафії. Гадаєш він дійсно ось так взяв і просто випав із вікна? Та знову якась бандова війна! Чергова…

– Але Огай чомусь розігнав усю охорону, камери не працювали, а на столі відкрита пляшка дорогого вина, – запропонував інший поліціянт. – Гадаєш він запросив свого убивцю вина випити? Агов, якби це була бандова війна, то ми ж уже знали про неї!

– Це не двохтисячні, Совдзі, – дівчина закотила очі. – Банди уже давно не стріляються на вулицях так, як раніше! Тепер це тиха війна. Поліція їх майже повністю придушила, тож вони воюють ось так – вбивають босів організацій тихо.

– Теорії змови, – цокнув язиком Совдзі.

Між двома спалахнула суперечка. Як зрозумів Дадзай, вона була вже не першою. Третій поліціянт просто зацікавлено бігав очима від одної сторони до іншої, не розуміючи яку ж сторону конфлікту йому таки прийняти. Ацуші підійшов до Осаму, нахиляючись до вуха.

– Ви нічого їм не скажете? – прошепотів він.

– А маю? – Дадзай знизав плечима. – Нехай продовжують. За ними цікаво спостерігати.

– Не думаю, що це гарна ідея.

– Не хвилюйся, вони не поб’ються, – заспокоїв Дадзай. – Принаймні поки не здатуть мені усі звіти.

---

– Пане Дадзай, це й справді все якось дивно, – вголос подумав Ацуші, уважно роздивляючись картину на стіні в кабінеті Морі. – Якось не випливає висновок сам. Не клеїться. Для нещасного випадку якось багато речей не сходиться, але для вбивства доказів недостатньо, лиш здогадки. Чому пану Фукучі так подобається ця версія?

– Не вдумуйся ти в це так серйозно. Пан Фукучі генпрокурор, а не детектив, – Дадзай посміхнувся, постукавши Накаджиму по плечу, підбадьорюючи. – Цю версію так хочуть прийняти, бо потрібно щось зараз сказати журналістам, аби відчепилися і не дуже дратували зайвими запитаннями. Пан Фукучі турбується про те, щоб створити нам усі умови для розслідування вбивства.

– Але що, якщо це правда? – чомусь Накаджима продовжив стояти на своєму. – Можливо вони усі знають більше і тому такі впевнені. Або взагалі не хочуть щось робити та шукати відповіді.

– Знаєш, Ацуші, якщо тобі цікава моя думка, – Дадзай задумливо поглянув на стелю, роздивляючись люк, який був якось необережно закритий: – якби вони хотіли це все просто прикрити й забити – я б цілком зрозумів їх. Убитий… Він то не та людина, убивство якої хотілося б розслідувати. Ти ж знаєш. ходять чутки про його зв’язок із мафією та іншими злочинними організаціями. Його часто звинувачували у замовленні вбивств своїх конкурентів на ринку, але якимось неймовірним чином він уникав проблем та відповідальності. Він також воював із великою кількістю притулків для тварин та сиротинцями за територію для складів Португая, підозрювався у замовленні рейдерських атак на інші компанії, що вставляли палиці в колеса… Продовжувати перелік сенсу не бачу. Вмер – то й добре. А від чиїх рук – не важливо, головне, що цей чувак крутий.

– Не намагайтеся зіграти на моєму почутті справедливості! – обурився Ацуші, змахуючи руками. Через декілька секунд вдивляння у незацікавлені розмовою карі очі, Накаджима здався та зітхнув, повертаючись назад углиб кабінету. Під усмішку Дадзая Ацуші став подумки себе проклинати за те, що Осаму все ж вельми вдало натиснув на правильну кнопку в його моральних принципах.

Дадзай занадто добре знав його, аби не зіграти на цьому.

– Хай там як, – Осаму потягнувся, видаючи незрозумілий звук, а потім підійшов до дивана та столика, де оперативна група лишила деякі інструменти. У нього було дивне нав’язливе бажання проглянути їх усіх, взяти до рук і зважити, вивчити кожен міліметр, адже Дадзай ніколи не роздивлявся все це приладдя детально, проте тактовність та субординація дозволяли лише дивитися зі сторони, – ми впораємося. Я не проти версії із нещасним випадком, навіть був би радий, якби вона була правдивою, бо тоді нам би не довелося ритися в брудній білизні Португая. Просто вона малоімовірна.

