Розділ 14, у якому все, що відбувається, від і до, передрікає зародження божевілля.

Самотність небезпечна. Вона викликає залежність. Вона стає звичкою, коли ти розумієш, наскільки самотність може бути спокійною і тихою. І більше не хочеться мати справу з іншими людьми, бо вони забирають енергію. Хоча, як казала одна відома всім Змія з найліпшої, на мою скромну думку, найкращої казки всіх часів і народів — серед людей теж самотньо. Але сьогодні ми відійдемо від звичної нам теми «самотності в натовпі» і запам’ятаємо одну просту річ, раз і назавжди. 

Самотність, усе ж таки, небезпечна. Вона доводить до гарячки навіть наймінімальніший Хаос. Руйнівна, затягує, викликає звикання. А залежні від чогось люди можуть подаватися і в абсурд, і в самоушкодження. Чого тільки люди не зроблять заради самотності. 

На що тільки Рейна не готова піти заради того, щоб знову віддалитися від людей. Щоб не чути гучних компаній, не проходити повз або не сидіти з ними за одним столом. Їй усе ще здається, що та божеволіє, оточуючи себе людьми. Думає не так, говорить, мислить — усе не те. І саме тому, для того, щоб привести розум, як їй здавалося, до ладу, і нарешті закінчити перевіряти нескінченні роботи від учнів у передріздвяній кондиції, Вандербум обрала найвтішніший, на її думку, варіант.

Опинилася в лікарняному крилі. 

Але повернемося до цього трохи пізніше.

***

Еленора, дивлячись на весь обсяг додаткової роботи із Захисту від темних мистецтв, який на неї раптово скинули, встигає тільки читати, їсти й спати. Про пошуки та розгадування сімейних таємниць своєї сусідки по кімнаті не може бути й мови. Мунбрук завжди думалося, що вона — зразкова учениця, так, можливо, не гучна і не така вже й активна, але здібна, розуміється на матеріалі. Вона ґрифіндорка, а значить смілива і наполеглива. Здаючи вже четвертий додатковий реферат на тему, якої вони навіть особливо не торкалися на уроках, і отримуючи від Професора Муді незадоволене «задовільно», Еленора, виходячи з класу під пильним поглядом магічного ока викладача, тільки й може, що стримує неприємне тремтіння. 

Не любить вона таких. Вічно вимогливих, незадоволених, але водночас шанованих і всіма шанованих… чоловіків. Від них мороз по шкірі, від їхніх поглядів тіло стає липким, смердючим, що хочеться якнайшвидше помитися, а через здогадки про їхні мотиви, чого вони насправді хочуть і що переслідують — голова завжди йде обертом. 

Її батько був таким самим. 

Ні, навіть гіршим.

Еленора йшла коридором, міцніше стискаючи книжки, наче це могло хоч трохи захистити її від відчуття липучого бруду, що осідає під шкірою. Він не просто ламав — він виліплював із людини зручну форму, виточуючи її словами, поглядом, наказами. Він не підвищував голосу, але кожне слово било точно в ціль, точніше, ніж будь-яке оглушливе закляття.

Дівчина має бути скромною.

Жінка має бути покірною.

Віра — твоя єдина дорога до очищення.

І все, що вона робила, все, про що вона думала, кожен її крок мав бути виправданий. А якщо ні? Тоді вона нечиста. Помилкова. Мама померла, тому що була такою ж. Неправильною. Монстром. Її гріхи перетекли в неї, в Еленору, і тепер батько намагався вигнати їх, слово за словом, погляд за поглядом. Називав «моєю найдорожчою» і прикидався люблячим батьком перед парафіянами, але за зачиненими дверима…

Мунбрук ледь стримала тремтіння, притискаючи книжки до грудей сильніше, звертаючи за ріг.

І тут же натрапила на Еребуса, підстрибуючи на місці від раптовості.

— О, білявочко, привіт, – сказав той, помітивши чарівницю, і нахилив голову, трохи примружившись. — А ти…

Еленора завмерла, потім ковзнула поглядом за його плече. Він один. Навколо — теж нікого. Вона не знала, чи викладають бобатонцям щось у їхній кареті й чи вчаться вони взагалі між випробуваннями, разом зі сніданком, обідом і вечерею, але його самотні мандрівки замком під час уроків злегка напружили Мунбрук.

— Рейна на Захисті, у четвертокурсників, – випалила Еленора, заздалегідь припускаючи, що невгамовний племінник може шукати свою тітоньку, і вже починаючи робити крок убік, щоб піти.

— А? Ні, надто вона мені зараз потрібна, – спокійно сказав Еребус, хитаючи головою, поки дівчина здивовано підняла брови. — Я тебе шукав і якраз хотів запитати, чи не зайнята? 

У животі щось неприємно стиснулося. Вона тут же згадала їхню розмову кілька днів тому, коли він перед усією школою і відшитими ним дівчатами, запросив її на бал. Так, за компанію. Це здавалося звичайною ввічливістю і звичкою бути в усьому галантним, поміченим. Але тепер, стоячи перед ним, відчуваючи цей погляд карих очей, спостерігаючи за легкою посмішкою, Еленора припустила, що все не просто так.

І вже нова, іншого штибу, тривога, підкралася і стала дихати прямо в спину.

Від таких чоловіків, як Муді, її корючило, але їх вона хоча б розуміла. Методи були очевидні. Але хлопці на кшталт Еребуса? Вони ховали свої наміри під масками люб’язності, плавних жестів, м’яких усмішок. Вони тримали спину прямо, говорили гарно, добирали слова, від яких ставало ніяково і тепло водночас.

Еребус нахилив голову трохи вбік, спостерігаючи за мінливим виразом обличчя.

— Так дивишся, ніби я хочу запропонувати щось свідомо непристойне, – голос звучав легко, трохи глузливо.

А може, даремно вона так із ним? Цей бобатонець з усіма себе так поводить, не тільки з однією Еленорою. Характер у нього такий. Мунбрук сказала б, що котячий — вільний, упевнений, незалежний.

— Просто… несподівано, – відповіла Мунбрук, роблячи невеликий крок назад.

— Так? – він усміхнувся ширше. — Але на бал піти ти погодилася. Ще не передумала?

— Е-е-е-е, – Еленора злегка зам’ялася, міцніше стискаючи корінець книжки, що не сховалося від уважних хижих очей. — Ні? Не передумала.

— І що ж там за тип такий, що не покликав тебе? – примружився Регдолл, схрещуючи руки на грудях. 

Еленора ледь помітно повела плечима, ніби відганяючи неприємні думки.

— Просто друг, – відповіла та, не дивлячись на Еребуса.

Він не став приховувати скепсису, тихо хмикнувши:

— Друзі, гадаю, так не чинять.

Мунбрук роздратовано зсунула брови, але промовчала. Звісно, він мав рацію, і вона це знала. Якби гаффелпафець був просто другом, вона б не стояла тут із грудкою в горлі й цим неприємним відчуттям у грудях, ніби її викинули за борт, навіть не пояснивши, за що.

Еребус тим часом смирив її задумливим поглядом, помічаючи, як дівчина поникла, а потім, не давши їй часу на відступ, легко взяв під руку. І Еленора сіпнулася так різко, ніби вдарило струмом. Вона відсахнулася, висмикнувши руку, і на якусь мить у вічно меланхолійних очах промайнув страх.

Регдолл одразу ж зупинився. Його легка усмішка сповзла, а погляд став уважним, оцінювальним.

— Боже, вибач, – Еленора одразу ж відвела погляд і ніяково видала. — Я… не звикла.

Регдолл мовчав. Оглянув її з ніг до голови, немов збираючи докупи якісь деталі, а потім, на її полегшення, відвів тему вбік, ніби нічого не сталося.

— Ах так, про що я хотів із тобою поговорити… – голос знову став легким, але трохи менш глузливим. — Цей рудий ще не запросив пенсіо… а-а-а-а-а, тітоньку, на бал?

Еленора глибоко зітхнула, оговтуючись.

— Не знаю, – знизала плечима. — Але, здається, після уроку танців напруга між ними спала.

Еребус підняв брови:

— Цікаво. І що ж там було?

— Нічого особливого, – відрізала Еленора, сподіваючись, що він не почне розпитувати.

Але Еребус явно не збирався залишати тему. Він дивився на неї так, ніби «нічого особливого» в його розумінні звучало як: «та тут просто Пекло творилося, але я тобі не розповім».

Мунбурк покосилася на нього, а потім, вирішивши змістити фокус розмови, кинула недбало, з ледь помітною посмішкою:

— Хоча, знаєш, тобі все ж не пощастило мати в партнерках мене. Я не вмію танцювати.

— Та і я теж, – Еребус несподівано знизав плечима.

— Ти? – здивовано підняла брови Еленора.

— Ага, – усміхнувся він. — Мати намагалася привчити, по заходах та балах усяких водила. Але щойно зрозуміла, що головна зірочка в нашій сім’ї це Нюкта, так одразу перестала.

Еленора трохи насупилася, перепитавши: 

— Нюкта?

— Богиня нічної темряви, – Еребус тут же невдоволено фиркнув. — Жартую. Молодша сестра.

— О, – протягнула Еленора, злегка здивована не стільки фактом, скільки незвичним тоном.

— Ага, «о» — ідеальний опис, – передражнив Регдолл, закотивши очі. — Нюкта — ідеальна дитина, знаєш. Розумна, талановита, красива. Нюкта в нас і танці, і музика, і малювання, і мови, і навчання «на відмінно». Гордість сім’ї, мрія будь-якої матері.

Еленора уважно подивилася на бобатонця, вловивши в голосі щось… складніше. Не просто роздратування, а й, можливо, тінь чогось більшого, неприємного, але й… справжнього. Не награного, не самовпевненого, не артистичного.

— Ти її не любиш? – акуратно й тихо поцікавилася Мунбрук, підійшовши трохи ближче.

Еребус скривив губи в дивній усмішці:

— Скажімо так… у нас складні стосунки.

— Вона молодше?

— Років на два, – кивнув він, а потім, хмикнувши, додав: — Утім, якщо раптом побачиш десь ідеальну дівчину з пафосним виразом обличчя, у дорогій мантії та з усвідомленням власної значущості в кожному жесті — ось тоді можеш бути впевнена, що зустріла Нюкту Регдолл Молодшу.

— Молодшу? – зацікавлено підібгала губи Еленора, але в думках тут же поставила галочку: прізвище. Тепер-то вона точно згадала його прізвище. Можна продовжувати шукати далі.

— Назвали на честь тітки, маминої сестри, – зітхнув Еребус, трохи насупившись. — Що-що, а свою сестру мама… любила. І символізм в іменах, мабуть, більший за всі інші, – і тут же, немов за клацанням пальців, він переключився: — Треба б їх звести.

Еленора не зрозуміла: 

— Кого?… 

— Рейну і цього рудого, як його там? – підбадьорився Еребус, навіть різко смикнув головою, немов відганяючи непотрібні думки геть.

— Джорджа? – уточнила Мунбрук.

— Та вони там усі на одне обличчя, я, що, розбираюся? – фиркнув Регдолл. 

Еленора зчепила пальці, примружившись:

— І чому тобі так хочеться Рейну… з ним звести? Мені здавалося, їй і самій дуже добре.

— Ось і тому. Самотність її пожирає, – усміхнувся Регдолл, зітхнувши. — Потрібен цій мадам хтось, хто міг би її добряче так струсити.

— Думаєш? – Еленора мимоволі завмерла.

— Знаю, – вимовив він твердо. — Я так здивувався, коли вона розреготалася тоді за столом. Скажу по секрету, Рейна реготати не любитель, ну, раптом не помітила. За останні років п’ять, коли вона приїжджала в гості, так узагалі — обличчя камінь каменем.

Еленора задумалася, згадуючи. Справді, Рейна рідко посміхалася, а вже, щоб сміятися… Але чи було це через самотність, чи просто частиною її характеру? Мунбрук здавалося, що Вандербум просто така за своєю природою і її це не бентежило.

Напевно, це єдине, що в ній Еленору не бентежило.

— Та й ти бачила, якими очима він на неї дивиться? Особливо, коли я її запросив? – Еребус трохи подався вперед.

— Якими? – Еленора моргнула, збита з пантелику.

Еребус закотив очі:

— Важкий випадок.

— Ні, правда, – з підозрою примружилася Мунбрук.

— Ну як би тобі пояснити, – Еребус склав руки за спиною, неквапливо походжаючи перед нею. — Таким поглядом людина дивиться тільки на того, хто їй дуже, дуже цікавий.

— Він і на близнюка свого так дивиться, – пожартувала Еленора.

— Ха, смішно, – скривився Еребус, але очі блиснули забавою. — Ні-ні-ні, тут зовсім інше.

Вона тільки хмикнула, не бажаючи вдаватися в аналіз чиїхось почуттів, особливо якщо це стосувалося Вандербум. Їй би зі своїми розібратися і розкласти скелети в шафі сусідки по поличках. Мунбрук швидко глянула на Еребуса — а він… може допомогти.

Між ними повисла пауза, але не незручна — радше задумлива. Еленора перевела погляд убік, і Еребус, наче прокинувшись, запитав:

— А куди прямуєш?

— До Зали Кубків, – тихо відповіла та. — Потрібно дещо знайти.

— О, я з тобою.

Еленора вже відкрила рота, щоб сказати «ні, не треба», але тут їхню увагу привернули кроки зверху.

На сусідньому сходовому прольоті, за кілька метрів від них, виникли дві знайомі постаті. Мінерва Макґонеґел стояла перед Муді, в голос вичитуючи його. Її губи були стиснуті в тонку лінію, а жести підкреслено різкі. Дикозор, своєю чергою, виглядав не надто збентеженим, але все ж таки слухав.

— Незбагненно, Аласторе! – Професорка майже зривалася на крик. — Як вам тільки в голову могло прийти таке! Круціатус! Непростиме закляття! На уроці!!!

Еленора й Еребус переглянулися.

***

У Великій залі панував звичний передріздвяний хаос. За ґрифіндорським столом вирували жваві обговорення: хто з ким піде на Святковий бал, які мантії краще вибрати, і що робити тим, хто так і не знайшов собі пару. Учні гарячково дописували останні домашні завдання, переписували нотатки в більш організованих друзів і квапливо доїдали сніданок, час від часу кидаючи погляди на викладацький стіл — раптом якийсь професор вирішить закінчити трапезу раніше і тоді доведеться теж поквапитися.

— Та ти просто ревнуєш! – роздратовано вигукнула Герміона, голосно грюкнувши ложкою по столу.

— Хто, я?! – обурився Рон, схрещуючи руки на грудях. — Пф, та чого мені ревнувати? Я просто не вірю, що хтось уже запросив тебе.

Гаррі, що сидить поруч, ніяково відсунув свою тарілку, ніби збираючись відступати від бурі, що насувається.

— Може, тобі й не віриться, але це так, – Герміона примружилася і з гідністю відвернулася, знову взявшись за сніданок.

— Ти просто не хочеш говорити, хто він, бо його не існує! – не вгамовувався Рон, жуючи шматок тосту.

— А ось це вже нахабство!

— Ох, заради Мерліна! – раптово втрутився Фред, перекочуючи в руці сплюснутий шматочок хліба. — Рон, замовкни. Герміоно, не гнівайся. 

— Але вона…

— Ні, ніякого «але»! – Фред підняв руку, припинив спробу брата продовжити й зробив ковток гарбузового соку. — Сам проґавив свій момент, сам і розбирайся.

Рон щось невдоволено пробурмотів, але більше не заперечував.

Джордж, який увесь цей час ліниво колупався в яєчні та сміявся від суперечки між молодшим братом і його подружкою, неуважно оглядав стіл, аж поки раптом не зрозумів, що когось не вистачає. 

— А де Рейна? – запитав він, глянувши на Фреда.

— Знову за своєю ненаглядною не стежиш? – Фред задумливо постукав пальцем по підборіддю. 

— Здається мені, що стеження — це останнє, що може знадобитися, щоб вибудувати гармонійні стосунки, – з награною важливістю і неприхованим сарказмом, невинно протягнув Джордж. — Спробуй якось…

— Вау… Мій брат прийшов до тями, та що за щедрість божественна? – хитро посміхнувся Фред, легко вдаривши брата ліктем у бік і теж оглянув стіл уважніше. — Може, як завжди? Ходить, блукає, від людей шарахається? 

— Не шарахається вона від людей, – фиркнув Джордж. 

— А ти вже все знаєш, так? – глузливо фиркнув у відповідь Фред. — Але я, якщо чесно, з учорашнього дня її не бачив.

Джордж задумався, згадуючи, коли він востаннє бачив Вандербум. Так, теж учора, за сніданком. Потім у коридорі перед уроком четвертокурсників, а потім… А потім на їхній урок вона так і не з’явилася. Рейна в кабінеті Грізного Ока стала настільки невіддільною частиною, що, здавалося, зливалася з інтер’єром, тому ніхто й не помітив її відсутності. 

Хлопець глянув на близнюка. Фред, напевно, дійшов того ж самого висновку.

— Дивно, – Джордж злегка насупився. 

— А чого дивного у твоїй Вандербум немає? — хмикнув Фред, знизавши плечима. — Перед цим у них якраз був урок із четвертим курсом… – близнюк повернувся до трійці, що тихо сперечалася. — Гей, ви! Куди Вандербум поділися?

Герміона осіклася, до цього мовчки колупаючи ложкою вівсянку, відводячи погляд убік:

— Ну… а…

— Що? – Джордж підняв брову.

Але перш ніж Герміона встигла відповісти, поруч із ними на лавку сіла Еленора, безцеремонно поклавши перед собою кілька перев’язаних чистих сувоїв.

— Вона в лікарняному крилі.

Настала пауза. Навіть Рон і Гаррі, до цього занурені у свою розмову, різко замовкли.

— Чого? – Джордж швидко обернувся до неї, знизивши тон.

Убилася на сходах? Посварилася зі слизеринцями? Мадам Трюк змусила скласти ще один іспит?

Еленора пожувала шматок тосту і, бачачи, як усі на неї дивляться, ніяково додала:

— Як я зрозуміла, Професор Муді демонстрував для четвертого курсу застосування закляття Круціатус і як йому протистояти…

За столом запанувала гробова тиша.

— Ми його відмовляли! – вигукнув Рон, вчепившись у край столу, немов намагався виправдатися перед усіма одразу.

— Так, але… – почав Гаррі, але зупинився.

Джордж різко поставив кухоль із чаєм назад на стіл, шоковано переглянувшись із близнюком.

— Почекай, – усе всередині Джорджа миттєво похолоділо. — Ти хочеш сказати, що він застосував на Вандербум…?

— Не те щоб вона була сильно проти, – несподівано вставив Гаррі, чим викликав на себе похмурі погляди одразу кількох людей.

— Це ще що означає? – практично тієї ж миті вибухнув Джордж, блиснувши очима.

— Ну, вона… не чинила опору, – Гаррі зам’явся. — І не кричала… голосно.

