Такі самі
від Hope AngelІ хоч наші серця розуміють, що ми люди, таємні думки наших душ приречені залишатися відомими тільки нам.
– Осаму Дадзай, “Більше не людина”
– Чи чув ти хоча б раз історії про бразильську мафію? Чи про російську? Про те, що вони роблять у містах, де існують. У якому страху вони їх тримають… І в якому страху тримають інші міста, на які вони розповсюджують свій влив. Країни… Коли я почув історію про те, що бразильська мафія вбила всю сім’ю маленького хлопчика за те, що він вкрав кросівки з одного з магазинів їхніх точок, я був шокований такою жорстокістю, буквально не міг ні спати, ні їсти. Як люди можуть бути настільки…? Це не вкладалося в голові… Хах, іронічно, так?
…
– А ми ж точно такі самі.
Дадзай мовчав, тихо слухав цей монолог і стискав у руках телефон, який вібрував від дзвінка уже вкотре. Осаму вже знає що він почує, коли візьме слухавку, та це чомусь зараз взагалі не має ніякого значення. Лиш Чюя, що сидить поруч на камені й курить вже другу цигарку, має сенс і суть. Лиш цей довгий і вперше чесний монолог.
– Вперше бачу людину, яка дивилась на Португай саме ось так… Як на те, що повинно бути, аби це місто жило мирно. Доки я бачив лише війни, які він спричиняв.
Осаму промовляє тихо, ніби самими губами, та Чюя замовкає й терпляче вслухається. Потім зітхає.
– Проте… Я не можу не сказати, що ти дійсно в чомусь правий. Я просто… Ніколи не дивився на це під таким кутом.
– Зізнаюсь чесно, Морі був моїм ідолом довгий час, – Чюя присоромлено всміхається, опускає очі на хвилі, згадуючи. – Хоробрий і відповідальний лідер, але найголовніше – справедливий і людяний. Як сьогодні пам’ятаю, що й сам хотів таким стати: лишатися людиною навіть коли ти лідер мафії. Він тримав Йокогаму у своєму залізному кулаці, любив її брудною та неідеальною, захищав ціною себе і людей, які за ним ішли. Заради вищої мети… Бути тим самим необхідним злом, тою грубою силою, яка б тримала це пекло на землі в купі, стримувала все те більше зло, що чекало за кожним кутом, й у цій дірі можна було хоч якось та й жити. Навіть після тієї бісової війни з GSS та Цудзукі я все ще вірив, що Португай потрібен місту, щоб жити. Якби не Португай і перемога в Цудзукі, то місто було б в руїнах, жертв було б більше… Португай намагається зберегти все як може, це Йокогама безнадійне і невиправне місто, якому вже просто не зарадиш… Жителі міста самі ж приєднуються до всіх тих аморальних банд типу Вовків, які нічим не краще бразильської мафії, і роблять зі свого ж дому пекло. Я довго в це вірив, довго думав, що всі вони виродки й лиш ми одні та Морі серед цього божевілля в здоровому глузді, довго відмивав будь-який бруд із Португая, своїми руками спускав на гальма будь-які очевидно правильні й доцільні справи, своїми руками не давав правосуддю дійти до тих, хто на це заслуговує повною мірою, бо вірив, що якщо Португай зникне, розвалиться, то в руїни зануриться навіть те ціле, що в Йокогамі лишилось. Я вірив, що, навіть роблячи жахливі речі, навіть виправдовуючи справжніх покидьків… Це все варте хорошої мети… Засумнівався я в цьому лише нещодавно. Блять, повірити не можу.
Дадзай промовчав, а Чюя нічого не додавав. Віддихується, збирається з думками, сумнівається чи точно це правильно відчувати зараз такі сильні емоції і чому він раніше так вперто думав, що сказавши цю правду він насправді не відчуватиме нічого. Чому так сильно вірив у те, що це все абсолютно нічого для нього не змінює? Осаму крутить у руках телефон і думає чи доречно про таке взагалі питати, проте йому дійсно цікаво.
– Отже, Цудзукі… Ти дійсно був там?
– У складі групи Б, – Чюя ніби й на секунду про відповідь не задумувався. – Ті, що повинні були замикати кільце по головній вулиці.
– Так, я пам’ятаю… Той день важко забути.
– Скажи чесно, Дадзаю… Тебе хоч трохи мучила совість після всього, що сталося? Це ж була твоя помилка, чи не так?
Їхні очі знову стикаються й Чюя намагається розгледіти там хоч якусь зміну емоцій, хоч трохи каяття. Сподівається їх там побачити… Та бачить навіть більше, ніж очікував. Чюя тихо охає й опускає очі вниз, серце важко відстукує десь у скронях, а груди здавлює так, ніби його душать. Дадзай нічого не сказав, та Накахара звідкись уже знає відповідь. Це не є обов’язково, та Осаму її озвучує, ніби для всього всесвіту засвідчує очевидний факт.
– Це було однією з причин, чому я взагалі пішов, Чює, – хрипота дадзаєвого голосу боляче б’є по вухах. Накахарі важко дихати просто від того факту, що він чує це в голос. – Одасаку став каталізатором, а не причиною. Та й помер він… Через мою помилку у Цудзукі. Бо поспішили та вбили ми не того. Поранили GSS, але не добили й дали помститися… Його кров на моїх руках, Чює. І не тільки його кров. Сотень. І все тому, що того дня, того бісового дня я облажався. То як ти думаєш, мучила мене совість чи ні?
– Якби ж я знав про це раніше.
– Це б змінило щось?
Хвилинна тиша запанувала між ними, лиш гамір хвиль перебивав її час від часу. Море заспокоювалося, шум згасав усе більше. Де-не-де пробивалося з-за хмар сонце й осяювало жовтими зайчиками сірі, місцями навіть зелені від цього світла, хвилі.
– Дуже.
– Наприклад?
– Можливо я б не затримався у Португаї так надовго і пішов би слідом за тобою, – Чюя підіймає голову, коли десь над ним забили крилами чайки. Проводжає їх втомленим поглядом і зітхає. – А це… Багато на що б вплинуло. Можливо навіть Морі не був би мертвий, а просто втік кудись за кордон, бо Португай уже був би розвалений вщент.
– Невже ти так багато справ закрив?
– Достатньо, щоб горіти в пеклі, – Чюя хмикає й серед цієї гнітючої розмови вперше блищить усмішка. Трохи зажурена, та все ж широка. Накахара легко штурхає Дадзая по плечу й це насправді значить для нього набагто більше, ніж хотілося б зараз. – Звичайна доля демона Португая, чи не так?
Осаму чомусь невпинно бігає очима по цій такій недоречній зараз усмішці й не знає що він зараз має додати, проте щось все ж повинен. Однак слів не знаходиться, тож він просто знову в повній тиші розглядає чуже лице. Все лоскоче десь у районі живота в’язке відчуття дежавю, ніби чув він ці слова і бачив уже цю посмішку раніше. Можливо Чюя не таким вже й привидом був у його житті? Можливо якоюсь частиною підсвідомості Дадзай завжди помічав цього низького хлопця з відкритим полум’ям на голові? Та Накахара розчиняється у полі зору так само миттєво, як і зникає з думок. Чюя підвівся і зійшов на берег, а потім, знову дещо зайшовши у воду, простягнув Дадзаю руку.
