Рожева рябина

– Останнім часом мені постійно сниться дуже дивний сон…

Підлога з дерев’яних панелей, схоже з якоїсь сосни. Чомусь тепла і холодна одночасно. Сяйво сонця таке яскраве… Але Дадзай не розумів звідки воно світить. Наче звідусіль, а наче нізвідки.

Здійнявся пил, але Осаму сидів на місці й навіть не дихав.

Чому? Чому?

Вікно. Дадзай чомусь не помічав його раніше, проте сонця там видно не було. Лише якесь чарівливе помаранчеве сяйво, в якому гойдалося червоне кленове чи каштанове – Осаму не точно не знав – листя. Що правда, Дадзай навіть не дивився туди, у той бік, але звідкись все ж знав, що там було дерево, листя, сяйво.

Він сам один. Здавалось, наче у всьому світі. Проте на спині Дадзай відчував чийсь важкий погляд.

Йому було цікаво, кому ж він належав?  Однак не настільки, аби Осаму спробував повернутися й перевірити.

Байдуже. Чомусь саме у цей момент йому байдуже. І в мільйонах інших моментів, коли він тут опинявся і просто сидів, підвівши під себе ноги. А руки кудись несвідомо простягав, хоча перед ним нікого не було.

Чи він просто так думав?

Осаму просто не знав як відповісти на це питання.

І все ж Дадзай опускав карі очі на руки. Бліді, вкриті глибокими шрамами, наче від якихось ударів, обв’язані пожовклими бинтами… І чомусь в крові…

Вони в крові?

Чиїй?……………..

………..

……..

….

…

 

О…а..у?

 

Дадзай трухнув головою, після чого потер лоба, відводячи погляд від чоловіка навпроти. Той щось активно записував, кидаючи час від часу короткі зирки з-за округлих окулярів.

– Я гадав, що це якось пов’язано з ним, все ж я давно вже не згадував про той… інцидент, – Осаму важко зітхнув, беручи всі сили в кулак та намагаючись продовжити. – Про все, що сталося, напевне, – чомусь у горлі задерло. Дадзай прокашлявся. – Через цю справу… Важко уникати свого минулого. І спогадів про нього теж.

– Останнього разу ми зупинилися на тому, що спогади про смерть вашого батька були тригером ваших панічних атак, правильно? – чоловік клацнув ручкою та закинув ногу на ногу, трохи з’їжджаючи спиною зі свого бірюзового широкого крісла. На його питання Осаму кивнув та опустив голову, про щось згадуючи й сам. – Але ви сказали, що коли ви тільки-но взяли нову справу – сталася панічна атака. Ви згадували свого батька?

– Ні, я тоді точно не думав про нього, – голос Дадзая був втомленим. – Я… Важко сказати про що я взагалі тоді думав. Голова зненацька наче опустіла. Пан Фукудзава просто сказав, що ми беремося за цю справу. Взагалі дрібниця, як я вже казав.

– Можливо річ у тому, про що ви думали до того, як він це сказав? – чоловік легко схилив голову на бік, піднімаючи зосереджений погляд на Осаму. – Можете згадати?

Дадзай закліпав очима в якомусь німому нерозумінні. Однак послухався. Події того дня вже важко згадувалися – пройшло декілька тижнів, але якісь яскраві образи ще лишалися в пам’яті. Проте серед них не було того шматочку дня між збиттям Сансев’єри та словами Фукудзави. Осаму розчаровано видихнув і покрутив головою, потерши після того лоба.

– Ні, не можу згадати, – сумно сказав Дадзай, вже не піднімаючи погляд на чоловіка. – Наче якийсь пустий проміжок у пам’яті. І тоді, коли мені стало погано в морзі… Теж не можу пригадати. Що ж зі мною знову коїться… – Осаму знервовано прикусив губу та насупив брови. Чомусь долоні пітніли з особливою силою.

– Але ви точно впевнені, що про батька тоді не думали? – Дадзай на це кивнув. – Добре, – зітхнув чоловік, знімаючи з носа окуляри та складаючи їх у футляр. – У мене є деякі здогадки, але мені потрібен час на їх обдумування. Проте що можу сказати точно – ваш батько наврядчи є тригером. Схоже справа в чомусь іншому.

– Тобто попередні сеанси сенсу не мали? – зовсім понуро сказав Осаму, виглядаючи своє пальто на вішаку. Йому дуже сильно хочеться, аби це нарешті закінчилося і він пішов звідси. – Якщо справа не в ньому, то в чому тоді? Ці приступи з’явилися після того, як він помер. До цього їх точно не було.

– Не завжди ПТСР з’являється відразу після травми, – похитав головою чоловік, встаючи з крісла та підходячи до свого робочого столу, аби покласти блокнот у шухлядку, та час від часу кидав короткі погляди на Осаму. Дадзай виглядав байдужим. – Часто синдром проявляється в момент, коли травмований опиняється у відносній безпеці й причина травми більше не впливає на нього, – тепер погляд чоловіка остаточно зупинився на Дадзаю, з якоюсь обережною цікавістю виглядаючи на лиці того якусь зміну емоцій після того, що збирався сказати. – Можливо причина вашого захворювання лежить глибше, ніж ми думаємо.

