Розділ 15, у якому доводиться пролежати у снігу кілька годин, щоб нажити собі нових проблем.

В епоху, яка настала для всіх, включно з чарівниками й маґлами, боги, як і раніше, все ще дуже навіть поруч, вони милують, відкидають, благословляють і баламутять, але Прометеїв дар вогню кілька тисячоліть тому наділив цих самих усіх здатністю вести свої справи самостійно, будувати несхожі один на одного міста-держави, царства і династії. А ще Зевс стратив Прометея, зруйнувавши блискавками його скелю і тим самим скинувши його у вогняну підземну безодню Тартар. Вогонь у світі — справжній, гарячий, він дав людству змогу плавити, кувати, виготовляти й створювати, але це ще й внутрішній вогонь: завдяки Прометею, маґли, зокрема, тепер обдаровані божественною іскрою, полум’ям творчості, свідомістю, яка раніше належала лише богам. 

Ким же були обдаровані всі чарівники на Землі, з часів Одисеївських подорожей, по нещасний грудень тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року?

Не знаю, що ви там думаєте, але Рейна була обдарована лише недоумкуватістю і відвагою в цей самий момент.

…Вандербум не розуміла, як через десять хвилин, коли годинник тільки пробив сьому ранку, вона опинилася на четвертому поверсі. Не розуміла, чому стоїть перед дверима, вдягнена в один светр із пом’ятими штанами й безглуздими шкарпетками. Не розуміла, навіщо стукає в його особистий кабінет.

Почулося шаркання.

— Аласторе, це я, – вимовила відьма, постукавши ще раз.

За хвилину напруженої тиші, Не-Муді, якимось сиплим, сонним голосом, зовсім не схожим на його власний, пробурчав:

— Заходь.

Це ж яка має бути безвихідь, щоб іти прямо в гострозубу пащу, не знаючи, як вона тебе зустріне. Новим Круціатосом? Чашкою чаю? Чогось міцнішого? Чи смертельним прокляттям, після якого вже й жодних почуттів не буде?

У тривозі завжди є частинка надії, що все обірветься і закінчиться, але в безвиході ж немає нічого, крім самої безвиході. Рейні огидно думати, що вона здатна опуститися так низько, щоб дозволити собі забути про внутрішній вогник, практично зотлілий, Прометеїв дар, який несе в собі удавану відвагу і недоумкуватість. Вандербум лише хочеться поговорити. А може, і помовчати. Просто побути з кимось, хто розуміє, знає більше, ніж належить. Вона все ж впевнена в тому, що Не-Муді знає, що таке безодня і як її прийняти. Якщо він загляне в неї, то не злякається, як може зробити це Джордж. 

Щось усередині стиснулося, коли пальці торкнулися холодної поверхні дверної ручки.

Порожнеча.

Вона не була новою. Ні, порожнеча супроводжувала її роками, тиха, невідступна, звична. Вона була настільки постійною, що Рейна давно вважала ту частиною себе. Не просто внутрішнім станом, а чимось фундаментальнішим — чимось, що визначає її фальшиву суть.

Чимось, що відгороджує від справжньої суті, що оселився в грудях близько ста років тому.

Їй не потрібен ніхто. Рейна сама по собі, сама собі компанія, сама собі тиша і буря. Її світ влаштований так, що в ньому немає місця для когось іще.

Точніше, не було. 

У ранковій напівтемряві Гоґвортс виглядав особливо чужим. Тіні від смолоскипів тремтіли на стінах, сходи скрипіли, наче нашіптували один одному найрізноманітніші секрети, а повітря було густим, тягучим, просоченим чужими сновидіннями. Рейна все ще стояла біля дверей, практично беззвучно, не рахуючи відчайдушних зітхань, і буравила поглядом дверну ручку. Вона давно звикла до тиші, але сьогодні її власне дихання здавалося оглушливо гучним. Стукіт серця у вухах. Гул думок у голові.

Вона не розуміла, чому не може просто змусити себе лягти назад у ліжко, вдавати, що нічого не було, і доживати віку далі. Що не було цього вечора, цієї теплоти, цього Джорджа, який сміється поруч, так близько, що його подих торкався щоки.

Це все неправильно.

Відьма намагалася виштовхнути з себе те, що відчула минулого вечора, але воно поверталося з жахливою ясністю, як спалах світла перед очима, а по тілу розливалося щось м’яке…

Тепло.

Не просто дотик — саме тепло. Вона пам’ятала, як повільно відтавало щось усередині, коли він притиснув її до себе, намагаючись підтримати, як розслаблялися плечі, як зникало бажання бути десь іще. Як легко і природно було стояти поруч із ним, коли вони спостерігали за Мелфоєм і Паркінсон. Як її сміх зливався з його, і як незвично кумедним це здавалося.

Не передати всіма словами у світі, як тоді Вандербум добре почувалася. І не повинна була.

Прихильність робить людину вразливою. Рейна про це знала і кілька разів встигла випробувати на собі — надто багато хто зникав із життя, залишаючи за собою тільки порожнечу, роздробленість і відчай. Чому ж тепер ця порожнеча посилилася, а не вщухла? Чому тепер, коли Джорджа немає поруч, усередині утворилася зівуща діра?

Неправильно. Це неправильно. 

А що таке правильно? Точно не Рейна і Джордж. Чи, може, все це тільки в її голові? 

Вандербум має віддалитися. Огородитися. Повернути все назад. Але ось біда — вона не хоче.

Рейна уривчасто зітхнула, прикривши очі, вражена власною думкою.

Вона не хоче.

Відьма глибоко видихнула, усвідомлюючи поразку власними думками, але не приймаючи її. Ну ні. Обов’язково вибереться і з цієї дупи теж, щойно зрозуміє, в якому напрямку їй треба рухатися далі. Пальці все ще лежали на дверній ручці, чекаючи, коли ж їхня господиня зволить поворухнутися.

Зітхнувши ще раз, Рейна стиснула пальці. Її думки все ще крутилися навколо вчорашнього вечора, Різдвяного балу, навколо Джорджа, навколо себе самої, необтесаної дурепи, яка вгризається зубами в руку, що годує. Але, може, й на краще, що відьма вирішила прийти сюди — можливо, Не-Муді скаже щось, що допоможе Вандербум повернутися з небес на землю і прийти до тями. Та навіть від нової порції чаю з отрутою, вона, якщо чесно, не відмовиться. 

Натиснула на ручку, штовхнула двері вперед і зробила крок усередину.

Темрява.

Густа, щільна, майже відчутна, немов просочила повітря. Смолоскипи не горіли. У кімнаті пахло чимось прілим і їдким, немов відваром зі старих трав, що пролежали в сирому підвалі, але водночас до відвару хтось іще вирішив додати чиюсь сечу і дрібку пилку, щоб ніс завжди інстинктивно свербів.

Рейна ледь встигла розгледіти неясний силует у глибині кабінету, як щось промайнуло в повітрі — швидко, безшумно. І вона б не здивувалася, якби це було приголомшливе заклинання або якась магічна тварюка, що напала нишком. Але рухався силует, не схожий на шкандибаючого професора, і рухався за спину, зі сплеском зачиняючи двері. А потім щось важке з тріском ударило її по голові. Вандербум навіть не встигла вилаятися або ще більше випасти в осад від того, що відбувається.

Залишилася тільки підлога, темрява і порожнеча.

***

Свідомість поверталася повільно, пробираючись крізь в’язку темряву, немов поперек липкої, густої патоки.

Перше, що прийшло до тями — тіло.

Холод, що пронизує до кісток, болісно чіпляється за шкіру, немов сотні крижаних голок. Він пробрався під одяг, сповільнив дихання, скував рухи. Ноги й руки не були зв’язані, але щось стискало її, утримуючи на місці.

Мотузка.

Рейна трохи поворухнулася, майже не подаючи ознак життя, перевіряючи, наскільки міцно її тримають. Груба, шорстка, вона впивалася у светр, передавлюючи дихання, але не заважаючи рухатися остаточно, поки напружена спина спиралася на деревний стовп. Відьма не була закута в ланцюги. Не знерухомлена. Це вже щось.

Друге — звук.

Глухий, приглушений шум вітру, що розгойдує крони дерев. Ліс. Безсумнівно.

Скрип стовбурів, ковзні завивання між голими гілками. Десь вдалині потріскує кірка льоду, розтріскуючись під тиском. Кроки. Різкі, обережні, розмірені. Чужі.

Третє — запах.

Сніг. Сирість. Застигла хвоя. Протухлий попіл. Десь недалеко щось тліло, залишаючи в повітрі ледве помітний димний присмак. 

Вандербум кліпнула, повільно, обережно, намагаючись не видати себе. Повіки були важкими, а в голові глухо стукало, ніби всередині черепа гойдалися шматки льоду.

А відкліпавши своє, не помилилася — ліс. Ліс, якого не знала. Не пам’ятала. Практично була впевнена, що ніколи в житті не бачила. Примружилася, акуратно озираючись на всі боки — болото. 

Не надто густе, але досить похмуре. Дерева стояли рідкісними групами, з зачорнілими плямами тіней між ними. Сніг ліг товстим шаром, але подекуди був збитий, ніби хтось блукав тут зовсім недавно.

Де вона?

Рейна напружила пальці, готуючись виплюнути першу ж отруту в обличчя Дикозора, але, піднявши свинцевий погляд, побачила не його.

