Не кликай богиню в хату якщо не знаєш що робити з салом

Серце “докі-докі” калатало, як навіжене. Сьогодні я збиралася зробити це. Призвати богиню. Богиню кохання! Можливо, це звучить як “ябай”, але я була серйозна. Дуже серйозна. Бо тільки так я могла змусити Харухі-семпай звернути на мене увагу.

Харухі-семпай… Вона була… ну, просто “суґой”!

Найгарніша дівчина в школі, з довгим чорним волоссям і очима, як нічне небо. Всі хлопці, та що там хлопці, всі дівчата теж, хотіли бути з нею. А вона… вона просто не помічала нікого. Ну, майже нікого. Мене вона точно не помічала. Вона думала, що я дивна. Ну, і що? Я і є дивна! Але це не означає, що я не можу закохатися, правда?

Я глибоко вдихнула і почала читати заклинання. Мова була дивна, якась давня, але я вивчила її напам’ять. Слова вилітали з моїх вуст, наповнюючи кімнату дивним гулом. Свічки почали мерехтіти сильніше, а повітря стало важким, наче перед грозою. “Ябай!” – подумала я, – “Здається, працює!”.

Раптом, стеля над головою затріщала. Не просто затріщала, а так, наче її хтось розривав зсередини. Я підскочила від переляку, ледь не збивши свічки. З діри в стелі посипалася штукатурка, а потім… звідти вивалилася… дівчина?

Вона впала прямо на мене! “Ітай!” – скрикнула я, відчуваючи, як щось важке притискає мене до підлоги. Коли я розплющила очі, то побачила… блондинку. Високу блондинку з довгим розпущеним волоссям і зеленими очима, що дивилися на мене згори вниз. Вона була… ну, дуже висока, як для японки. І трохи… мускулиста?

Вона сиділа на мені, як кішка, і розглядала мене з цікавістю. Її обличчя було гарне, навіть дуже, але… щось в ньому було не так. Якась… дикість? Чи то просто злість?

Раптом вона розплющила рота і сказала щось… японською? Але… це була якась зламана японська. Дуже зламана.

“Якого біса… дерево…немає… їбатися…” – пробурмотіла вона, насупивши брови. Її голос був низький і хрипкий, зовсім не схожий на голоси японських дівчат.

Я мовчала, дивлячись на неї, як на привида. Хто це? І що вона тільки що сказала? “Дерево… їбатися?” Це що, якийсь новий японський сленг?

Блондинка нахмурилася ще сильніше, ніби зрозуміла, що сказала якусь дурницю. Вона встала з мене, нарешті давши мені можливість дихати. Я підвелася на ноги, відтрушуючи пил з одягу і намагаючись зрозуміти, що відбувається.

“Ти… хто?” – запитала я, нарешті знайшовши голос. Моя японська, на щастя, звучала нормально. Сподіваюся, вона хоч трохи її розуміє.

Блондинка подивилася на мене так, наче я запитала щось дуже тупе. Вона знову відкрила рота, щоб щось сказати, але потім, здається, передумала. Замість цього вона просто показала пальцем на стелю, де ще досі зяяла діра.

“Звідти,” – сказала вона коротко. І знову… зламаною японською. Це ставало все дивнішим і дивнішим. Хто це? І звідки вона взялася? І чому вона така дивна? І чому вона говорить про “їбатися з деревом”? “Ябай…” – тільки і змогла подумати я.

Зелені очі блондинки… Вони були такі яскраві, як смарагди, і дивилися на мене дуже пильно. Довге біляве волосся розсипалося по плечах, наче водоспад. Вона була справді гарна, навіть незважаючи на всю цю… дикість у погляді.

Раптом блондинка нахилилася ближче, примруживши очі. “Шо з твоїми очима?” – запитала вона, і знову ця зламана японська. “Болять? Чи ти шо, хвора? Може, тебе вилікувати треба? Я, як богиня, можу”.

“Е-е-е?” – тільки і змогла видавити я. “Богиня?” Це вона про себе? Ця дивна блондинка, що вивалилася зі стелі і матюкалася про дерева? Богиня? “Ябай…”

“Ну так, богиня,” – сказала блондинка, закотивши очі. “Лада я. Богиня кохання, якшо ти не знала. Чи ти, дочко монголів, ніколи про українських богів не чула?”

“Дочко монголів?” – перепитала я, відчуваючи, як мої щоки червоніють від незрозумілості. “Я не дочка монголів! Я – японка!”

Лада фиркнула. “Яка різниця? Всі ви, азіати, на одне лице. Монголи, китайці, корейці… якісь ви всі… жовті”.

“Жовті?” “Ябай! Це вже расизм якийсь!” – подумала я, але вголос нічого не сказала. Сперечатися з богинею, щойно прикликаною з іншого світу, здавалося не дуже розумним.

“Слухай, Ладо-сан,” – сказала я, намагаючись говорити якомога ввічливіше. “В мене є проблема. Точніше, прохання. Ти ж богиня кохання, правда? Можеш допомогти мені?”

Лада підперла підборіддя рукою і подивилася на мене з цікавістю. “Ну, давай, кажи. Шо там в тебе? Хлопця хочеш приворожити? Чи шоб гроші з неба падали? Чи шоб цицьки виросли?”

Я почервоніла ще сильніше. “Ні, не цицьки! В мене… ну, є дівчина, яка мені подобається. Харухі-семпай. Вона… дуже гарна, але не звертає на мене уваги. Я хочу, щоб вона закохалася в мене. Ти можеш мені допомогти?”

Лада засміялася. “Ха-ха! Дівчина? То ти по дівчатах? О, то це цікаво! Я таке люблю! Лесбіянки – то файні дівки! Ну, добре, поможу. Шо треба робити?”

“Ну, я думала… може, ти могла би… перевестися в наш клас?” – несміливо запропонувала я. “Ну, типу, щоб бути поруч зі мною і допомогти мені з Харухі-семпай. Може, дати їй якесь любовне зілля? Чи щось таке?”

Лада задумалася. Вона ходила по кімнаті, розглядаючи мої окультні символи на підлозі і похмуро бурмочучи собі під ніс. “Зілля… то таке… не цікаво. Я краще шось таке… логічне придумаю. Я ж богиня, як-не-як. Мушу думати наперед, варіанти всякі розглядати”.

Раптом вона зупинилася і подивилася на мене з блиском в очах. “Знаєш шо? Я згодна. Переведуся в твій клас. Чому б і ні? Подивлюся на тих твоїх… японців. Може, там є на шо подивитися. І тобі поможу, дочко монголів. Раз вже ти мене так гарно прикликала”.

“Справді?” – зраділа я. “Ти справді допоможеш мені з Харухі-семпай?”

“Справді-справді,” – підтвердила Лада, підморгуючи мені. “Але за послугу треба платити. Ти ж розумієш, так?”

“Платити?” “Ябай! Знову гроші!” – подумала я. “Але що вона може від мене хотіти? У мене ж і так майже немає кишенькових грошей”.

“І чим я маю платити?” – обережно запитала я.

Лада посміхнулася, і в її очах з’явився якийсь дивний вогник. “А це вже інша історія, дочко монголів. Це вже інша історія…”

“Інша історія,” – протягнула Лада, підморгуючи мені. Її зелені очі блищали якось хижо. Я аж здригнулася. Що вона задумала?

“Ну, то розказуй вже ту історію,” – сказала я, намагаючись не показувати свого хвилювання. “Я ж маю знати, за шо платити буду”.

Лада всміхнулася, і її усмішка була… якась зухвала. “Ой, та не хвилюйся ти так, дочко монголів. То я так, жартую. Ну, майже жартую”.

Вона підійшла до вікна, подивилася на вулицю, наче вперше бачила звичайний японський двір. Потім повернулася до мене і раптом почала розповідати.

“От, як згадаю, як я колись на Купала… а, ти ж не знаєш, шо то таке Купала… ну, то таке свято в нас, дівчата голі купаються в річці, вогнища палять… і от, купалася я якось з дівками, ну, лесбіянками, звісно. Там такі були… ммм… пампушки! І почали вони мене, значить, в воді того… ну, ти розумієш, так? Трахати. В жопу, прямо в річці! Вода така тепла, а вони зверху… ой, як згадаю, аж мурашки по шкірі!”

Я стояла, роззявивши рота. “Ябай…” – тільки і змогла прошепотіти. Вона щойно розповіла про… анальний секс у річці? І так спокійно, так буденно, наче про погоду говорила.

Але Лада не зупинялася. Вона продовжувала, розмахуючи руками і показуючи якісь жести, які я не зовсім розуміла.

“А ще, пам’ятаю, з Марою в болоті… о, то було діло! Мара – то така… ну, як тобі сказати… нечиста сила, але файнуля дівка. І от, залізли ми з нею в болото, по самі груди, і там… хлюпаємося,обнімаємося, цілуємося… а потім як почали того… ну, ти поняла. Болото таке слизьке, гидке, а нам – саме то! Ех, молодість-молодість…”

Мене вже нудило від цих подробиць. “Мара… болото… секс… ябай, ябай, ябай!” – крутилося в мене в голові. Але Лада все не зупинялася.

“А з Івою… то взагалі! Іва – то дерево таке, плакуча. Ну, гарне дерево, шо казати. І от, обійму я її, притулюся, а вона така гладенька, така тепла… і як почнемо ми з нею того… ну, ти вже, мабуть, поняла, шо. Дерево, звісно, не дівка, але… шо поробиш, якшо хочеться?”

Тут вже мене остаточно переклинило. “Дерево? Вона мала секс з деревом?” “Ябай! Це вже занадто!” – подумала я. Я відступила назад, намагаючись триматися від Лади подалі. Вона була не просто дивна, вона була… ненормальна! Чи богині всі такі?

Лада нарешті замовкла, помітивши мій переляканий вираз обличчя. “Ой, шо таке? Налякала я тебе, чи шо? Та не бійся, дочко монголів. То я так, згадую молодість бурхливу. Зараз я вже не така розпусна. Ну, майже не така”.

Вона підійшла до телевізора, який стояв у кутку кімнати, і тицьнула пальцем у пульт. “О, а шо то таке? Телевізор? Цікава штука!”

І так почалися вихідні Лади в моїй квартирі. Вона не відходила від телевізора, перемикаючи канали з шаленою швидкістю. Потім вона якось розібралася з моїм смартфоном і почала гуглити все підряд. Ютуб вона дивилася на швидкості “два”, і все це – одночасно! Ще й мої підручники зі школи знайшла і почала читати,перегортаючи сторінки, як навіжена.

За два дні вона, здавалося, переварила всю інформацію, яку тільки можна було знайти в інтернеті і в моїх книжках. Вона стала… розумна. Ні, не просто розумна, а якась… надзвичайно розумна. Вона почала говорити складними словами, аналізувати ситуації, будувати якісь неймовірні логічні ланцюжки. І все це – з матюками і згадками про секс з деревами та болотами. “Ябай!” – це вже було не смішно. Це було… страшно цікаво. І страшно дивно.

В понеділок зранку Лада стояла біля мого дзеркала, розглядаючи своє відображення. “Ну шо, дочко монголів,” – сказала вона, повертаючись до мене. “Готова до школи? Бо я – готова. Покажемо тим твоїм японцям, шо таке справжня українська богиня!”:

Понеділок ранок видався “ябай” вже з самого початку. Лада, як ні в чому не бувало, порпалася в моїй шафі, витягуючи звідти якісь шмотки.

“Шо то ти вдягаєш?” – спитала я, дивлячись на неї з підозрою. Вона вже встигла натягнути на себе мою шкільну спідницю, яка на ній виглядала, як міні-міні. А зверху напнула якусь мою футболку з дивним написом “Я люблю рамьон”.

“Та то шось таке… шкільне,” – відмахнулася Лада, розглядаючи себе в дзеркало. “Ти ж казала, шо в школу треба форму носити. Чи то не так?”

“Ну, типу так,” – пробурмотіла я. “Але то… то моя форма. І вона тобі замала”.

“Замала? Та нормально,” – сказала Лада, покрутившись перед дзеркалом. Спідниця ледь прикривала її сідниці, а футболка тріщала по швах на грудях. “Зато стильно! По-молодіжному!”

Я зітхнула. Сперечатися з Ладою було марно. Вона все одно зробить по-своєму.

“Добре, роби шо хочеш,” – сказала я, махнувши рукою. “Але хоч документи покажи. Ти ж казала, шо наколдувала якісь папери, шоб тебе в школу взяли”.

Лада хитро посміхнулася і витягла з-за пазухи якусь складену вчетверо бумажку. “На, тримай. Читай. Тільки не вмри зі сміху”.

Я розгорнула документ і почала читати. І чим далі читала, тим більше мої очі лізли на лоба. То був якийсь офіційний бланк, з печатками і підписами, все як положено. Тільки от зміст… зміст був просто “ябай!”

В документі стверджувалося, що Лада… хто б міг подумати… є “поважною гостею з далекої європейської країни, що прибула до Японії по програмі культурного обміну”. Далі йшлося про те, що “уряд Японії та особисто імператор висловлюють свою глибоку повагу до гості та зобов’язують батьків Сакури-сан забезпечити їй належне проживання, харчування та всебічну підтримку на час перебування в Японії”.

“Ябай!” – прошепотіла я, перечитуючи цей абсурдний текст втретє. “Імператор? Культурний обмін? Батьки зобов’язані?” Мої батьки зараз десь в Бразилії, в довготривалому відрядженні, і про жодних “поважних гостей” вони точно не домовлялися!

Але то ще не все. Далі в документі йшов перелік “особливих потреб гості”. І там було таке… “Гостя має особливу потребу у свіжому повітрі, сонячному світлі, натуральних продуктах харчування (особливо меді та ягодах), а також у щоденних прогулянках на природі (ліс, поле, річка). Також гостя висловлює особливу прихильність до традиційних японських видів мистецтва, таких як боротьба сумо, каліграфія та… анальний секс”.

“Анальний секс?” – я ледь не виплюнула сніданок. “Ябай! Це шо таке?”

Лада розреготалася, дивлячись на мою реакцію. “А шо? Нормально! Шоб знали, з ким мають справу! А то ще подумають, шо я якась там проста дівка з вулиці”.

“Але ж тут ніде не написано, шо ти богиня!” – сказала я, показуючи на документ. “Ти ж богиня, правда?”

“Та то і так ясно,” – відмахнулася Лада. “Хто ж ще може наколдувати такий документ? Тільки богиня! А писати прямим текстом – то вже занадто пафосно. Хай самі здогадуються”.

Я подивилася на неї, потім на абсурдний документ в руках. “Ябай…” – тільки і змогла сказати. Це все було таке дивне, таке нереальне, що в мене вже не залишалося слів.

“Ну шо, готова до школи?” – спитала Лада, підхоплюючи мою сумку і закидаючи її собі на плече. “Ходімо вже, покажемо тим твоїм однокласникам, шо таке справжній “культурний обмін”!”

І ми вийшли з квартири, прямуючи до школи. Я йшла поруч з Ладою, відчуваючи на собі здивовані погляди перехожих. Висока блондинка в замалій шкільній формі, що говорить ламаною японською і несе мою сумку… “Ябай!” День обіцяв бути ще тим.

Йдемо ми з Ладою до школи, а на нас всі озираються, як на цирк “шапіто”. Ну, воно й не дивно. Я – звичайна японська школярка, хоч і трохи дивна, а вона – здорова блондинка, як з картинки, в моїй формі, що на ній тріщить, та ще й преться, як танк. Всі так і витріщаються, пальцями показують, шепочуться. “Ябай…” – тільки і можу думати.

Раптом бачимо – стоїть біля дороги якийсь тип. Ну, тип як тип, але одягнений дивно. Спортивний костюм такий, знаєте, блискучий, аж очі ріже. І на ньому якісь ієрогліфи страшні вишиті. Та ще й золоті ланцюги на шиї, як у собаки. “Якудза, точно якудза,” – майнула в мене думка. Бо в фільмах так показують.

Я намагаюся відвести очі, шоб не привертати уваги, а Лада як побачила того типу, так і преться прямо на нього. Тип той теж її помітив, аж виструнчився, напружився весь. Видно, шо Лада його розмірами трохи налякала. Бо вона ж, як дуб, проти нього.

Підходимо ми ближче, і той якудза, чи хто він там, починає шось бурмотіти японською, та ще й так нагло, типу “шо ви тут робите, шмаркачки?”. А Лада на нього дивиться, як на гівно, і каже своїм ламаним японським:

“Ти шо, бикуєш, цап? Чи ти не бачиш, дівчата йдуть? Розступися, богом проклятий!”

Якудза той аж почервонів від злості, почав руками махати, шось кричати про “якудза клан”, про “покарання”, про “смерть”. А Лада тільки посміхається, як сатана.

“Який такий клан? Яке покарання? Ти шо, клоун? Чи ти думаєш,

мене налякати тими цяцьками золотими? Та я таких, як ти, в болоті топила, і не журилася!”

І тут вона як розмахнеться – як дасть тому якудзі в пику! Той аж відлетів, як м’ячик, гепнувся об землю. А Лада зверху на нього навалилася, почала лупцювати, як мішок з картоплею. Кулаками, ногами, колінами – не розбирає. Якудза той кричить, верещить, просить пощади, а Лада тільки сміється, як навіжена.

“Тобі, цап смердючий, урок буде! Шоб знав, як до дівчат чіплятися! Шоб знав, як на богинь бикувати!”

Вона його так відлупцювала, шо той вже лежить, не ворушиться, тільки хрипить. А Лада встала, віддихалася, сплюнула на землю. Потім подивилася на того якудзу, і її око впало на його спортивний костюм.

“О, костюмчик нічогенький,” – каже вона, присідаючи біля побитого. “Якраз мій розмірчик, здається”.

І почала здирати з нього той костюм. Якудза той ледь живий, а вона його роздягає, як ляльку. Здерла куртку, штани, залишила того бідолаху в трусах на асфальті. Одягла на себе костюм, застібнула, покрутилася перед дзеркалом, яке в вітрині магазину відбивалося.

“О, файно! Як раз на мене шитий! Дякую, цап, за подарунок!” – каже вона, плюючи на побитого ще раз.

Потім повернулася до мене, як ні в чому не бувало. “Ну шо, Сакуро, пішли далі? А то ми в школу запізнимося через того придурка”.

Я стояла, як вкопана, дивлячись на все це, як у страшному сні. На землі лежить побитий якудза в трусах, а поруч стоїть Лада в його костюмі, наче так і треба. “Ябай…” – тільки і можу сказати. Це вже не просто дивно, це вже якийсь повний “здець”.

Але шо поробиш? Треба йти до школи. Лада вже крокує вперед, як переможниця, а я ледве за нею плентаюся, намагаючись не дивитися на побитого якудзу, і роблячи вигляд, шо нічого такого не сталося. Бо з Ладою, здається, може статися все, шо завгодно. І до того треба просто звикнути. Чи то здуріти. Чи і те, і інше разом.

До школи ми прийшли, як дві “ґайджін” – біла ворона і… ну, просто ворона, ха-ха. Всі учні витріщаються, перешіптуються, а Ладі хоч би що. Йде, як королева, в тому спортивному костюмі, наче так і треба. “Ябай…” – тільки і думаю. Хоч би в директораті не було “урусай”.

Заходимо в директорат, а там – директорка сидить. Жінка така строга, в окулярах, як в аніме. Подивилася на нас зверху вниз, брови насупила. “Шо таке? Шо вам треба?” – питає японською, звісно.

Я їй кланяюся, як чемна учениця, і говорю: “Охайо ґозаїмас. То… то Лада-сан. Вона… ну, як по обміну до нас приїхала”. І тикаю їй той папірець, шо Лада наколдувала.

Директорка бере папірець, починає читати. Читає, читає, а лице в неї все витягується і витягується. Аж раптом як вигукне: “Імператор?!”. І знов перечитує, вже голосніше. “Уряд Японії… зобов’язують… батьків Сакури-сан… забезпечити… анальний… е-е-е… мистецтво…”. На останньому слові аж запнулася, почервоніла, як помідор.

Потім піднімає очі на Ладу, дивиться на неї, як на диво якесь. А Лада стоїть, руки в боки, в тому костюмі блискучому, і посміхається, як чеширський кіт.

Директорка знов дивиться на папірець, знов на Ладу, і тут… як бухнеться на коліна! “О-о-о! Вибачте, вибачте, що не впізнала одразу! Ваша… Ваша Високосте!” – белькоче, кланяється в підлогу.

Я стою, “мато-баку”, в шоці повному. “Ваша Високосте?” Це вона до Лади? Яка “Високість”? Лада – то ж богиня, а не принцеса! Чи директорка думає, шо Лада якась там… українська принцеса? “Ябай!”

Лада дивиться на директорку, наче на дурну. Але нічого не каже, тільки плечима знизує. Типу, “та хай собі думає, мені не важко”.

Директорка все кланяється і кланяється, а з неї аж піт тече. “Я… я зараз все організую! Найкращий клас! Найкращі вчителі! Особливе харчування! Прогулянки на свіжому повітрі! І… і… мистецтво… як ви побажаєте!” – белькоче, не піднімаючи голови.

Лада нарешті не витримує, каже своїм ламаним японським: “Та годі вже тобі кланятися, стара! Спину зірвеш! Вставай, кажу! Ми прийшли вчитися, а не цирк тут робити!”

Директорка аж підскакує від несподіванки, піднімає голову, дивиться на Ладу перелякано. Але встає, вирівнюється, і вже зовсім іншим голосом каже: “Так, так, звісно! Вибачте за мою… нестриманість. Сакура-сан, проведіть, будь ласка, Ладу-сан до класу. Я зараз розпоряджуся про все необхідне”. І знов кланяється, але вже так, легенько.

Виходимо ми з кабінету директора, а я Ладу питаю: “То шо то було? Яка “Високість”? Вона шо, думає, ти принцеса?”

А Лада сміється, аж заливається. “Ха-ха-ха! Принцеса! Оце дала! Українська принцеса! Я ж казала, шо той папірець – то шедевр! Анальний секс в мистецтво записали! Ха-ха-ха!”

Сміється, а в самої сльози з очей течуть. “Ябай…” – думаю я. Це вже не просто “ябай”, це вже “ябай-ябай-ябай” в квадраті! Але що поробиш? Треба якось з цим жити. Бо Лада тепер – “українська принцеса” в нашій школі. І шо воно буде далі – то одному Богу відомо. Чи, точніше, одній українській богині.

Заходимо ми в клас, а там вже всі сидять, як мишки, чекають вчительку. Тихо так, аж в вухах пищить. Всі, звісно, витріщилися на Ладу, бо вона в тому костюмі, як “бімору” серед “сараріманів”. А вона йде, головою вертить, всіх розглядає, як звірів в зоопарку. “Ябай…” – думаю, хоч би вона тут нічого не “відмочила”.

Тут і вчителька заходить, така пані в окулярах, строга, як завжди. Подивилася на клас, хотіла вже щось казати, та тут бачить Ладу… і аж рота роззявила. Забула, напевно, як говорити.

Лада, не чекаючи, поки її хтось спитає, виходить вперед, стає перед класом, руки в боки – і як заявить своїм ламаним японським:

“Здрастє, шановні! Я – Лада! Принцеса з України! Культурний обмін, все таке… Прошу любити і жалувати!”

Клас занімів. Вчителька стоїть, як паралізована, тільки очима кліпає. Ніхто не розуміє, шо то таке “Україна”, яка “принцеса”, та ще й в спортивному костюмі, як з “якудза фільму”. “Ябай-ябай-ябай…” – в голові, як мантра.

Вчителька нарешті отямилася, прокашлялася так нервово і каже: “Е-е-е… Лада-сан… дуже… дуже приємно… що ви… до нас… з України… Принцеса… тобто… гм… культура… обмін… це… чудово… Сакура-сан, ви… ви допоможете Ладі-сан… освоїтися… в нашому класі…”. Вона так говорить, як заїжджена платівка, слова плутає, затинається, видно, шо в шоці повному.

Лада махнула рукою, типу “та ясно, освоїмося”, і пішла собі до вікна, де я сиджу. Сіла поруч, так розвалилася, наче вдома на дивані. Костюм той блискучий аж сяє, ланцюжки золоті на ній брязкають. “Ябай…” – я вже не знаю, шо ще казати. То вже не просто “ябай”, то якийсь “ябай-здець” в кубі!

Вчителька ще трохи постояла, кліпаючи очима, потім згадала, шо вона вчителька, почала урок вести. Але видно, шо думками вона десь далеко, в тій “Україні”, з принцесами в спортивних костюмах. Клас теж сидить, як прибитий, ніхто не дихає, всі на Ладу косяться.

А Лада сидить, у вікно дивиться, на вулицю. Потім повертається до мене і питає так голосно, шо півкласу чує:

“Сакуро, а шо то там таке зелене росте? Дерева? А вони тут файні, як наші, українські? Чи гірші?”