— Не кричала? Голосно? – Джордж ледь не схопився. — Ви серйозно?

— Послухай, Дикозор не став би цього робити без дозволу! – втрутився Рон.

— Дозвіл? – Візлі дивився на них так, наче всі вони, поголовно, збожеволіли.

Фред поклав руку йому на плече, але сам виглядав не менш схвильованим.

— І як вона? – запитав Джордж в Еленори, показово відвертаючись від тріо, які все продовжували виправдовуватися.

— Я заходила до неї вранці, – Мунбрук знизала плечима. — Усе в нормі. Думаю, їй просто потрібно кілька днів, щоб оговтатися.

У нормі?

Що взагалі означає «в нормі» після Круціатусу?

Джордж мовчки піднявся. Він навіть не помітив, як ноги самі понесли його до виходу.

— Куди ти йдеш? – запитав Фред, насупивши брови.

— Провідати.

— Джордже, зачекай, – тихо промовила Еленора, намагаючись перехопити й злегка смикнути його за рукав мантії. — Мадам Помфрі просила її не турбувати.

Він на секунду зупинився, повертаючись до Мунбрук:

— Я не буду її турбувати.

Еленора нічого не сказала, лише зітхнула, відпускаючи краєчок рукава мантії.

— Може, краще надішлемо їй обідок від унітаза? – крикнув навздогін Фред. — Ну, щоб не сумувала за шкільними буднями!

Джордж хмикнув, легко хихикнувши, але продовжив шлях, потихеньку повертаючись до того, від чого намагався тікати. До своїх думок.

Муді.

До цього моменту Джордж ставився до нього радше з повагою, нехай і з обережністю. Він бачив, як той спритно відловлював студентів, як передбачав їхні витівки й давав їм прочухана краще за будь-якого іншого професора, як справедливо ставився до тих, хто зарозумілися, і як, на перший погляд, легко і невимушено підколював Рейну на уроках. Візлі здавалося, що ці двоє цілком собі спрацювалися.

Зараз же все в ньому кипіло. Кроки ставали швидшими. Джордж ніколи не вважав себе особливо принциповим. Але одна справа — суворість, а інша…

Тортури.

У грудях щось стиснулося від мерзенного усвідомлення. Молодший близнюк Візлі навіть не знав, як тепер дивитиметься на цю людину, якою, можна сказати, трохи захоплювався. 

А був би на місці Рейни хтось інший, Джордж повівся так само? Так, звичайно. Якби на її місці були Рон, Герміона, Гаррі, Джордан, Анджеліна, Кеті, він би негайно засумнівався в здоровому глузді Дикозора. Але, через те, що зараз постраждала саме Рейна, йшов той набагато швидше, ніж зазвичай, і реагував яскравіше, практично біг, перестрибуючи через кілька сходинок одразу.

Коли Джордж дійшов до лікарняного крила, він на секунду зупинився. Вдихнув. Видихнув. І штовхнув двері, намагаючись не видавати шуму.

Тут пахло травами, мазями, десятками різноманітних зілля і що, найцікавіше й найдивовижніше для хлопця, стерильністю. Візлі очікував побачити що завгодно: може, Рейну, що лежить у ліжку, вкрита по самі вуха, з блідим обличчям. Може, її, що глибоко  спить від зілля.

Але він побачив зовсім інше.

Вандербум сиділа на лікарняному ліжку, підклавши подушку під спину, і спокійно попивала собі чай. В одній руці вона тримала кухоль, в іншій — перо, яким щось виводила на пергаменті.

Поруч із нею, на стільці, сидів Професор Муді.

Вони тихо розмовляли.

 Джордж завмер. Кинувши погляд на сусідній стілець, він помітив стопку неперевірених конспектів і кілька знайомих тек, які Рейна могла тягати із собою в магічній кишені на дозвіллі. Усе його напруження раптом змінилося розгубленістю. Рейна? Після всього цього? Муді? Спокійно сидить поруч, як ні в чому не бувало?

Візлі спробував обережно прислухатися. 

— …не сильно кричала? – ліниво запитала Рейна, опускаючи кінчик пера в чорнило. 

— Не сильніше, ніж ти, – хмикнув Професор Муді, як здалося Джорджу, з якоюсь новою інтонацією. 

— Мило, – фиркнула Вандербум, зітхнувши. — Ти міг попросити що завгодно, але обрав довести до…

— Я багато до чого хочу тебе довести, але наша розмова вже як хвилину не є приватною, – Професор прочистив горло, заговоривши голосніше, і Візлі зрозумів, що той його помітив від самого початку. — До вас, Вандербум, відвідувач. 

Рейна спочатку підняла брову, не відриваючи сірих очей від пергаменту, але за мить усе ж перевела погляд на Джорджа, який чекав у дверях. Рейна спокійно кивнула йому на знак привітання, а куточки губ здригнулися в легкій усмішці, ніби вона зовсім не була здивована його появою.

Джордж повільно кивнув у відповідь, хоча посмішка, що він видавив, вийшла напруженою. Звісно, адже Візлі все ще не переставав буравити Професора поглядом у спину. Муді, тим часом повільно піднявся зі стільця, спираючись на свій посох, і ледь нахилився до Вандербум.

Суха, важка долоня лягла їй на плече, легко й підбадьорливо поплескавши.

— Залишилося ще чотири рази. Подивимося, на скільки тебе вистачить, гадино, – прошепотів він ледь розбірливо, так, щоб тільки одна відьма змогла почути й зрозуміти.

На обличчі Рейни нічого не здригнулося, але Джорджу здалося, що її пальці трохи сильніше стиснули перо.

Муді випростався і зробив крок у бік виходу, кидаючи в його бік ледачу репліку:

— Не напружуйте дівчину, Візлі.

Джордж фиркнув, але нічого у відповідь не сказав. Він дивився Муді в спину, поки той віддалявся. Гад старий. Коли двері за ним зачинилися, він повернувся до Рейни.

— Знаєш, – Візлі видихнув, схрестивши руки на грудях. — Ти з усіма своїми кривдниками милі бесіди водиш?

Вона тільки знизала плечима, не відриваючи очей від хлопця і роблячи новий ковток чаю:

— Можливо.

— Він запустив у тебе тортурним прокляттям, – з ноткою прихованого роздратування прошипів Джордж. — Це неправильно.

Рейна знову знизала плечима й абсолютно незворушно відповіла: 

— Можливо. 

— І бридко, – додав Візлі, незрозуміло насупившись. 

— Рада, що ти так вважаєш, – зітхнула Вандербум, відставивши чай на тумбочку. 

Джордж усміхнувся і присів поруч, нарешті оглядаючись. Так, на сусідньому стільці й справді лежала значна гора неперевірених конспектів і домашніх робіт.

— Серйозно? – обурився той, вказуючи на папери. — Тебе навіть не позбавили від роботи?

— О, що ти, – Рейна тільки хмикнула. — Мадам Помфрі просто обожнює займатися освітньою бюрократією у вільний час. Це її. 

Джордж зітхнув, усе ще не до кінця розуміючи, як реагувати на її спокій, але неприховано тішився з того, що Рейна, на його скромну думку, була в порядку — кепкувала, іронізувала, але водночас поводилася абсолютно відсторонено. Щоб відволіктися, він почав роздивлятися речі на тумбочці поруч із її ліжком. Чай, порожня фляга, яку, мабуть, забув Дикозор, кілька маленьких згорнутих пергаментів…

Його увагу привернули акуратні малюнки, виконані вугіллям і чорнилом.

— Ти малюєш? – здивовано запитав той.

Рейна миттєво пирхнула і швидко забрала листки, складаючи в невелику стопку.

— Вночі нічого було робити, – відповіла та, стиснувши губи.

— Що, навіть сонної настоянки не дали? – Джордж здивовано підняв брову.

— Як бачиш, ні, – відьма схрестила руки на грудях, дивлячись на Візлі з-під лоба.

— Дай подивитися, – невинно запропонував він, простягаючи руку.

— Ні.

— Ну давай.

— Ні.

— Я все одно побачу, – Джордж усміхнувся, а звична хитринка повернулася в голос.

— Мрій, – Вандербум звично закотила очі, поморщившись. 

Рейна стиснула малюнки в долонях і запхнула їх під подушку. Джордж пирснув, підперши підборіддя долонею. 

— Так поводишся, бо мене малюєш, так? — підколов Візлі.

— Звісно, – Рейна закотила очі.

— Можливо, ти таємно захоплюєшся мною і на самоті накидаєш мій прекрасний профіль? – продовжував Джордж, хихикаючи й погойдуючись на стільці.

— Візлі… – Вандербум скривилася, фиркаючи.

— Може, в тебе є мій портрет, де мене нещадно зжирає дракон і я більше тебе не напружую? – Джордж розсміявся, відчуваючи, як напруга, нарешті, починає відпускати.

Рейна відмахнулася, ховаючи легку посмішку.

— Саме такий і є. 

— О, зрозуміло все з тобою, – саркастично протягнув Візлі й театрально зітхнув, похитавши головою. — Ось так ти до свого героя-рятівника ставишся…

Рейна тільки хмикнула, ховаючи легку посмішку за черговим ковтком чаю. Мабуть, нескінченного.

— А добре малюєш? – раптово поцікавився Візлі, глянувши на неї з-під рудих пасом, що злегка падали на очі.

— Я не малюю, – Вандербум підняла брову і подивилася на нього, ніби той щойно запитав щось абсолютно безглузде. — Тобі здалося.

— Оу, тоді перевірмо, — миттєво відреагував Джордж, випрямляючись на стільці й хитро посміхаючись. — Намалюй мене.

— Навіщо? – зітхнула відьма, приречено хмикаючи.

— Щоб з’ясувати, чи правда мені здалося, – немов це було очевидно, кивнув хлопець у відповідь.

Рейна втомлено зітхнула, але, зрозумівши, що інакше він не відчепиться, все ж потягнулася до чистого невеликого пергаменту і чорнильного пера.

— Тільки не скигли потім.

Вона швидко накреслила на пергаменті просту дитячу фігурку: кружечок замість голови, палиця замість тіла, дві палиці замість ніг і три волосинки, що стирчать. Закінчивши, Вандербум мовчки поклала «шедевр» перед ним, переконана, що Візлі розчарується і нарешті дати спокій.

Але Джордж раптом розреготався.

— Ти жартуєш? Це ж ідеально! – він схопив малюнок, оглянув його з різних боків і зробив серйозне обличчя. — Думаю, я повішу це над своїм ліжком і буду всім розповідати, хто автор цього шедевра.

Рейна фиркнула:

— Ні.

Вона потягнулася, щоб забрати аркуш, але Джордж вправно притиснув його до грудей, а потім швидко запхав у кишеню мантії.

— Пізно.

— Візлі… – попереджувально протягнула Рейна, примружившись.

— Вандербум… – піддражнив він у відповідь, копіюючи страхітливу інтонацію.

І тут погляд карих очей зачепився за куточок пергаменту, що стирчав з-під подушки. У пориві цікавості Джордж швидко потягнув за нього, перш ніж Рейна встигла його зупинити.

— Ти… – різко цикнула вона, але було пізно.

Джордж розгорнув аркуш і завмер.

На ньому був разюче детальний начерк пейзажу — мис, що обривається в бурхливі хвилі. Скелі, підточені часом, висока трава, злегка пригнута вітром… Усе намальовано точними лініями, ніби художник запам’ятав кожну деталь.

Він кілька секунд мовчки роздивлявся роботу, а потім підняв погляд на винуватицю.

— Ну? – Рейна закотила очі.

— Казала, що не малюєш, – спокійно почав той, знову опустивши погляд до чорнильного начерку.

— Не малюю.

— Ага, звісно, а це що? – Джордж постукав пальцем по малюнку.

Вона лише знизала плечима:

— Мис Менор.

— Намальований, – додав Візлі. 

— Ну, так, – кивнула Вандербум. 

— Тобою, – і закінчуючи, влучив просто в точку. 

— Хто тобі таку нісенітницю сказав? – але Вандербум не здавалася до останнього.

Джордж кілька секунд мовчав, знову розглядаючи малюнок. Він був справді гарний. Зітхнувши, він акуратно повернув листок їй у руки.

— Як скажеш, – він усміхнувся і злегка нахилився вперед, лукаво примружившись. — То ти підеш зі мною на бал?

Рейна моргнула.

Тиша.

Через кілька секунд Вандербум стиснула губи, похитавши головою:

— Отже, ти не провідати мене прийшов і не поцікавитися, як же погано я почуваюся, а щоб просто… 

— Е-е-е-й! – Джордж обурено підняв руки й тут же підхопив, нахиляючись ближче. — Взагалі-то, я за тебе переживав. Знаєш, навіть пропустив майже весь сніданок, щоб тебе провідати.

— Ну так, вірю, – Рейна скептично підкинула брову. — А Фред що, відмовити тебе не намагався?

— Тільки запропонував відправити тобі ободок від унітаза, – знизав плечима Візлі.Відьма вражено моргнула: 

— Це ще навіщо?

— Щоб ти не занудьгувала за шкільними буднями, поки тут ніжишся, – пояснив Джордж. — Ну, знаєш… коли слизеринки «в туалет долілиць головою вмочали»… і так далі.

— Дуже люб’язно з вашого боку, – Рейна, пригадавши цей інцидент, пирхнула і ледь стримала зрадницький смішок.

— Ось бачиш, – самовдоволено кивнув Джордж. — Треба було відповісти йому, що ти особлива і заслуговуєш на щось краще. Наприклад, кришку від унітаза.

Цього разу Рейна вже не втрималася і тихо, з приємною втомою, розсміялася, похитавши головою. І Джордж ловив абсолютно кожен такий момент.

— Дивилася б і плакала від щастя, чесне слово, – вона хмикнула, потягуючи чай, але невдовзі додала: — На цьому твої подвиги закінчуються?

— Ага, звісно! Я, між іншим, Енчантерське коло вивчив.

Рейна підняла брову, скептично оглядаючи його з ніг до голови:

— Брешеш.

— Чому це? – хмикнув Джордж, схрещуючи руки на грудях.

— Тому що, – спокійно відповіла Вандербум, зітхнувши. — Ти мав або всі ноги собі підвернути, або тебе б рвало від десятого повороту то вправо, то вліво.

Джордж зобразив ображений вираз обличчя, поклавши руку на серце.

— Ай, Вандербум, ай… Там же всього вісім поворотів, а не десять, – Візлі удавано похитав головою, але тут же посміхнувся. — То підеш зі мною на бал чи ні?

Рейна зробила невинне обличчя і знизала плечима:

— Так я ж ще тоді погодилася.

— Що? – Джордж аж подався вперед і втупився на неї, насупившись. — Справді? 

— Так, – Вандербум, стримуючи посмішку, спокійно кивнула. Зізнатися, що вона хотіла близнюка лише злегка позлити й змусити нервувати, та не горіла бажанням.

На кілька секунд запанувала пауза.

— Фред мене вб’є, – перервав тишу Джордж із таким раптовим висновком.

— А до чого тут Фред? – відьма насупилася, схиливши голову на бік.

— Та тому що я тільки сьогодні зранку з ним сперечався, що ти мені все-таки відмовиш, – зітхнув Візлі, посміхнувшись. — Я програв.

— І що ви поставили?

— Цілий тиждень на чергуванні у Філча.

— І як викручуватися будеш? – Рейна тихо пирснула, закотивши очі.

— Спробую втекти з країни, – розкинув мізками Джордж, задумливо потираючи підборіддя. — Може, де-небудь у Єгипті його нескінченна пам’ять і злопам’ятність мене не дістануть.

Вандербум дивилася на близнюка Візлі в приємній тиші лікарняного крила, не знаючи, як реагувати на все, що відбувається. Джордж ніс люту нісенітницю, але спеціально, з філігранною майстерністю, підвладною тільки йому одному. І це не дратувало. Хоч відьма і погодилася на неприємну авантюру, зокрема, щоб побути в тиші й далеко від шуму, але Джордж її не напружував. Навпаки, у його галасі, у його балакучості, у цій харизмі було щось більш заспокійливе, ніж звичне мовчання. У тому, що він прийшов, було щось набагато життєво важливе, ніж реабілітація і спокій після раптового прокляття. 

— Не думаю, що в тебе вийде, – хмикнувши, Рейна відкинулася на подушку.

— Чорт.

І в цей момент дзвін пробив, сповіщаючи про початок занять.

— Ах, як шкода, що ми не зможемо продовжити цю цікаву розмову, – посміхнулася відьма, одразу ж знову перемикаючись на перевірку домашніх завдань.

Джордж тільки зібрався було заперечити, як за його спиною почувся суворий голос мадам Помфрі.

— Візлі, геть звідси!

— Але…

— Геть! Їй потрібна тиша і спокій, а тобі потрібно бути на уроці. Давай-давай, вставай. 

Він покосився на Рейну, яка навіть не підняла очей від пергаменту, а потім, пригнічений і трагічно зсутулений, поплив до виходу.

— Дощику, врятуй мене, – награно простогнав він на прощання.

— Ще чого, – награно з тією ж інтонацією протягнула у відповідь відьма.

І двері зачинилися. 

Спокій Рейні тільки сниться. Але й найбільше нестерпний для людини той самий спокій, що не порушується ні пристрастями, ні справами, ні розвагами, ні заняттями. Тоді вона відчуває і примножує всю нікчемність, занедбаність, недосконалість, залежність, безсилля, порожнечу. І Вандербум було комфортно у своєму недосконалому спокої, у своїй самотності, що поглинає, у своїй кам’яній фортеці, доки дещо дивне й неправильне цю картину світу не порушило. 

Поки не з’явився Джордж Візлі.

***

Через кілька днів Рейну нарешті виписали з лікарняного крила. Час, проведений там, виявився напрочуд продуктивним: їй удалося завершити всі перевірки домашніх завдань, упорядкувати записи й навіть трохи відпочити, хоча останнє сталося радше вимушено.

Мінерва Макґонеґел, дізнавшись про її стан (цілком нормальний, якщо чесно), виявила несподівану поблажливість і дозволила Вандербум пропустити решту занять із Захисту від темних мистецтв, що залишилися в цьому семестрі, як асистентку. Однак Професор Не-Муді усе одно залишився задоволений. 

Ще б пак, придумати таке у відповідь на її прохання позакидати невгамовну сусідку, яка сунула носа не у свої справи, домашкою.

Але, договір є договір. І в Рейни вже не було вибору відступити або попросити самозванця вибрати щось інше. Якщо він захотів у відповідь на взаємовигідну допомогу п’ять разів використати на відьмі закляття Круціатус, у будь-який час дня і ночі, коли тільки захоче його хворий мозок, то чинити опір такому проханню Рейна не зможе. 

П’ять разів. Усього п’ять разів. Залишилося якихось нещасних чотири. 