Перед нею стояв чоловік років до тридцяти. Високий, худорлявий, але в його худорлявості не було ні краплі слабкості. Радше, натягнута струна, напружена і готова зірватися. Крижаний і незадоволений погляд ковзав далі: грубі, різкі риси обличчя. Волосся темне, але трохи розпатлане, спадає на лоба. Щоки ввалилися, підкреслюючи гострі вилиці. Губи торкнулася напівусмішка — холодна, чужа.

Очі.

Неприродно глибокі, що світяться дивним блиском. Вони ніби виглядали в ній щось, пронизували наскрізь.

Рейна мовчала. Кожною клітиною відчувала небезпеку, але не піддавалася пориву реагувати одразу. Потрібен був час. Час, щоб зрозуміти, вловити деталі, розібратися в тому, що зараз із нею робитимуть і як бігти.

Хто ти?

Щось у ньому було до дивного знайомим, хоч риси й здавалися їй чужими. Грубе обличчя, різкі лінії, хижа напівпосмішка. Але видавало не це.

Очі.

Надто яскраві, надто живі, надто проникливі. Випучені на межі божевілля. Наче невідомий уже встиг розкласти Вандербум по частинах, вивчити, розкрити всі шари та тепер спостерігав за нею з презирливим задоволенням, змушуючи почуватися загнаною в кут.

Рейна напружилася, моргнула, відганяючи пелену. Голову стягував біль, тіло зводило від холоду, але це можна було проігнорувати.

Вона повільно відвела погляд, піднімаючи його до неба. Сонце вже хилилося до горизонту. Значить, минуло багато часу. Не ранок. І навіть не обід. Сутеніє.

У грудях неприємно занило. Можливо, хтось уже помітив, що в школі її немає. Але чи є іншим до цього діло? 

Стовідсоткове ні. Напевно, це єдиний мінус нікого ближче до себе не підпускати — потім завжди доводиться виходити самій із будь-якої можливої колотнечі, злитися на мілісекунду на себе за те, що через роздуту зарозумілість і принципи доводиться навколішки повзати, аби тільки злиняти. 

Рейна неквапливо, непомітно рушила рукою, перевіряючи, чи не ослабла мотузка. Марно. Міцна. Її прив’язали міцно, але не стали зв’язувати кінцівки. Отже, вона не становить для нього загрози. Або він хоче, щоб вона так думала. Або, якщо він знає, що відьма наша здатна творити чудеса і без палички-виручалочки, то просто знущається.

Дівчина знову подивилася на чоловіка, спостерігаючи, як той рушив прямо до неї. Крок. Інший. Повільно, неквапливо, з лінивою впевненістю хижака, який знає, що здобич не втече.

Рейна не ворухнулася, продовжуючи мовчки спостерігати.

Він зупинився майже впритул. Схилив голову трохи на бік, усміхаючись:

— Привіт, гадино.

Більшого й не треба було для того, щоб Вандербум зашипіла, як кішка, що відчула загрозу. Вона гнівно насупилася, стиснувши зуби. 

— Ти. 

Не-Муді зміряв її довгим поглядом, ліниво, оцінюючи, точно вирішуючи, чи варта відьма хоч краплини його уваги, і, не відповідаючи на здавлене «Ти», повільно рушив убік, оминаючи дерево, до якого та була прив’язана.

Рейна простежила за ним поглядом, але не стала крутити головою. Вона знала, що це виглядало б занадто безпорадно. Чоловік мовчав. Але тиша тривала недовго.

За мить пальці в шкіряних рукавичках схопилися за мотузку, різко смикнувши. Рейна здригнулася, коли її ще сильніше втиснуло в стовбур дерева. Груба кора врізалася в спину, холод пробирав наскрізь, дихання збилося від раптового тиску.

— Не думаю, що ти уявляєш, яка честь тобі випала, – нарешті заговорив Не-Муді, перевіряючи вузли, точно не помічаючи її реакції. Голос був низьким, неквапливим, до неприємного болю у вухах в’язким. Ні, в’я-я-я-язьким. — Великий Темний Лорд уже знає про тебе.

Рейна прикусила язика, стримуючи порив сказати щось уїдливе. 

Не-Муді, тим часом продовжував:

— О, він був дуже здивований, коли дізнався, що десь поруч із цим мерзенним Обраним тиняється така істота.

Рейна не повела й бровою, але серце неприємно стиснулося.

Вони знають. Вони знають про неї. Знають, хто вона. Але що саме знають? Стільки ж, скільки встиг розкопати цей паршивий шизик? Тоді справа пахне смаженим. А точніше: засмаженою Рейною на цьому самому місці, з цим сраним деревом.

Бруд від дерева в’їдався в тканину одягу, спина нила від тиску, а він усе затягував мотузку. Здавалося, якщо він потягне сильніше, її просто впечатає в стовбур або розполовинить.

Але вона не видасть жодного звуку. Жодної проклятої ноти болю. Навіть якщо зуби, як зараз, почнуть боліти від того, як сильно вона їх стискає.

Не-Муді усміхнувся, точно прочитавши її думки.

— Темному Лорду дуже не хочеться мати таку хтонічну тварюку на своєму шляху, – його голос став нижчим, м’якшим, але не теплішим. У ньому чулася погроза, крізь знущальне глузування. — Він знає про тебе, але, о, він такий великодушний, наш великий Лорд!

Здавалося, що сказана фраза зовсім і не несе в собі потрібної серйозності, а скоріше пронизана сарказмом і невдоволенням. Не-Муді зробив крок ближче. Потім ще один. А потім… Різким рухом затягнув мотузку до межі. Біль пронизав тіло, ребра стиснулися, дихання збилося, стало уривчастим. Вандербум замичала, опустивши голову, намагаючись дотягнутися пальцями до мотузки, щоб звільнитися.

І перш ніж Рейна змогла ковтнути, його рука різко схопила її за обличчя. Пальці встромилися у вилиці, змушуючи дивитися прямо тому в очі.

— Ми подивимося, як ти впораєшся, – тихо промовив він, нахиливши голову трохи ближче. — А потім вирішимо, що з тобою робити.

Вандербум хотіла приречено і вимучено зітхнути, але не могла. Пальці не дотягувалися, руки, як і все тіло, він тримав міцно. 

Фиркнув, та лише прошипіла: 

— Рота… відкрий… 

— Що? 

— Рота відкрий… На піднебіння подивитися хочу, чи не… чорні… А то чого… ти… скажений такий?..

Не-Муді завмер на секунду, а потім розреготався. Голосно, різко, майже на межі істеричного. Сміх рваний, переривчастий, немов іскри, що висікаються з каменю. Очі спалахнули якимось неприродним блиском.

— Ти хоч знаєш, як це нерозумно, гадина? – він немов смакував саме слово. — Навіть зв’язана, навіть у повній дупі, ти все одно продовжуєш вдавати, що тримаєш усе під контролем.

Сміх стих так само раптово, як почався. Його пальці різко стиснулися сильніше, впиваючись у вилиці. Біль спалахнув яскравим спалахом, віддаючись у черепі. Не-Муді розглядав її обличчя, витріщивши бездушні очі.

Рейна зашипіла, морщачись. Вона терпіла. Але всяке терпіння мало свої межі.

Різко нахилившись уперед, Вандербум із силою встромила зуби в його руку. Не-Муді сіпнувся, коротко вилаявшись. Зуби розпороли шкіру крізь рукавичку, дряпаючи. Відповідь не змусила на себе чекати — дзвінкий удар. Легкий спалах перед очима. Щока загорілася від ляпаса, голова смикнулася вбік.

— Суко… – прохрипів він, струсивши руку.

А потім, перш ніж вона встигла підняти голову, його пальці різко обхопили її горло. Натискаючи, але не перекриваючи дихання повністю — тільки тримаючи в залізній хватці.

— Від самого початку ти була лише проблемою, – прошипів чоловік, схилившись ближче.

Його дихання, тепле й дратівливо близьке, торкалося шкіри й лоскотало ніс. Гидко, липко, неприємно. 

— Але потім… Господар подумав, що ти можеш стати в пригоді.

Рейна відчувала, як адреналін б’є по венах, як тіло вимагає бійки, відповіді, але вона все ще була скута мотузками, без можливості навіть дихати нормально. 

Якщо вона зараз спробує… Якщо збере по крихтах залишки стародавнього дару, то зможе звільнитися, розірвати на шматки, розпоровши живіт, витягти гнилі нутрощі й засмажити їх на ритуальному багатті, роблячи передсмертне підношення Матері. Але вона не захоче, не благатиме Богиню про допомогу — слово Вандербум негласний закон. Якщо вона відвернулася від Матері, то навіть не уявляє, що має статися, щоб попросити в неї допомоги. А залишки дару потрібно зберегти.

Без цього викарабкається. Ну, напевно. 

— Він знає все, – голос Не-Муді став тягучим, отруйним. — І він по-справжньому великодушний. Він дозволяє тобі вибрати правильний бік.

Той нахилився ще ближче, холодні губи майже торкнулися її вуха.

— Якщо ти, звісно, виживеш.

— Я можу… роз’явитися звідси… і… 

— О, спробуй, – Не-Муді засміявся просто у вухо, повертаючись до неї. — Я наклав на тебе антироз’явлене закляття. Буде приємно спостерігати за неможливістю зрушити з місця.

— А я-то думала, що в психів немає проблем із фантазією.

Не-Муді схилив голову, точно роздивляючись її. А потім вдарив просто в живіт. Повітря з силою вирвалося з легень, Рейна зігнулася, наскільки дозволяли мотузки, кашляючи. Біль полоснув по тілу, різкий, тупий.