– Але ж чи не у наших силах усе це виправити, га? – промені сонця пробиваються крізь хмари й серед їхнього повільного танцю в переплетіннях і відблисках на хвилях, скелях, піску Чюя немовби й сам сяяв. Він усміхався навіть своїми світлими блакитними очима, котрі Дадзай доти ніколи ще так не розглядав. Ніби йому руку подав сам янгол, ніби святий зараз показує йому правильний шлях. І все Дадзай думає: «Який же з тебе демон, Чює?».
Ти ж весь цей час був вогником серед пітьми.
І Дадзай хапає подану руку, яка тягне його на себе. Він виходить із води, ніби нарешті знаходить у густому лісі правильну стежину й крокує нею до виходу. Ні, його ведуть нею. І Осаму піддається, нарешті вірить і йде просто наосліп, вірячи, що Чюя не зведе його більше нікуди, не дозволить загубитися. А Накахара тримає його руку так міцно, ніби від цього залежить його власне життя. Й Дадзай просто розчиняється у цьому відчутті захищеності й довіри.
За 7 років він відчуває це вперше.
– То це все, чого ти хочеш? – в’язень, що сидить на ліжку, киває, проте робить це з такою незворушною емоцією, ніби не просить зараз Дадзая залізти з головою знову у свої колишні канали зв’язку й контакти з давно забутими знайомими.
– Так, лише нові документи. Далі я розберуся сам. Найбільша послуга, яку ви мені можете зробити, це здерти шкуру із мого замовника, – хлопець промовляє тихо, лише так, щоб чули ті четверо, котрі зараз із ним у камері. Це особисте прохання Дадзая і той, на диво, його поважає. – У нас із вами спільний ворог, тому ви мені допомагаєте, а я вам. У вас же нема до мене особистих претензій, чи не так?
– Так, але якби це була справа особисто моєї безпеки, то ти б був на волі одразу після цієї розмови, – Дадзай крутить пальцем й театрально вдає, ніби не помічає, як Кунікіда пропалює його зараз поглядом. Після того, як Чюя привів Осаму до ізолятора, де вже чекав Доппо після повідомлення від Накахари, вони так і не говорили. Вірніше саме Дадзай не захотів нічого говорити, а попросив одразу ж перейти до справи. Як тільки він почув, що кілер заговорив, то будь-який сенс у речах, котрі не торкалися цього, просто зник. – Але окрім статті за замах тобі ще світить стаття за вбивство і нелегальне зберігання зброї як мінімум. Дістати документи є чи не найпростішою задачою в цьому. Необхідно ще дістати тебе із в’язниці. Тому говори, хлопче, все, що обіцяв, адже я можу швидко предумати тобі допомагати. Це у твоїх же інтересах.
– Я не хочу, щоб з вашого боку були проблеми. Чи можу я говорити при цих людях?
Ацуші довго не думаючи покрокував до виходу, та Дадзай схопив його за плече й розвернув назад, лицем до підозрюваного, всміхаючись. Осаму сяяв ентузіазмом і в контексті того, що Накаджима лише пів години тому думав, що Дадзай мертвий, молодший за званням не міг зрозуміти це більше лякає його чи шокує.
– Так, вони про все в курсі. Ацуші?
Накаджима здригається від раптового звертання й підіймає очі на Дадзая, та не знаходячи чого додати чи відповісти, просто киває і зітхає.
– Починай.
– Я не розкажу вам багато із цілком зрозумілих причин… Та можу дещо заінтригувати вас, – молодий хлопець тримає погляд чітко на підлозі й не роздивляється нікого з присутніх. Чи то він згадує, чи то спеціально набиває ціну тому, що збирається сказати. – Мій замовник замовив вас ще у березні й виплатив усю суму вперед без затримок. Наказав виконати замовлення якомога швидше й максимально тихо, аби не привернути зайвої уваги. Не дав про ціль майже ніякої інформації, лише щось загальне – ім’я, прізвище, місце роботи. Я не поставився до цього завдання серйозно, більше легковажно, бо ціллю був простий поліціянт. Дивувало лиш те, що за голову когось настільки дріб’язкового готові були викласти 70 мільйонів йен, однак я не ставив питань. Мені більшою мірою не було діла.
– Ближче до справи, хлопче, – Дадзай сперся плечем об стіну й схрестив руки на грудях. Ацуші не міг це не помітити. Дадзай робить так лише тоді, коли про щось здогадується, проте все ще не може скласти усе до купи. Проте якщо лиш по одному вигляду старшого детектива Ацуші й сам зрештою про все здогадувався, то зараз він абсолютно нічого не розуміє. Про що ж Дадзай думає?
– Так… Перепрошую за ліричний відступ, – не характерно для його зовнішнього вигляду, та з усією культурою перепрошує в’язень. – Але до чого я вів… До сьогодні я жалкую про те, що не став тоді дізнаватися більше про мою ціль. Лиш тоді, коли вже було пізно відмовлятися. А саме коли цей замовник… Був убитий.
Всі в ці й кімнаті нервово переглянулися між собою, а потім перевели погляди на Дадзая, який немовби втиснувся в стіну від напруги й не зводив очей з ув’язненого. Осаму і хоче почути це, і не хоче.
– Ви правильно все зрозуміли. Цим замовником був Морі Огай.
У кімнаті повисає цвинтарна тиша. Дадзай навіть не дихає, бореться з черговим шоком, котрий підступає прямо до горла. Він якось знаходить у собі сили обернутися до Чюї, котрий стояв у протилежному куті кімнати, і бігає по чужому лицю поглядом, шукаючи відповідь на питання: «Ти про це знав?». Та Чюя хитає головою, бувши в шоці чи не більшому навіть за Дадзая.
– Тобто стривай, тобто Морі 7 років ніяким чином не чіпав Дадзая, аби в один день просто взяти й вирішити замовити його? Це навіть звучить як ідіотизм. Чому він вирішив це зробити саме зараз? – втрутився в розмову Кунікіда, та в’язень знизав плечима.
– Про причини я не знаю нічого. Я лише після його смерті дізнався, що насправді мені замовили самого Асмодея. Кілери не ставлять питань і тепер я розумію, що через це й був спійманий, – вперше за весь час у голосі в’язня чується бодай якась емоція. Відчай і злість. Вони пробиваються з нього як би він їх не старався приховати. – Я не знав навіть, що Асмодей більше не в Португаї… Мене це не цікавило абсолютно.
– Так, Морі мене замовив і попросив тебе все зробити якомога швидше. Але ти спробував виконати замовлення не в березні, а за декілька місяців, уже після смерті Морі, – Дадзай проводить логічний ланцюжок. – Ти не був зобов’язаний його виконувати. Чому ж передумав?
– Я спершу і думав просто не виконувати замовлення. Тим більше за тим, наскільки сильно замовник шифрувався, мені здалося, що про це замовлення знає або лише він, або дуже невелике коло людей, – хлопець розповідав неквапливо, проте раптово замовк. – Однак, – він зробив павзу, аби миттєво привернути увагу всіх присутніх, – менше, ніж за тиждень, зі мною знову зв’язалися і поновили замовлення, докинувши згори ще 10 мільйонів. Однак разом із замовником поновилися умови та терміни виконання. Ціль треба було прибрати не менше, ніж за 2 місяці з моменту угоди, потрібно було це зробити за допомогою підставного кілера, в чітко виділеному місці та з чітко виділеної зброї з лазерним прицілом. Не змінилося лиш одне – ціль. А я йолоп… Просто взяв і погодився на ці умови.