Ацуші його явно не слухав і Осаму підняв голову, прослідковуючи погляд Накаджими. Той дивився у панорамне вікно і ніби не знав що саме йому варто роздивитися. Йокогама внизу здавалася такою крихітною і водночас такою величною. Із цього кабінету світ ніби був у них на долоні – широкий, відкритий, безкраїй. Звідси було видно океан, лінія якого розмивалася на фоні синього неба, було видно скелі, над якими височів густий ліс.

– Цікаво, чи почувався він володарем цього міста, коли дивився із цього вікна вниз, на нас – простих людей?

– Що ти відчуваєш? – сказав Дадзай, стаючи по праве плече від Ацуші.

– Велич. Владу, – погляд Накаджими ковзнув до дірки, де колись було вікно. На вітрі гойдалася яскрава клейонка, виблискуючи у промінні сонця. – Страх.

– Чому страх?

– Величезна висота, – промовив Ацуші, опускаючи очі вниз і розглядаючи крихітних людей унизу під філіалом. Тепер він побачив, що труп нарешті вантажать у машину і забирають геть. – І від такої долі, як у нього, відділяє всього лишень скло. Ніби ми балансуємо на краю безодні.

– Гадаю, він почувався так само, як і ти, – підсумував Дадзай, спостерігаючи за тим, як рушає карета швидкої і зникає серед будівель.

За дверима почувся гуркіт. Дадзай не звернув на це уваги. Оперативна група нарешті повертається із завершеним звітом – це він зрозумів за тупотінням великої кількості ніг по килиму в коридорі. Та тепер Дадзай почав розчувати приглушений крик та навіть лайку. Коли двері в кабінет широко розкрилися, жалібно проскрипуючи, Осаму охнув.

– …Якого біса ви взагалі коїте, тупоголові виродки? Ви що, не усвідомлюєте наскільки важливою є персона Огая для нас?! – викрикнув низький хлопець так, що відлунням двом аж позакладало вуха. Відкидуючи хвіст, у який було зав’язане його довге волосся, з плеча за спину, “крикун” вирвався трохи вперед перед групою та паном Кудзіраєм, який розгублено перебирав ногами й ледь встигав за швидким агресивним темтом того. Чоловік був щиро нажаханий і мов німий то розкривав рота, то закривав, намагаючись вставити серед мільйонів звинувачень бодай слово. – Ви мали в першу чергу звернутися до нас у Токіо, доки журналісти ще не скупчилися під цим блядським філіалом! Що нам тепер робити, га? Що нам їм казати?

Коли хлопець пройшов глибше в кабінет, то Дадзай зміг його краще роздивитися. Руде волосся, яке прикривав темний капелюх на маківці, блакитні очі та викривлене у відразі до всього лице. Ця емоція виглядала на ньому настільки природньо, що Осаму міг би побитися об заклад, що з таким обличчям хлопець і народився.

– А це ще хто? – грубий голос звернувся до них. Вірніше до Ацуші. Хлопець оцінювально оглянув Накаджиму. – Бляха, ви знущаєтеся? І “оце” ваш спеціальний детективний відділ хоче протиставити нам? – очі Ацуші шоковано округлилися. – Та в нього ж блять навіть молоко на губах не висохло!

– Я перепрошую, – Дадзай виходить з-за спини Ацуші і простягає незнайомцю поліціянтський значок, – але проявіть бодай трохи поваги до мого напарника.

– То їх, як виявляється, двоє, – рудий навіть не став дивитися на простягнуту річ, зверхньо гигикаючи та киваючи в бік двох своєму напарнику – веснянкуватому темноволосому хлопцю, який лиш віддалено скидався на японця. Та коли незнайомець врешті обернувся й став звіряти поглядом уже Дадзая, то замість продовження насмішок із нього вирвався незрозумілий звук. Очі округлилися в шокові, а лице ніби ще сильніше покосилося від жаху усвідомлення. Тепер, коли Осаму вирівнявся, то цей рудий хлопець здавався геть мікроскопічним та жалюгідним. Дадзай не давав йому більше 165 сантиментрів зросту. Незнайомець вмить страшно зблід.