Дадзай все ж перестав ігнорувати наполегливий погляд на собі та підвів очі на чоловіка. Той виглядав абсолютно серйозно, навіть серйозніше, ніж зазвичай, і був чимось сильно збентежений, бігаючи поглядом по його лицю. Але кутики рота чоловіка раптово легко смикнулись угору, а в очах мов блимнув вогник, що правда одразу ж затух. Мільйон питань різко виникли в голові Дадзая, але поставити їх він чомусь не наважився. «Що б там він не надумав – рано чи пізно розповість», – вирішив для себе Осаму, здаючись. Цьому чоловіку він однаково довіряв навіть більше. ніж самому собі.

– Але до цього повернемося наступного разу, – після декількох хвилин паузи чоловік все ж продовжив, приводячи гармидер на своєму столі до якоїсь подоби порядку. Принаймні наскільки це можливо для купи паперів, канцелярії, рецептів та подібного у невеличкому просторі. – Чекатиму вас за тиждень. Нагадую: якщо захочете про щось поговорити наступного разу – записуйте тему чи думки у ваш щоденник, аби не забути, – Дадзай знуджено кивнув, тяжко видихаючи, на що чоловік лиш посміхнувся і схрестив руки на грудях. – Не треба так важко зітхати. Ми не зустрічалися з вами близько 2 років. Не знаю як багато з моїх настанов ви ще пам’ятаєте та скількох ви притримуєтесь.

– Я не курю, – одразу сказав Осаму, піднявши руки. – Щоденник веду, якщо не забуду. Курс антидепресантів давно закінчив, а рекомендації на новий ви не дали.

– Тримаєтесь гарно, але сеанси теж важливі – нагадую, – тон чоловіка був занудним, але Дадзай розумів, що він просто тримає такий образ – мудрого та спокійного психотерапевта. – Що ж, дякую, що прийшли.

Дадзай підвівся і радо посміхнувся, полегшено видихаючи. Чергова каторга була скінчена. Однак чоловік щиро всміхнувся йому у відповідь, не дивлячись на такий холод від Дадзая. Сказати, що той радий бачити Осаму – не сказати нічого. Дадзай насправді і сам сумував за цими посиденьками, якщо їх можна так назвати, зі смачною кавою та печивом, де було зовсім не страшно сказати про те, що тебе турбує.

Осаму було приємно жалітися на буденні проблеми, розповідати про конфлікти у відділі та про те, які справи він розслідує. Йому подобалося, коли його слухали.

Не подобалося раз повз раз тягнутися в темні кутки пам’яті і діставати звідти те, про що ніколи б не хотілося згадувати. Навіть якщо це було Дадзаю на благо. Психотерапевт це розумів і ніколи не наполягав, даючи Осаму волю розповідати про щось лише тоді, коли він буде до цього повністю морально готовий. Дадзай за це чоловіка неймовірно поважав.

Дивно називати твого психотерапевта другом – будь-які стосунки, ближчі за лікар-пацієнт, були заборонені в психіатрії – але чомусь Осаму хотілося називати Сакагучі Анго саме так, а не повним ім’ям з приставкою «лікар-психотерапевт».

Прощання не було довгим: Дадзай накинув собі на плечі чорне пальто, помахав востаннє чоловіку рукою та вийшов у коридор, обережно закриваючи за собою скрипучі білі двері.

Після цієї зустрічі в Осаму чомусь лишався легкий посмак недомовленості. Наче Дадзай мав сказати щось важливе, щось, що мало змінити хід копання в його почуттях та минулому повністю, але впритул він не розумів що ж саме. Чи то Дадзай був замало вмотивований, аби дотягнутися до неї, чи то чисто фізично не міг її осягнути, але відповідь чомусь спритно вислизала з його думок і не бажала матеріалізуватися ніяким чином.

Здається, це відчув і пан Сакагучі, усміхнено махаючи Дадзаю у відповідь.

---

-«Близько 10 години вечора вчора біля Йокогамського парку відбулося зіткнення двох місцевих злочинних угрупувань. Перестрілка була придушена завдяки силам правоохоронних органів Йокогами. За останніми даними кількість жертв склала 12 людей, серед яких одна дитина. Важко пораненими є 4 людини – наразі вони перебувають у реанімації, проте медики називають їх стан стабільним. Ще 23 людини дістали поранення середньої тяжкості й знаходяться під наглядом лікарів. Близько 120 людей дістали легкі поранення та відмовилися від госпіталізації. Більша частина з цього числа зазнали травм саме у давці на виїздах із кварталу під час паніки. Мер міста вже висловився щодо цього та підписав указ про запровадження дня жалоби за загиблими…»

Телевізор все так само дратівливо тріщав, відволікаючи Йосано від заповнення важливих паперів. Кидаючи злісні погляди на нього, Акіко так і хотіла зарядити старенькому кореспонденту на екрані олівцем між очі. Можливо хоч так цей телевізор почне працювати нормально… Кенджі вже давно обіцяв розкрутити цей апарат і глянути що ж із таким пекельним хрускотом шумить всередині диявольської машини. Але знову і знову він знаходив більш важливі зайняття.