Ще чотири дні тому Рейна залишила кабінет Муді, насилу тримаючи рівновагу. По спині стікав холодний піт, тіло ломило, а дихання збивалося при кожному кроці. Круціатус — не та магія, до якої можна звикнути, якою б холодною і терплячою людиною ти не була.

Але чи вартувало це того?

Коли вона через кілька годин сиділа на ліжку в Лікарняному крилі, перевіряючи есе п’ятикурсників, відповідь здавалася очевидною.

А сьогодні… Сьогодні все закінчилося. Останній урок Гербалогії пройшов удень, залишаючи в її розкладі лише один урок у Снейпа, після якого на відьму чекали перші, за останню сотню років, канікули. Причому на кілька днів раніше, ніж у всіх інших.

Маленька особиста винагорода за те, що вона витримала весь цей тотальний кошмар і не зовсім ще поїхала кукухою.

У кімнаті було тепло. За вікнами вечір повільно забарвлював небо в незвичний, зимовий індиго, дозволяючи вогням у замку ставати дедалі яскравішими. На тумбочці горіла свічка, відкидаючи м’які відблиски на сторінки конспекту із зіллєваріння, який Рейна дописувала нашвидкуруч. Чорнильні плями вже починали розбігатися в сторони, видаючи поспішність.

Двері скрипнули.

— Я повернулася.

Еленора тихо увійшла в кімнату, несучи в руках важку паперову упаковку. Вона навіть не зняла пальта, тільки зірвала ґрифіндорський шарф із шиї й сіла на ліжко, акуратно поклавши згорток поруч із собою. Рейна, не відриваючись від пергаменту, просто кивнула.

— Добре провела час?

— Цілком, – відповіла Мунбрук, мигцем глянувши на неї. Потім, трохи забарившись, додала: — …Правда, що ти йдеш на бал із Джорджем?

Рейна завмерла на секунду, перш ніж перевести на сусідку незадоволений погляд.

— Він що, вже всім розтріпав?

Еленора тільки посміхнулася.

— Та ні, це Фред з Еребусом підхопили, щоб Еван, як вони сказали: «від заздрості себе зжер», – Мунбрук хмикнула, схиливши голову на бік. — То справді йдеш?

Рейна фиркнула, але потім знехотя кивнула. Мунбрук задумливо потерла куточок упаковки, згадуючи слова Еребуса кілька днів тому: «Та й ти бачила, якими очима він на неї дивиться?».

Мунбрук легко посміхнулася, розмірковуючи про це. Чесно кажучи, уявити Рейну і Джорджа як пару в її думках було… складно. Дуже. Практично неможливо. У її голові такі пари або починають щасливо, а закінчують трагічно, або зовсім навпаки. Або все разом.

Але хто знає.

— А в чому ти збираєшся йти? – раптом запитала Еленора

Рейна навіть бровою не повела:

— Ти вже вдруге питаєш.

— Тому що це, напевно, для багатьох важливо, – знизала плечима Еленора. — Я, наприклад, знайшла ось це.

З цими словами вона акуратно розгорнула упаковку, витягуючи ніжно-блакитну сукню. Вона була дуже світлою, пишною, довгою, з приспущеними плечима-ліхтариками й з легким, але все ж помітним декольте.

— Мило… – Рейна злегка підібгала губи, розглядаючи шматок світлої тканини.

— Тільки й усього? – Мунбрук приречено зітхнула.

— Ну, а що я маю сказати? – Рейна закотила очі, відкидаючись на подушку.

Еленора тихо угукнула, але знову повернулася до свого головного питання:

— Так у чому ти підеш?

— Я поки про це не думала, – відьма знизала плечима, переписуючи по пам’яті склад Протиотрути за Третім законом Голпалотта.

Оскільки вищеназваний закон говорить, що «протиотрута від складового зілля не зводиться до набору протиотрут для окремих його компонентів», то чіткого складу в цього зілля немає, і Вандербум наполегливо починає розписувати детальні приклади, зовсім занурюючись у свої думки. Батько б сказав: «Та просто засунь їм у горлянку безоар» і мав би рацію.

Мунбрук подивилася на неї з легким подивом.

— Бал за кілька днів…

— Й?

— Ти взагалі збираєшся хоч якось вбратися?

— Ні, голою піду, – хмикнула Вандербум, знову втупившись у конспект. — Впевнена, багатьох таке видовище тільки потішить.

Еленора протягнула довге, недовірливе:

— Е-е-е-е-е…

Рейна закотила очі, фиркнув.

— Це жарт, – буркнула вона, роблячи останній штрих у записах. — Щось придумаю.

Мунбрук хмикнула, але сперечатися не стала. Зрештою, Рейна — це Рейна. Якщо вона каже, що знайде сукню, значить, так і буде. А можливо й не буде. Вандербум, здається, абсолютно байдуже, який вигляд та матиме.

Тим часом відьма згорнула конспект, акуратно відклала його вбік і потягнулася за чистим аркушем пергаменту. Чорнильне перо заковзнуло по паперу рівними, чіткими рухами.

Еленора мовчки й пильно спостерігала за цим хвилину-другу, згадуючи, що колись бачила адресу, на яку сусідка зібралася надсилати листа: Книгарня «Арканум», і зітхнула, перш ніж запитати:

— Кому пишеш?

— Додому. Попрошу, щоб вислали якусь сукню на свій розсуд, – коротко відповіла Рейна, не відриваючи погляду від паперу, і гнівно приписуючи: «Не плаття повії, Гіпнос!».

Мунбрук здивовано підняла брови, але промовчала. Тим часом Вандербум поставила фінальну крапку, швидко згорнула лист і перев’язала його тонкою темною стрічкою. Потім нахилилася до свого ліжка і легенько штовхнула білосніжну кішку, що згорнулася клубком.

— Ніккі, прокинься.

Кішка сонно ворухнулася, ліниво відкриваючи два яскраво-жовтих ока.

— Мені потрібна послуга.

Ніккі неохоче потягнулася і притиснула вуха. Було очевидно, що вона зовсім не горіла бажанням вилазити із затишного гнізда ковдри. Але Рейна не збиралася вмовляти. Вона простягнула їй перев’язаний сувій, і кішка з явним невдоволенням взяла його в зуби.

— Віднеси до совярні, добре?

Ніккі моргнула, потім, з виглядом істоти, якій щойно доручили роботу, нижчу за її гідність, не поспішаючи зістрибнула на підлогу і попрямувала до виходу.

Еленора дивилася їй слідом, підперши підборіддя рукою… 

— Як вона… – почала було вона, роздумуючи, як кішка зможе прив’язати лист до пазуристої лапи сови, але раптом замовкла.

Рейна теж завмерла. Стоячи за півкроку від своєї валізи, вона немов закам’яніла. Пальці ледь помітно здригнулися, і весь вираз обличчя застиг.

Мунбрук насупилася.

— Рейна?

Вандербум повільно подивилася собі під ноги. Ні, в ноги. І не зрозуміла спочатку, що сталося. Мокро й неприємно. 

Серйозно? Через п’ять років після пробудження дехто згадав, що він не відмерлий орган і почав працювати? Рейна швидко відмерла, накидаючи зверху мантію, починаючи ритися в невеликому комоді в пошуку чистих речей і рушників. Живіт зрадницьки почало тягнути. 

Це що, Круціатус так подіяв чи мадам Помфрі залила в її організм щось таке, що все почало працювати, немов годинник? 

— У тебе є, е-е-е, – Вандербум судомно почала згадувати, як називалася та штука, що тепер замінює ганчірки, які замінюються кожні пів години. — Прок…?

— Прокладка? – закліпала Еленора. 

— Напевно, вона, – зітхнула відьма, закидаючи на плече рушник. Потрібно було стежити після пробудження не тільки за магічним і комп’ютерним розвитком. Але комп’ютери виявилися доволі цікавими! А до штук, які вже майже п’ять десятків років замінюють жінкам фланелеві ганчірки, було якось байдуже, раз за п’ять років жодного разу не пішли. 

— У мене є з тканини й вати, хах, минуле століття, грубо кажучи, – на її слова Рейна похмуро угукнула. — А є самоклейні. Тобі яку? 

— Будь-яку. Швидше. Будь ласка. 

Еленора не стала зволікати й, розвернувшись до свого комода, швидко дістала звідти невелику коробочку.

— Лови, – коротко кинула вона, простягаючи Рейні кілька тонких згортків.

Вандербум мовчки схопила їх і поспішно зникла за дверима, мабуть, прямуючи в душові. Коли зачинилися двері, Еленора тільки похитала головою, все ще не до кінця усвідомлюючи те, що відбувається.

Тонка усмішка прослизнула по її губах. Вона вперше бачила Рейну такою… розгубленою. Не просто спокійною чи стриманою, як зазвичай, а по-справжньому захопленою зненацька. Напевно, ніхто в Гоґвортсі навіть уявити не міг, що Вандербум можна застати в такому вигляді. Не в закривавленому, ні, в такому-то ще як могли, напевно. 

Еленора задумливо постукала пальцем по краю упаковки, з якої щойно зняла паперову стрічку. І перевела погляд на списаний конспект. Та й у принципі на речі Вандербум, що на кілька хвилин опинилися повністю в її розпорядженні.

Руки засвербіли прошерстити все. Мунбрук тільки нещодавно почало здаватися, що немов сама Доля відводить її від Рейни та від її сімейних таємниць якомога далі, підкидаючи то гору роботи, то Еребуса, який чіпляється на кожному кроці, але тепер, за всі страждання, дарує їй маленьку можливість дізнатися трохи більше. Але скільки про Вандербум може сказати її конспект із зіллєваріння? А одяг, що йде за кольорами в строгому порядку: чорний, чорний, чорний, о, фіолетовий, чорний, чорний? Блакитні очі спрямувалися на валізу. 

Часу думати над правильністю і мораллю не було. Мунбрук, присівши навпочіпки, розстебнула блискавку біля валізи, відкриваючи. Порожні склянки від зілля, інгредієнти, загорнуті у восковий папір, мішечок із прикрасами та камінням, одяг, набір із різними наконечниками для пера та вугільні олівці, кинджали з місячним камінням в основі та «Одіссея» Гомера у спрощеній, кишеньковій версії. Нічого…

Стоп, що?

Еленора глянула на перев’язані атласною стрічкою кинджали, срібні, різьблені, і заточені. Перевела погляд на книжку в пошарпаній чорній обкладинці, акуратно відкриваючи першу сторінку — давньогрецька. 

Гаразд, якщо Рейна любитель на дозвіллі почитати давньогрецькою, питань немає. Але кинджали… Навіщо Вандербум… Вони схожі на… Ритуальні? Навіщо Вандербум ритуальні ножі в школі? Почулися віддалені кроки за дверима. Чорт! 

Мунбрук швидко розклала все по місцях, так, як воно й лежало, і зачинила валізу, відсіваючись від неї, як від предмета проклятого. Ще за кілька хвилин двері відчинилися, і Рейна, тепер уже зі злегка вологим волоссям, загорнувшись у мантію, зробила крок назад у кімнату.

— Ну що, вижила? – нервово посміхнулася Еленора.

— Дивом, – Рейна втомлено плюхнулася на своє ліжко, відкидаючи руку на обличчя.

У кімнаті повисла тиша, порушувана лише потріскуванням свічки на тумбочці. Мунбрук продовжувала дивитися на сусідку, але вже без звичного глузування.

— У тебе… була затримка?

Рейна на секунду завмерла. Потім важко видихнула, не прибираючи руку з обличчя.

— Є таке. На тлі різкого стресу.

— Ти… як? – Мунбрук злегка насупилася, підбираючи слова. — Може, знову до мадам Помфрі?

— Ні, – відьма прибрала руку, спрямувавши на блондинку спокійний погляд. — Усе в нормі. Дякую.

— Ну, якщо до тебе повернувся щомісячний кошмар будь-якої дівчини, то бал тобі вже не страшний, так? – нарешті посміхнулася, досить натягнуто, Мунбрук, вирішивши змінити тему.

Рейна тихо хмикнула:

— Або одне, або інше.

Еленора усміхнулася і знову розгорнула паперову упаковку зі своєю сукнею, дбайливо проводячи пальцями по тканині. 

— У будь-якому разі, у тебе залишилося два дні, щоб… ем, домашні надіслали тобі пристойне вбрання, – Мунбрук замислилася: чому книжкову крамницю вона назвала домом? Може, сімейний бізнес? Потрібно, безумовно потрібно пошукати й в переліку всіх відомих книжкових магазинів для чарівників. Або… а якщо магловський?

 — І два дні, щоб придумати, як звалити з балу раніше, – додала Вандербум, скривившись і перевернувшись на бік. — Я посплю. Не шуми.

— Не впевнена, що Джордж так просто тебе відпустить, – задумливо промовила Мунбрук, все ж не стримавши легкої посмішки. — І я пам’ятаю — паросток мандрагори.

Рейна лише закотила очі, але нічого не відповіла. Зараз хвилювали тільки місячні, що раптово виникли, і те, з ким це по-нормальному, не загадками, можна обговорити. 

Але два наступні дні, аж до двадцять четвертого грудня, якщо не брати урок Снейпа, вона пролежала в ліжку, без нормальної можливості спокійно поворухнутися. Добре, що можна було відправити Ніккі в Гогсмид, прикупити все необхідне, щоб у Мунбрук щоразу не позичати. 

Адміністрація школи, охоплена бажанням вразити гостей із Бобатону і Дурмстренґу, виявила небувалу винахідливість. Замок ніколи ще, навіть сто років тому, не мав такого ошатного вигляду. Нетанучі бурульки звисали з поручнів мармурових сходів, традиційні дванадцять ялинок Великого залу обвішані світяться жолудями, живими совами з чистого золота та іншими чарівними іграшками. Лицарські обладунки співали різдвяні гімни. 

Сніданок був пізній, а після нього більшість хлопчаків і хлопців, включно з близнюками Візлі, пішли грати на вулиці в сніжки, а не готуватися до Святкового балу. Рейна їхню незацікавленість поділяла, але замість того, щоб ліниво дозволити собі поблукати замком, усе ж вирушила до лікарняного крила по настоянку, що заспокоює м’язовий біль. 

Бродити по замку в день балу, коли всі навколо були поглинені передчуттям свята, Рейні здавалося дивним. Вона не поділяла ажіотажу, але й відверто ігнорувати його теж не збиралася. Прогулянка до Лікарняного крила була радше необхідністю: м’язи все ще боліли, і невелика пляшечка з настоянкою, яка приємно пахла лавандою та гіркими травами, мала допомогти.

Вона неспішно піднялася сходами до своєї кімнати, відчинила двері й одразу помітила Еленору, яка сиділа на ліжку з книжкою в руках. Її довге світле волосся було заплетене в недбалу косу, а на обличчі застиг зосереджений вираз.

Але куди більше привернули увагу два подарункові конверти, що лежали на ліжку Вандербум. Еленора відірвалася від читання й мигцем глянула на сусідку.

— Прилітала сова, – спокійно повідомила Мунбрук, повертаючи погляд до книги.

Рейна, не поспішаючи, прибрала пляшечку з настоянкою до приліжкової тумбочки й підійшла ближче, роздивляючись конверти. Один був більший, другий — менший, але обидва зав’язані тонкими срібними стрічками.

Вона багатозначно хмикнула, глянувши на «різдвяні подарунки». Спочатку взяла в руки великий конверт. Папір приємно хруснув, коли вона розв’язала стрічку і розгорнула упаковку. Перше, що впало в око — чорна тканина. Рейна провела пальцями по гладкому матеріалу і трохи насупилася.

Сукня.

Вона розгорнула її повністю, і та вільно розкинулася на ліжку.

Рейна деякий час мовчки дивилася на те, що в розумінні Гіпноса було «не платтям повії». Довга, струмлива, з глибоким фіолетовим корсетом, що підкреслював талію. Довгасті вільні рукави, приспущені з плечей, надавали їй благородного, навіть трохи готичного вигляду. Придивилася і зраділа напівпрозорій фіолетовій тканині, що закриває спину, але все ж таки прикриває оголені плечі — клеймо нікому не буде видно. Клаптик напівпрозорої тканини виявився пришитим до вишитого, на перший погляд, оксамитового короткого намиста, яке щільно прилягало до шиї, але спереду корсет усе ж таки розташовувався так, що відкривав легке декольте. Поглянула на виріз, потім на своє декольте і хмикнула.

— Ну-у? – протягнула Еленора, спостерігаючи за її реакцією.

Вандербум повільно стиснула губи.

— Жах.

Вона потягнулася по другий, менший конверт, до якого, вочевидь, у невеликому згортку виявився прив’язаний лист. Худі пальці зірвали синю воскову печатку із золотистими вкрапленнями, розгортаючи пергамент і зустрічаючись зі знайомим, спокійним, маленьким почерком:

«Ти, собака невдячна, могла б хоч одну звісточку відписати, як твої справи, а не раптово надсилати листа з проханням знайти тобі сукню для якогось там балу. І давно ти по балах шастаєш? 

Сподіваюся, сукню з твого ж гардероба можна вважати пристойною? Якщо незадоволена — вибач вже, не я тобі одяг купував. 

За своє мовчання, ти ніхрена на подарунок не заслужила, але я ж зразковий підопічний і вдаю, що люблю тебе, тому в другому конверті — котячий корм для Ніккі, за те, що улюблена сестричка теж не спромоглася брату пару лагідних відписати. 

І тільки Еребусу передаю чмок у лобик.

Від матерії до зірок,

Твій Г. Р.”

Склавши лист, Рейна не змогла сховати задоволену посмішку від сусідки, що сиділа навпроти. Злегка розкривши менший конверт, Вандербум голосно пирснула — упаковка сухого котячого корму дивилася на неї з-під подарункового паперу.

***

Більшість дівчат, (і деяких хлопців), уже давно пішли до своїх кімнат, готуючись до свята. Навіть Еленора, знервована раптовою пропозицією Еребуса прогулятися, зникла за дверима ще пів години тому, залишивши Вандербум на самоті.

Рейна стояла перед дзеркалом, невдоволено дивлячись на відображення.

Фіолетовий корсет здавався занадто помітним, рукава — незручними, а фасон… не зовсім її стиль. Не в цьому столітті, точно вже. Не писк моди. Хвала всім Святим, що деяке неподобство прикриє чорна мантія.

Стиснувши паличку, Вандербум направила ту на тканину, трохи вкорочуючи довжину, роблячи сукню менш громіздкою. З рукавами вона возитися не стала — нехай залишаються. З валізи витягла чорні туфлі на стійких середніх підборах — зручні, але цілком елегантні.

Тепер зачіска. Рейна зітхнула, проводячи пальцями по довгому чорному волоссю. Залишити його розпущеним? Занадто просто. Заплести? Не хотілося.

— Ні, ну котячий корм?! — раптово пролунав високий жіночий голос з боку ліжка. — Яка ляля. 

Вандербум навіть не ворухнулася.

— Він образився. Цілком виправдано, – спокійно відповіла відьма, продовжуючи розчісувати волосся.