– Які умови? – Кунікіда ловить раптову павзу й продовжує тиснути на в’язня. – Хто поновив замовлення?
– Будуть документи – розкажу решту історії.
Кунікіда втомлено зітхає й переводить погляд на Дадзая. Доппо неймовірно сильно хочеться зараз просто в тиші обговорити все це й дізнатися чи точно в його дурного друга все в порядку, адже після почутого той став виглядати навіть гірше, ніж тоді, коли зайшов у ізолятор. Кулаки Осаму нервово то стискаються, то розтискаються, та по самих очах видно – у нього зараз більше питань ніж відповідей. Зрештою Доппо відчиняє двері й запрошує інших до виходу, полишаючи підозрюваного навіть без якогось прощання. Та той лиш провів їх поглядом, сповненим упевненості, що умови були прийняті й будуть виконані. Після почутого – просто не можуть не бути.
Їхня група настільки різношерстна, що вони просто не можуть не прикувати на собі погляди працівників прокуратури, коридором якої вони проходять, аби потрапити в кабінет до Накахари – єдине тихе місце на всій Землі, де можна усе обговорити, й Чюя не проти його виділити для них. Здавалося, поліціянти абсолютно різних направлень і різних справ чомусь зібралися разом. Замах на Дадзая фактично згідно з офіційними даними абсолютно ніяк не стосується вбивства Морі, проте такий раптовий збір може викликати питання. Особливо в столичних колег Накахари, чиї погляди тепер для Осаму як ніколи здаються ворожими та підозрілими. «Вони теж про це нічого не знали?».
Двері зачиняються за Дадзаєм і він ледь не одразу ж втомлено падає у його вже насиджене крісло в кутку кабінету. По самому лицю Доппо Осаму розуміє, що той дуже хоче зараз звалити на нього шквал питань, та заважає йому в цьому лише присутні тут Чюя та Ацуші, де останній уже ледь із ніг не валиться від утоми. Дадзай ледь помітно киває, дивлячись Кунікіді в очі, ніби відповідаючи на кожну тривожну думку того: «Поговоримо про все потім», – і старший дещо заспокоюється, проте ця напружена тиша тепер відчувається як ніколи гостро. Питання слів кілера стає нагальним.
– То що, Накахаро, ти, виходить, тепер за нас? – Доппо сам вирішує порушити цю тишу, спершись спиною об стіну й схрестивши руки на грудях. – Чесно кажучи, досі не віриться, що цей ворожий нам табір взагалі існував і ти його очолював. Сподіваюсь ти усе поясниш.
– Пояснювати доведеться багато, – Чюя сідає у своє крісло за стіл і запрошує інших двох, що лишилися стояти, присісти на стільці поруч. – Та гадаю, що це не нагальна проблема зараз. У нас проблеми куди серйозніші.
– Мене от що дивує, – Дадзай раптово подає голос із кутка кімнати, недоречно гучно, й цим привертає увагу абсолютно кожного у цій кімнаті, – кілер знає ім’я замовника. Він його впізнав. Чому? Той придурок сам, напряму із ним зв’язався? Як не поглянь, це дуже поганий крок. Мені слабко віриться, що настільки досвідчений мафіозі міг дійсно так помилитися. Який у цьому сенс? Якщо він дійсно це зробив, то чому? Це ж постріл собі ж у ногу.
– Мене це теж здивувало, – Накахара зітхає, склавши руки в замок і спершись об них підборіддям. – Після стількох років впертих відмов щось робити із тобою, коли ледь не кожна жива душа благала позбутися тебе, доки ти не викопав Португаю яму… Він раптом взяв і замовив тебе. Сам.
– Ви хотіли мене позбутися? – цілком логічне питання, та сам контекст цієї розмови змушує навіть Кунікіду притримувати свою щелепу. Доппо розказали небагато, лиш те, що Чюя зі своєю групою прибув сюди, щоб заважати Дадзаю розслідувати цю справу, оскільки він є Асмодеєм, однак про те, що Накахара не просто бісів поліціянт, Кунікіда здогадався лиш зараз. Осаму повинен йому ну дуже багато чого пояснити. Повернувшись на коротку мить до Ацуші, Доппо здивувався чи не ще більше. Той спокійно стояв і уважно ловив кожне слово, промовлене цими двома.
– Так. Розмови про це почалися як тільки ти пішов і засвітився у якійсь поліцейській академії. Ми одразу зрозуміли, що тебе завербували, – Чюя опускає очі на стіл, згадуючи. – Якби це був будь-хто інший, то його б одразу ж прибрали. Особливо коли він так нахабно та у всіх на виду просто перейшов на інший бік. Але… Справа стосувалася тебе. Чи то з особистих почуттів, чи з міркувань безпеки, однак було вирішено дати тобі спокій. Морі вірив чомусь, що ти не чіпатимеш Португай, а просто житимеш тихе життя. Навіть коли стало очевидно, що ти готуєшся до помсти, він все одно… Закривав на усе очі.
– Тобто… Причина була не лише в тому, що якби мені щось загрожувало, то я міг би всіх здати?
– Абсолютно ні. Ти б усе одно ні до чого не докопався. Скільки б ти не пробував знайти те, що повалило б Португай без згадки твого імені при цьому, тобі б ніколи це не вдалося. Асмодей вшитий в основу організації. Нехай і для поточних членів Португая він просто легенда, яка не факт, що дійсно існувала. Вони просто не знають достатньо, аби сказати напевне. Тих, хто був знайомим з Асмодеєм, серед живих лишилося одиниці. Та місто усе пам’ятає… І як тільки ти б спробував похитнути цю башту – вона б впала прямо на тебе. Все б одразу вилізло назовні, Дадзаю. Тому це остання причина, чому б тебе не чіпали.
Осаму не підіймав свого стемнілого погляду на інших, та усім лише по його мовчазній реакції було зрозуміло – щось усередині нього тріснуло.
Чи думав Дадзай хоч раз про можливість цього? Чи міг хоч на хвилинку задуматися над тим, що може все набагато складніше, ніж здається на перший погляд? Чи міг він подумати, що в такого монстра, як Морі, є… Почуття? Нічого до купи не клеїлося й Осаму просто прикрив очі, стикаючи пальцями свої повіки. Сильно давалася в знаки безсонна ніч й голова відмовлялася думати. Чи може річ у тому, що він ніколи не думав про Морі саме так? Та Кунікіда різко обриває цей хід думок раптовим доторком до плеча, Осаму підіймає голову, аби зустрітися зі співчутливим поглядом друга. Його ледь помітно для інших підбадьорливо стукають по плечу й Дадзай чомусь одразу розуміє, що це запрошення в бар сьогодні ввечері, котре він швидко подумки приймає. Їм дійсно багато чого доведеться обговорити.
– Якщо 7 років Морі ніяк не чіпав Дадзая, а тут різко вирішив його позбутися, то можу припустити, що щось сталося? Не міг же він так раптово змінити свою думку, – Кунікіда обертається до Накахари й отримує у відповідь кивок.
