Свято і змова

Існує легенда, яка пояснює великі зміни що сталися в суспільстві людей, а саме в країні Анапа. Раніше жили звичайним зрозумілим життям, але одного дня, все небо покрилось величезною кількістю зірок, які були не тільки білими чи жовтими, але й фіолетовими, блакитними та зеленими. З часом зірки почали падати не землю і на місці приземлення створювались аномалії. Посеред пустелі з’являвся живий рай, з озером та фруктовими деревами, на полях де вмерло багато воїнів розстелялись поля квітів, а в селах з’являлися колодязі з чистою водою. Але був нюанс, озера та колодязі немали дна, а серед полів з квітами траплялись бездонні ями.

Декілька років тому, зник маленький хлопчик, якого бачили як впав в чарівний колодязь чистої води. Коли уся родина впевнилась в тому, що хлопчик загинув, на наступний день його знайшли цілого та здорового. Проте, він не став старше з роками, а по напрямку його вен подекуди на тілі з’явились різнобарвні лінії, які переливались під такт блимання незвичайних зірок на небі. У хлопчика почали з’являтись магічні здібності і глибокі знання. Про нього знали не тільки всі в селі а й поза межами. Батьки хлопчика поширили історію що він таким родився аби з інших селищ та міст не позіхали на чарівний колодязь. Чутки про хлопчика з неймовірними здібностями дійшли до важливих людей в парламенті столиці його запросили навчатись а згодом головний монарх країни публічно оголосив що з’явився полубог який начебто по передбаченням з’явився аби принести миру та зробити країну великою та могутньою.

Смуглошкірий брюнет із блакитними, немов озеро, очима розслаблено сидів на розкішному дивані, оздобленому дорогими вишитими подушками. Білий халат недбало спадав з його плеча, а в одній руці він тримав гроно винограду, ліниво відриваючи ягоду за ягодою. Голова знову боліла—завжди так було, коли в небі згущувалися важкі хмари або наближався дощ.

Двері м’яко відчинилися, і в кімнату увійшов чоловік у біло-срібному вбранні—колишній монарх, який свого часу передав йому престол. Він зупинився на порозі, окинувши поглядом юнака, що байдуже насолоджувався фруктами.

— Оріоне! — голос його був твердим, але позбавленим гніву. — Ти не забув, що я тобі казав? Завтра ти маєш очолити традиційний похід містом на честь загиблих за нашу віру.

— Пам’ятаю. — Оріон неохоче відгукнувся, не піднімаючи погляду, і кинув у рот ще одну виноградину.

Колишній монарх зітхнув, підходячи ближче.

— Я розумію, що твого знання про будову світу більше, ніж у всіх нас разом узятих. Але ми просили тебе не лише керувати, а й хоча б зовні підтримувати наші традиції. Не думаю, що буде добре, якщо люди почнуть сперечатися через різні погляди… з самим напівбогом.

Його слова зависли в повітрі, але Оріон, здавалося, не поспішав відповідати, задумливо розглядаючи світло, що відбивалося у виноградних ягодах.

— Це справді складно— нарешті мовив він, підводячи очі. — Народ ще пам’ятає трагедію. Вони бояться, що подібний жах може повторитись.

Монарх сів у крісло навпроти, вивчаючи Оріона поглядом.

— І що ти б запропонував?

Хлопець ледь помітно стиснув щелепи, а потім, вирівнявши плечі, відказав:

— Свято має бути не лише видовищем, а й знаком, що все під контролем. Нам потрібна чітка організація, щоб навіть скептики не могли знайти в ньому недоліків, а їх залишилось ще чимало. Я піду перевірю, як йдуть справи.

Монарх ледь усміхнувся:

— Як завжди, серйозний.

Оріон не відповів, лише стримано вклонився та рушив до дверей. Він швидко спустився коридорами, його кроки відлунювали в кам’яних переходах палацу. В голові крутилися думки про майбутнє свято: чи достатньо ресурсів? Чи не виникне хаосу?

