Розмова про поведінку

“Сатору такий дивак, не в поганому сенсі. Зблизька це просто мала дитина, що зі шкіри пнеться, аби здаватись доросліше. Але якщо дітей ще терпиш, бо воно мале і дурне, тільки вчиться, то цього спробуй стерпи. Він не малий і далеко не дурний, іноді здається, що його розуму вистачить, щоб спроєктувати, побудувати і ввести в експлуатацію ядерний реактор. Як людина, що здатна тримати в голові стільки знань, не здатна водночас розуміти сарказм? Господи, та він навіть очевидних речей не завжди розуміє! Це лихо якесь, а не людина!”

Літо – ідеальний час для шумних гулянок компаніями. Шьоко не могла проґавити такий момент, Сатору не міг встояти перед спокусою, Суґуру не міг їм відмовити. Домовились зустрітись ближче до вечора, щоб сонце не так пекло. І перш ніж піти на місце зустрічі, Суґуру погодився зайти за Сатору чи то з жалості, чи то з приязні. Але що б його не спонукало чекати під дорогим ЖК, воно вивітрилось після запізнення Сатору на двадцять хвилин. І може Суґуру пробачив би таке запізнення, але ані макіяжу, ані особливої зачіски, ані унікального одягу він не побачив. На що можна було витратити понад двадцять хвилин Суґуру не знав. Але Ґоджьо навіть тіні провини не мав на обличчі і був занадто сліпучо-радісним як для такого запізнення.

– Наступного разу йтимеш сам. 

Ґето вже помітив, що кидати докори – неробоча стратегія. Він міг би зараз сказати щось на кшталт: “Яка нормальна людина буде запізнюватись на двадцять, бляха, хвилин?” Але замість вибачень він отримає від Сатору провокацію у відповідь і ось вже нова суперечка. А от проти санкцій-покарань той нічого не міг зробити, окрім як виправити свою поведінку і не допустити наступного разу. 

– Ну пробач! – одразу кинувся навздогін Сатору. – Просто їжа була несмачною і я не міг змусити себе їсти швидше. Ти маєш зрозуміти мене! 

Так, щось із цього він справді розумів. Їжа теж не завжди смакувала Ґето, але щоб аж так запізнюватись через це? 

– Молись, щоб Шьоко тебе зрозуміла. 

– Усе настільки погано? – спитав Сатору з неймовірною надією. 

– Навіть гірше, – зламав цю надію Суґуру. 

Кривлячись від власної уяви, Ґоджьо запустив долоню у власне волосся, смикаючи навмання. Вони вже бачили по-справжньому злу Шьоко і обоє погодились, що вижили після цього абсолютно випадково. Обидвоє тоді примудрились пропустити усі повідомлення Шьоко з проханнями скинути домашку, яку так грозився перевірити вчитель наступного уроку. Помітили вони свою помилку лише наступного ранку, коли звично зустрілись під пекарнею по дорозі до школи і абсолютно незвично побачили там ще й Шьоко, яка заради цього навіть прокинулась раніше. Конфлікт мав би закінчитись забиттями легкого ступеня, якби не Сатору, що вирішив виправдовуватись своїм спілкуванням із Суґуру до пізньої ночі, через яке і не помітив її повідомлень. Зачувши про такого роду зраду, Ієїрі вирішила підвищити ступінь до середнього, лишаючи обом чудовий урок у вигляді синців, що сходили тиждень. Відтоді що Сатору, що Суґуру ставились з особливою увагою до її повідомлень, боячись, що в наступний раз вона і в реанімацію їх зажене. Дівчину така реакція тільки смішила: “Не до реанімації, а лише до моргу. От побачите, я таки стану судмедекспертом! Якщо звісно дехто не забуватиме мені допомагати”.

Коли вони нарешті змогли побачити подругу біля магазину, під яким погодились зустрітись, перезирнулись, шукаючи відповіді один в одному. Замість злющого створіння, від якого тхнуло агресією за кілометр, там стояла звично охайна та мила Шьоко, що сміялась, тримаючи між пальців цигарку. Поруч із нею також сміялась трохи вища брюнетка.

– О! 

Ґето миттю перевів погляд на Сатору, очікуючи чогось дуже цікавого просто зараз. 

– Утахіме! Гей! 