– Що, якщо саме Достоєвський поновив замовлення? – Ацуші подає голос настільки раптово, що навіть Дадзай ледь не підстрибує у кріслі. Накаджима задумливо стискає своє підборіддя й виглядає так, ніби вловив якусь потрібну нитку логічного ряду. – Він знає достатньо багато про пана Дадзая, навіть те, що він є Асмодеєм, а це таємна інформація, яка просто так із рук у руки не передається. Щоб поновити це замовлення, потрібно не просто знати, що Асмодей це не просто побрехеньки, а реальна людина, а ще й знати достатньо багато про нього, аби дати такі чіткі інструкції. Те місце, де пана Дадзая спробували застрелити… Воно ж обране не випадково. Пан Дадзай знає про нього через своє минуле у Португаї. І Рожева Рябина також була обрана не випадково, бо лише пан Дадзай і обмежене коло людей знає про її справжню дію. Достоєвський вже показав, що знає майже все про діяльність Асмодея. То може це дійсно зробив він?
– Звідки в нього 10 мільйонів, аби доплатити кілеру? – Чюя ставить цілком логічне питання й Ацуші замовкає, аби добре все обдумати. – 10 мільйонів це не малі гроші, аби просто взяти їх і комусь віддати.
– Можливо йому їх хтось дав? Наприклад, якась організація, яка знає про Асмодея? – Ацуші говорить повільно, добре обдумуючи кожне слово. – Наскільки їх узагалі багато?
– Досить небагато, – протягує Чюя задумливо. – Гм, але який сенс прибирати їм Дадзая? Якщо вони про нього знали, то чи не логічніше було б просто спіймати його й вибити про Португай усю інформацію? Це б зашкодило організації набагато більше, ніж вбивство. Ліквідація Асмодея навпаки б зробила ситуацію всередині Португая стабільнішою.
– То може в цьому і суть?
Чюя раптово замовк, бігаючи поглядом по столу.
– Тобто… Можливо їм і потрібно було, щоб Португай став стабільним? – Ацуші протягнув на видиху. – Можливо вони є якимись партнерами Португая… Ні, в контексті того, що відбувалося всередині організації, то партнерами саме Морі. Рада директорів же про них нічого не знала?
Накахара захитав головою.
– У цьому є здоровий глузд, – подає голос Дадзай, нарешті приходячи в себе. – Достатньо близькі, щоб знати про існування Асмодея, й достатньо далекі, щоб такий союз був для ради неочікуваним… Чи є взагалі такі організації? Чює, ти можеш перевірити?
– Не брехатиму. Це складно, – Накахара зітхнув, відкинувшись на спинку свого крісла. – Це взагалі не моя зона юрисдикції, я зазвичай відповідаю за зовсім інший спектр задач у Португаї. Це викличе підозри. Та… Я спробую. Спробую все, що в моїх силах.
Дадзай вже показався у своєму відділку й отримав наганяй за пропущений день, однак зрештою Фукудзава просто зітхнув і оформив тому офіційний відгул за свій рахунок на один день, тож стало на одну проблему менше. Що правда, Осаму ледь відбився від наполегливої пропозиції начальника дати тому персональну охорону, аби подібного більше не сталося. Тепер Дадзай просто сидить у кабінеті Чюї так, ніби нічого не сталося, й перебирає якісь папери, доки Накахара готується до доповіді наступного ранку. Тиша в кабінеті з рідкими перебивками на зітхання та шурхіт паперів.
– Ти дійсно впевнений, що обрав той бік, Чює?
Накахара підіймає очі на Дадзая й спостерігає, як лейтенант відкладає гірку паперів у сторону.
– Я не про правильність. Я про те, чи впевнений ти, що готовий побачити, як усе рухне? Готовий понести за це повну відповідальність? Готовий до того, що наслідки наздоганятимуть тебе ще багато років потому?
– Ти перевіряєш мою рішучість? – Чюя знову опускає очі на текст на папері й продовжує читати. – У мене достатньо було причин ще давно усе покинути. Просто не знав як.
– У мене причин було не менше, – Дадзай зітхає. – Та як виявилося, я й сам не до кінця був готовий бачити це. Коли сліпа злість на Португай пройшла… Я побачив, що від моїх дій близькі мені можуть і постраждати. Однозначно повалення Португая матиме більше плюсів ніж мінусів, але які це мінуси… За ці 7 років я багато думав про це, але навіть зараз я не можу прийняти це повною мірою, проте уже просто не маю вибору. Це буде боляче, Чює. Особливо коли стоятиме вибір між твоїми товаришами звідти та благом усього міста.
– Чи думав ти про це тоді, коли йшов із Португая?
– Не думав, – відповідь була швидка й однозначна, здавалося, ніби Дадзай у ній і трохи не сумнівався. – Це було імпульсивно. На емоціях. Проте якби я мав трохи більше часу обдумати цей крок, то я не знаю що б я обрав. Все ж таки, мене в Португаї тримали саме близькі.
– Мене в Португаї тримала саме ідея того, що я причетний до чогось великого. Це трохи інша площина координат, – Чюя сказав через павзу в декілька секунд, дещо обдумуючи. – Коли тебе тримає саме ідея, то дещо простіше від неї відійти, бо ідеї завжди змінюються протягом життя. Та й до того ж я вже давно влаштував собі життя поза Португаєм і майже не був до нього прив’язаний ні фінансово, ні людьми. Тільки ідеєю.
– Ти говорив, що задумався про правильність того, що робиш, лише нещодавно. Можна дізнатися що сталося?
Чи не вперше Дадзай настільки обережний і Чюю це неабияк дивує. Чи то від недосипу, чи від втоми… Чи то від того, що вони сьогодні вперше так відверто поговорили, та Осаму поводиться незвично тактовно. Та думки Чюї повертаються назад, до самого поставленого питання. Він ненадовго замовкає, навіть не дихає, все шукає правильне формулювання того, що збирається відповісти. Голова повільно заповнюється не найбільш приємними спогадами та відчуттями, перед очима майорять темні картини минулого й Чюя зітхає зрештою, аби хоч якось спустити напругу. Дадзай уважно слідкує за кожним його рухом.
– Я розкопав архіви по Цудзукі. Та й загалом, копії договорів, котрі намагалися вкласти тоді з GSS, ще до початку війни. І записи переговорів… Португай хотів нацькувати на GSS інші банди, що трохи менше, аби не дати тим розростися до рівня нас і не допустити появи конкурента на ринку. Але нічого не вийшло. Війна-то між бандами й GSS почалася, але туди втягнули Овець і, у висновку, весь Португай. Не GSS були ініціаторами конфлікту… Це був Португай.
– Ти про це не знав?
– Ні, – Чюя важко похитав головою. – Дізнався декілька місяців тому. Я і раніше чув про те, що ця війна це цілком і повністю помилка Португая. Та не думав, що… «Помилка» виглядає саме ось так. Що це ми були повністю в цьому всьому винні. Я бачив Португай лише як жертву. І… Думав, що ти до цього теж причетний.
– За дипломатичні стосунки між організаціями відповідала Азазель, тобто Одзакі. Мене тоді просто поставили перед фактом, що війна почалася, – Дадзай пальцем провів по всім документам у теці, стираючи з них пилюку, яка встигла осісти за декілька днів. – Я лиш знав, що Одзакі облажалась і потрібно терміново рятувати ситуацію. Не знав, що Морі лишив це все для організації в секреті.