Не даючи часу на перепочинок, Не-Муді нахилився ближче. І ще ближче. Потягнув за волосся, змушуючи випрямитися. Злоба переростала в ненависть. Проморгавшись, Вандербум усвідомила, що ось зараз чоловік стоїть впритул. Вона відчуває його запах, чує биття серця, вловлює кожне здимання грудей. Відьма дивиться темному магу в очі й знехотя усвідомлює, мабуть, отупівши від удару, що він ще й нічого такий, якщо відмити й висушити. 

Але гарненька мордочка не має жодного стосунку до ситуації. 

— «Виживеш»? – з болем втягуючи холодне морозне повітря, Рейна, все ж, вирішила уточнити. 

Потягнувши за волосся, змушуючи підняти голову ще вище і випрямити шию, Не-Муді усміхнувся. 

— Подивимося, як ти виберешся з цього Богом забутого місця без палички й своєї чарівної кишеньки, – це змусило Вандербум завмерти, протиснувши руку до кишені. І її там не виявилося. — Доберешся назад, так і бути, торкатися тебе більше не буду, поки Господар не вирішить, що з тобою робити далі. 

— Я вам, що, шматок м’яса якийсь? Чи ганчірка, яку з кута в кут кидати можна? Та ти… – але тирада Рейни перервалася ще одним різким ривком за волосся. 

— Так, – практично спокійно відповів Не-Муді. — Ти м’ясо, ти ганчірка, матеріал, хтонічне породження чогось колись великого, що ображає це велике своїм існуванням. 

Видихнувши, відьма прикрила очі.

Цирцея, одна з перших могутніх відьом, обдарованих даром Темної Матері, перетворювала неугодних їй на свиней, знайшла спосіб дарувати своєму смертному коханому божественну форму. Її вигнали, але вона не припиняла вдосконалювати свою майстерність, допомогла Пасифеї вивергнути на світ Мінотавра, в чиєму домі пізніше, під Критом, побудували перший і єдиний притулок для Хранителів стародавньої магії. 

Медея, інша Хранителька, після Цирцеї, але мала той самий напрямок у силі, а також одна з найсильніших відьом, які перебувала у Ковені. Легендарна засновниця медицини, яка вбила власного брата і вкрала золоте руно. Велика месниця, яка розривала суперників на шматки. 

Рейна, м’ясо, ганчірка, матеріал, хтонічне породження… бла-бла-бла. Об’єднує їх трьох, (і ще трьох не названих), з усіх тисяч Хранителів одне єдине — сила, а точніше її напрямок. І Вандербум почувається ображеною самою Долею. 

— Так, – практично спокійно повторив він, посміхаючись, — Ти жива, тому що мій Господар тобі це дозволяє.

Жити, бо хтось дозволив?

Рейна знала: її існування не було чиїмось дозволом. Її існування було Хаосом. Як і Цирцеї, як і Медеї. Якщо інші отримували в подарунок від Триєдиної Богині божественний вогонь, безмежні вітри, здатність створювати з нічого, то тільки шістьох Матір прирекла на вічні страждання, обдарувавши частинкою Хаосу.

Образою порядку.

Плювком в обличчя тим, хто намагався підпорядкувати таких, як вона.

І якщо веслярі Долі вирішили, що саме зараз Хаос, навіть у душі, що відреклася, згасне — то Мойри глибоко помилялися.

Вандербум відкрила очі, повільно переводячи погляд на чоловіка перед собою.

— Кумедно, — хрипло протягнула хтонічна тварюка, втягуючи морозне повітря в легені. — А я чула, що бути шавкою — принизливо, а не почесно.

Клацання язика. Ривок за волосся. Біль. Різкий, вогняний, пульсівний від основи черепа до самих грудей.

Але Рейна тільки усміхнулася, відчуваючи, як її злість піднімається хвилею, розливається під шкірою, повільно заповнює кожен куточок її істоти.

— Ох, гадино, – він нахилився, так, що його подих торкнувся її губ. — Ти просто прекрасна у своєму невігластві.

Рейна навіть не моргнула. Знову ривок за волосся, грубий, жорсткий. Знову біль. Хаос любить біль, як і незнання, як і страх. Теорія Хаосу правильна в усьому, крім того, що Хаос зовсім не хаотичний, а повністю контрольований. Пальці повільно дотягнулися до мотузки, грубої, шорсткої, що давить на шкіру. Відьма неквапливо почала концентруватися на теплі. Потихеньку. Повільно. Непомітно.

Вандербум, заглянувши Не-Муді в глузливі зіниці, пирхнула:

— Я й гадки не маю, чому твій великодушний Господар вирішив, що я хоч на секунду буду йому підкорятися.

— Справді? – усміхнувся Не-Муді, схиливши голову.

Говорив, немов його слова були незламною істиною, впаяною в саму світобудову. Ніби його голос був початком і кінцем для тих, хто стояв перед ним. Нібито Рейна Вандербум — покинута, зв’язана, позбавлена сили, — була нічим.

— Ти, жалюгідна гниль, що вирвалася з-під землі, ти смієш ставити під сумнів волю Темного Лорда?

Рейна не відповідала.

Хаос — це не безлад, яким його звикли бачити, ні. Це не божевільний крах усього живого, не істеричне полум’я, що спалює без розбору.

Справжній Хаос — це порядок, який ніхто не здатен зрозуміти.

І колись, давним-давно, коли Вандербум була однією з шести, коли розум іще належав їй повністю, коли влада, що тече у венах, була її та тільки її, — тоді вона щиро вірила, що розуміє.

Але ніхто з них, ніхто з цих смертних, з тих, хто кричить, сміється, зневажає Рейну, не знає, що значить жити з цим. Чомусь їх заворожувала сила до того моменту, поки вони не розуміли, чим вона за неї платить. Чомусь вони хотіли могутності, поки не бачили, як вона безбожно дірявить розум. Чомусь їм здавалося, що сила робить її вільною, поки вони не усвідомлювали, що це клітка, з якої не можна втекти.

Саме тому Хаос став прокляттям. Саме тому серед Хранителів про нього пошепки говорять, як про найбруднішу, найогиднішу силу. Саме тому, Рейна, коли Ковен ще прислухався до неї й хотів допомогти, не розповіла про те, яку силу дарувала їй Геката. Бо варто тільки ступити на цей шлях — дороги назад не буде. А вибір? А вибору немає. 

Матір сама робить цей вибір. Вона вирішує долю Хранителів. І тільки Вона. 

Але для Вандербум ніякої Темної Матері більше немає і вона сама по собі, зі своїм маленьким Хаосом наодинці всередині. 

Відьма відчувала, як її злість вплітається в щось більше. Як гнів — чорний, в’язкий, що гніздиться в душі, розростається, проникаючи в найдрібніші вузлики її тіла.

Мотузка нагрілася.

— Я бачив таких, як ти, – шепнув Не-Муді, ліниво, майже з добротою. — І знаєш, що з ними стало?

Тріск мотузки. Тонкий, майже невиразний.

— Що ж? – голос її був порожній.

— Вони змирилися.

Рейна усміхнулася. Очі її потемніли від хаотичного, кривавого, чорного, затьмарюючого, всепоглинаючого гніву. Ще мить. Ще один ривок. І вона буде вільна.

— Знаєш… – почала та тихо, на одному зітханні й майже ласкавим тоном.

Не-Муді завмер, трохи схиливши голову, явно смакуючи її програш.

Ще частка секунди.

— Ти маєш рацію.

Він завмер, коли Рейна посміхнулася.

Мотузка лопнула.

— Я справді не збираюся чинити опір.

Мить, ривок і вона вже не полонянка. Вона — хтонічна тварюка.

Рейна кинулася вперед, зриваючись з місця, як випущена з лука стріла. Її плече врізалося в його груди з такою силою, що Не-Муді відсахнувся. Помітила, як його зіниці розширюються від раптовості, як в очах миготить шок, як пальці його повільно піднімаються, запізнюючись на жалюгідну секунду.

Але їй не потрібна була секунда — їй вистачило б миті.

Рука врізалася в щелепу. Чоловік сіпнувся назад, але та не дала йому втекти. Дика, первісна лють неслася в її крові, заповнюючи кожну клітину. Хаос не можна контролювати. Хаос не можна загнати в клітку.

Відьма вчепилася в одяг, смикнула, обрушивши тіло вниз. Земля зустріла їх обох із глухим звуком, але Рейна не помітила болю. Вона вже не відчувала нічого, крім жаги розтрощити йому черепушку, що пульсувала в голові. Тіло рухалося саме, ненависть пронизувала кожен рух, додаючи сил. Вона скинулася вперед, всаджуючи лікоть йому в ребра.

Ривок.

Вони котяться по землі, валяються в снігу, хриплять, видихаючи хмарки пари в морозне повітря. Чоловічі пальці хапають ту за шию, але вона б’є його в вилицю. Голова чоловіка смикається вбік. Вандербум на нього навалюється, придавлюючи тілом до холодного ґрунту.

Рука шарить по землі, чіпляючись за щось тверде — пальці стискають холодний камінь. Кругляк, весь слизький від снігу.

В очах самозванця ще жевріє усвідомлення, але воно безсиле. Рейна бачить один лише страх, а потім… Щось іще. Блиск, майже божевільний, захоплений. 

— Змиритися? — її голос зірвався на хрипкий смішок.

Він хоче щось сказати, але Рейна не дає. Камінь із глухим хрускотом опускається на його скроню.

Тіло смикається.

Вона піднімає руку знову.

І знову.

І знову.

Кров малює просто фантастичний візерунок на білосніжному покривалі розритого між ними снігу. 