– Так, він самий, – Осаму ніби вловив ту думку, яка прийшла в голову незнайомцю, а потім заховав значок назад у кишені. – Старший лейтенант Дадзай Осаму, спеціальний детективний відділ. А ви, перепрошую, хто?

Група, яка прийшла разом із незнайомцями, вражено переглянулася між собою. Дадзай розгледів у натовпі і оперативну групу зі звітами на руках.

– Капітан Накахара Чюя, – рудий нарешті прийшов у себе і усвідомив де знаходиться. Перед Дадзаєм постав той самий хлопець, який увірвався до кабінету, так само швидко, як і зник. – МВС.

– Головне управління? – шумно здивувався Осаму, тягнучи глузливу усмішку. Тепер його черга знущатися. – Я думав, що там працюють міцні хлопці, статури з шафу-купе, а не такі, – Дадзай оцінювально оглянув супротивника з гори до низу: – хлюпики.

– Що сказав? – Накахара одразу ж схопив Осаму за комір сорочки та грубо притягнув до себе його лице. – Детективе Дадзаю, ви напевно переплутали пристойну роботу в поліції з брудним підворіттям і грою з безхатьками в нарди, раз дозволяєте собі так розмовляти із старшим за званням при виконанні.

– Ну вибачте вже, капітане, – уїдливо промовив Дадзай, все ще злісно скалячись і стискаючи руку Накахари з неймовірною злістю. – Це було так низько з мого боку…

– Ще слово бл-! – сильно трухнувши Осаму, Чюя вчасно замовк, чуючи краєм вуха сміх, який хтось ледь стримував за спиною. Відштовхнувши детектива в сторону, Накахара демонстративно струхнув пил з костюма і високо задер носа, відвертаючи голову.

– Панове, виникло невеличке непорозуміння, – незрозуміло хто був більш знервований у цій ситуації: пан Кудзірай, що не міг і слова вставити у цю словесну битву, чи Ацуші, який навіть не знав як спинити Дадзая. – Вище начальство вже сказало, що довіряє вибору пана Фукудзави. Дадзай Осаму – дуже талановитий детектив, відомий нагорі, і журналісти про його участь у справі вже знають. Ви дарма так хвилюєется. Спеціальний детективний відділ – професіонали своєї справи…

– Якого взагалі біса? Це не їхня спеціалізація навіть! – гучно заперечив Чюя, але його тут же перебив Кудзірай. Дадзаю здавалося, що ще трохи, і той від страху розсиплеться.

– Пробачте, пане Накахаро, я розумію, що ця справа важлива для вас та МВС, – чоловік розвів руками. – Але я попрошу вас довіритися. Поліція Йокогами вас не розчарує.

Не дивлячись на те, наскільки Кудзірай був наляканий, промова його дійсно була переконливою. Накахара замовк, не знаючи що відповісти на це. Дадзай на силу стримував уїдливу усмішку.

– Ви можете стати консультантом пана Дадзая та пана Накаджими, – підбадьорливо промовив Кудзірай, аби бодай якось порушити цю ніякову тишу.

Сказане тільки більше занурило Накахару у тихий шок і безпомічність. Осаму не зміг стриматися і промовчати.

– Не засмучуйтесь так, капелюшнику, може наступного разу пощастить, – Дадзай радо поплескав по плечу Чюю, весело спостерігаючи за тим, як Накахара стрімко наближається до точки кипіння.

І той вибухає, засадивши Осаму кулаком по лицю.

---

– Так може мені нарешті хтось розповість що тут відбувається і я нарешті почну працювати? – роздратовано цокнув язиком Накахара, демонстративно схрестивши руки на грудях і відвернувшись від Дадзая, що стояв поруч. Той гиготливо потирав синець на щоці, знаючи, що тому набагато гірше – той кульгає на праву ногу і точно матиме синень на пів спини. – Позбавте мене компанії цього придурка нарешті.