– Єдине, що не давало мені з’їхати з глузду після Цудзукі, це факт, що ми повинні були так зробити. Що все могло бути ще гірше. Ця думка давала мені сили вставати зранку, їсти щось, пити, та й загалом жити й не звинувачувати себе за все, що сталося, – Чюя стукав пальцем по столу в такт до годинника на стіні, аби зосередитися на своїх думках. – Мене нудить лише від думки, що я особисто покривав це все. Що я не дозволив правосуддю покарати всіх винних за це і за наступні великі злочини Португая. Тому я не сумніваюся. Навпаки, я тільки радий буду побачити, як той бісовий філіал палає. Шкода лиш, що цього все одно недостатньо, щоб спокутувати всю мою провину перед цим містом і людьми в ньому…
– Говориш точно, як один мій старий друг, – Осаму невесело усміхнувся. – Хоча він був одним із найдобріших серед усіх людей, яких я знав. Цікаво, чи всі добрі та ідейні люди такі самокритичні?
– Я не добрий, Дадзає. Після всього, що зробив…
– Він говорив точно так само, але це і на краплину не була правда, – із Дадзая виривається тихий сміх. – Я не так вже й багато людей знаю, які турбуються про простих людей не тому, що в них робота така – бути поліціянтами. Не так вже й багато людей знаю, які працюють тут і досі мають загострене почуття справедливості. Ацуші якраз саме такий. Він ще зелений, мільйон разів може розчаруватися в тому, що робить, але я готовий докласти усіх можливих зусиль, щоб не допустити це. Я хочу, щоб цей птах розправив крила. Саме тому він мій напарник.
– Хах, прямо як старший брат.
– Хтозна, можливо, – Дадзай хмикнув, остаточно відклавши папери. – Мені здається, що Одасаку був би радий цьому, якби був живий.
– Мені шкода, що все так сталося з ним, – Чюя додав це тихо, можливо зі сподіванням, що Осаму цього не почує, та той обернувся зі здивованим виглядом. – Я чув про те, як він помер. Розповіла пані Азазель. І з її ж слів судячи, він був дійсно чудовою людиною. Шкода, що все для нього закінчилося саме ось так.
– Одасаку не любив, коли його жаліли, – Осаму легко посміхнувся, встаючи із крісла та йдучи до вішака. – Завжди вважав, що є в цьому світі є люди, у яких життя склалося ще гірше, ніж у нього, тож його це навіть ображало. Він завжди думав в першу чергу про інших, а лиш потім про себе… Я і зараз намагаюся не жаліти його, хоч він цього вже й не почує. Все здається, що він раптом вистрибне на мене з-за кута й почне відчитувати за це. Тож і ти так не роби, хах.
– Так, – Чюя невесело посміявся. – Пробач.
Вперше за довгий час дні й справді спокійні. Ацуші настільки відвик від цього, що все шукає якийсь підступ. Гамору не наводить навіть філіал Португая, який хоч і розташований майже у центрі міста, та все одно незвично тихий і порожній. З березня він так і не відкрився. Ацущі точно не знає куди переїхав увесь штат і що взагалі Португай придумав із тим, щоб кудись розподілити працівників з усіх десятків поверхів, та важливий сам факт. По дорозі до кабінету Огая йому зустрічалися лиш поодинокі прибиральниці, ремонтники та менеджери, котрі приїхали сюди по якусь документацію, котру не змогли з тієї чи іншої причини перевезти в інший філіал.
Життя продовжується. У цих стінах уже майже не згадують Морі Огая і не рідкими є питання: «Пане поліціянте? У нас якісь проблеми?». З доказів наврядчи щось лишилося. Навіть те саме вікно, з якого Морі випав, уже давно замінили на нове. Нічого й не говорило про те, що декілька місяців тому тут стався злочин. Однак Ацуші прийшов не за цим. Зовсім не за цим. Його хвилювали ряд питань, на які наврядчи хтось йому відомий зі свідків міг би дати відповідь. Ацуші впринципі сумнівався, що є бодай найменший шанс дізнатися хоч щось і ця здогадка не є порожньою. Та йому нічого не лишалося, окрім того, як скористатися шансом потрапити в кабінет і все це випитати в когось.
Коли Накаджима опинився на потрібному поверсі, то тут було навіть більш порожньо, ніж спершу здалося. Меблів майже не лишилося. Швидше за все цей поверх переобладнають після розслідування у щось інше, наприклад якусь переговорну, якщо не буфет, проте незмінними тут лишилися ті самі великі темні двері, до яких вели усі дороги на поверсі, та й певно у філіалі, – кабінет Морі. Ацуші швидко проходить до них, не бажаючи сильно затримуватися, й стукає, що правда більше машинально, бо наврядчи усередині хтось є. Проте по той бік зашурхотіли. Ручка характерно клацнула й двері прочинилися, пропускаючи голову невеличкої пристаркуватої жіночки – явно прибиральниці.
– Добридень, пане, – вона привітно усміхнулася. – Ви детектив? Дивно, прийшли без напарника свого високого.
– Добридень. Пан Дадзай трохи зайнятий, – Ацуші чомусь стало так ніяково, ніби він звітується перед своєю ж бабусею. – Мені треба буквально хвилинка на огляд кабінету. У мене є ордер, можу показати-
– Все добре, онучку, проходь, – бабця навіть не дослухала, одразу ж широко відкрила двері й пройшла вглиб, обережно крокуючи по кабінету до свого візочка з приладдям. – Я ще не прибирала тут, тому можеш оглядати все спокійно.
Накаджима довго не чекав, одразу ж пройшов усередину й обережно обминув стареньку, аби пройти до робочого столу Огая. Ацуші тримав у голові думку, що ці шухлядки, які він розкриває, коштують більше, ніж у нього зарплатня в спеціальному детективному, тому тягнув на себе їх настільки обережно, наскільки взагалі міг. Проте він не знайшов того, чого шукав, аж поки не помітив позаду себе картину. Декілька разів натиснувши на неї, Ацуші побачив, що старе гіпсокартонове полотно прогинається під пальцем. Бінго! Накаджима тихо хмикнув і дістав із кишені прозорий скотч, а потім обережно наклеїв його, зачіпаючи картину, до стіни на висоту, до якої б не дотягнулася ця прибиральниця і з якої вона б точно той скотч не помітила.
Коли справу було завершено, Ацуші міг би йти, проте він не поспішав. Навпаки. Накаджима удавав, що ще щось оглядає, доки прибиральниця протирала пил на статуетках.
– Ви уже в такому поважному віці. Чи не важко вам уже працювати? – старенька підняла очі на Ацуші, доки той оглядав віконну раму, на якій ще лишилися сліди будівельного скотчу – на нього приклеїли ту скатертину, котра якийсь час закривала вікно.
– Важко, але що зробиш, – тихо засміялася бабуся. – Пенсія зовсім мала. Тут хоч якісь, та й гроші платять. Що правда, коли пана Морі не стало, то хтозна як воно вже буде. Дуже шкода його. Хорошим чоловіком був. Із совістю… Не те, що інші директори. Справжні гнидники в смокінгах.
– То ви працювали тут, коли Морі Огай ще був живий?
– А як же? Тут взагалі було добре, доки він ще володарював. Люди гарні гроші отримували, – бабця присіла на диван, бідкаючись. – А зараз, коли це, вибачте, гівно мале стало керувати, то почалися скорочення й урізання зарплат. При Морі гроші були, а тут гоп, немає Морі, немає чомусь і грошей! Та все при Морі краще було. І ставлення до працівників, і получки, і підприємцем він кращим був… Сподіваюсь ті кровопивці вдавляться своєю владою. Так же її хотіли!