Я аж здригнулася від несподіванки. “Дерева… ну, дерева як дерева,” – кажу тихо, шоб тільки вона почула. “Звичайні дерева. Сакура, клен… ну, різні”.

А вона так голосно, на весь клас: “Сакура? То то такі, як ти? Маленькі і рожеві? Ха-ха-ха!”

Клас аж здригнувся від її сміху. Вчителька знов запнулася, окуляри поправила, намагається урок вести далі. Але всі вже розуміють – урок сьогодні “накрився мідним тазом”. Бо в класі тепер є “українська принцеса” в спортивному костюмі. І то вже не “ябай”, то “повний ябай-здець”, помножений на “ужас-ужас-ужас”! 

Після того “ябай” уроку, я ледве дочекалася перерви. Треба було хоч трохи “релакснути” від того “здецю”, що Лада влаштувала. Вирішили піти на дах школи – там хоч повітря свіже і “вай-фай” ловить, можна в “ТікТок” позалипати.

Виходимо на дах, а там – “суґой”! Вид на все місто, аж дух захоплює. Вітерець легенький, сонце світить, пташки співають. “Кайфуємо”, коротше кажучи.

Але Ладі, здається, не до “кайфу”. Вона ходить по даху, як тигр в клітці, бурчить собі під ніс щось про “принцес” і “костюми”.

“Слухай, Ладо,” – кажу я, наважуючись заговорити першою. “Може, тобі не треба було казати, шо ти принцеса? То трохи… “бенрі”… незручно вийшло”.

Лада зупиняється, дивиться на мене так пильно, аж мурашки по шкірі. “А шо таке? Не сподобалося тобі, як я ту стару в директораті на коліна поставила? Чи як того якудзу роздягнула? Чи як клас в шок ввела?” – питає, і в голосі її чути… ну, не злість, але щось таке… “ґіґі”.

“Ні, ну, не то, шоб не сподобалося,” – виправдовуюся я. “Просто… ну, ти ж казала, шо ти богиня. А не принцеса. Може, краще було б сказати правду? Ну, типу, шо ти…”

Не встигаю договорити, як Лада махає рукою і перебиває мене: “Та ну тебе! Богиня! То ше скажи, шо я фея з крилами! Хто в то повірить? А принцеса – то звучить “кавай”, “моете” і “піпато”. Всі одразу – “о-о-о, принцеса! Треба кланятися, треба подарунки дарувати, треба на ручках носити!”. Вигідно, короче. Ти “рузумієш” чи ні?”

“Ну, “рузумію”, типу,” – бурмочу я. “Але ж… брехня то не “ґолд”. Не добре брехати”.

Лада знов фиркнула. “Брехня? Та то не брехня, то – “міла брехня”! Для “фана”, для “юмору”, для “сатири”! Шоб життя “веселіше” було! А то шо воно таке – “правда, правда, правда”? Нудно, “борінг”, “цумараннай”! А так – хоч “угарно” буде, “мемчики” посміємося!”

Я зітхаю. З Ладою спорити – то як з вітряком воювати. Все одно по-своєму зробить.

“Добре, як хочеш,” – кажу, махнувши рукою. “Тільки потім не кажи, шо я не попереджала”.

І тут бачу – Харухі-семпай! Йде по шкільному подвір’ю, така “кірей”, така “біжін”! Волосся каштанове розпущене, на вітрі розвівається, фігура – “сутоккі”, просто “докі-докі” серце б’ється!

“Дивись, дивись!” – штовхаю Ладу ліктем в бік. “То Харухі-семпай! Бачиш?”

Лада повертає голову, дивиться на Харухі, примружує очі. Розглядає її так пильно, як ентомолог жука під мікроскопом. Потім фиркнула.

“Ну і шо? Дівка як дівка. Нічого особливого. Цицьки маленькі, жопа плоска, ноги криві. Шо ти в ній знайшла?” – каже так голосно, наче Харухі за кілометр чує.

Я аж застигла від такої наглості. “Е-е-е? Ти шо таке кажеш? Харухі-семпай – найкрасивіша дівчина в школі! Всі так кажуть! А ти…”

Лада знов перебиває, закочує очі. “Всі кажуть! “Всі кажуть”! То шо з того? Всі – то “стадо баранів”! А я – богиня! Я краще знаю, шо красиве, а шо – “лайно”! Твоя Харухі – то “лайно”, кажу тобі!”

Я аж почервоніла від злості. “Ти… ти нічого не розумієш! Ти просто заздриш, бо Харухі-семпай краща за тебе!”

Лада розреготалася, аж дах здригнувся. “Заздрю? Я? Тій “дошці” плоскогрудій? Та не сміши мене, дочко монголів! Я, якби захотіла, то всіх твоїх Харухі-семпаїв за один день “переплюнула” би! Але мені то не цікаво. Я на таке “лайно” не розкидаюся”.

І знов відвертається, дивиться на місто. А я стою, дивлюся на Харухі, і серце в мене “докі-докі” б’ється, хоч і трохи “сабіші” від Ладиних слів. “Ябай…” – думаю. Здається, з тою богинею-принцесою в спортивному костюмі життя моє точно вже не буде “борінг”. Скоріше “ябай-здець” повний Але… може, в тому і є якийсь “фан”? Хто знає…

Після Ладиних слів про Харухі-семпай, в мене аж “ґо-ґо” в серці закипіло. “Нані соре?” – хотілося крикнути їй в лице. Як вона сміє так про Харухі-семпай говорити? Вона ж “біжін” справжня, “камі но йо ні” – як богиня краси! А Лада… Лада просто “бака” якась, нічого не розуміє в “бі”.

Але сваритися з нею – то “муда”. Тільки нерви собі зіпсуєш. Краще “ґанбаре” – треба думати, як Харухі-семпай “ґето” зробити. Як її серце “докі-докі” для мене запалити.

“Слухай, Ладо,” – кажу спокійним голосом, хоч всередині все “меро-меро” від злості. “Раз ти така розумна… може, ти мені план допоможеш придумати? Як Харухі-семпай в мене закохати?”

Лада аж оживилася, очі заблистіли, як вогники. “О-о-о! То вже діло! План! То я люблю! Я – стратег від Бога! Чи, точніше, від Лади! Давай думаймо!”

Вона почала ходити по даху, руки за спину заклала, наче генерал якийсь. А я за нею дивлюся і думаю: “Дійсно, може, вона шось “суґой” придумає? Вона ж богиня, як-не-як, хоч і “бака” інколи”.

“Так, значить, дивись,” – почала Лада, зупинившись посеред даху. “Твоя Харухі – вона яка? Ти мені толком не розказала. Шо вона любить? Шо не любить? Яка в неї “хоббі”? Який “тайп” хлопців їй подобається?”

“Ну, Харухі-семпай… вона… вона любить читати,” – почала я, згадуючи все, що знаю про свою “кріш”. “Книжки всякі, “манґа”, “ранобе”. Особливо про “романтіку” і “фентезі”. І ще вона в “баскетбол” грає, “суґой” як!”

“Книжки, баскетбол…” – бурмотіла Лада, наче заклинання читала. “Романтіка, фентезі… то таке… дівочі “слюні”. А от баскетбол – то вже цікавіше. То вже “екшн”, то вже “адреналін”!”

І тут її осінило. Вона аж підстрибнула на місці, як “ґайджін” якийсь. “Еврика! Придумала! План – “ґенкі десу”!”

“Хо-нто?” – здивувалася я. “Який план?”

Лада підійшла до мене, нахилилася, почала шепотіти на вухо, як “якудза” якийсь, шо “секретну місію” розказує.

“Дивись, слухай уважно,” – шепотіла вона, а від її дихання мені аж “докі-докі” стало. “Ми зробимо так. Ти… ну, ти ж в баскетбол теж граєш, правда?”

“Е-е-е… ну, трохи,” – зніяковіла я. “Так, для “фуна”, не дуже “умє”. Харухі-семпай набагато краще”.

“То то “муда”! Треба, шоб ти стала “про” баскетболісткою! Шоб Харухі побачила, яка ти “суґой” на полі! Шоб вона “увау” сказала і влюбилася в тебе по вуха!”

“Е-е-е? Стати “про” баскетболісткою?” – перепитала я, не вірячи своїм вухам. “То ж не “кантан”! То ж “мурі” майже! Я ж не “геній” спорту, як Харухі-семпай!”

Лада махнула рукою, наче відганяла настирливу муху. “Та “забей” ти на то! Я ж богиня, чи хто? Я тобі допоможу! Я тебе за один день “профі” зроблю! Наколдую тобі “скіл” баскетбольний, шоб ти всіх “перемагала” і “забивала” як “камікадзе”!”

“Наколдуєш?” – здивувалася я. “То так можна?” В окультних книжках про таке не писали…

“А то ні!” – самовпевнено заявила Лада. “Я тобі не тільки “скіл” баскетбольний наколдую, я тобі ще й… ну, шоб “інтересніше” було… я тобі ще й “магічні кросівки” зроблю! Шоб ти в них літала по полю, як ракета! Отаке!”

“Магічні кросівки?” – я вже зовсім “ґоча-ґоча” в голові. “То вже не “реалістік” якось… Харухі-семпай в таке не повірить”.

“А хто її питає, чи повірить, чи ні?” – знов фиркнула Лада. “Головне – шоб ти “суґой” виглядала! Шоб вона “увау” сказала! А там вже – діло техніки. Я тобі потім ще й любовне зілля дам, шоб вже точно “працювало”!”

“Любовне зілля?” – я аж здригнулася. “То вже якось… не “чесно”… Чи не краще по-справжньому, без магії?”

Лада знов закотила очі. “Ой, та шо ти таке “мека-мекаєш”? “Чесно”, “не чесно”! В коханні, як на війні – всі засоби “ґенкі”! Головне – результат! А результат в нас який? Шоб твоя Харухі в тебе “влюбилася” по самі “вуха”! Так чи ні?”

“Ну, так,” – бурмочу я, хоч і не дуже впевнена в такому плані. “Але… магічні кросівки… любовне зілля… то все якось… занадто “ябай”, чи шо”.

“Занадто “ябай” – то тільки початок!” – заявила Лада, хитро посміхаючись. “От побачиш, Сакуро. Зі мною ти не тільки Харухі “ґето” зробиш, ти ще й “легендою” школи станеш! Всі будуть про тебе говорити: “Сакура-сан – то “суґой” баскетболістка! 

“Е-е-е, Ладо,” – кажу я, трохи “оджі-оджі” від її “геніального” плану з баскетболом. “Баскетбол… то, звісно, “суґой”, але… я не хочу “спокон” і “мейбуцу” бути. Я просто хочу, шоб Харухі-семпай на мене “кіоцукете” звернула. Не треба мені “чемпіон” ставати”.

Лада аж “ґе-ґе” від моїх слів. “Шо за “мекання” знов почалося? Не хочеш “спокон”, не хочеш “мейбуцу”… Шо ти взагалі хочеш, дочко монголів? Шоб Харухі-семпай сама на тебе з неба впала, як манґа з полиці?”

“Ну, не “сама впала”, але…” – бурмочу я, не знаючи, як пояснити свої “кімочі”. “Просто… не люблю я “спокон”, не вмію я “баскетбору”. То “муда” все”.

Лада “ґе-ґе-ґе” ще голосніше. “Та ти шо, “дура” якась? Чи “хікікоморі” недобита? Спорт – то ж “круто”, то ж “кавай”, то ж “генкі”! Всі хлопці на “спортивних” дівчат “тамаґочі” роблять! А ти… тьху на тебе!”

Вона аж сплюнула на дах від злості. “Добре, “йоші”, не хочеш спорту – не треба! Знайдемо інший “вей” твою Харухі “ґето” зробити! Є в мене ще один “козир” в рукаві!”

І тут її знов “осеніло”. Вона аж підстрибнула, як “каруї” м’ячик. “Зілля! Любовне зілля! Ото “геніально” буде! Ото “кавай”!”

“Зілля?” – знов “мато-баку” в мене в голові. “Яке зілля?”

“А таке! Любовне! Шоб твоя Харухі випила – і одразу в тебе по “вуха” закохалася! Як в казці про “Сплячу красуню”, тільки без “поцілунку принца” і з лесбійським “фіналом”!” – заявила Лада, хитро підморгуючи.

“Е-е-е… а де ти його візьмеш, те зілля?” – питаю, не вірячи своїм вухам. “Ти ж не чаклунка якась, правда?”

Лада знов “ґе-ґе-ґе”. “Я не “чарівниця”, я – богиня! В мене тих любовних зілля – хоч “залийся”! В мене ціла “комора” їх в Україні стоїть! Різних-прерізних! І “слабенькі”, і “сильні”, і “з побічними ефектами”, і “без”! На будь-який смак і колір!”

“З побічними ефектами?” – злякалася я. “Які ще “ефекти”? Може, Харухі-семпай “кавайко” стане, як “зомбі”? Чи “якудза” почнеться?”

Лада махнула рукою, як від набридливої мухи. “Та “забей” ти на то! Які там “ефекти”? Та “мілочь” якась! Може, трохи “голова болітиме”, може, “тошнота” буде, може, “діарея” почнеться… Та то все “фігня”! Головне – результат! А результат в нас який? Шоб Харухі-семпай в тебе “влюбилася” по самі “вуха”! Так чи ні?”

“Ну, так,” – бурмочу я, знов не дуже впевнена. “Але “діарея”… то не дуже “романтічно” якось”.

“Та шо ти “мелеш”, “дурепа”? Яка там “романтика”, якшо кохання нема? Ото як Харухі в тебе закохається – тоді вже будеш їй “романтику” влаштовувати! А поки шо – треба “діяти рішуче і без вагань”! Як казав один мудрий чоловік… чи то жінка… а, не “важливо”! Головне – “діяти”!”

І вона потягнула мене за руку. “Ходімо, ходімо! Я знаю, де ми її зіллям напоїмо! В бібліотеці! Там завжди тихо, спокійно, і Харухі там, як “риба в воді”, сидить, книжки читає! Саме те місце для нашої “операції”!”

І ми побігли з даху, як “вітер в полі”, прямісінько до бібліотеки. Заходимо – а там і справді Харухі-семпай сидить за столиком, книжку читає, така “камі” в окулярах. Серце в мене “докі-докі” забилося, аж в горлі пересохло. “Ябай…” – думаю. “Зараз почнеться “операція “Зілля””… Чи “операція “Здець””? Хто знає, шо воно там буде…”

Лада підштовхує мене ліктем. “Ну шо, “дурепа”, не “ступор” вже? Бери зілля, і “вперед”! Дій! Завоюй свою “принцесу”!”

А я стою, як “істукан”, не знаю, шо робити. Зілля в кишені є, план є, Харухі-семпай – ось вона, рукою подати… Але все одно “страшно” якось. “Ябай…” – то не просто “ябай”, то “ябай-здець” в квадраті, помножений на “паніку-паніку-паніку”…

Стою я, як “істукан”, п’ять хвилин вже, напевно, “міцумете” дивлюся на Харухі-семпай, і не можу “іппо” зробити. “Докі-докі” в грудях, “пальми потеють”, “голова крутиться”. “Ябай…” – страшно, “камі-сама”, як страшно! А раптом не “діє” зілля? А раптом Харухі-семпай “окору” на мене? А раптом… а раптом… “Камі-сама, таскете!”

А Лада стоїть поруч, “зуру-зуру” в носі колупається, і на мене коситься, як на “ґаме”. “Ну шо ти там “кобе-кобешся”, як стара баба? Чи ти так і будеш стояти, як “пам’ятник самому собі”? Дій вже, кажу!” – шипить мені на вухо, як змія підколодна.

“Вакарімашіта, вакарімашіта,” – бурмочу я, намагаючись “кокоро” зібрати в кулак. Але “мурі” – не можу “рікі” себе перебороти. Ноги, як “вата”, не слухаються, “руки трусяться”, “ґолос пропадає”. “Ябай-ябай-ябай…”

І тут Лада “качі-качі” робить! Не витримала, певно, моєї “тормознутості”. Вихопила з моїх рук пляшечку з зіллям, як “ніндзя” якийсь, і тихо-тихо, як “кіцуне”, підкралася до Харухі-семпай зі спини.

Я тільки “манґа-ґоме” встигла відкрити, як вона вже “дейто” зробила! Підскочила до Харухі-семпай, як “чорт з табакерки”, схопила її за голову, закинула її назад, і – “бам!” – пляшечку прямо в рот!

Харухі-семпай аж “ґефу” зробила від несподіванки, книжка з рук випала, окуляри на ніс з’їхали. Хотіла, напевно, “нані соре?” крикнути, але не встигла – Лада їй ту пляшечку так глибоко в горло запхнула, що тільки “ме-ме-ме” з рота виривається.

А Лада не “камаєтся”! Тримає її, як “якудза” якогось, і “ґу-ґу-ґу” – виливає все зілля до останньої краплі! Харухі-семпай “мичить”, “рипається”, руками махає, але Лада, як “бульдозер”, не “здається”! Залила все до дна!

Нарешті відпустила, пляшечку відкинула, і стоїть, дивиться на Харухі-семпай, як на “експеримент” науковий. А Харухі-семпай сидить, “кашляє”, “плюється”, сльози з очей течуть, зілля по підборіддю розтікається. Вигляд – “сабіші” повний.

Я стою, “мато-баку”, не знаю, шо робити. “Ябай-ябай-ябай…” – то вже не просто “ябай”, то “повний ябай-здець-камікадзе-армагеддон”! Лада – “бака” повна! Навіщо так “грубо”, навіщо так “різко”? Можна ж було “чемно”, “кавайко”, “міло” якось…

Але Лада, як завжди, думає по-своєму. Повертається до мене, посміхається, як “демон” якийсь, і каже: “Ну шо, Сакуро? “Операція” пройшла “успішно”! Тепер чекаємо на “результат”! Зараз твоя Харухі в тебе закохається – як “кішка в сметану”!”

А я дивлюся на Харухі-семпай, яка все ще “кашляє” і “плюється”, і думаю: “Ябай… чи то “кохання” буде, чи то “ненависть” на віки вічні?

Харухі-семпай відкашлялася, проплювалася, сльози витерла, і тут… як підніме голову, як гляне на мене… і в очах – “іскра божевільна”! Ні, не “божевільна”, а… “закохана”! “Докі-докі” аж в повітрі запахло!

Вона на мене дивиться, не відриваючись, очі – як “дзеркала душі”, “вологі-вологі”, губи – “пухкі-пухкі”, щоки – “рум’яні-рум’яні”. “Ябай…” – то вже не просто “закоханий погляд”, то “погляд закоханої манґи-героїні”!

І тут вона як “зірветься” з місця, як “кинеться” до мене! “Сакуро-сан! Сакуро-сан!” – кричить, як навіжена, голос – “ломкий-ломкий”, руки – “тремтячі-тремтячі”. “Я… я… не знаю, шо зі мною коїться! Але… але я… я тебе… я тебе… кохаю!”

І як “кинеться” мені на шию, як “обійме”, як “притисне” до себе! А від неї пахне… книжками, зіллям і… і “коханням”, напевно! Серце в мене “докі-докі-докі” калатає, аж в ребра б’є! “Ябай-ябай-ябай…” – то вже не просто “ябай”, то “ябай-кохання-здець” якийсь!

А Лада стоїть поруч, посміхається, як “кат”, задоволена, шо “експеримент” вдався. “Ну шо, Сакуро,” – каже так голосно, шо вся бібліотека чує. “Я ж казала, шо зілля “працює”! Твоя Харухі тепер твоя – “бери і користуйся”!”

Харухі-семпай від мене не відлипає, все обіймає і цілує, в щоку, в шию, в плече, куди попаде. “Сакуро-сан, я тебе так довго не помічала! Яка ж я була “дура”! Ти така “кавай”, така “міла”, така “суґой”! Я хочу бути з тобою завжди! Навіки-вічні! До “кінця світу”!”

“Е-е-е… Харухі-семпай,” – бурмочу я, ледь дихаючи. “То… то трохи… “швидко” якось… Чи не занадто “гаряче”?”

А вона тільки сміється, як “дзвіночок”, і знов цілує, і знов обіймає. “Та яка різниця, “швидко” чи “повільно”! Головне – кохання є! А кохання – воно ж “без правил”, воно ж “без меж”, воно ж “як вулкан”!”

І тут вона як “підхопить” мене на руки, як “закрутить” в повітрі! Я аж “ойкнула” від несподіванки. “Харухі-семпай, постав мене на землю! То ж “урусай” в бібліотеці! Нас же виженуть!”

А їй “по барабану” на ту бібліотеку! Крутить мене, сміється, цілує, і все кричить про “кохання”, про “вічну любов”, про “щастя-радість”. “Ябай…” – думаю. “Здається, зілля “працює” на всі сто відсотків. Але… чи то “добре”? Чи то не “занадто” добре?”

Лада підходить до нас, плескає в долоні, як на виставі. “Браво, браво! Оце то “романтіка”! Оце то “юрі” по-нашому! Але, дівчата, “стоп”! Не забувайте, шо зілля – воно ж не “назавжди” діє! Там “ефект” – годин на п’ять, не більше! Так шо “не розслабляйте булки”, а “дійте рішуче і без вагань”! Бо потім “карета” перетвориться на “гарбуз”, а “принц” – на “жабу”!”

Харухі-семпай нарешті ставить мене на землю, трохи “задихана”, але все ще “закохана”. Дивиться на мене, як на “скарб” якийсь, і питає: “Сакуро-сан, шо ми будемо робити? Куди підемо? Як будемо “кохатися”?”

А я стою, “мато-баку”, не знаю, шо “відповісти”. В голові – “каша”, в серці – “буря”, в животі – “метелики”.

“Куди підемо? Як будемо “кохатися”?” – питає Харухі-семпай, а в самої очі, як в “кошеняти” з реклами “Віскаса”. А в мене в голові – “пусто, як в барабані”. Який там “кохатися”, який там “куди підемо”, я ще досі не “переварила”, шо вона мене “кохає” і шо то зілля, “йобаний стид”, таки “спрацювало”!

Але треба шось “відповідати”, бо Харухі-семпай дивиться на мене, як на “манну небесну”, чекає, бідненька. “Е-е-е… ну… може… підемо… кудись… де “тихо”?” – бурмочу, червоніючи, як “рапан” варений.

“Тихо? Точно! Є одне місце!” – радісно вигукує Харухі-семпай, хапає мене за руку і тягне кудись, як “локомотив” скажений. А Лада стоїть, рже, як “кінь”, і кричить нам услід: “Не “забудьте про “захист”, “голубчики”! А то потім “діти-квіти” підуть, “японсько-українські”!”

Я роблю вигляд, шо не чую ту “хуйню”, і “біжу” за Харухі-семпай, ледь встигаючи за нею “дихати”. Привела вона мене в якусь “кладовку” під сходами – темну, “вонючу”, пилюкою завалену, але “тиху”, то правда. Зачинила двері на “гачок” і як “накинеться” на мене з “поцілунками”!

Цілує, як “пилосос”, “жадно”, “голодно”, я ледь “дихати” встигаю. Губи в неї “м’які-м’які”, язик – “слизький-слизький”, слина – “тече-тече”, “йобаний насос”! Але шо поробиш, “треба терпіти”, бо то ж “кохання”, як вона каже.

Відірвалася від моїх губ, дивиться на мене, очі – як “вугілля” горять, дихання – “важке-важке”.”Сакуро-сан,” – шепоче “хрипло”, – “я тебе так хочу… так хочу… шо аж “трусить” всю…”

І починає мене “лапати”, як “маньяк” якийсь! Руки “залізли” під спідницю, “щупають” ноги, “лізуть” вище, до “трусиків”. “Ябай…” – думаю, – “це вже “занадто” якось… Чи то так і має бути в “коханні”?”

Рука її вже в “трусиках”, “мацає” там “шось”, я аж “здригнулася” від несподіванки. “Харухі-семпай,” – бурмочу “перелякано”, – “то… то трохи… “швидко” якось… Чи не зарано для “такого”?”

А вона “по барабану” на мої “мекання”! Цілує мене в шию, “сосе”, “гризе”, а рука все далі “лізуть” і “лізуть”. Вже майже “там”, де “найцікавіше”. “Йобаний стид…” – думаю, – “шо ж воно далі буде? Чи не “зґвалтує” вона мене тут, в тій “кладовці”, як “якудза” якийсь?”

І тут… раптом… двері “відчиняються” з “тріском”! І на порозі стоїть… Лада! Вся така “задоволена”, в костюмі “якудзи”, руки в боки, і рже, як “скажена кобила”!