– Який ви грубий, Накахаро-кун, – широко посміхнувся Осаму, протягнувши цю фразу, та нахилив голову до столичного детектива, на що той лиш хмикнув і зробив широкий кульгавий крок у сторону від нього. – А самі ж хвилин 5 тому говорили про жаргон та підворіття-

– Стулися.

Чюя повернув свій чимось навіть благаючий погляд на пана Кудзірая, що рився в паперах і гадав з чого почати доповідь, проте навіть не думав звернути увагу на них. Напарник Накахари та Ацуші стояли відсторонено і вдавали, ніби не знають цих людей.

– І я тобі ніякий не –кун, я старший за званням, – додав Чюя, явно прокрутивши у голові сказане Осаму.

– Який же ти скурпульозний, капелюшнику, – Дадзай закотив очі.

Зрештою Осаму й сам не витримав тиску мовчання Кудзірая з шурхотом паперів і буквально висмикуючи потрібний звіт з рук того. Оглянувши швидким поглядом написане, Дадзай простягнув документ Накахарі й ткнув тому його прямо в лоба.

– Краще вже хто-небудь, ніж ніхто, – зітхнув Накахара, перехоплюючи папір і швидко проглядаючи його.

Дадзай очікував чого завгодно від цього коротуна: і гучної лайки на відсутність доказів, і закочування очей, і звинувачень у криворукості експертів-криміналістів, і прокльонів оперативної групи, і підпалу документа запальничкою, яку детектив встиг помітити в кишені Накахари під час бійки, і знову закочування очей – будь-якої реакції.

Але точно не цієї.

Чюя знизав плечима, повертаючи звіт назад на стіл.

– Так це схоже просто нещасний випадок. Все більше, ніж очевидно.

Дадзай здивовано кліпнув, не розуміючи чи не почулося це йому.

– Та ти знущаєшся, – Дадзай закотив очі, коли Накахара не засміявся і не сказав, що просто пожартував. – Консультант бляха! Із столиці! Який в біса нещасний випадок? Перечитай звіт іще раз, довб-

– Труп вже забрали? Коли можна чекати результатів розтину? – наче не чуючи Осаму, Накахара продовжив, як ні в чому не бувало. Чюя підійшов до столу і почав підбирати до рук інші звіти, також їх проглядаючи.

– Результати завтра вранці. Гадаю, розтин дасть більше інформації, – відповів рудий практикант, який все ще стояв у кабінеті і чекав наказів від Кудзірая.

– Чудово, – Чюя видихнув, опускаючи голову і прибираючи капелюха з потилиці. Він притиснув його після цього до грудей, повернувся до групи лицем і вклонився, ніби інтелігентна людина. – Якщо на сьогодні це все, то попрошу, будь ласка, приділити мені хвилинку, пане Кудзіраю. Розмова тет-а-тет.

Накахара чітко надавив на останню фразу, кинувши оком на Дадзая і чекаючи від того реакції. Чюя тягнув гидко увічливу посмішку, навіть не намагаючись приховати зневаги і глузування в блакитних очах. Зітхнувши, Осаму схопив під руку Ацуші, що схоже трохи придрімав, і попрямував до виходу, чуючи полегшений видих Накахари. От же негідник.

Ледь натиснувши на ручку, Дадзай штовхнув дубові двері, змушуючи їх гидко заскрипіти, і повільно вийшов із приміщення, помічаючи, як Накахара провів його злим поглядом. Пройшовши декілька кроків вглиб коридору, Осаму присів на стіл секретарки, що стояв навпроти кабінету Огая. Із кабінету почали також виходити люди, звіряючи того дивним поглядом. Звісно ж вони усі стали свідками бійки двох шанованих детективів і звісно ж серед них були ті, хто відтягували цих поважних поліціянтів один від одного за шкірку. Ацуші присоромлено опустив погляд, Дадзаю ж було зовсім байдуже. Його більше тривожило те, як зуділа його щока.

