Сповідь повноцінного

“Коли я розповідаю про себе, то моя історія становлення зазвичай закінчується на моменті, коли Асмодей зникає, а я нарешті отримую можливість проявити себе. Хтось хвалить мене за те, що я заявив про себе в потрібний час та в потрібному місці, хтось дивується, що мені трапилася такої неймовірної величини удача, а хтось… Співчуває.

Цим хтось, як не дивно, виявився сам я.”

Чюя не знав у який саме момент його життя полетіло шкереберть. Тоді, коли він очолив групу засланих поліціянтів із Португая, тоді, коли вперше погодився прикрити справу, яку відкрили на одного з наближених до Морі, чи тоді, коли через роки такого життя нарешті дійсно задумався про правильність того, що він робить.

Хоча ні. Думаючи над цим зараз, коли Чюя пише уночі в прокуратурі початок своєї нескінченної сповіді, він розуміє, що причини його падіння були куди менш шляхетними й героїчними.

Так.

Він, перш за все, дізнався правду.

Ту правду, котру Койо мала забрати із собою в могилу.

– Це я винна у всьому, що сталося у Цудзукі, – Одзакі часто говорила це, коли згадувала як же кар’єра Чюї в Португаї так різко злетіла. Настільки, що Накахара перестав надавати цьому бодай якогось значення. – Якби не я, то тебе б тут не було.

– Знаю, Койо, – Чюя завжди підбадьорливо усміхався й обіймав її за плечі, – та я свій шлях обрав сам.

– Всі ці роки, Чює, це мене і жахало найбільше. Поки хтось не мав вибору, ти пішов на це все свідомо.

– У мене були свої причини, ти ж знаєш, – Накахара дбайливо цілував її маківку. Часом йому дійсно не вистачало цих ніжностей із людиною, яку він може спокійно назвати своєю мамою.

– Вони в корені неправильні.

Це знову те, що Койо промовляє майже щоразу, як чує подібне від Чюї. Накахара зітхає. Ця суперечка від самого початку ніколи не мала сенсу. Одзакі не зрозуміти як воно, з-поміж усіх доріг життя обрати те, що обрав Чюя. Можливо він розуміє її переживання, адже у Койо вибору ніколи не було. Вона завжди намагалася виростити його достойною людиною, яка матиме можливість і фінанси обрати ким вона буде, і вона відмовляється прийняти, що Чюя пішов її дорогою за власним бажанням.

Можливо початкові причини дійсно були хибні. Та яке вони значення мають зараз? Коли все, що важливо, це сьогодення і те, що просто зараз.

– Чює, я гадаю, що можу тобі розповісти.

Це той вид діалогу, якого між ними ніколи не було. Накахара насупився. Зазвичай Койо ніколи не продовжувала своїх думок і Чюя в якийсь момент просто втомився намагатися щось із неї випитати. Але цього разу щось було не так.

Вірніше… Усе було не так.

Койо як ніколи похмура і Чюю це дивує. Тепер він починає розуміти, що для Одзакі те, що вона промовить далі, було не просто пустим почуттям провини за війну, якої було не уникнути.

У цьому було щось, що Чюя поки не розумів.

– GSS ніколи не хотіло розширюватися. Ніколи, – вона випалила це на одному подиху. – Ти ніколи не думав звідки у них така дисциплінованість? Чітка ієрархія, ніби в армії? Гарна бойова підготовка та ідейність?

Чюя здивовано кліпнув. Звісно, що він над цим задумувався. Та відповідь знаходилася надзвичайно швидко: GSS було бандою колишніх військових, іноді ветеранів, котрі через повне беззаконня, яке і створило свого часу Португай, як взірець контролю та порядку, почали набирати силу та використовувати її проти мирних людей. Військові завжди були ласими до влади та впливу, особливо коли поліція ще занадто слабка, аби щось із ними зробити.

Та до чого тут це в історії Койо?

– Вони були добровольчим збройним формуванням колишніх військових, котрі втомилися від беззаконня. Вони були тими, хто хотів захищати це місто від банд, – очі Чюї розширилися. – Вони не були бандою. Чює, GSS було створено простими людьми задля захисту себе від злочинних організацій. Від нас.

– Але ми були не просто злочинною організацією, – Чюя усміхнувся. Койо зараз жартує? – Морі теж створив Португай задля захисту людей. Португай – це фундамент балансу сил в місті. Португай – той, без кого це місто не існуватиме.

– У тому, щоб знищити GSS, не було самооборони. Це був “превентивний удар”. Атака до того, як вони побачать у нас загрозу, – голос Койо затремтів. – Насправді ж GSS могло встановити чіткий поділ сил у місті й без нас, адже формування було добровільним, сил і підтримки у них було б більше. Їм не потрібен був би нелегальний бізнес для фінансування, адже їм уже на той момент допомагали спонсори. Якби GSS продовжило жити, то Португай би так і лишився невеликою організацією, адже GSS завадило б розширитися уже нам.

Чюя не знав що сказати. Йому не хотілося вірити у те, що він зараз почув, адже це повне божевілля. GSS? Добровільне формування? Борці проти організованої злочинності? Такий конфлікт просто не вкладався у голові.

– Португай знищив їх так криваво, бо GSS могли завадити нам бути тими самими “рятівниками”, – Койо опустила голову, розуміючи, що вигляд Чюї їй зараз краще не бачити. – У цьому не було ніякої благородної мети. Не було бажання захистити нормальний правопорядок. Не існувало навіть ніякого достойного приводу. Лише суха аналітика – якщо GSS продовжить жити, то Португай шансів не матиме. Ми спробували їх знищити чужими руками, а отримали повномасштабну війну. І все, що сталося, повністю на моїй совісті, Чює.

– Що ти зробила?

– Наказала Вівцям вбити Пророка. Організувала операцію, але прорахувалась. Португай було викрито. Тоді GSS оголосили нам війну.

Того дня вони більше не говорили. Койо скоро зникла у своїй кімнаті, а Чюя лишився з думками сам на сам, намагаючись перетравити усе почуте.

Тобто виходить, що злодієм був тут саме Португай?

Саме Чюя?

Але ж він захищав людей. Чюя тоді, у Цудзукі, боровся за своїх товаришів та за мирних людей, які потрапили того злощасного дня у вир подій. Він рятував ту маму з донькою. Як він може бути тим, хто зчинив це все? Тим, хто був на боці поганців?

Як він може виявитися поганцем?

Відтоді, як Чюя дізнався правду, усе, що його оточувало, почало одержувати зовсім новий сенс.

Коли Накахара знову і знову прикривав справи, які відкривали на членів банд під Португаєм, а то і самих його працівників, то прокручував у голові беззаперечний тепер факт. Він на боці поганців. Раніше він думав, що якщо не буде робити того, що робить, то організація втратить своє фінансування, адже за її діяльність із захисту міста їй ніхто не платить гроші. Навіть якщо бізнес нелегальний – Португай живе лише завдяки ньому. Тепер же Чюя усвідомлює, що підтримує потік грошей, які йдуть на вбивства невинних людей. Можливо раніше це все мало виправдання.

Тепер воно здавалося просто нікчемним.

Кожна закрита справа про викрадення, побиття, погрози, вбивство чи продаж наркотиків це одне життя. А можливо навіть декілька чи цілий десяток. Тепер кожна течка з описом подій та показаннями свідків важила більше, ніж совість Чюї здатна пересилити.

GSS були хорошими. Португай був поганим.

Добро і зло. Зло і добро. Жоден не буває чистим. Обоє по-своєму заплямовані та виправдані.

У якийсь момент Чюя знайшов себе у ліжку о третій ночі, коли вже зо два тижні він не може нормально спати. Та ніч не була унікальною з-поміж інших таких безсонних ночей. Він знову встав випити м’ятного чаю з думкою, що можливо він таки його заколисає, знову зрештою вийшов на балкон і закурив, знову почав прокручувати у голові важку сповідь Койо…

І зрозумів, що більше так не може.

Він вовк у шкурі вівці. Демон, засланий до ангелів. Той, кого в природі не повинно існувати. Такі люди, як він, не варті звання офіцера поліції.

Такі люди жити не варті.

Він довго не розумів що робити. Самогубство? Не варіант, адже зроблене уже не відміниш. Піти з поліції? Це матиме сенс лише для його совісті, проте фактично – геть нічого. Полишити… Португай?

А чому взагалі Асмодей пішов із Португая? Це те питання, яким Чюя справді задався занадто пізно. Чи була в Асмодея якась поважна причина? Не те щоб Накахару цікавив на той момент його образ.

Чюю цікавило як саме йому вдалося піти із Португая живим.

Так, у якийсь момент він згадав. Особиста симпатія Морі зіграла чи не вирішальну роль у тому, що Дадзай таки пережив цю зраду і не був убитий. Як Огай ставиться до Чюї? Часом він казав, що вважає Накахару ледь не своїм другим сином. Морі бачив шлях Чюї в організації із самих низів, зростив у ньому того, ким Чюя зрештою таки став. Огай вклав у Накахару більше, ніж міг взагалі вкласти.

Чи відпустить Морі Чюю так само?

Накахара більше не може виконувати цю роботу. Йому не стане сил мститися Португаю за обман, ні. Він не такий, як Асмодей, якого все ще так сильно ненавидів. Чюя занадто цінує той факт, що він майже половину свого життя провів у організації, що зростила у ньому самого себе, якою б вона не була. Він просто не зможе зруйнувати Португай і зрадити всіх своїх друзів там. Та якщо він лишиться й надалі.. Він продовжить бути тим, ким був, проте з важким усвідомленням ваги відповідальності, яку він несе за все, що накоїв.

Якийсь час Чюя просто відмовлявся обирати. Прийняти рішення було надто складно. Він був між двох вогнів – совісті й прив’язаності до всього того хорошого, що дала йому організація.

Та з кожним днем у ньому зростала злість.

Португай весь цей час був справжнім головним злодієм у місті. Якщо не більшість, то його оточення про це точно знало.

Чому ніхто нічого не зробив? Чи задумалися вони хоч трохи над тим, у якому безумстві беруть участь?

Чому це підтримав Морі?

Та людина, яку Чюя вважав майже що святою, була від самого початку і до кінця в курсі усього, що сталося. Однак якщо Койо не витримала ваги провини й пішла у відставку, то Огай так і продовжував іти цим шляхом.

Повага й огида боролися всередині Чюї. Він ніби горів живцем від того, що не міг визначитися що саме відчуває до Морі зараз. Накахара має любити його далі, як батька? Чи ненавидіти? Ця людина стояла за всім, що Чюя пережив. Якби не наказ Огая знищити GSS, то всього того просто б не сталося.

Накахара розривався на дві частини.

Найкраще, що Морі може зробити для нього, це дати Чюї піти. Чюя повинен піти, доки не сталося ніякої біди, доки Накахара не накоїв непоправного.  Так само як дав піти Дадзаю.  Так само як дав піти Койо чи будь-кому іншому. Якщо Морі дійсно цінує все, що Чюя зробив для Португая і як витягнув його із кризи, то він точно відпустить його. Той Огай, який фактично виховав Накахару, має його зрозуміти.

Так думав Чюя в той день, коли нарешті наважився на серйозну розмову із Морі. Того дня він з Іоші приїхав до Йокогами через зустріч із принцом у справах Овець. Вони вдвох – ті, хто відповідальні за ту банду. Ті, хто зростили її такою, якою вона є зараз. Така сильна вірність Овець Португаю утворилася багато в чому внаслідок близької дружби цих трьох: молодих лідера потужної банди, заступника Морі та майбутнього виконавчого директора. На їх плечі впало забагато відповідальності у зовсім юні роки й у важкі часи вони були надійною опорою один для одного, бо розумілися як ніхто інший.

Саме тому Морі довірив Іоші та Чюї особисто працювати із Вівцями після того, як Асмодей пішов.

Вони б ніколи не досягли такого рівня управління, як був у Дадзая. Осаму був геніальним лідером, коли вони – ні. Та часті зустрічі у барі, коли Чюя та Іоші таки приїжджали до Йокогами у відрядження, із принцом фактично заклали ґрунт для тісної співпраці й процвітання банди. Робота команди із трьох людей часом перевершувала геніальність і талант однієї людини.

Та того дня Чюя мало думав про переговори із Вівцями та про розв’язання юридичних питань.

Сьогодні він мав сказати Морі, що йде з Португая.

Понад усе Чюя не хотів, аби та розмова скінчилася сваркою. Він не планував лишати їх усіх позаду, як зробив це Дадзай. Чюя просто хотів відійти від справ так само мирно, як зробила це Койо. Чюя розумів, що якщо не зробить цього, то він не витримає. Сумніви пожеруть його. І якщо Португай тепер рівно стоїть на ногах, то для Накахари точно знайдеться заміна.

Чомусь йому хотілося, аби виконавчим директором замість нього став саме Іоші, адже той був людиною, якій не страшно було довірити усі справи. Тож Накахара весь ранок, день і вечір думав над тим, як же правильно сформувати своє прохання і пропозицію для Морі, аби той сприйняв усе максимально спокійно. Чюя чув, що останнім часом Огай багато нервує та тривожиться.

Щойно робота із Вівцями була завершена, Іоші та Чюя повернулися до готелю.

А потім за декілька годин Накахара таки зібрався із силами, аби поговорити із Морі.

Дорога до філіалу була одною з найбільш хвилюючих у житті Чюї. У його пальцях аж поколювало від хорошого передчуття. Уже завтра він може повністю перестати асоціювати себе із Португаєм. Його совість не буде повністю чистою, але принаймні він більше не буде брати участь в тому, в чому не хоче. Саме тоді він і шукатиме шлях як йому далі діяти.

Почав пускатися дощ. Виходячи із таксі, Чюя заліз у калюжу. Проте це і близько не порушило його хороший настрій.

Сьогодні він або звільниться від цього ярма, або помре.

Парадний вхід виявився зачиненим, а світло всюди, окрім кабінета Морі, було вимкненим, тому Чюя зайшов через двері для персоналу. Проходячи порожніми коридорами Накахара не міг не дивуватися тому, що філіал геть пустий. Куди поділися всі люди? Навіть камери були чомусь вимкненими. Невже Морі сам усіх розігнав?

У чому могла бути причина такого вчинку?

Коли Чюя нарешті опинився на потрібному поверсі, то коридор осяювало м’яке світло, що пробивалося із щілин товстих дубових дверей. Звідти він чув глухі голоси. Так, Морі точно сьогодні тут. Але чому? З ким він тут зустрівся? Можливо у нього з’явилася коханка? Та Чюя все ще не розумів чому вони саме тут, а не деінде.

І тоді Чюя глибоко вдихнув і видихнув, а потім постукав у двері.

– Так? – Накахара почув здивований голос Морі, після чого нарешті увійшов до кабінету.

– Пане Огаю, я із доповіддю, – промовив Чюя, обережно оглядаючи двох людей, що розташувалися на дивані та кріслі й пили вино з колекційної пляшки Морі.

Раптом він стикнувся із проникливими фіолетовими очима чоловіка дивної зовнішності. Блідо-холодна шкіра, європеоїдні очі, довге волосся, котре незнайомець завбачливо заховав за вуха, легка привітна усмішка. Та щось у його погляді було по-дивному моторошне. Але найголовніше…

Знайоме.

Десь Чюя точно вже бачив це.

І сироти виступили у нього на спині.

– Вітаю, юначе, – голос незнайомця виявився низьким та глибоким, ніби до нього заговорила сама смерть. Чюя тихо зглитнув.

Незнайомець встав і протягнув Накахарі руку.

– Федір Достоєвський. Будемо знайомі.

– Чюя Накахара, – він обережно потиснув руки, миттю переводячи погляд на Морі, ніби хапаючись за соломинку порятунку від цих проникливих фіолетових очей.

– Що за доповідь? – щоки Огая були червоні. Схоже, він добряче випив.

– Вівці.

– Пане, вибачите нам? – Морі веселий. У будь-який інший день він би ніколи не випровадив свого гостя, ким би він не був, але не цього разу. Схоже, що двоє просто випивали тут. Можливо щось навіть святкували. Про себе Чюя зрадів, адже це могло означати, що у нього куди більше шансів сьогодні вийти з організації без конфлікту з Огаєм.

Коли незнайомець таки зник за дверима, Морі заговорив першим.

– Нарешті у нас з’явився шанс, Чює! – Огай натхненно відсалютував. – Я щойно підписав угоду із російською організацією. Якщо рада захоче оголосити мені повномасштабну війну, то я матиму підтримку росіян. Вони нададуть нам ресурси для боротьби із тими проклятими виродками. А можливо…! Можливо я навіть сам оголошу їм війну. Змушу їх продати мені свої частки компанії за безцінь, щоб усе дісталося Еліс. І конфлікту кінець!

– Пане… Перепрошую, але Вівці це не те, про що я з вами хочу поговорити.

Морі насторожився. Якщо до цього він розслаблено розвалився у своєму кріслі, то зараз він сперся на коліна й уважно слухав Чюю.

– Я… Я втомився, пане, – Чюя вирішив говорити максимально відверто, сподіваючись, що Морі таки пожаліє його. – Я багато років вірно працював на Португай. Знову і знову повертався у місто, яке стало уже для мене чужим, адже занадто сильно любив нашу спільну справу. Але тепер… Я відчуваю, що уже не можу робити справи так добре, як раніше. Мій підхід уже застарілий і зовсім не приносить результатів.

– Як це? – Морі здивовано кліпнув. – Чюя, ти пречудово даєш раду усьому, що лежить на твоїх плечах. Без тебе я не зміг би вийти із цього конфлікту із радою. Ти пречудова права рука. Найкраща серед усіх, які я міг мати!

– Але я втомився нею бути… Я довго думав над цим і прийшов до того, що хочу відійти від справ, – Накахара вирівнюється, аби додати своїм словам бодай трохи впевненості. – Я втомився від того, як усе швидко мчить у моєму житті. Гадаю, мені хочеться якогось спокійнішого життя… Наприклад осісти десь, завести сім’ю, працювати на звичайній роботі. Гадаю, ви мене зрозумієте.

Морі нічого не відповів. Лиш розглядав задумливо щось у чюєвому лиці, ніби шукав відповіді на якісь свої непоставлені уголос питання. Накахара напружився. Тиша зрештою затягнулася так сильно, що Чюя подумав чи не влип він по самі вінця зараз такою пропозицією.

– Чого ти хочеш зараз, Чює?

– Хочу зберегти з вами хороші стосунки, пане, – Чюя відповів чесно, хоч у грудях і з’явилася тяжкість, ніби він брехав у кожному своєму слові. – Ви чудова людина і приклад, який я завжди наслідував і буду надалі це робити. Однак я хочу, аби наші шляхи бодай у цій сфері таки розійшлися.

– І що ти будеш робити, якщо підеш із Португая? – емоцію на лиці Морі неможливо прочитати. Чюя, як би не старався, не розуміє чи злий він, чи просто розгублений.

– Хочу працювати в поліції, як і раніше. Це було моєю мрією.

– Але ти не можеш це зробити. Ти злочинець, – Морі помітно насупився. – Ти один із нас.

– Так, – Чюя розгублено усміхнувся, не знаючи що бачити у цих словах – загрозу чи надію. – Але ж Асмодею це, зрештою, не завадило. Він став поліціянтом і живе спокійне життя.

Лице Морі враз потьмяніло. Очі ніби вкрилися туманом.

– Що ти щойно сказав?

Чюю налякав тон, із яким Огай це сказав. Очі Накахари розширилися. Умить він помітив і зрозумів усі сигнали, на які доти вирішив не звертати уваги. Морі не спокійний, ні.

Він майже почервонів від люті.

Чюя бачив цю картину вже не раз – як поранений звір, загнаний у кут, готується до останньої відчайдушної атаки.