“О-о-о! То тут у нас “порнуха” почалася, чи шо? А я думала, ви тільки “цілуватися” будете, “голубки”!” – кричить на всю “кладовку”, аж пилюка з стелі сиплеться.

Харухі-семпай аж “відсахнулася” від мене, як від “вогню”, вирівнялася, “одяг поправила”, “волосся розчесала”. Лице – “червоне-червоне”, очі – “бігають-бігають”. Вигляд – “застукана на гарячому злочині” якась.

А Лада все рже і рже, не може “зупинитися”. “Ну шо, “лесбіянки-початківці”, як там “перший досвід”? Вдалося “помацати” “трусики”, чи “ще не дійшли” до “кульмінації”?”

Харухі-семпай на неї дивиться, як на “змія підколодного”, “злісно-злісно”, аж “шипить” від злості. “Ти… ти… шо ти собі дозволяєш? Хто тебе сюди кликав? Забирайся геть, “збоченка”!”

А Лада тільки “сміється” ще голосніше. “О-о-о, та ти шо, “ображаєшся”, “принцесо”? Та то я ж вам “допомогти” хотіла, “поради дати”, “майстер-клас” показати, як “правильно” треба “кохатися” в “кладовках”!”

І тут Харухі-семпай як “зірветься”, як “кинеться” на Ладу з кулаками! “Я тебе зараз “вб’ю”, “збоченка” клята! Я тобі покажу “майстер-клас”, як треба “по морді давати”!”

“О-о-о, “бійка” буде! “Файнота”!” – радісно вигукує Лада і “готується” до “бою”. А я стою посеред “кладовки”, “мато-баку”, і думаю: “Ябай… то “кохання” в нас таке “бурхливе”:

Тільки Харухі-семпай на Ладу “кидатися” зібралася, як раптом… “Ой!” – як скрикне, як “зігнеться” в три погибелі, як за “живіт” схопиться! Лице в неї аж “зелене” стало, очі “витріщилися”, піт по чолі “покотився”. Вигляд – “атомна війна” почалася, не менше!

“Шо таке? Шо сталося?” – питаю “перелякано”, бо думаю, може, то Лада її “прокляла” якимось “закляттям” в “кладовці”.

А Харухі-семпай тільки “стогне”, зуби “зціплює”, і шепоче “ледве чутно”: “Живіт… живіт… болить… страшно… біжу… біжу…”

І як “рване” з місця, як “понесеться” з тої “кладовки”, як “вітер в полі”! Тільки “п’яти” “заблищали”, і “слід простив”!

Ми з Ладою стоїмо, “мато-баку”, не розуміємо, шо “відбувається”. “То шо то було?” – питаю в неї “шоковано”. “Може, то зілля “побічну дію” дало? Чи то “прокляття” якесь?”

А Лада як “зарегоче”, як “заллється”, як “заб’ється” в істериці! “Ха-ха-ха-ха-ха! Оце то “номер”! Оце то “цирк на дроті”! Побічна дія! Ха-ха-ха! То воно, дочко монголів, “любовне зілля” таке “ядрьоне” виявилося, з “сюрпризом”! Ха-ха-ха!”

“Який “сюрприз”?” – я аж “оторопіла”. “Шо за “сюрприз”? То вона тепер “зомбі” стане, чи шо?”

“Та не “зомбі”, не “бійся”,” – відмахується Лада, ледь “дихаючи” від сміху. “Зомбі то “перебор”. Але… ефект “приворожування” – то є, то “факт”! А “побічка” невеличка – то так,”пронос” звичайний! Ха-ха-ха!”

“Пронос?” – я аж “оторопіла”. “То вона зараз… ну, ти розумієш…”

Лада знов “заливається” сміхом, аж “живіт” від сміху “зводить”. “А то ні! Саме воно! Любов – то ж “справа тонка”, “бурхлива”, “непередбачувана”! З “поносом”, з “сюрпризами”, з “несподіванками”! Ото тобі і “повний комплект” кохання по-українськи! Ха-ха-ха!”

І знов “заливається” сміхом, аж “сльози” з очей течуть. А я стою, “матюкаюся” подумки, бо розумію – “здець” повний, “здець-здецький” стався! “Любовне зілля-зомбі” з “проносом” в комплекті! “Ябай-ябай-ябай…”

“Ходімо звідси, поки нас тут не “застукали” в “кладовці” з “зомбі-зіллям” і “проносом”,” – кажу Ладі, тягнучи її за руку. “А то ще “поліція” приїде, чи “батьки” викличуть, чи ще “якийсь здець” станеться”.

Лада нарешті трохи “заспокоїлася”, “відхекалася” від сміху, і “погодилася” зі мною. “Йоші, йоші, ходімо звідси, поки не “пахне” “сюрпризом”!” – каже, підморгуючи, і “виходимо” з “кладовки”, як “злочинці” з місця злочину.

Вибігли зі школи, як “ошпарені”, і “біжимо” додому, не озираючись. А Лада все “сміється” і “сміється”, не може “зупинитися”. “Ха-ха-ха! Оце то “кохання” в нас вийшло! “Зомбі-любов” з “проносом” в подарунок! Ха-ха-ха! Я ж казала, шо “весело” буде! А ви не вірили!”

“Замовкни вже, “дурепа”!” – бурчу на неї “злісно”. “Нема нічого “веселого” в тому “зомбі-коханні” і “проносі”! То ж “ганьба” повна! Харухі-семпай тепер мене “ненавидіти” буде, напевно, до “кінця днів”!”

А Лада тільки “відмахується”, як від набридливої мухи. “Та “забей” ти на то! Яка там “ненависть”? То все “фігня”! Забудеться! Головне – ми “поржали” від душі! А “ржач” – то ж “ліки від усіх бід”!”

І знов “заливається” сміхом, аж “сльози” з очей течуть. А я йду поруч, “зла-зла”, “червона-червона”, і думаю: “Ябай… 

Вечір настав, “суміраґе” опустилися на місто, а в мене в “кокоро” – “темно, як в дупі в негра”. Сиджу в кімнаті, “міцумете” в стелю, і думаю: “Ну шо воно далі буде? Харухі-семпай мене “прокляне”, чи “якудзу” на мене нацькує, чи “поліцію” викличе?” “Ябай-ябай-ябай…” – страх “бере”, аж “зуби цокотять”.

І тут – “пінг!” – смс-ка приходить. Серце як “йойкне”, аж в “п’яти” віддає. Беру телефон, “руки трусяться”, читаю… і “оторопіла” остаточно. То від Харухі-семпай смс-ка. І текст там – “мама мія”!

“Сакуро, я все пам’ятаю, сука ти падлюча. Я вас обох, курви, ненавиджу. Шо ви, бляді, зі мною зробили?”

“Йобаний стид!” – думаю. “То вона все пам’ятає! І про зілля, і про “кладовку”, і про “трусики”, і про “пронос” той клятий! “Здець-здецький” настав! “Камі-сама, таскете!”

Показую смс-ку Ладі, яка сидить поруч, “манґу” читає, “ні в зуб ногою”, шо тут “катастрофа” насувається. “Дивись, шо вона пише!” – кажу “перелякано”, тикаючи їй телефон під ніс.

Лада бере телефон, читає смс-ку, “брові не веде”, тільки “губи кривить” трохи. “Ну і шо?” – питає “спокійно”, як “будда” якийсь. “Шо тут такого “страшного”? Послала нас “на хуй”, і шо? Велика “біда”!”

“Як “і шо”?” – я аж “закипіла” від її “пофігізму”. “То ж Харухі-семпай! Вона ж мене “ненавидить” тепер! Вона ж мені життя “зруйнує”!”

Лада “фиркає”, як “кінь” розлючений. “Та не “мели хуйню”, дочко монголів! Яка там “ненависть”, яка “руїна життя”? То все “дівочі соплі”! Забудеться! Перебіситься! Завтра, як нічого й не було, буде “цвірінькати”, як “соловейко”!”

“Та ти не розумієш!” – я вже “на грані істерики”. “Харухі-семпай – вона ж не така, як всі! Вона ж “горда”, “принципова”, “не прощає” ніколи! Вона ж мене “з’їсть живцем”, як “вовк ягня”!”

Лада “закриває” “манґу”, відкидає її набік, дивиться на мене, як на “дурепу” повну. “Слухай, “бака” ти “недолуга”, – каже “повчальним тоном”, – “ти шо думала, кохання – то “цукор-мед”, “рожеві поні” і “веселка”? Ніхуя подібного! Кохання – то “війна”, то “боротьба”, то “нерви”, то “сльози”, то “істерики”, то “матюки”, то “пронос”, в кінці кінців! І шо, через то треба “руки опускати” і “плакати в подушку”? Ніхуя! Треба “боротися до кінця”, “воювати за своє щастя”, “йти напролом”, як “танк”!”

“Який “танк”?” – бурмочу “розгублено”. “Я не хочу “воювати”, я хочу “кохання”, “ніжності”, “романтики”!”

Лада “закочує” очі, як “професор” на лекції для “тупих студентів”. “Романтика, ніжності… то все “хуйня”, дочко монголів! То все “прикраси” для “слабаків”! Справжнє кохання – воно “сильне”, “грубе”, “безкомпромісне”! Воно “ламає”, “руйнує”, “перевертає” все “з ніг на голову”! І шо, ти думаєш, воно має бути “чемним”, “кавайним” і “з бантиком”? Ніхуя! Воно має бути “як є”, з усіма “побічками” і “сюрпризами”!”

І тут вона “встає” з ліжка, “розминає” плечі, як “боксер” перед боєм, і каже “рішуче”: “Так, все, “доста” “соплів жувати”! Завтра йдемо до Харухі-семпай і “розбираємося” з нею “по-дорослому”! Виясняємо, шо вона хоче, шо вона “меле”, і шо ми з тим “лайном” робити будемо!”

“Розбиратися?” – я аж “здригнулася” від її “рішучості”. “А як “розбиратися”? Ми ж її ще більше “розлютимо”!”

Лада “посміхається” хитро, як “лис” перед “крадіжкою курей”. “А ми її не “розлютимо”, ми її… “завоюємо”! Остаточно і безповоротно! Отаке!”

І “підморгує” мені, як “спільнику” по злочину. А я стою, “мато-баку”, і думаю: “Ябай… то завтра “війна” буде, чи “кохання”?

“Ні, на ранок – то “довго”, то “муторно”, то “не цікаво”, – заявляє Лада, “відкидаючи” мій “слабенький” протест щодо “ранкового візиту”. “Ми зараз підемо, “вночі темної”, як “злодії в законі”, і “вияснимо” все “по-бистрому”, “без соплів і сліз”!”

“Зараз? Вночі?” – я аж “здригнулася” від її “наполегливості”. “То ж “небезпечно”! Нас же можуть “застукати”, “поліцію” викличуть, “батьки” “покарають”!”

Лада “відмахується”, як від набридливої мухи. “Та “забий” ти на ту “небезпеку”! Яка там “поліція”, які “батьки”? То все “хуйня”, дочко монголів! Ми – “ніндзя” ночі, “привиди темряви”, нас ніхто не побачить, не почує, не “застукає”!”

І “підморгує” мені, як “спільнику” по “темній справі”. А я стою, “мато-баку”, і думаю: “Яка вона “ідіотка”, “камі-сама”! Які ми “ніндзя”, які “привиди”? Ми ж “дві дурепи”, які “лізуть в пекло” на ніч!” Але сперечатися з Ладою – то як “головою об стіну битися”. Все одно по-своєму “зробить”, “як “захоче” ліва нога”!

“Добре, “йоші”, ходімо,” – бурмочу “змирено”, хоч “серце в п’яти тікає” від страху. “Тільки… тільки “обережно”, “не шуміти”, “не “палитися”!”

Лада “плескає” мене по плечі, як “братана” якогось. “Не “ссати кип’ятильник”, дочко монголів! Все буде “чікі-пукі”, “як в аптеці”! Я все “контролюю”, я все “думаю наперед”, я – “геній злочинності”, в кінці кінців!”

І “витягує” з-під ліжка… бейсбольну біту! “Йобаний стид!” – думаю. “Звідки вона її “взяла”? Де вона її “сховала”? Чи вона її “наколдувала” з повітря?”

“А це – для “переконливості”,” – пояснює Лада, “крутячи” біту в руках, як “жонглер”. “Шоб наша Харухі-семпай “зрозуміла”, шо ми “не жартуємо”, шо ми “серйозно налаштовані”, шо ми “можемо і “по голові дати”, якшо “шо”!”

“По голові?” – я аж “зблідла”, як “смерть”. “Ти шо, “здуріла”? Ти хочеш її “вбити”, чи шо? Чи ти хочеш, шоб нас “посадили в тюрму” за “вбивство”?”

Лада “закочує” очі, як “професор” на лекції для “особливо тупих”. “Та не “тупи”, дочко монголів! Я ж не “дебілка”, шоб її “вбивати”! Я тільки “налякати” хочу, “пристраху нагнати”, шоб вона “мовчала в тряпочку” і “робила, як ми скажемо”!” І “підморгує” мені, як “психопат” з фільму жахів.

Вилазимо ми з дому, як “злодії”, “тихо-тихо”, “на “пальцях” ногах”. Ніч – “темна-темна”, “місяця не видно”, тільки “зірки блимають”, як “очі котів”. “Страшно-страшно”, аж “серце “йойкає” в грудях”.

Підходимо до дому Харухі-семпай – двоповерховий “особняк” з “великим садом”. Вікна “темні”, “світла не видно”, “тиша – “мертва” якась”. “Може, вона вже “спить”?” – думаю “з надією”, може, “обійдеться” без “нічного візиту”.

А Лада “лізе” через паркан, як “мавпа”, “спритно-спритно”, біту під пахвою “тримає”. “Давай, “не тупи”, дочко монголів! Лізь за мною, “якшо хочеш жити”!” – шепоче “зловтішно”.

Перелазимо паркан, “тихо-тихо”, “щоб не “хруснути гілкою”. Підходимо до вікна на другому поверсі – то,напевно, кімната Харухі-семпай, “як в аніме” показують. Вікно “відкрите” на “провітрювання”, “щілина невеличка”, але для “спритної” Лади – “достатньо”!”

Лада “відкриває” вікно “ширше”, “залазить” в кімнату, як “кішка”, “безшумно-безшумно”. Потім “повертається”, “тягне” мене за руку. “Давай, “не “ссати”, залазь! Я тебе “зловить”, якшо “шо”!”

Залажу і я, “серце “йойкає” ще сильніше”, “коліна “тремтять”, “руки “потіють””. Опиняємося в кімнаті – “темно-темно”, тільки “місячне світло” з вікна “падає смугою”. В повітрі пахне… книжками, “папером” і… “жіночими парфумами”, напевно.

І тут Лада “вмикає” світло – “різко”, “несподівано”, “як “грім серед ясного неба”!” І перед нами – Харухі-семпай! Сидить на ліжку, “очі “круглі”, “рот “відкритий””, “вигляд – “як “заєць”, якого “зловив “вовк” вночі”!”

А Лада “стає” перед нею, “біту в руках “тримає”, “посміхається” “зловтішно”, і каже своїм ламаним японським, але з “українською “інтонацією” “грозною””:

“Ну шо, “принцесо”, “рада бачити” “гостей”? Чи ти думала, шо “від смс-ки” “відкупишся”? Ніхуя! Ми прийшли “розмовляти по душах”! І шоб ти “запам’ятала”: якшо ти хоч “слово” комусь “скажеш” про “наш візит”, якшо ти хоч “пискнеш” комусь про “зілля” чи про “щось інше”, то я тобі, “курві”, ноги “переламаю” тою бітою, “як сірники”!”

І “показує” біту “ближче до обличчя” Харухі-семпай, “зловтісно “посміхаючись” далі”. А я стою позаду Лади, “мато-баку”, і думаю: “Ябай… то вже не “кохання”, то вже “тероризм” якийсь!

Звісно, “йоші”, зараз буде “психологічний терор” від богині-бандитки! Наша Лада покаже, як “правильно” “мотивувати” до “кохання” методом “кнута і пряника”, хоча “пряника” тут і близько не видно!

Продовження:

Лада як замахнеться тією бітою, як “з усієї дурі” – “бах!” – прямо на лице Харухі-семпай! Я аж “скрикнула”, “очі заплющила”, думала, шо зараз “кров, кишки, розчленінка” почнеться!

Але… “тиша”. Відкриваю очі “обережно” – “мато-баку”! Біта “зависла” в повітрі, “зупинилася” в міліметрі від носа Харухі-семпай! Харухі-семпай сидить, “не дихає”, “очі “заплющила”, “губи “стиснула”, чекає “удару долі”, напевно.

Лада “тримає” біту в тому положенні, “дивиться” на Харухі-семпай “зверху вниз”, “посміхається” “холодно-холодно”, як “снігова королева” якась. “Ну шо, “принцесо”, “догралася” в “гангстери”? Настрілялася вдосталь, чи “ще хочеш добавки”?” – питає “голосом “тихим”, але “страшним”, як “шепіт смерті” якоїсь.

Харухі-семпай “мовчить”, тільки “тремтить” вся, як “осиковий листок на вітрі”. Видно, шо “страх” її “паралізував” повністю, шо вона “готова” на все, аби тільки “вижити” в тій “страшній ситуації”.

Лада “нахиляється” ближче до її лиця, “біту “тримає” все так само “непорушно”, і каже “голосом “ще “тихішим”, але “ще “страшнішим””:

“Слухай “уважно”, “курво”! Я тобі “останній раз” “пояснюю”! Ти тепер – “дівчина Сакури”! Ти її “любиш”, “обожнюєш”, “слухаєшся” в усьому! Ти для неї “готова на все”, “день і ніч”, “в будь-який час і в будь-якому місці”!”

І тут “пауза” робить, “чекає” на “відповідь”. Харухі-семпай все “мовчить”, тільки “сльози “течуть” з-під заплющених очей, як “річки гіркі”.

Лада “натискає” бітою “сильніше”, “міліметр стає “меншим”, “дихання Харухі-семпай “переривається”, “серце “йойкає” “від напруги”.

“І якшо ти хоч “пискнеш” комусь про “нас”, якшо ти хоч “слово” комусь “скажеш” про “зілля” чи про “той “вечір” “незабутній”, то я тобі, “падлюці”, ноги “переламаю” тою бітою, “як сірники”!” – продовжує Лада “голосом “крижаним”, “без “емоцій”, “без “жалю””. “І не тільки ноги! І руки! І все, шо тобі “дорого”, шо тобі “важливо”, шо тобі “цінно”!”

І тут “наголос” робить на останніх словах, “дивиться” Харухі-семпай “прямо в душу”, “пронизує” її “поглядом”, як “голкою гострою”.

“І “забудь” про свій “баскетбол”, “курво”! Забудь про “м’ячі”, про “кільця”, про “перемоги” і “славу”! Зламаю тобі ноги – і “прощай, спорт великий”! Будеш “сидіти в колясці інвалідній” і “дивитися”, як інші “грають” і “радіють”!”

І знов “пауза” робить, “чекає” на “реакцію”. Харухі-семпай “розплющує” очі “повільно”, “дивиться” на Ладу “поглядом “порожнім”, “без “надії”, “без “вогню””. І “киває” головою “ледве помітно”, “згоджується” на все, “капітулює” “повністю і беззастережно”.

“Так…” – шепоче “голосом “мертвим”, “без “життя”, “без “сили””. “Я… я буду… твоєю… дівчиною… Сакури… Я буду… робити… все… шо ви… скажете…”

І “сльози “знов “течуть” з її очей, але вже не “сльози “страху””, а “сльози “безвиході”, “сльози “розпачу””, “сльози “зламаної волі””.

Лада “усміхається” “задоволено”, “відводить” біту від її лиця, “відступає” на крок назад, “дивиться” на мене, “підморгує” “зловтішно”. “Ну шо, дочко монголів? “Операція” пройшла “успішно”? Твоя Харухі тепер – “твоя навіки”!”

А я стою, “мато-баку”, “дивлюся” на Харухі-семпай, яка сидить на підлозі, “зламаною лялькою” якоюсь, і “відчуваю”… не “радість”, не “задоволення”, не “кохання”, а… “порожнечу”, “холод”, “відразу” якусь.:

Ранок настав, “сонечко світить”, “пташки співають”, а в мене на душі – “мряка, як в болоті”. Всю ніч не спала, “переживала” за “вчорашній “здець””, “думала”, “гадала”, шо воно далі буде. “Ябай-ябай-ябай…” – в голові, як “заїжджена платівка”.

Приходжу до школи, “серце в п’яти тікає”, бо думаю, зараз Харухі-семпай “налетить”, як “фурія”, “порве на шматки”, “з’їсть живцем”, чи ще “якийсь “здець” витворить”. Але… нічого такого не стається.

Харухі-семпай ходить по школі, як “ні в чому не бувало”, “посміхається”, “сміється”, з подружками “теревені править”, на хлопців “очима стріляє”, “як завжди”, “як “найпопулярніша дівчина школи””, “як “зірка першої величини””. “Мато-баку!” – думаю. “То вона шо, “забула” про “вчорашнє”? Чи то “прикидається”? Чи то “зомбі-ефект” ще “діє”, але вже “в інший бік”?”

Наважуюся “підійти” до неї, “тихо-тихо”, “обережно-обережно”, як “самурай” перед “ризикованою атакою”. “Харухі-семпай…” – кажу “ледве чутно”, “голос “дрижить”, як “осиковий листок на вітрі”.

Вона “повертається”, “дивиться” на мене, але не “злісно”, не “ненависно”, а… “байдуже-байдуже”, як на “порожнє місце”, як на “набридливу муху”. “А, то ти,” – каже “голосом “холодним”, “без “емоцій””, як “снігова королева” якась. “Шо тобі треба, “дивна готка”?”

“Е-е-е…” – я аж “оторопіла” від такої “зустрічі”. “Я… я хотіла… запитати… як ти… як ти себе “почуваєш”… після “вчорашнього”…”

Харухі-семпай “фіркає”, як “кінь розлючений”, “закочує” очі, як “професор” на лекції для “тупих студентів”. “Після “вчорашнього”? Та “забудь” про “вчорашнє”, “дивна готка”! То був “жахливий сон”, “марення”, “галюцинація”! Я нічого не “пам’ятаю”, нічого не “хочу пам’ятати”, і “прошу тебе” – більше до мене “не підходь”, “не “набридай”, “не “заважати” мені “жити нормальним життям”!”

І “відвертається”, “розвертається” до подружок, “сміється”, “теревені править”, “наче мене тут і близько нема”. “Мато-баку!” – думаю. “То вона мене “відшила” остаточно і безповоротно! То “здець-здецький” настав! “Камі-сама, за шо мені таке покарання”?”

Підходить Лада, “поплескує” мене по плечі, як “братана” в біді. “Ну шо, “дочко монголів”? “Отримала” “від воріт поворот”, чи шо? “Відшила” тебе твоя “принцеса”, як “набридливу муху”, чи шо?” – питає “зловтішно”, “посміхається” “хитро-хитро”, як “лисиця” перед “крадіжкою курей”.

“Відшила,” – бурмочу “пригнічено”, “опустивши голову”, як “побитий пес”. “Сказала, шоб я до неї “не підходила”, шоб “не набридала”, шоб “забула про “вчорашнє””, шоб “не “заважала” їй “жити нормальним життям””.”

Лада “рже”, як “кінь”, “заливається” сміхом, аж “сльози” з очей течуть. “Ха-ха-ха-ха-ха! Оце то “номер”! Оце то “цирк на дроті”! “Нормальне життя” вона хоче! Ха-ха-ха! Та яке там “нормальне життя” з “такою дурепою”, як вона? То ж “нудьга смертельна”, “болото зелене”, “тухлятина повна”!”

“Не “смійся”!” – бурчу на неї “злісно”, “піднімаючи голову”, “очі “повні сліз””. “То ж не “смішно”, Ладо! То ж “боляче”, “образливо”, “прикро” до “смерті”!”

Лада “замовкає”, “перестає сміятися”, “дивиться” на мене “уважно-уважно”, “очі “серйозні”, “без “жартів”, “без “зловтіхи””. “Йо-йо-йо,” – каже “тихо-тихо”, “співчутливо-співчутливо”. “Вибач, “дочко монголів”, не хотіла тебе “образити”, “зачепити”, “розстроїти”. Просто… ну, ти ж “розумієш”, яка твоя Харухі – “дура” “недолуга”, “пусташка “порожня”, “лялька “без “мізків””.”

“Не “обзивай” її!” – бурчу на Ладу “знов злісно”, “хоч сльози все ще “течуть” з очей, як “струмки гірські””. “Вона “гарна”, “розумна”, “популярна”, “талановита”, “спортивна”… Вона – “найкраща дівчина в школі”, “якщо ти не знала”!”