Коли натовп нарешті пішов, а двері до кабінету Морі зачинилася, Дадзай зітхнув і перевів погляд на невелике віконце вдалині холу, яке було прикрите жовтими жалюзі, котрі взагалі не вписувались в інтер’єр і дуже сильно виділялися на загальному зелено-білому фоні дизайну приміщення. За багатоповерхівками ховалося вечірнє сонце, граючи у сірих вікнах. Повірити було складно: Дадзай та Ацуші простирчали у філіалі з ранку до вечора, не дивлячись на те, що шукати сильно й не було чого. Живіт важко нив від голоду і в цей момент Осаму прекрасно розумів вічно незадоволеного кожного ранку Фукудзаву.

Дратували Дадзая такі справи, які вимагали працювати понаднормово, без можливості навіть купити якийсь простенький бургер, аби відновити сили моральні та фізичні. Живіт Накаджими теж несамовито забурчав, лиш погоджуючись із думками Осаму про якнайшвидший перекус.

– Добре, пішли вже звідси, Ацуші, – Дадзай важко видихнув, зістрибуючи зі столу і запхавши руки в кишені. – Все одно нам із цим дідом вже не поспілкуватися. Капелюшник його склеїв, тож забий. Ходімо, я пригощаю, ти он який голодний.

– Пане Дадзаю! – Накаджима здивувався, розгублюючись як вчинити: продовжити чекати пана Кудзірая, аби розпитати додатково його розпитати про деталі, чи послухати Осаму. – Але нам потрібно ще дізнатися більше по цю співпрацю зі столичними! Що ми повинні робити, в яких ситуаціях до них звертатися, яку інформацію їм давати – все це треба зна-.

– Ацуші, звісно ж ми не збираємося з ними співпрацювати, – самозадоволено пролепотів Дадзай, повертаючись до молодшого і посміхаючись. Він натиснув кнопку виклику ліфта. – Пішов цей придурок до біса. Я не знаю що зі мною має статися, аби я попросив у нього допомоги. Ми самі розберемося.

– А-але пане Дадзаю-!

– Акція «пан Дадзай платить за вечерю Ацущі» не вічна, тож давай швидше! – кинув насмішку Осаму вже з кабіни ліфта, жартома натискаючи на кнопку закриття дверей і спостерігаючи, як Накаджима стрімголов мчить до нього. Але в останню мить він таки залітає до Дадзая, злісно гепаючи того по плечу. Осаму на це тільки те й може, що гучно реготати.

---

Ранок, на подив, проходив дуже спокійно. Ацуші мирно помішував заварену каву, паралельно пережовуючи бутерброд. За вікном співали птахи й бушувала весна. Знову був дощ – після нього вулицями розносився запах мокрого асфальту, занурюючи Йокогаму в туманну свіжість. Люди поспішали хто куди, тягаючи за собою обережні згортки парасольок, під глухі клацання світлофорів і гула машин. Офіс повільно прокидався, впускаючи в себе все більше й більше співробітників.

Хвилина і на дивані вже сидів Ранпо, перемикаючи з каналу на канал, ще хвилина і Йосано вже готувала якусь чергову документацію про небіжчиків, з якими працювала. Нехай у відділку й не було дуже багато можливостей розслідувати вбивства через відносну спокійність району та майже повну відсутність роботи в спеціального детективного відділення, Акіко завжди мала чим зайнятися, адже допомагала іншим відділкам.

Йосано була добре відома, як геніальна патологоанатомка, що лиш з одного погляду на труп могла дізнатися причину смерті, час, уподобання в музиці, улюбленого персонажа в «Наруто» і код та пароль банківської карти. Слава Акіко гриміла на всю країну, в особливості після випадку, коли вона точно визначила причину смерті повністю згорілого тіла, яке лежало на сонці декілька днів і було на стадії гниття; виявилося це не спаленням заживо і не отруєнням димом. Звідусіль до цього моменту постійно приходять запрошення на роботу, навіть до столиці, але Акіко влаштовував і поточний склад речей: у неї є улюблена робота поруч із друзями та сім’єю, красиве улюблене місто, гарна надбавка до зарплати через те, що Акіко ще й була за медсестру. Більше їй треба й не було для хорошого життя. Але допомогти іншим патологоанатомам вона була тільки рада, тож завжди мала чим зайнятися.