Він вийшов у внутрішній двір, де вже кипіла робота. Робітники зводили дерев’яні конструкції, розвішували ліхтарі, готували площу для виступів. Оріон помітив знайомого організатора, що віддавав накази, і швидким кроком попрямував до нього.

— Як справи? — запитав, навіть не вітаючись.

Чоловік обернувся, витираючи чоло.

— Працюємо, пане Оріоне. Але є проблеми…

Оріон втягнув повітря, стримуючи роздратування.

— Які саме? — запитав рівним голосом.

Організатор, чоловік років сорока, трохи розгублено оглянув майданчик.

— По-перше, не вистачає матеріалів для оздоблення. По-друге, постачальники їжі скаржаться, що їм обіцяли одну суму, а насправді видали іншу.

Оріон піджав губи. Гроші. Завжди гроші.

— Хельга вже в курсі?

— Думаю, що так. Вона зранку пішла в архіви перевіряти розрахунки.

— Добре, я поговорю з нею. Продовжуйте роботу, — сказав він і, не чекаючи відповіді, попрямував у сторону адміністративної будівлі.

---

Хельга сиділа за довгим столом, вкритим документами, рахунковими дошками та списками постачальників. Її темне кучеряве волосся було недбало зібране у низький пучок, а на кінчику носа виднілися кілька веснянок.

— Оріон, — вона навіть не підняла очей, коли він увійшов. — Ви про гроші для постачальників?

— Так.

Хельга швидко перегорнула кілька сторінок у книзі обліку.

— Боюсь, що тут хтось намагався хитрувати. В документах сума зійшлася, але ось у виплатах… — вона ткнула пальцем у рядок, де було зазначено іншу цифру. — Або хтось допустив помилку, або…

— Або вирішив підзаробити, — закінчив Оріон.

Він спохмурнів і взяв до рук один із перерахункових листів.

— Є підозра, хто?

— Наразі ні. Але я можу це з’ясувати.

— Зроби це. І повідом мені одразу, коли будеш впевнена.

Хельга лише коротко кивнула, і Оріон, не затримуючись, вийшов. Він знав, що вона не скаже зайвого слова, поки не буде мати доказів. Це його влаштовувало.

“Полубог” ішов коридорами, неквапливо, майже ліниво. Його погляд — розсіяний, ніби він і справді не надто зосереджений на тому, що відбувається навколо. Але це було оманливе враження. Він помічав усе.

У великому залі, де вже розвішували гірлянди й встановлювали високі канделябри, одна з служниць втратила рівновагу, перечепившись через килим, і ваза, яку вона несла, зірвалася вниз. Оріон не змінив виразу обличчя, лише ледве помітно смикнув пальцями. Ваза зависла в повітрі за мить до того, як розлетітися черепками. Жінка здивовано озирнулася, виявляючи, що предмет сам собою м’яко опустився на підлогу.

— Обережніше, — кинув він і рушив далі, не чекаючи подяки.

На площі перед палацом зводили сцену для виступів, і він мимохідь спостерігав, як робітники піднімають важкі балки. Один із чоловіків оступився, різко зігнувшись, хапаючись за ногу. Вивих? Напевно. Оріон підступив ближче, опустив руку, і легкий золотавий відблиск пробіг уздовж шкіри травмованого. Той здивовано кліпнув, випрямляючись.

— Дякую Ваше Святосте — почав він, Оріон кивнув та мовчки пішов далі.

Йому не було діла до цих людей. Вони жили, працювали, помилялися — і без нього справлялися. Але він знав, що повинен підтримувати цей образ: добрий правитель, що турбується про своє королівство. Це мало значення. Це впливало на загальну рівновагу.

---

 

Ранок почався з метушні. Вулиці міста наповнилися людьми, що поспішали доробити останні приготування. Служниці розвішували тканини на фасадах будівель, продавці розкладали на прилавках солодощі й пахучі трави, а в центрі площі було чимало місця для танців на кінець свята.