Опонентка, що ховалася в тіні ковдри й однієї свічки, що горіла на тумбочці біля ліжка, усміхнулася, спостерігаючи.

— А в тебе коліна хрустіти не будуть від танців?

— Ось і перевіримо, – фиркнула Рейна. — Та й не збираюся я танцювати.

Бал — це всього лише тимчасова необхідність. Розважатися з іншими студентами їй не дуже то й хотілося. Якщо пощастить, відьма зможе швидко вислизнути й продовжити пошуки сфери. Кілька годин точно виграти встигне, оскільки відбій сьогодні опівночі.

Відкинувши гребінець назад у валізу, Вандербум розвернулася до нічної гості.

— Гарно проведи час у Гоґсміді, – сухо сказала Рейна, поправляючи корсет. — Але якщо я побачу хоч шматочок твоєї рожевої шевелюри в Гоґвортсі — першою ж совою відправлю твою білу морду до Лондону.

Дівчина на ліжку розсміялася, не сприймаючи погрозу навсправжки.

— Угу, угу. 

Рейна зітхнула, кинувши наостанок погляд у дзеркало. Раптово, підірвавшись із ліжка, дівчина поклала руки Вандербум на плечі, роздивляючись. 

— Ну… дуже… вінтажне, – хихикнула рожевоволоса, примруживши карі, майже жовті очі. — Повеселися краще, а? Якби в Ільверморні таке влаштовували, я б нізащо не пропускала.

— Робити мені більше нічого, – зітхнула Рейна, заколюючи пасмо волосся шпилькою на потилиці. 

— Ну, так, нічого, – хмикнула дівчина, підійшовши до відчиненого вікна і перелізла через підвіконня. — До завтра! А може, й до післязавтра… 

— Ніккі! – шикнула відьма, кидаючи гнівний погляд у бік вікна. 

— Бувай-бувай! – лише махнула та, різко зістрибуючи вниз. 

І тільки коли за приземленням на дах однієї з веж Рейна почула приглушені, м’які котячі кроки, то видихнула. Кілька разів чортихнулася про себе, заздалегідь знаючи, що наступні дві години її швидкоплинного життя пройдуть вкрай нікудишньо. У божевільних, схожих на неї, є свої, недоступні нормальним людям, таємні радості й розваги. Наприклад: здоровий сон. Тиша. Спокій. 

Ну хіба не щастя?

Велика зала Гоґвортсу цього вечора перетворилася до невпізнання, затьмарюючи своєю казковою атмосферою навіть найвишуканіші чарівні заходи. По склепінчастій стелі м’якими, мерехтливими візерунками простягалися магічні сніжинки, не танучи, але наповнюючи повітря кришталевою свіжістю. Крижані гірлянди обплітали колони, випускаючи слабке блакитнувате сяйво. Напівкруглі столи, що замінили довгі загальні, виблискували сріблом і кришталем, а в центрі залу, перед узвишшям, де сиділи викладачі, був блискучий, схожий на лід, майданчик для танців.

Біля входу юрмилися студенти, їхні мантії переливалися всіма кольорами веселки, а сукні були настільки різноманітними, що, здавалося, самі по собі складали цілу картину. Оксамит, шовк, парча, чарівні тканини, що світяться під час руху. Повітря наповнювали сміх, збуджено-приглушені розмови й аромат гарячого шоколаду з корицею, що долинав із залу.

Фред і Джордж чатували біля входу. Обидва, вдягнені в білосніжні сорочки, коричневі жилетки під піджаками й чорні мантії, мали несподівано елегантний вигляд для тих, хто зазвичай вирізнявся недбалістю в одязі. Фред весело перемовлявся з Анжеліною, часом кидаючи колючі зауваження у бік брата, а Джордж у цей час неуважно озирався натовп, вишукуючи поглядом одну певну фігуру.

— Та розслабся ти, – усміхнувся Фред, спостерігаючи, як Джордж нервово зморщить чоло. — Вона вже погодилася, чого переживаєш?

— Не твоя справа, – буркнув той, продовжуючи вдивлятися в потік студентів.

У цей момент повз них пройшли Еленора Мунбрук і Еребус. Еленора злегка підкрутила волосся, зав’язавши передні пасма невеликим блакитним атласним бантом, що надавало їй ніжного, трохи казкового вигляду. Та й сама сукня зробила її настільки повітряною, що якби не стояла поруч із Фредом Анджеліна, той обов’язково б присвиснув і забрав би Мунбрук у її партнера.

— Ти тільки подивися на неї, – протягнув Фред, підморгуючи Джорджу. — Яка гарна.

— Яке нахабство, Фреде, – посміхнувся Джордж, помічаючи, як Джонсон закотила очі.

— Пф, – фиркнув Еребус, ліниво кидаючи на них грайливий котячий погляд. — Просто заздріть мовчки. Справ-то, так? – і тут же змінив тему, озирнувшись. — Де Рейна?

— Гадки не маю, – знизав плечима Джордж.

Еребус закотив очі, більше нічого не сказавши й, посміхнувшись Мунбрук, підставив їй руку, одними лише очима запитуючи, чи можна. Еленора, повільно видихнувши, взяла Регдолла під лікоть, попрямувавши до зали.

І якраз тим часом викладачі почали запрошувати студентів всередину, а чотирьох чемпіонів та їхні пари попросили затриматися біля входу. Натовп поступово рідшав, розчиняючись за величезними дверима, але Джордж усе ще залишався на місці, дивлячись у кінець коридору. У якийсь момент йому навіть спало на думку, що Вандербум просто взяла і втекла, а що? У її стилі. 

Вона все ще була для нього незрозумілою. 

Що більше він пізнавав її, то складніше було скласти її в цілісну картинку. Здавалося, він тільки почав розуміти, що за людина перед ним, як Рейна змінювалася, знову вислизаючи від його розуміння.

Після їхньої невеликої сварки він дізнався про неї більше, ніж за всі три місяці знайомства. Вона не ображалася, не злилася — удавала, що затамувала образу, але насправді їй було все одно. Не в тому сенсі, що її не турбували оточуючі, скоріше, вона не надавала значення ні образам, ні навіть самій собі. Ніби її особисті почуття були неважливими.

На перший погляд, холодна і відчужена, в його очах Рейна тепер здавалася іншою. М’якшою. Веселішою. Балакучішою. Вона любила дражнити, колюче іронізувати, але не зі злості. Вона відпускала образи й прощала — може, навіть занадто легко. Вона вважала себе нікчемою, (і він про це не забув!), але й бачила, що це неправда.

І тут Джордж її помітив.

Рейна спускалася сходами — плавно, неспішно, але в цьому русі не було коливань. Світло свічок грало на темній тканині сукні, у переливах чорного і фіолетового, окреслюючи фігуру.

Уся ця святкова метушня, захоплені шепоти й смішки навколо немов не торкалися відьми. Навіть серед цього строкатого натовпу вона виглядала відсторонено, холодно, абсолютно не залученою в атмосферу балу. 

Джордж зковтнув, чомусь почуваючись так, ніби його застукали за чимось непристойним. Занадто довго дивився. Так довго, що Рейна вже встигла підійти до нього практично впритул, схрестивши руки на грудях.

— Виглядаєш непогано, дощику, – пробурмотів Візлі з відтінком лінивої недбалості, намагаючись приховати щире захоплення під звичною маскою легковажності.

Рейна лише ковзнула по ньому байдужим поглядом і відмахнулася:

— Дурниці не кажи, – уже аж надто звично, та закотила очі. — За годину моя карета перетвориться на гарбуз, і мені доведеться втекти, залишивши тебе самого.

Джордж хихикнув, легко перехоплюючи відьомський лікоть, коли вони рушили до дверей зали:

— Тільки от принца в тебе немає, тож тікати нема від кого, – підчепив він її, але Рейна лише ледь посміхнулася у відповідь.

— А ти хто тоді? 

І знову цей її дивний, притягальний спокій. Він збивав з пантелику. На тлі гучних розмов, сміху, що переливається, і нервового хвилювання, що охопило бал, Вандербум усе ще виглядала так, ніби її все це зовсім не стосувалося. Ні урочистість моменту, ні захоплені погляди студентів, ні навіть сам факт, що вона була частиною цього вечора.

Вони вже наздоганяли Фреда й Анджеліну, коли Фред раптом нахилився до брата, непомітно киваючи в бік викладацького столу:

— Ти дивись, кого прислали замість Крауча.

Джордж із Рейною одночасно повернули голови.

За довгим столом викладачів, у самому центрі, сидів їхній старший брат Персі — випрямлений, наче натягнута струна, з незмінним виразом суворості.

— Тільки цього не вистачало, – проворчав Джордж, закочуючи очі.

Персі помітив їх, кивнув — стримано, але з легким відтінком самовдоволення, ніби вкотре нагадував про свою посаду в Міністерстві. А потім його погляд ковзнув до Рейни, і щось у ньому на мить змінилося. Зацікавленість? У Джорджа з Фредом аж похололо всередині, коли вони помітили в Персі той самий погляд, що випромінював лише одне: «Як звати, скільки років, хто батьки, яке фінансове становище, чи судимості є?».

Рейна, здавалося, не вшанувала його навіть думки. Вона лише байдуже відвернулася, оглядаючи зал.

На мить її погляд перетнувся з Еленорою та Еребусом. Вони вже зайняли свої місця серед учнів, і Рейна трохи кивнула їм на знак мовчазного привітання. Потім її увагу привернув Дикозор Муді, що розташувався на краю викладацького столу. Він дивився на неї з тією самою напівглузливою, напівоцінювальною посмішкою, немов роздивлявся наскрізь. Вандербум фиркнула, навмисно відвертаючись.

У цей момент заграла музика.

Глибокі, переливчасті ноти повільно розливалися залом, підхоплюючи й заповнюючи собою простір. Зазвучала велична, вальсувальна мелодія.

Гул голосів остаточно вщух, коли перші пари вийшли в центр залу. У сяйві свічок і чарівних переливів музики чемпіони та їхні партнери почали рухатися, ловлячи ритм плавного, урочистого вальсу. Ну, хто як, звісно. 

Джордж злегка повернувся до Рейни, кинувши на неї погляд і легко посміхнувшись. Чудово здогадувався, що все, що відбувається, захоплення в неї не викликає, але не пробачив би собі, якби не станцював би з нею. 

Простягнув Вандербум руку — ні різко, ні владно, але й не вагаючись.

— Здавалося мені, що Попелюшка з принцом танцювали, до того, як втекти. Ні? – напівжартома кинув Візлі, але в погляді карих очей відчувалася щира зацікавленість.

Рейна закотила очі й важко видихнула, мабуть, уже змирившись із неминучим. Потім все-таки навіщось вклала долоню у його — легко, наче бездумно, але в цьому дотику з’явилося щось особливе.

Тепло.

Відьма не дивилася на нього, вдаючи, що все це не більше ніж формальність, але Джордж відчував дівочу напругу. Йому навіть здалося, що на уроці танців вона почувалася набагато впевненіше.

Візлі обережно потягнув її ближче, м’яко ведучи в коло разом з іншими парами.

Музика наростала, огортаючи простір, і Джордж зробив перший крок, дозволяючи танцю заволодіти ними. Рейна пішла за ним без запинки, рухи були точними, але не без легкої скутості, наче та була занадто зосереджена на тому, щоб не оступитися.

— Боїшся, дощику? – неголосно хихикнув Джордж, трохи сильніше стискаючи її пальці. 

Рейна фиркнула, але все-таки дозволила собі трохи пом’якшити.

— Занадто багато народу, – парирувала та. — Зараз звалюся.

— Якщо валитися, то тільки разом, – Джордж лукаво підморгнув, закручуючи її в перший плавний поворот.

Рейна трохи здригнулася, коли він легко притиснув її ближче, підлаштовуючись під ритм. Джордж відчував, як долоня в його руці трохи напружилася, але при цьому дівчина не відсторонилася. І чомусь йому здалося, що цей момент — її добровільна довіра, схожа радше на публічну страту — благодать згори.

Її рука лежала в нього на плечі, ледь торкаючись тканини мантії. Інша долоня, як і раніше, перебувала в його руці, і Джордж раптом усвідомив, наскільки тендітними були пальці в його міцному хваті. Але вона трималася впевнено.

— Евана, який кусає лікті, не спостерігаю, – зауважив він, злегка нахиляючись до неї, щоб його слова не чули сторонні.

— Його не буде сьогодні, – Вандербум глузливо підкинула брову. — Я за сніданком підлила йому проносну настоянку в сік.

— А, зрозуміло все з тобою, – посміхнувся він, не до кінця розуміючи, чи була фраза Рейни жартом, чи ні, але в глибині душі почувався дивно.

Щось у цій близькості вибивало його зі звичного ритму.

Рейна пахла чимось теплим, свіжим, але не нудотним — легкий деревний аромат із домішкою чогось свіжого, може, хвої чи дощу. Це був не надто різкий, але характерний запах, який дивно поєднувався з її зовнішньою холодністю.

Її погляд був прикутий до його зав’язаного під коміром сорочки метелика з чорної стрічки, немов Рейна уникала дивитися Візлі в очі.

І чомусь це подобалося йому ще більше.

Трохи віддалік, серед пар, що кружляли залом, рухалися Еленора й Еребус.

— А казала, танцювати не вмієш, – усміхнувся Регдолл, ведучи її залом легкими, упевненими рухами, але ледь тримаючи.

— Ти так само казав, – парирувала Еленора, трохи схиливши голову.

Вони рухалися легко, ніби танцювали не вперше. Еребус, попри свою ліниву грацію, вів точно, а Еленора — якщо й хвилювалася, то не показувала цього.

— Ми чудово виглядаємо разом, не думаєш? – продовжив Регдолл, з легкою усмішкою розглядаючи їхнє відображення в найближчій дзеркальній поверхні.

— Е-е-е-е, ні? – невпевнено промовила Мунбрук, втупившись поглядом у сіру мантію супутника.

— Шкода, – фиркнув Еребус, одразу ж підбадьорившись. — А вкажи-но пальчиком на того твого друга, давай з ніг зіб’ємо.

Вона не відповіла, але куточки губ здригнулися.

Тим часом Джордж продовжував кружляти Рейну по залу.

Він зробив різкий поворот, ведучи її трохи швидше, ніж до цього, і Вандербум на мить втратила рівновагу. Інстинктивно стиснула його руку міцніше, трохи сильніше притиснулася, і Візлі зловив себе на тому, що йому це подобається. Відьма одразу ж повернула рівновагу, ніби нічого не сталося, ніби її думки не витали в абсолютно іншому місці, але Джордж тепер міг уловлювати найдрібніший відтінок роздратування у свинцевому погляді. Роздратування не на нього — на себе. Вандербум не любила показувати й заперечувала свою слабкість, навіть якщо це була всього лише секундна втрата контролю в танці. Він усміхнувся.

Джордж знову повів, і цього разу вона не запнулася. Рухалася плавно, точно в ритмі музики, але в її манері було щось особливе. Не вивчена грація, а щось інше — спокійне, розмірене, ніби танець був для неї всього лише черговим механічним процесом. Ось, кого іноді нагадувала Вандербум — ляльку, з гвинтиками всередині, що виконує дії за певним і закладеним у голові алгоритмом, а не за власним бажанням.

Її плечі все ще були напружені. Вона все ще занадто уважно стежила за своїми рухами. Музика на мить сповільнилася, і Джордж скористався цим, щоб плавно розвернути її. Рейна на секунду напружилася всім тілом, стиснувшись, але все ж дозволила тому вести далі.

І тут він відчув, як Рейна потроху піддається. Це було майже непомітно — ледь відчутна зміна в її рухах. Вона стала легше слідувати за ним, менше думати, більше довіряти його ритму.

І Візлі знову зловив себе на тому, що йому це подобається.

М’яке світло свічок переливалося на чорній тканині її сукні, фіолетові візерунки на корсеті мерехтіли при кожному русі. Волосся її було трохи недбалим, але в цьому безладді була своя, дивна, приваблива краса.

Джорджу раптом стало цікаво: а якою вона була б, якби не тримала дистанцію?

Якби посміхалася частіше, набагато частіше, якби говорила з ним не з колючістю, а просто… легко? Якби хоча б на секундочку стала Рейною з його снів?

Якщо сьогодні Різдво, то молодший близнюк бажав би, щоб його бажання дивом здійснилося. 

Але чи буде така Рейна — Рейною? Наскільки багатогранна особистість насправді ховається за цими свинцевими очима? Що ховає? 

Сам же ніяково усміхнувся своїм думкам, дивним і розтанцьованим гірше, ніж Поттер лівіше від них, і, не стримавшись, на мить схилився ближче. Бачив, як жіночі повіки ледь здригнулися — вона помітила цей крихітний жест.

Але не відсторонилася.

Джордж вивчав — наскільки близько може підібратися, скільки може зрозуміти за одним лише стисненням його руки, скільки може сказати одними лише очима і скільки може прочитати. Бо знав, що щойно вони повернуться до діалогу — його перемкне, як мерехтливий чарівний вогник на ялинці, і пробиратися крізь власноруч зведену стіну, яка суцільно складалася з жартів і саркастичних зауважень, буде набагато важче. 

Музика наближалася до кінця. У залі кружляло безліч пар, але Джорджу було абсолютно байдуже, хто там і що робить. Коли фінальні акорди заповнили простір, він м’яко сповільнив їхній рух, трохи міцніше утримуючи Рейну за талію в останньому повороті.

І ось тоді Вандербум знову подивилася йому в очі. Цього разу — прямо.

І Джордж знав, що він би міг прочитати цей погляд, якби спробував.

Але не став.

Фінальні акорди стихли, і зал на мить завмер у тиші, наче затримавши подих. Потім пролунав шум голосів, дзвінкий сміх, рух — пари розійшлися, коло розформувалося, і ті, хто танцював, розсипалися залом, повертаючись на свої місця або прямуючи до напоїв.

Рейна відчула, як пальці Джорджа на її талії послабили хватку, і тут же відступила на крок, повертаючи між ними колишню дистанцію. 

— Не так уже й погано, так? – напівголосно промовив він, трохи схиляючись, щоб не перекрикувати загальний гул.

— Прийнятно, – сухо відгукнулася вона, висмикуючи свою долоню з його пальців.

Джордж лише посміхнувся, забираючи руки в кишені.

У цей момент музика змінилася. М’які переливи змінилися на більш ритмічні та бадьорі ноти — запрошений гурт «Вищі сестри» заграв мелодію, яка зазвучала веселіше, ніж повільні меланхолійні танці.

Але це було ще не все.

Залом, граціозно ступаючи блискучим паркетом, рушила професорка Макґонеґел. Вона розмовляла з парами, суворий, але натхненний голос долинав крізь загальний гул:

— Чи готові ви станцювати Енчантерське коло?

Рейна різко підняла голову.

Джордж, навпаки, пожвавився.