Телевізор гидко затріщав, змушуючи Накаджиму дратівливо скреготіти зубами. Але, коли він хотів вже повернутися і попросити Ранпо знизити гучність, сам Едогава різко жбурнув пульт у ручку дивана і відкинувся на спинку.

– Ну чому ж так нудно? – вголос подумав Ранпо, повертаючи погляд на Накаджиму, що одразу ж підскочив до пульта та знизив гучність, полегшено видихаючи. – Ацуші, от скажи, ну чому Дадзаю та тобі завжди якісь цікаві справи відсипають? Я ж думав, що нарешті мені роботу дадуть! Я взагалі-то зрадів!

– Та ну вас, пане Едогаво, – важко зітхнув Накаджима, підходячи до столу та беручи чашку кави, опісля повертаючись до дивану та сідаючи поруч зі Ранпо. – Було б вам цікаво ритися у всьому цьому, коли доказів ніяких нема? Ми вже тиждень на одному місці. Ще й столичні палки в колеса ставлять. Добре було, коли мали справу лише з тим Накахарою та Іоші… А їх іще двадцятеро надіслали! Кажуть, для масовості, аби людей заспокоїти… Звісно! Тиждень цілий відвоювати результати розтину не можемо. Нащо треба було тільки нам цю справу давати, якщо вони всю ковдру на себе тягнуть?

– Я чув про це, – Ранпо кинув усмішку й обережно відпив гарячий напій, який аж з-за бортиків виливався. – Складно звісно… Але як же цікаво! Загадкове ідеальне вбивство без доказів, ще й придурки якісь заважають знайти вбивцю. А ним виявиться хтось серед цих придурків – як у крутому детективі книжному! Неймовірно!

– Пане Едогаво, ви за кого взагалі? – з іронією обурився Накаджима, відпиваючи трохи й сам.

– Та годі тобі. Справа ж реально цікава! – усміхнувся Ранпо, заряджено замахавши ніжками, які звисали із дивана. – Я, звісно, за декілька секунд знайшов би вбивцю, що було б взагалі не весело, але все ж. Мені хотілося б поглянути в очі тому, хто скоїв майже ідеальне вбивство.

– Як же приємно не чути людину, яка не городить маячню про нещасний випадок, – Ацуші полегшено видихнув. – Вже дратує ця фраза «це нещасний випадок». Складається враження, ніби всі серйозно так думають. Знаєте це, коли в психлікарні торочиш, що Земля кругла, а всі тобі там кажуть, що пласка. Мимоволі задумуєшся, що можливо психічнохворі не вони, а ти… От ви б хотіли працювати серед цього цирку?

– Ну, чисто гіпотетично, це можливо, – Ранпо на секунду задумався. – Але ні, хоча б взяти вимкнені камери. Нащо? І чому Огай всіх розігнав? Тому ні… Але можливо це через суспільний резонанс? Фото його трупа вже облетіли Інтернет та всі новини. Поліція як під прицілом, тож треба відвести їхні очі, аби працювати нормально.

– Столичні на повному серйозі підтримують версію «нещасний випадок», – вголос подумав Ацуші. – Їх викликали так зненацька… Можливо вони тому і приїхали, аби це все зам’яти й самим кермо перехопити.

– Гм, можливо-можливо, – Ранпо вдоволено посміхнувся, насолоджуючись сумнівами, які спалахували в чужих очах.

– «Але нащо тоді пан Фукудзава…», – подумав Накаджима, однак його відволік Дадзай, що зненацька увірвався до офісу.

– Пані та панове! Що ж ви гадаєте? Нічого! – ледь не переходячи на лайку, але з нотками істерики в голосі, Дадзай широко розкрив двері, але притримав одну з них, аби та не гепнула по горщику з Сансев’єрою.

Осаму підлетів до чайного столика і з гучним лязгом кинув папку зі звітом на меблі.

– Огай чистий, як дупа немовляти. Череп по шматочках збирали, кістки розбиті вщент, руки й ноги зшивали в купу – я там з бубнами тиждень танцював довкола них – тих проклятих столичних виродків, які окупували морг. І все заради чого? Аби дізнатися рівно нічого! Безсовісні, хоч би дали щось, над чим можна подумати. «Падіння з висоти», – Дадзай спробував спародіювати когось, як зрозумів Ацуші за писклявою інтонацією – Накахару. – Ніяких відбитків, ДНК убивці, ніяких слідів боротьби – нічого. Придурок, невже він думає, що я куплюся на це?