Коли сонце піднялося досить високо, біля брами палацу зібралися найвпливовіші постаті. Оріон стояв у першому ряду поруч із колишнім Монархом. Він виглядав бездоганно та стриманно: волосся акуратно вкладене, одяг — строгий, але витриманий у білих кольорах. Лише в очах лишалася легка відстороненість.

Коли Оріон зробив крок уперед і заговорив, натовп притих.

— Колись ця земля була темною. Колись віра, що мала б бути світлом, стала вогнем, який палив живих.

Люди слухали, затамувавши подих. Колись у давні часи серед віруючих з’явилися ті, кого називали “зацілованими вірою”. Вони вважали, що їхня відданість богам робить їх особливими. Вони жили так, наче світ навколо них був лише тінню істинного буття, наче їхні тіла вже не належали їм. І з часом ця віра стала їхнім прокляттям.

Їх не вбивали, але їх цуралися, їх виштовхували з міст і сіл, не дозволяли доторкатися до землі, яку вважали чистою. Вони вмирали самі — від голоду, від холоду, від байдужості тих, хто колись був їхньою родиною.

Оріон завершив промову, і мовчання натовпу порушили сотні легких спалахів — свічки, які запалили люди, щоб згадати тих, хто більше не міг говорити сам за себе.

Потім повільний похід рушив через усе місто. “Полубог” йшов поряд із Монархом, і хоч він не відчував ні жалю, ні справжнього суму, він знав, що це важливо. Для людей. Для стабільності.

Вечір застав їх на вершині невеликої гори, звідки відкривався краєвид на місто. Оріон дивився вниз, спостерігаючи, як тисячі вогнів мерехтять у сутінках.

— Гарне видовище, — заговорив Монарх, стоячи трохи позаду.

— Так, — кивнув Оріон.

Внизу місто святкувало. Хтось піднімав келихи в честь пам’яті, хтось танцював, вшановуючи тих, хто відійшов. Було чути музику, сміх, поодинокі вигуки радості.

Оріон знав, що цієї ночі він теж буде серед них. Бо якою б не була його особиста думка про все це, він мав лишатися тим, ким його хотіли бачити.

— Ти теж це помітив, — почав Монарх, не питаючи, а стверджуючи.

Оріон повільно кивнув, не відриваючи погляду від вулиць, якими вони ще кілька годин тому проходили.

— Чужі обличчя серед натовпу, — сказав він рівним голосом. — Дрібні неузгодженості в охороні. А ще, — він зробив коротку паузу, — погляди.

— Погляди? — Монарх перевів на нього уважний погляд.

— Вони дивилися не на нас, — пояснив Оріон. — Вони вивчали. Будівлі, розташування варти, порядок слідування процесії.

Монарх схрестив руки на грудях, замислившись.

— Я розмовляв з радниками, — сказав він після хвилини мовчання. — Кілька караванів, що прибули зі сходу, привезли більше людей, ніж було в списках. Купці, помічники, ремісники… Але занадто багато неврахованих облич.

— Агентура, — припустив колишній Монарх.

— Схоже на те, — погодився Оріон. — Вони перевіряють нас. Вивчають слабкі місця.

— Діти, — сказав він.

— Що “діти”?

— В натовпі було кілька груп жебраків, які поводилися незвично. Вони не просили милостиню, не бігали хаотично, як це зазвичай буває. Вони стояли і спостерігали.

Монарх важко видихнув.

— Значить, вони використовують дітей як розвідників.

Оріон не відповів, але цього й не було потрібно.

Внизу місто продовжувало святкувати, не підозрюючи, що за цими вогнями та музикою може ховатися щось більше.

— Що будемо робити? — нарешті спитав колишній Монарх Касіан.

Оріон довго дивився на місто, а потім тихо, майже розважливо промовив:

— Зробимо вигляд, що нічого не помітили.

— І дамо їм діяти?

— Ні, — у голосі Оріона з’явилася холодна твердість. — Дамо їм зробити перший крок. І зламаємо їх ще до того, як вони зможуть завдати справжнього удару.