Дихання хрипке, рване, як у загнаного звіра, гаряче, парою виривається з її прочинених губ. Серце в грудях молотом б’ється об ребра, у скронях гуде безпросвітний ритм, що вимагає продовження, спраглий ще крові.

Сніг навколо них, до цього невинно білий, тепер поцяткований бурими плямами, немов хтось неакуратно пролив густу малинову фарбу. Брудна, огидна калюжа, що розтікається під їхніми тілами, сочиться з потрісканої плоті його голови. Кругляк у її руці весь у липкому почервонінні, пальці стискають його так міцно, що кісточки ниють від напруги.

Але він живий.

Як, чорт забирай, він усе ще живий?

Голова Не-Муді закинута в сніг, волосся сплуталося, розкидавшись у безладді. Кров по скроні зміїними доріжками стікає в крижану скуйовджену масу. Рана жахлива, але він не знепритомнів.

Він дивиться.

Очі його — темні, дивні. Не такі, які мають бути в людини, чиє обличчя щойно розтрощили каменем. Не такі, якими мають бути очі присмертної жертви. У них немає жаху. Тільки божевільне, збочене захоплення.

Рейна робить вдих, різкий, пронизливий. Кінчики пальців на холодному камені зрадницьки тремтять. І, перш ніж сама усвідомлює це, кидає його — не в нього, але поруч, усього за сантиметр від закривавленого обличчя.

Камінь падає на сніг із глухим стуком.

Вандербум важко сідає зверху, навалюється на нього, приковуючи своєю вагою до землі, застигає, впиваючись у нього поглядом.

— Коли я панувала, той, кому ти служиш, ще не народився, – голос її тихий, густий, майже лагідний, але порядку втомлений.

Світ навколо них стає несправжнім. Чи, може, це з нею щось не так? В очах темніє. Тіло ломить від болю, але разом із болем приходить усвідомлення.

Вона відчуває, як щось спадає.

Тінь магії, що марно тримала Рейну в рамках, обсипається, як перегоріла тканина. Її личина — копітко вибудувана маска, створена для того, щоб приховати справжню Рейну Вандербум, — тріскається.

Вона не бачить, але знає, що її шкіра більше не та. Тепла, жива. Вона розповзається. Тонке павутиння блідих, мертвих ліній проступає на її щоці, невидиме світові раніше, але тепер — явлене. Як клеймо. Як нагадування. Як те, що не можна стерти.

Очі пульсують. Вона не хоче бачити, але відчуває, як зіниці розширюються, випалюються, заливаються кривавим світлом. Як колись давно.

Не-Муді дивиться. І самозванка бачить, що самозванець розуміє. Що це — вона. Її справжнє обличчя. І він… захоплюється цим.

Рейну захльостує хвиля нудотної відрази.

Вона очікувала чого завгодно. Страху. Паніки. Спроби чинити опір. Божевільний погляд немов обпалює шкіру. Немов він не просто дивиться, а роздивляється. Не-Муді зовсім не схожий на того, хто щойно хотів її на корм вовкам у лісі пустити й відмовчуватися осторонь, спостерігаючи, чи підходить вона Господареві. Чоловік вивчає її. Жадібно. Наче перед ним не людина, а явище надприродне. 

А, ну, так. Вона ж, у його розумінні, не жива людина, а тварюка хтонічна.

Злоба знову закручується всередині відьми, як отруйна змія. Повільно, плавно Рейна нахиляється вперед. Рух — ледь помітний, але він завмирає, ловлячи її алюр, відчуваючи загрозу.

Вона знає, як це виглядає. Знає, що робить. Вона робить те саме, що і він робив із нею. Опускається нижче, нахиляється занадто близько, занадто недозволенно близько.

Вандербум відчуває, як напружується його тіло, як його руки, до цього слабкі, тепер ледь тремтять, у бажанні доторкнутися, але не сміють. Наче Не-Муді не знає, що вона його доб’є, якщо тільки захоче.

Рейна посміхається, шепоче ці слова прямо йому в губи:

— Знаєш, чому «слизеринська чума»?

І тут же гримаса самозванця застигає в жаху. Він знає, чому.

Вандербум дивиться на нього зверху вниз, вивчаючи, спостерігаючи, майже відчуваючи. Вона бачить, як страх ковзає по його обличчю, як м’язи застигають під шкірою, як він нарешті розуміє.

Щелепи Не-Муді стиснуті, а в цьому погляді — все те ж саме, все та ж жадібність, жага, яка тепер робить його не просто ненадійним, а мерзенним. Рейна відчуває, як чоловіче дихання змінюється.

До цього воно було плутаним, рваним, але тепер завмерло, немов самозванець зачаївся. Його тіло напружене, як туго натягнута струна. Її питання — змія, що ковзає по шкірі, вповзає прямо у вуха, згортається кільцями в черепі. Він знає, чому.

Рейна не відразу продовжує. Вона вичікує. Відчуває, як чоловік чекає.

Відьма повільно піднімає долоню. Пальці її вкриті засохлою кров’ю, під нігтями чорні розводи. Хаос тріпоче в них, розповзається теплим, небезпечним тремтінням. Але від браку сили, пальці її все одно забарвлюються в білий.

Долоня лягає на теплу плоть, що здіймається під рваними вдихами — рух плавний, обережний, майже інтимний. Рейна відчуває, як Не-Муді здригається. Вона відчуває, як під її пальцями б’ється серце. Як воно працює.

Так огидно бути до нього так близько, відчувати, як груди піднімаються й опускаються, ловити биття вени в нього на шиї, відчувати, як напружується його живіт під її вагою.

Чекає.

Повільно, без поспіху, проникаючи в чуже життя, Рейна чіпляється за щось усередині. За щось справжнє. За саму суть, за саме серце, за той ефемерний, невидимий, нечутний потік сили, який тече в кожному чаклуні.

І починає витягати.

Це не схоже на чари, але й не схоже на прокляття. Це простіше. Тонкі пальці стискають порожнечу, але в ній — життя. Вона відчуває його енергію — гарячу, вібруючу, живу, — і, як дементор, висмоктує її, повільно, по краплині, дозволяючи собі насолодитися моментом.

Не-Муді морщиться. Він відчуває це. Він терпить. Губи його тремтять, але той не скрикує. Його дихання стає рваним, але не обривається в благанні зупинитися.

Її це забавляє. 

Рейна нахиляє голову, куточки губ повзуть угору в повільній, хижій усмішці:

— Ми б могли стати хорошими друзями, ти не вважаєш?

Не-Муді видихає крізь стиснуті зуби, не відповідаючи. Але дівчина відчуває, як той погоджується.

Хтонічна тварюка витягує ще більше, тягне, повільно, без поспіху, немов пробуючи його силу на смак, дозволяючи їй стікати в долоню, утворюючи щось невагоме, примарне. Його тіло корчиться, але не здається.

Вона продовжує тягнути.

Біль розливається в блискучих очах, щелепа напружується сильніше. Він відчуває, як щось йде, і розуміє, що це не магія.

Слизеринська чума краде його життя.

Не все.

Але достатньо.

Ефемерна, тендітна сфера формується в її долоні, напівпрозора, хитка, пов’язана з його грудьми найтоншою ниточкою. Рейна дивиться на неї, перекочує в пальцях, немов це не частинка його душі, а щось кумедне, що та щойно знайшла в снігу.

— Така тонка ниточка.

Вона трохи стискає пальці, і Не-Муді смикається, наче під струмом. Вандербум нахиляється ще нижче, відчуваючи, як його дихання стає ще більш переривчастим.

— Її дуже легко порвати.

Він не відводить погляду і Вандербум відчуває, як серце б’ється в її пальцях. Вона могла б просто потягнути. Розірвати.

— Якщо я витягну це з тебе, – її голос стає темним, шовковим, медовим. — То ти необоротно почнеш помирати. Місяць. Два. Три. Чотири.

Відьма крутить сферу в руці, милуючись її переливами.

— Дивлячись, скільки вкраду.

Його зіниці розширюються, але страх у них не той, що має бути. Рейні стає бридко. Вона цідить прямо тому в прочинений рот: 

— Я заберу все, а ти висохнеш і здохнеш просто тут.

Вона бачить, як його обличчя втрачає барви, як його губи стають трохи блідішими, але навіть зараз, навіть так, Не-Муді усе ще дивиться на неї із захопленням. Немов він щойно побачив справжнє диво.

Нестерпно огидно.

Рейна відсторонюється, різко, ніби її вивернуло від гидливості.

Вандербум встромляє нитку назад. Без попередження. Без обережності. Швидко. Грубо. У його грудях лунає глухий звук — він кричить, різко вигинається, ледь не скидаючи ту з себе.

Майже ласка, що обернулася ударом.

Рейна піднімає руку, крижані пальці зариваються в його кишені, нишпорять, шукають, і, нарешті, знаходять.

Магічна кишеня. Відьма стискає її, і її пальці тремтять — від втоми, від злості, від чогось іще, чого вона не хоче усвідомлювати.

Вона піднімається. Ноги тремтять, земля під нею здається хиткою, голова гуде, та все ж та встає. Не-Муді лежить, не ворушачись. Дихає, але не рухається. Рейна, перевалюючись, рухається геть, невдоволено пирхаючи собі під ніс: побула, блядь, із кимось, хто розуміє, хто знає більше, ніж належить. 