– Тобто чекайте, – Ацуші аж охнув від несподіванки, – тобто ви знаєте про конфлікт Морі й нового генерального директора?
– Та як же? Всі про це знають! – старенька не награно здивувалася. – Тільки й говорять, що директори змову проти Морі готували. А він що? Один проти всіх! Бідний, бідний пан Морі… Молодий же ще зовсім був. І все одно так мужньо боровся! Та програв… Вони ж його і вбили, пане детективе. Кого не спитайся – всі вам, хто ту працює і працював, так думають. Нелюди вони! Страшні люди…
«Але ж це точно не вони», – подумав Ацуші, про себе засмучуючись. Звісно, що працівники компанії знали про конфлікт. І звісно ж вони розпускають тепер плітки, що це все була змова директорів. Та детектив дістав із кишені джинс блокнот і почав записувати. Усе, що старенька буйним потоком виливала зараз на нього, нехай в цьому і не було сенсу як такого. Так простіше сконцентруватися на правильних і влучних питаннях, які допоможуть йому дістати з цього всього щось дійсно корисне. Ці плітки можуть збити з пантелику і тільки завадити, та в них точно має ховатися щось іще. Ацуші треба це лишень дістати.
– Перепрошую, як я можу звертатися до вас?
– Га? – бабця на якусь секунду розгубилася і замовкла, не встигнувши перемкнутися з потоку чуток і обробити запит. – Кіміко Хасегава.
– Так, пані Хасегава, – Ацуші навів велику чи то крапку, чи то кружальце у блокноті, зловивши нитку правильного ходу думок, – чи розповідав хтось із працівників нашим співробітникам про свої здогадки щодо того, що це саме директори змовилися проти Морі?
– Та може хто й здогадався одразу, то мовчав. Злякався… Бо страшні люди ті директори. Говорять, із бандитами водяться вони. З мафією справжньою, – пані Хасегава говорила це з таким виглядом, ніби ділиться справжнім одкровенням. Чи не вперше в житті Ацуші почувається так некомфортно, адже має вдавати здивування. Офіційно слідство цього не знає, лиш зараз Накаджима невпинно записує все сказане, аби внести пізніше у звіт, і чергова таємниця стала відомою світу. – Але десь може зо тижня три тому почали про це говорити. Десь якусь нараду підслухала чи то секретарка, чи хто… А ви знаєте як воно у таких компаніях, коли вбивають боса, якого всі любили. Будь-яка згадка про нього й усім дах зриває. То тепер ледь не в кожному кутку говорять про це, ніби вже весь світ про то знає. Вже й не ховається ніхто. Навіть керівники відділів з цим зробити нічого не можуть! І самі вовками дивляться на директорів. Страшно усім. Ой біда гряде, онучку, біда… Хто ж знав ото, як йшла прибирати в цей кабінет драний того рокового ранку в березні, що через декілька місяців я навіть не знатиму чи протримається ця компанія взагалі! Що вже там говорити про те, чи не скоротять мене…
– Тобто ви були в цьому кабінеті ранком, коли Морі знайшли мертвим? – Ацуші щойно закінчив писати декілька речень. – І ви йшли прибирати сюди, нічого не знаючи… Тобто не бачили, що біля головного входу лежить тіло?
– Та я завжди з чорного ходжу, онучку! – відмахнулася стара. – І перепустка у мене є. Заходила з парадного лиш коли сюди влаштовувалась! А так ніколи. Навіть галас не одразу почула, якраз же на вході відчищала багнюку. Одразу як побачила, то прибрати вирішила, бо ж потім не згадаю і ніхто інший не прибере, як завжди. Ще й думала, зі свинями працюю! І прибирала ж перед тим, як іти, попереднього вечора, й усе одно загиджено. Думала ще й знайти потім ту заразу, яка навіть ніг не витерла на вході, бачила ж, що злива така була, грязюки повно! Так поспішала вже… Та забула зовсім про то, коли піднялася до кабінету Морі, а там повно народу. Вже там дізналася – помер наш Морі. Випав із вікна…
– Бруд на вході, хоча ввечері було прибрано… – вивів Ацуші в блокноті, стримуючи радість з останніх сил. Зачіпка! – Підкажіть, а о котрій приблизно ви прибирали? Чи багато ще людей лишалося у філіалі працювати? Ну, хоча б візуально.
– Ну, та насправді небагато лишалося. Морі якраз відпустив усіх, навіть охоронців. Може ще й лишався хтось. Я не затримувалася. Прибрала швидко, та й додому пішла, – старенька робила нетривалі павзи, згадуючи. Ацуші не підганяв. Все ж, це було декілька місяців тому й це чудо, що вона пам’ятає хоч якісь деталі. – А прибирала я десь о 10. Можливо близько 11. Точно на годинник не дивилася, але вдома я була опів на 12.
Ацуші посміхнувся, ставлячи та наводячи товстий плюс біля своєї здогадки. Проте стало тривожити інше питання.
– Пані Кіміко, а вас опитували працівники поліції в той день? – Ацуші покрутив ручкою в руках, зосереджуючи свій погляд на старій.
– Та! Не опитували звісно. Взяли одного-двох із тих, хто першими в кабінеті опинився, та й на тому кінець, – вона гучно і презирливо хмикнула. – Якщо чесно, то ну дуже погано ваші колеги тоді працювали. Ну просто аби-як! Але загидили кабінет цей так, що я ледь його відмила. Й килим той розрівняла після всіх тих слідів, хоч би йому пусто було…
– Килим? – Ацуші скинув бровою.
– А он погляньте на нього, – пані Кіміко засовала п’ятою по пухнастому килиму й тільки помітив, що ворсинки на ньому осідають напрочуд легко, через що дуже добре видно сліди, що їх щойно лишив Ацуші. Їх настільки добре видно, що можна розпізнати там форму підошви кросівка Накаджими. – Привіз Морі звідкись із Європи. Та й так йому той килим полюбився! Не сперечаюся, гарно ж виглядає, як не затупаний, та розрівнювати його то наука справжня. І морока…
– А скажіть, коли ви зайшли в кабінет вперше того дня, то килим яким був? Затупаним геть чи чистим? – Ацуші ледь не впав на той килим – так сильно щось вистрілило всередині з криком «Еврика!».
– Та от одразу на це увагу звернула, онучку, за звичкою навіть! Чистий він був. Вже як я прийшла, то його почали затоптувати.
– Але ж Морі лишався ще в кабінеті, ні?
– Та от хорошим він був, розумієш, онучку? Золотим! Як я прибирала у нього в кабінеті і килим той рівняла, то він завжди його обходити намагався, аби не затупати знову! – сумно зітхаючи стара стала притримувати серце. – Цінував мою роботу дуже, дякував завжди… Шкода, що найкращі відходять першими.
– Гм, – доки пані Кіміко знову бідкалася ледь не плачучи, Ацуші погортав блокнот, переглядаючи все, що встиг записати. У голові почала складатися яка-не-яка картина. Та цього недостатньо, все ще недостатньо, щоб говорити про щось точно. – Послухайте, а чи знав іще хтось, окрім вас, як правильно цей килим рівняти? Або можливо бачив як це робити?