Та все ж він не перестає сподіватися, що йому здається. Ні, Морі, якого він знав і знає, ніколи б не втратив самоконтроль таким чином. Чюя знову відчайдушно всміхається, вірячи, що ситуація все ще контрольована. Він повторює:

– Те, що Асмодей був злочинцем, не завадило йому почати усе спочатку. Чим я гірше?

І в цей момент Морі зіскакує з крісла і кидається на Чюю. Той не встигає зреагувати й пропускає удар. Огай повалив Накахару на підлогу і почав душити. Тільки тепер Чюя усвідомлює як же багато сили насправді крилося у такому худорлявому тілі Морі.

– Ви кидаєте мене! Ви усі кидаєте мене!

Накахара відчайдушно чіплявся пальцями за руки Морі. Перед очима почало темнішати. Образ Огая почав поволі розпливатися перед очима.

«Вдихнути! Тільки б вдихнути хоча б раз!»

Чюя не знає де в нього беруться сили. Він збирає останнє, що в нього лишилося, й раптом відштовхується попереком від землі. Морі злякався і послабив хватку. Цього було достатньо для Накахари, аби підвести під себе коліно і завдати Огаю удар в живіт.

Ініціатива перейшла до Чюї. Він міцно стиснув кулак і вдарив у сонячне сплетіння Морі. Той закашлявся, проте прийшов у себе неочікувано швидко. Огай нігтями впився у плечі Чюї, на що той скрикнув. Накахара різко встав, вириваючись, і зробив декілька кроків назад. Він занадто пізно помічає наскільки небезпечно близько наблизився до вікна, у якому було відсутнє скло.

У спину Чюї повіяв холод. Клейонка не була надійно закріплена. Якщо Морі штовхне його просто у це вікно, то Накахара провалиться і полетить униз. Судячи з оскаженілого погляду Огая – він розумів це теж. Усвідомлення цього тільки розбурхало у Чюї лють загнаного у кут звіра.

Накахара не міг думати ні про що інше, окрім як про виживання. Для нього більше не мало значення чому Морі зірвався. Тепер Чюя хотів тільки вижити.

Огай не дає Накахарі подумати як це зробити. Коли погляд Чюї метнувся у бік дверей, Морі одразу ж кинувся на нього знову. Накахара взяв на себе удар і тільки чудом зміг витримати й відхилити курс свого падіння в сторону – якомога далі від провалля. Вони знову опинилися на землі, тільки тепер Огай не дозволив собі припускатися помилки й просто душити Чюю.

Морі мав намір вирубити його, а потім завершити свою справу.

Навіть у цій бурі шаленства та божевілля Огай не припиняв думати раціонально – ось що дивувало Чюю найбільше. Він знову і знову намагався завдати удару, та Накахара на силу ухилявся, шукаючи можливість для контратаки. Чюї не можна було лежати. Він мав будь-що, але встати.

І тоді Огай помиляється – після чергового удару його надто заносить. Тоді Чюя б’є ліктем йому у бік і знову виривається. Морі важко хрипить, не підводиться одразу і Накахара вбачає у цьому шанс.

Чюя хоче бігти до дверей. Та раптом його хапають за ногу. Він падає знову.

«Та скільки можна?!»

Раптом Чюя згадує, що вони тут не самі. За дверима мав чекати той незнайомець, із яким у Морі була зустріч.

– Допоможіть! – закричав Чюя. – Благаю, допоможіть!

Накахара намагався вирватися що було сил. Вільною ногою він вдарив Огая в груди, та той навіть ніяк не відреагував. Лють настільки затуманила його розум, що той втратив здатність відчувати біль.

Чюя робить різкий розворот і б’є тильною стороною свого чобота Морі просто по лицю. Той нарешті відпускає ногу і Накахара підводиться.

Чюя більше не бачить сенсу пробувати тікати. Огай його наздожене у будь-якому випадку.

Єдини шанс Накахари вирватися звідси – перемогти у цьому бою.

Чюя задкує до вікна. Його мозок ніби зовсім відключився. Єдина думка, яка заполонила голову: «Я хочу жити. Я маю вижити».

Накахарі байдуже як він переможе. Він має вижити за всіляку ціну.

Навіть якщо нею буде…

Чюя не пам’ятає у який момент у нього з’явилася ця ідея.

Може тоді, коли він вперше уникнув падіння з того вікна?

Чи в той момент, коли втеча стала недоступним варіантом?

Чюя знову і знову прокручував у голові ту мить. Він все гадав… Чи був тоді якийсь інший вихід? Чи варто було йому спробувати втекти знову? Адже Морі встав не одразу, не так швидко він кинувся в атаку знову. У Накахари була фора і він міг…

Він міг.

Що ним керувало? Чисте бажання врятуватися, чого б йому це не вартувало, чи… Звіряче бажання крові? Можливо Чюя завжди цього бажав. З того моменту, як дізнався правду. Вірна права рука у ньому продовжувала говорити, що Морі для нього як батько, що він чудова людина, котра стоїть на варті цього міста. Та поліціянт – символ закону і справедливості – шепотів так тихо і наполегливо: «Він той, хто почав це все».

У Накахарі завжди жило бажання помсти за все, що вони пережили у Цудзукі, за кожне згублене за марно там життя.

Можливо, як думає він теперішній, Чюя просто шукав винних, аби не звинувачувати самого себе.

Тоді він теж міг вчинити зовсім інакше.

Врятувати принаймні когось.

Та він цього не зробив. Чюя прийняв те рішення, яке прийняв.

Лиш зараз, сидячи перед листом паперу пізно вночі, Накахара розуміє цю просту істину.

Він знову і знову шукав можливості й шанси змінити щось. Що тоді, у Цудзукі, що зараз, у день, коли Чюя ухилився від атаки та Морі полетів просто у провалля – нічне місто, залите вогнями зірок. Та правда була в тому, що змінити вже нічого не можна було.

У Цудзукі він повернувся у бій і покинув матір із дитиною.

У філіалі він обрав не тікати, а покінчити з усім.

Помилка Чюї була в тому, що він постійно шукав винних, аби лиш не звинувачувати самого себе.

– Я кликав на допомогу! – раптовий спогад зринув у голові Накахари. – Чому ти не прийшов? Я не мав вибору! Якби я це не зробив, то Морі просто вбив би мене!

Накахара лежав на підлозі й ридав. У той момент, коли він гадав, що його крик про допомогу не почув ніхто, Достоєвський насправді мчав до них.

Федір спізнився. Чюя думав, що це і його провина теж, адже Достоєвський залетів у кабінет саме в той момент, коли Морі відчайдушно хапався за клейонку у спробах втриматися. Якби Федір прийшов раніше, то цього можна було б уникнути.

Накахара був злий. Він ладен був розірвати Достоєвського просто тут. Схопити його за комір і викинути просто у це вікно – слідом за Морі. А потім… Можливо кинутися і самому.

Лиш тоді Чюя усвідомив повною мірою що накоїв.

З моменту вступу у цю бійку в нього не було шансів. У ту мить, коли він вирішив боротися, Чюя програв.

Не існувало жодної можливості, за якої він лишився б живим.

На ранок абсолютно всі довідаються про те, що він накоїв. Саме Чюя був тим, хто вбив Морі. Лише Накахара і ніхто інший.

Організації буде байдуже, що Федір винен теж. Якби Достоєвський встиг, то Морі був би живим.

Нікого це не буде обходити. Тим, хто понесе повне покарання за все, що сталося, буде Чюя.

– Приємне відчуття, чи не так?

Чюя думав, що йому почулося. Та коли він підвів голову, Федір усміхався. Накахара закляк у жаху.

На лиці Достоєвського відобразилося чисте захоплення. Його зіниці були розширені, на щоках був легкий рум’янець, а сам він важко дихав від перезбудження. Здавалося, ніби Федір був під наркотиками. Це лякало Чюю найбільше.

Правда була в тому, що Достоєвський був повністю тверезим.

– Як воно вбити того, хто приніс тобі стільки нещасть, га, Накахаро Чює?

– Що ти верзеш? – Чюя стер сльози із щік і підвівся. – Який ще Баракіель?

– Я все знаю. Баракіель це ти, – Федір невинно схилив голову на бік, а потім відпив із келиха вина, що лишився на столі й чудом не постраждав під час бійки. – Морі встиг вже все про всіх розповісти. Така була наша угода.

Чюя насупився в повному нерозумінні. Якою в біса була ця угода? Розповісти усе про всіх?

– Та це вже не має значення, – Федір відпив вина знову. – Завдячуючи тобі, я позбувся головної перешкоди на своєму шляху. Знаєш, укладати угоду з дияволом дуже рідко буває вигідно. Так було і в цьому випадку, – Достоєвський посміявся. – Ти справжній спаситель.

– Я не розумію.

– Ти ж хотів полишити Португай, так? – задумався Федір. – Нужбо, це написано у тебе на лиці. А Морі сказився… Він так нахвалював тебе, Баракіелю. Говорив, що кращої правої руки годі й шукати! Але ти покінчив із цим сам… Можеш бути вільним із цього моменту. Я нікому не розповім про те, що тут сталося. Хоч це тобі й навряд чи допоможе прожити довго.

Чюя повільно покрокував до дивана, аби знесилено впасти на нього. Від емоційного перенапруження мозок відмовлявся думати, як би Накахара не старався.

– Що ти плануєш робити?

– Тобі дійсно цікаво?

– Чому ти зараз такий радий? Чим тобі заважав Морі?

– Гм… Дай подумати, – Федір покрутив келих вина у руках. – Існуванням. Боротися із Морі за ринок сходу Японії це як намагатися зупинити вітряк, ти знаєш? А шматочок досить ласий… Токіо, Йокогама… Захопивши Японію можна спробувати далі Китай та Корею, як гадаєш?

– Якщо Морі вам так заважав, то чому раніше не спробували його вбити?

– Бо… Асмодей.

Накахара отетерів. Як вони могли знати про Асмодея? Його особистість була секретом навіть для більшості виконавчих директорів. Зберігати таємницю зради Асмодея значило боронити в першу чергу благополуччя Португая.

Якщо ця іноземна організація знала про Асмодея…

– Не було сенсу вбивати Огая, якщо ніхто не знає що з Асмодеєм. Що, якщо Морі просто ховав його? Не було сенсу вбивати Морі, якщо питання Асмодея не закрите.

– То виходить, – Чюя гучно ковтнув, – ви щось зробили з Асмодеєм?

– Не ми. Це був Морі, – промуркотів Федір. – Морі не довіряв мені до кінця. Він відмовився давати мені дані про його розташування, бо думав, що ми скористаємося цим. Проте погодився покінчити із ним. Такий дивний чоловік…

Пазли почали сходитися в голові Чюї. Причина чому Морі так напився… Полягала в тому, що він прийняв рішення вбити Дадзая – людину, яку вважав своїм сином.

– Морі замовив його. Після того, як Асмодей був би мертвим, наша угода почала б діяти.

– Чому ви його так боялися?

– Бо Асмодей це такий собі джокер Морі. Ніхто не знає що у нього в голові. Його не можна викинути з розкиду, бо його підбере хтось інший, але не можна і грати ним, бо він завдасть удару у відповідь. Він – найнепередбачуваніша фігура на полі й тому ми мали його здихатися. Щоб він, так би мовити, не дістався нікому.

– Чому ти розповідаєш мені все в таких деталях?

– А яка різниця? – Федіра це немало розвеселило. – Ти однаково вже мертвий.

– Але я…

– Ти нікому не зможеш розказати про те, що я був тут. Тобі не повірять. Камери вимкнені, свідків моєї присутності більше немає. До того ж це у твоїх інтересах берегти таємницю про мене, адже я бачив те, як загинув Морі.

Напруга зростала все сильніше і сильніше. Тривога і страх поглинали Чюю. Цей чоловік просто глумився над ним. З цієї ситуації він однаково вийшов переможцем, тож йому не було про що хвилюватись.

На відміну від Накахари.

– Смерть Морі та Асмодея нічого не дасть, – раптом промовив Чюя. Він хотів жити. Він так сильно бажав жити. – У Португая є рада директорів. Морі не міг їх здолати сам з усією міццю, що мав. Не факт, що вам це вдасться.

Усмішка Федіра перестала бути глузливою. В очах завирувала цікавість.

– Продовжуй.

Чюя перевів подих.

– Вбивство Морі ще не зруйнує Португай. Навіть вбивство Асмодея не дає вам достатньо шансів на це. Але… Якщо вам допоможе хтось наближений. Хтось, хто в курсі всіх поточних справ…

Накахара посміхнувся з усією нахабністю, яку зміг у собі зібрати.

– Хтось, хто знає як і що працює у Португаї… Вам не потрібно буде вбивати Асмодея. Навпаки, можна ним скористатися.

– Що пропонуєш? – погляд Достоєвського завмер на Чюї, ніби зачарований. – Який план?

– За картиною, – Чюя кивнув у бік робочого стола Морі, – є сейф. Там зберігається флешка, котра допоможе вам не просто знищити Португай… Вона зітре на порох усю ієрархію банд, яка утворилась на східному березі Японії. Морі довго збирав інформацію, що є на ній. Ця флешка – гарант миру в Йокогамі. Те, що стримує чудовиськ цього міста…

– Той, хто її матиме, буде на вершині.

– Так.

Федір задоволено блиснув зубами. У голові цього монстра завирували темні ідеї. Його фіолетові очі ніби запалали й Чюя знав, що потрапив точно в ціль.

Ця флешка – його порятунок, його шанс усе почати спочатку.

Щоб отримати її, Достоєвський просто зобов’язаний зробити все, аби Накахара вижив. Один лиш Чюя у цій кімнаті знав достатньо, аби її роздобути.

– Хто знає пароль від сейфа?

– Морі та Асмодей.

Чюя збрехав. Пароль знала ще одна людина. Нею була Койо. Та він би ніколи не зміг собі пробачити, якби вплутав її у це. Накахара не міг розкрити те, що Одзакі була не менш важливою фігурою на полі, адже це означало б її смерть.

Та промовити ім’я Дадзая було неочікувано приємно. Так, Чюя добре знав, що ж чекатиме на Асмодея після цього – помста. Те, чого Накахара так довго бажав, проте ніяк не міг зробити.

Смерть від кілера – надто проста відплата для такого виродка.

Чюя хотів, аби Асмодей бачив, як місто, яке він так довго будував спочатку в Португаї, а потім у поліції, палало.

Федір аж засяяв. Так, це точно те, що Достоєвський хотів – гарантія, що вони царюватимуть у цьому місті. Йокогама відкрила б їм шлях до Тихого океану та до більшого впливу. Це місто дозволило б їм захопити ринок наркотиків Японії, після чого вони змогли б просуватися далі.

Все, що було потрібно, це змусити Асмодея відкрити сейф.

Достоєвський швидко вигадав план на основі того, що Чюя йому розповів про Асмодея та його поточне життя. Накахара багато знав про Дадзая. Багато в чому через те, що Морі сам просив час від часу звітуватися як той живе.

Осаму був у поліції. Його прийняли туди, аби він міг помститися Португаю і повалити його. Ворог мого ворога – мій друг, – Фукучі явно думав так, коли прийняв Дадзая до своїх лав.

Та Осаму останні роки не робив геть нічого або ж добре приховував, що чимось займається – ніхто цього не знав. Можливо він здогадався про те, що за ним стежать. Можливо він настільки захопився вільним мирним життям, що зовсім забув про помсту.

Чюю дратувало це. Якщо провина Морі в тому, що сталося в Цудзукі, була непрямою, то Осаму був режисером тієї трагедії. Друга людина, через яку все це почалося. Але той, хто привів усе у точку неповернення… Він не мав права просто жити собі спокійне щасливе життя після того, що накоїв.

План Достоєвського був простим: імовірніше за все, детективом призначать Ранпо Едогаву, про якого Накахара багато чув у столиці як про найталановитішого детектива сучасної Японії. Тоді Чюя, який зробить запит у МВС на контроль цієї справи, приєднається. Достоєвський підлаштує все так, що Дадзая звинуватять у смерті Морі. І тоді Чюя запропонує йому угоду…

Все мало бути просто. План мав працювати, як швейцарський годинник. Вони усе передбачили. Розрівняли килим, про техніку чистки якого Дадзай точно знав, прибрали відбитки, келихи, лишили тільки відкриту пляшку вина, наступні етапи підготовки мали початися вже наступного дня…

Все мало іти чудово. Чюя готувався до зустрічі з Едогавою. Накахара знову і знову уявляв діалог із геніальним детективом і добре продумував кожне слово, яке сказав би йому. Достоєвський розповів, що обманути дедукцію непросто, але можливо. Пояснив як не видати себе жодним неправильним рухом, як скористатися самовпевненістю Едогави, відшліфованою роками бездоганної безпомилкової роботи.

Усе було відточено до ідеалу.

Вони мали боротися проти Едогави. Мали нацькувати його на Асмодея, котрому той все ще не повинен був довіряти навіть стільки років потому. Дати бодай єдиний привід Ранпо засумніватися в Дадзаї, запустити ланцюгову реакцію.

Його не мало там бути.

Він не мав з’явитися тоді у філіалі.

 

Та він там був.

 

– Проявіть бодай трохи поваги до мого напарника, – Чюя не очікував побачити ці очі так скоро. Вони темні, майже чорні. Два величезних провалля, у якому Накахара боявся загубитися. При єдиному погляді на них Чюя почувався так, ніби тьма його заковує в холодні лещата чудовиська.

Дадзай нависав над ним страхітливою тінню і Накахара ніби знову опинився у Цудзукі у той день.

На Дадзаї не було крові та навіть того ділового костюма, але Чюя безперестанку уявляв це. У його баченні Осаму був з ніг до голови у крові. Цівки червоної рідини скапували з його щік просто на Чюю.

Накахара закляк у жаху.

Його не мало тут бути.

Дадзай не повинен вести цю справу.

Єдине, що дозволяє Чюї нарешті прийти в себе, це спроби відсторонитися від страшних спогадів. Перед ним стояв не Асмодей, а жалюгідна його копія – Дадзай Осаму.

Від нього лишилося мало що демонічного – тільки темні очі і самовпевнений норов.

Лиш те, що завжди злило Чюю, не лякало.

«Концентруйся на люті, Чює. Пам’ятай для чого ти тут», – він проговорював це у своїй голові знову і знову. Злість – те, що може його зараз врятувати, якір здорового глузду, котрий не дасть загубитися у страху.

Чюя рідко дозволяв собі згадувати події Цудзукі. Та в ті моменти, коли він бажав звернутися до сильних емоцій, у голові завжди зринали спогади про ту різанину. Коли Накахара бився з Морі, він згадував те, як сильно хотів тоді у Цудзукі вижити. Зараз Чюя намагається дістати із надр своєї душі всю ту ненависть, котра накопичилась за довгі роки.

«Режисер твоїх кошмарів стоїть просто тут.»

– Капітан Накахара Чюя, – він протягнув Асмодею бейджик. – МВС.

– Головне управління? – Дадзай глузливо усміхнувся на це. – Я думав, що там працюють міцні хлопці, статури з шафу-купе, а не такі… Хлюпики.

Чюя ніколи не отримував різких коментарів від Асмодея. Ба більше, він ніколи не говорив із цим чудовиськом сам на сам. Все спостерігав за ним зі сторони, та ніколи не наважувався підійти ближче. Тоді, коли Накахара посміливішав достатньо, уже було пізно.

Чюя напрочуд легко дає своїм емоціям вийти. Схоже, що цей виродок навіть не підозрює, що ці 7 років Накахара тільки й мріяв про те, щоб спустити із нього шкуру.

Бити Дадзая було куди приємніше, ніж Морі. Огай був більш кістлявим та худим. Удари по тілу Морі приносили Чюї більше болю. А можливо справа була тільки в тому, що Накахара нарешті робив те, що так давно хотів.

Якби Чюя убив Дадзая просто тут, то, на відміну від випадку з Морі, він би точно ні про що не жалкував.