Декілька перехожих обернулись на занадто гучний оклик, серед них була і дівчина, що стояла поруч з Шьоко. Обличчя Суґуру миттю скривилось, відчуваючи нову драму, в яку його втягнуть ці троє. Утахіме, якій Ґоджьо так віддано махав, теж скривилась і, тикнувши середній палець, поквапилась піти геть. 

На обличчі Сатору на мить майнув щирий подив і зовсім трохи смутку, але цієї миті вистачило, щоб Суґуру усе помітив і теж відчув подив: така реакція Ґоджьо не вʼязалась із розповіддю Шьоко. 

Щойно вони перейшли на іншу сторону вулиці і зупинились поруч із Шьоко, вона миттю накинулась на Сатору, з силою штурхаючи того по спині. 

– Ай! Та за що?!

Юнак намагався потерти забите місце, але ніяк не міг дістати руками, викликаючи сміх у Суґуру. 

– За неправильний розрахунок часу! Я дуже і дуже розлючена!

План Шьоко подіяв – Сатору уже був наляканий. Тепер можна було скористатись цим. 

– Шьоко, ми можемо укласти угоду! Я купую тобі морозиво, а ти мене не бʼєш більше, гаразд? 

– Морозиво і ще дещо. Ти маєш мені розказати про свої стосунки з Утахіме! 

– Гаразд, а звідки ти її знаєш взагалі? 

– Та років пʼять вже дружимо… – Шьоко відволіклась, щоб викинути недопалок, а тоді рушила в напрямку місцевого супермаркету за обіцяним морозивом.  – Я уважно тебе слухаю, Сатору!

 Але блондин незвично мʼявся, не наважуючись на якісь пояснення. 

– А чому ти її не спитаєш? 

– Мені цікаво почути твою версію подій.

І поки Сатору нарешті зміг почати, вони вже опинились в магазині, прямо перед морозильниками з яскравими етикетками всередині. 

– Ну… ми навчались в одній середній школі і сиділи поруч більшість часу…

– Ти теж щось собі візьмеш? – звернулась дівчина до Суґуру, що розглядав вітрину разом із нею.

– Так, він же платить. 

– Якого це біса я плачу?! – оглушив Сатору і половину магазину разом з Шьоко та Суґуру. 

– Менше треба запізнюватись. Чи мені теж тебе вдарити? 

Ґоджьо лише зубами скрипнув, не знайшовши аргументів. 

– Ти паскуда, Суґуру! 

– Не більше, ніж ти, – стенув той плечима. 

Шьоко клацнула пальцями, привертаючи увагу обох: 

–  Годі кокетувати! Не відволікай його, Суґуру! Що там з Утахіме? 

– Ми просто колишні однокласники – все. 

Дівчина зміряла оцінювальним поглядом Сатору, перевіряючи його ніби на детекторі. Вона знала – щось він не договорює.

– Суґуру, мені здається, чи хтось бреше? 

Юнак з таким же експертним виглядом кивнув головою. 

– Абсолютно і безсовісно. 

– То нащо ти питаєш, якщо все знаєш?! 

Подруга закотила очі, тяжко видихаючи. Це буде нелегко. 

– Я вже відповідала на це питання. 

На касі Суґуру відділив своє морозиво від купи інших продуктів, що мав оплачувати Сатору. Зрештою, це був лише дурний жарт, який має закінчитись. Але такий його трюк не лишився непоміченим – в останню мить Сатору все-таки повернув те нещасне пакування до своєї купи, оплачуючи і його. 

– Що це ти задню даєш? 

– Вирішив виявити милосердя твоїм кишеньковим. 

Ґоджьо одразу ж засяяв посмішкою, адже Суґуру був занадто милим, коли соромився. Хоча такі нахаби, як він, соромитись не вміють – тут більше про відчуття зачепленої гордості.

– О, який хороший хлопчик! 

Сатору обережно постукав долонею по маківці Суґуру, ніби він був безхатнім кошеням, на що той погрозливо зиркнув спідлоба. 

Нарешті усі троє осіли на високому бордюрі та взялись за своє морозиво. Сатору ж продовжив розповідь: 

– Ну була одна ситуація, але… Не знаю, мені здається, я не дуже розумію що тоді сталось. 

– А ми не будемо оцінювати твої знання. Не в школі ж.

Нарешті він важко видихнув свою нерішучість разом з використаним повітрям. 