Вже краще б у ліжку крутилася від думок про Джорджа. Краще б прийняла цю теплоту, дозволила їй спопелити її живцем, ніж дозволила собі випустити накопичений Хаос назовні й оголити справжню личину. І після цього Вандербум ще дозволяє собі говорити, що її принципи й погляди непохитні! Брехуха! 

Обтрусившись від снігу, виходячи до протоптаної вузької стежки, що веде крізь болото і ліс, Рейна обертається поглянути, як там почувається Не-Муді. 

А того й нема. Вандербум ще мить дивиться на порожнє місце, де щойно лежав Не-Муді.

Бліда калюжа крові застигає на снігу, мороз моментально схоплює її тонкою кіркою льоду, ніби крізь землю витягується щось чуже, забираючи всі сліди присутності. Раз — і не було. 

Рейна роздратовано цокає язиком, змахує з себе снігову крихту і різко обертається назад до стежки:

— От же сучий ти син, а.

Голос її низький, сивий, у ньому немає злості, тільки глухе роздратування. Якого хріна він так швидко оклигав? Якого біса зник, залишивши її стояти посеред засніженого лісу, знесилену, з головою, що гуде, та долонею, яка все ще тремтить від напруження й щойно його ледь не вбила? Совість треба мати — хоч би дорогу показав, куди йти.

Рейна хитає головою і йде далі, переставляючи ноги обережно, немов може провалитися під сніг, або її віднесе вбік подихом, або вона просто впаде, замерзне на смерть і все, припливли.

Вона йде геть, углиб вузької стежки, що веде до лісу, і що далі йде, то більше розуміє, як же сильно ця неприємна гарненька мордочка, скоріш за все, навіть не навмисне, зачепила найкрихкіше всередині Рейни. Не сам факт того, що вона мало не вбила. Це взагалі її не хвилює. Не його гримаси болю. Не стогін, який вирвався в нього, коли вона вирвала з нього частинку «душі».

Бісило й зачіпало те, що він… захоплювався.

Захоплювався.

Виродок, самозванець, божевільний пожирач, що звихнувся, дивився на неї так, наче вона була чимось вартим шаленого здивування. Ніби існування Вандербум у цьому світі — легендарна подія. Ніби їй не треба ховатися, вдавати, що вона щось звичайне, намагатися втиснутися в цю порожню оболонку, яку на себе натягнула.

Ліс шепоче.

Не так, як уночі, коли звук іде з дерев, дряпає кору зсередини, ні, цей шепіт інший — хрусткий, сухий, рваний, гілки переговорюються одна з одною крізь зимовий вітер, тріщачи, ламаючись і загрозливо поскрипуючи.

Ліс тріщить.

Не скрипить — саме тріщить. Гілки ламаються десь на краю свідомості, сніг просідає під ногами з сухим хрускотом, а в повітрі стоїть та сама хижа тиша, що буває тільки взимку. Така, в якій навіть власне дихання звучить надто голосно.

Рейна йде вузькою, втоптаною стежкою, а думки не відстають, плетуться за нею хвостом.

Ну от якого хріна?

Вона не думала б про це, якби він дивився на неї так, як зазвичай дивляться — зі страхом, зі здивуванням, з підозрою, з неприязню. Так навіть добре. Так зрозуміло. Так звично.

Але цей погляд…

Тьху. 

Рейна струшує плечима, стискає в руці магічну кишеню і, поки йде, витягує з неї все, що трапляється під пальці. Це заняття краще, ніж роздуми про своє тендітне его.

Головне не впасти, головне не впасти, головне…

Першим потрапляє термос — вузький, гладкий, металевий, усе ще теплий. Вона струшує його. Усередині щось хлюпається. Ну хоч щось у цьому житті радує. Наступне — вівсяне печиво. Два. Мають вигляд, ніби щойно пережили Темні віки. Висохлі, з потрісканою поверхнею, тверді як камінь. У якийсь момент Вандербум навіть підозріло стукає одним по термосу, так, для перевірки твердості. Ще глибше в кишені шарудить мішечок із грошима. Дзвенить приємно.

У кишені трапляється пергамент. Її чарівна паличка — сосна, тринадцять дюймів, волосся з хвоста нещасного фестрала. Упаковка вугілля для малювання. Книга. Чайна заварка. Еклер. Перо з чорнильницею. Тека з роботами Джорджа Візлі… Рейна дивиться на неї з секунди дві, згадуючи, що так і не повернула на місце, а постійно тягала з собою. 

Холод пробирається крізь рукави, через манжети, забирається під ребра.

Все ще колупаючись у магічній кишені, Вандербум доходить висновку: там є все, крім теплої мантії. Та й узагалі будь-якої мантії! Рейна роздратовано бурчить зігрівальне заклинання, здригається, коли хвиля тепла проходить тілом. Ну ось, інша справа.

І тут бачить дим краєм ока. Піднімає свинцевий погляд, дивлячись у затягнуте однією величезною зимовою хмарою небо. Він спочатку невловний, розчинений у повітрі. Потім стає щільнішим, густішим, відчутнішим і Рейна прискорює крок, поклавши відрізану магічну кишеню, як не дивно, до іншої кишені. 

Дерева рідшають, стовбури розходяться в сторони, і раптом перед нею відкривається невелике село. Втиснуте в засніжений пейзаж, декорація в театральній постановці. Будинків шість, може, сім. Усі дерев’яні, з похилими дахами, втопленими в снігу, але не темні, а навпаки, якісь затишні, ніби зіткані з добротної деревини, парканів і наполегливого бажання вижити серед болота й глушини.

У дворах хтось є. Ось чоловік, що схилився над санями, вкритими рогожею. Ось діти, що бавляться в снігу, кричать один на одного так, ніби з’ясовують, хто перший почне нову магічну війну. Ось літня жінка, що витирає руки об фартух, уважно спостерігає за чужинкою на краю лісу. 

Рейна обережно крокує вперед, прокладаючи шлях занесеною снігом дорогою. Під ногами скрипить наст, у повітрі кружляють легкі пластівці, осідаючи на плечах і волоссі, але та навіть не струшує їх.

Село живе своїм тихим, розміреним життям. Сніг тут не виглядає лячно порожнім або безмовним, як у глушині лісу. Він вкритий слідами, продавлений до землі там, де ходять найчастіше, розкреслений слідами лап і копит. Від будинків тягнуться димні шлейфи, повітря просякнуте запахом палкого дерева, чогось хлібного, тягучого, терпкого, з пряним відтінком — може, місцеві варять глінтвейн? Чи зілля якесь? 

Вандербум ковзає поглядом по дворах, по ґанках, по людях. Жінка біля хвіртки струшує килим, змахуючи сніг. Чоловік із санями щось бурмоче під ніс, возиться зі скрученими в’язанками. Діти продовжують галасувати, споруджуючи щось підозріле зі снігу — чи то фортецю, чи то вівтар для жертвоприношень.

Робить ще кілька кроків, плавно, неквапливо, не привертаючи уваги.

Десь ліворуч, на вбитих у стіну гаках, висить мантій кілька, одна поверх іншої, акуратно, без явної охорони. І Рейна, не роздумуючи, ковзає в цей бік, спритно знімаючи верхню. Темно-сіра, з вишитими по подолу візерунками, важка і, хвала Мерліну, тепла.

Відьма швидко накидає її на плечі, заорює поли, глибше ховає обличчя під капюшоном. Холод відповзає від шкіри, залишаючи лише залишкові мурашки, а пальці перестають нити від морозу і заклинання, що не зігріває.

Вандербум навіть відчуває щось схоже на вдячність. Тож на найближче підвіконня, ледь помітним рухом, кидає пару галеонів. Просте «вибачте», без слів і зайвої мороки.

Звертає в бік, виходить на площу. Колодязь стоїть у центрі, дерево, скріплене залізними смугами, потемніле від часу. Вітер грає з мотузкою відра, змушуючи її злегка тремтіти.

Рейна підходить, бере держак, обережно розмотує. Відро йде вниз, у темряву, а потім глухо плюхається у воду. Вона висмикує його назад, легко, механічно, ніби робить це вже в сотий раз і дивиться вниз. Відображення не розпливається, гладь прозора, рівна, як дзеркало.

Та сама блідість, загострені вилиці, краплі талого снігу на віях. Павутинистий шрам на всю щоку, що обрамляє обличчя. Темні, але чітко червоні райдужки.

Гідна захоплення? Вандербум роздратовано пересмикує плечима, відвертаючись і озираючись у пошуках підмоги.

Погляд чіпляється за стару, одягнену в чорне, та сидить на порозі одного з будинків, неквапливо розминаючи в пальцях щось сіре і грудкувате. Вовкоподібний собака, що сидить поруч, віддає якоюсь чужою дворняжці грацією. Густа шерсть, витягнута морда, масивні лапи. Звір смикає вухом, краєм ока стежачи за господинею, поки відьма видихає ще раз. 

Рейна наближається до жінки повільно, кроки глушаться пухким снігом. У повітрі висить запах хвої, диму і чогось м’ясного — мабуть, хтось неподалік готує вечерю. Баба не піднімає голови, продовжуючи неспішно розламувати щось у пальцях. Сухі, жилаві, в тріщинах, під нігтями чорні смуги — чи то від роботи, чи то від часу. Сірі грудки розсипаються в долонях, і відьма розуміє, що це просто хліб.

Собака смикає вухом, уважно стежачи за наближенням. Звір зблизька виглядає ще масивнішим — широкі груди, потужні лапи, густа шерсть, по якій стікали б краплі води, якби він потрапив під дощ. Рейна видихає.

— Вибачте… Здрастуйте, – Вандербум підходить трохи ближче, видавлюючи усмішку. — Не підкажете, що це за місце? 