Здоровий глузд повертається до Накахари ледь не занадто пізно. У момент, коли до того, щоб остаточно вирубити Осаму, лишався контрольний удар в голову, Чюя зупинився і дозволив їх розійняти.

Накахара навіть не помітив, як повалив Дадзая на землю і гамселив його так, що дійсно ледь не вбив. Чюя не одразу зрозумів, що й сам отримав рани. Кісточки на його пальцях були стерті в кров, нога прострілювала гострим болем, із носа стікала цівка крові.

Дадзай на це задоволено усміхнувся. Виродок знав, що, на відміну від Накахари, йому точно нічого за це не буде.

Чюя оглянувся. Свідків його зриву було надто багато. Його однозначно чекали проблеми від управління, та він на диво навіть для самого себе не став сумувати.

Сліди цієї сутички добре приховали рани, котрі йому завдав Морі.

 

Як би Чюя не старався, ситуацію просто не вдавалося врятувати. Справу просто вихопили у нього з рук. Дадзай став головним детективом. Чюя був готовий рознести на шмаття пана Кудзірая просто тут, щойно усі полишать кабінет і лишать їх двох на самоті.

Все пішло не за планом. Зовсім не за планом.

Достоєвський буде розлючений.

– Вам варто передати цю справу МВС, пане Кудзіраю, – Накахара робив останні жалюгідні спроби повернути собі справу. Віддати її Дадзаю означало зробити постріл у голову їхньому плану. – Я готовий сам взятися за організацію передачі цієї справи й залагодити всі бюрократичні питання.

– Але пан Фукудзава…

– Хто в біса цей ваш Фукудзава?!

– Керівник спеціального детективного відділу. Він сам висунув кандидатуру пана Дадзая на цю справу, – Кудзірай втиснувся в диван, на який присів. – Я намагався домовитися про передачу справи вам, однак сам пан Фукучі наполіг на такому виборі.

«Цей бісів виродок», – Чюя скрипнув зубами. Він надто добре знав як же складно було вести справу із Фукучі та його псами. Якщо цей чоловік щось задумав – його неможливо було спинити. Влада Фукучі у цьому місті була майже такою ж, яка була у самого Морі, здобута жорсткою політикою щодо організованої злочинності.

Генічіро боялися як найменші гангстери, так і високі чини Португая. Момент, коли його тяжка рука дотягнеться до них, був лише питанням часу. Причина, чому Португай почав переходити у тінь з моменту зради Асмодея, полягала напряму у постанні такого амбіційного і гордовитого чудовиська, як Фукучі.

І він знову вставляє Чюї палки в колеса.

Накахара був повністю розгубленим. Що йому робити? Як йому діяти? Будь-який неправильний крок міг зірвати їхній план.

Чюя не геній, як Асмодей чи, як Накахара уже зрозумів, Достоєвський. Він не міг сходу вигадати як йому правильно вчинити. Єдиний висновок, до якого він приходить, це й далі слідувати першій частині плану – удавати, що це нещасний випадок.

Та Дадзай не дозволяє йому зробити навіть цього. У момент, коли Накахарі так сильно було виграти час, Осаму просто перекреслив увесь його задум одною лише промовою до журналістів.

Дадзай ніби чітко знав куди бити, коли виголошував таке чітке і болюче:

– З огляду на весь мій досвід – це вбивство. І особисто я буду дотримуватися цієї версії.

Все, що могло того дня піти не так, пішло не так. Чюя почувався повністю безпомічним. Його ніби кинули у глибоку яму, з якої Накахара просто не міг так просто вибратися.

Безсилля викликало лють. Коли Чюя не міг вдіяти зовсім нічого, він завжди випускав напругу у відчайдушній злості. Та Дадзай знову і знову змушував почуватися його саме так, від чого Накахара майже завжди був як натягнута струна. Здавалося, завжди лишався всього один крок до того, як Чюя просто зірветься з місця і прикінчить Осаму одним влучним пострілом у голову. Але Дадзай завжди знав коли йому спинитися, ніби відчуваючи де проходить та тонка межа, за якою Накахара просто втрачає голову.

Осаму його відкрито зневажав. Не ненавидів – можливо, що Дадзай вважав Чюю надто низьким та жалюгідним для того, аби вшанувати його такої честі. Та цього однаково було достатньо, аби майже кожною своєю присутністю діяти Накахарі на нерви й знесилювати його морально.

Можливо, так було навіть краще. Чюя сам до кінця не впевнений чи зміг би бути таким зухвалим і чи дозволяв би собі цю лють, якби Дадзай дійсно його ненавидів. Накахара надто добре знає що було з людьми, яких Асмодей нагороджував таким особистим, майже інтимним почуттям.

Ненависть дуже швидко руйнувала ту маску, яку зробив для себе новоспечений детектив Дадзай. За нею завжди ховалося те давно і надто добре знайоме створіння, про яке Чюя так сильно намагався не думати.

Бути тим, кого Осаму ненавидить, означало неминучу зустріч з Асмодеєм просто із чюєвих кошмарів.

Накахара і на мить не сумнівався, що той демон, який збудував Португай, від самого початку до цього моменту завжди був справжньою версією Дадзая Осаму. Зараз же він просто ховався. Демони не можуть просто так жити серед смертних. Щоб мати шанс існувати у цьому мирному житті, Асмодей просто повинен був запхати своє диявольське нутро якомога далі від чужих очей.

– Насправді, все не так і погано, – сказав Достоєвський при першій же зустрічі із Накахарою у закинутій будівлі на околицях міста, де він жив деякий час. – Так навіть краще, – Федір блиснув зубами у хитрій посмішці, ніби задумав щось диявольське. – Так… Тепер я бачу шлях більш відкрито…

Його фіолетові очі засяяли й Чюя відчув, як сироти пішли спиною. Накахара вже вкотре засумнівався чи не приймав Достоєвський якихось наркотиків. Федір подригував від чистого захоплення, ніби перед його очима постала цільна картина всього, що можна було зробити.

Перед очима того, здавалося, пробігали сценарії.

– Нам не потрібна угода із демоном. Ми змусимо його віддати флешку без цього.

Чюя сів на трухлявий стілець біля столу. Він слухав так уважно, як це тільки дозволяв його втомлений від майже доби на ногах організм.

– Дай мені тиждень. Я все організую. А поки… Тобі потрібно підмазати судмедексперта, який робить розтин, щоб він приховав деякі деталі із тіла Морі. Ви ж наполягаєте на тому, що це нещасний випадок, чи не так?

Чюя кивнув, проте все одно не до кінця зрозумів хід думок.

– Необхідно приховати у звітах сліди побоїв.

– Морі дряпав мене, – раптом згадав Чюя, подивившись на рани на руках. Якісь залишив Дадзай, проте більша частина належала саме Морі.

– Вони знайдуть ДНК під нігтями. Його теж треба буде приховати.

– Але ж Дадзай наполягає, що це вбивство, – Чюя сам уникає можливості назвати Осаму Асмодеєм. Він все ще намагається відсторонити цього Дадзая від монстра, якого Накахара завжди так боявся, аби продовжувати слідувати плану. – Він працює із Йосано Акіко. Я її знаю. Талановита судмедекспертка. Як би ми не старалися приховати сліди побоїв, вона побачить це.

– Вам і не потрібно приховувати це повністю. Достатньо лише поверхнево. Потрібно щоб вони знайшли ці сліди й Асмодей спробував довідатися про це… Але поки це не важливо.

Чюя здивувався на це, остаточно втрачаючи логічну нитку того, що розповідав Федір.

– Затримайте тіло. Не давайте його цій Йосано Акіко доти, поки я не скажу. Принаймні тиждень вони не повинні мати доступу до тіла Морі.

Накахара кивнув, занотовуючи у блокноті, який дістав із кишені.

– А доти… Ти повинен знайти досьє на цього судмедексперта.

– Для чого? – Чюя скинув бровою.

– Бо Асмодей буде його шукати щойно зрозуміє, що той щось приховав від нього, – Федір знуджено сперся щокою об кулак, ніби пояснював щось зовсім очевидне. – Перш ніж звинувачувати когось у чомусь, завжди потрібно мати туз у рукаві. Асмодей завжди так працював. Тому я маю першим поглянути на нього, аби розуміти за що Асмодей може зачепитися.

Чюя слухав це й очевидне питання все більше і більше починало його мучити. Звідки Федір так багато знає про Дадзая? Достоєвський ніколи не був у Португаї, проте дуже добре знав про техніку роботи Асмодея. Здавалося, він щиро захоплювався ним, хоч і був фактично режисером всього, що мало статися далі.

Накахара насмілився запитати у Достоєвського лише один раз, хоч і сам вже не пам’ятав коли саме це зробив.

– Звідки ти так багато знаєш про Асмодея?

Федір явно не очікував цього питання. Навіжена посмішка, котра постійно його супроводжувала, раптом пом’якшилась.

– Для мене він завжди був легендою, – Достоєвський виглядав зараз як мала замріяна дитина. – Той, хто за декілька років поставив на коліна весь правий берег Японії… Я захоплювався ним. Слава Асмодея ходила далеко за межами цього міста і навіть країни. Кожен, хто знав про Португай, напряму асоціював його з Асмодеєм. Прийшов із нізвідки, швидко набрав вплив, лякав людей однією своєю присутністю… Він виглядав як справжній демон, що повстав просто із пекла. А Морі – єдиний, хто зміг підкорити це чудовисько собі. Його успіху жадав кожен. Будь-які дії Асмодея вивчалися під мікроскопом, аби відтворити його. Та ніхто так і не зміг… Окрім мене.

У той момент Чюя нарешті зрозумів що ж так сильно його лякало у Достоєвському.

Його погляд.

Очі Федіра не були темними, як провалля. Вони були приємного фіолетового відтінку. Та часом Достоєвський мав погляд, що пожирав усе довкола себе. Фіалковий колір його очей ставав ніби надзвичайно токсичною отрутою, котра могла роз’їдати навіть залізо.

– У тебе свої причини його ненавидіти, хоч я їх зовсім і не розумію, – Федір знизав плечима. – Демонам, як я та Асмодей, важко зрозуміти що відчувають такі простолюдини, як ти. Але я… Я хочу повернути це чудовисько туди, звідки воно прийшло, і скинути його із трону.

Чюя нахмурився, на жах для себе здогадуючись що саме має на увазі Достоєвський.

– Асмодей не просто покинув Португай. Він зрадив саму демонську суть. Вовк нап’ялив на себе овечу шкуру… Ніби сам диявол спробував знайти спокуту. Та це так не працює, Баракіелю. У цьому світі всі мають лишатися у тому тісті, з якого були виліплені…

Бачення Достоєвського не сильно відрізнялося від Чюї. Федір вбачав у Дадзаєві чудовисько, котре раптом вирішило спробувати пожити чесно. Та тут був момент, у якому їхнє сприйняття розходилося.

Чюя боявся Асмодея, ніби вогню. Дивився на нього так, ніби на власні очі побачив полтергейст, котрий міг легко його вбити.

Федір же вбачав у Асмодеї споріднену душу.

Коли Накахара хотів знищити Дадзая як один із символів того, що Чюя так сильно ненавидів у Йокогамі й Португаї, Достоєвський жадав прикінчити його через власні особисті почуття.

– У цілому світі не так і багато демонів… Часом я почуваюся зовсім самотньо, – голос Федіра раптом став сумним. – Асмодей… Він єдиний, хто міг би мене зрозуміти. Та він пішов. Відкинув у собі демонське єство і став удавати із себе святого, яким ніколи не був… Це найбільш жалюгідне, що міг зробити демон. Як би мені не було боляче, я повинен його покарати.

У них були зовсім різні причини бути у цьому закинутому будинку й обговорювати подальший план дій.

Та ціль була одна.

Здобути флешку і позбутися Асмодея.

Чюя часом дозволяв собі уявляти яким буде його життя після того, як усе вдасться. У кінці він мав втекти до росії, а звідти – далі. Можливо в якусь із країн Європи, можливо кудись ближче – в Китай чи Корею, а можливо…

Цим питанням він задався, коли Достоєвський озвучив наступний крок його плану.

– Ти повинен організувати стрілянину у центрі Йокогами.

Чюя багато сперечався із Федіром щодо їхнього плану. Весь тиждень, доки Достоєвський його розробляв, Накахара активно втручався і просив змінити певні кроки. Федір не знав тонкощі роботи Португая, менталітету його членів та жителів міста, чіткої ієрархії банд та ставлення їх одна до одної. Чюя мав відбраковувати велику кількість ідей демонічного генія, аби серед них усіх знайти ті, які будуть найбільш можливими для виконання.

Та в будь-яких можливих шляхах розвитку задуму Федіра мала місце одна і та ж подія, від якої він відмовлявся відступити.

Повтор подій Цудзукі.

Федір не знав як сильно той інцидент ударив по місту, Португаю, Асмодею, кожному з них. Проте щойно довідався деталі, то став наполягати тільки більше.

Йокогама мала згадати. Усі мали згадати те, що сталося 8 років тому, аби звернути увагу на організатора тих подій.

Того, хто спричинив їх.

Та, в першу чергу, мав згадати сам Дадзай.

Осаму міг думати, що зробив достатньо добра, аби виправдати себе. Але правда була в тому, що будь-який із вчинків, навіть найкращий, не зможе перекрити того, що сталося в Цудзукі. Це вічне ярмо у нього на плечах, від якого він не позбудеться, як би не старався.

– Якщо все пройде вдало, то жертв серед цивільних буде мінімум. Лише бандити, – Достоєвський наводив все більше переконливих аргументів, та Чюя все ще вагався. – Це необхідний удар по стовпу Португая, Баракіелю. Вівці мають впасти – ти це розумієш краще, ніж будь-хто.

Він мав рацію – Чюя це усвідомлював. Вівці – ті, на кому Португай буде триматися і вистоїть за будь-яких умов, якщо ця банда і далі буде приносити прибуток. Знищити Овець – перекрити основне джерело доходу організації.

Тому Чюя робить цей крок. В останній момент, перед тим, як промовити точну дату, коли це буде найкраще зробити, він відкидає усі сумніви.

«Це те, що буде правильно зробити».

– Стрілянина має статися у четвер увечері. У центрі буде найбільше людей.

Вибір на цей наркотик впав не випадково.

Достоєвський, як не дивно, добре знав про інцидент із ним. Внутрішній конфлікт Овець був добре відомий його організації, адже це був момент сходження на свій трон самого Асмодея. Тому це було майже очевидно як саме Федір захоче втягнути Осаму в пастку їхнього плану, з якої той вже не вибереться.

– Всі знають, що рябина викликає втрату пам’яті. Та лише Асмодей буде знати правду. Він спіймає мене на брехні, проте злякається озвучити це в голос. Тому він точно захоче поговорити тет-а-тет. Тоді шляху назад для нього не стане.

– Невже нова стрілянина це єдиний спосіб? – Чюя просто відмовлявся прийняти це. Це було проти самої його ідеї полишити Португай. Накахара стільки років гаряче ненавидів Дадзая за Цудзукі, щоб в один день просто стати точно таким, як він.

– Інших способів немає втілити стільки цілей в одній події.

Чи вартувала його ціль стількох жертв? У той момент Чюя дійсно вперше задумався про те, що хотів накоїти. Він вже давно пустився берега у своїй люті й ненависті. Чюя почав щиро бажати знищення Португая.

Та чи готовий він насправді був побачити, як організація впаде?

Те, що будувалося стільки років, той мир, котрий панував завдяки життєдіяльності Португая та його співіснування з іншими організаціями, міг рухнути одномоментно. Накахара не настільки ще сказився, аби заперечувати очевидне.

«Той, хто не готовий чимось пожертвувати, не зможе нічого змінити», – часом говорила Койо, коли Чюя запитував чи важко це відкидати будь-яку людяність і йти по головах як в організації, так і в злочинному світі. Він не був певен що саме Одзакі мала на увазі цими словами. Чи говорила вона про людину, яку втратила багато років тому у бандових війнах, або ж про саму себе – Накахара не розумів.

«Та не жертвувати нічим і відступити це також варіант вибору. Він у самій своїй суті не може бути неправильним».

Щоб вижити та змінити щось часом треба покласти на кін свої власні почуття та людяність. Койо саме так і виживала в організації стільки років, тож Чюї лишається тільки пройти витоптану слідами стежку і самому.

Накахара не думав, що це буде так складно.

Поліція миттю зреагувала на повідомлення про постріли в центрі. Це спільна травма всіх і кожного, хто ще застав часи страшних подій війни Португая і GSS. Чюя був одним із перших, хто прибув.

Це було майже сюрреалістично потрапити в майстерно зрежисовані події минулого, проте по інший бік барикад. Та відчуття були тими ж: липкий страх по всьому тілу, холодна ручка пістолета в руках, глухі постріли, крики, хрускіт скла під ногами, кров… Чюя намагався не фокусуватися на тому, що бачив довкола. Старався не проводити паралелей.

Автором цих подій був він сам.

Знову і знову Накахара прокручував у голові.

Чюя не відчував особливого почуття влади чи вивищеності, як того, хто створив усі умови та підібрав час для того, аби ця стрілянина сталася. Накахара знову і знову стирав рукавом куртки холодний піт із чола і намагався не вглядатися в обличчя тіл тих, кого вже встигли убити.

Чюя знав, що жертв не уникнути. Це майже аксіоматично, що невинні завжди потрапляють під кулю.

Та він все одно хоче врятувати бодай когось.

Він тут лише для алібі. Та бажання шукати поранених у нього походить із самих глибин душі.

Коли з одного із розтрощених кафе він чує голос дитини, то все у ньому раптом перевертається.

Він миттю забуває який сектор мав перевірити, куди йому варто йти і як скеровувати цивільних на найбезпечніший маршрут геть із кварталу. Чюя не думає і починає бігти на голоси та плач.

Та Накахара ще не втратив здоровий глузд остаточно. Він вчасно спиняється на порозі, коли помічає купу битого скла і гільз на підлозі та чує чоловічий голос, що гучно сипав лайкою. Він кричав на когось, хто з ним говорив.

Чюя не одразу помічає хлопця у пошарпаному одязі, що постав над кимось і погрожував тому пістолетом. Той стояв прямо біля входу до кімнати, із якої чулися тихі налякані схлипування.

Серце Накахари ніби провалилося у п’яти.

«Що, якщо саме так і виглядали останні миті життя тієї матері з дитиною у Цудзукі?»

Чюя надто розгублений, аби швидко придумати як діяти. Озброєний хлопець його ще не помітив, проте це лише питання часу. Як йому вчинити? Вистрілити? Але якщо Накахара влучить у того, над ким стоїть той невідомий, то він тільки зашкодить.

Якщо Чюя і стрілятиме, то тільки в голову. Та як йому це зробити, якщо його руки настільки тремтять?

Перед очима знову і знову виникав темний провулок у Цудзукі, білий голуб, чоловік у масці шакала, пошматовані тіла.

Чюя не міг поворухнутися від жаху.

Та раптом у його затуманений розум долинає тихий стукіт кахлю. Накахара його ігнорує, проте з часом йому почало здаватися, що ритм цього звуку є до болю знайомим.

Азбука Морзе.

Сигнал «SOS».

А за ним «GO».

Той, хто говорить із невідомим хлопцем, просить про допомогу.

Коли Чюя підходить ближче, то починає краще чути розмову. Невідомий вимагає організувати йому шлях для відходу. Суперечка дає Накахарі шанс скоротити відстань і завдати більш прицільного удару.

Хлопець із пістолетом надто зосереджений і наляканий, аби помітити хрускіт скла позаду. Тому щойно Чюя підійшов достатньо близько, він із розбігу вдарив нападника ногою в лице.

Молоде, як виявилося, тіло каменем впало на підлогу. Чюя почув жіночий скрик.