Ранпо ж із кожним разом накидував все більш іронічний вираз обличчя, проговорюючи з єхидною посмішкою: «Диплом техніка для Кенджі лиш підставка для чашки чаю». Едогава навіть на своєму столі чорною гелевою ручкою лишав лінії-мітки, відмічаючи щоразу, коли Міядзава обіцяв щось полагодити. Але з імовірністю в 100% Кенджі робив лиш одну справу: він, як Кощій Безсмертний, старанно оберігав та плекав ту саму самотню Сансев’єру біля входу у відділ, яку, таку бідну і загублену, вже хто тільки не гамселив з розмаху дверима. Лиш ця нещасна квітка була варта того, аби Кенджі нарешті виконував свої обіцянки… Колишній практикант піклувався взагалі про всі рослини у відділку, яких раніше було не так багато через нестачу часу за ними слідкувати. Щойно сюди влаштувався Міядзава, то Фукудзава ледь не одразу ж, після численних його вмовлянь, прийняв рішення озеленити приміщення. І чому тільки цей садолюбний збоченець взагалі пішов у поліцію? Ніхто цього не розумів.

Ранпо ліниво дрімав на дивані, навіть не звертаючи увагу на всі ті мільйонні звіти на своєму столі, які треба було перечитати й дописати. Проте всім і так було зрозуміло, що він цього робити не планує взагалі – у таких випадках для Едогави взагалі роботи неба, він вільний. На чайному столі давно стояла забута кава, яку не дуже вже хотілося пити. Кунікіда мирно щось знову розписував у своєму улюбленому записнику, час від часу поглядаючи на телевізор та награно охаючи.

– Ну і нудно ми живемо, – чутно зітхнув Ранпо, закидаючи ногу на ногу та спираючись об ручку дивана. – Бісів Дадзай! І справа йому нова, і геройство, і хвала. Та чому ж йому завжди так щастить… Коли великому детективу нарешті доручать щось веселе?

– Пане Едогава, у вас теж дуже важливе і цікаве завдання, – Танідзакі посміхнувся собі під ніс, обережно розкладаючи папери з підписами по коробках і переглядаючи востаннє перед відправленням в архів. На робочому столі хлопця стояла велика півлітрова чашка кави з принтом якогось моря. У ній було сильно розбавлене лате, яке Джунічіро повільно допивав. Ніхто у відділку не розумів пристрасті до такого роду блюзнірства, Кунікіда так зовсім ледь лице спокійним тримав і не кривився при вигляді розбавленої кавою води. – Ви ж розслідуєте викрадення телевізора! Злодіїв завжди важко, але дуже цікаво шукати. Вище носа!

– Ну хоч ти не знущайся, га? – на гигіт відділу Ранпо відповів серйозним, навіть ображеним виразом обличчя. Він відвернувся до телевізора, обійнявши коліна і поклавши підборіддя згори. Зненацька він вигадав, як можна влучно відповісти Джунічіро, як у коридорі зашуміли двері. Хтось прийшов.

Миттю зреагувавши, Танідзакі одразу згорнув усі папери в коробку, закидуючи її після того кудись під стіл, і струхнув крихти від булочки, яку він до цього їв із кавою, з робочого місця на підлогу. Кунікіда й сам зарухався, занепокоївся; ручки й олівці швидко попрямували в півлітрову банку з-під огірків, на яку Ацуші колись підв’язав рожеву стрічку у вигляді бантика, бо: «Вона занадто нудна! Тепер набагато цікавіша». У течку необережно полетіли документи. Лише Йосано та Ранпо зберігали криштальний спокій: Едогаві за замовчуванням було до одного місця хто там прийшов та навіщо, бо якщо ця людина прийшла не з новою складною справою, то прийшла вона дарма. Акіко ж була занадто зайнята кілометровими звітами про медичне обслуговування відділку.

Великі двері заскрипіли, пропускаючи всередину Дадзая – сонного, блідого, втомленого, ледь живого, але все ще функціонуючого, хоч і з великими зусиллями. Осаму був настільки змучений, що навіть Кунікіда провів його до кабінета боса нехай і осудливим, проте все ж з нотками співчуття та розуміння поглядом. Ранпо аж прокинувся та чи то повеселів, чи то розізлився.

– Ви ж гляньте хто прийшов! Це ж герой дня – сам Осаму Дадзай, – помпезно викрикнув Едогава, махаючи в бік Дадзая, що ледь не підскочив від цього і злякано повернувся до Ранпо з широко розкритими очима. – Ставлячи під загрозу своє неоціненне життя, він мужньо врятував поранених матір з дитиною під час стрілянини. Про тебе складатимуть балади, о, наш великий герою!

– Краще складіть мені ліжко, будь ласка, – смішинка Осаму звучала зовсім в’яло та невесело. – Або просто вбийте… Я цілу ніч не спав.

– А що ж таке? Випивав у честь великої перемоги над злом? – Акіко хитро посміхнулась, підійшовши до Осаму, та скуйовдила волосся, після чого більш-менш уклала їх на свій лад. Дадзай опиратися не став, тому просто прикрив очі, тяжко видихаючи.

– Не знущайся наді мною, – зовсім понуро сказав Осаму, жалібно поглянувши на Йосано. – Ну яке ж «пив»? Ми стояли та чекали дозволу глянути місце бійні, щоб пошукати хоч щось, що могло для нас корисного там лишитися. У висновку ми тільки дарма витратили час і нас просто прогнали до сьогоднішнього дня! Я б зараз прям тут на шалику б і повісився.