Старенька повертає голову неквапливо і розглядає Вандербум із легким прищуром. Обличчя заяложене зморшками, на щоці довгий, неглибокий шрам — слід від кігтів.

— Північні болота Форда, – відповідає та спокійно. Голос у неї виявився скрипучий, хрипкий.

Рейна ледь помітно киває:

— А село?

Баба задумливо мружиться, ніби зважує, чи варто взагалі їй відповідати, а потім коротко кидає:

— Вармхольм.

— І скільки звідси до Гоґсміду? – запитує відьма, сподіваючись, що старенька хоч знає, що таке Гоґсмід.

— Якщо пішки, то години три-чотири, не менше, – та знизує плечима, обтрушуючи руки від хлібних крихт. 

Рейна зітхає, обертаючись на село. Будинки, хоч і невеликі, виглядають міцними, дахи під вагою снігу злегка провисли, але ніде не видно слідів запустіння, а з вікон м’яко світиться тепле світло. 

Може, ну його? Залишиться тут, навчиться анімагії, прикинеться дворняжкою і жити буде приспівуючи?

— Дякую, – видихає Вандербум на автоматі. Розтирає замерзлі пальці крізь рукава, розганяючи не тільки кров, а й втому. — А в який бік, не підкажете?

Баба витягує довгий зморшкуватий палець, вказуючи гострим нігтем у дальній кінець села, де дорога йде до лісу, зливаючись із білизною горизонту.

— Ось там перехрестя, – каже вона, посміхаючись. — Таке саме, як і ти. І тобі прямо.

Повільно повертаючи голову, Рейна дивиться на стару впритул, примружившись:

— «Таке саме, як і я»? 

— Роздроблене, потрійне, – пояснює Баба, погладжуючи собаку по голові, і хрипота раптово зникає. — Бідолаха… Прожила так довго, а застрягла на самому початку. Усі знають, що Хранителі мають пройти весь триєдиний цикл, подібно до Богині, прожити «Дівою, Матір’ю і Старою», або «Юнаком, Чоловіком і Старим», як кому завгодно. А ти… Стара, з головою і тілом Діви, і без жодного натяку на Матір усередині. 

Голова йде обертом.

Слова застрягають у черепі липкими водоростями, плутаними нитками, які не витягнути без зусиль. Дзвінка тиша між ними затягується, але стара не відводить погляду, а чекає чогось, і Рейна повільно, дуже повільно, посміхається їй у відповідь — куточки губ смикаються натягнуто, неприродно. 

Робить крок назад. Потім ще один. І ще. Жоден м’яз на обличчі старої не здригається — жінка все продовжує добродушно посміхатися.

— Дякую за допомогу, – кидає Рейна через плече і розвертається. Один крок. Другий. Третій.

Сніг під ногами хрумтить сухо, у морозному повітрі звучить надто голосно, а потім виявляється, що відьма майже біжить. Йде швидко, трохи нахиливши голову, чортихаючись собі під ніс, стискаючи зуби, розганяючи думки, що метушаться в голові, наче метелики, що потрапили в скляну банку. Потім у думках різко стає порожньо. 

Дівчина проводить рукою по шраму. Відчуває його під пальцями — тонкі смужки, чужі. Вандербум проходить крізь село швидко. Будинків усього шість, сім, але за відчуттями, то цілих двадцять або свинцевий погляд просто чіпляється за всі маленькі деталі, на яких зазвичай ніхто не загострює увагу.

Ось діти кидають одне в одного грудки снігу, червоні від морозу, носи облуплені, губи потріскалися. Дорослі — хто лагодить, хто несе в хату поліна, хто змахує з ґанку сніг, перемовляючись.

До кінця села — як палицею кинути.

Повітря здається щільним, як холодне скло, і так само хрумтить, коли вона його вдихає. Груди стискає від морозу, кожна тінь здається довшою, ніж має бути, але Рейна йде, майже не моргаючи. І тільки коли попереду залишається останній орієнтир — старий колодязь, перекошений, — відьма нарешті дозволяє собі сповільнитися. Перевести подих. Кидає на Вармхольм останній погляд, уже розвертається, щоб піти, і тут же різко підстрибує на місці від несподіванки.

— Дивні ви, Хранителі.

Перед нею стоїть та сама старенька. Посміхається так, наче заздалегідь знала, як це буде — що Рейна злякано здригнеться, схопиться за магічну кишеню і паличку в ній, але так і не витягне її, а тільки злісно видихне, стискаючи кулаки.

— Вибачте? – крізь зуби цідить Вандербум, хмурячись.

— Відьми в Ковені готові дітьми пожертвувати, аби побачити або відчути присутність Богині, а такі, як ти, навіть у її бік не дивляться.

— Коли подарована сила виявляється прокляттям, дуже складно добре ставитися до дарувальника, – відповідає Рейна, закочуючи очі. — Звідки ви…? 

Стара посміхається:

— Не кажи, що ти мене не впізнала, – протягує вона, дивлячись з-під лоба.

Голос у неї дивний — тепер то старечо скрипить, то перестає, звучить абсолютно звично і, можливо, віддалено знайомо, через що Рейна мимоволі напружується. 

Старенька крокує вбік, трохи схиливши голову і ковзнувши поглядом вулицею, шепоче:

— Хай там як, а Ковен і Перса не повинні дізнатися ім’я нового Хранителя, якщо ти не хочеш, щоб він повторив твою долю.

О, як цікаво виходить. Тепер-то Вандербум готова повірити в те, що Хаос зжер її мозок безповоротно і повністю, тепер всяка нісенітниця чується. Дуже важко усвідомлювати те, що випадкова бабуся в селі неподалік, абсолютно випадково, виявляється, знає і про Триєдину Богиню, і про Хранителів, і про Ковен, і про Перса Айґіс. 

— Хранительки, – поправляє Вандербум холодно.

Стара тільки махає рукою:

— Хранителя.

Слова невідомої відьми повисають у морозному повітрі, осідаючи чимось липким і гидким, наче снігова крупа, що тане за комірцем.

Рейна мовчить.

Баба дивиться на неї випробовувально, ніби навмисне залишає час на усвідомлення, даючи можливість повною мірою відчути тяжкість сказаного. Вандербум моргає повільно, проводячи язиком по пересохлих губах. У горлі дере.

Сніг продовжує падати. Білий, невагомий, згущується навколо, роблячи простір дедалі тіснішим.

— Не знаю, ким була його мати, — каже стара, похитавши головою, — але повір, вона точно знала, кого народжувала.

Жінка робить легкий крок убік, змахує з плеча пластівці снігу. Говорить спокійно, рівно:

— Перса вже чотирнадцять років жодних записів знайти не може. Стерли дочиста.

Рейна відчуває, як у грудях щось стискається. Те, що говорить ця жінка – нитки, які починають тягнути за заховане всередині, за те, до чого не хочеться торкатися. Але, мабуть, уже пізно. Тонке, ледь помітне тремтіння пробігає по пальцях.

— Та хто ти така? – пирхає Вандербум, різко крокуючи на один крок ближче, у спробі налякати, ніби та має намір вчепитися в стару, струсити її, змусити порозумітися.

Але Стара навіть не відсахується. Тільки посміхається — спокійно, без страху:

— Акуратніше. Тільки камінням не бий, як того хлопчиська.

Вандербум завмирає. Сніг продовжує сипатися з неба, падаючи на вії, але тепер здається колючим, що дряпає шкіру. Баба стоїть перед нею, схиливши голову, з хитрою, майже змовницькою посмішкою.

— Правда-правда мене не пам’ятаєш? – зітхає старенька. — Що, настільки змінилася?

Рейна не відповідає.

Вона дивиться на неї довго, вдивляючись в обличчя, у ці зморшки, у ці темні очі, намагаючись пробитися крізь їхнє відображення, ніби за ними ховається щось іще. Оглядається. Знову дивиться на випадкову незнайомку. 

Знає про Ковен і Персу більше, ніж ті, хто цікавиться повз. Знає саму Рейну, мабуть, особисто. Вовкоподібний собака. На цьому моменті Вандербум могла подумати, що перед нею сама Геката, але Матір не настільки приземлена особистість, щоб по землі шастати та тварин годувати. Хоча хто знає, що на старості років, (у богів взагалі є таке поняття?), на думку спаде. 

— Я можу поставити навідне запитання? – підтискає губи Рейна, зітхаючи. 

— Дивлячись яке, – відповідає старенька, знизуючи плечима. 

— Ти знаєш повне ім’я Перси? 

Стара посміхається, щоб це не означало. Ось тільки тон її тепер чомусь на порядок нижчий і сумніший:

— Вона всім каже, що Персеїда, – вимовляє вона, не поспішаючи. — Цікаво, її родичі культисти здивувалися б? 

— Ім’я. 

Та у відповідь хмикає уривчасто, нахиляючи голову аж надто не по-старечому набік, і каже без сміху, але з відтінком тієї самої всерозуміючої гіркоти:

— Персефона. 

Рейна переводить погляд, оглядаючись. Гілки дерев вкриті інеєм, ніби срібні кістки, і вітер грає в їхньому переплетенні, немов пробуючи витягти музику. Але музика виходить неправильною. Як і все, що зараз відбувається.

Невже?..

Вандербум переводить погляд назад, дивиться на стару ще секунду-другу, ніби намагається побачити в ній когось іще. Намагається скласти воєдино обличчя, погляд, манеру говорити.

І раптом обережно, майже не вірячи у власні слова, вимовляє:

— Чекколі? Ніколетта?