Тільки тоді, коли невідомий хлопець лежав без свідомості, Накахара нарешті почав приходити в себе.

Страх настільки затуманив розум Чюї, що він не одразу помітив трьох, що були в кімнаті, біля якої стояв бандит.

Усередині на підлозі сиділа матір із пораненою ногою, ховаючи за собою маленьку дівчинку.

А біля них – Дадзай Осаму.

– Я… Я навіть бляха не здивований, що це саме ти, – Чюя намагався марно відновити дихання. Стрічка спогадів, що автоматною чергою виникали у нього перед очима, раптом обірвалась, щойно він побачив Дадзая.

Чюя часто бачив цей кошмар. Він знову і знову повертався у той провулок, де його життя розділилося на до та після.

Але він ніколи не бачив там Асмодея.

Ні. Дадзая Осаму.

– Накахаро… Краще допоможи мені, – сказав у відповідь Дадзай, підбираючи на руку заплакану матір, а потім кивнув на дитину.

Чюя обережно посадив собі на спину маленьку дівчинку, що ось-ось втратила б свідомість.

– Ти якого біса тут влаштував, Дадзаю? Ти зовсім з головою не дружиш? – переступаючи уламки скла та вслухаючись у стрілянину, Чюя все не міг до кінця прийняти те, що раптом жах спогадів просто відступив від нього. – Ще раз ти так зробиш…

– Та мені байдуже, що ти про це думаєш, – огризнувся Дадзай, перебиваючи Накахару, та роздратовано заглянув йому прямо в очі, коли той порівнявся із ним. – Я діяв так, як вважав за потрібне. Можеш настукати на мене пану Фукудзаві чи комусь там іще, якщо тобі вже так сильно хочеться. Мені все одно. Але давай не зараз.

Чюя не знав такого Асмодея. На лиці Дадзая відображалася напруга і втома, та серйозність миттю змінювалась тривогою, коли матір починала схлипувати від болю.

Дадзай щось шептав їй, намагався усміхатися, підбадьорювати – робити все, аби ця жінка не падала духом.

Чюя не міг відвести погляду. Щось у його розумінні й баченні цієї людини не клеїлося. Асмодей? Підтримувати постраждалих? Бути з ними обережним?

Чюя міг подумати, що це його робота і лиш тому він себе так поводить. Асмодей – мастер масок, він легко може прикинутися навіть найсвятішим з усіх. Та Дадзай уже давно довів Чюї, що він може не прикидатися так. Поліція дала йому таку свободу, якої б він ніколи не мав у Португаї. Осаму надто легко сходила з рук будь-яка витівка. Дадзаю завжди було байдуже навіть на погрози домогтися його звільнення, адже звідкись він завжди знав – навіть якщо Накахара втілить їх у реальність, то Осаму нічого не зроблять.

Дадзаю повинно бути байдуже.

Але звідки тоді ця неприкрита тривога в його очах?

Ніби він… Боїться і сам.

Прямо як Чюя.

– Тобі взагалі на все начхати? – Накахара сам не зрозумів чому захотів продовжити цю розмову. Навіть якщо у ній зовсім не було сенсу.

Раптовий вибух змусив його із жахом на лиці підскочити. Та Чюя був надто гордим, аби так просто показати цей страх Асмодею. Щоб не зосереджуватися на спогадах, які знову почали лізти у його голову, Накахара продовжував говорити.

– Невже ти гадаєш, що тобі все пробачатимуть?

– Та я й не гадаю. Я знаю точно, – відповів байдуже Дадзай, звіривши Чюю підозрілим поглядом. Як би Накахара не старався, йому не вдавалося не поводитися дивно та неприродно для себе.

Через спроби вгамувати паніку Чюя зовсім забув як бути тим, ким він є зазвичай – гордовитим і самовпевненим детективом.

– Ти безвідповідальний, – Накахара відвів погляд у сторону, аби не терпіти на собі цей погляд.

Здавалося, що ще трохи й Дадзай спіймає його на гарячому. Чюя не міг визнати перед ним, що боїться. Точно не перед Асмодеєм своєю персоною.

– У столиці тобі не було б що робити – одразу викинули б з органів.

Дадзай більше не відповідав йому, але Чюя все одно не міг зупинитися. Він говорив, і говорив, і говорив. Спершу про те, який Осаму некомпетентний, потім про його зарозумілість, далі про те, як він постійно підставляє своїх колег різними витівками.

Здавалося, Чюя говорив усе, що спадало йому на думку. Та Дадзай не перебивав його, ніби дозволяючи виговоритися. Осаму не огризався, не захищався – зовсім нічого, тільки мовчав.

Чюя настільки захопився у своїх звинуваченнях і критиці, що геть не помітив, як Дадзай зупинився і перегородив йому шлях.

– Дадзаю, ти придурок? Чому став? Рухайся! У нас поранені, мають пропу…

– Та ти сам наляканий, наче ягня, – Осаму раптом визвірився, злісно глядячи на Чюю. – І це при тому, що ти озброєний. А вони?

То ось чому він мовчав. Накахара нарешті зрозумів.

Від самого початку Чюя дарма намагався приховати свій страх.

Дадзай його вже давно помітив.

Коли Осаму звернув у темний провулок, Чюя відчув, як у ньому все похололо. Вуличка буда один в один із тою, в якій Накахара знайшов матір із дитиною у Цудзукі.

Та тепер він не сам.

Поруч із ним був Дадзай.

– Ти що за маячню тільки що сказав? З чого б це мені боятися? Я професіонал! – раптом оживився Чюя, намагаючись триматися ближче до Дадзая. Він був єдиним острівком, який не давав Накахарі вільно дрейфувати у спогадах і піддаватися паніці.

– Та по вас не скажеш хто сильніше зляканий: ти чи цивільні, – глузливо кинув Дадзай, втрачаючи у своєму голосі ту ледь помітну раніше напругу.

Осаму знову почав жартувати. У інших випадках Накахара б стер його за це на порох. Але не зараз.

Не тоді, коли Дадзай був маленьким тьмяним світлом у цій пітьмі кошмарів, від яких Чюя не міг здихатися.

І Накахара хапався за цей вогник як за останній шанс, аби не загубитися.

За жартами Дадзая Чюя навіть не помічає, як вони врешті виходять із провулка – до світла швидких і ліхтарів. Накахара на мить завмер, споглядаючи це.

У його кошмарі ніколи не було виходу із того темного провулка. Тільки, схожий на чорну діру, вхід.

Але тепер він стоїть тут, поруч із Дадзаєм, і шукає швидку, аби передати поранених матір із дитиною.

Чюя так довго бачив один і той самий кошмар, котрий знову і знову закінчувався однаково.

Та раптом у цього вічного зацикленого сну з’явилася ще одна кінцівка, котру Накахара ніколи до цього не отримував.

Асмодей завжди був тим, хто завів Чюю у цей провулок.

Але саме Дадзай Осаму його вивів із нього.

 

Чюя завжди намагався розділяти особистості Дадзая та Асмодея. Накахара не був настільки дурним, щоб не визнавати очевидного – він боявся того демона ніби вогню. Ненавидів і боявся. Просто щоб лишатися при здоровому глузді при цьому розслідуванні йому краще було б не думати про те, що проводить він його з Асмодеєм.

Та раптом це вимушене розділення почало відчуватися більше ніж природно.

Як би Чюя не старався знайти у цій людині бодай якісь відбитки Асмодея – у нього не виходило. Не після того, як Дадзай став тим, хто нарешті поклав кінець вічному кошмару Накахари.

Не тоді, коли Осаму помітив, що Чюя боїться, проте зовсім ніяк це не згадував при колегах чи в жартах. Дадзай і далі намагався якось зачепити Накахару, проте ніколи не використовував те, що однозначно було б найбільшим приниженням для Чюї.

Його травму після Цудзукі.

Накахара не знав чи здогадався Дадзай про те, що це було викликано саме тим інцидентом. У часи, коли вони обидва були ще підлітками, подібні випадки цій стрілянині відбувалися майже щотижня. Та Осаму зрозумів цей страх.

Можливо, він і сам відчував те ж саме.

Тоді Чюя задумався… А як насправді Дадзай Осаму бачив той інцидент, винуватцем якого став? Чи лишило це на ньому якийсь слід? Чи відчував він цей первісний жах загрози смерті так само як і молодий та ще неотесаний тоді бандит Чюя?

Накахара мимоволі думав про те лице, яке побачив, коли вони намагалися вивести матір із дитиною із небезпечного кварталу. Знов і знову. Він не міг викинути це видовище із голови.

Асмодей теж боявся?

Ні.

Боявся саме Дадзай.

– Столиця завжди сяє вогнями, там ти ніколи цього не побачиш, Накахара.

Після інциденту, коли вони роздивлялися разом зоряне небо над містом, Дадзай раптом промовив це. І раптом Чюя відчув укол гордості.

Як такий пацюк, як Дадзай, може ображати Токіо – місто, яке Накахара так полюбив?

Та раптом Чюя усвідомив… Так, він ніколи не бачив у Токіо нічого подібного.

Світло ліхтарів у Йокогамі було надто тьмяним, аби засліплювати ці тихі та байдужі зорі, які нависали над ними темним полотном із білими мертвими краплями.

Токіо надто світле для цього.

– Це ледь не найменше, що я б міг тобі показати. У Йокогамі багато таких місць, проте я не впевнений, що побачив хоча б частину з них.

– Покажеш мені хоч одне? – раптом запитав Чюя, ніби зовсім забуваючи хто йому це все сказав. Ні, Накахара не думав. Він був надто зачарований тим усвідомленням, яке зараз отримав. У Токіо такого немає. Тільки Йокогама була достатньо темним для зірок містом, аби осяювати землю у всій своїй красі.

– Покажу.

Чюя ненавидів Йокогаму.

Для нього було дивно зустріти людину, яка так щиро нею захоплюється. Не дивлячись на усі негаразди, небезпеку, відчай та безнадію. Дадзай бачив у Йокогамі щось таке, що Чюя поки не міг роздивитися.

Накахара не знав чому так раптово захотів пізнати Йокогаму. Чи це було дивне відчуття ностальгії, чи почуття провини за те, що був серед тих, хто зробив це місто безнадійною дірою, чи щирий інтерес побачити те, чого ніколи раніше не помічав.

Чюю завжди вабила краса та автентичність Токіо, та чи пробував він її побачити бодай раз у рідній Йокогамі?

– Брат завжди казав, що хотів би жити в Токіо, а я його не розумів, – сказав якось йому принц Овець під час однієї із зустрічей. – Всі рвуться у столицю. Але нащо вона? Йокогама – прекрасне місце. Справжня перлина біля моря.

– Звичайне забите індустріальне місто, – хмикнув Чюя. – Самі нетрі та море… Нічого більше.

– Була б моя воля, Чює, я б потягнув тебе на оглядовий майданчик у лісі біля міста. Він просто на скелі. Звідти Йокогама ніби на долоні, – замріяно сказав принц, потягнувши черговий келих віскі. – Та, вибач, все ніяк не відіб’юся від справ… Але тобі там однозначно варто хоч раз побувати.

Чюя раптом згадав це у той день, коли почув по рації адресу розташування маєтку принца і про те, що там сталася стрілянина.

Накахара ледь зміг зібрати себе до купи.

Це означало, що план перейшов до наступного кроку – ліквідація голови Овець.

Чюї було важко змиритися з тим, що мало статися. Та дата була призначена і наближалася невблаганно. Вони не були так близькі останні роки, проте усвідомлення того, що мало статися із його другом боляче різонуло по серцю. Ще декілька тижнів тому вони разом обговорювали подальший план розвитку Овець.

Сьогодні був останній день життя принца.

Накахара не знав куди йому подітися. Тому він вирішив відмовитися від послуг компанії, яка мала перевезти його речі із готелю, й взявся за це самостійно.

Бронь у готелі, який він знімав з Іоші для себе, ось-ось мала закінчитися. МВС обрало для них простіші апартаменти. Та речі ще мали якось там опинитися, тому щойно Чюя звільнився після роботи – одразу поїхав сюди сортувати все по коробках. Йому здавалося, що фізична праця мала його розрадити.

– Якісь плани на вечір? – осяйно усміхнулась йому адміністраторка готелю, яка вже давно поклала на нього око. Вона сперлась плечем у дверях до його номеру, оглядаючи його з ніг до голови.

Чюя підвівся, дещо захеканий. Його сорочка була майже просякнута потом і налипла на тіло. Він явно виглядав не найкращим чином.

Та цій жінці було байдуже.

– Ніяких, – коротко відповів він, відповідаючи натягнутою усмішкою.

 

Чюя провів вечір чудово, хоч і відмовився продовжувати його у номері сусіднього готелю. Туга знову накрила його так раптово, що він ледь зміг вичавити із себе якесь випадково вигадане вибачення перед тим, як зникнути між темних йокогамських вуличок.

«Нетрі й море.»

Накахара відчував, що хоче зараз побути на самоті. Без людей довкола, без шуму машин, без осліпливих вогнів магазинів та барів. Тільки звук неспокійного моря. Чюя тільки зараз усвідомив, що, здавалося, був на набережній востаннє мільйони років тому.

Це місце було порожнім, безлюдним, навіть дещо моторошним. Та було в цьому щось чарівливе.

Тільки Чюя та море.

Вітер хитав його розпущене волосся і Накахара подумав, що явно виглядав на тому побаченні як йолоп. Тоді Чюя потягнувся у кишеню в пошуках чогось, що могло б зібрати руді пасма до купи, та раптом завмер.

Хтось прийшов так тихо, що Накахара помітив цю людину лише постфактум, коли вона сперлась так спрагло об поручні й стала вдивлятися в морську далечінь, ніби вона була потрібна як ковток свіжого повітря.

Можливо, серед усіх цих людей, що вічно кудись поспішають, тільки цей незнайомець відчуває щось схоже на відчай Чюї.

Це раптове вторгнення перестало колоти Накахару по живому так гостро. Навпроти – присутність незнайомця почала відчуватися більше ніж природно і гармонічно серед всієї цієї тиші й темряви.

Тоді Чюя встає із лавки й повільно крокує до поручнів, аби стати поруч із ним і завести з незнайомцем розмову.

– Дадзай? – надто пізно Накахара розпізнає у постаті в темряві знайоме лице.

– Накахара.

Того вечора Чюя вперше побачив Дадзая таким втомленим.

Кожна спокійна розмова з Осаму відчувалася нереально. Здавалося, Накахара зовсім забував із ким мав справу. Ця людина перед ним ніколи не була ніяким виконавчим директором, не була злочинцем, не була демоном.

Дадзай Осаму почав отримувати лице в Чюї остаточно після того, як розповів про смерть Оди Сакуноске – фактичного прийомного батька.

Потрясіння від такого одкровення змушує Накахару зовсім забути про те, що у той момент уже мало початися.

Доки вони говорили на набережній, принца вбивали Вовки.

 

Коли Чюя опинився на місці розправи, то у ньому щось надломилося. Картина пошматованих тіл і закривавленого саду принца, по якому Накахара ще декілька тижнів тому ходив і милувався його бездоганністю, змушувала його ноги підкоситися.

«Це ти зробив.»

Внутрішній голос шепотів йому.

Але ж як? Ні. Він не міг… Це зробив Астарот. Саме він злив Вовкам цю адресу. Саме він спровокував це…

«Ти дозволив цьому статися.»

Щойно Чюя полишив двір і сів у свою машину, лишивши інших асистентів допомагати слідчо-оперативній групі, він схопився за рот. Його ледь не знудило. Та не від того, яке криваве місиво Накахара побачив…

Від усвідомлення що вони накоїли.

Чюя ледь зміг зібратися до купи. Це зробив не він – переконував він себе. Це зробив Астарот. Накахара виконує іншу частину плану.

Він має втертися в довіру Дадзаю, щоб спрямовувати його правильними шляхами у цьому розслідуванні. Накахара ледь не за руку має вести його до фіналу, який приготував Осаму Достоєвський.

Справа Чюї лише бути поруч із Дадзаєм, а не робити всі ці звірства.

Він… Не винен.

«Зараз я розумію, що просто тікав від усвідомлення того, що наробив. Я робив це знову, і знову, і знову… Почуття провини було настільки сильним, що я шукав розради будь в чому. Спершу це була адміністраторка, з котрою я зустрівся за декілька днів після того, що сталося у маєтку колишнього очільника Овець… Я сам запропонував їй сходити на ще одне побачення після того, як вона показала мені записи камер готелю. Це сталося тоді, коли рада директорів раптом почала перевіряти де і хто був, коли почалося винищення Овець. Я згадав, що потрапив того вечора, коли вбив Морі, на камери, і злякався, що через той запис мене знайдуть… Адміністраторка погодилась і нікому нічого не сказала про те, що я приходив.»

Чюя не згадав, що справжню розраду знайшов у прогулянках із Дадзаєм.

Накахара сам не зрозумів у який саме момент йому стало приємно проводити з Осаму час. Тоді, коли вони вперше нормально поговорили після стрілянини у центрі, тоді, коли зустрілися на набережній, чи коли разом поїхали за місто просто до тої скелі, про яку часто розповідав принц?

У їхньому спілкуванні раптом з’явилося взаєморозуміння того рівня, якого не мав Чюя ні з ким, навіть з Іоші.

А Йокогама почала набувати фарб, яких раніше у баченні Накахари завжди була позбавлена.

Дадзай подарував Чюї цікавість… А що ще такого у Йокогамі Накахара ніколи не помічав? Невже це місто завжди було таким прекрасним? Чюя був лиш надто сліпим, аби це помітити. Це прозріння було таким неочікуваним задоволенням, що Накахара раптом усвідомив, що хоче цього більше.

І лиш Дадзай міг це дати.

Чюя не помітив як почав майже весь свій час проводити з Осаму. Межа завдання і щирого бажання почала враз розмиватися. Йому дійсно стало цікаво просто на обідніх перервах засиджуватися із Дадзаєм у кафе і будувати нові плани про те, куди ще їм можна разом поїхати й що такого ще Осаму може йому показати у Йокогамі.

Накахара зовсім забув про наступний крок їхнього плану.

– Я зв’яжуся із кілером, якому Морі замовив Асмодея.

У послідовності фаз, які озвучував Федір, раптово пролунала ця фраза.

– Для чого це тобі?

– За попереднім задумом Морі, Асмодея мали вбити всього за тиждень від сьогодні, але нам це не на руку, – коротко пояснив Федір. – Ми зробимо інакше, – він вказав на дату у календарі – кінець травня. – Я зв’яжуся із кілером і перенесу дату на травень.

– Чому ти просто не відміниш замовлення? – Чюя все ніяк не міг зрозуміти. – Нехай лишає ці гроші собі. Все одно більше ніхто не знає про це замовлення. Нащо нам вбивати Асмодея так рано?

– А він і не помре, – усміхнувся Достоєвський. – Ти його врятуєш.

– Я… Що? – очі Чюї округлилися. – Яким чином?

– Я доплачу кілеру. Це не проблема. Але він буде робити точно так, як я скажу, – Федір дістав карту центра міста і почав водити по ній пальцем. – Наш кілер буде ось тут, – він показав на квадрат і Чюя зрозумів, що це багатоповерхівка. – Якщо бачиш, то напроти неї є невеликий дворик. Гадаю, ти впізнаєш його.

– Так… Колишня база хіміків Овець була там. Зараз це одна зі схованок кладменів, де вони отримують товар.

– Асмодея необхідно привести туди. Це зробить підставний кілер, якого замовить наш хлопчина.

– Для чого така складність?

– Двошаровість загадки завжди робить її складнішою для розв’язання, – Федір схилив голову на бік – його улюблена дія, коли він пояснює щось, на його думку, очевидне. – Асмодей здогадається, що перший кілер не справжній, в останній момент. Тоді в нього вистрілить той, хто справжній. Асмодей буде надто вражений пасткою, в яку потрапив, аби задуматися над її сенсом.