Енчантерське коло — старовинний магічний танець, складний, насичений ритуальними рухами, який виконують на святах в особливих випадках. Для нього сьогодні було потрібно сім пар, інакше вистава не могла відбутися. Макґонеґел методично перевіряла учнів, намагаючись зібрати потрібну кількість, але, судячи з її обличчя, ентузіастів було небагато.

Джордж трохи мружився, явно обмірковуючи щось у своїй рудоволосій голові, і перш ніж Рейна усвідомила, що відбувається, він схопив її за руку і потягнув уперед.

— Скажім професору, що ми теж станцюємо, – з ентузіазмом запропонував Візлі.

Рейна завмерла на півкроку, і її рука, замість того щоб піти за ним, раптом напружилася і різко смикнула Джорджа назад, якоюсь непізнаною надприродною силою.

— Ой, – тільки й встиг видихнути він, втрачаючи рівновагу, але тут же відновлюючи її. Той витріщився на неї. — Ти чого?

— Нізащо, Візлі, – процідила Рейна, вчепившись у його рукав.

— Та годі тобі! – злегка обурився Джордж, знову смикаючи її вперед, але Вандербум не піддавалася. — Я що, даремно вчив?

У відповідь він відчув легкий, але точний удар ліктем у бік.

— Я впаду до біса собачим, якщо станцюю цей жах, – прошипіла відьма. — Помилуй.

Джордж фиркнув, збираючись заперечити, але тут Рейна помітила, що Макґонеґел уже прямує до них.

Вона стиснула зуби.

— Якщо захочеш, – жіночий голос став ледь чутним. — Я тобі потім особисто станцюю, тільки затули рота і скажи, що ти нічого не вчив.

Джордж повільно моргнув, а потім хитро примружився.

— Навряд чи ти зможеш мене здивувати, Вандербум, – тихо кинув той.

Рейна подивилася на нього, а потім хмикнула, набагато багатозначніше, ніж їй би хотілося.

— Ну, це дивлячись який танець обереш, Візлі.

Виникла пауза.

Напружена.

Джордж злегка відкрив рота, явно не знаючи, як це розцінити. Він навіть не одразу усвідомив, що саме Вандербум щойно сказала, але ось власні думки раптом пішли зовсім в інший бік, причому настільки стрімко, що він не встиг їх зупинити.

І Рейна, здається, теж за секунду усвідомила, що сказала. Очі її трохи розширилися, і та прикусила язик, ніби сподівалася, що зможе взяти свої слова назад.

Їхнє мовчання, в якому вони втупилися одне на одного, було красномовніше за будь-які слова.

Але Джордж не встиг це навіть як слід усвідомити, бо в цю мить перед ними постала професорка Макґонеґел.

— Містер Візлі, міс Вандербум, – прихильно звернулася вона, схрестивши руки. — Енчантерське коло буде виконано, якщо набереться достатньо пар. Ви готові взяти участь?

Рейна все ще не встигла відновитися після сказаного, але Джордж — швидкий, до біса кмітливий Візлі — схаменувся першим.

Він одразу ж схопив Вандербум за руку, потягнув на себе і швидко сказав:

— О, Професоре, вибачте, але ні!

— Що? – підняла брови Макґонеґел.

— На жаль, я не Торнхілл, щоб так майстерно стрибати залом, – Джордж знизав плечима і втиснув шию, роблячи невинне обличчя. — І краще вже я не буду ганьбити таку старовинну традицію, так?

Рейна з неймовірним полегшенням видихнула.

Макґонеґел невдоволено стиснула губи, кинула не надто задоволений погляд на них обох і злегка похитала головою, перш ніж продовжити свій обхід.

Коли вона пішла, Візлі повернувся до Вандербум і, нахилившись трохи ближче, тихо кинув:

— Будеш мені винна.

Рейна лише трохи підняла брову у відповідь, але нічого не сказала. 

Зал тим часом оживав. Щойно «Відунки» заграли перший акорд однієї зі своїх популярних пісень, жвавий шепіт серед гостей змінився схвальними вигуками, і юрба кинулася на танцмайданчик. Джордж, який ще мить тому стояв поруч із Рейною, раптом опинився підхоплений своїм братом.

— Давай, Джорджі! – радісно закричав Фред, обхоплюючи його за плечі й тягнучи в гущу натовпу. — Досить оченятами стріляти! 

Джордж сіпнувся назад, але Фред тримав міцно.

— Ти нічого не бачив! – обурився він.

— Ти мене за кого тримаєш? Я бачив усе! – Фред розплився у своїй фірмовій усмішці й з силою смикнув брата далі. — Про що ви так розмовляли, що в тебе було таке обличчя, а? 

І перш ніж Джордж зміг викрутитися, його буквально втягнули в коло танцюристів, де негайно його підхопила загальна енергетика натовпу. Рейна дивилася на всю цю картину, зчепивши пальці в замок перед собою. Зітхнула. Добре, що він знайшов собі компанію.

Відьма не почувалася тут… комфортно. Так, після танцю з Джорджем напруга трохи ослабла, але її дивний внутрішній стан тільки погіршився. Їй здавалося, що щось непізнане всередині, у грудній клітці, під ребрами, дало тріщину, як лід під ногами у весняну відлигу. Рейна навіть за своїм язиком не стежила і знала, що скоро, чи ні, поплатиться за це. 

Це ж треба таке сказати?

Гучна музика, сміх, різноколірні вогні, миготіння людей — усе це давило, заповнюючи кожну клітинку свідомості. Бал тиснув. Голова зрадницьки почала розколюватися. 

Час іти.

Рейна розвернулася і ковзнула вздовж стіни, безшумно, як тінь, до столу з напоями. У центрі, під магічними свічками, стояла величезна кришталева ваза з пуншем, так і притягуючи погляд. Її дзеркальна поверхня відбивала світло, спалахуючи холодними сполохами, і що довше Вандербум дивилася на неї, то більше їй здавалося, що вона схожа на Вир пам’яті.

Відьма ледь помітно поморщилася, відводячи погляд. Немов піддавшись якомусь внутрішньому пориву, вона повернулася і рушила до виходу. Спочатку повільно, щоб не привертати уваги. Потім швидше. Музика, сміх, веселощі — усе це залишалося позаду. Уже відчувала холод дверей, уже тягнулася до рятівного проходу.

Але шлях був перегороджений.

— А-а, міс Вандербум, – пролунав знайомий м’який голос.

Рейна зупинилася як укопана. Перед нею, склавши руки за спиною, стояв Дамблдор.

— А куди ж ви? – запитав він, з легкою цікавістю зазираючи їй в очі. — Вам не подобається вечір?

— Хочеться подихати свіжим повітрям, – сухо кинула Вандербум, випрямляючись.

— На вулиці нині холодно, – Дамблдор усміхнувся, потім продовжив, м’яко. І водночас до біса наполегливо. — Раджу залишатися тут.

Відьма внутрішньо застогнала, вимучено посміхнувшись Директору і зробивши крок назад. Приречено видихнувши, та розвернулася, щоб повернутися до зали, але тут же раптово наштовхнулася на когось.

— Обережніше! – різко видихнув чоловічий голос.

Вандербум завмерла.

Перед нею стояв високий юнак в окулярах, з ідеальною поставою і рудим волоссям, укладеним так акуратно, що навіть випадкова волосинка не вибивалася. Морщився, явно незадоволений зіткненням. 

Рейна хотіла піти вбік, але, як на зло, він рушив у той самий. Вона спробувала зробити крок в іншу — і він повторив її рух. Так і завмерли, дивлячись один на одного.

Рейна мовчки зробила крок ліворуч. І невідомий, на якого пів години тому кивав Фред, про щось перемовляючись із Джорджем, зробив крок ліворуч. Вона зціпила зуби й різко пішла вправо. Той повторив.

Рейна, втрачаючи терпіння, кинула на нього свій фірмовий холодний погляд, від якого віднедавна навіть слизеринці часом відступали.

— Може, все-таки розійдемося? – крижаним голосом промовила Вандербум.

— Саме цим я й намагаюся зайнятися, – відчеканив він.

Вони знову спробували розійтися — і знову невдало.

— Давайте за правилами, – не витримав той. — Ви стоїте на лівому боці, отже, вам слід відійти праворуч.

— Чому я? – Рейна схилила голову, втомлено зітхнувши.

І зверталася вона не до чарівника, одягненого з голочки. 

— Тому що так заведено, – твердо відповів рудоволосий.

— І хто це вирішив? – Вандербум прикрила очі, поморщившись. 

Ось — два головні питання, що турбують її все свідоме життя. Увесь галас, увесь стрес, втома, численні голоси, студенти, що миготіли перед очима, клятий Дамблдор, зі своїми порадами й вказівками, незрозумілі відчуття, почуття звикання й відторгнення цього ж почуття — усе навалилося разом. І тієї ж миті знову стало так самотньо, так холодно, так неприємно, задушливо. Згадавши, для чого вона повернулася до Гоґвортсу, Вандербум просіла від відповідальності, що звалилася до неї на плечі. Але ж велика сила її й вимагає. Тільки ось сили давним-давно не було. 

«Чому я?» і “Хто це вирішив?”. 

— Такі норми пристойності, – хлопець підібгав губи, і Вандербум глянула на нього так різко, і зовсім забувши, що бере участь у вимушеному діалозі.

Рейна на секунду задумалася, чи не варто їй просто пройти крізь непроханого незнайомця, але врешті-решт невдоволено хитнула головою і зробила крок назад, нарешті пропускаючи. Той хмикнув, немов здобув крихітну перемогу, і пройшов повз, на прощання озирнувшись.

Вандербум же так і залишилася стояти на місці. Дивилася на вогні, що світяться, на натовп, що танцює, чула ритмічну і швидку музику і хотіла втекти. Не просто в кімнату, не в коридор чи на вулицю. 

Хотіла втекти повністю і більше ніколи не повертатися. Адже випробування таке, як виявилося, вийшло для неї надто тяжким. І це не про один тільки бал, якщо ви розумієте. Знову зануритися в підліткову метушню, мислити й відчувати як вони, дуріти й сміятися — лякало. Затягувало, але лякало. Жахливо лякало! Її, найвидатнішу відьму свого століття, Хранительку стародавньої магії, лякало почуття непрожитих днів, що повернулися, і канули в прірви. 

Рейна все ще стояла нерухомо, вдивляючись у вогні й натовп. Дихання збилося від почуття, яке скувало її зсередини, немов тугий шкіряний ремінь. Вона не могла позбутися думки, яка, немов отруйна змія, звивалася у свідомості, шиплячи на вухо: Ти вже не така, як вони. Ти ніколи не будеш такою.

Їй стало тісно. Суспільство, щойно на неї дихнувши, продуло до кісточок.

Натовп підлітків здавався чимось чужорідним, недосяжним. Вони жили життям, яке їй не належало. Вони сміялися, дуріли, закохувалися, насолоджувалися цим вечором, не думаючи про завтрашній день. Рано чи пізно, вони всі, але вона набагато швидше, будуть гнити в землі. Але поки в них є час, вони насолоджуються кожним подихом, поки серце вистрибує з грудей, їхнє життя має сенс. 

Рейна знала, навіщо повернулася в Гоґвортс. Вона знала, яка відповідальність лежала на її плечах і для чого переступила ненависний поріг. 

І ще не забула, чому Гоґвортс став для неї ненависним. 

Але…

Вона майже забулася.

Який кошмар.

Рейна здригнулася, виринаючи з думок. Почуття тривоги накрило її, як хвиля крижаної води. Відьма відчувала, як її засмоктує в цю течію, як світ навколо починає руйнуватися, а її минуле і сьогодення змішуються в одну нерозв’язну плутанину. І не могла дозволити цьому статися. 

Розвернулася і відійшла назад до столу з пуншем. Кришталева ваза знову здалася їй схожою на Вир пам’яті. Вона взяла найближчий стаканчик і хлюпнула в нього багряно-рубінової рідини. Притулившись спиною до стіни, Рейна підняла погляд і знову оглянула зал. Натовп, світло, музика. Шум, сміх, крики. Вандербум могла б зникнути будь-якої секунди — і ніхто не помітив би. Ну, крім довбаного Албуса, звісно ж.

Вона завжди була сама. Думала, що їй це подобається.

Але чому тепер… чому зараз ця думка напружувала її сильніше, ніж будь-коли?

Зробила ковток і тільки тоді зрозуміла: єдина людина, поруч із якою вона не відчувала цієї жахливої, задушливої, нової самотності, була Джордж. Пробуравило до чортиків. Відьма стрималася, щоб показово не сіпнутися. Неправильно. Це неправильно. Це неправильна думка, неправильне почуття. 

Швидко шукаючи очима бодай щось, на що можна відволіктися, та зупинила свинцевий погляд на Професорі, що сидів на невеличкій лавочці, погойдуючись у такт музиці, попиваючи з фляги. Не-Муді, за всієї своєї сутності, виглядав так розслаблено, що Вандербум тієї самої секунди стало заздрісно. 

Недовго думаючи, Рейна відштовхнулася від холодної стіни й рушила до нього, а коли підійшла, безцеремонно сіла на лавку поруч, закинувши ногу на ногу. 

— Насолоджуєшся вечором, гадино? – прохрипів Не-Муді, усміхнувшись. 

— Що у флязі? – зітхнула Вандербум, повертаючись до нього. 

Той фиркнув, прибравши флягу в кишеню піджака, з іншої одразу ж дістаючи другу. Рейна підняла брову, обдарувавши Аластора знудженим поглядом. 

— Ти ж не хочеш перетворитися на мерзенного дідуся, – хмикнув Не-Муді, непомітно відливши їй у склянку з другої фляги. — Миле платтячко. Відьма фиркнула у відповідь, відпивши. І тут же зітхнула глибше від різкого спиртного присмаку. Облизала губи, на секунду відставляючи склянку.  

— Чому ти вибрав Круціатус? — у пів тону запитала Рейна, глянувши на понівечене обличчя Професора. Цікаво, хто ж насправді перебуває там, під ним?

— Ламає навіть найстійкіші уми, – так само тихо відповів Аластор, поки його магічне око різко повернулося до неї. — Хіба тобі не знати? 

— Чотири рази, що залишилися, мене до божевілля не доведуть, – глибоко видихнула Вандербум, знову пригубивши імпровізований коктейль. — Я, здається, вже зійшла. 

— Це можуть бути й чотири тривалі, що йдуть один за одним, а можуть бути раптових і різких, – Не-Муді усміхнувся. — Дивлячись, якому темпу ти надаєш перевагу. 

— Залежно від того, з ким, – та одним махом допила «пунш», що залишився, глянувши на чоловіка так само багатозначно, якими виходили слова з його рота останнім часом. — Але точно не з мерзенним дідусем. 

Встала, не подарувавши тому, хто свердлить і звичайним, і магічним оком її спину, останнього погляду. Тільки обернулася, пройшовши кілька кроків, піднявши порожню склянку: 

— Дякую. 

Зовсім з іншого боку залу, ближче до сцени, біля іншої стіни стояли Еленора й Еребус. Регдолл, спершись ліктем на столик, задумливо дивився на танцюристів. В одній руці він тримав склянку з пуншем, у другій грався краєм манжета.

Еленора ж стояла трохи осторонь, акуратно тримаючи свій напій обома руками.

— Йдемо? – раптово запитав Еребус, переводячи на неї свій уважний, грайливий погляд.

— Куди? – Мунбрук різко підняла голову і навіть моргнула в розгубленості.

— Танцювати, звісно ж, – усміхнувшись, пояснив він, киваючи в бік натовпу.

Еленора тут же стиснула склянку трохи міцніше, а рум’янець забарвив її бліді щоки.

— Н-ні, – пробурмотіла вона, поспішно вдаючи, що п’є, аби приховати збентеження.

Еребус злегка схилив голову набік, роздивляючись її.

— Чому? – його голос був м’яким, але в ньому прослизнуло легке лукавство.

— Тому що… – Мунбрук закусила губу і відвела погляд. — Тому що я не вмію. Ось так точно. 

— У цьому вся суть, – з легкою посмішкою сказав Еребус. — Якраз навчишся.

Еленора знову похитала головою, але Регдолл не відступав.

— Еленоро, невже ти справді хочеш весь вечір простояти біля стіни? – у його голосі був не осуд, а радше доброзичлива наполегливість. — Ти ж не Вандербум.

Дівчина ніяково переступила з ноги на ногу.

— Я не люблю бути в центрі уваги, – пробурмотіла Мунбрук.

— Але там, – він знову кивнув на танцюристів. — Усі настільки зайняті собою, що ніхто навіть не помітить.

Вона зволікала. Еребус зітхнув, опустив склянку на столик і раптом простягнув їй руку.

— Спробуймо, – його голос став ще м’якшим, майже ніжним, таким, що вмовляє. 

Еленора нерішуче подивилася на його долоню. Потім знову на тих, хто танцює. Потім знову на долоню. І нарешті боязко вклала в неї свою руку. Еребус із задоволенням стиснув її пальці й повів за собою в загальний потік. Рейна знову стояла біля стіни. Музика лилася нескінченним потоком, заповнюючи простір залу і стрясаючи його в такт барабанному ритму. Вона вже майже не звертала уваги на натовп, занурена у свої думки, але відчувала — тіло поступово розслабляється, голова вже не гуде від надлишку емоцій, і навіть шум перестає бути таким оглушливим.

Дякую коктейлю. Допоміг звикнути. Не хотілося цього, звісно, визнавати, але факт залишався фактом. Поруч усе ще ніхто не стояв, а навколо вирувало життя, але тепер Рейна вже не відчувала цієї болючої самотності.

Раптово серед строкатого миготіння облич виринула знайома постать.

— Фу-у-у-ух, – Джордж буквально вискочив перед нею, віддуваючись і енергійно обтрушуючи свій жилет.

— Куди біжиш? – з легкою іронією поцікавилася Вандербум, фиркнув.

— Та я тут просто… – він махнув рукою в бік танц-полу. — Знаєш, це складно назвати танцем, коли тебе мотає в натовпі, як якусь ганчіркову ляльку. Розуму не прикладаю, як Фред досі цілий…

Рейна лише хитнула головою, спостерігаючи, як він, нарешті, віддихався і перевів на неї погляд, усміхнувшись.

— А ти як? – запитав Джордж, уже більш спокійно. — Не надто голосно?

Вандербум подивилася на хлопця трохи здивовано. Вона очікувала від нього яких завгодно запитань — але не подібних.

— Нормально, – відповіла вона, трохи схиливши голову. І голос прозвучав м’якше, ніж зазвичай, і це здивувало її саму.

Джордж, почувши цей тон, ще більш задоволено посміхнувся:

— Ну, раз так, може, ще один танець?

Рейна підняла брову, і тієї ж миті на її обличчі з’явився ледь помітний вираз роздратування.

— Ні, – коротко відмовила та.

— Ну давай, один єдиний!

— Мені й тут добре.

Різкий акорд прорізав повітря. Натовп вибухнув радістю.

