Сучка картелю

Черговий день в Альбукерке, тут ніколи нічого не відбувається. Нудно. Все як і вчора, позавчора, тиждень тому, місяць. Лало не любить це місце, воно жахливо нудне. Всі події однаково одноманітні, він забуває про них іще до настання вечора, крім тієї, що сталася тоді в нього вдома і яку Лало навпаки намагається не згадувати. З перемінним успіхом, але в нього виходить. Було б легше, якби то був єдиний раз і якби Начо після цього не робив таке знову і при кожній зустрічі (а їх в біса багато) не показував усім своїм виглядом перевагу над ним, таке собі своєрідне “я знаю який ти насправді і бачив тебе справжнього”. Втім, як би це жалюгідно не звучало, Лало намагається не звертати на все це увагу і поводитися як завжди, хоч Начо колись і сказав йому, що по ньому все видно. Можливо це бачить тільки Начо, бо ніхто не знає його настільки добре, як він. А можливо вони також помічають, але нічого не кажуть, бо бояться бовкнути зайве. Досі його бояться. Лало це лестить.

Навіть зараз, вони сидять перед Начо і поки той рахує гроші, кидають полохливі погляди на нього, саме на нього. Начо хоча й близький до верхів, проте досі вештається із челяддю, як називає їх Лало. То вони й досі приймають його ближче як свого. А коли ж разом із ним Лало, то завжди в їхніх очах можна побачити вогник неспокою, і ніякове “дон Едуардо” і кивок — все, що вони можуть видати. Лало привітно посміхається і намагається не помічати іронічного погляду Начо.

Відволікся — ледь не забув помішати овочі. Швидко переставивши пательню на вимкнену конфорку, Лало тихо зітхнув. Раніше хоча б приготування їжі відволікало від нав’язливих думок, зараз вже не рятує нічого.

— Вийдіть, нам треба поговорити, — Лало підняв голову і побачив як власник закладу та пара знайомих Начо виходять на вулицю. На душі стало неспокійно, але він постарався заховати тривогу якнайдалі всередину коли Начо зайшов до нього на кухню.

— Що таке, хтось приніс не всю суму і ти хотів порадитися зі мною з цього приводу? — Лало кожен раз намагається поводити себе з ним, ніби нічого не сталося і навіть трохи клеїти дурня, ховаючи за цим крайнє занепокоєння.

— Заткнися, я бачу тебе наскрізь, — Начо був незвично знервований і Лало це сильно не подобалося, сильніше, ніж те, що він тільки що почув. — Розвертайся, руки на стіл. І не смій кричати.

Лало в роті пересохло, невже знову? Ну чому все так?..

— Чекай, Іґнасіо, тут? Може… Може не треба?.. — розвертатися він не спішив, незрозуміло як, але намагаючись відтягнути невідворотне (а в душі він розумів, що якщо вже він так вирішив, то так і буде). — В будь-який момент може хтось зайти і…

— Ти погано чуєш? Ніхто не зайде, — Начо сам розвернув його спиною до себе, і затримав руку на його стегні, а іншою штовхнув Лало в спину, змушуючи нахилитися вперед. Сам же Лало ніби закляк від страху, покірно опираючись на руки. Очі наповнилися слізьми і він швидко, нервово стер їх тильною стороною долоні.

Іґнасіо точно був чимось засмучений, вочевидь занепокоєний і зараз вбачав у ньому швидкий спосіб розслабитися. Замість поговорити з ним, він обрав просте зґвалтування, як і завжди. Можливо він би допоміг йому порадою чи чимось іще, але господи, тільки не так. Лало так і не зміг за всі ці рази дати йому відсіч і не дозволити так із собою поводитися. А найгірше те, що він досі до нього щось відчував. Мабуть тому і не може ніколи нічого з цим вдіяти.