– Стоп, але ти сказав, що я маю врятувати його? – Чюя забігав очима по карті. – Як я повинен це зробити? У нього ж стрілятиме бісів снайпер!

– Снайпер буде використовувати лазер. Знаєш? Прямо як у кіно.

– Ти жартуєш.

– Ні краплі.

– Жоден бісів кілер із досвідом, як цей, не погодиться використовувати лазер.

– Тоді як ти маєш визначити коли той націлиться на нього? – кинув смішинку Федір, ніби бавився із дитиною. – Коли кілер наведеться на нього – ти повинен його прикрити.

– Ти хоч усвідомлюєш скільки всього у цьому плані може піти не так? – Чюя впустив лице у свої руки. – А якщо я не встигну? Якщо кілер випадково вб’є мене? Якщо я не встигну заскочити з Асмодеєм у цей бісів підвал, на який ти показуєш? І яким боком тут взагалі другий кілер!

– У тебе все вийде, не переймайся, – Достоєвський крутив між пальців ручку, ніби геть не переймався тим, яке складне завдання дає Чюї. – А другий кілер потрібний для заманювання. Хтось же має привести Асмодея до цього дворику? Я спростив тобі завдання так сильно, як міг.

– Я… Я все ще не бачу логічного зв’язку, Достоєвський, – Накахара зітхнув, підводячись із крісла, аби підійти до вікна із прочиненою фіранкою. Чюя дістав із кишені пачку цигарок і закурив. – Який сенс? Що нам від цього?

– Моральний стан Асмодея з цього моменту почне повільно занурюватися в безодню, – Федір почав складати карту. – Саме тоді він повинен дізнатися, що це саме Морі його замовив, і єдина причина чому він досі живий у тому, що Морі пожалів його. У нього ж щось із головою, так? Це просто ідеально зіграє для нас.

– Це можна зробити будь-яким іншим способом.

– Так, – знизав плечима Федір. – Але також у цьому є ще одна мета.

Чюя кинув на Достоєвського зацікавлений погляд.

– Астарот. Для нього це буде знаком.

 

Чюя чи не вперше за такий довгий час почувався дійсно щасливим. Та тяжке нагадування про вагу відповідальності, яку він на собі ніс, увірвалося в його життя разом із дулом пістолета, яке з’явилося просто біля голови усміхненого Дадзая.

«Цей день мав настати сьогодні.»

Накахара ледь встигає закрити собою Осаму, проте йому поцілили в плече. У той момент, коли Дадзай, сповнений люті, зірвався з місця і побіг чимдуж за кілером, Чюя мав встати й слідувати за ним, аби врятувати від другого кілера.

Та все, що Накахара міг, це безпомічно лежати на підлозі й стікати кров’ю.

– Біжи! – заволав Чюя Ацуші, відштовхуючи. – Біжи за ним!

Шок відобразився на лиці Накаджими, поки Накахара відчайдушно благав його. Якщо за Осаму ніхто не побіжить, то його вб’ють. Дадзая застрелять, а Чюя навіть не може нічого вдіяти.

Серце Накахари шалено калатало навіть тоді, коли Ацуші таки побіг слідом за Дадзаєм. Що, як Накаджима не встигне? Адже він уже достатньо сильно відстав від Осаму. Чюя намагався піднятися, ніби це могло б чомусь допомогти, та Гін клала його на землю назад, намагаючись затиснути рану.

Чюя не відчував болю. Тільки тепло крові, що заливала йому білу сорочку.

Все, що було в його голові: «Ацуші, просто встигни!».

Тоді всім кварталом пронісся глухий звук пострілу. Це була снайперська гвинтівка. Щось у Чюї заніміло від жаху.

Ацуші не встиг.

Тоді Накахара нарешті перестав намагатися встати. Він перевернувся на спину, важко дихаючи, і просто дивився у стелю.

Дадзай мертвий?

Асмодей мертвий?

Можливо, це кінець. Так виглядала помста, про яку Чюя завжди мріяв. Асмодей, можливо, уже мертвий.

Та чомусь перед очима Накахари виникла та сама остання усмішка Дадзая, котра раптом здалася йому найгарнішою у цілому світі. Ще до того, як дуло, направлене на нього по той бік скла, зробить постріл.

 

– Живіше всіх живих, йолопе, – Дадзай натягнуто усміхається, коли заходить до його палати із пакетом фруктів. – Не відкинусь. Не дочекаєшся.

Чюя завмер у шоці. Здавалося, все у ньому враз похололо від цього дещо втомленого лиця. Дадзай тихо пройшов усередину палати, аби поставити пакет на стіл для гостей, підібрати стілець і поставити поруч із ліжком. Щойно Осаму сів на нього, він промовив знову:

– Чому дивишся на мене так, ніби живого мерця побачив?

Накахара не міг нічого відповісти. Слова ніби застрягли у його горлі.

Якби Чюя зараз щось сказав, то просто б розплакався. Тоді Накахара відкинувся на подушку, аби не дати сльозам зібратися в очах і так зрадливо покотитися вниз.

Дадзай цілий і неушкоджений.

Їхній план все ще живий. Чюя все ще може вижити.

І Дадзай… Живий.

 

Чюя не знав що сталося. Чому він так відреагував? Чому думка про смерть Дадзая так його засмутила?

Він курив пізно вночі на кухні після того, як провів Дадзая особисто до його дому, адже це була частина їхнього плану стати з Асмодеєм ближче. Він повинен був так робити, це не було особисто його бажання.

Чюї важко давався сон. Він знову і знову повертався думками до того дня, коли їхній план міг полетіти шкереберть. Все могла зруйнувати ця дурна помилка. Це бісове плече могло стати йому смертним вироком, якби не Ацуші, який таки встиг добігти.

Тоді чому на душі Накахари так тужливо? Звідки взялися ці сумніви?

Чи точно Чюя тоді здався тому, що їхньому плану, на його думку, було кінець?

Накахара не хотів розуміти що це все означало, адже був певен, що відповідь би йому не сподобалась. Та як би Чюя не намагався відсторонитися від Дадзая – вже було запізно.

Його надто сильно тягнуло до Осаму.

Дадзай вражав його у всьому. Завжди знаходив як здивувати Чюю і показував ті сторони себе, якими, як Накахара вважав, він був обділений. Осаму видавався людиною досить егоїстичною, що завжди робить усе по-своєму і ні на кого не зважає. Однак часом Накахарі починало здаватися, ніби в того набагато більше емпатії, ніж у нього самого.

Дадзай завжди казав, що йому не вистачає ідейності. Нібито він не розуміє як це бути добрим.

Та чомусь завжди, знову і знову, саме він виявлявся тим, хто приходить іншим на допомогу.

Чюя давно бачив це. Чи то в тому, як Дадзай заступився за Ацуші, чи в тому, як почав веселити маленького Юкітеру, коли дізнався, що той є сином керівника Чюї, чи в тому, як заспокоював поранену матір під час стрілянини. Та Накахарі було простіше думати, що це все лишень маска – спосіб, за допомогою якого такий демон, як він, міг вижити серед звичайних людей.

Та що як ця доброта була щирою?

Що як ці емоції були справжніми?

За цим планом саме моральний стан Асмодея мав погіршитися до критичної точки. Тоді чому ця справа так погано впливає і на Чюю? Ніби диявольський задум, який мав зірвати усі маски, почав раптом працювати проти самого Накахари.

Чюя вкотре намагається відкинути всі сумніви, коли отримує повідомлення про те, що в імовірному сховку Астарота була зафіксована активність. Тому самому, котрий потрібен був для їхнього плану. Момент, коли вони мали розкрити Асмодею певні карти, аби збити з пантелику.

Тоді Накахара бреше про те, що там бачили Асмодея, аби заманити туди Осаму й поділитися з ним секретом, який Чюя так довго зберігав від світу.

Його справжня приналежність.

Це мало б їх нерозривно пов’язати, поставити Дадзая у максимально контрольоване для Накахари положення, за якого він більше не зможе діяти самостійно без відома Чюї. Якщо він розкрив Осаму частину своїх карт, то і той більше не буде йому брехати.

Чюя не міг знати, що це обернеться справжньою катастрофою.

– Хто ти такий?

Дадзай запитав із тим поглядом, який Чюя у ньому завжди боявся. Ця роз’їдаюча світло довкола безодня, котра повільно поглинає і починає душити. Просто на лице Накахари було направлено дуло пістолета, який, він точно знав, був зарядженим.

– Я тобі не ворог, – голос Чюї по-зрадницьки здригнувся. Його голову знову почали заповнювати спогади Цудзукі. Дихання пришвидшилося до такого стану, що голова Накахари почала крутитися. Ще трохи й в нього почнеться панічна атака. – Д-дадзаю! Поговорімо!

– Хто ти такий?! – гаркнула людина, яку Чюя більше не впізнавав. У цих очах більше не було нічого, що Накахара міг би знати.

Той, хто ось-ось вистрілить у нього, зовсім не був тим, через кого Чюя так довго сумнівався. Як це чудовисько може бути тим самим Дадзаєм Осаму?

– Давай спокійно поговоримо! Я тобі не ворог!

– Тоді поясни хто ти нахрін такий, інакше тебе навіть столиця не врятує!

Слова застрягли в горлі Чюї. Страх скував його рухи. Тільки холодний піт котився усім тілом.

– Я Баракіель.

– Продовжуй!

– Я тут, щоб дізнатися хто вбив Морі.

– Чому ти в поліції?!

У грудях Чюї раптом почало боліти. Він усвідомив, що ось-ось втратить свідомість від жаху. Тіло раптом стало дуже легким.

– Наказ… Морі.

Раптом Осаму затихнув. Не чулося навіть його важкого дихання. Чюя тільки й спостерігав, як над ним застигла темна фігура і як сильно у неї тремтіли руки.

Долоні Дадзая ледь стискали пістолет. Їх надто сильно хитало, аби він міг вистрілити. Осаму не зробить цього.

Дадзай не зможе у нього вистрілити.

Раптом пістолет випадає із рук Осаму. Він хоче його підібрати, проте раптом завмирає, ніби по всьому його тілу пішли судоми.

З нього виривається різкий вдих і видих.

– Дадзаю?

Осаму вирішує не брати пістолет і просто йде, похитуючись. Чюя не міг повірити в те, що зміг уникнути смерті. Та ще більше він не міг усвідомити той факт, що пережив зустріч із цими очима.

Дадзай зник у темряві. Куди він пішов – Чюя так і не зрозумів. Він не хотів його шукати, обравши просто викликати таксі й повернутися до своїх апартаментів, щоб провалитися у глибокий сон і забутися.

Та Накахара так і не зміг заснути.

Він все думав і думав… Чюя стільки місяців знайомий із Дадзаєм Осаму. У якийсь момент він навіть почав думати, що Асмодей це зовсім не та ж сама людина. Дадзай був іншим, зовсім не таким. Ця людина була доброю, чуйною, завжди приходила на допомогу.

Тоді чому Осаму мав очі Асмодея?

Чюя не міг знайти на це відповідь так просто. Чому людина, до якої він встиг так прив’язатися, лице якої так добре вивчив, що міг запросто назвати кількість родимок на ньому, раптом стала чудовиськом, якого Накахара завжди так боявся і ненавидів?

Відповідь прийшла до нього занадто пізно. Тоді, коли Дадзай зник безвісти після ночі, коли вони спалили склад у порту.

– Невже ти… Боїшся мене теж?

Чюя поставив це питання собі в голос, коли врешті почав збирати пазл до купи.

Весь цей час це були не очі монстра.

Дадзай був наляканий. Асмодей був наляканий.

Цей погляд належав людині, яка була до смерті нажахана.

Це усвідомлення перевернуло в Чюї, здавалось би, все. Його спогади про Цудзукі почали мати зовсім інший сенс. Весь цей час… Від самого початку… Асмодей не пишався тим, що накоїв.

Він був у повному жаху.

Лице у спогадах Чюї раптом перестало мати демонічні риси. Накахара ніби вдягнув окуляри й світ довкола прояснився. Асмодей ніколи не був монстром у людській подобі, а просто підлітком із зовсім юним лицем. Він був рівно такою ж дитиною, як і Чюя.

Остаточно все прояснила єдина дадзаєва сповідь.

– Скажи чесно, Дадзаю… Тебе хоч трохи мучила совість після всього, що сталося? Це ж була твоя помилка, чи не так? – Чюя поставив питання, відповідь на яке хотів почути із самого початку свого шляху. Накахара відчував, що не може більше мовчати.

Їхні очі знову стикаються й Чюя намагається розгледіти там хоч якусь зміну емоцій, хоч трохи каяття. Сподівається їх там побачити… Та бачить навіть більше, ніж очікував. Чюя тихо охає й опускає очі вниз, серце важко відстукує десь у скронях, а груди здавлює так, ніби його душать. Дадзай нічого не сказав, та Накахара звідкись уже знає відповідь. Це не є обов’язково, та Осаму її озвучує, ніби для всього всесвіту засвідчує очевидний факт.

– Це було однією з причин, чому я взагалі пішов, Чює. Одасаку став каталізатором, а не причиною. Та й помер він… Через мою помилку у Цудзукі. Бо поспішили та вбили ми не того. Поранили GSS, але не добили й дали помститися… Його кров на моїх руках, Чює. І не тільки його кров. Сотень. І все тому, що того дня, того бісового дня я облажався. То як ти думаєш, мучила мене совість чи ні?

Щось у Чюї в цей момент безповоротно розбилося.

Він зробив неправильний вибір.

Весь цей шлях від самого початку був неправильний. Його ненависть, його зневага… Якби він тільки міг щось змінити. Якби він тільки міг повернутися назад і обрати якийсь інший шлях…

Ні. Не міг.

Чюя усвідомлює це тільки зараз. Він не обрав би іншого варіанту, адже ніколи не знав яка правда стояла за Цудзукі. Дадзай був рівно такою ж жертвою, як і вони всі. Осаму постраждав так само як і Чюя, але він не пустився берега.

Саме Накахара був поганцем.

Дилема моралі почала пожирати Чюю заживо, шматочок за шматочком. А Накахара не міг навіть пискнути, оскільки б це означало, що він здасть їх усіх. Достоєвський не міг ніяк вплинути із в’язниці на все, що відбувалося назовні. За це відповідав тільки Чюя. Та Накахара відчував, ніби ще трохи й він просто не зможе більше продовжувати.

Чюя власними руками отруїв кілера. Це було його перше усвідомлене вбивство із моменту загибелі Морі з його вини. Це був вимушений крок, оскільки кілер виявився надто кмітливим, аби здогадатися про те, що це все було підставою.

Та Накахара ще довго не міг дивитися на свої руки.

Йому здавалося, що вони у крові.

Скільки ще Чюя ось так от уб’є когось? Хто буде наступним? Як багато Чюя готовий покласти на кін у цьому плані?

Але Накахара так хоче жити… Він жалкує про те, що почав це все. Він міг вчити інакше. Міг почекати іншого часу для того, щоб піти із Португая, міг як Дадзай заручитися підтримкою поліції, міг просто полишити країну і більше ніколи не повертатися. Мільйон можливих варіантів, але Чюя вчинив так, як вчинив.

Тепер він має думати як йому залишитися живим.

Якщо для цього потрібно вбити невідомого хлопця, що займався замовними вбивствами, то Накахара готовий на це. Все одно ця людина мало що хорошого приносила цьому місту.

Та що як на кін стане дещо цінніше?

Його власний найкращий друг.

Вбивство Арети стало раптовим для Чюї. Це був той самий патологоанатом, із яким Накахара ще в далекому березні домовлявся про співпрацю. Це не було аж ніяк заплановано, хоч Арета і відіграв уже свою роль у цій справі для них. Версія слідства – самогубство, проте Чюя одразу ж почув від інших поліціянтів у прокуратурі, що це була неправда.

Імовірніше за все, Арету вбили.

Тоді Чюя почав помічати дивну поведінку Іоші. Той міг обговорювати щось з іншими консультантами, а потім раптом замовкати, коли Накахара підходив до них. Іоші ніколи раніше не мав секретів від Чюї. І тоді Накахара запитав:

– Усе гаразд?

– Ти про що? – Іоші знизав плечима. – Все в нормі.

– Ти дивно поводишся. Ви всі якось дивно поводитеся.

– Гадаю, тут справа не в нас, Чює, – Іоші надавив на останнє слово. – Це ж так тебе той гівнюк Асмодей називає, га?

– До чого це взагалі?

– Що ти баламутиш, Чює? – Іоші серйозно обурився. – Може це тоді краще пояснити нам якого біса відбувається і чому ти весь свій бляха час проводиш із ним? Що ти намагаєшся вивідати?

– У мене є певні підозри, – збрехав Чюя, бувши надто враженим із цих звинувачень, аби вигадати щось більш правдоподібне.

– Які ж?

– Ну… Що Дадзай можливо той, кого ми шукаємо.

Очі Іоші округлилися.

– Ти зараз серйозно? Це ж очевидно!

– Ні… Я маю на увазі, що він… Дійсно вбивця.

Зрештою, це було тим, у чому Чюя мав зараз їх усіх переконати, тому це була не зовсім імпровізація. Проте із виразу обличчя Іоші було занадто добре зрозуміло, що Накахара виглядав зовсім непереконливо.

– Ти виглядаєш так, ніби сам у це не віриш.

Іоші завжди був чесним і говорив те, що думав. Та часом ця прямолінійність лякала Чюю.

Наприклад як у той момент, коли Іоші почав його підозрювати.

Іоші ніколи не був дурним. Єдиною причиною чому він ще не був виконавчим директором полягала в тому, що просто не було вільного місця. Іноді це було величезним плюсом Іоші.

Зараз Чюя розуміє, що краще б Іоші було не задумуватися над усім, що Накахара робить.

Можливо, трагедії вдалося б уникнути.

Адже це саме Іоші був тим, хто завів все у точку неповернення. І, щойно Чюя це зрозумів, він майже досягнув дна свого стану.

Це майже напевне означало, що Іоші буде вбитий.

Якби Арета лишився живий, то з Іоші було б усе гаразд. Якби нічого з того не сталося, то в кращого друга Чюї було б найкрасивіше у світі весілля із наймилішою на всій Землі нареченою. Якби не вбивство патологоанатома, підозру щодо Іоші відкинули б і ніхто не намагався б його вбити.

Якби не…

Усвідомлення того, що могло б бути, і що чекає на Іоші, звалило Чюю з ніг. Він не міг прийняти те, в якій ситуації опинився. Їхній план дійшов до того моменту, коли шанс бути розкритим у Накахари був найвищим. І в цей момент… З’явився Іоші.

І перевернув усе із ніг на голову вбивством Арети.

Чюя намагався придумати що робити. Розуміння того, що кращому другу загрожує смертельна небезпека, і повна безпомічність із цього приводу, занурили Накахару у стан повного знесилення й апатії. Він отримав палицю у двох кінцях: Чюя міг врятувати Іоші тільки якби зізнався, але при цьому загинув би сам, або міг би врятувати себе, але при цьому загинув би Іоші. Накахара не міг їсти, працювати, базово функціонувати.

Лиш Дадзай ставав для нього розрадою.

Чюя не зрозумів у який момент у нього з’явилися почуття. Тоді, коли він усвідомив, що Осаму весь цей час був насправді доброю людиною, тоді, коли зрозумів, що весь цей час боявся його страху, а не люті, чи тоді, коли побачив, як пелюстки квітів занедбаної оранжереї легко плутаються у хвилястому темному волоссі… Це все було не важливо. Правда була одна.

Чюя відповів на його поцілунок у Лісі розбитих сосен.

Дадзай був тим, хто руйнував його кошмари, один за одним. Осаму був якорем, за який Чюя знову і знову чіплявся, ніби за єдиний можливий порятунок. Накахара більше не міг витримати сам цю вагу провини та відповідальності.