Залом прокотився єдиний рев захоплення, і Рейна, скривившись, зробила ледь помітний рух назад, немов відсахнувшись від цієї хвилі.

— О-о-о-о-о, понеслася! – радісно видихнув Джордж, обертаючись до сцени.

Рейна примружилася, спостерігаючи, як учасниці гурту «Відунки» міняються місцями на сцені, готуючись почати нову пісню. Перші м’які ноти торкнулися слуху, немов легкий вітер перед бурею, а потім голос солістки заповнив простір, обволікаючи його майже містичним звучанням:

«Як ти шлях шукаєш, вільний і лихий.

Сестри, нас скликають сили всіх стихій.»

Рейна завмерла, відчувши, як щось усередині повалилося. Пальці міцніше стиснули склянку з пуншем, а серце пропустило удар. Але перш ніж вона встигла усвідомити, що відбувається, пролунав голос Джорджа:

— Тільки не кажи мені, що ніколи не чула цю баладу.

«В темну пору дух підкорим неба і землі

Ковен нам відкриє храм, жде істина в вогні…»

Рейна повільно повернула до нього голову, все ще перебуваючи в легкому шоці.

— «Вищі сестри» переспівали її ще років п’ять тому і зробили хітом, – пояснив він, усміхнувшись. — Серйозно, ти де була весь цей час?

Вандербум не відповіла. Вона слухала. Кожне слово валилося на неї, відгукуючись у пам’яті луною далекого минулого. У її часі за цю пісню можна було отримати значно більше, ніж осудливий погляд – Морріган тому чудовий приклад.

А тепер?

Тепер увесь зал, увесь Гоґвортс співали її на повний голос. Натовп раптом злагоджено заревів, і десятки голосів в унісон викрикнули приспів, від якого навіть стіни, здавалося, здригнулися:

«Вниз, вниз, вниз веде

Цей відьомський шлях»

Гул голосів, сотні людей співають одне й те саме, ритм, шалена енергетика…

Це було дивно.

«Браму долі ти

Таємну відімкни…»

Рейна не помітила, як її тіло почало рухатися в такт музиці. Інтуїтивно, абсолютно не розуміючи, що творить. Спочатку легкі погойдування, потім трохи сміливіші рухи плечима, ніби щось усередині повільно, але впевнено піддавалося під ритм.

«Впевнено крокую в тиші лісовій

І шлях віщую свій, бо Смерть – супутник мій»

Серце гулко стукало в грудях, наслідуючи барабанний ритм.

Натовп знову вибухнув потужним хором, і тепер Рейна вже не могла чинити опір — звук поглинув її, огорнув, провів через полум’я спогадів і відпустив у новий, незвіданий потік.

«Вниз, вниз, вниз веде

Цей відьомський шлях»

У голові промайнули обличчя. Омініс. Себастьян. Морріган. Вони б зараз сміялися. Ні — вони б співали на весь голос. Останній так точно.

«Плоть, кістки та кров… 

Дівча, мати, стара»

Рейна, здається, вперше за весь вечір дозволила собі розслабитися настільки, що майже забула, де перебуває.

«Вниз, вниз, вниз веде

Цей відьомський шлях»

І зловила на собі погляд Джорджа. Візлі дивився на неї з посмішкою – не знущальною, не глузливою, а з тією самою, справжньою посмішкою, від якої ставало тепло. Вона не знала, чи помітив він її реакцію, чи зрозумів, що саме вона відчуває в цей момент. Але, можливо, це й не мало значення. Витримано посміхнувшись, Рейна, повертаючи собі контроль над тілом, притулилася до холодної стіни та прикрила очі. Останній рядок зазвучав тихо, наскільки це було можливо в переповненій залі. 

«Друже мій, вінець

Пророчить нам кінець»

Натовп затримав подих — а потім зал вибухнув оплесками, криками та захопленими вигуками. Рейна багатозначно хмикнула, все ще притуляючись до холодного каменю стіни, обертаючись до Візлі.

— Непогано, – вимовила та, немов неохоче зізнаючись.

— Ну треба ж! – Джордж розсміявся, схиляючи голову набік і з цікавістю роздивляючись її. — І, до речі, минуло вже понад година, а карета на гарбуз не перетворилася, і ти все ще тут. Дива, та й годі.

Вандербум зміряла його ледачим поглядом, у якому не було ні краплі роздратування, але й визнавати правоту співрозмовника дівчина не поспішала. Якби не Дамблдор, гарбуз у принципі на карету не перетворювався б. 

Перепочинок після виступу затягнувся. Багато хто розходився на всі боки — хтось вискочив на свіже повітря, хтось рушив до столів за напоями, хтось просто стояв і обговорював враження.

Але перерва тривала недовго. До них підійшов захеканий Фред, який вочевидь щойно витанцьовував у самій гущі подій.

— Наворкувалися? – з удаваним інтересом запитав він, а потім з усмішкою подивився на Рейну. — Вандербум, танцювати будеш?

Вона обдарувала його холодним, однозначним поглядом.

— Зрозумів, – Фред підняв руки в жесті миролюбності, а потім схопив Джорджа під лікоть. — Тоді я його краду.

— Гей, ти чого? – Джордж протестувально обернувся, але брат уже впевнено тягнув його назад у гущу танцюристів.

Рейна провела їх поглядом і, переконавшись, що вони відволіклися, повільно видихнула.

І знову стало порожньо. 

Усе, що відбувалося, здавалося дивно буденним — усі ці розмови, танці, нескінченні радісні обличчя. Звісно, щось усередині неї ще було під враженням від пісні, але це відчуття швидко розсіювалося, залишаючи після себе легке роздратування.

Вона повільно ковзнула поглядом по залу, розмірковуючи, чим би себе розважити. Її увагу привернув пунш — точніше, стіл із напоями, де студенти ліниво наливали собі склянки. А потім свинцевий погляд перейшов на стіл викладачів. Там стояли вази з напоями, і, зрозуміло, в них був далеко не пунш.

Вандербум підняла брову. А чому б і ні?

І якщо відгомони колишнього ще могли кричати їй услід прохання зупинитися, то відьма все одно була швидшою. 

Вона повільно відштовхнулася від стіни, не поспішаючи, рушила до столу з пуншем, по ходу непомітно витягнувши паличку з вшитої нашвидкуруч кишені (ага, все тієї ж). Рухи були неквапливими, а вираз обличчя залишався незворушно-розслабленим.

Здавалося б, що може бути простіше? Ніхто не звертав на неї уваги. Викладачі не стежили. Рейна ліниво покрутила паличку в руці, на мить заплющивши очі, і подумки вимовила заклинання.

Вуаля.

Підміна відбулася настільки швидко й непомітно, що навіть сама відьма ледь встигла вловити момент. Пунш залишився пуншем. Тільки тепер у ньому було… дещо цікавіше. Вандербум удала, що бере собі склянку, повільно відпила, сховала задоволену усмішку і відійшла назад.

І тепер залишалося лише чекати.

Недовго, як виявилося.

За кілька хвилин студенти почали хмуритися, потім прислухатися до своїх відчуттів, а потім — з явним здивуванням — налягати на пунш із ще більшим ентузіазмом. Хтось зі старшокурсників підняв склянку, з підозрою вдивляючись у її вміст, а потім багатозначно глянув на друга і, знизавши плечима, осушив її до дна.

Рейна відкинула волосся за плече, притулилася до стіни й насолоджувалася тим, що відбувається. Момент був солодкий. Настільки, що їй у моменті привиділося, що волосся її посвітлішало до рідного кольору, а на носі замаячили окуляри з темними скельцями. Але ще солодшим він став, коли до пуншу підійшли викладачі.

Спочатку ті, хто не звик розбиратися в студентських пустощах, — не надто вдаючись у деталі, спокійно налили собі по невеликій склянці. Але ось коли до них наблизилася Мінерва Макґонеґел, вибухнув справжній кошмар.

Вона взяла склянку, піднесла до губ, зробила обережний ковток і завмерла. Рейна трохи схилила голову, з цікавістю спостерігаючи за її реакцією. Обличчя Професора трансформувалося з нейтрального в злегка здивоване, потім у суворе, а потім… в абсолютно крижане.

Макґонеґел повільно перевела погляд на студентів, а потім на викладацький стіл. Професор Снейп, що стояв поруч, теж підніс до губ склянку, зробив крихітний ковток і різко моргнув.

— Що за… – почав він, але договорити не встиг.

Професор Флітвік, розпалений після танців, уже енергійно розмахував склянкою, роздаючи коментарі про «чудове вміння школи радувати своїх учнів». А ось Дамблдор, який спокійно стояв осторонь, просто добродушно посміхався, не виявляючи жодної ознаки здивування.

— Так… – Мінерва поставила склянку на стіл. — Хто.

Гробова тиша. Усі студенти, що були поруч, хто ще не допив пунш, завмерли з повними склянками. Рейна посміхнулася куточком губ, відчуваючи, як усередині розпалюється приємне відчуття тріумфу.Почалася метушня.

Натовп пожвавився: хтось поспішно ховав склянки під мантії, хтось, навпаки, з легкістю віддавав напій викладачам, упевнений у своїй невинності. Були й ті, хто вирішив не випробовувати долю — їх можна було помітити за швидкими, незграбними рухами, стрімкими кроками геть від столу з напоями.

Макґонеґел, насупивши брови, повела рукою, і кілька склянок буквально вилетіли з рук студентів, зависаючи в повітрі перед нею. Вона принюхалася до вмісту одного з них, і її обличчя набуло ще суворішого вигляду.

— Ну, цього слід було очікувати… – пробурмотів Снейп, схрестивши руки на грудях і змірявши зал пильним, незадоволеним поглядом.

— Мушу визнати, цей пунш безперечно додає вечору нових барв! – зауважив Флітвік, енергійно змахнувши рукою, нібито диригуючи невидимим оркестром.

— Філіус! – різко обірвала його Макґонеґел, але той лише посміхнувся і знизав плечима.

Тим часом Дамблдор, що стояв трохи віддалік, спостерігав за тим, що відбувається, з тією ж незмінною добродушною усмішкою. Святковий бал тривав, попри наростальний хаос. Музика не змовкала, пари продовжували кружляти в танці, але тепер атмосфера залу набула нової, гостросюжетної нотки.

Рейна спостерігала за цим, притулившись до колони. У куточку губ її все ще грала задоволена напівусмішка.

П’ятнадцятирічна Вандербум пишалася б нею, напевно.

Її роздуми перервали знайомі руді вихори, що промайнули перед очима.

— Дощик, уявляєш, – Джордж з’явився поруч із нею, насилу стримуючи сміх. — Хтось підлив спиртне в пунш.

Рейна підняла брову, ліниво ковзнувши по ньому поглядом.

— Не підлив, – відгукнулася Вандербум, на секунду витримавши паузу для драматичного ефекту. — Замінив.

— Суті це не змінює, – Джордж здивовано моргнув, але тут же посміхнувся. Він похитав головою. — На нас із Фредом Персі наговорив, бо подумав, що це ми.

Рейна хмикнула: 

— Хто такий Персі?

— Старший брат, – Джордж роздратовано кивнув у бік юнака, який метушиться біля столу і відбирає склянку в розгубленого п’ятикурсника.

Вандербум трохи примружилася, вдивляючись у його обличчя, і за секунду зрозуміла.

Ой.

— Незручно вийшло, – пробурмотіла та, все ще не зводячи з нього погляду.

— І Бегмен кудись утік знову, – продовжив Джордж, задумливо озирнувши зал. – Ще й склянку забрали… Тільки підміна вечір скрасила. Цікаво, хто це зробив?

Рейна опустила очі, приховуючи тонку посмішку. Вона не до кінця розуміла, до чого тут до Джорджа один із суддів Турніру, але пропустила це повз вуха.

Замість відповіді вона усамітнено посміхнулася і повільно, ліниво промовила, спостерігаючи за ситуацією в залі:

— Гадки не маю…

Джордж пильно глянув на відьму, відчувши дивне почуття дежавю. У цей момент увагу Дамблдора відволікли — до нього підбіг стривожений учень, щось квапливо пояснюючи. Директор м’яко кивнув і повернувся, щоб поговорити з ним. І Рейна, помітивши це, вмить скористалася можливістю.

Вона плавно розвернулася і безтурботно кинула через плече:

— Карета перетворюється на гарбуз.

Джордж залишився стояти на місці, спостерігаючи, як та йде. І в цей момент усе зрозумів. Дійшло блискавично.

Він знав. Він знав, хто це зробив. Візлі посміхнувся, не зводячи з Вандербум захопленого й шанобливого погляду. І тут помітив, як Рейна, не обертаючись, ліниво підняла руку і злегка махнула йому, зазиваючи за собою.

Молодший близнюк навіть не роздумував. Підхопив свій піджак із мантією зі стільця і пішов слідом.

За два швидкі кроки він наздогнав її, і вони разом під шумок вийшли із зали.

У коридорах було тихо. Музика і сміх усе ще лунали з-за масивних дверей Великої зали, але тут, за межами галасливої урочистості, все здавалося приглушеним, немов сіра реальність відокремилася від свята, подвоюючи свою тяжкість.  Рідну, що прибиває до землі, як дощ прибуває пил у літню пору.

Джордж не міг стримати усмішку. Зловив себе на роздумах, що йому зовсім не хотілося повертатися. Вандербум зараз могла перетворитися на будь-яку його думку, а будь-яка його думка — на неї. 

Відьма обернулася на хлопця, зітхнувши: 

— Помітив усе-таки. 

— Як ти це зробила? – тут же надихнувся Джордж, слідуючи за нею. 

— Зробила що? – Вандербум насупилася. 

— Замінила пунш, – фиркнув Візлі, зітхнувши. 

— Гадки не маю, про що ти, – спеціально награно здивувалася Рейна, поклавши руку на серце. — Я?

— Галасливі заходи погано на тебе впливають, – зробив висновок Джордж, хмикнувши. 

— Я помітила, – видихнула Вандербум, обертаючись і переконавшись, що поблизу нікого немає, тихо відповіла. – Звичайне заклинання заміни місцями. 

Джордж, пирхнувши, крокував поруч, уважно спостерігаючи за Рейною, поки вони віддалялися трохи далі від Великої зали. Її сукня плавно колихалася при кожному русі, немов жива тінь, а в повітрі все ще витав запах чарівного пуншу і свічок. Він усміхнувся, похитавши головою.

— Знаєш, навіть ми з Фредом не додумалися.

— Ти про що? – Рейна кинула на нього лукавий погляд через плече.

— Про підміну пуншу, – Джордж сплеснув руками. — Геніально! Але ми точно тебе випередили б, якби не розробляли нові шкідники.

— І над чим зараз працюєте? – відьма посміхнулася куточком губ, запитавши заради пристойності.

В очах Візлі загорівся азарт. Вандербум уперше особисто поцікавилася, чим він займається. 

— Розробляємо нові димові бомби. Уяви: кидаєш — і всі довкола починають бачити те, чого немає, — хлопець почав говорити швидко-швидко, на додачу активно жестикулюючи. — А ще експериментуємо з новими пастилками. Уяви: з’їв — і все, кров із носа фонтаном. Збігати з уроків стане куди простіше. Хаос!

 Вона похитала головою, і Джордж не зміг зрозуміти з першого погляду, чи вражена Рейна їхніми ідеями, чи вони обійшли її стороною. Трохи сповільнивши крок, задумливо глянувши на Візлі, Вандербум примружилася. Карі очі горіли ентузіазмом, і він виглядав так, наче міг говорити про їхні винаходи всю подальшу ніч.

— То чому ви ганяєтеся за Людо Бегменом?

Джордж одразу перестав посміхатися і поспішно відвів погляд.

— А з чого ти взяла?

— Чула.

— Та нісенітниця все це, – відмахнувся Візлі, зковтнувши.

— Та прямо-таки, – пирхнула Рейна, дивлячись на молодшого близнюка спідлоба.

Джордж зітхнув, зрозумівши, що уникнути відповіді не вийде. Провів рукою по волоссю, немов збираючись із думками.

— Гаразд, – перевів подих, похитуючись на п’ятах. — На Чемпіонаті світу з квідичу ми з Фредом поставили на перемогу Ірландії, але з урахуванням того, що Крум спіймає снитч. Ми вирішили, що угода безпрограшна і мали рацію, хоч Бегмен і сумнівався… Виграли тисячу галеонів. 

Рейна здивовано підняла брову.

— Бегмен віддав нам виграш, – Джордж скривився. — Ось тільки наступного ранку гроші кудись зникли. Спочатку ми подумали, що це помилка. Писали листи. Думали, може, він відповість нам і просить вибачення. 

— Але? – уточнила Вандербум.

 — Але він нас просто проігнорував, – закінчив Джордж, роздратовано хмикнувши.

На мить повисла тиша. Рейна примружилася, замислившись.

Що для неї тисяча галеонів, а що для Візлі? Відьма мигцем глянула на Джорджа, поспішно відводячи погляд. Їй завжди було незрозуміло — люди завжди соромляться бідності, але ніколи не соромляться багатства. Може, це тому, що їй самій довелося вирости в сім’ї, в якій нікому ні в чому не відмовляли, а після пробудження отримати приємний бонус у вигляді батьківської спадщини, при тому, що золото її по-справжньому ніколи не хвилювало. 

Поглянула на Джорджа ще раз, більш співчутливо. І все ж, дивлячись на нього, на Фреда, Рона чи Персі, про якого нічого конкретного не знала, Вандербум могла з упевненістю сказати, що бідна людина не та, в якої немає ні гроша в кишені, а та, в якої немає мрії. У багатеньких діток її не було, а ось у близнюків Візлі була. 

Вони — казково багаті. Враження — їхня валюта. 

— Ви… – протягнула Рейна, підбираючи слова.

Джордж уловив цей погляд, здригнувся від серйозного і задумливого тону і поспішно змінив тему:

— Розкажеш мені що-небудь?

— Але… – тільки й встигла відповісти та, як Візлі її перервав. 

— Нічого не відповідай на те, що я тобі розповів, не треба, – юнацькі губи стиснулися в одну, тонку лінію. — Краще розкажи теж що-небудь. Що завгодно. 

Що завгодно?

Вона на мить підібгала губи, немов зважуючи всі за і проти, усю раціональність, що залишилася, і божевілля, що зароджується. Глибоко зітхнула, зупиняючись біля одного з підвіконь і, не роздумуючи довго, сперлася на нього руками, відштовхнулася від підлоги й приземлилася на холодну, кам’яну поверхню. Джордж зупинився поруч, заправивши руки в кишені й заінтриговано схиливши голову на бік. 

На дні Скриньки Пандори, артефакту в давньогрецькій міфології, увічненому в поемі «Праці та дні» давньогрецького поета Гесіода, ховається надія. А ось у Скриньці Пандори Рейни її не існує.

Вона провела пальцем по холодному каменю підвіконня, вдивляючись у темряву за вікном. На склі відбивалося світло смолоскипів, приглушене і тепле, але за межами стін замку панувала ніч — глибока, нескінченна, чужа. Вдалині, над лісом, клубочилися хмари, обіцяючи хуртовину.