– Ми тоді складали проміжні і вона сиділа поруч. Чесно кажучи, вона завжди не вирізнялась високим інтелектом, – тут Суґуру пирснув сміхом, – тож було очікувано, що вона ті проміжні завалить. Та годі вже сміятись!

– Я подумаю над твоїм зауваженням. 

Думати довелось швидше, через розлючений погляд Шьоко, що не віщував нічого хорошого. 

– Вона тоді почала плакати і я сказав їй щось на підтримку, але їй це, схоже, не сподобалось. 

Суґуру із Шьоко переглянулись, втрачаючи розуміння будь-чого в цьому світі. 

– На підтримку? Ти впевнений, що фраза “Утахіме, шмарклі пускаєш?” звучить як підтримка? – радше вичитувала, ніж уточнювала дівчина. 

– Ну чого ти? Це дуже навіть в його стилі, – саркастично додав Суґуру, повертаючись до свого кавового ескімо. 

А Сатору не розумів нічого. Насупившись, він стійко відповідав на невдоволені погляди друзів, а тоді не стерпів: 

– Та що не так?! Я завжди так робив! 

– От тому тебе і ненавидять у класі позаочі. 

Це на мить вибило повітря з грудей Ґоджьо. Ненавидять? Серйозно? 

– Не мої проблеми. Вони просто заздрять. 

– А мені чомусь заздрять по-іншому, – невинно проказав Суґуру, ніби і не намагався зачепити Сатору цими словами. 

– Тебе просто усім шкода. 

Отримуючи своє, Ґето хмикнув і перевів погляд на Шьоко: 

– І які результати розтину? 

Дівчина зобразила важкі роздуми, вчергове злизуючи свій лимонний сорбет з ріжка.

– Та біс його розбере. Запалення паскудства. 

– Так, схоже… То ти справді від народження такий? По голові тебе не били? 

– Та не били мене! Ви такі занудні, ніби вчителі!

Під темними поглядами Шьоко та Суґуру Сатору почувався геть беззахисним. Хотілось закритись від них руками, хоч і засудження він у них не бачив. 

– Може, тебе батьки навчили так поводитись? 

– Та що тобі не подобається в моїй поведінці? 

Шьоко виставила вперед долоню з наміром загинати пальці. 

– Зверхність, хамство, самоствердження шляхом приниження інших, несприйняття обʼєктивної критики… Це так, поверхнево. 

– І що із цим не так? Я маю право бути зверхнім, бо я у всьому найкращий. В чому моя проблема, що хтось гірше?

Дівчина вчергове переглянулась з Ґето. Щось було в його словах, але ж це неправильно. Вони ж тоді теж гірші.  

– Навіщо великому Ґоджьо Сатору спілкуватись із гіршими? Хіба ми тебе варті? 

Усвідомлення хвилею накрило Ґоджьо, змушуючи скрипнути зубами. Ні, це не те. Не так. 

– Я не те мав на увазі… 

– Але однаково сказав. Мабуть, з тою твоєю однокласницею було так само… Знаєш що, Сатору? Твій емоційний інтелект менший, ніж у креветки. У цьому ти гірший за нас.

– Набагато гірший, – додала Шьоко з видимою образою. 

Під вагою сорому голова Сатору опустилась. Тепер він виглядав ніби цуценя, якого сварять за шкоду. 

– Мені завжди казали, що я найрозумніший… 

А він навіть не знав що таке той емоційний інтелект.

– То використай свій розум, щоб допомогти іншим, а не принижувати. 

Щось всередині Сатору пересмикнулось у відповідь на давно знайомі слова. Так йому завжди казали вчителі, вони просили його допомагати однокласникам, які чогось не розуміють. Він же достатньо розумний для цього. А батьки завжди казали, щоб він не витрачав свій час на інших, не гідних цього. Він же достатньо розумний для цього. Вчителі просто не хотіли виконувати свою роботу, от і просили його про таке. 

Між вчителями і Ґоджьо завжди була велика прірва через вплив батьків. Вчителів можна змінити, перейти в інший клас, поміняти школу, але батьків не заміниш. Сатору очікував побачити таку ж прірву і між собою з Суґуру, але ні – її не було. В цей раз йому не хотілось обирати, робити єдиний можливий вибір на користь батьків. Хотілось якщо не дослухатись, то хоча б просто поряд лишитись. Бо на вершині і справді самотньо. 