Дадзай був тим, хто чимдуж намагався її з ним розділити.

Чюя довго не міг визнати очевидного, бо це означало б, що він впаде на дно тільки сильніше. Накахара просто не міг прийняти, що він більше нічого не контролює. Він повільно розкладається на частини під тяжкістю моральних тортур сумнівів.

Тому Чюя обрав марно тікати від цього. Так, він хотів поцілувати тоді Дадзая. Він бажав усього цього. Він хотів відчувати тепло єдиної людини, яка, як здавалося Накахарі, може його зрозуміти й прийняти. Осаму був єдиним хорошим, що лишилося в житті Чюї, те, що не приносило йому майже ніякого болю. Лише сам факт існування почуттів до нього.

Любов.

Накахара відштовхує це так сильно, як може. Та він не може противитися цьому, якщо тепло руки Дадзая було єдиним, що могло бодай якось повернути Чюю на землю і не закопувати себе ще глибше.

Якщо Чюя нічого не зробить, то Іоші загине.

Який це мало сенс, якщо Чюя сидить на кухні у Дадзая просто тут і зараз? Яке це мало значення, якщо Накахара дозволяє собі розчинитися у цих почуттях і принаймні на одну ніч забути про те, що повинно статися?

Тоді, коли Дадзай уже міцно спав, Чюя вирвався із його обіймів, вийшов із кімнати й закурив біля прочиненої фіранки. Надворі йшла чергова липнева злива. Там було так холодно, що вікна почали запотівати, й Чюя зовсім не бачив що коїлося по той бік скла.

Тоді він почав малювати на конденсаті. Спершу всіляких тваринок, потім сонце і хмари.

У кінці він намалював Дадзая і його вічно скуйовджене неслухняне волосся, що стирчало в різні сторони.

Чюя довго розглядав веселе лице, яке у нього вийшло. Що він відчував? Тепло, доброту, закоханість. Чи міг він передбачити це тоді, у закинутому будинку, де він разом із Достоєвським обговорював план їхньої помсти Дадзаю? Чи міг Чюя знати, що все скінчиться його сумнівами у правильності всього того, що він робить?

Відповідь від аеропорту мала покласти всьому край. Після цього величезний механізм зубастої пастки, який він будував стільки місяців, мав нарешті замкнути свої лещата довкола шиї людини, котру Чюя так ненавидів колись. Це могло б розв’язати всі його проблеми.

Тоді чому Накахара такий наляканий цим?

Чюя одним помахом руки стер намальоване лице. Як би сильно він не старався втекти від усвідомлення неминучості такого кінця, воно все одно його наздоганяло.

– Що я роблю? – Чюя зронив своє обличчя в руки. – Куди я кочуся?

Вихід із ситуації з Іоші здавався Накахарі очевидним. Але як йому змусити себе його прийняти?

Тієї ночі Іоші викрав Ацуші.

Накахара хотів вірити, що це зробив будь-хто, а не Іоші. Намагався себе чимдуж переконати, навіть якщо це межувалося із повним абсурдом. Ситуація не могла стати навіть гіршою, ніж уже була до цього.

Чюя пообіцяв Дадзаю, що поговорить з Іоші, навіть коли у цьому не було ніякого сенсу. Усе було очевидно для них усіх, та Накахара особисто для себе як ніхто інший хотів знати правду.

– Іоші, це ти зробив? – Чюя відвів його у сторону, аби ніхто інший не чув.

Повномасштабні пошуки Ацуші на той момент тривали вже добу.

– З чого ти це взяв? – Іоші хмикнув на це. – І не подумав би. Для чого?

– Іоші, я зараз серйозно.

– Нащо мені чи комусь іншому це робити? – він промовив із роздратуванням. – Чює, це позбавлено сенсу.

– Дадзай вас підозрює.

– Нехай робить що захоче.

– Якщо він не знайде Ацуші найближчим часом, то я навіть не уявляю, що саме він зробить із вами.

– Мене це не обходить, – Іоші знизав плечима. – Ацуші був для нас загрозою. Він рив на нас. Він міг знайти щось таке, що могло б зробити усе навіть гірше, ніж уже є зараз.

– Ацуші, як і ми всі, шукав убивцю, – обурився Чюя. – Ти забув що сказав Астарот? Він серед нас…

– Та мені насрати хто вбивця! Мене зараз турбує те, що буде з організацією! – гаркнув Іоші. – Мене більше хвилює те, хто завербував Астарота і на який біс він почав здавати керівників Овець! Мене більше хвилює що нам узагалі зараз робити?! Чи не про це повинен думати хтось на кшталт тебе? Нікого уже не хвилює той бісів убивця, адже стоїть питання нашого виживання!

– Вони підозрюють тебе, Іоші!

Раптом усе довкола них затихло. Здавалося, ніби всі звуки просто зникли. Лиш вони серед цієї майже гробової тиші.

– Дадзай думає, що це ти. А тут викрадення Ацуші… Він зітре тебе на порох.

Іоші декілька секунд просто мовчав з емоцією на лиці, яку Чюя не міг прочитати. Потім він усміхнувся на це майже нахабно.

– Ну і добре.

– Ти підставляєш самого себе!

– Мені насрати.

Іоші розвернувся, аби піти геть. Здавалося, він зовсім не розумів небезпеки, у якій опинився, коли Чюя відчував її ледь не на дотик. Темна хмара нависла над його кращим другом, а той ніби зовсім відмовлявся її помічати.

– Нащо ви це зробили?

Іоші раптом зупинився, щось обдумуючи. Потім він відповів:

– Та не твоя бісова справа, демонська собачко.

Найменші шанси бодай якось запобігти катастрофі, що насувалася, вислизали із рук Чюї. Здавалося, що він увійшов у стан піке без можливості повернути собі керування. Іоші сунувся просто на айсберг.

Та Чюя намагався змінити все навіть тоді, коли Ацуші знайшли, а друга було затримано.

У Накахари відібрали абсолютно всі карти. Все, чого він боявся, уже сталося. Ацуші постраждав надто сильно, аби можна було легко зам’яти справу. Не давало це зробити й те, як багато уваги привернуло його викрадення.

Чюя був злим. Він ладен був порвати Іоші на шмаття просто у його одиничній камері, адже він їх попереджав. Чюя знав, що це станеться, і нічого не зміг вдіяти.

Накахара злісно розігнав усю охорону, аби ніхто не заважав їм. Тоді він із гуркотом відкрив важкі залізні двері й зайшов усередину камери.

– Я тобі говорив!

Іоші виглядав розгубленим. Його вигляд був повністю знесиленим.

– Нащо ти це зробив, Іоші? Бляха, для чого?! – Чюя ледь стримався, аби не підійти та не вмазати другу кулаком в лице. – Ти все зруйнував. Ти все бляха зруйнував! Що мені тепер робити?!

– Що я зруйнував? – запитав Іоші хрипло.

– Ти… Ти! Для чого ти видалив відповідь від аеропорту? Нащо?! Усе могло закінчитися ще тоді. Ми не мали б стільки проблем! А тепер ти, ідіоте, тут. Що мені робити тепер? Підозри Дадазя почали просочуватися навіть у в’язницю. Тебе можуть вбити!

– Для чого тобі цей лист?

– Тоді я б усе закінчив. Все закінчилося…

– Для чого, Чює? – Іоші повторив, тепер уже гучніше.

Тоді Накахара замовк, бігаючи очима по лицю Іоші.

Він почав згадувати слова Достоєвського ще тоді, у березні, коли їхній план тільки з’явився.

«Зрештою, все скінчиться останнім непрямим доказом, а саме тим, що на ім’я Асмодея буде взято білет до росії, нібито він хотів втекти. Для Едогави Ранпо це буде досить переконливо, аби висунути звинувачення на основі всього, що він отримає до цього. Астарот має вірити, що вони мали разом втекти. Це остання частина нашої підготовки до тріумфу. Ця карта обов’язково зіграє свою роль.»

Там повинно було бути ім’я Дадзая. Чюя знав це від самого початку і до кінця.

Накахара вирішив діяти. Він сам не розумів у чому була справжня причина того, що він перестав сумніватися. Можливо в тому, що так сильно хотів врятувати Іоші. Можливо в чомусь більш особистому і дурному – банальній образі, що Дадзай сприймав його як ворога, коли це стосувалося Ацуші.

Чюя давно думав над цим. Що, як Дадзай просто прикидається?

«Імовірно, Асмодей в якийсь момент здогадається, що його ведуть просто до пастки. Можливо навіть спробує щось зробити, проте у нього не вийде. Його моральний стан буде надто поганим, аби змогти якось змінити свою долю самотужки.»

Дадзай уже давно про все здогадався. Чюя це зрозумів по уточнювальним питанням, які завжди несли за собою певний підтекст. Осаму, здавалося, постійно натякав Накахарі про це, та той знову і знову обирав це ігнорувати, адже усвідомлення того, що ефект несподіванки не працює, вело до остаточної втрати контролю над усім, що було довкола Чюї.

Невже Дадзай просто підігравав йому? Що як Чюя був єдиним, хто попався у ці тенета непробачних почуттів до людини, яку варто було ненавидіти від початку і до самого кінця?

Відчуття слабкості, яка раптом відкрилася у ньому, штовхала Накахару до опору. Якщо Дадзай не кохає його, то який сенс тоді у цих сумнівах?

Його просто використовують – цю думку тримає Чюя в голові, коли робить новий запит до аеропорту.

Це все просто випадкова симпатія, яка однаково ніколи б не привела ні до чого хорошого. Тоді Накахара вирішує, що далі дороги назад немає.

Він має закінчити те, що почав. А порятунок Іоші – його додаткова мотивація.

Але для чого його друг це все питає зараз? Чюя щиро не розуміє.

– Що тобі дасть відповідь від аеропорту?

– Там буде ім’я вбивці…

– Чому ти так у цьому певен? – питає знову Іоші. – У тебе є підозри?

– Так сказав Астарот. Убивця збирався тікати з Японії. І я вже говорив… Це Дадзай.

– Чому ти так сильно намагаєшся мене у цьому переконати, Чює?

Лице Іоші втомлене. І від того жаль у його очах ще яскравіший.

– Про що ти? – Накахара все ще не розуміє.

– Не вдавай із себе дурня, Чює, – Іоші усміхнувся зовсім невтішно. – Я про все знаю.

Щось у Накахарі надламалося. Очі його округлилися і, здавалося, ось-ось просто випадуть. Сироти виступили на його спині.

– Це ж ти зробив, чи не так?

Останнє питання змусило серце Чюї впасти у п’яти.

«Ні… Ні, ні, ні.»

– Що… Що ти верзеш? – Чюя засміявся. – Ти у своєму розумі?

– Сука… Я не вірив до останнього… Хоча я все бачив, – Іоші зронює обличчя у бліді долоні. – Ти казав, що твоє спілкування із тим гівнюком це лише завдання… Та я бачив, що це не так. Ти стільки разів мені розповідав про те, як сміявся з того, що Асмодей ненавидів Морі та Португай із найбільш жалюгідних у світі причин… Але я відчував, що ти брешеш. Ні… Насправді тобі ніколи не було смішно. Ти – найкращий брехун Португая. Та тобі ніколи не надурити свого кращого друга.

– Іоші, я люблю Португай, – Накахара хапався за останні соломинки, аби врятуватися. Та правда продовжувала тягти його на дно.

Іоші так і продовжував говорити усе, що було на думці. Колись Чюя обожнював його за цю прямоту.

Зараз Накахара хоче, аби Іоші просто навіки замовк.

– Ти щиро поділяв його ідеї, хоч ніколи й не говорив про це. Блять, – Іоші істерично засміявся. – Я бачив, що ти почав змінюватися! Особливо, коли Морі вбили й ти почав спілкуватися із тим вилупком! Я бачив як ти віддаляєшся… Я йолоп. Я гадав, що тобі важко пережити смерть людини, яка була тобі як батько. Та насправді…

– Стули сука пельку!

Чюя більше не міг це чути. Ще одне слово від Іоші й він його просто вб’є. Накахара аж тремтів від нестямної люті та в його голові занадто детально виник образ того, куди він може випустити цю злість.

Морі? Батько? Та як Іоші взагалі міг сказати таку маячню? Чюя ладен знову і знову вбивати Морі за все те, що він зробив. За те, у що він перетворив це місто. За те, скільки він життів зруйнував лише заради статусу. Чюя був зовсім не таким, як Морі. Накахара не переслідував корисливих цілей, а прагнув справедливості щиро. Йому не потрібно тримати біля себе нестримних чудовиськ, аби підтримувати порядок.

Сама думка про те, що між Чюєю та Морі поставили знак «дорівнює», змушувала стискати його кулаки до побіління кісточок пальців.

– Чому ти нас лишив, Чює? – Іоші сів на ліжко й опустив голову. – Я гадав… Я гадав, що ми разом… Створимо Йокогаму, у якій можна побудувати своє майбутнє…

– Немає ніякого «свого майбутнього» у Йокогамі, яку будував Морі. Його не може побудувати людина, яка її ненавидить.

– Ти все ще так сильно не любиш Йокогаму? – Іоші ослаблено прохрипів це.

– Я бажаю спалити її до тла.

– А якщо я люблю Йокогаму? – на очі Іоші почали набиратися сльози. – Якщо я люблю її такою, якою ми її створили. З Португаєм, із виконавчими директорами, із бандами, із неідеальними людьми та ідіотами-поліціянтами?

Чюя більше не бажав це чути. Важкими кроками він попрямував просто до виходу, та, зрештою, таки вирішив додати:

– Тоді ти згориш разом із нею.

Іоші не одразу відповів на це, хоч Накахара і вирішив затриматися в проході трохи довше. Його друг виглядав так, ніби, вагаючись, намагався сказати дещо важливе.

– Я видалив лист, бо думав, що там твоє ім’я. Викрадення Ацуші, вбивство Арети… Вони усі, як я думав, підібралися надто близько до правди. Я захищав свого друга, який боровся зі мною стільки років. Я думав, що ти просто помилився… Тепер я бачу, що ти просто зрадник.

Раптом у голові Чюї стало тихо. Щось, що взялося тріщинами всередині нього у той момент, коли Дадзай зізнався у підозрах до Іоші, розтрощилося остаточно.

На старому фото, де були він разом зі своїм кращим другом та принцом, раптом лишилося всього одне ясне лице. Решта зтліла в Чюї на очах.

Накахара поглянув на годинник. Скоро друга дня.

Тоді він м’яко посміхнувся до Іоші перед тим, як закрити двері до камери.

– Скоро принесуть твій обід. Смачного тобі.

Іоші не зрозумів, що Чюя мав на увазі. Здавалося, він геть забув, що система харчування в’язнів була наскрізь дірява і в будь-якому місці ланцюга, через яку проходила тарілка із їжею, міг постати той, хто бажав йому смерті.

Чюя вже знав цей маршрут. Знав як обдурити вічно замріяну кухарку, знав як непомітно додати невідому приправу до каші в’язня просто перед передачею тарілки конвою, знав як після всього цього лишитися непоміченим. Він робив це надто багато разів у Токіо, вчиняв так не раз у Йокогамі. Отруєння – найлегший спосіб позбутися того, хто знає надто багато.

Єдина різниця була в тому, що цього разу Чюя намагався позбутися не безіменної людини без рис та історії, на яку йому було особисто байдуже.

Конкретно ця тарілка призначалася його найкращому другу.

«Пізно сумніватися», – думав Накахара, коли побачив, як конвоїри почали розносити їжу по камерах. Кожна таця була зручно пронумерована, тож Чюя знав яка конкретна із них дістанеться Іоші.

Коли усе сталося, то Накахари вже не було ні в ізоляторі, ні в прокуратурі.

Він поїхав і далі відігравати відведену йому роль. Чюї більше не було чого втрачати. Він віддав абсолютно все і тепер готовий іти просто до кінця. Накахара повинен вижити. Чого б то не вартувало, скільки він іще людей не позбудеться, він має продовжити жити. Він повернеться до свого життя. Він заслуговує пожити бодай трохи без тягаря провини за весь той кошмар, до якого він був причетний.

Навіть якщо це будеш коштувати кожну близьку йому людину.

План має бути завершеним.

У той день, коли мав прийти лист, Чюя, на диво, зовсім не хвилювався. У ньому ховалося тихе бажання покінчити з усім якнайшвидше. Ось-ось він мав здобути флешку і нарешті залишити Японію позаду. Будинок біля Ніагарського водоспаду більше не здавався такою недосяжною мрією. Ось-ось він мав здобути для себе свободу і помститися всім, хто зруйнував його світ. Накахара більше не сумнівався і перестав перелічувати перед сном кожне життя, яке відібрав. Кілер, Вівці, принц, Астарот, Іоші… Більше немає сенсу у цій лічбі.

Руки Чюї були по лікті у крові. Яка різниця чий дух він іще спустить, якщо цього на ньому більше не лишилося не заплямованого у багряний колір місця?

Чюя хотів крові. Він жадав її.

Наступним мав бути він – Дадзай. Накахара методично рахував секунди до того моменту, коли відповідь від аеропорту нарешті надійде і план увійде в другу фазу. Чюя завжди був відмінним брехуном. Особливо тоді, коли за неправдою ховалися його власні егоїстичні бажання, а не лише обов’язок перед організацією чи Достоєвським.

Накахара цілує Дадзая наостанок, аби відвести підозри, і розуміє, що навіть не відчуває відрази. Йому байдуже. Все, про що він може думати, це гра. Він актор на сцені, а світ – його глядачі.

Чюя повинен відігравати свою роль до останнього, навіть якщо це означало, що він повинен був удавати, що не чув у слухавці від Едогави: «У листі ім’я Дадзая. Ми відправляємо конвой до лікарні. Не дайте йому втекти».

Коли Накахара зустрічає цілий наряд поліції на вході до лікарні, то не стримує подиву із такої холоднокровності Ранпо щодо людини, яка була його другом протягом стількох років.

Як же легко обдурити генія дедукції, якщо пробудити його ненависть.

І Чюя стає на чолі цієї ненависті. Він буде тим, хто скеровує демона і його лють, задля праведної цілі.

Асмодей – останній спадок від Португая цьому місту. Якщо Накахара знищить його, то за ним потоне і та зламана й порочна Йокогама.

Чюя дозволяє ненависті себе поглинути. Асмодей – це Португай, який Накахара так сильно ненавидить, це те, що він хоче випалити до фундаменту, те, що змушувало стільки років оминати Йокогаму десятою дорогою.

Накахара більше не намагається абстрагуватися від того, що Дадзай і є Асмодеєм. Він більше не боїться того демона зі своїх кошмарів. Чюя холоднокровно вбив уже стількох людей… Чому він повинен боятися цієї моральної каліки?

У палаті перед Накахарою сидів те саме закривавлене чудовисько, що у Цудзукі вийшло із головою Пророка в руках. Його очі темні й пусті, немов дві безодні, лице таке ж бліде і юне. Біля ліжка Ацуші сиділа на вигляд ще зовсім дитина у білих бинтах, та в самому її погляді не було нічого невинного.

Це чудовисько ніби колупало останки Ацуші.

Лють переповнила Чюю настільки, що він був ладен вбити Асмодея просто тут, перед усіма. Та він на силу стримується.

 

Накахара більше його не боїться. Він дозволяє собі зробити те, про що раніше навіть боявся подумати. Чюя гамселить Асмодея в ізоляторі так, ніби бажав цього все своє життя. Він прагнув цього. Прагнув забити його до смерті, змусити того відчути все, через що пройшла кожна людина в Цудзукі, адже Накахару більше нічого не стримує.

Чюю злить, коли Асмодей говорить до нього так лагідно. Це чудовисько намагається знову і знову натягнути на себе шкуру беззахисної вівці. Що воно взагалі до нього говорить?