– Точно вмів це пан Морі, він мені сам показував як, – перелічила бабця. – А хто ще… З прибиральниць точно це вміла лише я. Я була в нього улюбленицею… – чомусь після цієї фрази Ацуші не машинально скривився, проводячи дурні асоціації. – Ну, і точно знали ті, хто тут часто буває і бачили хоч раз, як я це роблю. Усі його партнери, та я от не знаю їх імен. Знати мені не належить. Все ж, я просто прибиральниця, хоч і довірена.
Більше питань Ацуші не ставив. Подякував за допомогу й сам вийшов із кабінету з якоюсь незрозумілою важкістю на душі. Так йому хотілося ще спитати чи знає ця чудова бабця про все, що коїв Морі за межами законної сторони цього бізнесу? Чи знала про те, що ті директори не просто з мафією водяться… Що Морі і є тією самою мафією? Все більше питань у нього виникало в голові… Дотепер Ацуші бачив цей навіть чимось міфічний – аж настільки тепер далекий від реальності образ Морі Огая – як щось безумовно негативне, як чисте породження зла, як самого диявола, та чудасія крилася в деталях… Чи став би такий могутній мафіозі просто обходити свій же дорогий килим у кінці робочого дня просто тому, що йому шкода бабцю, котра щодня розрівнює на ньому ті ворсинки, щоб він виглядав презентабельно? Це важко вкладалося в голові. Невже усі тут дійсно молилися на Морі так само як і ця сонячна бабуся? Невже не помічали тих жахів, які їхній лідер ініціює? Чи воліли не помічати?
Ацуші трухнув головою. Це не стосується справи. Ці думки, ці сумніви взагалі ніяк не допомагають. Можливо навіть заважають. Хто він взагалі такий, щоб судити? Яке має право? Він же поліціянт… Кому, як не йому? Та чи завжди навіть поліціянти розуміють за якою межею можна вважати злочинця – злочинцем? І чи точно допомагає посвідчення чітко і ясно бачити де проходить вона сама – межа правильності? З думок Ацуші вирвав телефон, що завібрував у кишені.
«Гін», – Накаджима усміхнувся, квапливо беручи слухавку й виходячи з філіалу через парадний вхід.
Дадзаю не йметься. Він тривожно переступає з ноги на ногу, вже вкотре передивляючись вміст невеликої течки та впевнюючись, що усіх документів точно достатньо. Все відбулося з таким поспіхом, що Осаму все ще не віриться, що він нічого не загубив і ніде ніщо не забув. Потрібні контакти піднялися у лічені години й можливо навіть Дадзай не до кінця потурбувався про те, щоб всі ті оборудки так і лишилися в секреті, та це насправді зараз не дуже і важливо. Він би все одно все пояснив. Лише одне – потім. Якось потім. Зараз це просто неважливо. Важливо одне.
Встигнути провернути це все до того, як інформація про те, що кілер розколовся, просочиться кудись.
Чим більше Дадзай дізнавався деталей про цю справу, тим більше усвідомлював, що він влип. По повній програмі. Ця справа може легко стати найскладнішою у його житті. Як мінімум вона є першою, в якій Дадзай почувається настільки насправді розгубленим і сліпим. Він не бачить далі витягнутої руки й не до кінця розуміє для чого це все. Та дещо певним все ж є.
За цим усім хтось стоїть.
Однак все, що Дадзаю наразі лишається, це ділитися тривожними думками із Фукудзавою й робити те, що він поки може – іти туди, де йому підсвічена дорога. Туди, куди його ведуть. І чекати. Чекати, чекати, чекати…
– Для мене все очевиднішим є те, що Достоєвський працює не сам. Проте скільки це людей: один, двоє, п’ять чи всі десятеро – я не знаю. Відчуття, ніби ми на мінному полі, – Осаму на диво для Фукудзави спокійний. Не блазнює, не сміється і не намагається підколоти в чомусь. Лиш задумливо п’є запропоновану каву, доки Юкічі гортає принесений тим звіт. – Проте мін розкидано настільки багато, що відчуття, ніби куди ми не ступимо – точно вибухнемо.
– Гадаєш, що це все є чиїмось планом?
– Дуже гладенько все йде. Аж занадто, – Осаму сьорбнув напою і потер кутики губ серветкою, котру то стискав, то розтискав між пальців. – Ми ніби рухаємося по якомусь прямому коридору в цьому розслідуванні, хоча ворог наш ні краплі не дурний. Навпаки – я не вірю, що маючи такий обсяг знань про мене і моє минуле ворог просто знехтував цим і пішов проти мене без плану. Враховуючи те, що він точно знає, що я вважався найрозумнішою людиною Португая і все таке… Треба бути зовсім йолопом, щоб це проігнорувати.
– Можливо все не так глибоко, як ти думаєш, – Фукудзава відклав папери й помішав уміст своєї чашки ложечкою, аби цукор розчинився швидше. – Дивися на ситуацію із різних боків. Не всі люди є геніями, як ти чи Ранпо. Люди можуть хибити, можуть робити щось випадково, а може бути просто збіг обставин. Не завжди це обов’язково чийсь план.
– Теж про це думав, та… Поки не в’яжеться щось, – Дадзай відкинувся на спинку стільця й закинув руки за потилицю, спрямовуючи погляд в стелю – на люстру. – Все стикаюся з одним питанням… Хай там як, план це чи ні, але для чого Достоєвському і його друзям це? Чому саме я, а не хтось інший? Ви могли легко віддати цю справу Ранпо і я б міг просто консультувати його, а не розслідувати сам-самісінький. І ім’я Ранпо, як детектива, більш гучне, ніж моє. Чому саме принципіально я?
– Можливо це просто збіг. А можливо вони просто здогадалися, що віддати цю справу тобі одразу буде для мене найлегшим варіантом.
– Може й так, – Дадзай потягнувся із ледь чутним скавчанням. – Та мені здається, що справа не зовсім у цьому.
Останнім часом Осаму тривожно. Більше, ніж зазвичай. Чи то так літо і спека впливають на нього, чи то якесь дивне і в’язке відчуття невідворотності.
Він знову розгортає течку і проглядає вміст. Знову звіряється чи все добре, ніби без перевірки за ці 5 хвилин там точно щось змінилося. Шурхотіння паперами й відчуття, ніби ти при ділі, мають ефект якогось заспокійливого. Всіляко набагато краще мільйон разів переглянути і перевірити усе, ніж сидіти в повній тиші в коридорі слідчого ізолятора, доки він чекає на всіх і того, як закінчиться обід у в’язнів.
– Скільки ти кави за сьогодні випив, що такий смиканий? – Осаму неприємно ущипнули за лікоть й він аж підскочив із лавки, та він навіть не зреагував до пуття – лиш оглянувся й миттю втратив інтерес до того, хто прийшов. – Агов, не ігноруй мене, довбню.
– Десь може 4 чи 5, – Дадзай відповів ліниво й незацікавлено, ніби вкотре переглядати папери для нього набагто цікавіше заняття. – Я погано спав сьогодні.
– Тоді в кафе сьогодні каву не бери. Вип’єш краще чаю з м’ятою, аби хоча б тремор в руках пройшов, – Чюя скинув бровами, споглядаючи за цим видовищем чи то зі співчуттям, чи то із засудженням.
– Як скажеш, мам.
– Ну ти й…. Як завжди, – все ж це було співчуття, Дадзай запізно зрозумів тон Накахари, аби якось віджартуватися. – Береш, хвилюєшся за нього, а він отак.