Лада “зітхає”, як “будда” “втомлений від світу”. “Ну, “гарна”, то “так”, не “сперечаюся”. А от “розумна”, “талановита”, “спортивна”… то все “брехня”, “міф”, “ілюзія”, “обман зору”, “дочко монголів”!” “Вона – “пусташка”, “лялька”, “манекен”, “нічого “цікавого”, “нічого “глибокого”, “нічого “справжнього” в ній нема”!”

“Не “правда”!” – кричу на Ладу “голосно”, “аж учні навколо “озираються” на нас “здивовано””. “Ти її “не знаєш”, ти її “не розумієш”, ти їй просто “заздриш”, бо вона “краща за тебе”!”

Лада “посміхається” “сум-сум”, “головою “хитає”, як “мудрець” “розчарований в людстві”. “Заздрю? Я? Тій “пустушці”? Та не “сміши” мене, “дочко монголів”!” 

“Я – богиня, “курво”, якшо ти “забула”! Богині “заздрити” “лялькам” не “мають звички”!”

І “відвертається”, “йде геть”, “залишає” мене “саму” з моїми “сльозами” і “розчаруваннями”. 

День минув – “як “корова язиком злизала””. Вчорашні “соплі-сльози” трохи “підсохли”, але “гіркота” в душі “залишилася”, як “гіркий присмак” після “дешевого саке”. Ходжу по школі, як “тінь”, “ні жива, ні мертва”, “намагаюся” не “зустрічатися” з Харухі-семпай “очима”, бо знаю – “нічого доброго” з того не буде.

Але “не “зустрічатися”” – “неможливо”. Бо вся школа “гуде”, як “вулик”, “шепочеться”, “перешіптується”, “пальцями показує”, “озирається” на Харухі-семпай, як на “диво дивне”, як на “звіра невідомого”. І “чутки ходять” по школі, “як “вітер в полі””, “чутки “страшні”, “брудні”, “погані”, “про Харухі-семпай”, “про її “честь і гідність””, “про її “добре ім’я””.

І головне слово, яке “звучить” в тих чутках – “шльондра”. “Харухі-семпай – шльондра”, “Харухі-семпай – повія”, “Харухі-семпай – гуляє з усіма”, “Харухі-семпай – спить з ким попало”, “Харухі-семпай – продажна душа”, “Харухі-семпай – ганьба школи”, “Харухі-семпай – то, “се”, “те”, “пяте”, “десяте” і “двадцять п’яте”, “все “погане”, “брудне”, “гидке”, “непристойне”, “аморальне”, “розпусне”, “продажне” і “ще “купу “матюків” в додачу””.

“Йобаний стид!” – думаю. “Хто ту “хуйню” розпустив? Хто ту “брехню” вигадав? Хто так “жорстоко” “знущається” з Харухі-семпай?”

І тут “помічаю” – стіни! Шкільні стіни “розписані”, як “паркани в селі”, “маркерами”, “фарбами”, “ручками”, “олівцями”, “чим попало” розмальовані! І на тих стінах – історії! Історії про Харухі-семпай! Історії “потворні”, “бридкі”, “мерзенні”, “ганебні”, “смішні” і “страшні” одночасно!

Підходжу “ближче”, “починаю “читати””, “очі “лізуть на лоба”, “волосся дибом стає”, “кров в жилах “стигне””, “серце “йойкає” “від жаху і сорому””. Бо то не просто “брехня”, то не просто “чутки”, то – “деталі”! “Подробиці”! “Інтимні моменти”! “Сцени з життя”, яких ніхто не міг “знати”, “бачити”, “чути”, “якшо тільки…”

І тут мене “осіняє”! “Лада!” То вона! То її “рука майстра”! То її “фантазія хвора”! То її “чорний гумор” і “сатира “здецького” рівня”!”

Читаю далі – і “переконуюся” остаточно. Бо в тих історіях – “відсилки” до України, “українські слова”, “жарти”, “приколи”, “матюки”, “згадки” про “болото”, “ліс”, “дерева”, “нечисту силу”, “Купала”, “Мару”, “Іву”, “ще “купу “всякої “хуйні” з “української міфології””. І все то – “перемішано” з “подробицями” про Харухі-семпай, про її “зовнішність”, “звичкки”, “слабкості”, “комплекси”, “інтимні “деталі”” (які, “йобаний стид”, “звучать” так “правдоподібно”, шо аж “страшно стає”!).

Історії – “різні”. Є “смішні”, є “позорні”, є “гидкі”, є “жахливі”. Є про те, як Харухі-семпай “п’яна валялася під парканом”, є про те, як вона “з хлопцями в “туалеті “школи “закривалася””, є про те, як вона “гроші за “секс” бере”, є про те, як вона “з “батьком” “спить””, є про те, як вона “монстр”, “психопатка”, “садистка”, “канібалка”, “і ще “купу “всякої “хворої “хуйні”” в додачу””.

І все то – “написано “змачно”, “детально”, “з гумором”, “з сатирою”, “з “чорнухою””, “з “пошлятиною””, “з “гидотою””, “з “мерзотою”” – “як Лада любить”, “як Лада вміє”, “як Лада “практикує” в “своїх “чорних справах””!”

“Йобаний стид, йобаний стид, йобаний стид…” – повторюю, “читаючи” ті “стінні газети” “ганебні”. “То вже не просто “здець”, то вже “здець-здецький” в “кубі”, помножений на “пекло пеклове” і “ганьбу ганебну”!” “Лада – “сука” “бессердечна”, “психопатка “неврівноважена”, “монстр “моральний””, “сатана в “жіночому обличчі””, “ворог людства”, “ганьба України”, “і ще “купу “матюків” в додачу””!”

А головне питання – “навіщо” вона то “зробила”? “Шоб помститися” Харухі-семпай за “відмову”? “Шоб “розважитися” за чужий рахунок”? “Шоб “показати свою “силу” і “владу””, “шо вона “тут “головна””, “шо вона “може “все”, “шо вона “богиня”, “курва”?” Хто знає… З Ладою “логіку шукати” – то як “голку в сіні”, “муда” “марна”!”

Але одне “ясно” – “життя Харухі-семпай “зруйноване””. Репутація “знищена”. І “все то – через мене”. Бо то я “прикликала” ту “богиню-сатану” в наш світ, бо то я “захотіла” “кохання “неземного””, бо то я “влізла” в ту “історію “здецьку””, “з якої “виходу нема””!” “Ябай-ябай-ябай…” – то вже не просто “ябай”, то “ябай-здець-камікадзе-армагеддон-катастрофа-піздець” в одному “флаконі “чорному””, “без “дна і краю””!”

Ховаюся від того “шторму” шкільного в туалеті – єдине місце, де хоч трохи “спокійно” і “безлюдно”. Сиджу в кабінці, “сльози ковтаю”, “серце “йойкає” “від болю і сорому””. “Ябай-ябай-ябай…” – то вже не просто “здець”, то “повний “здець” в “мільйонній степені””!”

Раптом двері відчиняються, і хто заходить? Звісно, “вона”, “психопатка” “неврівноважена”, “богиня-сатана” в “жіночому обличчі” – Лада! Заходить, як “до себе додому”, “посміхається” “широко-широко”, “очі “блищать”, як “в кота на сонці”.

“Ну шо, “дочко монголів”, “ховаєшся від “слави””, чи шо?” – питає “весело-весело”, “наче “нічого “такого” не сталося”, “наче “все “чікі-пукі””, “наче “вона не “рознесла” “життя “людині” на “мілкі шматочки””!”

Я виходжу з кабінки, “дивлячись” на неї “злісно-злісно”, “очі “повні сліз” і “гніву””. “Ти… ти… ти “розумієш”, шо ти “натворила”?” – кричу “голосно-голосно”, “аж голос “дрижить” від “емоцій””. “Ти “зруйнувала” життя Харухі-семпай! Ти її “знищила” морально! Ти її “перетворила на “посміховисько” для “всієї школи”!”

Лада “плечима знизує”, “губи “кривить”, як “дитина”, якій “цукерку не дали”. “Ну і шо? Шо тут “такого страшного”? Подумаєш, “стіни розписала”, “чутки розпустила”, “репутацію трохи “підмочила””! То шо, “кінець світу”, чи шо? Чи вона від того “померти” має, чи “повіситися” в “туалеті”?”

“То не “смішно”, Ладо!” – кричу ще “голосніше”, “аж “вуха закладає” від “злості””. “То “жахливо”, “жорстоко”, “безсердечно”, “по-звірячому”, “по-садистськи”, “по-психопатськи”, “по-твоєму”, в кінці кінців!”

Лада “заливається” сміхом, як “водоспад”, “аж “живіт” від сміху “зводить””. “Ха-ха-ха-ха-ха! Ой, не можу! Не можу “стриматися” від “сміху”! Ти така “серйозна”, така “надута”, така “правильна”, така “моральна”, така “нудна”!” Ха-ха-ха! Ну не “можу” я, як ти “переживаєш” за ту “пустушку” “порожню”, за ту “ляльку” “надувну”, за ту “шльондру” “без “сорому і честі””!”

“Замовкни!” – кричу “знов голосно”, “аж “голос “сідає””, “очі “повні сліз” і “ненависті””. “Не “смій” її “обзивати”, не “смій” її “ганьбити”, не “смій” її “знищувати”, не “смій” її…”

Не “встигаю договорити”, як Лада “хапає” мене за руку, “тягне” до “дзеркала”, “ставить” перед ним, “показує” на моє відображення, і каже “голосом “тихим”, але “пронизливим”, як “голка гостра””:

“Дивись на себе, “дочко монголів”! Дивись, яка ти “гарна”, “мила”, “кавайна”, “розумна”, “талановита”, “незвичайна”, “особлива”, “неповторна”, “єдина в своєму роді”!” “Ти – “квітка рідкісна”, “перлина коштовна”, “скарб незрівнянний”, “богиня в людській подобі”, “в кінці кінців”!”

І тут “паузу” робить, “дивиться” на мене “пильно-пильно”, “очі “в очі”, “душа в душу””, “серце в серце””, “як “гіпнотизер” якийсь”, “як “чаклун” “заворожуючий””.

“І ти думаєш, ти “заслужила” “мучитися” через ту “пустушку” “порожню”, через ту “ляльку” “надувну”, через ту “шльондру” “без “сорому і честі””? Ти думаєш, вона “вартує” твоїх “сліз”, твоїх “страждань”, твоїх “нервів”, твого “зруйнованого життя”?” “Ніхуя подібного, “дочко монголів”!”

І “голос “змінює””, стає “різким”, “твердим”, “наполегливим”, “як “командир” перед “атакою””. “Ти “заслужила” “кращого”, “гіднішого”, “ціннішого”, “справжнього”, “непідробного”, “божественного”, “в кінці кінців”!” “І я тобі то “дам”, я тобі то “покажу”, я тобі то “докажу”, “хоч “кров з носа”!”

Стою я перед дзеркалом, “соплі жую”, а Лада мені тут “про богинь” втирає, “про “квітки рідкісні””. Та яка я “квітка”, я – “кактус колючий”, об який всі тільки “колються і плюються”! “Ябай…” – думаю, – “життя – повний “здець”, комедії тут – “як кіт наплакав””.

І тут – “хлип-хлип”, “плак-плак”, “рюмсання” якесь “жалібне” з однієї з кабінок. “Е-е-е?” – я аж “нашорошилася”, “вуха “наставила””, “слухаю “уважно””. То шо таке? Може, “привид туалетний” “завівся”, чи “караоке” хтось “включив” “занадто голосно”?

“Шо то таке “виє”, як “сирена пожежна”?” – питає Лада, “морщиться”, “вуха “затикає” пальцями. “Чи то “щури” в “каналізації “розспівалися””, чи то “ще “якась “нечиста сила” “заявилася” в “наш “туалет””?”

А “рюмсання” все “гучніше” стає, “жалібніше”, “надривнішим”. “Хлип-хлип-хлип”, “плак-плак-плак”, аж “серце “стискається” від “жалю” якогось”. “Е-е-е, Ладо,” – кажу “тихо-тихо”, “обережно-обережно”, “шоб “не “злякати” “привида””, чи “щура””, чи хто там “виє””. “То, здається… хтось… плаче…”

Лада “перестає “морщитися”, “вуха “розтуляє””, “слухає “уважно””, “брови “здивовано “піднімає””. “Плаче? В “туалеті”? Хто то “дурний” плаче в “туалеті”? Чи то “знов “ти, “дочко монголів”, “соплі розпустила”, чи то “ще “якась “нюня” “рознюнілася””?”

“Ні, то не я,” – бурмочу “зніяковіло”, “червоніючи”, як “рапан варений”. “То…

то з кабінки “звук іде”… з крайньої… з “тієї”, шо “завжди “зайнята””…”

Лада “підходить” до крайньої кабінки, “стукає” в двері “голосно-голосно”, “аж “двері “дрижать””, “плитка “сиплеться” зі стін”. “Гей, хто там “виє”, як “вовк голодний”? Виходь “звідти”, “не “роби “цирк на дроті””, “не “займай “місце””, “бо “черга “в “туалет” “збереться” до “вулиці”!”

А з кабінки – “мовчання”, тільки “хлипання” “тихіше” стало, “наче “злякалося” “грубого голосу” Лади”. “Е-е-е, Ладо,” – кажу “знов тихо-тихо”, “ще “обережніше””, “бо думаю, може, там хтось “слабкий”, “хворий”, “ранимий”, “не “витримає “грубості” богині””. “Може, не треба так “грубо”? Може, “чемніше” треба? Може, “кавайніше”?”

Лада “закочує” очі, як “професор” на лекції для “особливо тупих”. “Кавайніше”? В “туалеті”? Ти шо, “здуріла” остаточно, “дочко монголів”? Тут “туалет”, а не “чайний будиночок для “гейш””, “тут “срать-сцяти” приходять, а не “кавайність розводити”!” І знов “стукає” в двері “ще “голосніше””, “ще “грубіше””, “аж “двері “затріщали””, “замки “заскрипіли””. “Гей, “нюня “рознюнена””, “виходь “кажу”, “а то “двері “виламаю”, “і “витягну тебе “за “вуха”, як “козу “на “жертовник”!”

І тут – “клац!” – замок “відкривається”, двері “повільно “відчиняються””, і з кабінки “виходить”… Харухі-семпай! “Очі “червоні”, “заплакані”, “з носа “тече””, “макіяж “розмазаний””, “вигляд – “як “після “бомбардування””, “як “після “кінця світу””, “як “після “зустрічі з Ладою””!”

“Е-е-е? Харухі-семпай?” – я аж “оторопіла”, “матю-баку”, “не вірю своїм очам”. “То то ти “плакала” в “туалеті”? То то ти “вила”, як “сирена пожежна”? То то ти…”

Не “встигаю договорити”, як Харухі-семпай “піднімає” на мене “очі “заплакані””, “дивиться” на мене “поглядом “порожнім”, “без “надії””, “без “вогню””, і каже “голосом “тихим”, “сумним”, “жалібним”, “як “пісня “похоронна””:

“Сакуро-сан… я… я… все… кінчено… життя “зруйноване”… репутація “знищена”… друзі “відвернулися”… хлопці “сміються”… дівчата “плюються”… я… я… ніхто… ніщо… порожнє місце… нуль… “нічого “не “вартую””…”

І знов “заливається” сльозами, “знов “хлипає””, “знов “рюмсає””, “знов “виє””, “знов “робить “цирк на дроті”” в “туалеті”, “як Лада казала”. А Лада стоїть поруч, “дивиться” на неї “зверху вниз”, “посміхається” “хитро-хитро”, “зловтішно-зловтішно”, “наче “сатана” після “успішної спокуси””. А я стою поряд, “мато-баку”, “дивлюся” на 

Лада така стоїть, як “якудза бос”, і “базарить” Харухі-семпай: “Слухай сюди, “принцеса-сан”, – каже, наче “янкі” з фільму. – Я тобі твою “репу” відмию, як “ванну після “карі””. Знову будеш “ідол” школи, всі “хлопці-баки” будуть за тобою “бігати”, а дівчата – “заздрити”. Але, – тут вона так хитро підморгує, – треба трохи “беніфіт” богині зробити”.

Харухі-семпай, бідненька, вся в сльозах, але вже з іскринкою “кібо” в очах, дивиться на Ладу, як на “камі-сама”. “Який “беніфіт”?” – питає “коє-коє”, ледь чутно. “Я на “нані демо” готова, щоб тільки той “ябай” кошмар закінчився”.

Лада, навіть не “моргаючи” “ме”, видає: “Ну, тут “кантан”, як “двічі два”. Треба трохи… ну, ти ж “вакару”, так? З Сакурою… “докі-докі” зробити. Типу, “юрі-юрі” трошки”. І так брови піднімає, “намікає” на “ото саме”.

Харухі-семпай аж “ґо-ґо” робить, “шокірована” повністю, але “кімочі” не показує. “Е-е-е…” – тільки і може сказати. Але “серце” в неї, певно, “докі-докі” калатає, бо “виходу” іншого не бачить. “Йоші”, киває головою, “тихо-тихо”. “Вакарімашіта”, – шепоче. “Я згодна. Аби тільки той “ябай” “ме” закінчився”.

І тут, “кіра-кіра”, шкільне радіо в “бенджо” оживає. Музика “чіра-чіра” і раптом голос диктора, такий “уросьай”, наче “сенсей” на зборах.

“Увага! Увага! Термінове шкільне “анонсмент”!” – кричить радіо, аж “динаміки” “ґа-ґа” роблять.”Сьогодні в нашій школі “ябай” “інсідент” стався! Але “доне-доне” не “дайджобу”! Завдяки “суґой” зусиллям учнів та адміністрації, “криміналь” знайшли і “ґето” зробили!”

Я з Ладою “мімі” відкрили, “масака”! Харухі-семпай аж “кокоро” завмерло, слухає “докі-докі”.

“І хто ж той “курутта” “бака”?” – “драма” на радіо, “саспенс” повний. “Хто ж той “віллайн”, що “гаме” зробив нашій “кавайній” Харухі-семпай?” Пауза така, аж “зукі-зукі” в животі. “Барабан “доро-доро”… це… сенсей англійської, міс Емілі “Блеквуд”!”

“Нані?” – я “ґо-ґо” від здивування. Лада аж “хе-хе” сміється, “суґой” “фейс” робить. Харухі-семпай “ме” “круглі”, “оторокі” повне.

І тут “бім-бам”, сирена за вікном, як в “поліс фільму”. До школи машини “кіра-кіра” під’їжджають, “мігалки” “мігають”. В “туалет доа” “барі-барі” відкриваються, і там “оджі-сан” в “кейсацу” формі, в масках, з “ґан” в руках, “якудза стайл” повний.

“Де тут міс “Блеквуд”?!” – гарчить “оджі-сан”, наче “демон” з пекла.

Лада пальцем показує на кабінет англійської. “Кейсацу”, не “камаючись”, “доа” в кабінет “бам-бам” виламують, і вже за секунду витягують звідти міс “Блеквуд”, бідненьку.

Сенсей, “хелп мі”, кричить, але “кейсацу” “по барабану”. Валять її на підлогу “ґашан”, “наручники” “клац-клац”, і виводять з школи під “ґа-я-ґа-я” учнів, що “зіваки” зібралися.

Я, Лада і Харухі-семпай – “оторокі” “макс”, “ме” на лоб лізуть, “кучі” відкриті.

“Ну, от і все, – Лада “хе-хе” сміється, руки розводить. – “Репа” “ок”, “віллайн” “ноу”. Богиня “ван-чан” – “суґой”, правда?” І так “вінк-вінк” Харухі-семпай. “Ну шо, “краля”, ти ж “ремемба”, так? Час “беніфіт” богині робити”.

Харухі-семпай, ще “шокірована” від “кейсацу”, киває головою “механічно”. Я “мато-баку” стою, “голова “бо-бо” від “здецю”. “Ябай…” – думаю.:

Після школи я така: “Харухі-семпай, “кафе ні іко?” Ну, типу, запрошую її в “кафешку” японську, шоб “чайку попити”, “данґо поїсти”, “хоть трохи “кавайну атмосферу” створити”. Бо після того “бенджо” “здецю” і “кейсацу” “шоу”, в мене аж “кокоро” “сабіші” стало, “хотілося “шось “іяші” і “хоккорі””.

Харухі-семпай “ме” на мене “суму-суму” дивиться, “уль-гуль” робить, але “котовару” не каже. “Йоші”, – бурмоче “тіхі-тіхо”, наче “робот” якийсь, “без “емоцій” і “генкі””.

Йдемо ми з нею “міті” до “кафе”, а навколо всі “ґіро-ґіро” на нас дивляться, “шепочуться”, “цуме-цуме” показують. “Ябай…” – думаю, – “ще довго то “ме” буде тривати? Чи то вже “ейен ні”?”

Заходимо в кафе, там “атмосфера” “ва-фу”, “татами”, “сьодзі”, “ніхон-тя”, “ваґасі”, все “кавайне” і “іяшіне”. Але Харухі-семпай “фейс” такий “кібіші”, наче вона тут “в тюрмі”, а не на “дейті”.

Сідаємо за столик, “меню” беремо, “замовляємо “тя” і “данґо”. А “сайленс” між нами – “цуметай”, як “лід антарктичний”. Я “кочі-кочі” думаю, шо “ханасімасьо”, як “айс-брейк” зробити, а “айдея” “зеро”, “му”.

Нарешті наважуюся “ханасу” перша. “Харухі-семпай, – кажу “коє-коє”, “стесняюся” “докі-докі”, – то… то “ано”… як тобі… кафе?”

Харухі-семпай “повільно “ме” піднімає, дивиться на мене “байдуже-байдуже”, як на “камі” “мусора”. “Нормально,” – бурмоче “монотонно”, “як “автомат” якийсь. “Звичайне кафе. Нічого особливого”.

“Е-е-е…” – я аж “сабіші” стає від її “респонсу”. “Ну… то… данґо… тутешні… говорять… “ойші”…” – “намагаюся” “конверсацію” “контінювати”, але “мурі”, “бенкіо” “муда”.

Харухі-семпай “плечима знизує”, “фейс” “кібіші” тримає. “Данґо як данґо. Солодке тісто. Нічого особливого”.

“Ябай…” – думаю, – “то не “дейт”, то “катастрофа” якась. Вона мене “ненавидить”, “презирає”, “хоче “втекти і “забути”, як “страшний сон””.

“Ано… Харухі-семпай,” – кажу “знов “коє-коє”, “ще “стесняюся” “докі-докі” в “макс””, – то… то “ґо-мен не”, шо… шо так “вийшло” з тою… “репутацією”…” “То… то “ваташі” не “хотіла”, шоб… шоб тобі “ме” було “сабіші”…”

Харухі-семпай “фиркає”, як “кінь розлючений”, “очі “злі-злі” робить. “Не “хотіла”? Ха! То ти “брешеш”, “готка дивна”! То ти “рада”, шо мені “ме” “куро”, шо мене “всі “ганьблять” і “плюють” в “спину”!” “То ти “спеціально” все “підстроїла”, шоб мене “знищити”, шоб мене “з “землею зрівняти”, шоб…”

“Ні, “хон-то ні”!” – я аж “панікую”, “руками “махаю”, “оправдовувати” себе “намагаюся”. “Я “хон-то” не “хотіла” “ме” тобі “куро” робити! То… то Лада “сама” все “зробила”, “ваташі” “нічого не “знала”!”

Харухі-семпай “сміється” “злісно-злісно”, “сарказм” так і “пре” з неї. “Лада? Ха! То то твоя “подружка” “психопатка”, то то твоя “богиня-сатана”, то то вона “винувата”, а ти – “не “при “чом””? “Брешеш”, “готка дивна”, “брешеш” і не “червонієш”!”

“Хон-то “правда”!” – я вже “майже плачу”, “серце “розбите””, “надії “зеро””. “Я “хон-то” не “хотіла” “ме” тобі “куро” робити! Я тільки… я тільки “хотіла”… шоб ти… шоб ти на мене “кіоцукете” звернула…”

І тут “сайленс” знов “зависає” між нами, “тяжкий”, “гнітючий”, “безнадійний”. Харухі-семпай дивиться на мене “поглядом “холодним”, “порожнім””, “наче “крізь мене “дивиться””, “наче мене “не “існує” зовсім””.…”

Мовчання знову повисло між нами, важке і незручне. Харухі-семпай відвела погляд, дивлячись кудись убік. Офіціант приніс наше замовлення – зелений чай та тарілку з різнокольоровими данґо.

Харухі-семпай взяла паличками одну данґо, довго розглядала її, ніби намагалася знайти відповідь на якесь складне питання в її формі та кольорі. Потім, нарешті, піднесла до рота і відкусила маленький шматочок.