Джордж притулився до стіни, схрестивши ноги в щиколотках, і не поспішав її квапити. 

— Я ніколи не хотіла сюди повертатися.

Її голос був рівним, але в тембрі ковзнуло щось невловне. Таке меланхолійне, що очі Еленори могли б позаздрити. Джордж трохи схилив голову, зацікавлено роздивляючись її профіль. 

— Була б моя воля — залишилася б у Лондоні, – похмуро промовила Вандербум, погойдуючи ногами, що звисали з підвіконня. — Не довчалася, не асистувала б у цих нескінченних, нікому не потрібних, уроках. 

І щось тріснуло. Остаточно, безповоротно, очікувано. Втрачати їй більше нічого. Та й не було, чого. 

Джордж мовчки дивився на неї, не знаючи, що сказати.

Відьма зітхнула, закинувши голову догори. Їй здавалося, що після пробудження в неї з’явиться вибір. Свобода. Можливості. Але Доля і та, хто її плете, за своєю природою аж надто іронічна. Нове століття виявилося всього лише новою кліткою. 

— І що сталося? – обережно запитав Візлі, знизивши тон.

Рейна усміхнулася, але в її усмішці не було ані тіні веселощів. У Скриньці надії немає. Чи може та довіритися Джорджу — впевненості не було. Але так хотілося виговоритися, так хотілося плюнути на те, що відбувається, і що поробиш, якщо секретів у неї так багато? Довіритися слухачеві, навіть якщо він у неї зовсім один. Вандербум безнадійно сподіватиметься, досить парадоксально, що це не виллється в чергову катастрофу. 

— Ми вигадали цю версію того, що відбувається з Директором, щоб в інших не виникало надто багато непотрібних запитань, – зітхнувши, дівчина знизала плечима. — Насправді… – Рейна запнулася, переосмисливши все те, що збирається сказати, і вирішила збрехати. — Я повернулася до школи, щоб відшукати один стародавній магічний артефакт, який сто років тому залишила тут та моя бабуся, перед тим, як утекти. 

Слова злетіли з її губ легко, майже буденно, але всередині Рейни тієї ж миті щось скрутило, вивернуло навиворіт. Не те щоб брехня давалася їй важко. Вона вміла плести мережі напівправди й відводити розмову вбік так, щоб ніхто не здогадався, що за обман ховається в її промовах. Але зараз це відчувалося інакше. Неправильно. 

Порожнеча, що оселилася в ній багато років тому, раптом забурлила, проросла в грудній клітці крижаними шипами, протестуючи, і Рейна мимоволі стиснулася, ніби намагаючись захиститися. Але захищатися було ні від чого. Її страх бути для когось по-справжньому важливою і значущою тепер палив зсередини, стискав ребра, наче зміїне кільце, знову тиснув у скронях. Самотність — вірний супутник, вона не зрадить. А ось страх — головний ворог. 

Джордж мовчав.

Він усе дивився на неї, схиливши голову, із серйозним виразом обличчя — без пустотливої усмішки, без звичної легкості в погляді. Слухав. Не перебивав. Не відпускав колючих коментарів. Просто слухав.

— І знайти її потрібно якнайшвидше, – вимовила Рейна, дивлячись перед собою.

Слова впали в порожнечу коридору, тихі, майже приглушені. Вона навіть не помітила, як її долоні стиснули край підвіконня. Але помітив Візлі.

— Бо життя декого залежить від цього напряму, – додала Вандербум, зітхнувши.

Вона не уточнила, кого. Була впевнена, що не хоче, щоб Джордж знав. Вандербум замовкла, відчуваючи, як напруга зав’язалася в тугий вузол між її лопатками.

Візлі не відповідав.

Мовчання тягнулося кілька секунд, і Рейні здалося, що аж надто довго. Довелося зітхнути ще раз, нахиляючи голову і прикриваючи очі.

— Я все, – видихнула відьма.

Вона чекала, коли Джордж щось скаже.

Його кроки пролунали глухо, м’яко, майже нечутно по кам’яній підлозі, але Рейна відчула його наближення кожним нервом. Джордж не сказав жодного слова. Просто сперся на підвіконня поруч із нею, так, що їхні плечі стикалися. Рейна напружилася, випрямляючись, немов струна. 

Але Візлі тільки посміхнувся. Легко, невимушено.

— Давай разом знайдемо.

Рейна завмерла. Вона заморгала, повільно повертаючись до хлопця, не розуміючи, жартує він чи говорить серйозно.

— А? – це все, що змогла видавити з себе Вандербум.

Він розсміявся — тихо, коротко. 

Тиша не просто висіла в повітрі — вона вбиралася в стіни, в каміння, просочене багатовіковою магією. У високих вузьких вікнах стояли сутінки, кидаючи довгі тіні на холодну підлогу. Десь вдалині, ніби крізь товщу води, лунали голоси студентів, але тут, у цьому кутку Гоґвортсу, панувала глуха порожнеча.

А потім відьма зрозуміла, що це запищало в неї у вухах. Думки плуталися.

— Ну? – пролунав голос, спокійний, легкий. — Де ти вже шукала?

Вандербум повільно моргнула, знову повертаючись до реальності, і, нарешті, відповіла:

— Повністю перший поверх, половину четвертого, оранжереї, учительську… – вона запнулася, згадуючи, — і пару коридорів то там, то тут.

Джордж не перебивав, слухаючи. На його обличчі не було ні тіні насмішки, ні звичного лукавства. Молодший близнюк стояв поруч, трохи нахиливши голову, вдивляючись у Рейну уважніше.

— А не думала, що простіше шукати в місцях, де вона найчастіше була? – запитав він після короткої паузи. — Якщо, звісно, ти їх знаєш.

Рейна фиркнула, повільно видихнувши, дозволивши собі на мить заплющити очі.

— Припускаю, – кивнула та. — Але куди ефективніше буде шукати послідовно.

— Але виключати ці місця і не йти туди насамперед — нерозумно, – Джордж усміхнувся.

Вандербум зітхнула, потихеньку починаючи оговтуватися. Хоча, сама й не розуміла тепер, що з себе представляє це її «я». Джордж їй у відповідь посміхнувся легко, невимушено, ніби зовсім не помічаючи роздратування. Він відштовхнувся від підвіконня і простягнув руку.- Веди.

— Я розповіла тобі не для того, щоб ти допоміг, – відьма похитала головою.

— Я знаю, – упевнено кивнув Візлі. — Веди.

Вона стиснула губи. Самотність стала якоюсь ганебною хворобою. Чому всі її так цураються?

Тому що вона змушує думати.

Декарт, якби він жив зараз, навряд чи б написав: «Я мислю — значить, я існую». Швидше за все, він би сказав: «Я один — значить, я мислю».

Ніхто не хоче залишатися на самоті, тому що вона вивільняє занадто багато часу для роздумів. А що більше думаєш, то ясніше бачиш суть речей. Тим виразніше помічаєш тріщини в навколишньому світі, в людях, у собі.

І Рейна звикла до цього. До того, що самотність — природний стан. Рейна і є Самотність. Тоді чому ця людина поруч так упевнено тягне до неї руку, ніби її присутність природна? Чому це просте бажання допомогти вибиває з рівноваги, робить її вразливою?

Страх стати комусь по-справжньому потрібною прокинувся в найвдаліший момент?

Рейна не знала відповіді. Просто зробила крок уперед.

Вони йшли через сходи й коридори, їхні кроки віддавалися в порожньому просторі, змішуючись із рідкісною луною чужих голосів. У високих вікнах пливло вечірнє світло, тіні стін і статуй подовжувалися, а смолоскипи відкидали мерехтливі сполохи на підлогу.

Гоґвортс жив своїм тихим життям.

Проходячи повз стародавні гобелени, Рейна відчувала, як вишиті на них персонажі крадькома стежать за нею. Одна з відьом, зображених на полотні, хмикнула, склавши руки на грудях, а чарівник із довгою бородою кинув їй оцінювальний погляд.

Джордж, здавалося, не помічав цих дрібниць. Він просто крокував поруч, упевнено і спокійно. Коли вони піднялися на восьмий поверх, Візлі нарешті запитав:

— Астрономічна вежа?

— Ні, – Рейна похитала головою. — Нам не сюди.

Вони пройшли коридор до кінця, і раптом Вандербум різко розвернулася на місці, прямуючи назад.

— Ем… – Джордж насупився.

Але Рейна нічого не відповіла, махнувши рукою і зазиваючи за собою. Знову перетнула коридор.

Раз. І ще раз.

На третє коло Візлі різко зупинився:

— Почекай, що ти…

Вандербум тільки цикнула, схопивши Візлі за руку і потягнувши за собою на середину коридору. Джордж завмер поруч, дивлячись на неї з нерозумінням.

А потім… звук. Із сірої, рівної стіни, немов повільно випливаючи з небуття, з’явилися двері.

Джордж у шоці втупився в дерев’яну поверхню. Стільки разів проходив повз цей коридор, кілька років із братом вивчав мапу Мародерів і всі потаємні ходи, але ніколи не бачив тут дверей, що в житті, що на пергаменті. 

Рейни всередині кімнати не було так давно, що вона з упевненістю може сказати, що не пам’ятає, якою має бути її Кімната-на-вимогу, але сподівалася, що сама кімната знає, якою. 

Акуратно взявшись за дверну ручку й озирнувшись на всі боки, штовхнула двері всередину, першою перетнувши поріг. Візлі, все ще витягуючи обличчя в ступорі, зробив крок слідом.

Запах старих книг.

Тиша.

Кімната була невеликою, компактною, залитою дивним, приглушеним, практично зеленим кольором. 

Письмовий стіл, завалений столітніми сувоями й чорнильницями, полиці, заставлені старими фоліантами, тумби з безліччю шухляд. У кутку — стара, зламана мітла, трохи далі — тренувальні манекени, поїдені часом. Усе виглядало злегка занедбаним, але напрочуд… затишним. Темнуватим, так.

Місце, в якому хочеться ховатися від світу. Зародок острівця безпеки та спокою. Нечасто так буває, що в чужій, зовсім незнайомій кімнаті миттєво починаєш почуватися затишно. Це і від господарів залежить, і від самої кімнати… утім, вона — це лише відображення господарів. Більш яскраве й чесне. Жодні слова й усмішки не допоможуть відчути тепло, якщо речі зберігають холод.

— Де ми? – Джордж повільно пройшов далі, озираючись. 

Рейна провела пальцями по гладкій дерев’яній поверхні столу:

— Кімната-на-вимогу.

— Яка кімната? – Візлі насупився.

— Це місце, яке з’являється тільки тоді, коли його справді потребують, – її голос звучав приглушено, наче розчинявся в стінах, вбираючись у старе дерево й пошарпані сторінки книжок. — Вона підлаштовується під того, хто її викликає.

Джордж хмикнув, озираючись:

— І ти просто… уявила ось це?

Рейна забарилася. Слова застрягли в горлі, немов грудки холодного воску. Вона й сама не до кінця розуміла, чому було так незручно брехати. Утім, чи збрехала?

— Я подумала про місце, де могла б проводити час моя прапрапрабабуся, – вимовила та рівно, відводячи погляд.

Колись це був її притулок. Місце, де можна було сховатися від світу, зачаїтися, розчинитися в тіні, чи поговорити з Морріганом, чи почитати Омінісу, чи… Пояснювати Себастьянові, що та не може зцілити його сестру, бо це її й уб’є. Тепер же воно здавалося… чужим. Чи, можливо, це вона стала чужою самій собі.

Вандербум зробила крок уперед. Під ногами злегка скрипнула дерев’яна підлога, а килим, вкритий товстим шаром пилу, ввібрав у себе кожен рух. Вона завмерла в центрі кімнати, оглядаючи простір довгим, пильним поглядом.

Повільно провела рукою по краю книжкової шафи, ледь торкаючись деревини. Поламана мітла в кутку… манекен, на якому вона колись відпрацьовувала удари й заклинання. У шафі ліворуч мали бути колби, а зверху — змінне пір’я, якщо воно ще не зотліло від часу…

 — Виходить, якщо я зараз подумаю про смажений біфштекс, він з’явиться? – задумливо запитав Джордж, не приховуючи скепсису.

— Ні, – Рейна хмикнула, вперше за довгий час. — Кімната тільки створює простір і дає все необхідне, крім їжі та зілля. 

— Дива, та й годі, – Візлі почухав потилицю, прикидаючи, наскільки це місце порушує і водночас не порушує всі відомі йому правила магічного світу.

Вона схилила голову:

— Зазвичай я використовую Ревеліо, коли шукаю сферу, тож це не займе багато часу.

— Може, поки ти шукаєш, я подивлюся, що тут є? – він кивнув у бік письмового столу і ящиків. — Раптом знайдеться щось корисне?

— Як хочеш, – Рейна знизала плечима і, розвернувшись, почала вивчати приміщення.

Джордж сів за стіл, водячи пальцями по шорсткій деревині. Вона була прохолодною на дотик, ніби кімната ніколи не бачила ні сонячного світла, ні тепла.

Стопка паперів, згорнуті сувої, порожні чорнильниці, засохлі до стану дрібної крихти. Візлі почав розбирати хаос на столі, сподіваючись знайти щось цікаве.

Насамперед — пожовклі від часу пергаменти, всіяні рунічними символами. Він не надто добре знався на рунах, але деякі з них мали знайомий вигляд — можливо, зустрічалися в підручнику з Чар. Слідом ішли алхімічні записи. Складні формули, зачарування, дивні розрахунки.

І ще — кілька недбалих записок, зроблених старим, вицвілим чорнилом:

— О восьмій вечора зустріч із професором Фігом.

— Не забути погодувати змію сестри, поки вона гостює у мами в лікарні.

— Не зійти з розуму.

Він хмикнув і відклав листок убік. Пара пожовклих книжок латиною. Він перегорнув одну, раптово натрапив на давньогрецьку і поморщився. Ще одна пачка паперів. Напівзасохлі чорнильниці. Трохи розібраної астрономічної термінології.

І раптом — пожовклі листки, пов’язані між собою потертою стрічкою.

Малюнки.

Джордж розгорнув їх, вивчаючи. Чорні лінії, різкі штрихи, акуратні тіні. Спочатку абстракції, потім обличчя. Жінка, чоловік, силуети, профілі.

Він ковзнув поглядом далі.

— У вас сімейне — малювати? – усміхнувся він, перегортаючи один з аркушів.

Рейна, не обертаючись, ліниво кинула через плече:

— Я не вмію малювати. Тобі все ще здалося.

Джордж тихо хмикнув, але продовжив розглядати начерки. І тут погляд зачепився за один. Юнак. Високий, худорлявий, з неслухняними кучерями й трохи глузливим поглядом.

Щось у його рисах здалося підозріло знайомим.

— Це Еребус? – засумнівавшись, вимовив Джордж, повернувши пергамент до відьми.

Рейна глянула, затримавшись буквально на мить.

— Усі Регдолли на одну особу, особливо по чоловічій лінії, – Вандербум знизала плечима, відвернувшись і повертаючись до вивчення кімнати та тихого «Ревеліо». — Наші родини давно дружать.

Тиша в кімнаті дзвеніла, огортаючи стіни в’язким заціпенінням.

Джордж продовжував перебирати старі начерки, дозволивши пальцям вільно ковзати по шорстких краях пожовклого пергаменту. Бляклі лінії, вугільні штрихи, краплі засохлого чорнила — все тут дихало сотнями поглядів і нерозказаних історій.

Але ось один малюнок змусив його завмерти. Точно такий самий ракурс, така сама композиція, як на малюнку, який він бачив у Рейни кілька днів тому.

Мис Менор.

Візлі стиснув губи, відчуваючи, як усередині наростає дивне почуття — не страх, ні. Радше… занепокоєння.

Випадковість?

Його погляд метнувся до Рейни.

Вона, як і раніше, не звертала на нього уваги, акуратно рухаючись кімнатою, проводячи паличкою вздовж запорошених полиць. Голос її був майже невиразний, тихий, зосереджений:

— Ревеліо.

Вандербум майже закінчила огляд, рухаючись по колу. Джордж зціпив зуби, запускаючи малюнок у кишеню штанів і швидко прикриваючи рот рукою.

— Апчхи!

— Будь здоров, – ліниво кинула Рейна, навіть не обертаючись.

— Дякую, – хрипло пробурмотів Джордж, приховуючи нервозність, що підступила.

Встаючи з-за столу, Візлі повільно рушив уперед, намагаючись придушити напругу, що охопила його. Рейна, нарешті, зупинилася, відступаючи від стіни й оглядаючи кімнату.

— Знайшла що-небудь? – запитав він, зберігаючи звичайну легкість у голосі.

— Ні, – спокійно відповіла та, але в її словах було щось… дивне. Легка тінь розчарування, щось ледь вловне.

Вона постояла так ще кілька миттєвостей, немов зважуючи свої думки, потім тихо видихнула і сказала:

— Стародавньої сфери тут точно немає, – Рейна ковзнула по ньому поглядом. — А ти?

Джордж насупився, не поспішаючи підходити ближче:

— Здебільшого нудні штуки. Алхімія, руни… якийсь список справ, де твоя бабуся нагадувала собі «не збожеволіти».

— Не думаю, що це їй допомогло, — Рейна фиркнула.

Вона простягнула руку, беручи в нього кілька сувоїв, і пробіглася по них очима. Джордж спостерігав, помічаючи, як тонкі брови ледь-ледь здригнулися. Не здивування. Не цікавість. Ні. Їй було неприємно. Наче в цих записах було щось, чого Вандербум бачити не хотіла.

— Щось не так? – Джордж напружився, намагаючись легко зітхнути й не чхнути знову.

— Дивно усвідомлювати, що «Слизеринська чума» на дозвіллі писала в нотатках: «погодувати змію сестри», – Рейна ледь стиснула щелепи, але швидко повернула своєму обличчю звичну байдужість. 

Вона акуратно склала сувої назад на стіл, немов вони її більше не цікавили, потім знову знизала плечима, цього разу більш розслаблено.

— Утім, я й не очікувала, що тут буде щось корисне.

Відьма на мить затримала свинцевий погляд на стінах, на важких книжкових полицях, на запорошеному килимі, який поглинав кожен звук їхніх кроків. Джордж затамував подих, ніби боячись злякати це коротке мовчання.

— Взагалі-то… – Рейна хитнула головою, ледь стискаючи губи, ніби добираючи слова. — Я просто подумала, що вам із братом Кімната-на-вимогу може стати в пригоді набагато більше, ніж мені.

З цими словами вона розвернулася і попрямувала до виходу.

— Що ти відчуваєш? – Візлі обернувся, одним запитанням, що розрізає повітря, змусивши ту зупинитися. — Коли дивишся на все це? 

— Рейна Вандербум Старша була не найприємнішою особистістю, – зітхнула Рейна, не обертаючись, так і застигнувши біля дверей. — У мене немає особливого бажання копатися в її речах. 