— Ну, пам’ятаєш же, – задоволено киваючи, каже Ніколетта, і в голосі її чути тепле, майже радісне глузування.

Але Вандербум не сміється. Відьма дивиться на колишню напарницю, подругу й колегу, і холод пробирається глибше під шкіру, тепер уже не від зимового повітря.

— Ти ж померла… – повільно вимовляє Рейна.

Чекколі лише знизує плечима.

— Так, – легко погоджується та. — Буває.

Буває.

Рейна моргає. Два рази. Повільно. Потім різко тре перенісся, немов намагаючись розігнати запаморочення.

— Тобто, ти не померла? – зітхає Вандербум, чухаючи потилицю. — Постаріла і переїхала в глибинку? Навіщо?

Але Чекколі заперечно махає головою: 

— Померла.

І це звучить настільки просто, настільки природно, що в Рейни закрадається вкрай тривожне відчуття. Намагається переварити те, що відбувається, але мозок вперто відмовляється складати цю картину в логічний ланцюжок.

Плескає віями, намагається зібратися. А потім, видихаючи трохи тремтячим голосом, майже собі під ніс тихо шипить:

— Я точно вдарилася головою…

Чекколі дивиться на неї й усміхається – якось по-доброму, навіть аж надто.

— Ні, – втручається та в потік думок уголос. — Ти перевтомилася від різкого використання сили та знепритомніла.

Відьма дуже багатозначно мовчить, підкидаючи брову.

А Ніколетта тихо, спокійно додає:

— І тепер, коли твоя свідомість це усвідомлює, я маю лише трохи часу, щоб розповісти, що я дізналася.

Спочатку Рейна фиркає, думаючи, що Чекколі просто жартує невдало, як і сто років тому, але потім приходить невелике усвідомлення. Цей нескінченний, в’язкий холод у кістках, цю дивну, занадто випадкову зустріч, безглуздість того, що відбувається. І тоді думка про померлу Чекколі в її свідомості починає звучати набагато правдивіше, ніж усе інше.

Простір тремтить. Вандербум бачить, як лінії будинків втрачають чіткість, стають акварельними картинками, по яких провели мокрим пензлем. Гілки дерев зливаються в одну розпливчасту пляму.

Намагаючись сфокусуватися, відьма помічає, що і Чекколі змінюється, стаючи такою, якою вона її й запам’ятала сто з гаком років тому: шкіра перестає бути поцяткованою зморшками, постава випрямляється, а волосся тепер не сиве, а густе, довге, каштанове, блискуче. Чорні очі дивляться спокійно, впевнено.

Рейна, моргаючи, встигає пробурмотіти:

— А чому ти виглядала як стара?

Але Чекколі тільки посміхається.

— Слухай уважно, – каже.

І тут усе починає руйнуватися ще сильніше. Слова приходять уривками. Як спалахи в темряві, як частинки фрази, які забирає поривом вітру.

— Це хлопець… – голос Чекколі тремтить, простір рветься по швах. — Йому чотирнадцять років…

Світ вислизає. Пульс гримить у вухах.

— Рейно, Рейно! – крик здалеку, що майже виривається зі свідомості. — Він… тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік! … березня!

Різкий вдих.

Рейно! Рейно!

Груди здавлює. Повітря холодне, колюче.

— І він вчиться в…

Хтось дуже сильно б’є її по обличчю.

Темрява. Вандербум ще не розуміє, де перебуває, не відчуває власного тіла, крім дивного оніміння в кінцівках і болю в щоках. У горлі дере. Десь глибоко, на рівні інтуїції, відьма знає: розум ще не повністю вибрався з порожнечі, але думки починають прояснюватися. 

Свідомість виринає з мороку ривком. Світ спочатку безформний, в’язкий, із хрипким відлунням у голові, з болем, що розтікається від щік до скронь. Пориви холоду пронизують шкіру, немов тисячі крижаних голок впиваються в кінчики пальців, повертаючи в реальність.

Десь далеко, майже за межею сприйняття, звучить голос. Глухий, роздратований, але з тією особливою ноткою тривоги, яку неможливо підробити.

— Дихаєш? – глузливий, навіть трохи самовдоволений тон. — Це вже радує.

Хтось знову трясе її за плечі, а потім — ще один удар по щоці, не надто сильний, але досить відчутний.

Рейна зітхає різко, болісно, закашлюється. Легені наповнюються різким, морозним повітрям, голова гуде, а десь у грудях пульсує відгомін жаху.

— От же вперта, – чужий голос звучить ближче, виразніше. — Думала, якщо замерзнеш на смерть, то проблеми вирішаться самі собою?

Голос жіночий, чіткий, упевнений.

Крізь каламутний погляд, що переливається брижами, Вандербум бачить розмитий силует. Потім — чіткіше. Темні, мигдалеподібні очі, що вперлися в неї з явною сумішшю роздратування і полегшення. Рожеве волосся, укладене безладно, але короткий чубчик все одно, якимось невідомим чином, як завжди, акуратно оформляє обличчя.

Ніккі.

Рейна відкашлюється:

— …Могла б просто пнути.

Ніккі усміхається.

— Я не настільки жорстока, – знизує плечима. — Хоча, якби ти не прокинулася…

Вона легко ляскає її по щоці востаннє.

Рейна знову смикається.

— Гарний слух і нюх на неприємності, знаєш, – продовжує Ніккі, закидаючи голову і похруснувши шиєю. — Ходять чутки в Гоґсміді, що Вандербум із самого ранку не видно, кудись поділася і не поверталася. Ну, а я що? Почула, зацікавилася, почала шукати. Треба ж чийсь зад рятувати.

Рейна нарешті приходить до тями, відчуває тіло: важкість у кінцівках, легкість у голові, ніби вона досі не повністю вибралася з порожнечі. Намагається ворухнутися, але спина негайно відгукується тупим болем.

Як довго Вандербум тут пролежала?

— Чорт… – сипло видихає та, продовжуючи вдивлятися в сніг, настільки білий, що ріже око.

— Так уже, чорт, – підтакує Ніккі. — Відкривай рота.

Рейна не одразу усвідомлює, що це звернення до неї. Повільно піднімаючи голову, бачить, як Ніккі возиться з чимось на своєму ремені.

Склянки. Маленькі, акуратно закріплені ремінцями, що погойдуються в такт рухам, висять на поясі, переливаються безліччю кольорів і стукають одна об одну.

Ніккі знаходить потрібну, клацає кришкою і повертається назад:

— Пий.

Вандербум недовірливо дивиться у відповідь і Ніккі, за всіма канонами виховання Рейни, закочує очі:

— Ти щойно валялася в снігу чорт знає скільки часу. Навряд чи це було корисно для твого організму.

Рейна хоче заперечити, але розуміє, що сперечатися безглуздо. Відкриває рот, дозволяючи Регдолл вилити в неї дві настоянки практично відразу, одну за одною. Ковтає. Гірка настоянка вдаряє в горло вогненним спалахом, і Вандербум придушує бажання закашлятися, відчуваючи, як рідина розливається по тілу, пробуджуючи в ньому давно втрачене тепло. Груди здавлює, немов після довгого занурення в крижану воду їх різко витягли назовні, на світло і повітря. Свідомість прояснюється, звуки стають чіткішими, але разом із цим приходить і втома — в’язка, важка, ніби просочена всім тим, що вона пережила за останні кілька годин.

Поруч Ніккі схрещує руки на грудях, спостерігаючи за нею з виразом абсолютного несхвалення. Її темні очі виблискують у напівтемряві, і навіть у цій похмурій тиші Рейна майже чує, як усередині подруги закипає обурення.

— Ну, ось і добре, – Ніккі робить навмисно повільне зітхання, ніби намагаючись стримати потік емоцій. — Тепер розповідай, якого біса з тобою сталося.

Рейна прикриває очі, проводячи тремтячими пальцями по обличчю, подушечками відчуваючи рубці й запалі лінії. Повіки важкі, думки плутаються, а десь усередині все ще пульсує залишковий холод.

— Посварилися з Професором Муді, – нарешті видавлює Вандербум, і сама відчуває, як усередині щось болісно скручується. — Ну, майже.

Ніккі миттєво хмуриться: 

— Майже?

— Цей чоловік прикидається ним, використовуючи багатозільну, – тяжко пояснює відьма, зітхаючи. Усередині все ниє від болю. — Давай я тобі пізніше розповім. Там на кілька годин мінімум.

— Це він із тебе маскування зняв? – Ніккі скалиться, губи смикаються у виразі відрази.

Рейна відводить погляд, вдивляючись у снігові візерунки на землі.

— Я використала силу, – видихає вона, відчуваючи, як Ніккі напружується поруч.

Тонкий, майже непомітний звук: нігті дряпають тканину рукавички.

— Але я нічого в нього не забрала, – додає Вандербум, перш ніж та встигає перебити. 

Ніккі різко піднімає голову.

— Не забрала? – голос небезпечно рівний.

Рейна відчуває, як її погляд буквально пронизує наскрізь.

— Ти що, зовсім хвора?!

Вандербум мляво усміхається, але швидко зупиняється, бо сміх виходить болючим:

— Що було, те було.

— Та плювати, що було! – Ніккі люто підкидає руки, закидаючи голову назад, немов намагається втримати потік емоцій. — Ти хоч розумієш, наскільки це тупо?!

Рейна не відповідає — вона чудово розуміє. Але Ніккі вже не збирається зупинятися:

— Ти використовуєш дар, від якого в тебе потім в очах темніє, і я тебе п’ять годин шукаю, але замість того, щоб забрати трохи собі та продовжити життя на кілька місяців, ти раптом вирішила що? Благодійністю позайматися?!