Я уважно спостерігала за нею. Як вона тримає палички, як обережно жує, як ледь помітно хмурить брови, наче зосереджуючись на смаку. Навіть коли вона їсть, вона виглядає такою… гарною. Кожна її дія була витончена і елегантна, навіть така проста річ, як поїдання данґо.

Вона проковтнула і відставила данґо на край тарілки. Знову мовчання. Вона не сказала нічого про смак, не висловила жодних емоцій. Просто жувала далі, механічно і без задоволення.

Але я не могла відірвати від неї погляд. Мене зачаровувало все – її профіль, довгі вії, що ледь тремтіли, ніжні губи, що ледь помітно рухалися, коли вона жувала. Навіть її сумний вираз обличчя здавався мені прекрасним.

Серце “докі-докі” билося в грудях, наповнюючи мене дивним, солодким болем. Я дивилася на неї, і в моїй голові крутилися лише думки про те, яка вона красива, яка недосяжна, яка… ідеальна.

Вона взяла іншу данґо, цього разу рожеву, і знову повторила той самий ритуал – розглядала, відкушувала, жувала, мовчала. Я продовжувала дивитися, не можучи відірватися, закохано і безнадійно.

Вона з’їла кілька данґо, не сказавши жодного слова. Я просто спостерігала, насолоджуючись кожною миттю, кожною деталлю. Навіть в такому сумному настрої, в такому непривітному кафе, в її присутності все навколо здавалося трохи яскравішим, трохи кращим.

Нарешті, вона відклала палички і відсунула від себе тарілку. “Я наїлася,” – сказала вона тихо, не дивлячись на мене.

“Е-е-е, “хонто?” – запитала я, трохи розчарована, що цей момент спостереження закінчився. “Але ж ти майже нічого не з’їла…”

Вона знову знизала плечима. “Не хочу більше. Не смачно”.

І знову запала мовчанка. Я не знала, що сказати, що зробити. Просто сиділа і дивилася на неї, намагаючись запам’ятати кожну деталь її обличчя, кожен її жест. Навіть якщо вона ніколи не полюбить мене, хоч би спогади залишилися…

Коли данґо були майже не зворушені, а чай майже випитий, я вирішила, що треба хоч щось сказати, аби не сидіти в цілковитій “сабіші” тиші. Згадала про свою улюблену тему.

“Ано… Харухі-семпай,” – почала я несміливо, – “ти знаєш, я… ну, оккультизмом цікавлюся…”

Харухі-семпай ледь помітно підняла брову, але не сказала нічого, лише дивилася на мене оцим своїм байдужим поглядом. Ну, думаю, хоч якийсь “реакшн”.

“Ну, типу, таро, астрологія, привиди там всякі… ну, ти розумієш, правда?” – я намагалася пояснити, як можна “кавайніше”, хоч і розуміла, що тема така… не для всіх.

Харухі-семпай мовчала. Я продовжувала, сподіваючись хоч якось її зацікавити.

“От, наприклад, прикликання духів, – я так трохи “генкі” почала розказувати, – то дуже “інтересно”! Можна викликати духа предка, або духа якогось там… божества… або навіть… демона!” Я так аж “докі-докі” від ентузіазму.

Харухі-семпай знову мовчала. Тільки зітхнула ледь чутно. Я продовжувала далі, вже трохи менш впевнено.

“І ще є магія кристалів! Ти знала? Кожен кристал має свою “пава” – силу, типу. Аметист, наприклад, для “хелінґу”, а рожевий кварц – для кохання! “Суґой”, правда?”

Харухі-семпай взяла свою чашку з чаєм, зробила ковток, і знову мовчала. Я вже почала сумніватися, чи вона мене взагалі слухає.

“Або, наприклад, “ґрімуар”!” – я згадала свою улюблену книжку. “То така стара книга про магію, там заклинання всякі, рецепти зілля, і навіть… ритуали прикликання демонів!” Я так аж “вай-вай” від захоплення.

Харухі-семпай поставила чашку на стіл, і, нарешті, сказала щось. “Цікаво,” – вимовила вона тоном, яким зазвичай говорять про погоду. “Дуже цікаво”. Але в голосі її не було ані краплі цікавості, лише… нудьга.

“Хонто?” – запитала я, трохи розчарована. “Тобі “хонто” цікаво?”

Харухі-семпай знову зітхнула. “Ну, так,” – повторила вона. “Дуже цікаво. Але… я, напевно, вже наїлася. Може, підемо?”

“Е-е-е, “мада десу”!” – хотілося мені сказати, “не “кінчай” так швидко “дейт”!” Але проковтнула слова і тільки кивнула головою, “сабіші” “докі-докі”. “Йоші, ікімасьо,” – тихо сказала я.

Вона встала з-за столу, і я за нею. Виходячи з кафе, я все ще сподівалася, що хоч щось зміниться, що вона хоч трохи відтане. Але вона йшла поруч мовчки, з байдужим виразом обличчя, і я розуміла – мої розповіді про оккультизм зовсім не вразили її. Навпаки, здається, зробили тільки гірше. “Ябай…” – думала я, – “здається, я “бака” повна, якщо думала, що зможу її зацікавити такою “ґайджін” темою”.

Вдома я почувалася як тінь, як лялька без душі. Кімната здавалася темною, тісною, а на серці було так важко і самотньо. Я впала на ліжко, дивлячись у стелю. “Ябай…” – думала я, – “Харухі-семпай, вона справді мене ненавидить… Це безнадійно, вона ніколи не зверне на мене увагу…”

Раптом двері різко відчинилися, і Лада, як вихор, влетіла в кімнату. “О-о-о! Донько монголів, ти вже вдома? Що з обличчям? Чому така сумна?” Вона пильно дивилася на мене, виглядаючи стурбованою.

“Залиш мене у спокої,” – пробурмотіла я тихо, заплющуючи очі і відвертаючись. “Дай мені спокій…” “Я хочу побути одна…”

Лада тихо засміялася, як іноземка. “Ой, та не сумуй так! Що сталося? Знову твоя принцеса щось утнула?”

“Замовкни!” – знову пробурмотіла я, вже голосніше. “Не кажи нічого!” “Мовчи!”

Лада знизила тон, заговорила тихіше. “Е-е-е, вибач, вибач,” – сказала вона м’яко, намагаючись виглядати милою. “Я тебе засмутила? Зробила тобі боляче?”

“Залиш мене у спокої!” – ще голосніше крикнула я, накриваючись ковдрою, щоб не чути її голосу. “Іди геть!” “Не заважай!”

Але Лада не відступала, засміялася знову. “Ой, та не бери близько до серця, мала! Це ж дівочі сльози, дівочі капризи, то все дрібниці!” “Зараз я тобі настрій підніму, як рукою зніме!”

І раптом, що вона витворяє? Лада голосно починає співати! “Ябай!” “Урусай!” “Що ти співаєш?!”

А вона співає… щось таке хрипле, грубе, незрозуміле, наче народну пісню, але якусь дивну, українську. “Це дуже голосно і соромно!”

“Припини!” – кричу я, скидаючи ковдру, сердито дивлячись на неї. “Припини вже!” “Голосно!” “Соромно!”

Лада перестала співати, дивиться на мене сяючими очима, посміхається весело. “Ну що, веселіше стало, донько монголів? Чи ще підкинути жару?”

“Урусай!” – знову кричу, хитаючи головою. “Не треба!” “Це тільки голосніше робить!”

Лада нахилила голову, задумалась. Потім її очі раптом засяяли, наче її відвідала геніальна ідея, і вона плеснула в долоні. “А-а-а! Зрозуміла!” “Зрозуміла-зрозуміла!”

І тут, що вона робить далі? Лада приносить коробку з іграшками, висипає їх на підлогу, розкидає по кімнаті! “Ябай!” “Що ти робиш?!”

А вона бере іграшки, сміється голосно, підкидає іграшки вгору, радіє, танцює… “Дитина якась!” “Дурна яка!” “Справді голосно і соромно!”

“Припини!” – знову кричу, кидаючи в неї іграшки, щоб вона припинила! “Не треба!” “Це тільки заважає!”

Лада підібрала іграшки, дивиться на мене з нудьгою. “Е-е-е… не розумію… Чому настрій не піднімається?” “Я ж так стараюся…”

І знову нахилила голову, задумалась. Потім її очі знову засяяли, ніби нова ідея прийшла в голову, і вона пальцями клацнула. “А-а-а! Зрозуміла!” “Зрозуміла-зрозуміла!”

І тут, що вона робить далі? Лада починає бігати по кімнаті, знімає з себе одяг, катається по підлозі, як кішка, приймаючи різні еротичні пози! “Ябай!” “Справді дурна яка!” “Соромно до жаху і незрозуміло зовсім!”

“Припини!” – кричу я, з останніх сил кидаючи в неї подушку, щоб вона припинила! “Не треба!” “Це тільки вульгарно!” “Справді гидко!”

Лада зупинилася в позі, сердито дивиться на мене. “Вульгарно? Гидко? Що ти таке кажеш, донько монголів?” “Я ж для тебе стараюся!” “Я ж хочу, щоб тобі стало веселіше!” “Чому ти не розумієш?!”

І тут очі її наповнюються сльозами, губи тремтять, і вона виходить з кімнати… Сумна, самотня постать… “Ябай…” – думаю. “Може, я була не права? Може, Лада справді… хотіла як краще? Може, я… дурна, бо нічого не розумію…”

Після вчорашньої сварки, наступного ранку я вирішила загладити провину, приготувавши Ладі сніданок. Японський сніданок, звісно. Може, вона оцінить нашу кухню.

Я зайшла до кухні, а Лада вже там сиділа, з кислим виразом обличчя, дивлячись у стелю. “Доброго ранку,” – тихо сказала я, намагаючись бути привітнішою.

Вона перевела на мене погляд, ще більше насупившись. “Який “добрий ранок”? Чого тобі треба?” – запитала так, ніби я їй заборгувала.

“Ну, – сказала я, – я приготувала сніданок. Японський”. І з посмішкою простягнула їй тарілку з оніґірі. “Оніґірі, дивись! З тунцем і умебоші!”

Лада поглянула на тарілку так, ніби побачила щось гидке. “Що це таке?” – запитала, наморщивши лоба. “Якийсь мокрий рис, загорнутий у водорості. Це взагалі їстівне?”

“Е-е-е, дуже смачно!” – запевнила я, намагаючись не втрачати оптимізму. “Спробуй! Це дуже мило і корисно!”

Лада зітхнула, як ведмідь, що прокинувся від зимової сплячки. Взяла один оніґірі пальцями, покрутила його в руках, наче іноземець, який вперше бачить суші. Відкусила маленький шматочок, пожувала, скривилася.

“Фу, яка гидота!” – виплюнула рис назад на тарілку. “Що це таке кисле всередині? Лимон, чи що? Я таке не їстиму!”

“Е-е-е, це умебоші!” – пояснювала я, хоч настрій вже починав псуватися. “Це японська слива, дуже традиційно і корисно для травлення!”

“Яка слива, яке травлення?” – Лада махнула руками. “Я що, хвора, щоб таке їсти? Я хочу нормальної їжі! М’ясо, сало, ковбасу, а не цю водоростеву гидоту!”

“Сало?” – я аж розгубилася від такої реакції. “Сало на сніданок? Це дивно…”

“А що дивно?” – Лада аж підхопилася зі стільця. “Сало – це сила, це енергія, це вітаміни! А твої оніґірі – то трава для кроликів, а не їжа для богині!”

“Ну, вибач, сала вдома немає,” – бурмотіла я, намагаючись бути ввічливою. “Але є місошіру!” І так швиденько поставила перед нею миску з місошіру, гарячий суп з тофу і вакаме. “Дивись, місошіру! Дуже зігріває і заспокоює!”

Лада глянула на місошіру, наче на болото з жабами. “Що це таке каламутне?” – запитала, зморщивши ніс. “Це вода з помиями, чи що? І що там плаває? Якісь зелені ганчірки і білі квадратики?”

“Це тофу і вакаме!” – знову пояснила я, ледве стримуючи роздратування. “Соєвий сир і водорості, дуже корисно і традиційно!”

“Який сир, які водорості?” – Лада знову замахала руками. “Я що, корова, щоб траву їсти? Я хочу нормальний суп! З м’ясом, з картоплею, з капустою, а не це водоростеве болото!”

“Ну, вибач, борщу теж немає,” – вже трохи розсерджено сказала я. “Але є натто!” І, як останній козир, поставила баночку з натто перед нею. Натто липке, тягуче, запах різкий, як завжди. “Дивись, натто!” Дуже поживне і протеїнове!”

Лада подивилася на натто, аж задихнулася від запаху. “Фу, яка смердить!” – закрила ніс руками. “Що це таке смердюче? Тухла риба, чи що? Чи це брудні шкарпетки в банці?”

“Це натто!” – вже майже сердито сказала я, терпіння вичерпалося. “Ферментовані соєві боби, дуже популярно і поживно!”

“Які боби, яка ферментація?” – Лада вже кричала, як божевільна. “Я що, бомж, щоб тухлятиною харчуватися? Я хочу нормальної їжі! Щоб пахло смачно, щоб виглядало апетитно, щоб було ситно і жирно, а не це смердюче лайно!”

“Ну, вибач, фастфуду теж немає,” – вже зовсім без настрою сказала я, ледь стримуючи сльози. “Але є… мочі!” І, як останній шанс, поставила коробку з мочі перед нею, мочі м’які, білі, милі, як зайчики. “Дивись, мочі!” Дуже солодко і смачно!”

Лада глянула на мочі, наче на котячі какашки. “Що це таке біле і липке?” – запитала, скрививши губи. “Клей, чи що? Чи це соплі застиглі?”

“Це мочі!” – вже плачучи сказала я, голос тремтів. “Рисові тістечка, дуже традиційно і солодко!”

“Які тістечка, яка солодкість?” – Лада вже вила, як поранена вовчиця. “Я що, дитина мала, щоб цукерки смоктати? Я хочу нормальної їжі! Щоб не солодке, щоб не липке, щоб не японське, щоб…”

“Ну, вибач, європейського ресторану тут немає!” – вже на межі істерики крикнула я, сльози покотилися з очей. “Тут тільки японська кухня!” “Японія це!” “Японія!!!”

І тут мене прорвало, терпець урвався, серце розірвалося, нуль толерантності, максимум злості!!! “Японська кухня – дурна ти!” “Сала хочеш???” “Сало на!!!” І так – з холодильника шмат сала витягнула, та як гепну на стіл перед Ладою, сало сире, сало товсте, сало смердюче, сало українське!!!

“На, їж, худоба!!!” – кричу з усієї сили. “Жри своє сало, і відчепись від мене зі своєю критикою!!!” “І щоб я більше ніколи японську їжу не готувала!!!” “Дурепа Лада!!!” І грюкнувши дверима, вибігла з дому, геть куди очі бачать!

“Ябай…” – остання думка промайнула в голові…

Я вибігла з дому, як ошпарена, а в голові тільки одне: “Сало! Сало! Українське сало!” Ну, “ябай” же “здець”! Хто ж сало на сніданок їсть, та ще й так вимагає?

Біжу, біжу, аж раптом чую – хтось за мною біжить. “Гей, “донько монголів”! Стій!” Звісно, хто б це міг бути? Наша “сало-любка” Лада.

Зупинилася, обернулася – вона вже тут, дихає, як паровоз, але “фейс” вже не злий, а навіть… усміхається?

“Ти куди то так “накивала п’ятами”?” – питає, сміючись. “Образилася, чи шо, на богиню?”

Я мовчу, пирхаю сердито. Вона ж не розуміє, “бака”, що то не “смішно” зовсім.

“Та годі вже “губи дути”, – Лада плескає мене по плечі, як другана якогось. “Я ж не зі зла, то я так, “жартую” трохи. Ну, не люблю я вашу “японську “траву””, люблю “їжу нормальну”, “ситно-жирну”, то шо поробиш?”

Знову мовчу, “оджі-оджі” на неї дивлюся. Вона ж “бессовісна” якась, ні краплі жалю.

“Ну, добре-добре, – Лада бачить, що я не “ведуся” на її “жарти”, – не будемо про “сало” більше. Давай краще про “діло” поговоримо”. І так брови хитро піднімає. “Про “Харухі” твою”.

“Про Харухі-семпай?” – перепитую тихо, “кокоро” знов “докі-докі” починає битися.

“Ага, про неї, про “голубку сизокрилу”, – Лада підморгує. “Ти шо думала, я забула про нашу “місію”? Шо я через той “оніґірі” твій “дурний” все “закину”?” “Ніц не буде!”

“Яку “місію”?” – не розумію, куди вона хилить.

“Ну, як яку? “Завоювати серце” Харухі, “зробити” її “твоєю дівчиною”, “юрі” “влаштувати” – ти шо, забула, чи шо?” Лада так говорить, наче то “місія” “державної ваги”, не менше.

“Але ж… – бурмочу, згадуючи вчорашній “дейт” “катастрофічний”. – Вона ж мене… “кіраі”… ненавидить…”

“Та “забудь” ти про ту “ненависть”!” – Лада махає рукою, як від набридливої мухи. “То все “дівочі “витребеньки””, “тимчасові “труднощі””, “дрібниці життя””, “не варті уваги”!” “Головне – “ціль бачити”, “вперед “перти””, “не “здаватися” і “дожимати”!”

“Дожимати?” – перепитую, не розуміючи, шо то за “тактика” така “здецька”.

“Ну так, “дожимати”!” – Лада так впевнено каже, наче то “аксіома” якась “залізна”. “То як в “баскетболі”, якшо ти “м’яч “хочеш “закинути” в “кільце””, треба “дожимати”, “сили не “жаліти””, “в “упор “бити””, “поки не “залетитить”!”

“Але ж… Харухі-семпай – то не “баскетбольне кільце”…” – бурмочу, відчуваючи, як мої щоки червоніють від сорому.

“А яка різниця?” – Лада знов плечима знизує. “Діє “один і той самий закон”! “Хочеш “отримати” – “дожимай”!” “Не “здавайся” перед “труднощами”!” “Будь “наполегливою”, “нахабною”, “невідступною”!” “Як “танк”!”

“Як “танк”?” – перепитую, не розуміючи, як то “працює” в “коханні”.

“А так, як “танк”!” – Лада стає в позу “танкіста”, руки вперед, “гармати “уявні” наводить”. “Вперед, на “Харухі”!” “Не “бачити “перешкод”!” “Не “чути “відмов”!” “Тільки “вперед” і “вперед”!” “Поки не “зламаєш “її “опір””, поки не “прорвеш “її “оборону””, поки не “захопиш “її “серце”!”

Я стою, “мато-баку”, дивлюся на Ладу, як на “прибульця з іншої планети”. “Ябай…” – думаю, – “то “кохання” в неї якесь “войовниче”, “танкове”, “агресивне”, “здецьке”…” Але… може, в тому і є якийсь “сенс”? Може, вона “права”? Може, треба “дожимати”? 

Прийшовши до школи, я була сповнена рішучості. “Дотиснути Харухі-семпай” – така моя ціль! Лада сказала бути танком, тож буду танком! Хоч костюм якудзи і не вдягла, але в серці – настрій рішучий! Треба “ґанбару” з усіх сил!

Шукаю Харухі-семпай по школі, очі горять, виглядаю, виглядаю… Ага, ось вона! В класі сидить, вчиться, робить вигляд, що дуже зайнята. “Йоші”, час починати атаку!

Підходжу до неї повільно, вираз обличчя роблю серйозний-серйозний. “Харухі-семпай,” – кажу голосно, щоб усі чули, щоб образ танка підтримувати. “Сьогодні вільна?”

Харухі-семпай піднімає очі, дивиться на мене здивовано, вираз обличчя не розуміє. “Вільна? А навіщо?” – питає, роблячи вигляд, що нічого не розуміє. “Я ж вчуся”.

“Вчитися можна потім!” – кажу твердим голосом, як командир. “Сьогодні… ми йдемо на побачення!”

Клас одразу замовкає, усі прислухаються до нашої розмови. Харухі-семпай округлює очі, дуже здивована. “На побачення?” – перепитує тихо, справді шокована. “Я… і ти?”

“Звісно!” – кажу з серйозним виглядом, намагаючись виглядати круто. “Я твій хлопець, ти моя дівчина, ходити на побачення – це ж нормально, правда?”

Клас починає шуміти, усі перешіптуються, сміються, дивляться на нас з цікавістю. Харухі-семпай червоніє, як помідор. “Дурна… що ти таке говориш?” – бурмоче сором’язливо, закриваючи обличчя руками.

“Кажу правду!” – кажу, дивлячись прямо перед собою, не кліпаючи очима, як танк. “Ну, ходімо вже!” І тягнуся до її руки.

Але Харухі-семпай відсмикує руку, відповідає холодно. “Я не піду!” “Сьогодні я маю вчитися!” “І… ти мені не хлопець!”

“Що?” – я не вірю вухам, не розумію, що вона сказала. “Що ти щойно сказала?”

Харухі-семпай піднімає обличчя, дивиться на мене твердо, чітко вимовляє. “Я сказала!” “Я тобі не дівчина!” “Я не піду з тобою на побачення!” “Зрозуміло?!”

І тут клас вибухає від сміху! Усі голосно сміються, дивляться на мене, як на посміховисько. “Ябай…” – соромно до жаху, кров до голови приливає!

“Це ще не кінець!” – кажу, зберігаючи залишки гордості, хоч голос і тремтить. “Я… я стану сильнішою!” “Стану ще крутішим хлопцем!” “І… обов’язково завоюю твоє серце!”

І так, з серйозним виразом обличчя, червона від сорому, вибігаю з класу! “Ябай…” – соромно до жаху, сердита до жаху, сумно до жаху… Але не здаюся! “Я танк!” “Обов’язково переможу!” “Обов’язково серце Харухі-семпай отримаю!” “Зачекай, Харухі-семпай!!!”

Але насправді, в глибині душі, сльози вже готові навернутися… “Ябай…” 

Звісно, зараз перепишу сцену, зменшуючи кількість сленгу та роблячи акцент на комедійній абсурдності ситуації, де Харухі розпускає чутки про Сакуру та Ладу.

Продовження:

Після того провалу в класі, мій настрій був гіршим за нікуди. Блукала шкільними коридорами, як неприкаяна душа, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом, особливо з Харухі-семпай. Але цікавість перемогла, хотілося ж дізнатися правду – що вона там про мене думає, що розповідає.

Ховаюся за колоною біля їдальні, обережно виглядаю. І бачу – Харухі-семпай! В оточенні своїх найкращих подруг, голосно сміються, щось весело обговорюють. І на кого вони так пильно дивляться? На мене, на Сакуру! “Ябай…” – відчуття не з добрих…

Прислухаюся, напружую слух, щоб розібрати, про що вони говорять. І тут мої вуха потрапляють у пекло… Бо те, що розповідає Харухі-семпай – це справжня “ябай” комедія, дурна, вульгарна і до сміху болюча!

“Справді, – Харухі-семпай починає говорити пошепки, але так, щоб усі почули, звісно. – Сакура-сан – вона ж справді дивна, правда?” І так головою хитає, робить жалібне обличчя. “Вона ж… готка, правда? Готи – це ж, як дурні, правда? Я аж хвилююся, чи з її головою все гаразд”.

Подружки хихикають, підтакують, погоджуються. Харухі-семпай, бачачи, що її слухають, продовжує, роблячи розповідь ще смішнішою.

“І ще, – шепоче ще тихіше, очі блищать від задоволення, – у неї ж є подруга, правда? Іноземка, така висока блондинка…” І так підносить брови, робить вигляд, що їй страшно. “Ця дівчина… вона ж з України приїхала, і кажуть, що вона – якудза!”

“Якудза?!” – подружки дуже дивуються, голосно вигукують. “Серйозно?!” “Невже?!” “Оце так “ябай”!”

Харухі-семпай киває головою, робить серйозне обличчя. “Серйозно кажу! Я сама бачила! Ця іноземка, телефон не має, технікою не користується, волосся в довгу косу заплітає… Точно якудза! Небезпечна!”

Подружки починають тремтіти від страху, перелякано перешіптуються. “Ой-ой-ой!” “Страшно-страшно!” “Треба тікати від них подалі!”

Харухі-семпай киває, робить бліде обличчя, сумно каже. “Так, правда… Я теж так думаю… Сакура-сан і її подруга-якудза – вони справді… небезпечні…” І так безпорадно хитає головою. “Я, напевно… мушу тікати від них подалі…”

“Ябай…” – я за колоною аж похолола, піт виступив на лобі, справді моторошно стало… Але… чомусь… сміх підступає до горла… Справді, дурня якась… “Якудза з України”… “Без телефона”… “Коса довга”… “Мама мія”… Це вже занадто навіть для чуток, просто ідіотизм якийсь!