– Тебе конкретно взули, Дадзаю, – уїдливо підчепив Кунікіда, сидячи за своїм столом у середині офісу та спостерігаючи за захеканим Осаму, що відчайдушно шукав свою чашку кави. – Столичні рулять. У тебе забрали справу, тож вітаю! – Доппо радісно відсалютував.

– А я й не засмутився, – Осаму самовдоволено задер носа догори, схрестивши руки на грудях. Кунікіда закотив очі. – А от навпаки – менше роботи буде. Просто шкода витраченого часу на це… А так мені насправді все одно.

– Пане Дадзаю, а як же ваша нова жертва для знущань? – кинув усмішку Ацуші, глузливо глядячи з-за довгого пасма світлого волосся, як емоції на лиці Осаму швидко змінюються: від засмучення до здивування. – Якщо ви так просто полишите розслідування, то лиш підтвердите, що він вас таки взув.

– Ого, що ж це за бідолага? Цікаво-цікаво, – до розмови приєдналася вже й сама Акіко, підходячи до дивану.

– Рудий детектив з капелюхом із самого МВС, – одразу ж відповів на питання Накаджима, ігноруючи на собі злий погляд Осаму. – Накахара… Чюя, здається. Тільки-но випадково в коридорі зіткнуться – як кішка з собакою! Мені вже навіть його помічники попкорн пропонують. Незабутнє видовище! А як Дадзай його чіпляє кожного разу, а потім отримує копняка. А як вони вже двічі побилися в коридорі прокуратури…

– Ого, – шумно здивувалась Йосано, сідаючи поруч із Ранпо. – Я чула про нього. Детектив із гидким характером та гострим язиком, якого не можуть вигнати з органів через неймовірну кількість розкритих складних справ, – Акіко почала перераховувати й Осаму аж зубами скрипить від усіх тих “заслуг”. – Когось нагадує, вам так не здається? – Йосано хитро посміхнулась, переводячи свій глузливий погляд на Дадзая.

– Рибак рибака! Неймовірна парочка, – спіймав хвилю Акіко, додав Ранпо, посміхаючись і сам. Через секунду усмішливого мовчання, офіс вибухнув гучним сміхом, остаточно присоромлюючи розгубленого Дадзая. Той образливо фиркнув і відвернувся до телевізора, намагаючись насправді не засміятися самому.

Йому подобалась ця атмосфера: така рідна, домашня, затишна, йому подобалося чути сміх колег, від чого десь у грудях, від безтурботності моменту, ставало тепло. У такі моменти нічого більше не здавалося таким важливим, як це. Осаму щасливо посміхнувся собі під ніс та відвернувся, аби цього ніхто не бачив. Його погляд повернувся на екран телевізора у намаганні зрозуміти те, що там відбувалося. Які картинки там майоріли. Які з’являлись там слова, жести, лиця…

В один момент Дадзай завмер на місці, швидко змінюючись у лиці. Він одразу ж підбіг до дивана, прудко схопив пульт та сильно додав звук. Здивувавшись цьому, офіс замовк, дожидаючись того, що ж саме Осаму так хотів почути.

Був випуск новин. Жінка цупко тримала в руках мікрофон, а за її спиною було… Приміщення прокуратури.

–” …Зараз у поліції справжній переполох, ніхто не може дати нам якісь коментарі,” – швидко проговорила вона, зникаючи через провисання сигналу. – “А я повторюю: 20 хвилин тому до відділку поліції прийшов чоловік та зізнався у сумнозвісному вбивстві гендиректора Португай-Індастріз – Морі Огая. Його ім’я поки не розголошується. Деталі встановлюються…”.

За її спиною пройшла група поліціянтів. Один серед них виділявся. Низький зріст, довге руде волосся та недоречний у темному приміщенні капулюх на маківці. На мить він обернувся до камери й Осаму впізнав це лице набагато швидше, ніж хотів би.

– Твою ж наліво.