Лало інстинктивно здригнувся і на секунду замружив очі коли Начо сам розстібнув його ремінь і стягнув з нього штани. Схожі звуки він почув і позаду себе. Рухи Начо були різкі, нервові, не дивлячись на запевняння, що ніхто не сюди не поткнеться, все ж він відчував потребу зайвий раз не ризикувати. Взагалі, це вже був великий ризик, і Начо розумів це, але в інших аспектах не хотів робити ситуацію ще гіршою, тому в цей раз навіть вирішив не трахати Лало на суху. Роззирнувшись, він помітив пляшку оливкової олії, що її ось нещодавно використовував Лало для своїх страв. Пощастило, що вони на кухні.

— Іґнасіо, будь ласка… — Лало відчув його член між сідниць і тихо схлипнув, заплющуючи очі, тут же Начо закрив йому рота рукою.

— Я знаю який ти шумний зазвичай, тільки спробуй видати щось, голосніше за дихання…

Начо штовхнувся в нього і разом з тим закрив Лало рот рукою. І не дарма, бо одразу відчув вібрацію в долоні від його крику.

— Тихіше, сьогодні навіть без крові, я обіцяю, — прошепотів йому на вухо і не прибираючи руки, почав рухатися. Одразу швидко і без церемоній. Лало сказав би, що як завжди. А він, у свою чергу, як завжди не міг стримати зойків, сліз і скриків. Мабуть це добре, що зараз Начо затис йому рота, інакше було б дуже чутно і він би зганьбився назавжди. Добре, що він дозволяє йому хоча б берегти цю таємницю, а не розповідає усім як Саламанки низько впали. Точніше, один конкретний Саламанка. Дядько його зненавидів би, якби дізнався, а кузени знайшли б і вбили. Але Лало їх не засуджує, сам би зробив так само.

Лало помітив, що Начо ніби ще більш заводиться від його поведінки. Особливо від сліз. Лало хотів би не давати йому цього, не давати споглядати себе таким, але не може, як би не намагався. Лало кожен раз лякається до смерті, а Начо це подобається, і він хоче від нього ще і ще, ще більше страху і ще більше покори. Спочатку він намагався чинити опір, та згодом здався. Навіть зараз, ніж лежить ледь не під його рукою, але він ніколи не зможе вбити Начо, думка навіть не закрадається у голову. Принаймні, зараз. Іноді він думає, що все ж таки може його вбити, або хоча б наказати комусь його вбити. Начо звісно розумний і обережний, так просто до нього не наблизишся. Проте якщо зі снайперської гвинтівки… Але ні. Він не зможе. Жалюгідно, паскудно, принизливо, тупо, але не може.

Можливо все не так погано навіть, Начо ніколи не трахає його на спині. Мабуть все ж дослухався його благань. Краще б узагалі цього не було, але все ж… Можливо він приберіг це на потім. Лало про це не думає, не хоче думати. Мабуть це вже стокгольмський сидром. Він багато разів чув “психопат” про себе, але щоб аж так — Лало б засміявся, якби так сильно не хотілося плакати. Якби Начо дізнався про всі його думки, то ставився б іще гірше, це вже точно.

— Сучий сину, ти заслужив це все, — незважаючи на те, що Начо цього разу розщедрився на яку-не-яку змазку, Лало все одно було добряче боляче, від неакуратних швидких поштовхів у нього, руки Начо на його стегні (мабуть знову лишаться синці, а минулі ж тільки-но зійшли), навіть від його слів. Хоча, можливо він дійсно заслужив. Сам Лало так не вважав, але якщо подивитися на його вчинки з точки зору віддаленої від від його життя людини — він просто звір. Але хіба ж це правда? Так, можливо він і вбивав когось раніше, досі вбиває, але якщо так, то це тому, що точно було за що. Втім, розмовляти на цю тему із Начо не було сенсу. Та й сам Начо не краще, він також не святий. Лало був упевнений, що вони однакові, але все ж Начо так не вважав. Як він міг не бачити їхньої в цьому схожості — для Лало це загадка.