– Та ну, ти ж великий детектив Дадзай, – процідив через уїдливу посмішку Ранпо, спершись підборіддям об спинку дивана і відпиваючи каву. – Зло не спить. І ти не спи. Будь мужнім!

– Та йдіть до біса, – Осаму під такі дратівливі зараз усмішки міг лиш голову втомлено опустити й мріяти, аби цей день якомога швидше закінчився й він опинився нарешті вдома, на своєму м’якому ліжечку з новим хорошим ортопедичним матрацом.

Дадзай ще ніколи так відчайдушно та самовіддано не боровся… Зі сном. Очі злипалися наче на якусь дешеву жуйку, якій було достатньо лише секунди контакту з твоїми штанами, і вона була готова поглинути тебе всього живцем і повністю. Перед Дадзаєм то темнішало, то знову розвиднювалося, а голова ставала все важчою. Хотілось би, аби Осаму в цей момент просто вмирав десь у провулку, а не сидів у офісі й від недосипу мучився. Але все ж варто було нарешті взяти себе в руки.

Проте безодня сну манила так сильно… Голоси навколо стихали й ставали якимись неважливими, перед очима швидко змінювалися картинки полів, у вухах починали шуміти трава й вітер. З’явилася якась туманна в’язка легкість, натхнення, аж як Осаму щось легко трухнуло за плече. Сон вмить розплився бензиновими розводами, Дадзай широко розкрив очі, аби не дозволити їм закритися знову, і побачив боса, що глядів на нього чи то співчутливим, чи то поглядом «кого я в біса взяв на роботу».

Швидко прокліпавшись, Осаму встав зі стільця, на який якось примудрився сісти під час короткого сновидіння, міцно стиснув у руці згорток з документами, кивнув Фукудзаві й попрямував до нього в кабінет, поки Юкічі обережно притримував його за лікоть.

– Ну і що це за атракціон турботи? – через декілька хвилин паузи пробурмотів Кунікіда, обурено глядячи в бік кабінету. Але в той же момент олівець, який крутив Доппо у руках, упав прямо на підлогу, покотившись кудись під стіл, що змусило слідчого дратівливо зітхнути, а Ранпо кинути зловтішну смішинку.

---

– Як просувається справа, Дадзаю? Ти щось дізнався? – тон Фукудзави був максимально спокійним і, як здалося Осаму, навіть трохи веселим. Судячи із запаху, заварював бос якийсь еліксир безсмертя, бо такий сильний, справжній сморід кави одразу ж ударив Дадзаю в носа. На столі Фукудзави був як зазвичай страшний безлад, який він навряд розбиратиме до своєї літньої відпустки.

– Із того, що я встиг дізнатися за ніч, це те, що конфлікт Овець з Вовками стався через те, що хтось із перших зайшов на територію других і там «барижив», так би мовити, – Дадзай важко видихнув, впускаючи лице в руки й відчайдушно намагаючись тримати очі відкритими. Кабінет Фукудзави був на сонячному боці, тому в ньому було набагато тепліше, ніж в офісі, від чого Осаму пригрівся і лиш більше хотів спати.

В той момент, коли свідомість Дадзая знову почала пливти у сновидіння, перед ним поставили горнятко з чорним, наче смола, напоєм.

– У мене серце від цього зілля точно не стане, пане Фукудзаво?

– Не стане, – той і бровою не повів. – Ти жеребець молодий, серце дуже, тому пий і не жалійся. Це все, що ми знаємо? – бос одразу ж повернув тему розмови назад. – До чого ж тоді ти там з твоєю справою?

– А те, що кладмен їхній йшов продавати саме цікавий нам наркотик.

Оцінивши свої сили, Дадзай недовірливо кинув око на горнятко, але все ж здався – вибору в нього все одно не було – і відпив трохи. Стримати лице від кривлянь не вдалося, від чого Фукудзава приснув легкою смішинкою, але одразу ж спохмурнів.

– Дійшов до місця угоди чи ні – не знаю поки. Будемо дивитися по камерах сьогодні. А кому ніс замовлення – загадка, на жаль, без відповіді, бо хлопця тоді застрелили спецпризначенці. Проте зіткнувся з іншим хлопчаком у перестрілці. Він теж кладмен, ще й з тої ж «бригади». Ледь не пристрелив мене, – на цих словах Дадзай трохи зам’явся, але побачивши, що Фукудзава нічого не сказав і лиш тяжко видихнув, все ж продовжив. – Хочу поговорити з ним, треба лиш знайти де він лежить. Накахара йому тоді доволі міцно вклеїв, – Осаму важко зітхнув і сперся щокою об кулак. – Однаково треба їхнього куратора шукати та думати звідки той бісів Достоєвський взяв Рожеву рябину.

– Гм, Вівці, – Фукудзава про щось задумався, погладжуючи хвіст зі свого довгого сивого волосся на плечі. – Може ти ще когось впізнаєш серед тих, хто в тій бійні брав участь. Урешті-решт ти колись гарно знав їх усіх.

– Звісно, але ж стільки часу вже пройшло, – хмикнув Дадзай, якось зовсім невесело посміхаючись та відводячи погляд у бік. – 7 років здається минуло… Самі ж знаєте які там умови. Лиця напевно мільйон раз вже змінилися. Лиш той один, наче привид минулого. Дивує, що він ще живий.