— А до неї? Що відчуваєш? – Джордж підійшов ближче, схрестивши руки на грудях. 

— Я її боюся. 

У кімнаті повисла тиша, ніби хтось перерізав натягнуту нитку розмови, залишивши лише безшумне тремтіння в повітрі. Джордж не одразу зрозумів, що саме його вразило більше — сам факт, що Рейна зізналася в страху, чи те, як легко, без опору, вона дозволила цим словам зірватися з губ.

Вандербум, чиї очі зазвичай холодно ковзали чужими обличчями, не видаючи нічого зайвого. Та, хто не виявляла ні слабкості, ні емоцій, ні тим паче страху, зараз стояла перед ним, з трохи напруженими плечима, з тим невагомим, але помітним вигином у лінії губ.

Додала в тишу:

— …і мені її дуже шкода.

Сказала це так тихо, що якби він стояв далі, то, можливо, взагалі б не розчув. Рейна не розвернулася, не подивилася на нього, не зробила жодного руху, але в цій тиші між ними щось невловимо змінилося.

Джордж дивився на неї, вивчаючи, запам’ятовуючи — як напружено завмерли пальці на швах мантії, як ледве піднялося підборіддя, як захиталося біля скронь пасмо волосся, яке вибилося, зачеплене протягом. І це відчувалося не як сперечання, а як природне злиття двох емоцій, настільки давнє і глибоко вплетене в її кров, що було незрозуміло, де закінчується одне і починається інше.

Жалість, співчуття, тінь чужих помилок, пронесених крізь покоління, — усе це чіплялося за відьму. З кожним днем, з кожною новою розмовою вона відкривалася все більше, але не так, як це зазвичай роблять люди.

Іноді словами, ще рідше жестами, неочевидними вчинками. І розгадувати її доводилося шар за шаром, обережно, терпляче, ловлячи порські моменти, коли крізь маску байдужості пробивалося щось справжнє.

Ось як зараз.

— Прогуляймось, – нарешті сказала Рейна, втомлено зітхнувши. — Я не можу тут більше перебувати.

Джордж не відповів одразу. Він ще раз озирнувся на розкидані начерки, стиснувши край пергаменту з мисом Менор, що все ще лежав у його кишені, на сіру, завмерлу кімнату, в якій залишилися таємниці й тіні минулого.

Ось, що ще витало в повітрі — незрозуміла туга. 

А потім зробив крок за нею, дозволяючи дверям зачинитися.

Коридори були порожні, немов Гоґвортс заснув, залишивши лише їхніх двох наодинці з мерехтливими смолоскипами та м’яким шурхотом кроків по кам’яних плитах. Рейна йшла трохи попереду, не поспішаючи, не поспішаючи заговорити, повністю занурена у власні думки.

Джордж спостерігав за нею боковим зором, мимоволі помічаючи, як мерехтливе світло торкалося її волосся, перетворюючи темні пасма на щось м’яке, майже податливе.

— Піднімемося на Астрономічну вежу? – запитав він раптом, не давши цій думці розвинутися далі.

Рейна ледь помітно повернула голову, кинувши на нього косий погляд:

— Навіщо?

— Просто так, – знизав плечима той. — Приємний вигляд.

Вона тихо усміхнулася, але в цій усмішці не було ні насмішки, ні звичного скептицизму. На секунду завмерла, ніби вагаючись, але потім коротко кивнула.

Повітря ставало дедалі прохолоднішим із кожним витком сходів, а зі стін на них дивилися примарні відблиски магічних смолоскипів. Коли вони вийшли до майданчика, Рейна ледь помітно змерзла. Не замислюючись, Джордж розстебнув піджак і скинув його з плечей, а потім легко, невимушено накинув їй на спину, відсунувши тонку мантію.

— Дякую.

Її голос пролунав тихіше, ніж зазвичай, і, напевно, саме тому Джордж помітив, наскільки це «спасибі» було щирим.

Вид із майданчика відкривався нескінченний. Гоґвортс, що розсипав свої дахи по кам’яному пагорбу. Темний ліс, що розкинувся біля горизонту. Озеро, поверхня якого відбивала місячне світло, ніби застигле срібло. І все в снігу. Він покривав світ рівним, невагомим шаром, приглушуючи всі звуки. Навіть вітер, що гуляв між вежами школи, здавався якимось м’яким, обережним, ніби й сам не хотів порушувати спокій ночі.

Рейна стояла біля парапету, дивлячись на обрій, помічаючи краєм ока, як на подвір’ї досі ходять студенти-відпочивальники або грають у сніжки. Зірки розсипалися по темному небу тендітними іскрами, немов морозні візерунки на склі. Ліс унизу був нерухомий, озеро виблискувало, а десь далеко-далеко, за нескінченною сніжною гладдю, існував інший світ — повний галасливих розмов, теплих камінів, безтурботного сміху.Але не тут.

Тут були тільки Рейна і Джордж.

Вандербум зітхнула, глибоко вбираючи в себе цей момент, а потім злегка нахилила голову, кинувши на Джорджа короткий погляд. Вона кивнула в бік дерев’яних сходів, що ведуть вище, до другого ярусу оглядового майданчика — того, де майже ніколи нікого не було.

Джордж знизав плечима, посміхнувшись.

Підйом був коротким, але повітря стало ще холоднішим, різкішим, пронизуючи шкіру тонкими крижаними голками.

Другий майданчик виявився меншим, затишнішим, захованим від чужих очей. У кутку нагромаджувалися старі триножники, поламані телескопи, ящики, забуті кимось давним-давно. Запорошене, непотрібне обладнання, яке ніхто не поспішав прибрати, але яке й не заважало.

Рейна окинула все це поглядом, неспішним, оцінювальним, а потім зробила крок ближче до дерев’яних поручнів. Пальці автоматично ковзнули шорсткою поверхнею, і наступної секунди вона помітила напис. Старий, вирізаний чимось гострим.

Глибокі борозенки, давно потемнілі від часу, складалися в наївне, дитяче гравіювання:

Р + С + О + М = друзі назавжди.

Рейна хмикнула, закочуючи очі:

— Як ванільно.

— О, вона була тут, скільки я себе пам’ятаю, – Джордж розсміявся, підійшовши ближче. — І щороку, коли її прибирали, вона наступного дня поверталася знову.

— Хто б не був цими «Р», «С», «О» і «М», – зауважила вона, проводячи пальцем по буквах. — Зачарувати напис потрібно ще додуматися.

— Можливо, – знизав плечима Джордж, спираючись поруч. — Але в цьому щось є.

— У чому?

Рейна скептично підняла брову, але Джордж продовжив, дивлячись на вирізані літери:

— Може, це й наївно, але, знаєш… іноді люди справді вірять у такі речі. Що дружба — це назавжди. Що обіцянки щось означають.

Рейна відвела погляд, вдивляючись у нічне небо.

У грудях щось ворухнулося.

Джордж Візлі був до біса правий — Рейна, Себастьян, Омініс і Морріган, вони ж ті самі «Р», «С», «О» і «М», щиро вірили. Якась частина Вандербум пішла з тим, кого вона втратила, адже дружба — це як кохання. Краще ні до кого не прив’язуватися, надто це ризиковано. Дивитися на напис було боляче. 

— Рейно, – тихо покликав Джордж.

Вона не одразу повернулася, немов вагаючись:

— Що?

— Чому ти покинула школу?

Тиша обволікала її, як холодний шовк.

Вітер ліниво колихав сніг, розсипаючи його легкими іскрами, а десь далеко, за межею сприйняття, ніч жила своїм життям — але не тут. Тут усе застигло, ніби замерзло разом із її думками.

Вандербум не відповіла одразу.

Просто дивилася вгору, вглиб зоряного неба, у цей бездонний, чорний океан, який не ставив запитань і не вимагав відповідей. Спогади пройшли крізь неї, немов вітер крізь занедбаний, спорожнілий будинок, і були такими холодними, наполегливими. Сміх, колись гучний, тепер звучав приглушеним відлунням, а чиїсь обличчя — близькі, рідні – губилися в розмитих обрисах пам’яті, невловні. 

Коли втрачаєш когось, коли залишаєшся наодинці з порожнечею, в якій навіть біль не може кричати, бо йому більше нікого кликати, — ти розумієш, що прив’язаність — це не сила, а слабкість. Це нескінченний страх перед тим, що одного разу щось трапиться, і твій світ знову розсиплеться на частини. Що одного разу знову залишишся сама. Що одного разу втратиш більше, ніж зможеш винести.

Рейна стиснула пальці на дерев’яних поручнях, відчуваючи, як шорстке дерево врізається в долоні.

— Дехто загинув, – тихо сказала Вандербум. — А місце, що обіцяло підтримку будь-якому учневі, її не надало. Потім ще, і ще, і ще, і ще. І бажання повертатися більше не було.

— Батьки? – на пів голосу запитав Джордж, дивлячись у далечінь. 

— І вони теж. 

— Теж? – Візлі повернувся, стурбовано насупившись.

— Батьків і сестер загриз вовкулака, який під час повного місяця пробрався до нас у дім, – відповіла Рейна і різко завмерла.

Її несподівано притягли ближче, а чужі руки обвилися навколо тіла, укладаючи в обійми. 

Цей жест древній, як саме людство, і означає він значно більше, ніж просто зіткнення двох тіл. «Я обіймаю тебе» — значить, від людини не виходить загрози, другий не боїться підпустити першого зовсім близько — значить, йому добре, спокійно, і поруч той, хто його розуміє. Кажуть, кожні щирі й сердечні обійми подовжують життя на один день.

І Рейна, акуратно, обійняла того у відповідь, розслабившись. Спочатку, через незвичку, зробити це було важкувато, але відьмі довелося переступити через себе для самої себе ж. Дотики Джорджа виявилися такими теплими, такими домашніми, як зв’язаний бабусею светр, склянка какао або чаю з медом, як кішка, яка муркотить у ногах. 

Кілька секунд відьма просто мовчала, а потім…

— Ти перша людина за останні кілька років, до якої я можу відчувати… – та на мить зам’ялася. — Теплі дружні почуття.

Це прозвучало дивно. Навіть сама Вандербум спочатку не зрозуміла, що сказала. 

— Приятелі, здається, мені дуже потрібні, – додала вона трохи тихіше.

Джордж усміхнувся. Не своєю звичайною широкою посмішкою, а по-іншому — м’яко, кмітливо. Тепло. Рідкісне, живе, що проникає крізь шкіру, доходить до самої глибини. Візлі тримав її, просто тримав, не кваплячись, не вимагаючи, дозволяючи їм обом потонути в цій скороминущій тиші, у м’якості моменту, який нічого не обіцяв, але в якому так легко можна було розчинитися і загубитися.

Рейна дозволила собі заплющити очі.

Вона не знала, що саме в цих обіймах зігрівало її більше: природна теплота його тіла чи незвичне відчуття захищеності, про яке вона вже майже забула. Як довго уникала цього? Як довго намагалася переконати себе, що прихильність не варта болю втрати?

Зараз, коли його руки обіймали її так м’яко, а його подих ледь вловимо торкався її скроні, Рейна відчула, що, можливо, не все так страшно.

І тут їх перервали голоси.

Різкі, пошепки, кроки пролунали десь нижче, на основному оглядовому майданчику. Рейна не ворухнулася, але Джордж підняв голову. У тиші замку нічні звуки лунали надто виразно: приглушені слова, ледачий сміх, повільні кроки, щось воркувате й липке, наче карамельний сироп, що тягнеться.

Рейна опустила погляд униз, примружившись, і в напівтемряві розрізнила дві темні постаті. Біла маківка, поруч із чорною.

Вона видихнула одними губами, навіть не рушивши:

— Мелфой.

— З Паркінсон, – так само тихо додав Джордж, і Вандербум відчула, як його плечі здригаються в стриманому сміху.

Вони переглянулися, повільно схилившись нижче, продовжуючи й не роз’єднуючи обіймів. Шепіт Пенсі ставав дедалі нудотнішим. Мелфой відповідав ліниво, з тим зарозумілим відтінком, який він, здавалося, не знімав навіть перед тими, з ким ділив хвилини ніжності.

Рейна трохи повернула голову, куточком губ усміхаючись:

— Лизатися будуть.

Джордж коротко, різко стрибнув, ледь не уткнувшись їй у плече:

— Думаєш?

Вона ледь помітно кивнула, не приховуючи усмішки.

— Зіпсуємо момент?

Рейна не могла бачити його обличчя, але знала, що Візлі хитро посміхається.

— Давай.

План дозрів за секунди.

Джордж одним рухом підняв долоню, і сніг, що скупчився на кам’яному карнизі, зірвався вниз, огорнувши закохану парочку крижаною завісою. Внизу почувся скрик, потім обурений голос Пенсі, і Мелфой щось сердито прошипів, струшуючи з себе сніг.

Але цього було недостатньо.

Рейна легко повела пальцями в повітрі, а потім м’яко стиснула долоню. Снігові пластівці, що застрягли у волоссі Мелфоя, раптом почали танути, стікаючись донизу тонкими цівками, ніби він потрапив під невидимий дощ.

Паркінсон взвизгнула, відсахнувшись.

А потім усе це, з легким крижаним потріскуванням, знову перетворилося на лід.

— А-А-А-А! – вереск Пенсі міг розбудити половину Гоґвортсу.

— ЩО ЗА ДИЯВОЛ?!

— Мелфой, ти ідіот, ЗНІМИ ЦЕ!

Рейна і Джордж не витримали. Вони майже впали один на одного, затискаючи роти руками, але регіт зривався крізь пальці.

Внизу почувся тупіт — хтось зірвався з місця і помчав униз сходами.

Джордж, усе ще трясучись від сміху, подивився на Рейну. Вони стояли надто близько, все ще зігріваючи одне одного, але тепер це тепло супроводжувалося веселощами — легкими й живими.

Вандербум трохи нахилила голову, все ще усміхаючись.

Візлі схилився трохи нижче, очі блиснули в напівтемряві.

І все, що відбувається, раптом набуло неправильного відтінку. Усе навколо стало неправильним. Рейна не повинна бути тут, сміятися й упиватися поруч із Візлі молодіжними радощами, не повинна говорити, що вважає його другом. Не повинна дивитися на нього. Ось так дивитися. Не повинна посміхатися. Йому. 

Це неправильно. 

Дуже і дуже неправильно.

Вандербум відчувала, як усе в ній стискається від цього усвідомлення, але навіть думки її сповільнилися, не знаходячи сил ані відвернутися, ані сказати щось. Джордж був занадто близько. Занадто теплий. Його погляд занадто пильний. Раніше все було простіше. Легке роздратування, зневага — це були звичні почуття, безпечні. Їх можна було контролювати.

Зараз усе було зовсім іншим і неправильним.

Рейна не знала, що саме це означало, але знала, що не хоче знати. Не хоче розбиратися. Не хоче відчувати. Вона завжди пишалася тим, що може тримати себе в руках. Ніколи не піддаватися слабкості. Ніколи не дозволяти нікому наблизитися. Вона бачила, на що перетворюється людина, коли дає собі волю любити, довіряти, сподіватися.

Їй цього не потрібно.

Здавалося, що якщо залишиться ось так ще на секунду, то втратить контроль остаточно.

Зберися.

Рейна зробила різкий вдих, ніби розрізаючи повітря, а потім так само різко відсторонилася. Не ривком — ні, лякати й відштовхувати Джорджа не хотілося. Просто спокійно, відточено, ніби відступала в шаховій партії, розуміючи, що зайшла надто далеко.

Візлі трохи зволікав, немов не хотів відпускати її, але потім пальці розтиснулися, залишаючи на шкірі ледь відчутну тінь тепла.

— Нам час, – відьомський голос прозвучав рівно, без тремтіння. Вона не дивилася на нього, дивлячись у темряву нічного неба. — Якщо Мелфой розбудить і наскаржиться Снейпу, він прийде сюди насамперед.

Тиша.

На мить Вандербум здалося, що Джордж не відповість, що просто залишиться стояти, дивлячись на неї цим своїм дивним, надто уважним поглядом.

Але потім він усе ж таки кивнув:

— Ходімо.

Вона не стала більше нічого говорити, а просто розвернулася і покрокувала геть.

На зворотному шляху вони не обмінялися ні словом. Мовчання було напруженим, але не важким. Джордж ішов поруч, але цього разу не намагався заповнити тишу балаканиною, не вдавав, що все так, як і було до цього. Він відчував її межі й поважав їх.

Але все ж…

Коли вони повернулися до вітальні Ґрифіндору і Рейна зупинилася біля сходів, готуючись піти до своєї кімнати, він сподівався, що вона хоча б подивиться на нього.

Просто подивиться.

Але вона цього не зробила, а просто кивнула — коротко, відчужено і зникла в темряві.

Джордж затримався внизу ще на кілька хвилин, вдивляючись у полум’я каміна. Тепло її шкіри вже зникло. Візлі ніколи б не подумав, що чиєсь людське тіло може бути таким м’яким, приємним і в цей самий момент його, наче куля, швидкі думки можуть перебувати в цілковитому спокої. І він сподівався, що іскра, яка пролетіла між ними, ще залишилася.

Рейна заснула, сподіваючись, що все, що відбувається, обернеться сном. 

Але прокинувшись раніше, ніж слід було б, та усвідомила, що надворі двадцять п’яте грудня і ніякого сну не було. Дивилася в стелю, не розуміючи, що вчора сталося. 

Дивилася так довго, не моргаючи, що довелося закрити руками обличчя, змахуючи зі щік сльози. 

Що з нею відбувається? 

Рейна абсолютно не розуміє.

Порожнеча. Найглибша у світі діра. 

Холодна, бездонна, безлика. Вона тягнулася всередині, немов безмовне відлуння чогось забутого, загубленого, чогось, що неможливо повернути. Порожнеча була постійним супутником Вандербум, звичною, вкоріненою частиною її самої. Вона знала, як заповнювати її справами, як ховати за навчанням, за книжками, за довгими ночами, проведеними над сторінками пергаменту, за роботою, за ганьбою на Ніккі та Гіпноса, за приготуванням вечері. Вона знала, як заглушити її тишею.

Рейна лежала, нерухомо дивлячись у стелю, і вперше за довгий час порожнеча всередині неї відчувалася не просто глибокою — вона була рваною, порушеною, покаліченою чимось.

Вандербум не розуміла, як через десять хвилин, коли годинник тільки пробив сьому ранку, вона опинилася на четвертому поверсі. Не розуміла, чому стоїть перед дверима, вдягнена в один светр із пом’ятими штанами й безглуздими шкарпетками. Не розуміла, навіщо стукає в його особистий кабінет. 

Почулося шаркання. 

— Аласторе, це я, – вимовила відьма, постукавши ще раз. 

За хвилину напруженої тиші, Не-Муді, якимось сиплим, сонним голосом, зовсім не схожим на його власний, пробурчав: 

— Заходь.