– Я… я подумаю. 

Шьоко спритно підвелась і встала навшпиньки, щоби дотягнутись до маківки Сатору і легенько поплескати по ній долонею. 

– Просто будь хорошим хлопчиком надалі. І вибачся перед Утахіме. Вона чекає цього, хоч і не зізнається ніколи. 

Завдяки Шьоко, яка завжди уміла виходити з найгостріших ситуацій, вони гуляли до глибоких сутінок – лазили по магазинах, які вабили дівчину, а тоді пішли відійшли від цементованих доріг на вовчі стежки, на яких чудово знався Суґуру. Незабаром хлопці провели подругу додому і знову лишились на самоті, повертаючись у свій район. Вони майже не говорили. Сатору гадки не мав що має говорити, адже в голові було занадто пусто і темно. Суґуру теж не знав що сказати – в його голові крутилось забагато різних думок, він не міг вхопити жодної. Обидвоє боялись сказати щось, про що пошкодують. 

Вони зупинились лише біля вже рідної пекарні. Декілька секунд довелось провести в сороміцькому мовчанні. Тоді Сатору нарешті, глибоко вдихнувши, наважився вимовити одні єдині слова у своїй голові прямо до темних очей:

– Ти вважаєш мене поганою людиною? 

В небесних очах Суґуру бачив гостру потребу почути чесну відповідь, тож ухилитись не міг. Від цього було ще незручніше.

– Я не назвав би тебе так. Не зараз. 

Ґоджьо така відповідь подобалась. Можна було звісно зачепитись за оце “Не зараз”, але він не хотів думати в цьому напрямку. Йому хотілось більше подібних слів і Ґето це бачив.

– Просто… знімай іноді корону і голова менше болітиме. 

Сатору завжди казали про корону. Він чув безліч інтерпретацій цього вислову. Але це була найдбайливіша спроба спустити його на землю. Його завжди просили зняти корону, тому що вона заважала іншим. Суґуру ж був першим, хто помітив, що вона тисне і йому самому. 

*** 

Ґето непорушно лежав на ліжку, намагаючись сховатись від вечірньої спеки. Від дрімоти рятувало рівно нічого, хіба що рештки власної сили волі. Суґуру думав лише про Сатору, про його провину, про його виправдання. Раніше йому здавалось, що з ним все дуже легко та однозначно, але чим далі він входив в це болото, тим більше усвідомлював власну помилку. Тепер висновків геть робити не хотілось. Хотілось пірнати лише глибше, розглядати дедалі більше. Можливо, це було неправильно після їхньої короткої історії знайомства, але тепер він волів лишатись байдужим спостерігачем, не брати відповідальність за своє засудження, критику. Слабкий вир думок зрештою змусив Суґуру підвестись з ліжка, сісти за стіл та відкопати свій щоденник із затасканою ручкою. 

“Мабуть, мені слід визначитись. Або прийняти, що Сатору має свої недоліки, або? Намагатись змінити його? Кинути це все? Можливо, не такий він уже і поганий. Чи можу я із цим змиритись? Я не хочу визнавати свої помилки щодо нього, це вже принципово. Але… тоді мені треба позбутись наших спільних походів до школи? Я уже звик замість музики слухати його дурні розповіді, до його хвалькуватості теж. Гаразд, зрештою із ним комфортно. Це своєрідне відчуття, воно відрізняється від комфорту з Шьоко чи з Нанамі і Хайбарою, але це все ще воно”. 

Тепер в його голові було трохи більше вільного місця, думки більше не нагадували заплутані клубки неоохайної пряжі. Щоправда, у нього лишилось не так багато сил і часу на домашку.

“Сьогодні знову не вийде лягти раніше”, – швиденько дописав він в щоденнику, а тоді відклав його. В руках лише на мить затримався телефон, щоб перевірити чи не написав йому хтось. Найбільше його зацікавило повідомлення Сатору. Суґуру очікував отримати якусь штору тексту з вибаченнями, виправданнями чи, може, звинуваченнями, але натомість отримав лише два речення, що здивували. 

Сатору: Дякую, що дивишся на мене інакше

Сатору: Мені подобається твоя нахабність критикувати мене

На обличчі Суґуру зʼявилась істерична посмішка. Він не знав як реагувати на таке зізнання. 