Дадзай вирішив не показувати зайвого збентеження і знову відпив кави, з останніх сил стримуючи блювотні поклики – настільки несмачним був цей напій, але пити його було необхідно, інакше б Осаму просто не дожив до кінця цього дня.

– Могли б хоч трішки цукру додати, – Осаму жалібно поглянув на боса та схилив голову на бік. Той проігнорував і далі переглядав якісь папери на столі.

– А як там столичні? – Фукудзава перервав тишу, що повисла між ними на якусь хвилину. – Що роблять? Заважають далі?

– Ви з Йосано випадково не родичі? – неприкрито обурився Дадзай, закочуючи очі. – Чому вони вас усіх так цікавлять? Просто напущені придурки, яким не вдалося зам’яти чергову справу. Цей Накахара в особливості.

– Та мене просто дещо бентежить розтин, – Юкічі дістав із купи паперів якийсь один і почав його уважно проглядати. – І розмова з патологоанатомом перед тим, як ти поїхав на місце бійні… Я щойно слухав той запис, який ти мені відправив уночі. Схоже це був наказ самого Накахари й тому не дивно, що він заборонив щось говорити тобі в особливості, знаючи які у вас стосунки. Але щось мене в цьому бентежить.

– Що саме? – Осаму не награно здивувався, піднявши одну брову.

– Що столичні взагалі тут роблять? – Фукудзава повернув задумливий погляд на Дадзая. – Вище начальство дало дозвіл, справа однаково наша. Але вони все ще тут і намагаються якось брати участь. Більш того – іноді перехоплювати ініціативу. У чому інтерес до справи?

– Може це через-

– Думав про Накахару, знову ж таки, – Фукудзава покрутив головою. – І це навіть логічно. Але мені все ще щось тут не подобається. Щось не так, – Юкічі зітхнув та сів у своє велике крісло, після чого сперся щокою об кулак. – Можливо це вже я на старість із розуму сходжу, або мене напоумила Йосано. Боюся втратити можливість – і сам розумієш.

– Як ніхто, пане Фукудзаво, – Дадзай не зміг не погодитися, сумно видихаючи. – Йосано запропонувала покращити стосунки з Накахарою. Тепер мені ця ідея не здається дурною. Що б там не було, якщо столичні нам заважають саме через це, то доведеться закопати сокиру війни, – Осаму підвів серйозний погляд на старечі блакитні, ледь не прозорі, очі Фукудзави. – Наша справа важливіше. Так близько до цілі ми ще ніколи не були.

– Це для спільної справи, Осаму, – Юкічі спробував якось підбадьорливо посміхнутися, помічаючи в очах Дадзая якісь сумніви. Однак Осаму відвів погляд та відкинувся на спинку стільця, закидаючи руки за голову. – Та годі, якщо не брати до уваги його характер і рід роботи, то він непоганий хлопець. Пам’ятаю його новобранцем у токійській прокуратурі – взяли в архів тоді лиш. Зовсім зелений, але так очі горіли в малого. Так і сяяли талантом…

– От тільки давайте без старечої ностальгії, – знову закотив очі Дадзай. – Поки він нам не друг, а жахлива дитина, яка постійно плутається під ногами. Зберіться вже.

Фукудзава ледь стримувався, аби не посміхнутися, проте вже іронічно. Осаму при вигляді цього приречено зітхнув, встав, накинув на себе підібране з вішака пальто, одним махом допив міцну каву, нехай і покривив лице, і покрокував до виходу. Спати взагалі перехотілося.

---

У приміщенні не було де яблуку впасти. Занадто багато співробітників поліції на один невеличкий квітковий магазин. Між тюльпанів стояла низенька сонячна бабуся, що явно не була задоволена від такої кількості людей, де ніхто нічого не збирався купляти. Покупці губилися між поліціянтів, без можливості протиснутися до каси. Перед невеличким монітором опинилося 5 голів, а решта тільки намагались піддивитися що відбувається.

Біля входу, надворі, стояв Накахара і дратівливо пив каву, вичікуючи, коли черга хоч трішки розсмокчеться, і навіть трохи знуджуючись. Чомусь йому хотілося там, між доріг парка, побачити зачуханого хлопця з окружного відділку, що поспішав би сюди зі своїм юним напарником. Дадзай чомусь запізнювався, хоча якщо його вчасно попереджали про такі збори, то він приходив вчасно.

Насправді не дивно: вони ледь не до ранку просиділи біля якихось поліціянтів, що складали протокол та відмовлялися пропускати їхню групу. Чюя й сам ледь встав сьогодні з ліжка, хоча відчайдушно хотілось лягти прямо в коридорі на килим і забутися. Проте він все ж не жалкував, що витратив свій час: працювати було зовсім не тяжко і навіть трохи весело – Дадзай постійно відпускав якісь дурнуваті жарти, не даючи Накахарі нудьгувати, нехай він все ж і викликав іноді роздратування, коли жартував саме з Чюї. Однак не було такої смертельної нудьги, як зараз.

Як би погано Чюя не думав про Дадзая, почуття гумору у того було не найгіршим.

– Чого застряг тут, капелюшнику? – почувся знайомий голос та прізвисько. Не встиг Чюя схаменутися, як зненацька з його рук виривають каву. Миттєва відповідь прилетіла прямо в живіт і весь напій ледь не був виплюнутий прямо на асфальт. Дадзай зігнувся, підгинаючи коліна, і почав істерично сміятися. – Та я ж пожартував! Чому такий агресивний із самого ранку?