І тут мене прориває на сміх… “Пу-ха-ха-ха-ха!” Не можу стриматися, сміх душить! “Справді смішно!” “Харухі-семпай, дурепа!” “Невже в таку дурницю можна повірити?!”

Але крізь сміх проривається гіркий смуток… Бо розумію, насправді розумію… Харухі-семпай мене… справді ненавидить. І ця ненависть… справді глибока. “Ябай…”

Я зранку, сповнена рішучості, вирішила знову спробувати підійти до Харухі-семпай. Цього разу вирішила завоювати її серце через їжу. Хто ж може встояти перед смачним “бенто”, зробленим з любов’ю?

На кухні я старанно готувала “бенто”, намагаючись зробити його якнайкращим. Оніґірі акуратно сформувала, курочку карааґе підсмажила до хрусткої скоринки, тамаґоякі вийшов ніжним та пухким, а ебі-фрай – золотисті та апетитні. Справді, вийшло дуже смачно!

З “бенто” в руках, сповнена надії, я побігла до класу Харухі-семпай. “Сьогодні точно все вийде!” – вірила я.

Підійшовши до її парти, я несміливо посміхнулася і простягнула “бенто”. “Харухі-семпай,” – тихо сказала я, – “я приготувала для тебе “бенто”. Може, поїмо разом в обід?”

Харухі-семпай підняла очі і поглянула на “бенто”. Потім перевела погляд на мене і раптом… засміялася! Не просто посміхнулася, а голосно розреготалася! “Ха-ха-ха-ха-ха!” Сміх її звучав так дивно і несподівано!

“Чому ти смієшся?” – розгублено запитала я, не розуміючи, що смішного. “Бенто негарне? Несмачне?”

Харухі-семпай, ледве стримуючи сміх, витерла сльози, що виступили на очах. “Бенто… дякую, звичайно… але… це так смішно…” І знову голосно засміялася! “Пу-ха-ха-ха-ха-ха!”

“Чому смішно?” – знову запитала я, вже починаючи сердитися. “Я ж старалася, готувала від щирого серця!” “Це зовсім не смішно!”

Харухі-семпай, крізь сміх, нарешті змогла вимовити. “Саме тому й смішно!” “Що ти… ти для мене “бенто” приготувала… Це так… неможливо!” І знову вибухнула сміхом! “Ха-ха-ха-ха-ха!”

“Що неможливо?” – знову запитала я, вже відчуваючи, як гнів піднімається в грудях. “Я ж тобі подруга, правда? Хіба подруги не готують “бенто” одна для одної? Це ж звичайно, правда?”

Харухі-семпай знову голосно засміялася! “Подруги?” “Пу-ха-ха-ха-ха-ха!” “Ти і я?” “Подруги?” “Неймовірно, неймовірно, неймовірно!” І так хитала головою, не в змозі зупинити сміх.

“Що смішного?” – я вже справді розлютилася, гнів досяг межі. “Я тобі вірю! Я для тебе все готова зробити! Я…” Я… Я…”

Слова застрягли в горлі, емоції захлеснули, сльози готові були политися з очей… “Я така дурна… Дурна…” “Як я могла подумати… що ти… зрозумієш мої почуття… Дурна…” “Дурна я…”

І з цими словами я поставила “бенто” на парту і вибігла з класу! “Ябай…” – соромно до жаху, сумно до жаху, сердита до жаху… “Яка ж ти дурепа, Харухі-семпай!!!” – кричала я подумки. “Яка ж ти дурепа… Справжня дурепа…”

А позаду мене ще довго лунав сміх Харухі-семпай… “Пу-ха-ха-ха-ха-ха”… “Ябай…”

З розбитим серцем я побігла на дах школи – єдине місце, де можна сховатися від усього світу. Лада, як завжди, “хвостиком” за мною. Сіли на улюблене місце, дивимося на шкільне подвір’я.

Я все ще сподівалася, хоч і розуміла, що це марно. Може, Харухі-семпай… ну, хоч трохи оцінить мої зусилля? Може, хоч краєчком ока гляне на “бенто”, що я з такою любов’ю готувала?

І ось, бачимо, йде Харухі-семпай зі своїми подругами. Сміються, щось весело обговорюють, наче нічого і не сталося. Моє серце завмирає в очікуванні.

Раптом Харухі-семпай зупиняється біля смітника, що стоїть біля входу до школи. І… що вона робить? Вона дістає з сумки… “бенто”?! Невже… невже вона передумала? Невже вирішила спробувати? Надія знову спалахує в моїй душі.

Але… ні. Харухі-семпай не відкриває “бенто”. Вона… кидає його в смітник! Отак просто, недбало, ніби це якесь непотрібне сміття! Моє “бенто”, зроблене з любов’ю, летить у брудний бак для відходів!

Серце в грудях розривається на шматки. Сльози самі котяться з очей, хоч я і намагаюся стриматися. “Ябай…” – думаю, – “то вже занадто… то вже справжня жорстокість…”

Лада, яка до цього моменту мовчки спостерігала за сценою, раптом починає сміятися. Не злобно, не насмішкувато, а… якось дивно, по-своєму, абсурдно.

“Ха-ха-ха! Оце так “кіно”!” – заливається сміхом, показуючи пальцем на смітник. “Викинула, як непотріб! Ха-ха-ха! Ну і дурепа твоя “принцеса”!”

Я мовчу, захлинаючись сльозами, не розуміючи, як вона може сміятися в такій ситуації. Хіба вона не бачить, як мені боляче?

Раптом Лада робить щось зовсім несподіване. Простягає руку вперед… і… “бенто” зникає зі смітника! Просто зникає, ніби розчинилося в повітрі!

“Е-е-е? Що ти зробила?” – здивовано запитую, витираючи сльози. “Де “бенто”?”

Лада посміхається, тримаючи в руках моє “бенто”, щойно витягнуте зі смітника. “В мене тепер,” – каже, як ні в чому не бувало. “Не пропадати ж добру!”

І, не звертаючи уваги на те, що “бенто” щойно побувало в смітнику, відкриває його і починає їсти!

“Ммм, – жує, задоволено прицмокуючи. – А воно, між іншим, дуже навіть “нічого”!” “Смачно!” “І рис не такий вже й “мокрий”, і “водорості” не такі вже й “гидкі”!” “А оце шо таке кисленьке? “Умебоші”? О, то взагалі “бомба”!”

Я дивлюся на неї, як на божевільну. “Ти… ти їси це?” – запитую шоковано. “Воно ж… з смітника!”

Лада відмахується, набивши рота “оніґірі”. “Ну і що, що з смітника? Їжа ж не винна, що її викинули! Головне, що “їстівне” і “не “отруйне”!” І продовжує “уплітати” за обидві щоки, наче нічого дивного не відбувається.

А я стою і дивлюся на неї, сміючись крізь сльози. “Ябай…” – думаю, – “вона ненормальна, точно ненормальна…” Але… в цьому її “ненормальність” і є щось… смішне і… навіть трохи “заспокійливе”. Бо в світі, де кохання таке “здецьке”, а життя таке “ябай”, тільки абсурд і залишається, щоб хоч якось вижити і не збожеволіти остаточно.

Після “бенто-гейту”, я сиділа на даху, “сабіші” як ніколи. Лада мовчки їла моє “сміттєве” “бенто”, наче то були делікатеси з ресторану “Мішлен”. Я дивилася на неї і думала: “Вона точно з іншої планети… Чи з іншого виміру… Звідки вона взагалі взялася на мою голову?”

Раптом Лада відірвалася від їжі, задоволено облизнулася і сказала: “Слухай, “дочко монголів”, а знаєш, що нам треба зробити?”

“Що?” – буркнула я, не відриваючи погляду від шкільного подвір’я, де Харухі-семпай, як завжди, сяяла в оточенні шанувальників.

“Зачарувати її!” – випалила Лада, наче то було “очевидно як день”.

“Зачарувати?” – перепитала я, не розуміючи, про що вона. “Кого? Харухі-семпай?”

“Ну а кого ж іще?” – Лада закотила очі, як до дурної. “Звісно, її! Щоб вона нарешті “прочухалася” і зрозуміла, хто тут “цукерка”, а хто… ну, ти зрозуміла”.

“І як ти її зачаруєш?” – скептично запитала я, хоч вже звикла до її божевільних ідей.

Лада хитро посміхнулася. “О-о-о, то вже моя справа! Я ж богиня, як не як! В мене в арсеналі – тисяча і один спосіб “приворожити” кого завгодно і до чого завгодно!”

“І що ти пропонуєш?” – запитала я, хоч вже підозрювала, що зараз почую щось “ябай”.

Лада потерла руки, наче готуючись до чогось особливо “геніального”. “Ну, дивись, – почала вона, – є такий “старий, перевірений” метод… “Дерево кохання”!”

“Дерево… кохання?” – не зрозуміла я. “Яке ще дерево кохання?”

“Ну, таке!” – Лада махнула рукою. “Беремо дерево… ну, якесь таке… символічне… наприклад, ту іву плакучу, що біля стадіону росте. І… зачаровуємо її!”

“І що то дасть?” – все ще не розуміла я.

“А то дасть, що твоя Харухі, як тільки до того дерева підійде, як тільки його торкнеться… одразу в тебе закохається по самі вуха!” – Лада говорила з таким ентузіазмом, наче то був “залізний” план.

“І як вона закохається?” – запитала я, хоч вже уявляла собі найабсурдніші варіанти.

Лада знизала плечима. “Ну, то вже деталі! Головне – ефект! А ефект буде “бомба”! Вона як приклеєна до тебе буде ходити, як собачка вірна! “Докі-докі” “нон-стоп”!”

“Але… як саме ти збираєшся це зробити?” – все ж не вгамовувалася я. “Яке заклинання? Який ритуал?”

Лада відмахнулася. “Та які там заклинання, які ритуали! То все “бабські казки”! Я простіше зроблю!” Вона нахилилася ближче і зашепотіла мені на вухо: “Ми її… зачаруємо… трахати дерево!”

“Е-е-е?” – я аж відсахнулася від неї. “Що? Трахати дерево?” “Ябай! Це ще що таке?”

Лада закотила очі. “Ну, не “трахати” в прямому сенсі, ти ж не “дурна”! Ну, типу… щоб її… потягнуло до дерева… непереборно… щоб вона хотіла… обнімати його… цілувати… ну, ти розумієш, так?”

“Ні, не розумію!” – категорично заявила я. “Я не хочу, щоб Харухі-семпай “трахала” дерево! То ж… “сабіші” якось! І “хентай” трохи!”

Лада фиркнула. “Та шо ти така “правильна” стала? Де твій “бойовий дух”? Де твоя “рішучість”? Чи ти “хочеш” чи не “хочеш” Харухі-семпай “своєю дівчиною” зробити?”

“Хочу,” – бурмочу тихо.

“Ну то “забий” на “моралі” всякі!” – Лада знов плескає мене по плечі. “В коханні, як на війні – всі засоби “хороші”! А “трахнути дерево” – то ще не найгірший варіант, повір мені!”

“Ні, не хочу я “трахати дерево”!” – знов категорично відмовляюся. “Знайди інший спосіб! Якийсь… ну, більш “нормальний”!”

Лада зітхнула, як “мучениця”. “Ну, добре-добре, “дочко монголів”, як скажеш. Будемо шукати “нормальний” спосіб. Хоч, як на мене, “трахнути дерево” – то було би “весело” і “оригінально”!” І так підморгує мені, сміючись. 

Після фіаско з “бенто”, я сиділа на даху, почуваючись гірше, ніж “осакані” – маринований овоч, тобто. Лада, дожувавши моє “сміттєве” творіння, поплескала мене по плечі.

“Ну, чого ти знов “пику кислиш”?” – питає, ніби нічого не сталося. “Викинула “бенто” і викинула, шо з того трагедію робити?”

Я мовчу, відвернувшись від неї. Який сенс їй щось пояснювати? Вона все одно не зрозуміє.

“Слухай, “дочко монголів,” – Лада раптом стає серйозною, – а може, воно тобі того не треба?”

“Що “не треба”?” – бурмочу, не дивлячись на неї.

“Та того… Харухі твою!” – Лада так відмахується, наче Харухі – то набридлива муха. “Шо ти за нею так “убиваєшся”? Не хоче – та й не треба! Світ клином на ній не зійшовся!”

“Але… я її люблю…” – тихо кажу, дивлячись на далекий горизонт.

Лада фиркнула. “Любиш… То любов зла, як кажуть. Полюбиш і козла, якшо нема кого іншого”. Вона помовчала трохи, а потім видала: “Слухай, а давай я тобі іншу дівчину знайду!”

“Іншу дівчину?” – я аж розгубилася від такої пропозиції. “Яку іншу дівчину?”

“Та яку хочеш!” – Лада розвела руками, наче пропонувала купити машину на вибір. “В Японії ж повно дівчат! Гарних, милих, “кавайних”, “генкі” – на будь-який смак!”

“Але… я хочу Харухі-семпай…” – тихо сказала я, знов відчуваючи, як сльози підступають до очей.

“Ну, то “добивайся” її далі!” – Лада знов стала “генкі”, як нічого й не було. “Хто тобі заважає? Я тобі тільки кажу – якщо не виходить, не “парься” даремно! Знайдемо іншу “рибку в морі”!”

“Іншу “рибку”…” – повторила я тихо, не уявляючи себе з іншою дівчиною. Для мене існувала тільки Харухі-семпай, і ніхто інший.

“Ну так, іншу!” – Лада енергійно кивнула головою. “Може, ту, що в бібліотеці працює? Вона теж нічого така, “очкаста”, “скромна”, “інтелігентна”… Чи ту, що в баскетбольній команді, “спортивна”, “завзята”, “з характером”… Вибирай – не хочу!”

“Ні, не хочу іншу,” – твердо сказала я, піднімаючи голову. “Я хочу Харухі-семпай. І нікого іншого”.

Лада зітхнула, подивилася на мене з жалем. “Ну, як знаєш, “дочко монголів”. Твоя воля. Але пам’ятай – я завжди готова допомогти знайти тобі “запасний варіант”, якщо що”. І підморгнула мені, сміючись.

А я знову залишилася на даху одна, дивлячись на шкільне подвір’я, де Харухі-семпай, як завжди, була в центрі уваги. “Ні, не хочу іншу,” – подумала я знову, – “хочу тільки її. І буду боротися за неї, хоч би що!” Бо, незважаючи на всі “здеці” і “ябаї” ситуації, моє “докі-докі” серце вперто продовжувало битися тільки для неї, для Харухі-семпай. І ніяка інша “рибка в морі” мені не потрібна.

Сидимо ми з Ладою на даху, я “сабіші”, вона “бенто” доїдає. І тут її, як то кажуть, “осєніло”. Вона аж підстрибнула на місці, ледь не подавившись “оніґірі”.

“Слухай, “дочко монголів”!” – вигукує, очі горять, як в тої лисиці, що курку вкрала. “А я ж геніальну ідею придумала!”

“Яку ще ідею?” – бурчу, не піднімаючи голови. “Знов “здець” якийсь?”

“Та ні, на цей раз – “бомба”!” – Лада аж руками плеще від захвату. “Я ж про шо забула! Про “зілля”!”

“Зілля?” – перепитую, не розуміючи. “Яке ще зілля?”

“Ну, любовне ж!” – Лада дивиться на мене, як на “дуру” повну. “Ти шо, пам’ять відшибло? Те саме, шо ми Харухі в “бібліотеці” влили!”

І тут мене як “холодною водою” облило. “Зілля… любовне… то саме… з “поносом”?” “Ябай…” – згадую той “кошмар” і аж “мурашки по шкірі”…

“Ну, то й шо, шо з “поносом”?” – Лада відмахується, наче то дрібниця якась. “То ж “побічний ефект”, “тимчасові незручності”, “фігня повна”! Головне – “любовний ефект”!”

“Який “любовний ефект”?” – бурмочу, не вірячи своїм вухам. “Ти шо, забула, чим то все закінчилося? Вона ж мене тепер ненавидить, напевно, більше за “того якудзу”!”

“Та то вона “з переляку”!” – Лада знов відмахується. “То вона “не “розкусила” всю “глибину” нашого “геніального плану”!” “А якшо ми їй знов “зілля” дамо, але цього разу – “правильно”?”

“Правильно?” – не розумію, як то “правильно” з “проносним зіллям” може бути.

“Ну так!” – Лада аж підстрибує від ентузіазму. “Ми їй дамо “зілля” ще раз, шоб вже “точно” “працювало”!” “Шоб вона вже “без “заперечень” в тебе “влюбилася”!” “Шоб вже “ніяких “відмов” і “капризів”!”

“Але ж… “понос”…” – знову нагадую про “маленький” “нюанс”.

“Та “забий” ти на той “понос”!” – Лада знов відмахується. “То ж “тимчасово”! Переживе! Зато “кохання” отримаємо “на віки вічні”!” “А шо таке “понос” в порівнянні з “вічним коханням”?”

“Не знаю,” – бурмочу, сумніваючись. “Може, і краще без “вічного кохання”, ніж з “вічним поносом”…”

Лада фиркнула, подивилася на мене, як на “дурепу”. “Ну, ти даєш, “дочко монголів”! “Боїшся “поносу”, як “вогню”!” “Та то ж “смішно”!” “То ж “комедія”!” “То ж “веселощі”!” “А ти – “киснеш”, як “лимон недозрілий”!”

“Мені не “весело”!” – бурчу, згадуючи “той “кошмар” в “бібліотеці””. “І “комедії” тут “не бачу”!”

“Ну, то “побачиш”!” – Лада знов “хитро “посміхається””. “Зараз я тобі “таку “комедію” влаштую”, шо ти “від “сміху “луснеш”!” “І Харухі твоя “заодно”!” “Головне – знов “зілля” “дістати” і “під “руку” підсунути”!” І так підморгує мені, як “спільнику” по “новому “здецю””. 

Лада, наче фокусник, витягує звідкись з-під поли плаща невеличку пляшечку. Рідина всередині переливається всіма кольорами веселки, аж очі сліпить.

“Дивись, – гордо показує мені пляшечку, – нове зілля! “Версія 2.0”, так би мовити! “Покращена формула”!”

“І що воно робить?” – скептично питаю, розглядаючи ту “диво-юшку”. “Знов “понос” в комплекті?”

“Та ну тебе з тим “поносом”!” – Лада відмахується, як від набридливої мухи. “То був “пробний варіант”, “тест драйв”, так би мовити! А це – вже “фінальна версія”, “без “багів” і “глюків”!”

“Без “побічних ефектів”?” – не вірю їй. “Зовсім-зовсім?”

Лада трохи “зам’ялася”, відвела погляд вбік. “Ну, не зовсім-зовсім, – бурмоче непевно. – Є там… “невеликі нюанси””.

“Які “нюанси”?” – насторожилася я. “Знов “діарея”, чи щось гірше?”

“Та ні, не “діарея”!” – Лада аж образилася. “Цього разу – без “кишкових розладів”, “гарантую”! Але… може бути… невеличка… “тимчасова”… втрата пам’яті”.

“Втрата пам’яті?” – я аж злякалася. “Це ще навіщо? Щоб вона мене взагалі забула?”

“Та ні, не “взагалі”!” – Лада знов відмахується. “Тільки… на “сутки” десь. Ну, може, трохи більше. Забуде все, що було “до” того, як “зілля” вип’є. Але “після” того – пам’ятатиме все, як “новенька”!”

“І що це нам дасть?” – все одно не розумію “логіки” цього “геніального плану”.

“А то дасть, що вона, як “зілля” вип’є, як тебе побачить… зразу “влюбиться”!” – Лада говорить з таким ентузіазмом, наче то “залізна” гарантія. “Бо вона ж “пам’ятатиме” тільки “хороше”!” “Тільки “кохання”!” “Тільки “тебе”!”

“Але… якщо вона “забуде” все…” – сумніваюся, – “то вона ж і мене “забуде”, правда?”

“Ну, “спочатку” – так,” – погоджується Лада. “Але то ж тільки “спочатку”! Потім, як “зілля” “відпустить”, як “пам’ять “повернеться””, вона вже буде “твоя”! “Назавжди”!”

“І ти впевнена, що це “працюватиме”?” – все ж сумніваюся. “Після “всіх “наших “провалів””…”

“Та “сто пудов”!” – Лада б’є себе в груди, як “тарзан”. “Я ж богиня, як не як! Я “відповідаю” за “якість” “продукту”!” “Оце “зілля” – то “вищий клас”, “люкс”, “преміум”, “ексклюзив”!” “Бери – і “заливай”!”

І так тицяє мені ту пляшечку в руки, “очі горять”, “посмішка “сяє””, “наполягає”, “підштовхує”, “підбурює”, “спокушає”, “як “диявол-спокусник” якийсь”. А я стою, “мато-баку”, “пляшечку в руках “тримаю””, “сумніваюся”, “вагаюся”, “не знаю, шо “робити””. “Знов “ризикувати”?” “Знов “на “той самий “здець” “наступати”?”

Я ледь встигла отямитися від ідеї з амнезією, як Лада вже витягає з іншої кишені ще одну пляшечку. Ця – ще дивніша, з бульбашками всередині, що переливаються, наче мініатюрні веселки.

“Ні, зачекай-но,” – вигукує, відмахуючись від попередньої пляшечки, як від чогось не вартого уваги. “Амнезія – то таке… занадто просто і… не “креативно”. В мене є дещо краще!”

І простягає мені нову пляшечку, сяючи від гордості, наче винахідник вічного двигуна. “Дивись, яке чудо!” – вигукує. “Оце – то справжній “шедевр” алхімії!”

“І що це за “шедевр”?” – питаю з підозрою, розглядаючи бульбашки, що танцюють всередині. “Яка побічна дія цього разу?”

Лада посміхається загадково, примружуючи одне око. “Побічна дія? О-о-о, то то “родзинка” нашої програми!” “То то “фішка”, “ексклюзив”, “ноу-хау”!”

“Кажи вже прямо, не тягни кота за хвіст,” – бурчу, вже передчуваючи щось “здецьке”.

Лада робить драматичну паузу, потім видає, наче феєрверк запускає: “Гопак!”

“Гопак?” – я знову не розумію. “Який гопак? Ти про що?”

“Ну, гопак!” – Лада починає показувати руками якісь дивні па, присідаючи і вимахуючи ногами. “Український народний танець! Запальний, енергійний, “з перцем”!”

“І що, вона буде… танцювати гопак?” – перепитую, намагаючись уявити Харухі-семпай, яка витанцьовує гопак перед всією школою. “Ябай…”

“Саме так!” – Лада радісно киває головою “Як вип’є “зілля” – одразу в гопак піде! “З присядками”, “з викрутасами”, “з криками “Гоп-гоп-гоп”!” “Вся школа “окатиніє”!”

“І як це допоможе їй закохатися в мене?” – все ж не розумію “логіки” цього плану.

“А то вже “друге діло”!” – Лада відмахується. “Головне – увагу привернути! Здивувати! Шокувати! А там вже “любов” сама “підтягнеться”!”

“Ти думаєш, що вона закохається в мене, бо буде танцювати гопак?” – скептично перепитую, хоч в глибині душі вже починаю сміятися з абсурдності ситуації.

“А чому б і ні?” – Лада розводить руками. “Гопак – то ж “круто”!” “То ж “весело”!” “То ж “оригінально”!” “Всі будуть “реготати”, “пальцями показувати”, “відео знімати”, а вона – зірка!” “А зірки, як відомо, “хлопців притягують”, як “магніт”!”

“Але… гопак?” – все ще не впевнена я. “Може, то якось… занадто… “дивним” буде?”

“Та “нічого “дивного”!” – Лада знов плескає мене по плечі. “То ж “комедія”! То ж “сміх”! То ж “позитив”!” “А “позитив”, як відомо, “кохання притягує”, як “мед мух”!”

“Не знаю…” – бурмочу, все ще сумніваючись. “Може, краще якийсь інший спосіб?”

“Та ну тебе з тими “іншими способами”!” – Лада знов закочує очі. “Інші способи – то “нудно”, “банально”, “не “цікаво”!” “А “гопак” – то “креативно”, “оригінально”, “запоминающе”!” “Отаке!” І тицяє мені пляшечку з “гопак-зіллям” в руки. “Бери – і “дій”!” “Покажемо тій “принцесі”, шо таке справжня “українська магія кохання”!”:

Зі “зіллям гопака” в кишені, я відчувала себе… ну, не зовсім “ніндзя”, але щось близько до того. “Місія” – підлити зілля Харухі-семпай непомітно, швидко і ефективно. Як спецагент, чесне слово!

В їдальні – “гедан”, гамір, гомін, учні снують туди-сюди, як мурахи в мурашнику. Харухі-семпай сидить за столиком зі своїми подругами, сміються, щось весело обговорюють. Саме час для “операції “Гопак””!