— Ти заслужив всі ці зґвалтування і приниження. Вже навіть не вириваєшся, знаєш, що я правий. Який ти жалюгідний… Але мені подобається дивитися на те, як ти продовжуєш грати… Ммм… Робити вигляд, що ти такий, як був раніше, але я знаю, що вже ні… Так, плач для мене, кричи, ти не уявляєш який ти милий зараз, найкраща твоя поведінка із можливих, — Начо шипів йому на вухо образи, а Лало не лишалося нічого іншого, крім як слухати. Так навіть краще, намагатися концентруватися на його словах, а не діях. Краще хай болить душа, а не тіло. Розум можна заткнути і примусити себе зробити вигляд, що нічого не було, але фізично… Сліди на тілі ще довго будуть нагадувати йому про це.

Рухи в ньому швидші та ще більш різкі — Лало ледь не обпікся, плита досі увімкнена — Начо скоро кінчить, цього разу швидко, але все так само боляче. Долоня Начо вже мокра від Саламанчиних сліз та вологого хрипкого дихання. Він прибрав руку і Лало опустився ще нижче над стільницею. Іззаду почулося хрипке гарчання, Начо кінчив у нього, але виходити не спішив, відновлюючи дихання.

— Лаліто, неперевершений як завжди, — прошепотів глузливо і ляснув його по сідниці. — Вдягайся швидше, ти ж не хочеш щоб вони побачили тебе в такому вигляді? Чи може ти тільки цього й чекаєш, хтива шльондра?

Начо засміявся, Лало не відповів нічого. Він відчував, що Іґнасіо дивиться на нього поки він тремтячими руками намагається натягнути штани та застібнути ремінь. А тоді жалюгідно осідає на підлогу. Від Начо чутно смішок.

— Іґнасіо, досить, будь ласка, — Лало говорить тихо, але Начо його чує.

— Припинити? Але ж я бачу як тобі подобається. Я не смію позбавити тебе задоволення, — Начо звернув увагу, що Лало називає його повним іменем тоді, коли особливо боїться, і його це страшенно тішило. — Сиди тут і не висовуйся. Якщо вони побачать тебе такого заплаканого, то одразу все зрозуміють. А ми все ж таки цього не хочемо, так? Тільки я маю право споглядати це видовище.

Останню фразу Начо сказав тихіше і вийшов. А Лало ледь-як піднявся, повсякчас стискаючи зуби, і зайшов у кімнатку службового приміщення, де, як він пам’ятав, є невеликий диван, на нього він і завалився. Було чутно як Начо приймає нових дилерів, вони перекидаються кількома слова, після чого він забирає гроші, які вони принесли. Лало так багато разів бачив це, що зараз уявляв усе з точністю, до деталі. І навіть той самовдоволений вираз обличчя у Начо. Сльози знову виступили на очах, він затис собі рота рукою і затремтів, ридаючи. Лало не любив копатися у собі, тому приймав усе як є, і зайвий раз не думав, але зараз не зміг утриматися від усвідомлення того, як низько він упав і що з ним стало. Точніше, яким він став через і для однієї конкретної людини. Остаточно добивало розуміння того, що саме таким Начо він і подобається. Хоч сам він і не казав, але Лало точно бачив, що хай і у такій збоченій та садистській формі, але все ж подобається.

Спочатку Начо допитувався, хоча й іронічно, чому в нього така реакція на “простий секс”, але Лало точно не в змозі був відповісти. Зрештою Начо забив і просто кайфував, іноді доводячи його ледь не до істерик. Інколи Лало уявляв як нарешті розповідає йому про те, що колись його зґвалтував Еладіо, і що все через нього, і тоді Начо вибачається і перестає робити з ним це знову і знову, ставиться з розумінням і у них все добре, і…

Та насправді Лало розумів, що це нічого не змінить, Начо просто вкотре назве його сучкою картелю, і мабуть буде правий.

“Сучка картелю” — його хрипким, надламаним голосом. Здається, що він зараз заплаче, але єдиний, хто буде плакати це Лало, від болю та страху. Від образи та ненависті. Ненависті до себе.