– Чуєш, безхатько, май совість! Чи нема грошей на свою каву? – Накахара гучно вилаявся, кидаючи гидливі погляди на пом’ятий стакан. – Забирай вже. Наслинив тут все, блять!

– Які ж ми ніжні, – Осаму награно-мрійливо сказав на видиху та закотив очі, буквально ловлячи в польоті той самий стакан. – Дитя блакитної крові-і!

– Та закрийся вже, – розправивши своє пальто, Накахара мільйон раз вже пожалкував, що на секунду подумав про Дадзая щось хороше. Він з розмаху відкрив двері в магазин і, грубо розпихуючи поліціянтів, пройшов всередину, прямо до комп’ютера, де зберігалися всі записи. З величезними потугами натягуючи міну серйозності, Дадзай попрямував за ним, перед цим викинувши стакан у смітник біля входу.

На монітор був виведений потрібний запис. Вчора, 22:04, один невідомий намагався щось підкласти під лавку близько фонтану, але його швидко смикнули за куртку двоє молодих людей. У них зав’язалася суперечка, активна жестикуляція, очевидні крики. І наче розмова наближалась поволі до завершення, вони розійшлися по різні боки. Прийшли до компромісу? Аж раптом один із них витягає пістолет і наставляє на кладмена. Декілька пострілів, проте всі мимо – той чудом помічає випад і ховається за дерево, після чого й сам дістає вогнепальну зброю.

І в цей момент стає прекрасно видно риси лиця того невідомого. Комбінація клавіш і зображення було збережено. Дадзай перед закриттям вікна встиг лише краєм ока побачити лице невідомого.

Проте цього було достатньо, аби його впізнати.

Осаму одразу ж нахмурився, сильно задумався, наче намагаючись відкласти це лице та ім’я у своїй пам’яті у якийсь сейф, аби точно не забути. Він одразу ж відійшов від столу з комп’ютером і попрямував до виходу, намагаючись обережно обминати кожного. Двері розкрилися, в лице вдарив теплий вітерець, проте повітря здавалося ще холодним. Біля сигнальної помаранчевої стрічки, що оточувала парк та декілька зовсім побитих магазинів, вже грали діти, потайки роздивляючись все зі страхом підійти на крок ближче, наче їх одразу ж розстріляють. Чомусь ця картина здалася йому милою та умиротворюючою. Однак цього недостатньо, аби заспокоїтися.

Дадзай знав того хлопця.

І тепер той мертвий.

Рука одразу ж потягнулась у кишеню за пачкою цигарок, але Дадзай швидко смикнув нею. Він зараз захотів саме покурити? Осаму здивувався, але вирішив не надавати цьому великого значення. Просто перенервував. Тож він як і зазвичай просто дістав пачку цигарок, з неї – цукерку, розпакував і закинув у рота. Ця була з якоюсь шипучкою. Приємно. Через ефект плацебо, навіть заспокійливо.

– Пане Дадзаю, цигарку? – запропонував вже доволі давно знайомий рудий практикант, поправляючи кепку на голові. Осаму оглянув того уважним поглядом, розглядаючи синю поліціянтську форму, так необережно пришиту нашивку з назвою окружного відділку, ядучого відтінку жовту куртку, цигарку в зубах у хлопця. Юнак.

Ще зовсім зелений, а вже курить.

– Дякую, але я давно кинув.

Парк був зовсім сирий, погода була незвично гидкою сьогодні. Небо тьмяніло, тому здавалося, що наближався вечір. По небокраю пливли свинцеві хмари. Ні. Повзли по темному небу, так важко і втомлено. Парк був сірий, людей навіть за межами стрічки дуже мало. І нехай більшість магазинів зажили попереднім життям вже на ранок після перестрілки, нікого не було. Бізнес може й не знає перешкод, проте їх знають люди.

Лиш місцями бігали діти та з цікавістю заглядалися на поліціянтів, які час від часу з’являлися на очах. Дадзай перемахнув через стрічку і пройшов углиб парку, прямо до фонтану, де ще лишалися якісь сліди крові. Під ногами його кам’яна кладка, яка місцями потріскалася чи то від віку, чи то від куль.

І все ж тут було дуже спокійно. Десь далеко шуміли автівки, проте цей шматочок природи був як бальзам на душу. Як острівець миру та умиротвореності… Але натхненні почуття почали покидати Дадзая щойно трапився перший поліціянт: чоловік ставив жовтий номерок біля пістолета під деревом, який, вочевидь, належав комусь із двох банд. Все більше й більше людей на шляху, але вони, здається, закінчували зі своєю роботою. Дадзай прийшов пізно. Покрутивши головою вправо-вліво, він шукав у кого спитати щодо своєї справи, аж як до нього підійшов невисокий чоловік із довгими вусами.

– Добридень! Ви Дадзай Осаму? – чоловік доброзичливо посміхнувся та простягнув руку для привітання. – Таеда Кадера, відділ боротьби з наркоторгівлею. Будемо знайомі!

– Вітаю.

– Ви тут через Рожеву рябину? Я чув про справу, якою ви займаєтесь. Важко, напевно, працювати зі столичними під рукою, – Таеда ніяково посміявся, поправляючи куртку кольору соснових голок.