Починаю діяти, як справжній “ніндзя”. Крадуся вздовж стіни, ховаючись за спинами учнів, наче тінь. Серце “докі-докі” б’ється, адреналін “цунамі” в крові! Головне – не “спалитися”, не привернути уваги, бути “невидимою”, як повітря!

Підбираюся до столика Харухі-семпай, “соро-соро”, “тіхі-тіхо”, “крок за кроком”. Подружки зайняті розмовою, Харухі-семпай щось уважно слухає, нічого не підозрюють. “Йоші”, момент настав!

Дістаю пляшечку з “гопак-зіллям”, відкриваю кришечку “каєдан”, нахиляюся над столиком, як “смерть з косою”. І – “цу-ю-ю-ю” – виливаю “зілля” в чашку Харухі-семпай! Швидко, вправно, “без шуму і пилу”, як справжній “профі”!

Зілля розчиняється в чаї, наче крапля роси в морі, колір напою майже не змінюється. “Канпекі”!” – думаю, – “Місія виконана!” Тепер – тільки чекати на “гопак-ефект”!”

Відступаю назад, так само “ніндзя-стайл”, ховаючись за спинами учнів, зникаю в натовпі, як “димок”. Серце “докі-докі” б’ється, “пальці рук “тремтять”, “нерви “на “межі””. Але “місія виконана” – то головне!

Сідаю за свій столик, далеко від Харухі-семпай, спостерігаю “тайно” за нею, як “шпигун” з засідки. Вона продовжує розмовляти з подругами, нічого не помічає, нічого не підозрює. “Не “вакару”, “бака”…” – думаю, “зловтішно посміхаючись”. “Зараз ти в мене потанцюєш!”

І ось, Харухі-семпай бере свою чашку з чаєм, підносить до губ… і… п’є! П’є спокійно, не поспішаючи, маленькими ковточками, розмовляючи з подругами і далі. Нічого не підозрює, “ансін” “шітеіру”, “на “гаїбу” не “кіоцукете”… “Бака, “бака, “бака”!” – знов думаю, “зловтішно потираючи руки”. “Зараз ти в мене “гопак” “танцювати” будеш, і “ніяка “сила” тебе не “зупинить”!”

І чекаю, “докі-докі”, “коли ж почнеться “веселощі””, “коли “зілля” “запрацює””, “коли “Харухі-семпай “пустіться” в “гопак” прямо посеред їдальні”… “О-о-о, то буде “комедія” “здецька”!” 

Сиджу, дивлюся, чекаю. Серце “докі-докі” б’ється, як барабан на тайко. “Коли ж воно почнеться?” – думаю, не відриваючи очей від Харухі-семпай.

Вона допиває чай, ставить чашку на стіл… і… нічого. Сидить, розмовляє з подругами, сміється, як і раніше. “Е-е-е? Шо таке?” – починаю хвилюватися. “Зілля не “працює”, чи шо? Чи то я “бака” і “не “залила” достатньо?”

Але раптом… щось змінюється. Харухі-семпай перестає сміятися, замовкає посеред речення, очі стають якісь… дивні. Розширені, блискучі, наче вогники вночі.

Вона крутить головою, ніби прислухається до чогось, чого не чують інші. Потім починає переступати ногами на місці, ледь помітно, але ритмічно. “Е-е-е?” – я аж напружуюсь, “докі-докі” б’ється ще сильніше. “Починається?”

І тут – “бам!” Харухі-семпай різко встає зі стільця, відштовхуючи подружок, як кеглі. Дивиться навколо розгублено, наче не розуміє, де вона і що відбувається. Але ноги… ноги вже не слухаються її! Ноги самі починають вибивати якийсь дивний ритм, тупати, притоптувати, викидаючи коліна, як… як в гопаку!

Вона робить крок, другий, третій – і вже не йде, а танцює! Танцює дивно, незграбно, незрозуміло, але… енергійно! Руки розмахують, ноги вибивають чечітку, спідниця крутиться, як дзиґа!

Подружки “матобаку” дивляться на неї, не розуміючи, що відбувається. Учні навколо починають озиратися, зупиняються, витріщаються, як на диво. В їдальні запановує тиша, яку розриває лише стукіт підборів Харухі-семпай та дивні вигуки, що вириваються з її горла.

І тут – “бам!” Харухі-семпай застрибує на стіл! Прямо на стіл в шкільній їдальні! З “ногами на ширині плечей”, як то кажуть, і продовжує танцювати!

Тепер вже всі дивляться на неї, як зачаровані. Учні, вчителі, кухарі – усі завмерли, роззявивши роти. А Харухі-семпай танцює! Танцює, як навіжена, як заведена, як… українська богиня гопака, “камі-сама” його знає!

Ноги вибивають дробі, руки махають, волосся розлітається в різні боки, обличчя червоне, очі горять! Вона крутиться, вертиться, присідає, підстрибує, викидає коліна, вимахує ногами, наче хоче вибити ними вікна в їдальні!

І головне – звуки! З її горла вириваються дикі вигуки, якісь незрозумілі “Гоп-ца-ца!”, “Опа-па!”, “Гей-гей-гей!”, наче вона не японська школярка, а… козак запорізький, “чіп” “слово”!

Подружки “матобаку” сидять за столиком, очі круглі, роти відкриті, не можуть “іппо” зробити, не можуть “коє” видати. Вся школа “окатиніє” від “здецю”, що відбувається. А Харухі-семпай танцює! Танцює “гопак” на столі в шкільній їдальні, як ніхто і ніколи не танцював до неї! “Ябай…” – думаю, – “це вже не просто “комедія”, це “шедевр” “абсурду”!” І “хохоемі” не можу “кораеру”, “вараи “томаранай” “докі-докі”!” Бо то “хонто ні” “окашіі”, “хонто ні” “смішно”, “хонто ні”… “геніально” в своїй “здецовості”!”

Харухі-семпай танцювала і танцювала, виконуючи гопак на столі, наче моторчик. Вся школа зацікавлено спостерігала за цим видовищем. Я сиділа і хихикала, сльози котилися від сміху. “Лада, ну й вигадниця!” – думала я, не в змозі стримати сміх.

І тут сталося щось ще більш неймовірне! Одна з подруг Харухі-семпай, блондинка, випила залишки чаю з її чашки, розглядаючи її з цікавістю, і раптом… почала діяти дивно!

Подружка допила чай, поставила чашку, округлила очі і нахилила голову. “Е-е-е? Щось тут не так?” – пробурмотіла, замислившись. “О-о-о… здається…”

І тут її “здається” стало реальністю! За мить подружка різко підвелася на ноги, очі заблищали, і вона голосно вигукнула: “Гоп-ца-ца!”

І почала танцювати! Поруч з Харухі-семпай, прямо на столі, вони вдвох запалили гопак! “Я не можу повірити!” – подумала я. Тепер вже дует гопака на столі! Дві дівчини, ніби божевільні, витанцьовують! Комедія досягла свого апогею!

В їдальні піднявся галас, шум став ще сильнішим. Учні знімали відео на телефони, фотографували, щоб викласти в інтернет. Вчителі стояли розгублені, не знаючи, що робити. Справжній хаос!

І тут – останній штрих до картини! В їдальню вбігає вчителька! Та сама гарна вчителька англійської, міс Блеквуд! Схвильована, сердита, вона вривається, намагаючись зупинити цей безлад. “Припиніть негайно!” – кричить вона. “Це небезпечно! Злізайте зі столу! Зараз же!”

Міс Блеквуд простягає руки, намагаючись схопити Харухі-семпай за плече, щоб стягнути зі столу… Але Харухі-семпай, увійшовши в танцювальний транс, нічого не бачить і не чує! Вона продовжує танцювати, не звертаючи уваги на вчительку.

І в цей момент відбувається найгірше! Харухі-семпай, закружлявши в запальному гопаку, різко викидає ногу вперед і… влучає ногою прямо в обличчя міс Блеквуд! “Бабах!” – звук удару розноситься по їдальні. Комедія досягає космічного рівня!

Міс Блеквуд, не втримавшись на ногах, відлітає вбік і падає на підлогу! “Неймовірно!” – подумала я. Вчителька в нокауті! “Ябай-ябай-ябай!” Це вже не просто комедія, це бойовик якийсь!

Харухі-семпай і її подружка завмирають, перестають танцювати, дивляться на міс Блеквуд, що лежить на підлозі, з переляканим виразом обличчя. “Ябай…” – злякалася я не на жарт… “Чи не перегнули ми палицю?” “Чи не зайшли ми занадто далеко?” “Чи це не кінець моєму шкільному життю?”

Але крізь страх і тривогу проривається сміх, який неможливо стримати. Бо це ж справді смішно! Харухі-семпай нокаутувала вчительку гопаком! Це точно стане легендою школи! “Ябай…” – то не мила комедія, це справжній “здець” у фіналі! Гопак-апокаліпсис, та й годі! 

Харухі-семпай і її подруга завмерли посеред їдальні, злякано дивлячись на вчительку, яка лежала на підлозі. Але вже за мить Харухі-семпай взяла себе в руки і, набравши повні груди повітря, голосно звернулася до всіх присутніх.

“Вибачте всі!” – вигукнула вона на всю їдальню, випроставшись на столі і намагаючись виглядати якомога впевненіше. “Це… це… репетиція! Так, репетиція!”

“Репетиція?” – перепитала її подруга, округливши очі і роблячи вигляд, що не розуміє. “Яка репетиція? Я вперше про таке чую!”

“Ну… до фестивалю ж!” – швидко відповіла Харухі-семпай, витираючи уявний піт з чола. “Шкільний фестиваль! Ми… ми готуємо український танець!”

“Український танець?” – подруги здивовано перезирнулися, явно нічого не розуміючи. “Який український танець? Ми ж ніколи про це не чули!”

“Ну так, вперше чуєте!” – засміялася Харухі-семпай, хоча сміх її звучав натягнуто і неправдоподібно. “Це ж сюрприз! Сюрприз для фестивалю! Всі будуть здивовані!”

“О-о-о!” – подружки вдавано здивувалися, намагаючись підтримати її вигадку. “Точно!” “Зрозуміло!” “Круто!” “Оце так Харухі-семпай!”

Харухі-семпай полегшено зітхнула, поплескала подруг по плечах і, вдаючи з себе режисера, скомандувала: “Так, чудово! Репетиція пройшла успішно! А тепер давайте ще раз повторимо, щоб все було ідеально! Хто хоче до нас приєднатися?”

І подружки, підхопившись на ноги, знову почали витанцьовувати гопак на столі! “Я не можу повірити!” – подумала я. Оце так викрутилися! Хитрі які!

Хоч ситуація і далі виглядала абсурдною, я не могла не посміхнутися. Треба ж мати таку винахідливість! Але, чесно кажучи, мені вже вистачило цього “гопак-шоу”. Потрібно було тікати звідси, поки не стало ще гірше. І поки хтось не згадав про вчительку, що лежала без свідомості.

“Треба тікати,” – вирішила я і, тихо розвернувшись, почала пробиратися до виходу з їдальні. Намагалася йти непомітно, як тінь, щоб ніхто не звернув на мене уваги. Чи вдалося мені це – не знаю. Але зараз головне було – зникнути з місця подій, як справжній ніндзя. Прощавайте, Харухі-семпай… Прощавай, божевільна комедія… Прощавай… сумний юначе запал…

І так, крадучись, я вийшла з їдальні, намагаючись не привертати уваги і злитися з натовпом учнів, що роззявлено спостерігали за “гопак-фестивалем”. Позаду мене ще довго лунали звуки гопака, вигуки здивованих учнів та сміх Харухі-семпай. “Ябай…” – подумала я, – “це вже не мила комедія, а справжній ніндзя-бойовик…” “Дякую тобі, Ладо…” “Дякую за цей “здецький” юнацький запал…”

Ввечері, коли я вже трохи відійшла від “гопак-катастрофи”, Лада знов “вляпалася” до мене в кімнату, наче “сніг на голову”. Цього разу в неї в очах горів якийсь особливо “небезпечний” вогник, аж мені “мороз по шкірі” пробіг.

“Ну шо, “дочко монголів”, як тобі “гопак-шоу”?” – питає, хитро посміхаючись. “Зацінила “креативність” богині?”

Я тільки “очі закочую”, не хочу навіть згадувати той “цирк”. “Не питай,” – бурмочу, відвертаючись. “То був “повний “здець””, а не “шоу””.

Лада “хе-хе” сміється, плескає мене по плечі. “Та ладно тобі, не “бурчи”! Зато “весело” було, правда? Вся школа “реготала”, “запам’ятала” на віки вічні!”

“Ага, “весело,” – бурчу, – “але мені від того не легше”. “Харухі-семпай як і “ненавиділа” мене, так і “ненавидить”, тільки тепер ще й “сміється” з мене, як з “дурепи” повної”.

Лада “задумується”, чухає потилицю. “Гм… ну, то “то таке”… не “все одразу будується”, як то кажуть. Але не “журися”, “дочко монголів”! В мене є ще “козир” в рукаві!” І так таємниче підморгує, наче “секрет” якийсь “страшний” знає.

“Який ще “козир”?” – питаю, вже без жодної надії. “Може, ще “зілля” якесь “супер-пупер-здецьке”?”

“Саме так!” – Лада аж сяє від гордості. “Цього разу – “фінальний акорд”, “контрольний постріл”, “вишенька на торті”, “бомба-ракета”!” І витягує з-під поли… ще одну пляшечку! Цього разу – з чорною рідиною всередині, що нагадує нафту.

“Оце – то “справжня “магія”!” – каже, показуючи мені пляшечку, як “священний грааль”. “Зілля… паралічу!”

“Паралічу?” – я аж “здригнулася”, відчуваючи, як “холод “пронизує” “кістки””. “Ти шо, “здуріла”? Навіщо нам “параліч”? Ти хочеш її “інвалідом” зробити, чи шо?”

“Та не “інвалідом”!” – Лада відмахується, як від набридливої мухи. “Тільки… “тимчасово”! На “годинку-другу”, не більше! Шоб вона… ну, не “рипалася”, не “пручалася”, не “кричала”, “як “різана свиня””!”

“І навіщо то “треба”?” – все ще не розумію “логіки” цього “плану”.

Лада нахиляється ближче, шепоче мені на вухо, наче “секрет “державної ваги”” розказує. “А то “треба” для того, шоб ти… ну, ти ж “хочеш” з нею… “того”… “юрі-мурі”…”

“Е-е-е?” – я аж “оторопіла”, “червонію”, “як “мак “польовий””. “Яке “юрі-мурі”?” “Ти про шо?”

Лада закочує очі, як “професор” на лекції для “особливо тупих”. “Ну, про “те саме”!” “Про “кохання-зілля-поцілунки-обнімання-і-все-інше”!” “Якшо вона “сама” не “хоче”, якшо “добровільно” не “дається”, то треба… “брати силою”!”

“Брати… силою?” – я аж “відсахнулася” від неї, як від “вогню”. “Ти шо, “здуріла” остаточно? Я не хочу її “силою брати”!” “Я хочу, шоб вона мене “кохала” “по-справжньому”, “добровільно”, “з “власної волі”!”

Лада фиркнула, подивилася на мене, як на “наївну дитину”. “Та яке там “добровільно”, яке “по-справжньому”!” “То все “казки для “маленьких дівчаток”!” “В житті – все “простіше”!” “Хочеш “мати” – “бери”!” “Можеш “взяти” – “бери”!” “Не можеш “взяти” – “плач в подушку” і “заздри “іншим”!”

“Ні, не хочу я “брати силою”!” – твердо сказала я, “головою “хитаю””, “руками “махаю””. “Я не “така”!” “Я не “збоченка” якась”!”

Лада “зітхає”, як “будда “розчарований в людстві””. “Ну, як знаєш, “дочко монголів”. Твоя воля. Але “пам’ятай” – “шанс “був””, а ти його “втратила”!” “Шанс “отримати” “все і “одразу””, а ти “відмовилася”!” “Ну, то “не “плач” потім, як “лишишся “ні “з “чим””!”

І “підморгує” мені, як “диявол-спокусник”, “йде геть”, “залишає” мене “саму” з моїми “роздумами” і “сумнівами”. А я сиджу, “мато-баку”, “пляшечку з “зіллям паралічу” в руках “тримаю””, “серце “йойкає” “від “страху і відрази””, і думаю: “Ябай…

Наступного дня ввечері школа майже спорожніла. Коридори тихі, класи темні, лише де-не-де чути віддалені голоси прибиральників. Я теж тут, блукаю безцільно, “сабіші” “докі-докі” – нудьга смертельна.

Раптом бачу – в кінці коридору світло горить. Заглядаю – а там… Харухі-семпай! Сама-самісінька сидить в класі, щось пише в зошиті, така “камі” в променях вечірнього сонця. Серце “докі-докі” – знову надія спалахує, хоч і слабенька.

І тут, як “чорт з табакерки”, з’являється Лада. Звідки взялася – не знаю, але вже тут, “генкі”, “улибка до вух”, “очі горять”.

“О-о-о! А я тебе тут і шукаю, “дочко монголів”!” – вигукує радісно, плескаючи в долоні. “А тут – така “картіна маслом”!”

“Яка “картина”?” – не розумію, куди вона хилить.

Лада показує пальцем на вікно, підморгує хитро. “Дивись, дивись! “Романтика” “на “порозі”!”

Дивлюся у вікно – а там… небо “хмуриться”, хмари “збираються”, вітер “піднімається”… Здається, дощ збирається. “Ну і що?” – не розумію її “захвату”. “Дощ і дощ, що тут такого “романтичного”?”

Лада закочує очі, як до “дурної”. “Ех ти, “дочко монголів”, “романтики” – “зеро”!” “Ти шо, манґу ніколи не читала? Фільми “любовні” не дивилася?” “Коли “дощ іде”, “закохані” шо роблять?”

Згадую… манґу… фільми… а-а-а, “вакару”!” Парасолька! “Романтична сцена під дощем”, де двоє закоханих ділять одну парасольку, “рука обруку”, “серце до серця”, “докі-докі” “макс”!” “Ябай…” – невже Лада…

“Саме так!” – Лада підтверджує мої думки, підморгуючи ще хитріше. “Зараз я тобі “влаштую” “романтику під дощем”, як в “найкращих “юрі-манґах”!” “Бери парасольку – і “вперед”, “завойовувати серце” “принцеси”!”

“Парасольку?” – розгублено озираюся. “Де ж я її візьму, ту парасольку?”

“Та “не “парься”!” – Лада відмахується, як від дрібниці. “Парасолька – то “не “проблема”!” “Я тобі зараз “парасолю” з неба “зроблю”, як “два пальці об асфальт”!” І починає “руками “махати””, “заклинання “бурмотіти””, “очима “блискати””, “богиня, як-не-як”!”

Я стою, “мато-баку”, дивлюся на її “танці з бубном”, не вірячи своїм очам. “Знов “здець” якийсь буде,” – думаю, але вже звикла до її “витівок”.

І тут… раптом… вікно як “затріщить” від вітру! Дерева за вікном як “захитаються”, “загнуться”, “як трава під “косою”!” Хмари на небі як “почорніють”, “змішаються”, “як “смола кипляча”!” Вітер “завиє”, “засвистить”, “заревёт”, як “звір поранений”!”

А потім – “дощ”… Ні, не “дощ”, а “злива”!” “Потоп”!” “Водоспад”!” З неба як “поллє”, як “хлине”, як “виллє”, “як з відра”, “як з неба прорвалося”!” Стіни школи як “задрожать” від “напору води”!” Вікна як “забрязчать” від “граду”!”

“Ой!” – кричу “перелякано”, “відскакую” від вікна, “серце “йойкає” “від страху”!” “Ладо, шо ти “натворила”?!” “Яка “парасолька”, який “дощ”?! То ж “ураган” справжній”!!!”

А Лада стоїть, “посміхається “широко-широко””, “очима “блищить””,”задоволена-задоволена”, наче “картину “малює””, а не “стихію “розбушувалася””. “А шо? Нормально!” – каже “весело-весело””. “Зато “романтично”!” “Зато “ніхто “не “заважатиме”!” “Зато “Харухі твоя нікуди не “втече”!” “Будете “сидіти “тут” “в “школі”, “як “закохані “голубки””, “поки “ураган “не “вщухне”!”

І тут “грім “як “загримить”!” “Блискавка “як “блисне”!” Світло в школі як “згасне”!” “Темнота “настає””, “страшна-страшна”, “як в “труні””!” “Ябай…” – “думаю, “тремтячи від страху””. 

Ураган за вікном лютує, школа трясеться, вікна дрижать, а Харухі-семпай, “як фурія”, вривається в клас, де ми з Ладою “ховаємося” від “стихії”. Вся “зла”, “розпатлана”, “перелякана”, але “нагла”, як танк!

“Це ви!” – кричить, пальцем в нас тикає, аж слина летить. “Це ви знову витворяєте свої “дивацтва”!” “Ви “знову “щось наколдували”, “наворожили”, “наприкликали”!” “Зізнавайтеся, “відьми”!”

Я “очі “круглі” роблю”, “руками “махаю””, “оправдовуватися” намагаюся. “Та “ні “ваташі”!” “Хонто ні “ваташі” “джан “наі”!” “Я тут “ні “при “чім””, “клянуся “всім святим”!”

А Лада – “хохоче”, “як “ні “в “чому “не “бувало””, “посміхається” “широко-широко””, “руками “розводить””. “Та шо ти таке “мелеш”, “принцесо”? Які “відьми”, які “дивацтва”? То “природа”, “стихія”, “форс-мажор”, “катаклізм”, в кінці кінців!”

“Яка “природа”?! Який “катаклізм”?!” – Харухі-семпай аж “закипає” від злості, “голос “підвищує””, “кричить” ще голосніше. “Не “бреши” мені, “богиня” недороблена! Я ж бачу, то ваші “руки діло”!” “Ви “спеціально” той “ураган “наслали”, шоб мене “налякати”, шоб “помститися”, шоб “знущатися”!”

І тут “показує” пальцем на вікно, де за вікном – “повний “здець””! Вітер “виє”, дерева “гне”, дощ “ллє, як з відра”, а в повітрі… літає! Літає… вчителька англійської, міс Блеквуд!

“Дивіться, дивіться!” – кричить Харухі-семпай, показуючи на “літаючу вчительку”. “То ваша “робота”!” “То ви її “підняли” в повітря, то ви її “кидаєте” з боку в бік, як “ганчірку”!” “Зізнавайтеся, “садистки”!”

Ми з Ладою “ме “авасете””, “дивлюся” на “літаючу міс “Блеквуд””, і тут… аж “вараи “хосіку” “нару”!” Бо “видовище” – “хонто ні” “окашіі”!” Міс “Блеквуд” “махає руками і ногами”, “кричить “шось “непонятне””, “волосся “вітер “розтріпав””, “спідниця “до “голови “задерлася””, “вигляд – “як “той “вітряк “зламаний””!”

Але “варaі” “кораете”, “серйозні “фейс” де “міте””, “кубі “фурі-фурі” “сіте”. “Ні, “нічого “такого” “не “бачимо””, “нікого не “кидаємо””, “нічого не “знаємо””, – кажу “чемно-чемно”, “кавайі-кавайі”, “як “янґіре” “добра” “фурі” шіте”.

А Лада – “то вже “інша “справа”!” Лада “не “церемониться””, Лада “не “панькається””, Лада “як “відріже””, як “рубане” “правду-матінку”!” “Та шо ти таке “мелеш”, “принцесо”!” – каже “голосом “грубим””, “як “трактор “гуде””. “Який “ураган”, які “відьми”? То “глобальне потепління”!”

“Глобальне… шо?” – Харухі-семпай аж “оторопіла”, “ме “маруку” “зробила””, “рот “розкрила””, “не “розуміє “ні “слова””.”

“Глобальне потепління, кажу тобі!” – Лада “повторює” “голосніше”, “ще “грубіше””, “ще “наполегливіше””. “То “науковий “факт”!” “Вуглекислий газ, парниковий ефект, “зміна клімату”, “аномальні явища”!” “Ти шо, в школі “не “вчилася”, “дурепо”?”

“Який “вуглекислий газ”?! Який “парниковий ефект”?!” – Харухі-семпай “руками “махає””, “нервує”, “істерику “закатує””. “Я ж бачу, то “чаклунство” чисте”!” “Ви “богині”, ви “відьми”, ви “монстри”!” “Ви “хочете мене “знищити”!”

“Та “заспокойся” вже, “принцесо”!” – Лада “знову “грубіянить””, “нерви “не “тримають””. “Яка “чаклунство”, які “монстри”? То “наука”, “фізика”, “хімія”, “біологія”, “екологія”, в кінці кінців!” “Я тобі зараз “лекцію “прочитаю” про “глобальне потепління”, якшо “хочеш”!”