– Мені байдуже здохну я тут чи ні. Я просто хочу, аби всі нарешті були щасливими.

Так, це та доля, яку Асмодею варто прийняти. Він повинен померти так само як і всі. Це місто, цей світ зцілиться тільки тоді, коли згорить усе, що пов’язане із Португаєм.

«Принаймні Асмодей це розуміє», – думає Чюя, коли споглядає, як чудовисько стирає кров зі свого лиця і намагається віддихатися. В інших ситуаціях він би відчував сором за те, що б’є дитину, адже Асмодею не більше 17. Такий молодий, а вже встиг стати монстром.

Чюя не може не насолоджуватися цією силою. Він стільки років боявся Асмодея, а тепер може просто відлупцювати його і той навіть не буде опиратися. Демон із кошмарів Накахари виявився на диво слабким та беззахисним перед лицем людини, котра його ненавидить надто сильно, аби стримати себе.

 

Але… Асмодей лиш дитина.

 

Перед очима Чюї на мить прояснюється.

Він раптом згадує підлітків, які брали з ним участь в операції в Цудзукі. Юні та неотесані вони не знали що саме чекає на них у тому злощасному кварталі.

Чи був Асмодей тоді точно таким самим?

У цих очах чудовиська на підлозі, який розтирав від безсилля кров на лиці, Чюя не міг бачити безсердечного монстра, а просту дитину, котра так само застрягла в Португаї, як і всі вони.

Накахара раптом починає дивитися на Цудзукі під іншим кутом.

Чому він ненавидить Асмодея? Задля чого це все? Адже він зробив рівно стільки ж, скільки і всі вони. Він теж підліток, теж якоюсь мірою самовпевнений, теж хоче жити, теж вбиває, аби вижити. На його плечах була ноша не лише беззахисних матері із дитиною, але і всіх інших підлітків, яким вдалося вижити у тій бійні.

Койо, доросла на той момент жінка, так і не змогла пробачити собі ту фатальну помилку, яка і спричинила війну такого масштабу. Одзакі рівно так само як і Асмодей, була причиною всіх тих смертей.

То чому тоді Чюя звинувачує у всьому таку ж дитину, як і він, а не дорослих, які це все на неї скинули? Чому Накахара покладає відповідальність на Асмодея за те, що він не зміг виправити помилок, яких не спричиняв?

Це чудовисько – просто дитина. Ним може стати хто-завгодно, від Юкі до Еліс.

Чому Чюя ненавидить Асмодея?

Ці роздуми приводять його однієї ночі до самотньої камери в ізоляторі, де тихо сиділо загнане в клітку чудовисько.

– Дадзай?

Асмодей підіймає на нього свої порожні очі.

– Чюя.

Постава демона згорблена. Він ослаблений до неможливого. Лице вкрите синцями та саднами. Це чудовисько більше не є небезпечним. Воно повністю втратило волю до боротьби й тихо чекало моменту, коли його поведуть на забій.

І раптом Чюя впізнає у ньому того хлопця, якого так довго шукав на набережній. Того, хто сидів на камені на березі моря. Того, хто таким же поглядом дивився кудись вдалину.

Це весь цей час був Асмодей?

Невже Чюя закохався в Асмодея?

Ні, це неправда. Накахара намагається себе переконати, що він помиляться. Чюя знову і знову звертається до свого почуття ненависті, розбурхує його, говорить в голос Асмодею все, що думає про нього. Накахара робить усе, аби нагадати собі для чого він взагалі тут і кого він має вбити наступним.

– Ти все ще певен, що обрав той бік, Чює? – раптом запитав Асмодей. Накахара замовк.

У цих словах не було злості. Лише ледь помітний смуток. Чюя не розуміє як реагувати. Йому знадобилося декілька секунд, аби повернути самовладання.

– Так, – і Чюя певен у тому, що це правда.

– Ти не думав, – Дадзай нахмурився. – Ця відповідь нічим не відрізняється від тої, яку ти дав попереднього разу. Ти не до кінця усвідомлюєш що саме ти робиш і які наслідки в цього будуть. Її я не приймаю.

Чюя хотів огризнутися, проте раптом замовк, опускаючи погляд на підлогу. Хвилина проходить у повній тиші, яку перебивали тільки цвіркуни, спів яких було чутно з вулиці. За глибоким вдихом та видихом Накахари Дадзай зрозумів – він має відповідь.

– Так.

– Чому?

– Так буде краще. Для нас усіх.

 

Дадзай не може нічого, окрім як сумно посміхнутися на це.

– Що ж, – він знизує плечима, – це повністю твій вибір. Я прийму його таким, яким він є.

Та Асмодей ніби бачить щось глибше, просто крізь брехню Чюї. Так, ніби він розпізнає неправду там, де навіть сам Накахара її не усвідомлює.

Чюя дійсно певен, що його відповідь це беззаперечне «так»?

– Я люблю тебе, – завершує Асмодей так, ніби це мало б бодай щось змінити. Ні, він не бачив це так.

Це просто було тим, що він хотів сказати й дійсно мав це на увазі.

Коли Чюя заходить у свій кабінет, то просто повільно сповзає по стіні. Асмодей сказав те, що Накахара хотів зробити стільки разів, але стримував себе, адже це було неправильно. Та чудовисько наплювало на всі правила та заборони. Йому було байдуже, що говорить це воно своєму ворогу, який відбере у нього життя.

Воно просто мало це на увазі. Асмодей просто сказав те, що думав, повністю змирившись зі своєю долею.

Цей демон навіть не бажав боротися. Здавалося, щось у його погляді змінилося з того часу, як Чюя побив його. Тепер там ховався чистий смуток і безпомічність. Ця дитина хотіла достукатися до нього з останніх сил, та Накахара відштовхнув ці спроби.

Асмодей любив його. Дадзай любив його.

Жоден із них більше не діяв заради свого егоїзму. Вони завжди хотіли одного і того ж самого.

Весь цей час вони були однією і тією ж людиною, яка любила Чюю Накахару.

І тоді Чюя повною мірою усвідомив усе, що накоїв.

Він вбив Іоші. Своїми руками, без посередників. Чюя отруїв його і пішов, хоча колись клявся, що буде тим, хто, що б не сталося, буде тим, хто триматиме Іоші за руку в його останні миті, бо той завжди боявся, що помре на самоті. Зрештою, саме так і сталося.

Зараз він мав всього за декілька днів застрелити Дадзая у філіалі.

Чюя убивав тих, хто його любив. Сам підписував їм смертні вироки й планував як саме пройдуть їхні останні миті, аби принести якнайбільше болю.

Прямо як Морі.

То чим Чюя відрізняється? Чим він інший від Огая, якщо так свято вірить, що вартий цього права на життя? Чому Чюя думає, що саме він є тим, хто точно зможе знищити систему так, аби на її місці постала нова, здорова, а не до біса схожа на попередню, просто в іншій обкладинці?

Хто Чюя такий, аби забирати життя людей, які його любили?

Іоші просто захищав його. Він давно здогадався, що Чюя є вбивцею, і так довго мовчав. Дадзай просто захищав його, намагаючись достукатися. Койо просто захищала його, благаючи, аби він ніколи не сунувся у Цудзукі.

І всіх цих людей він ненавидів. Він хотів розтрощити навіть ту землю, по якій вони ходили, випалити повітря, яким вони дихали, знищити всіх, кого вони люблять самі, дати волю монстру, який не планував навіть каменя на камені лишити в Йокогамі…

Серед них усіх чудовиськом був саме Чюя.

 

План назрів у голові Накахари майже миттєво.

У ту ж ніч він сів писати свою нескінченну сповідь людини, яку Асмодей вважав, на відміну від себе, «повноцінною».

 

– Отже… Усе, що було на записі, – Ацуші клацнув на пульті кнопку павзи й підвівся. Кунікіда спробував його зупинити, однак Накаджима вперто відмовлявся від допомоги, навіть якщо ходити із ціпком часто було досить важко. Та інакше він просто не міг.

– Цікаво він завернув… Сказати, що мстив Дадзаю за те, що він після смерті Оди Сакуноске пішов до поліції, а не в Португай, це сміливо. Зовсім нічого не говорячи про те, що саме Дадзай і був Асмодеєм, – промовив Кунікіда, переглядаючи матеріали справи вже вкотре.

– І це не остання афера, яку він провернув, аби повністю відбілити ім’я пана Дадзая, – Ацуші, спершись спиною об стіну, аби на мить відпустити ціпок із рук, перегорнув сторінку звіту. – Навіть при тому, що всі ці підміни є більшою мірою поверхневими, робота пророблена досить масштабна. Я не уявляю скільки часу йому знадобилося, аби зробити це все.

– Йому було трохи легше, – промовив Фукудзава. – Серед тих, хто був знайомим із Асмодеєм або бачив його наживо, живими лишилося декілька людей і ми. І всі вони або закордоном, або змушені мовчати у їхніх же інтересах. Ніхто інший навіть при такій поверхневій підміні нічого не помітить.

– Але все одно, – Йосано зітхнула. – Він бляха сказав, що він і був Асмодеєм! Накахара просто навіжений.

– Але це спрацювало. Тепер Дадзай герой, – сказав Кунікіда, оглядаючись на мовчазну фігуру, що сиділа в стороні від усіх за переговорним столом і майже не підіймала очей. – Гадаю, в цьому і був план Накахари.

– Гм, отже, – Ацуші шумно прочистив горло, аби змінити тему. Його безмежно гнітило те, що йому доводиться проводити цей брифінг із участю Дадзая. Занадто мало часу пройшло після всього, що сталося. Осаму ще не зміг повністю прийти в себе, – давайте від самого початку обговоримо усе, що сталося, з огляду на докази, які ми маємо.

Ацуші вказав ціпком на фото торгового порту, яке було прикріплене до дошки.

– Португай пережив кризу і Морі заручився підтримкою російської злочинної організації, аби перемогти раду директорів і повернути собі повний контроль. Вони мали підписати угоду й іноземна організація надіслала Достоєвського, як посла. Однією з умов договору було вбивство Асмодея, який зрадив Португай. Імовірно, організація Достоєвського планувала з часом зрадити Морі, коли вони укріпляться на східному березі, а пан Дадзай, якого вони боялися, міг цьому завадити. Проте Морі їм не довіряв повністю теж, тому замовив його самостійно.

Ацуші повів костур далі, до фото філіалу Португая.

– Накахара давно хотів піти із Португая, а коли таки наважився попросити про це Морі, то у них зав’язалася бійка. У результаті, Морі випадково випав із вікна свого кабінету. Достоєвський, – він перевів край ціпка дещо нижче, на фото Федіра098, – став свідком і вже Накахара уклав із ним угоду, аби втекти з країни і почати нове життя за умови, що він допоможе дестабілізувати Португай.

– Тоді вони зрозуміли, що ненависть до Дадзая у них спільна, – додав Доппо і Ацуші кивнув.

– І вирішили будувати свій план по поваленню Португая довкола нього, аби винуватцем вийшов у кінці саме він, – Ацуші повів ціпок далі дошкою. – Вони передбачали, що розслідувати цю справу буде саме Ранпо, але прорахувались. Пан Фукудзава наполіг, аби нею займався пан Дадзай. Тоді вони вирішили все обіграти зовсім інакше і, поки Достоєвський готував новий план, Накахара кидав Фукучі та МВС пил в очі, нібито це нещасний випадок, а труп Морі наказав пану Ареті ні за яких обставин не передавати спеціальному детективному відділу, поки він не дасть команду. У той момент, коли для них було найзручніше, ми отримали і труп, і нового підозрюваного у вигляді Морі, і раптову атаку на Овець, яка скінчилася їхнім повним розгромом. Кожна з цих дій зрештою мала привести нас до Астарота і Рожевої рябини.

Ацуші стукнув ціпком по фото банки з пігулками з одного із покинутих схронів Овець, який знайшла поліція, коли банду було вже майже повністю знищено.

– Тут лещата їхньої пастки і закривалися. Лише пан Дадзай знав справжню історію Рожевої рябини, тому швидко зрозумів, що амнезія Достоєвського удавана. Але в цьому і був план. З цього моменту на пана Дадзая починався сильний тиск, розповісти комусь про який означало зізнатися, що він і був Асмодеєм. Пан Дадзай був просто змушений грати в їхню гру.

– Напад на Овець спричинив крах всього, що я планував. Я був певен, що переможу у грі Достоєвського, тому тримав Ацуші подалі від виру подій, як і завжди, – вперше за день промовив Осаму, чим обернув на себе всі погляди в кімнаті. Його голос був хриплим і майже беземоційним. – Та самогубство Аратані дало мені зрозуміти, що я не впораюся сам. Я ще не знав тоді напевне чи збіг це обставин, чи ні, лиш те, що довкола мене помирають люди, які колись були для мене важливі. Мій моральний стан міг завадити розслідуванню, тому я почав залучати Ацуші.

– Ви знали, що Накахара причетний?

Дадзай не одразу відповів. Він опустив голову, про щось надовго задумуючись. Ніхто не смів подати голос доти, доки Осаму не сказав би бодай щось.

Всі і кожен тут чудово розуміли, що образ героя, який обдурив вбивцю і змусив його здатися, був лише вигадкою. Ніхто за межами цього кабінету не знав, що саме сталося того вечора у філіалі Португая. Люди могли не зрозуміти правду, яку від них приховали.

Дадзай хотів дати вбивці втекти, а сам бажав померти.

Усе вийшло навпаки.

– Я знав, – майже прошепотів Дадзай. – Не був певен на 100% яку саме він роль у цьому грав, проте відчував, що він був важливим. Він був єдиним, хто постійно крутився в прокуратурі і міг би мати доступ до їжі в’язнів. Достоєвський ніяк інакше не міг отримати заспокійливі, окрім як у їжі. Я намагався підловити його на брехні чи змусити проговоритися. Був певен, що він причетний до вбивства принца, хотів бачити його реакцію на ту різанину, аби знайти бодай якісь підказки. Я помітив тоді, що він не блукав тим маєтком так, як ми. Він добре там орієнтувався, хоча, здавалося, був там вперше. Щось у його поведінці говорило, що він із Португая. Тільки я… Я з часом почав сподіватися, що просто помиляюсь.

– І ви його таки підловили, – погодився Ацуші, миттю переводячи тему із особистих почуттів Дадзая на обговорення. Накаджима просто не міг дивитися на те, як темнішає лише Осаму при самій лиш згадці про Накахару. – Ви підловили їх усіх. Я не зрозумів спершу для чого саме ви попросили столичних допомогти пану Ранпо, адже він і сам чудово би впорався. Та їхня поведінка під час цього розслідування говорила сама за себе.

– Вони поводилися дивно, та я не надав цьому значення. Сам не розумію чому, – сказав Едогава, який теж від початку брифінгу тихо причаївся на кріслі в кутку кімнати. – Я надто сконцентрувався на думці, що Дадзай для чогось скинув тих ідіотів на мене, ніби хотів кинути пил в очі. Моя упередженість… Зіграла тут роль.

– Так, – зітхнув Ацуші. – Ніхто не розумів тоді ще що саме у вас на думці, пане Дадзаю. Гадаю, якби ви діяли тоді дещо відкритіше, то цього всього можна було б уникнути.

Осаму не відповів на це звинувачення нічого. Лиш потупив на свої руки, рани на яких ще й досі заживали після бійки із Чюєю у філіалі.

– У будь-якому разі, план спрацював. Вони видали себе. Але головним було інше, – Ацуші повів ціпок до власного малюнку столу, за яким сиділи маленькі чоловічки, – пан Дадзай залучив до справи раду. Тільки тепер я розумію для чого саме, – Накаджима перевів подих, а потім продовжив. – Думка про те, що тим, хто керує всім цим божевіллям з-за куліс, є хтось, хто близький до виконавчих директорів або ж сам демон своєю персоною, привела пана Дадзая до ради директорів. Гармидер, який вони спричинили своїм грубим пошуком зрадників, спровокували Накахару почати підчищати власні сліди. Тоді він засвітився у готелі.

Ацуші повільно підійшов до столу, аби підібрати ще одну фотографію і магніт. Після цього він прикріпив це все до дошки і протягнув чорну нитку.

– Кілер був просто відволікаючим маневром, аби Астарот міг нарешті полишити Йокогаму. До вбивства принца він переховувався у місті і чекав відповідного моменту, але щойно справа була зроблена, то у нього не лишалося причин лишатися. Вовки могли дістати його теж. Також це був елемент психологічного тиску на пана Дадзая, після якого він мав просто провалитися у руки Накахари. Та все пішло не за планом. Накахару поранили ще при нападі першого кілера. Єдина причина, чому пана Дадзая вдалося врятувати, це те, що кілер використовував лазер на гвинтівці, – Ацуші прикріпив поруч із фото кілера зображення його побитої гвинтівки. – У той період Накахара почав крутитися довкола Дадзая найактивніше. За планом він не мав тоді померти ні від першого, ні від другого кілера. Він живий лише тому, що Достоєвський дав кілеру інструкції, які так чи інакше привели його б до тюрми. На жаль для того хлопця, він надто пізно про все здогадався.

– А коли він таки зрозумів, що його використали, то захотів усе розказати, – продовжив Кунікіда. – Достоєвський, схоже, не розраховував, що той виявиться настільки кмітливим. І тоді свій хід зробив Накахара.

– Так, – Ацуші кивнув. – Накахара добре знав усі слабкі місця в охороні слідчого ізолятора. Саме тому він так легко зміг передати Достоєвському сильні заспокійливі, аби він зміг обдурити поліграф, а потім отруїти кілера та Іоші. Його статус дозволяв йому пролізти у будь-яке з цих слабких місць непоміченим.

– Однак роль кілер свою все одно відіграв, – зітхнув Доппо. – Він зайняв мене так само, як і різанина в маєтку принца зайняла Ранпо. Ці справи мали відволікати нас, доки не зібралися б воєдино усі докази проти Дадзая, і водночас із тим мали наштовхнути нас на підозри. Стиль Достоєвського і його хитрість у планах дуже схожа на почерк Асмодея.

– І так йому вдалося обдурити дедукцію Ранпо. Це насправді вражаюче, що Достоєвський зміг так точно відтворити усі звички Асмодея у структурі планів…

– Бляха, перестаньте на цьому так наголошувати! – обурився Едогава, однак всі добре розуміли, що йому дійсно просто соромно. – Я вже визнав свою помилку!

– Наступним кроком було те, що пан Дадзай мав дізнатися справжню особистість Накахари. Тоді він мав остаточно втертися йому в довіру, – Ацуші вказав ціпком на фото складу, який згорів. – Тоді Накахара набрехав, що там було помічено Астарота, хоча ніхто не говорив про його присутність там. Залишки Овець просто приїхали туди, аби знищити всі докази і Вовки перестали їх переслідувати. Все сталося так, як Накахара з Достоєвським і планували – пан Дадзай почав довіряти Накахарі. Накахара гадав, що пан Дадзай був під повним контролем і це було дійсно так.

– Проте Дадзай тоді уже фактично передав цю справу тобі, Ацуші, – доповнила Йосано. Ацуші погодився. – Чому ти це зробив?

– Бо у той день, коли я дізнався, що Чюя є Баракіелем, я усвідомив, що весь цей час ціллю був саме я, – неохоче відповів Осаму. – І тоді все стало очевидно, що я не той, хто повинен розслідувати цю справу. Я би просто не зміг її завершити. Той зрив, – Дадзай раптом замовк, прочищаючи горло. У його грудях раптом поважчало, – я відчував, що він може бути не останнім за таких умов. Достоєвський добре знав куди треба бити і тому я просто повинен був комусь передати цю справу, поки я ще не почав тонути.

– Чому це був саме Ацуші? – запитав Доппо майже ображено, так, ніби дійсно не розумів у чому причина. – Ти ділився деталями тільки з Ацуші та паном Фукудзавою, проте геть нічого не говорив нам. Якби ти розповів нам усе…

– Нічого не змінилося б, – Дадзай важко видихнув. – Навпаки. Це все просто використали б проти мене.