“Гаразд, яка ймовірність, що він зараз нетверезий? Він же не серйозно?”

Але ці повідомлення не зникали скільки б Суґуру не блимав очима. І що він мав відповісти? Що взагалі це усе означало б? “Дивишся інакше”! Інакше від чого, від кого? І як нахабність може подобатись? З важкістю Ґето видихнув, підтягуючи щоденник назад.

“Він дивує мене дедалі більше. Але, мушу визнати, за цим збіса цікаво спостерігати. Його не варто втрачати просто хоча б з цікавості”. 

***

Незадовго до початку літніх канікул Шьоко вирішила потягти Сатору з Суґуру до магазину косметики. Ґето зовсім не розумів нащо він там подрузі, але він однаково мав вільний час, тож не став відмовлятись від прогулянки. Для Сатору такий похід звучав цікаво, йому хотілось взяти участь в цих веселощах. 

Магазин зустрів їх стійким запахом віддушок, який спочатку дратував Сатору, але з часом притерся йому. Обминувши стенди з шампунями та фарбою для волосся, Шьоко нарешті зупинилась біля стенда з косметикою потрібної фірми. До полиць були причеплені яскраві цінники, що сповіщали про знижку до 80%. 

– Ти ж не привела нас сюди, щоб ми заплатили? 

– Я привела вас сюди, щоб ви побули моєю палітрою, – майже проспівала вона з дитячим захватом. – А ще мені потрібні поради. 

– Тобі не здається, що для цього краще підійшла б Утахіме, до прикладу? – в очікуванні відповіді Сатору поклав голову на плече Суґуру. Ґето перевів погляд вліво, оцінюючи мотиви Ґоджьо. Вони опинились в становищі недостатньо близькому для поцілунку, але достатньо близькому, щоб сороміцька думка про нього промайнула в голові. 

– Утахіме не має про це знати, тому ви і тут. Нещодавно я позичила її косметичку і загубила її, тому тепер маю купити їй нову косметику. 

Шьоко вже почала перебирати різні флакончики, намагаючись приховати свій сором. 

– До того ж вона проти того, щоб я витрачала на неї свої гроші, тож я не можу покликати її сюди і наказати обирати усе, що їй потрібно. Ти, Сатору, принаймні знаєш як вона виглядає і, можливо, твій голос стане вирішальним, якщо я сумніватимусь між двома відтінками помади, а Суґуру… – вона покрутила в руках два тестери різних палеток, а тоді одну повернула на полицю. – Ти трохи схожий на неї. 

– Він?! На Утахіме?! 

Сатору гучно розсміявся і швидко був відкинутий Суґуру вбік. 

– Не обовʼязково мене глухим робити, – просичав Ґето. 

Шьоко розпачливо захитала головою. Їй було шкода консультантів та інших відвідувачів магазину, яких розлякають Сатору з Суґуру. Пальцем вона потерла по одному відтінку з палетки і потягла цю руку до обличчя Ґето. Той, зрозумівши її лихий задум, почав відхилятись назад, але руки Сатору, що вперлись йому в спину, завадили своєрідній втечі. 

– У них обох темне волосся і темні очі, тому схожі. Прикрий очі, – скомандувала Шьоко Суґуру. 

За мить Суґуру мав вигляд учасника емо-панк гурту. Шьоко продовжила додавати пальцями тіні нових відтінків на його повіки, а тоді нарешті відійшла, щоб з гордістю оглянути свою роботу. Сатору не міг стримати широкої глузливої посмішки. Лише Суґуру стояв насуплений, не розуміючи чим заслужив таке знущання. 

– Я не даватиму тобі більше списувати, Шьоко.

– Я даватиму, – відбив атаку Сатору і нарешті вчепив з кишені телефон. – Посміхнись, ти ж тепер такий красень. Нумо! 

Спочатку камера, яку Сатору наставив на нього, розізлила Ґето ще дужче, але він передумав злитись. Зрештою, це лише одна дурна витівка, яку він має повернути. Його обличчя спочатку розслабилось, а тоді зʼявилась обережна посмішка, яку Ґоджьо поквапився теж сфотографувати.

– Я за це ще помщусь, – сказав він так невинно, що втратилось відчуття погрози. 

– Неодмінно, – відповів Сатору з посмішкою, простягаючи Шьоко руку для тестування відтінків помад.