Регдолл обхоплює голову руками, а потім різко підкидає їх догори:

— Я зачарую тебе і будеш блювати щоразу, коли дах поїде! О, знаючи твої замашки, це кожні пів години.

Вандербум не витримує. Здавлений, зірваний смішок виривається з її горла, попри те, що груди все ще болять від холоду і втоми.

Ніккі кидає на неї повний роздратування погляд:

— Чого ти іржеш? Я-то можу.

Та кашляє, прикриваючи рот рукою, але куточки губ усе одно застигають у слабкій усмішці:

— Я навіть не сумніваюся.

— От і не сумнівайся, – фиркнула та. 

Регдолл зітхає, проводить рукою по обличчю, трохи охолоджуючи власний запал. Потім нахиляється, спритним рухом підбирає щось зі снігу. Рейна помічає, що це її речі: розкидані, упереміш із білими пластівцями. Магічна кишеня, яка випала під час усієї цієї метушні.

Рейна підводиться, м’язи ниють від затерплого стану, але Ніккі підтримує її, перш ніж та встигає похитнутися.

— Тримай, – та простягає їй речі, після чого чіпко бере під руку. — Ходімо.

Рейна відчуває важкість власного тіла, ніби воно належить не їй. Кожен рух відгукується глухим болем у м’язах, немов застиглих у льоду. Ноги ледь тримають, але Ніккі — тепла, впевнена, вперта – не дає їй похитнутися. Її пальці стискаються на руці Вандербум чіпко, без зайвих слів, без пояснень, без безглуздих запитань, які в такі моменти тільки дратують.

Видихає, відкидаючи голову назад, дивлячись на небо. Воно темне, глибоке, як чорне скло, крізь яке просочується світло зірок. Легкий морозний вітер торкається шкіри, але після того, що вона пережила, цей холод здається навіть приємним, майже цілющим.

— Ти взагалі усвідомлюєш, скільки тобі залишилося? – голос Ніккі перериває її думки.

— Усвідомлюю, – відповідає Рейна, злегка тремтячи.

Її голос усе ще охриплий, але, здається, повільно повертається до звичного звучання. Вона згинає пальці, відчуваючи шорсткість тканини рукавичок, теплу вагу магічної кишені в долонях. Звичні речі, майже заспокійливі.

— Тоді чому поводишся, як довбана самогубця? – Регдолл різко смикає її за руку, змушуючи Вандербум зробити крок уперед. — Гаразд, я розумію, не вбивати, але не забрати хоча б трохи?   

Рейна закочує очі:

— Ми вже це обговорювали.

— Так? – Ніккі фиркає. — Ну тоді, вибач, але я не задоволена такою розмовою.

Регдолл тягне відьму за собою, їхні кроки грузнуть у снігу, тихі хрускоти під ногами — єдиний звук у порожньому лісі. Рейна ковтає, відчуваючи, як залишки гіркоти настоянки все ще печуть горло.

— Ніккі…

— Ні, ну справді, – Ніккі махає рукою в повітрі, її голос сповнений різкою, колючою інтонацією, але не злістю, а скоріше роздратованим занепокоєнням. — Адже так усі роблять, так? Використовують, а, ой, перепрошую, не використовують свій дар, намагаючись врятуватися, а потім валяються в снігу на межі життя і смерті.

Рейна хмуриться, у куточках губ застигає слабкий, втомлений вишкір — зовсім не усмішка, радше жест безсилля, гіркого усвідомлення, що нічого вже не змінити.

Вони йдуть крізь ліс, рідкісні дерева розкидають над ними вузлуваті, потворні гілки, немов гачкуваті пальці стародавніх велетнів, що застигли в імлі. Місяць пробивається крізь крони, розливаючи срібне світло на сніг, роблячи його схожим на крихке скло. Тіні танцюють у напівтемряві, звиваючись, немов живі. Холод ріже обличчя, вітер чіпляється за одяг, проникаючи крізь будь-які тканини, оголюючи до кісток.

Вандербум дихає важко, грудна клітка досі стиснута лещатами наслідків, тіло ослабло, кожен крок дається із зусиллям. Вона відчуває, як Ніккі утримує її під лікоть, стискаючи міцно, але не боляче — упевнено, так, ніби готова спіймати в будь-який момент, якщо та знову почне падати.

— Знаєш, я взагалі-то не збиралася валятися в снігу, – нарешті, відповідає та, голос сиплий, осілий.

— Ага. А я, знаєш, теж не збиралася витягати тебе звідти, – Ніккі закочує очі, рожеві губи тремтять від холоду. 

Вони йдуть далі, залишаючи за собою глибокі сліди в снігу. Ліс повільно рідшає, десь попереду, але все ще навіть не близько, видніються обриси темних дахів, у вікнах яких мерехтять вогні — Гоґсмід.

— Гаразд, хрін із тобою, – нарешті, зітхає Регдолл, немов визнаючи, що зараз із Рейни все одно не витягнути більше, ніж вона вже сказала. — Давай спочатку дійдемо до села, приведемо тебе до ладу, а потім будемо розбиратися, що робити далі.

Вона замовкає, а потім додає з тією самою напівглузливою, безтурботно-роздражливою інтонацією:

— А як повернемося до школи, я під двері цьому виродку насру.

Рейна спотикається, ледь не захлинаючись коротким, здавленим сміхом.

— Ніккі, бляха.

— Що? – абсолютно невинно відповідає та, її губи викривляються в самовдоволеній усмішці. — Хіба він цього не заслужив?

Вандербум хитає головою, відчуваючи, як усередині щось ледь відчутно теплішає. Тяжкість не зникає, слабкість нікуди не йде, але раптово все це стає… простіше. Легше.

Як би Ніккі не лаялася, як би не бісилася, як би не підколювала її — вона тут, і не пухнаста, не нявкаюча. Знайшла її. Притягла назад. Змусила випити настоянки, тримає під руку, веде крізь ліс, не дозволяє впасти.

І, напевно, це єдине, що зараз справді має значення.

Життя Вандербум — аморальність. Красива, груба, позбавлена смаку, стервозна, граціозна, безглузда. Пігулка для загублених, світло в кінці тунелю. Її життя — постійне неприйняття своєї природи, приховування “себе” під маскою “для інших”, що вже вичерпало всі запаси. Важкий аромат недоторканності й дощу на плечах, відчуття чужих поглядів на шкірі, хвороблива усмішка. Засудження від інших, надія на прийняття від “них”. Її аморальність полягає в бунті проти себе ж, її надія на покаяння — карта “Вежа” в Таро.

Вандербум живе всупереч.

Всупереч здоровому глузду, всупереч власній природі, всупереч світові, який, здається, народжує її щоразу наново, тільки щоб знову жбурнути в бруд. Її існування — аморальність. Груба, несмачна, безапеляційна. Красива у своїй жорстокості, вишукана у своїй нещадності.

Вона йде, і сніг хрумтить під ногами, білий, як порожні сторінки, які ніколи не заповняться чесністю. Її маска з плоті й кісток давно вросла в обличчя, але зараз — зараз, коли Ніккі поруч, коли вітер рве її плащ, коли ніч шепоче щось невиразне на вухо, — вона почувається без шкіри. Оголений нерв серед зимового лісу.

І все ж — тепліше.

Ніккі поруч. Сильна, роздратована, розлючена, як завжди, але поруч. А значить, усе ще можна дихати.

Але дихати не означає не тонути.

А Чекколі?

Що це взагалі було? Сон? Видіння? Чи її власна свідомість, що розіграла злий жарт в агонії?

“Новий Хранитель”…

Ці слова – як скалка під нігтем, вони не виходять із голови, хоча Рейна знає: їй байдуже. Не її турбота, не її проблема. Вона не шукає сенсів, не рятує нікого, крім себе. Вона не була і не буде нічиїм захисником. Як показала практика, зараз Вандербум ледь може захистити себе.

Рейна моргає, свинцевий погляд розфокусований, думки грузнуть у сніговій імлі. Вдалині вже видно світло Гоґсміду, але вона залишається там — у темних куточках своєї свідомості, де снігопад зі спогадів змішується з голосами, яких більше немає.

Вона не буде нікого оберігати. У неї своїх проблем вистачає. І тепер їх тільки додалося.

А ще…

Джордж.

Тепло його долонь, тепла насмішка в очах, приємний безлад, який він приносить із собою.

Рейна абсолютно впевнена в тому, що він дізнається правду — і злякається. Звичайно, злякається. Хіба можна не злякатися того, що вона собою являє? Надто різні. Він — сонячний ураган, вона — шторм у порожнечі. Він — сміх, навіть коли навколо руйнується світ, вона — мовчання перед бурею.

Та й усе ж, щойно навчальний рік закінчиться — вони більше ніколи не побачаться. І не важливо, чи це станеться тому, що Вандербум відшукає сферу і нарешті заляже на улюблене дно, чи тому, що помре. 

Пальці мимоволі стискаються в кулак.

Будиночки попереду розмиваються від слабкості в очах, і раптом вона усвідомлює, що Ніккі розмовляє з нею.

— Що?..

— Я кажу, ще трохи, і ми там, – Ніккі примружується. — Ти чого?

Рейна кліпає:

— Нічого.

Нічого.

Але тоді чому всередині все продовжує руйнуватися?

І чому так хочеться, щоб після всього цього сьогоднішнього місива, її просто хоч хтось обійняв?