– Так, нелегко, – Осаму засунув руки в кишені й затремтів від раптового холодного пориву вітру. Кадера якось зовсім не справив враження та здавався злегка дивакуватим. – Мене цікавить хлопець зі Старбаксу, якого я і пан Накахара знешкодили. Мої інформатори вказали, що він знав вбитого кладмена і пов’язаний з його куратором, – Дадзай спробував якомога менш підозріло формулювати свої думки. – Коли я зможу з ним поспілкуватися?

– Ух, ну ви й загнули, – Таеда змахнув руками й шумно видихнув. – Ця шмаркля – син якогось бізнесмена, він зараз у лікарні під строгим контролем. Навряд ви зможете-

– Я не питаю зможу чи ні, – Осаму втомлено і дратівливо похитав головою. – Я питаю про прогнози. Коли він прийде до тями й буде в змозі відповідати на мої питання?

– А як ви потрапите до нього? – Кадера підняв брову у здивуванні.

– За це можете не хвилюватись, – відрізав Осаму, повертаючи до поліціянта втомлений, і від цього дуже злий погляд. Таеда гучно ковтнув слину, висунув руки із кишень і наче набирався рішучості, аби відповісти.

– Десь тиждень-два і прийде в себе, я вас запевняю.

– Вельми вдячний, – Дадзай зітхнув. – Як експерт у наркотиках, як ви гадаєте, – він повернувся до все ще працюючого фонтану та робітникам, які виловлювали гільзи у мутній воді та вимивали все від крові: – що забув такий дешевий порошок, який навіть найбідніші наркомани не беруть, у крові російського попаданця, при чому більш-менш доглянутого?

– Ну, – Кадера почухав потилицю, – якщо вже цікава моя думка, то рябина прекрасна, аби накачати нею когось, щоб та людина ледь ім’я своє згадала. Прекрасна магія забуття… Тому деякі й обирають її, думаю. Але дістати його важко, та й не ліквідно. Занадто сильні побічні ефекти. Думаю знаєте про той інцидент з нею.

– Так, щось чув, здається, – Дадзай відвів погляд.

– Ну і навіть зараз цей порошок кудись зник, – Таеда знизив плечима. – Або забрали, або знищили. Хто його знає. Ця рябина скоро на легенду перетвориться – так важко знайти її поліціянту. А ви хочете прямо продавців.

– Дякую за інформацію, – Дадзай проігнорував останню репліку, ледь посміхаючись – сильніше не виходило.

Під якийсь дивні зирки на себе, Осаму зітхнув, знову оглядаючись по сторонах. Він помітив, як бісів Накахара знову комусь пояснює, як правильно працювати й де чиї близькі родичі. Дадзаю це не набридає, а вже просто виморожує. Хотілось іноді взяти арматуру і гепнути декілька разів Чюю по капелюху, аби замовк і не дратував своїм криком. А кричав Накахара й справді дуже гидко, можливо і сам це прекрасно розумів. Він наче навмисне так здавлював голос, аби його накази виконували беззаперечно, лиш би стулився швидше.

– Накахаро, та коли ж ти вже накричишся!

Всі співробітники затихли, навіть сам Чюя, що приголомшено кліпав очима, дивлячись на Дадзая. Він був ніби риба, яку витягнули із води – то відкривав рота, то закривав назад.

Коли Осаму сонний, то він стає гірше за диявола – цю істину запам’ятав уже кожен, хто працював над справою Огая. А не висипається Дадзай не часто, але регулярно. Накахару боялися практично постійно, тож від цього він переставав аж настільки вселяти страх у новобранців. Але от Дадзая, доволі приязного та привітного зазвичай, жахалися в рази сильніше. Щось таке було в його гніві, що змушувало мурахи бігати маршами по шкірі. Якимось чином це змушувало затихнути навіть Накахару.

Весь парк замовк, не знаючи куди дітися чи що сказати, всі лиш розгублено гляділи в сторони. Коли Дадзай після цього раптового сплеску гніву глибоко вдихнув і видихнув, то лише тоді напруга спала і поліціянти почали повільно вливатися в роботу назад. Стояв далі як укопаний лише Чюя. У того не знайшлося що відповісти. Жодного слова.

– Ти хворий. Ти бляха хворий на голову, – охнув Накахара, не зводячи очей з Дадзая. Вся злість на дурних поліціянтів сама кудись пішла.

Завив вітер. Шурхіт листя пролунав по всьому парку, закричали ворони й стали злітати в небо. На кросівки Дадзая щось гучно капнуло, привертаючи увагу вже ледь не сплячого його після емоційного сплеску. Вся кам’яна кладка почала вкриватися темними цятками: спочатку маленькими, потім вони почали збиратися у великі мокрі плями. У повітря почали підійматися свіжі запахи асфальту та трави. На Йокогаму знову спускається дощ. Маленькі бризки почали переростати у потужну зливу і лиш коли номерки доказів почало змивати водою, співробітники почали розбігатися по магазинах, аби сховатися. Далеко запалали вітрини, бо темні хмари повністю закрили собою сонце і темно стало, наче в надвечір’ї. Калюжі переливалися вогниками гірлянд та ліхтарів.