– Я б не використав.

– Ти не вірив мені рівно так само, як не вірив і Ранпо.

Кунікіда не зміг на це нічого відповісти і просто замовк. Більше він не подавав жодного слова.

– Тоді, коли справа остаточно перейшла до Ацуші, Дадзай розказав мені про існування флешки, – продовжив розповідь Фукудзава. – Гадаю, це для того, щоб я розумів якою саме була кінцева мета вбивці і його шукати, якщо він зникне. Зрештою, так і сталося.

– І поки я гадав, що винуватцем є Іоші, картки довкола якого зійшлися зовсім випадково, пан Дадзай знав, що це не він, лише за рахунок флешки, – промовив Ацуші, відвертаючись від Осаму. Тепер він добре розумів чому підказки Дадзая весь час були такими туманними, хоч він про все вже давно здогадався. Накаджима все ще трохи ображався. – Це було тією деталлю, якої не вистачало в моїх пазлах. Якби я знав про флешку, то одразу відкинув би кандидатуру Іоші, адже він був просто помішаним на ідеї верховенства Португая. Флешка йому була ні до чого.

– Іншого виходу не було.

– Можливо, декілька життів нам би вдалося врятувати, – стишив голос Ацуші, однак він не те, щоб старався приховати своє розчарування. Якби Накаджима швидше про все здогадався і Дадзай не намагався зумисне сповільнити хід справи, то Арета був би живий і повернувся б того фатального вечора додому до свого сина.

Дадзай розумів це. Тому він більше нічого не додавав і не відпирався. Його спіймали на гарячому і тепер він просто змушений слухати всі ці звинувачення. План Осаму зазнав капітального краху і він повинен тепер нести за це відповідальність.

Чи не повинен?

– У будь-якому разі, Іоші сплутав плани Достоєвського та Накахари. З одного боку, він виграв для них час, але з іншого став головною перешкодою, – Ацуші обвів ціпком фото Іоші. – Це було не більше, ніж просто збігом, що стільки доказів так добре лягали проти нього. Те, що ніхто не міг передбачити. Навіть Достоєвський, коли зривав із Морі ланцюжок, аби підставити пана Дадзая, не знав, що його подарував родич Іоші, а Накахара імовірно просто не надав цьому значення. Це було їхньою фатальною помилкою, яка, зрештою, і залучила Іоші до справи. Важко поки сказати як саме він здогадався, що Накахара був убивцею, але це було дійсно так. І його втручання стало вирішальним.

Погляд Ацуші зупинився на фото будинку, який ще довго буде снитися йому в кошмарах. Та сама корпоративна будівля, у якій він витримав нелюдські тортури і поранив свою душу достатньо, аби з криками прокидатися майже кожної ночі. Та, здавалося, час лікує. Зараз Накаджима вже може зберігати самовладання при погляді на той будинок, хоч раніше майже напевне впадав у неконтрольований приступ паніки.

Ацуші повільно шкутильгає до дошки і прикріплює до неї нове фото.

– Іоші хотів врятувати Накахару, однак випадково порушив усі його плани. Думаючи, що Астарот здав саме Накахару, Іоші видалив відповідь від аеропорту, чим фактично зірвав останню фазу їхнього з Достоєвським плану. Вони планували, що Астарот здогадається, що його зрадять, і спробує зрадити їх першими, однак все пішло зовсім не так, як їм думалося.

Накаджима присів на стілець поруч, втомившись стояти. Зараз йому важко стояти протягом довгого періоду і він потребував принаймні 5 хвилин перепочинку. Та він не переставав говорити.

– Те, що вони мене викрали, спровокувало тільки більшу ескалацію і призвело майже до повної втрати контролю Накахари над справою. Пан Дадзай втрутився і спричинив корупційний скандал. Справа отримала надто великий розголос, а Іоші затримали. Пастка, яка мала знищити морально пана Дадзая, у кінці-кінців почала шкодити самому Накахарі. Він не витримував тиску і почав ламатися. А тоді Іоші йому зізнався, що вже давно про все здогадався, і на полі з’явилася нова окрема і неконтрольована фігура. Це призвело до того, що Накахара зірвався остаточно і вбив того, кого так сильно хотів захистити. З цього моменту план Достоєвського і почав своє падіння.

Присутні переглянулися між собою, а потім подивилися на Дадзая. Здавалося, що він геть перестав дихати після цих слів. Та Ацуші не зупинявся.

– Вбивство Арети викликало ефект доміно. Все дійшло до того, що Накахара зовсім втратив голову, як видно із цього відео. Однак до кінця не зрозуміло що саме змінило його думку і чому він вирішив піти проти плану Достоєвського. Можливо, він остаточно з’їхав із глузду і вирішив знищити не просто Португай, а всіх і кожного, включно із собою. Можливо… До нього таки хтось достукався і це зізнання було останнім його свідомо прийнятим рішенням. Однак висновок незмінний. Поки Достоєвський чекав екстрадиції, Накахара уже зібрав всі можливі докази проти себе, Достоєвського, ради директорів… Усіх, до кого тільки зміг дотягнутися за такий короткий період часу.

– А також знайшов розшифровку до дослідів Арети. Бог знає як, але він десь її знайшов, щойно дізнався про те, що Іоші вбив його через це, – додала Йосано.

Всі мовчали. Здавалося, вся історія була розказана від початку і до самого кінця. Проте кожен тут розумів, що ще лишалися деталі, які так і не вдалося розкрити. Зізнання Накахари було не повним. Він розповів лише ту версію, яка була зручна для нього та його плану – знищити Португай разом із собою і виправдати Дадзая. Однак що сталося насправді напевно ніколи до кінця розкрито не буде.

Висновок цього плану лишався зрозумілим для кожного. Накахара хотів лишитися головним злодієм цієї історії, а Дадзая планував зробити героєм. Чи було це зумисне, аби остаточно добити Осаму, чи це було просто прощальним подарунком – цього ніхто не знав. Імовірно навіть сам Дадзай.

Та кожен тут чомусь хотів сподіватися, що Осаму міг привідкрити цю завісу таємниці, що зависла над образом Накахари. Правда лиш була в тому, що ні.

Він не міг теж.

– Якщо на цьому все, то я піду. Хочу трохи пройтися, – Дадзай підвівся з місця і накинув на плечі своє темне пальто.

Ніхто нічого йому не сказав і лиш слідкував, як дуже худа фігура зникає за дверима.

 

Це були важкі місяці. Напевно на це повпливала та кількість катастроф, яку спричинила ця до біса довга та руйнівна справа. Дадзаю здавалося, що це жахіття вже ніколи не закінчиться, але він уже занадто сильно втомився, щоб бодай якось боротися.

Осаму немов потрапив у всі свої давні кошмари. Історія знову і знову зациклювалася. Він уже вкотре втратив дорогу людину, яку не зміг врятувати, і вкотре вдає, ніби його це не зачіпає. Він – герой, той, хто був ладен пожертвувати собою, аби лиш упіймати злочинця. В очах людей доблесний детектив Дадзай Осаму просто знову врятував день, довівши вбивцю до самогубства. Оприлюднені деталі слідства, які відредагував Чюя, викресливши існування Дадзая із організації повністю, повністю виправдали колишнього Асмодея.

Тепер він був повністю чистим і міг легко почати життя спочатку.

Та чи хотів він цього?

Фукучі пішов у відставку. Щойно виплили деталі про те, що йому було легше звинуватити улюбленця публіки і національного героя Дадзая Осаму, аніж шукати справжнього вбивцю, його просто примусили це зробити. Зі слів Фукудзави, імовірно, на Фукучі відкриють провадження, та Осаму це вже мало хвилювало. Він не тримав зла ні на кого, хто запроторив його до тюрми. Дадзай не ображався ні на Ранпо, ні на Кунікіду, ні на Фукучі – ні на кого зовсім. Так мало бути. Це те, що повинно було статися.

Осаму було надто байдуже навіть тоді, коли він дізнався, що під час екстрадиції Достоєвського до росії, на конвой напали і Федіра застрелили просто у своїй камері. Достоєвський провалив своє завдання і схибив зі своїм неймовірно ризикованим планом, тож одразу поплатився за це. Та Дадзаю не було діла навіть до цього.

Все, про що він міг думати, це Чюя у свої останні миті життя та як швидко обм’якло його мертве тіло, коли Осаму так наївно сподівався, що його крики та відчайдушні обійми якимось чином повернуть Накахару до життя.

Дадзай проходить через це знову і знову. Він вкотре приходить до цієї сірої набережної і спрагло дивиться вдалечінь. Йому остогидло вдавати із себе безстрашного героя, набридло робити вигляд, ніби Чюя не був для нього нічим. Осаму завжди був рівно таким же злодієм у цій справі, як і Накахара сам. То чому тоді Дадзай живий, а Чюя – ні? Чому Накахара не отримав того, на що весь цей час заслуговував найбільше?

Чому?

Дадзай вдивляється у темні хвилі у відчуває, ніби його зараз вирве. Щось роздирає його груди із середини, але Осаму не може його випустити назовні. Дадзай повинен стримувати це до кінця свого безсенсового життя, нести тягар того, що стільки людей померло заради нього.

Якби Осаму просто раптом перестав існувати 8 років тому, то Одасаку та Чюя були б живі. Вони не страждали б так через нього.

Це все його провина.

Він завжди мав бути на їхньому місці.

Померти.

Мав.

Він.

…

– Це не найкраща ідея.

Глухий голос пробивається крізь тишу, що утворилася в голові Дазая. Він спершу не розчуває, думає, що йому здалося, однак фраза повторюється вже ближче до вух і Осаму підіймає очі.

– Ти певен, що у твоєї проблеми є лиш єдине рішення?

Біля нього зовсім близько стоїть низький хлопець із кепкою-восьмиклинкою. Дазай навіть не помітив того, як той з’явився й став поруч.

– Яке тобі діло, Ранпо? – Осаму мовить хрипло, з втомою у голосі, а потім відводить очі назад, на хвилі. – Прийшов познущатися?

– Та ніяке насправді, – незнайомець знизує плечима. – Ні… Ні, насправді це брехня. Мені є діло, – він спирається об поручні й сам починає вдивлятися в море. – З того самого дня я знову і знову думаю що я міг зробити, аби не допустити цю катастрофу. Який я в біса найкращий детектив, якщо став таким зручним інструментом у руках Достоєвського? Я просто зарозумілий довбень.

Едогава знімає свою кепку-восьмиклинку й притуляє її до грудей.

– Я навіть не міг подумати, що мене використовують. Як? Мене? Найкращого у світі детектива? Просто ідіотизм.

І тоді він раптом викидає свою кепку подалі в море. Дадзай не може відвести шокованого погляду.

– Я дурень. Завжди ним був, є, і, не хочеться в це вірити, але буду. Моя помилка коштувала тобі занадто дорого…

– Та мені байдуже, як ви не зрозумієте! – прокричав Дадзай і всі голуби довкола них раптом сполохано злетіли вгору. – Я ладен був померти у тому філіалі, у в’язниці, та сука будь-де, аби лиш він лишився живим! Я готовий зізнатися в тому, що це я вбив Морі, готовий сісти на електричний стілець та пережити тортури, якщо це поверне його!

Дадзай більше не може стримуватися. У той самий момент він нарешті зрозумів що саме так боляче роздирало йому нутрощі.

Це сльози, які він стримував так багато місяців, адже герой не може плакати за злочинцем.

Осаму ридає і ладен просто зараз кинутися в море, та раптова тепла рука в нього на плечі ніби прояснює думки.

Едогава торкається до нього обережно, не бажаючи спугнути. Та, не зустрівши жодного опору, Ранпо просто обіймає Дадзая й дозволяє йому плакати у своє плече.

Це вперше за стільки місяців, коли Осаму хтось обійняв.

– Мені шкода, Дадзаю, – тихо шепоче Ранпо. Його голос тремтів.

Едогава ніколи не просив ні в кого пробачення.

Едогава ніколи не обіймав нікого, окрім Фукудзави.

Дадзай нерішуче обіймає його у відповідь, ніби це те, що дійсно йому було потрібно весь час. Бодай одна бісова людина, яка не буде дивитися на нього як на пародію на героя чи злодія, який спричинив стільки руйнувань. Якщо Осаму не хвалили, як людину, яка поклала край Португаю та корумпованій поліції, то звинувачували, адже він діяв безрозсудно і заслужив свій статус «героя» лиш тому, що так його зарекомендував Японії Чюя.

Лише Едогава ніколи йому нічого не говорив. Ранпо дивився на нього так, як і раніше.

Ранпо звинувачував себе рівно так само, як і Осаму.

 

---

 

Якби Дадзай знав, що цей ліс такий чудовий навесні, то повів би сюди Чюю ще у квітні чи навіть березні. Морозна погода зовсім не заважала квітнути проліскам між самотніх темних сосен.

Осаму сидів на випадковій лавці посеред покинутого містечка, яке сховалося у цій далечині, там, де рідко коли ступає нога людини. Він довго гуляв тут, розглядаючи занедбані будівлі, засипані листям та сухою травою стежки, проходив біля озера, яке майже за рік зовсім ніяк не змінилося. Воно так і продовжувало бути таким же прекрасним, як і в той день, коли Дадзай приїхав сюди вперше разом із Чюєю.

Олень, здавався, був там той самий, проте дещо доросліший. Він все так само сполохано розглядав Осаму і не підходив до води, поки Дадзай таки не полишив його.

Оранжерея не змінилась теж. Здавалося, рослини тут могли квітнути цілий рік, адже все лишилося точно таким, як у спогадах Осаму. Не вистачало тільки одного.

Чюї.

Колись Дадзай привів його сюди, аби він нарешті перестав боятися. Осаму так сильно хотів переконати Чюю в тому, що всі ці легенди були лише дурними побрехеньками, що зрештою і сам забув, що до того дня вірив у них. Коли це стосувалося Накахари, Дадзай відчував, що його власні страхи більше для нього не важливі.

Та це не допомогло врятувати Чюю. Як би Осаму того не хотів.

Дадзай сидів на лавці та роздивлявся розтрощену сосну всього в декількох кроках попереду себе. Стовбур був розстріляний ніби із сотень стволів. Та Осаму не оглядався довкола, відмовляючись відвести погляд від конкретного дерева.

Всі сосни біля нього були такими ж.

Дадзай багато разів уявляв, як опиняється у цьому лісі і зустрічає на дорозі розбиту сосну. Як на нього потім нападають загублені душі, як пожирають його плоть і витягують із нього життя, а Осаму від страху не може навіть закричати, лиш намагається навіжено знайти єдину цілу сосну.

Дивно.

Чому йому зараз зовсім не страшно?

Осаму краще за всіх інших розуміє, який саме сенс крився у тій старій легенді і чого від нього бажає цей ліс.

Тому він починає повільно стягувати із себе свої посірілі бинти, які до цього погоджувався зняти тільки перед Чюєю.

Ці шрами давно не бачили сонячного світла. Шкіра довкола них біла, ніби молоко. Дадзай, здавалося б, ніколи не виходив надвір без бинтів. Вони були частиною його самого, тим, без чого він просто не міг обійтися, такою собі маскою, за якою ховалося мерзенне чудовисько.

Осаму бажав його поховати. Багато хто хотів того ж самого.

Але ні. Ці шрами належали не демону на ім’я Асмодей. Вони огортали все тіло Дадзая Осаму. Не поліціянта, не демона.

Людини, про яку навіть він сам ще геть нічого не знав.

Яким був Дадзай Осаму? Чи був він перетином особистостей поліціянта та кримінального авторитета, або ж зовсім іншою, окремою людиною? Чи народився він того дня, коли Едогава Ранпо запропонував йому приєднатися до поліції, чи ховався десь глибоко в душі забитої дитини? Він був тихим, підступним, замкнутим, чи світлим, радісним і впертим? Чимось конкретним або всім одразу?

Якого Дадзая Осаму полюбив Чюя Накахара?

Він усім серцем жадав це дізнатися.

Змотуючи бинти до купи, Дадзай не знав куди його це приведе. Не знав як відреагують колеги, коли побачать ці жахливі рани, не знав чи бачитимуть його і надалі як героя, або ж просто поставлять на ньому хрест, як на забитій до напівсмерті тварині? Осаму лякало це.

Але він хотів знати що станеться далі.

Дадзай забув як це ходити без бинтів, коли твою шкіру не подразнює груба тканина. Це виявилося куди приємніше, ніж він думав. Можливо, він навіть швидко звикне до цього відчуття свободи. Осаму обережно кладе сірий змоток на лавку й встає. Розбита сосна перед ним не зникає, та Дадзай і не збирається звертати на неї уваги.

Сенс легенди зовсім не у тому, щоб знайти цілу сосну.

Осаму крокує лісом і не може не роздивлятися проліски, які де-не-де почали з’являтися серед сухих колючок сосен. Як такі ніжні квіти взагалі могли вирости в такому місці? Та у світлі сонця вони ніби палали.

Точно такі ж проліски усіяли клумбу перед його відділком. Напевно, майже кожен квітник у Йокогамі. І вітер підносив цей чудовий весняний запах і ніс далеко-далеко, аби перемішати зрештою з морем. Осаму усвідомив, що хоче це відчути. Коли він завершить свої справи, то однозначно піде на набережну.

Дадзай неквапливо вийшов із лісу одною із його випадкових плутаних стежин. Розбита сосна ніби сумно дивилася йому в слід, не знаходячи що додати.

На капоті машині сидів чоловік й читав книгу. Дадзай одразу зрозумів, що той страшенно знудився, проте був радий бодай тому, що той таки погодився із ним сюди приїхати.

– Ти все, Дадзаю? – чоловік поправив свої окуляри й зіскочив із капота, кидаючи книжку через прочинене вікно в салон. – Ми можемо їхати?

– Дякую, пане Сакагучі, – Осаму усміхнувся і дійсно мав це на увазі. Він відчув полегшення, якого потребував стільки часу, проте яке не міг собі дозволити надто довго.

Анго кинув швидкий погляд на пошрамовані руки та шию, які раніше були прикриті бинтами. Та його очі ні на чому не затримувалися надто довго, приймаючи цей вид таким, яким він був, адже шрами, навіть найжахливіші, це нормально. Це ознака того, що ти живий і ти існуєш.

Тоді Дадзай кинув останній погляд на ліс. Його карі очі наповнилися дивною меланхолією.

– Часом люди просто приречені блукати до кінця свого життя, – промовив Сакагучі, доторкнувшись до руки Дадзая.

– Хотілось би мені колись дізнатися чи вийшов із цього лісу Чюя.

Анго не відповів на це нічого. Лише усміхнувся, постукав Осаму по плечу, й пішов до машини.

Дадзай знав, що саме хотів сказати Сакагучі і чому саме він це так і не промовив.

«Я маю вирішити це для себе сам. Або не маю взагалі».

Подумки попрощавшись із лісом, Дадзай покрокував до машини, аби сісти на переднє сидіння. Тоді Осаму відкрив невелику карту, на якій закреслив останній кружечок, що він раніше намалював.

– То куди далі? – запитав Сакагучі, заводячи машину.

– До Йокогами, пане, – сумно посміхнувся Дадзай. – До біса хочу чаю у вашому тихому прохолодному кабінеті. Надворі зараз надто спекотно.

Машина Анго рушила в той же момент, лишаючи після себе неглибокі колії – єдине, що свідчило про візит сюди людей.

Та ліс розбитих сосен добре вмів зберігати секрети. Зовсім скоро дикі тварини своїми слідами та розбиті сосни своїми колючками приховають таємниці.

А загублене місто та старовинна оранжерея далеко-далеко між густих дерев так і продовжать існувати, ніби застрягли у часі.