– Я просто хочу якомога швидше закрити це питання та рухатися далі, – нарешті Осаму зрівняв стопку паперів і акуратно склав їх назад у течку. Схоже, що йому банально то набридло. – Якесь у мене зовсім нехороше передчуття з приводу цього всього.
– Не думаю, що ми дізнаємося щось страшне, – Чюя присів на лавку, засовуючи в кишені джинсів руки. – Мені більше хочеться дізнатися хто до цього всього причетний. Якщо хтось із виконавчих директорів, то я особисто кулю в лоба йому пущу за своє плече й спущені в унітаз дні в лікарні з тими набридливими медсестрами, котрі постійно в мене номер просили.
– До речі, Чює, – Дадзай протягнув це на видиху, стишуючи голос. – Все забуваю в тебе спитати: вся ваша мандрівна трупа із Португая, чи лишенько ти?
– Вся і навіть більше, – Накахара опустив очі на підлогу дещо присоромлено, переходячи ледь не на шепіт. – Ти розчаруєшся в поліції, якщо дізнаєшся, наскільки насправді органи кишать португаївськими щурами.
– Нема чому розчаровуватися, якщо із самого початку не покладав ні на кого надій, – хмикнув Осаму, падаючи та сам на лавку поруч із Чюєю. – Кому, як не мені, знати, що поліція ще те продажне кодло… Я сам із ним же часто так і домовлявся, коли ще в Португаї був. Більше дивує те, чому Морі так пізно додумався пустити коріння в органи й будувати собі дах напряму через них.
– Збрешу, якщо скажу, що не доклав до цього руку, – Чюя зовсім соромливо прикрив рукою лице. – Але вони занадто сильно залежать від наказів, тому проблемою вони не будуть.
– Навіть Іоші їх не зорієнтує? – Осаму підняв одну брову. – А виглядає він серйозним хлопчиною. І тобі наганяй може дати.
– Навіть Іоші. Вони не ідейні поліціянти, Дадзає. Зайвий раз без підсрачника й пальцем поворухнути не хочуть. Для когось ця схема це шанс не захлинутися в організації, а вийти хоча б трохи на світло, хоч трохи бути незалежними від впливу Португая. А для них це лише робота прийди-посиди-піди. Їм платять солідні гроші фактично за те, що вони нічого не роблять, тож нащо напружуватися? Вони лиш іноді вмикаються, коли організації треба допомога поліції.
– А ти інакший?
Чюя підняв очі на зацікавлений погляд Дадзая. Дещо розгубився, задумався, та все ж відповідь не змусила на себе довго чекати.
– Я хоча б не є імітацією поліціянта. Я хоча б щось робив.
– До речі, про «щось робив». А що ти робив у Йокогамі в день, коли сталося вбивство?
Тема змінилася настільки різко, що Чюя аж підвиснув, не зумівши швидко перелаштуватися. Виразний підозрілий погляд Дадзая так і змушував подумати, що той зараз вигукне: «Ха! Жартую!» – однак цього не сталося навіть за хвилину ніякового мовчання. Осаму з цікавістю розглядав потемнілі блакитні очі старшого за званням і навіть не рухався.
– Так, а ну стривай, – Чюя трухнув головою, виставляючи руки перед собою. – Ти мене що, підозрюєш?
– Я нічого не сказав, я просто поцікавився, – Осаму невинно усміхнувся, не відводячи уважного погляду і на секунду, ніби фіксує кожен вдих і видих Накахари.
– Звідки ти взагалі знаєш, що я в Йокогамі був?
– Та я про це одразу ж здогадався, ще там, – Дадзай зробив губи трубочкою й почухав потилицю, ніби задумався. – Та от не думав, що це насправді важливо.
– А це важливо?
Дадзай хмикнув, примружуючи очі.
– Припини відповідати на питання питаннями, Чює. Давай по суті. Що ти робив тут?
– Я приїхав на зустріч із принцом. Особисте прохання Морі, оскільки він сам не міг. У нього були важливі плани в той вечір, – зітхнувши, Накахара таки здався й вирішив, що це черговий фокус Осаму Дадзая і секрет його він не розкриє так чи інакше. – Сказав, що то буде зустріч, і щось на кшталт: «Ти сам будеш у шоці, коли дізнаєшся. Якщо все пройде вдало, то вранці я про все розповім». Але… До ранку він не дожив.
– Та невже ж ті переговори дійсно були із Достоєвським… Хто він такий узагалі, щоб із ним переговорювати? – Чюя на це знизує плечима й Дадзай закочує очі, спираючись повноцінно спиною об стіну.
– Гадки не маю, та схиляюся до того, що він дійсно є членом якоїсь організації, – Чюя підібрав на руки течку, котра лежала між ними, й став оглядати її. Не скільки для діла, скільки для того, щоб зайняти руки хоч чимось. – Я не розповідав директорам про те, що Морі мав із кимось зустріч тієї ночі, хоча якби не змовчав, то їхнє розслідування зайшло б трохи далі певно. Вони нічого не знають. Але я не захотів підставляти пані Азазель, яка відповідає за всі дипломатичні зв’язки. Нехай вона більше і не виконавчий директор, та ті старпери з неї б шкуру здерли, як із найближчої людини до Морі. Якби знали про змову, то певно стерли б нас усіх в порошок, не тільки її. Хоча про те, що Морі готує змову, навіть не всі виконавчі директори знали… Але б постраждали так чи інакше.
– То про змову майже ніхто не знав, – Дадзай на декілька секунд притих, щось обдумуючи. – Значить лишилося лиш зрозуміти: вбивство сталося під час переговорів чи вже після них. В залежності від відповіді можна буде нарешті окреслити коло підозрюваних… І це звучить, як перший проблиск світла в цьому всьому.
– Оптимістичний погляд на цілковитий хаос, – тихо засміявся Чюя, поглянувши на годинник. Обід ось-ось мав би скінчитися. – До речі, коли там буде твій колега Доппо?
Чюя не почув відповіді. Не розчув її за криком із кінця коридору, де починалися камери. За ехо не було до пуття зрозуміло про що саме волає той голос, та одразу після нього зашумів стукіт багатьох чобіт об кахель і почулися стривожені голоси. Двоє переглянулися, доки нарешті не розчули чітке й гучне:
– Лікаря! Лікаря блять викличте хто-небудь!
Дадзай не чекав і секунди, одразу встав і пішов, геть забувши про течку на лавці. Її підхопив Чюя й попрямував слідом. Та чим далі вони йшли по коридору, тим більш чітко вони чули крики й панікуючі голоси. Усвідомлення прийшло занадто пізно.
Осаму зривається з місця й ледь не збиває на своєму шляху поліціянтів, котрі бігли в протилежний бік. «Ні, блять, ну тільки не це. Тільки сука не знову!» – лиш і проноситься в думках. Чюя щось кричить за спиною, не встигає за Осаму, котрий несеться, мов несповна розуму.
Та це вже не важливо.
В одній із камер скупчилися наглядачі й гучно сваряться між собою як же саме потрібно діяти в таких ситуаціях. Ще ніхто з таким не стикався за всю свою практику.
Та це вже не важливо. Не важливо чи дійдуть вони згоди, чи ні. Зроблять щось, чи ні.
В’язень уже на підлозі.
В’язень уже майже виблював свій кишківник туди, де зараз лежить.
В’язень уже б’ється в судомах.
Йому лишилося жити лічені хвилини, в кроці від такої жаданої свободи.
0 Коментарів