– Якраз хотів пообідати, – видихнув Дадзай, запхнувши руки в кишені пальта, і спокійним кроком пішов шукати місце, де можна сховатися. Картинка перед очима розпливалася, але поки він міг тримати себе в руках і не падати з ніг. Хоч би до якогось кафе дійти й не лягти в калюжу – думалося йому. Хоч би одну чашку кави…

– Агов, ти куди?

Накахара, здається, на якийсь час завис у своїх думках і лиш зараз прийшов до тями. Надворі стояли лиш він та Осаму, проте того за стіною дощу вже майже не було видно. Чюя і сам згадав, що нічого не їв з учора і було б непогано хоч щось запхнути у шлунок, який від голоду почав боліти.

Він вирішив піти й сам шукати якесь місце для укриття, почав по кишенях шукати гаманець і подумки перемкнувся на щось стороннє, але миттєво його осінило – гаманця в кишені не було.

Душа пішла в п’яти.

Накахара за секунду зблід, приголомшено шаркаючи по всіх кишенях, які в нього взагалі були, проте гаманця наче й не було ніколи. Нервово озирнувшись довкола, Чюї вже починало приходити в’язке усвідомлення, що в цьому здоровезному парку, ще й по зливі, знайти щось просто нереально. У голову почала прокрадатися паніка. Там були всі його гроші. А якщо Чюя ще й не в парці його загубив, то це кінець, точно вже хтось вкрав.

Йому хотілося сісти на бордюр та розгублено потупити в одну точку. Чюя не знав що робити. Лише хвилину-дві безцільного стояння під зливою посеред парку, Накахара все ж придумав піти зайняти в когось із колег грошей, а коли дощ закінчиться, то піти шукати гаманець. Нехай і шанс його знайти був настільки малий, що хотілося піти й втопитися.

– Пробачте, ви Накахара Чюя?

За мокре пальто його смикнув хлопчина років з 10 зі скуйовдженим волоссям, мокрою повністю синьою курткою та втомленими очима.

– Хлопче, що ти тут робиш? Ця територія заборонена для відвідування цивільними, тут працює поліція, – Накахара аж охнув від обурення. Поліціянт у ньому миттю увімкнувся і він схопив малого під лікоть, збираючись вже виводити його геть.

Аж як він застиг і злякано глянув на дитину.

– Так, це я, а що?

– Це ваш гаманець? – хлопчина витягнув із кишені обережно загорнутий у шапку гаманець, обережно прикриваючи його від дощу рукавом від куртки. Чюя аж забув як дихати при вигляді знайомої речі. – Який ваш день народження?

– Га? – Накахара не очікував цього. Аж розгубився, швидко кліпаючи очима в подиві, однак швидко згадав. – 18 червня 1992 року.

– Правильно, – кивнув хлопчик і простягнув річ. Чюя одразу ж вихопив гаманець із маленьких рук, відкрив і став швидко оглядати все на предмет зникнення чогось. Малий злякався, але судячи з вигляду зовсім не здивувався. Тяжко зітхнувши, він якось засмучено опустив голову, аби-як натягнув на голову пом’яту шапку, засунув руки в кишені й покрокував геть від Накахари. Однак той одразу ж прийшов до тями.

– Почекай! – Чюя крикнув вслід і хлопчик повільно повернувся на звук. У його очах читався легкий страх, бо той навіть не мав можливості спробувати здогадатися що міг цей дорослий дядько в капелюсі від нього хотіти, якщо лиш звинуватити в тому, що щось нібито зникло, і вимагання компенсації. Однак Накахара підійшов і присів біля малого, аби бути з ним на одному рівні. – Пробач, що схопив тебе так, і дякую, що нічого не вкрав, – Чюя був щиро розгублений і не знав як повинен реагувати, проте точно хотів перепросити. – Був би я на твоєму місці, то вже давно б забрав усе собі, але ти не такий. Ти хороший хлопець.

– Мої друзі хотіли так зробити, – хлопчик соромно відвів погляд кудись у бік. – Але я не захотів. Вони мене кинули, а я пішов вас шукати. Пробачте, що пішов туди, де не можна ходити, але я боявся, що вже не наздожену.

– Молодець, – Чюя посміхнувся і поправив дитині куртку, але помітивши, що одяг був зовсім мокрий, а хлопчина стояв із зовсім червоним носом від холоду, схаменувся. – Що ж я тебе під зливою тримаю? Ходімо в кафе якесь, я пригощу тебе, заодно і підсохнеш.

Накахара якомога приязніше протягнув руку дитині, але з розумінням, що навряд вона погодиться. Її запрошує піти кудись зовсім незнайома людина. Проте той, спершу недовірливо оглянувши долоню Накахари поглядом, все ж взяв його за руку і кивнув.

– Мама вчила довіряти поліціянтам, вони – наші друзі, – у підтвердження своїм діям вдумливо сказав хлопчина. – Але не тягайте своє посвідчення в гаманці, ви ж його так загубите. У мого батька теж така звичка, він теж поліціянт.

– Накахаро, ти якого біса під дощем стоїш?

З-за спини почувся знайомий голос. Чюя швидко повернувся і не хотів вірити, що стояв там саме Дадзай – він кричав з-під навісу на ґанку якоїсь кафешки.

– Придурок, ще й дитину тримаєш!

– Ходімо, – міцно тримаючи хлопчика за руку, Накахара піднявся і швидким кроком попрямував назустріч Осаму.