І тут “починає “нести “пургу””, “верзти “нісенітницю””, “брехати “нагло і “безсовісно””, “науковими “словами “кидатися””, “фактами “вигаданими “жонглювати””, “термінами “незрозумілими “сипати””, “як “з “рога “достатку””!”

“Розумієш,” – каже “розумним “фейс” де, “як “професор” з “кафедри””, – “глобальне потепління – то “складний “процес”!” “Він “включає” в себе “комплекс “факторів””!” “І “один з “них” – “збільшення “сонячної “активності”!” “А “сонячна “активність”, як “відомо”, “впливає” на “магнітне “поле “Землі”!” “А “магнітне “поле”, в свою чергу, “впливає” на “атмосферні “потоки”!” “А “атмосферні “потоки” – “викликають “урагани”!” “Все “логічно”, “все “науково”, “все “по “полочках””!”

Харухі-семпай “стоїть”, “мато-баку”, “очі “круглі”, “рот “відкритий””, “не “розуміє “ні “слова”” з тої “наукової “тарабарщини””!” “Який “магнітне “поле”?! Які “атмосферні “потоки”?! Який “вуглекислий газ”?! До чого тут “воно” взагалі”?! Я ж бачу, то “відьми” винні”!!!” – хоче кричати, але вже “голосу “не “вистачає””!”

А Лада “не “зупиняється””, “несе “далі “наукову “єресь””, “як “той “потяг “без “гальм””!” “А “крім “того”, “не “забувай” про “ефект “метелика”!” “Махання крил “метелика” в “Амазонії” може “викликати “ураган” в “Японії”!” “То “науково “доведено”!” “Так шо “не “дивуйся”, “принцесо”, шо “якийсь “метелик “винен” у “твоєму “урагані”!” “І “не “кажи”, шо “то “ми “винуваті””!” “То “глобальне потепління”, “ефект метелика”, “і “ніякої “магії”!” “Наука і “факти”, “курво”, “наука і “факти”!!!”

І тут “замовкає”, “дивиться” на Харухі-семпай “переможно-переможно””, “наче “лекцію “прочитала””, “екзамен “склала””, “науковий “ступінь “отримала””!” А Харухі-семпай стоїть, “мато-баку”, “повністю “розбита” і “деморалізована””, “не “знає”, шо “відповісти” на “той “науковий “потік “свідомості””!” “Ябай…” – “думаю, “заховуючи “сміх””. “Лада – “геній “брехні””, “мастер “ухиляння””, “професор “наукової “демагогії””!” А “головне” – “Харухі-семпай “повірила”!” Чи “майже “повірила””… Хоч “вигляд “все “одно “переляканий” і “розгублений”…”

Ураган не вщухав. Школа стогнала під натиском вітру та дощу, а світло згасло вже давно. Коридори поринули в темряву, лише вітер завивав за вікнами, нагадуючи про стихію, що розбушувалася.

Раптом Лада, ніби нічого не сталося, бадьоро сказала: “Ну що, “дочко монголів”, темно як в печері! Треба щось придумати, щоб хоч трохи світла було”.

Не встигла я й рота відкрити, як Лада підняла руку… і з її долоні почало випромінюватися світло! Неяскраве, м’яке, але достатнє, щоб освітити невелику частину класу.

“Е-е-е?!” – тільки і змогла вимовити я, витріщаючись на її руку, що світилася, наче ліхтарик. “Що це таке?”

Лада знизала плечима, роблячи невинне обличчя. “А, це? Та то так… фосфоресценція”.

“Фосфо… що?” – не зрозуміла я. “Яка фосфоресценція?” “Рука не може світитися просто так!”

“Чому не може?” – Лада здивовано підняла брови. “В науці всяке буває! Фосфор, хімічні реакції, біолюмінесценція, в кінці кінців! Ти ж в школі вчилася, мала би знати!”

І тут, як на зло, в клас знову вривається Харухі-семпай. Вона, здається, вже звикла до нашої “компанії” і до “дивних” явищ, що навколо нас відбуваються. Але цього разу її переляканий погляд був спрямований не на ураган за вікном, а на… руку Лади, що світилася в темряві.

“Що це?! – вигукнула, показуючи пальцем на руку Лади, що випромінювала світло. “Що це за чортівня?! Ви знову тут чаклуєте?!”

Лада, не моргнувши оком, спокійно відповіла: “Яке “чаклунство”, “принцесо”? То наука! Фізика! Електрика, в кінці кінців!”

“Яка електрика, коли світла немає у всій школі?!” – Харухі-семпай не здавалася, її голос тремтів від страху і роздратування. “Не брешіть мені! Я бачу, що це магія! Ваша магія!”

Лада зітхнула, зробила вигляд, що їй набридло пояснювати очевидні речі. “Слухай, “принцесо”, – сказала вона тоном втомленого лектора, – в людському організмі відбуваються різні процеси, в тому числі і біохімічні реакції, що можуть викликати світіння”.

“Біо… що?” – Харухі-семпай знову не зрозуміла складних слів.

“Біолюмінесценція!” – Лада терпляче повторила. “Виділення світла живими організмами! В природі повно прикладів! Світлячки, глибоководні риби, гриби, бактерії, в кінці кінців! Чим людина гірша?”

І знову почала сипати науковими термінами, як з мішка. “Хімічні реакції окислення, ферменти люциферази, фотони, енергія збудження, спектр випромінювання, довжина хвилі, інтенсивність світла…” І ще купу всякої “наукової” тарабарщини, від якої в мене самій голова йшла обертом.

Харухі-семпай слухала її, роззявивши рота, очі ставали все більшими і більшими від здивування і жаху. Видно було, що вона, як і я, не розуміє нічого з того “наукового” потоку свідомості. Але Лада говорила так впевнено і переконливо, що навіть я на мить повірила в її “наукове” пояснення.

Нарешті, Лада замовкла, дивиться на Харухі-семпай переможним поглядом. “Ну шо, “принцесо”, “переконалася”, шо то “ніяка не “магія”, а “чиста наука”?”

Харухі-семпай мовчала, переводячи погляд з руки Лади, що світилася, на її “серйозне” обличчя. Видно було, що вона в повному замішанні, не знає, що думати, що казати. А я стояла поруч, ледве стримуючи сміх, і думала: “Ябай… Лада – геніальна брехуха! Вона будь-кому “лапшу на вуха “повісить””, і ще й “наукове обґрунтування” підведе під будь-яку “здецьку” ситуацію!” І головне – Харухі-семпай, здається, знову “майже повірила”… Чи, може, просто “здалася” і вирішила не сперечатися з божевільними? 

 

Темрява в школі ставала дедалі густішою, ураган не вщухав, а спрага мучила все сильніше. Лада, наче відчувши мої думки, раптом вигукнула: “О, а що то там “видніється” в темряві?”

Придивилися – і справді, в кінці коридору, ледь помітний в сутінках, стояв автомат з напоями. “О, то “саме те, що треба!” – зраділа Лада. “Зараз “підкріпимося” і з новими силами – “воювати за кохання”!”

Підходимо до автомата, Лада починає тицяти кнопки, але… нічого не відбувається. Екран не світиться, напої не випадають. “Е-е-е? Шо таке?” – здивовано бурмоче Лада.

Я зітхаю. “Електрика ж вирубилася. Звідки він працюватиме?”

“Яка електрика, який “вирубилася”?” – Лада відмахується, як від набридливої мухи. “То все “відмовки для “слабаків”!” “Автомат має працювати і без “електрики”, як годинник швейцарський!” І починає з силою бити кулаком по автомату. “Запрацюй, “зараза”!” – кричить, наче автомат її особистий ворог.

Звісно, автомат не реагує на її “аргументи”. Тільки гучно брязкає металом у відповідь. Лада сердиться ще більше, починає лупцювати автомат ногами, “як “каратист” на татамі”. “Віддавай напої, “залізяка “тупа”!” – верещить, аж луна коридором котиться.

Але автомат, як і слід було очікувати, залишається непохитним. Напої, як і раніше, недоступні. Лада відступає на крок, дивиться на автомат злісно, наче бик на червону ганчірку.

“Ах ти ж, “залізяка “неподатлива”!” – гарчить, зціпивши зуби. “Ну, тримайся!” І тут… замахується рукою… і як “вдарить” по автомату!

Не просто “вдарить”, а як “рознесе” його вщент! Звук – наче вибух гранати! Метал “тріщить”, “гнеться”, “розлітається” на друзки, скло “сиплеться”, як “град”!” Я аж “заплющую “очі” від “переляку””, “вуха “затикаю””, “ховаюся” за колону, бо думаю, зараз “уламками “поб’є”!”

Коли “звук “стихає””, “обережно “виглядаю” з-за “колони” – “матобаку”!” Автомат… розтрощений! Передньої стінки – “як і не “було”!” Діра – “з “мою “голову””, “не “менше”!” Напої всередині – “як на “долоні””, “бери – не “хочу””!”

Лада стоїть посеред розтрощеного автомата, пишається собою, як “герой-переможець”. “Ну шо, “дочко монголів”, “працює”?” – питає “весело-весело””, “посміхається” “зубасто-зубасто””, “наче “нічого “такого “не “сталося””!”

Харухі-семпай, яка до того моменту “мовчки “стояла” в “шоці””, “раптом “прокидається””, “дивиться” на “розтрощений “автомат””, “дивиться” на “Ладу””, “дивиться” на “мене””, і “очі “її “наливаються” “кров’ю””, “голос “тремтить” від “люті” і “відчаю””. “Ви… ви… ви “що “зробили”?! Ви “геть “здуріли”?! Ви “зараз “всю “школу “рознесете” на “шматки”!!!”

Лада “плечима знизує””, “фейс “невинний” “робить””, “як “янгол “непорочний””. “Та шо ти “кричиш”, “принцесо”? Шо тут “такого “страшного”?” “Автомат “як автомат””, “залізяка “і “залізяка””. “Ну, “поламався “трохи””, “то “шо”?”

“Як “то”шо”?!” – Харухі-семпай “аж “задихається” від “обурення””. “Ви “зламали “шкільне “майно”!” “Ви “вандали”!” “Ви “зараз “поліцію “викличете”!!!”

“Яку “поліцію”, які “вандали”?” – Лада “закочує “очі””, “набридло” їй “слухати” “ту “нісенітницю””. “То “ураган “винен”!” “То “стихія “розбушувалася””, “автомат “не “витримав””, “сам “розвалився””, “під “напором “вітру” і “дощу””!” “Все “логічно”, “все “по “науці””, “все “по “причині і “наслідку””!”

І “показує “рукою” на “діру” в “автоматі””, “так “переконливо””, “наче “сама “вірить” в “ту “брехню”!” А я стою “позаду””, “ледве “стримую “сміх””, “думаючи: “Ябай… Лада – “геній “брехні””, “мастер “маніпуляцій””, “королева “здецу” і “абсурду” в “одному “флаконі”!” І “головне” – Харухі-семпай, “здається””, знов “майже “повірила””… Чи, може, просто “захотіла “відчепитися” від “божевільних” і “взяти “свою “пляшку “коли””? 

Лада, задоволена собою, роздала нам з Харухі-семпай пляшки з напоями, витягнутими з розтрощеного автомата. Сама відкрила свою пляшку, зробила великий ковток, аж прицмокнула від задоволення.

“Ну що, “принцесо”, “дочко монголів”, “підкріпилися”? Тепер можна і далі “воювати за кохання”!” – весело сказала Лада, підморгуючи нам.

Я обережно відкрила свою пляшку, зробила маленький ковток. Солодка газована вода, нічого особливого, але в горлі пересохло, тому здалася дуже доречною.

Харухі-семпай теж відкрила свою пляшку, але пити не поспішала. Дивилася на нас з Ладою якось дивно, з підозрою, наче ми щойно з іншої планети звалилися.

“Ви двоє такі… дивні,” – раптом сказала вона, похитуючи головою.

Я аж здивувалася. “Дивні? Це ми?” “Чому це?”

Харухі-семпай зітхнула, зробила ковток напою, наче наважуючись на неприємну розмову. “Ну, по-перше, – почала вона, показуючи на розтрощений автомат, – це. Хто в здоровому глузді трощить шкільне майно, щоб дістати напитися?”

Лада, не моргнувши оком, відповіла: “То не ми трощили! То ураган! Хіба не видно?”

Харухі-семпай закотила очі, проігнорувавши її “наукове” пояснення. “По-друге, – продовжувала, дивлячись на руку Лади, що ледь світилася в темряві, – це. Звідки це світло?”

Лада знову готова була виступити з “лекцією” про біолюмінесценцію, але я її випередила, поспішно втрутившись: “Та то… браслет такий, світиться в темряві. Новий “тренд” моди”. Показала на зап’ястя, де, звісно, ніякого браслета не було.

Харухі-семпай примружила очі, не вірячи жодному слову. “Брешете,” – коротко сказала вона. “Ви обидві брешете. І поводитеся… не нормально”.

“Не нормально?” – Лада аж образилася. “А що таке “нормально”, “принцесо”? Сидіти в темній школі, помирати від спраги і “нічого не робити”?” “Ми хоч “діємо”, “вирішуємо проблеми”, “проявляємо ініціативу”, в кінці кінців!”

“Ваші методи “вирішення проблем” якісь… дивні,” – повторила Харухі-семпай, похитуючи головою. “Спочатку зілля якесь, потім гопак на столі, тепер автомат розтрощений… Ви точно… нормальні?”

Я зітхнула. “Харухі-семпай, ну чому ти завжди так… недовірливо ставишся до нас?” “Ми ж тобі нічого поганого не робимо, тільки хочемо допомогти”.

“Допомогти?” – Харухі-семпай гірко посміхнулася. “Ваша “допомога” якась… страшна. І дивна. Дуже дивна”. Вона знову зробила ковток напою, дивилася на нас з цікавістю і побоюванням одночасно. “Ви справді… незвичайні”.

Лада розреготалася, плескаючи її по плечі. “О-о-о, то комплімент!” – вигукнула весело. “Дякую, “принцесо”, за “визнання” нашої “неординарності”!” “Ми такі – які є! “Креативні”, “геніальні”, “непередбачувані”, “здецькі”, в кінці кінців!”

А я сиділа поруч, слухаючи їхню розмову, і думала: “Ябай… вона нас “дивними” вважає… Може, вона і права? Може, ми і справді… трохи “ненормальні”? Але… хіба це так вже й погано? З Ладою “нудно” точно не буває, а з Харухі-семпай… навіть “дивна” і “небезпечна” “допомога” може виявитися… цікавою і… навіть трохи “докі-докі”…”

Отже, Харухі-семпай поставила свою пляшку на підвіконня, як звичайна людина. Але раптом – “бабах!” Щось з шумом влітає у вікно. Ні, це не птах, і не град. Це… міс Блеквуд!

Так, наша вчителька англійської, влетіла в клас, ніби її з гармати вистрелили. Вітер підхопив її, закружляв, і заніс прямо у відчинене вікно. І приземлилася вона… ну, скажімо так, дуже “невдало”.

Бо приземлилася вона просто… анусом… на пляшку Харухі-семпай, що стояла на підвіконні. Пляшка опинилася якраз під її спідницею, спідниця задерлася до голови, ноги задерлись в повітря, руки розкинуті – картина, як кажуть, “олійними фарбами” писана!

Зависла міс Блеквуд в повітрі на мить, зафіксувавши пляшку між… ну, ви зрозуміли. А потім вітер знову підхопив її і поніс далі, геть з класу, на вулицю, як пушинку. Зникла в темряві, тільки п’яти майнули.

В класі запала мертва тиша. Ми втрьох сиділи, мовчки дивлячись на порожнє вікно і на пляшку, що залишилася стояти на підвіконні, ніби нічого й не сталося. Шок. Подив. Оніміння. “Ябай” – одним словом.

Першою отямилася Лада. Подивилася на нас з Харухі-семпай, засміялася. “Ха-ха-ха! Оце то “номер”!” – вигукнула весело. “Оце то “вистава”!”

Харухі-семпай, ледь отямившись від шоку, нарешті запитала тремтячим голосом: “Що… що це було?” “Щойно сталося?”

Лада, не втрачаючи “наукового” обличчя, почала “пояснювати”: “Ну, що тут дивного? Аеродинаміка, “принцесо”! Сила вітру, кут падіння, опір повітря, в кінці кінців!”

“Яка аеродинаміка?!” – Харухі-семпай знову не розуміла. “Вітер заніс її прямо анусом на пляшку! Яка тут наука?!”

Лада терпляче зітхнула, наче пояснювала дитині прості речі. “Ну, дивись, – почала вона, – анус міс Блеквуд, як відомо, має певну… анатомічну форму”.

Я ледь стримала сміх, а Харухі-семпай здивовано витріщилася на Ладу.

“І от, – продовжувала Лада, – коли вітер підхопив міс Блеквуд, повітряні потоки, завдяки особливій формі її… е-е-е… задньої частини тіла, створили ефект… вентури!”

“Ефект… чого?” – перепитала Харухі-семпай, ще більше заплутавшись.

“Ефект Вентури!” – Лада повторила, наголошуючи на кожному слові. “Це такий фізичний ефект, коли повітряний потік прискорюється, проходячи через звуження. В даному випадку, звуженням послужила… пляшка!”

Я вже ледь не давилася від сміху, а Харухі-семпай дивилася на Ладу, як на божевільну.

“І от, – Лада продовжувала “наукову” лекцію, – коли міс Блеквуд пролітала повз вікно, її… е-е-е… задня частина тіла, завдяки ефекту Вентури, створила зону низького тиску навколо пляшки. І, як наслідок, її просто… присмоктало до пляшки! Все логічно і науково обґрунтовано!”

І Лада закінчила свою “лекцію”, дивиться на Харухі-семпай переможним поглядом, наче довела теорему Ферма. А я сиджу, ледь стримуючи сміх, і думаю: “Ябай… Лада – геній! Вона будь-яку дурницю “науково” обґрунтує, навіть “анус міс Блеквуд”!” А головне – Харухі-семпай, здається, знову “майже повірила”… 

Харухі-семпай відійшла від вікна, наче від прокаженого. Очі її бігали по кімнаті з переляком, ніби вона боялася, що і її зараз підхопить вітер і кине кудись… невідомо куди.

“Ой, ні, досить з мене вікна,” – пробурмотіла вона, відступаючи від підвіконня і сідаючи якомога далі від отвору, в глибину класу. “Я краще тут постою, подалі від того жаху”.

Лада, яка досі сміялася зі свого “наукового” пояснення польоту міс Блеквуд, раптом помітила переляк Харухі-семпай. Підійшла до неї, заглянула в очі з “турботою”.

“Ти чого така “бліда, як стіна”, “принцесо”? Злякалася, чи що?” – запитала “турботливим” голосом, хоча в очах все ще грався насмішкуватий вогник.

Харухі-семпай здригнулася від її голосу, відсахнулася ще далі, наче Лада була заразною. “Я… я боюся,” – прошепотіла ледь чутно, озираючись на вікно з жахом. “Боюся, що мене теж… туди… викине”.

“Та ну, не “видумуй”!” – Лада знову відмахнулася, як від набридливої мухи. “Де ти, а де міс Блеквуд! Тебе вітром не здує, ти ж не така легенька, як вона!”

“Але… раптом…” – Харухі-семпай все ще тремтіла, очі наповнені страхом. “Раптом і мене підхопить… і я теж… анусом на якусь пляшку… приземлюся?”

Я ледь стримала сміх, уявивши цю картину, але Лада, здається, сприйняла її страх цілком серйозно. Навіть замислилася на мить, роблячи розумне обличчя.

“Ну, то “малоймовірно”, “принцесо”, – сказала нарешті, поплескавши Харухі-семпай по плечі, намагаючись її підбадьорити. “Дуже “малоймовірно”!”

“Чому?” – недовірливо запитала Харухі-семпай, все ще тремтячи.

“Ну, по-перше,” – Лада почала “науково” пояснювати, загинаючи пальці, – “ти не міс Блеквуд. Ти… “іншої комплекції”, скажімо так. В тебе… центр ваги інший, аеродинаміка інша, опір повітря менший, в кінці кінців!”

Я знову ледь не розреготалася, слухаючи цю “наукову” маячню. Харухі-семпай дивилася на Ладу, як на божевільну, але слухала уважно, наче від того залежало її життя.

“А по-друге,” – Лада продовжувала “заспокоювати”, підморгуючи хитро, – “навіть якщо “раптом” таке і станеться… ну і що “страшного”? Ну, “приземлишся” ти “анусом на пляшку”, ну і “шо”?”

“Як “шо”?” – Харухі-семпай аж відсахнулася від неї, наче та запропонувала їй щось непристойне. “То ж… боляче! Соромно! Ганьба на всю школу!”

Лада знову закотила очі. “Ой, та “не “перебільшуй”, “принцесо”!” “Боляче – то “секунду”, соромно – то “хвилину”, а “задоволення”…” Тут вона зробила паузу, підморгнувши ще хитріше і нахилившись ближче до Харухі-семпай, зашепотіла на вухо: “А от “задоволення” – то може бути… “цілу ніч”!”

І підморгнула їй знову, сміючись, як навіжена. А я стояла поруч, дивлячись на них обох, і думала: “Ябай… Лада – невиправна! Вона навіть “анус” міс Блеквуд” встигла перетворити на “жарт” і “спосіб “заспокоєння””!” А Харухі-семпай… Харухі-семпай сиділа “червона, як рак”, не знаючи, чи то сміятися, чи то плакати від такої “утіхи”. Але, здається, трохи… заспокоїлася.

Лада відтягла мене подалі від Харухі-семпай, за куток коридору, щоб, напевно, “секрет” якийсь повідомити. Я вже насторожилася, знаючи її “секрети”.

“Слухай, “дочко монголів”, – зашепотіла, аж очі хитро блищать, – а я тут подумала… а шо, якби…?”

“Що “якби”?” – питаю, вже чекаючи на чергову “геніальну” ідею.

Лада нахилилася ще ближче, майже на вухо дихає. “А якби ми… ну, ти розумієш… підштовхнули її трохи?”

“Підштовхнули? Куди?” – не розумію. “Вона ж і так ледь не вилетіла у вікно через твій “ураган”…”

“Та не в вікно!” – Лада закотила очі. “Вона ж боїться вікна, як вогню! Нам треба… в іншому напрямку “підштовхнути”!” І знову підморгує, натякаючи на щось “здецьке”.

“В якому “іншому напрямку”?” – все ще не розумію.

Лада терпляче зітхнула, наче пояснювала дитині прості речі. “Ну, “в “той самий”, “що і міс Блеквуд”!” “Ну, ти “розумієш”, так?” “Шоб її… вітром… та “прямо на пляшку”!”

Мене аж “морозом по шкірі” пройняло від її слів. “Що?! Ти пропонуєш… кинути Харухі-семпай… анусом на пляшку?!” “Ябай! Це вже занадто, Ладо!”

Лада здивовано підняла брови. “А шо “такого”? То ж “весело” буде! “Комедія” “чистої води”!” “Уяви собі картину: вона летить, кричить, а “анус” – прямо на “горлечко”!” “Ха-ха-ха!” І розреготалася, уявляючи собі цю “веселу” картину.

А мені зовсім не смішно. Навпаки – гидко і страшно. “Ні, – кажу твердо, хитаючи головою. – Я на таке не згодна!” “Я не хочу, щоб Харухі-семпай… страждала. І не хочу, щоб вона мене ще більше ненавиділа”.

“Та яка там “ненависть”, які “страждання”!” – Лада відмахується, як від набридливої мухи. “То все “гра”, “жарти”, “розіграш”, в кінці кінців!” “Легкий “поштовх вітерцем” – і “готово”! “Кохання – “в “кишені”!”

“Ні, не хочу я такого “кохання”!” – кажу рішуче, голос тремтить від обурення. “Я не хочу “знущатися” з неї, не хочу її “принижувати”, не хочу її “калічити”!” “Я хочу, щоб вона мене “кохала”, а не “боялася” і “ненавиділа”!”

Лада зітхнула, подивилася на мене з жалем і розчаруванням. “Ех ти, “дочко монголів”, “романтики” в тобі – “ні “грама”!” “Кохання – то “ж “боротьба”!” “То “ж “жертви”!” “То “ж “готовність “йти на “все заради “цілі”!” А ти… “боїшся “якогось там “легкого “поштовху вітерцем””!” “Слабачка”!”

“Може, я і “слабачка”, – кажу, піднімаючи голову і дивлячись їй прямо в очі, – але я не хочу бути “такою”, як ти!” “Я не хочу “кохання”, здобутого “силою” і “приниженням”!” “Я хочу “справжнього кохання”, “доброго”, “світлого”, “чесного”!” “І якщо для цього треба “чекати вічно”, то я буду “чекати вічно”!”

Лада засміялася, поплескала мене по плечі, але цього разу в її сміху не було зловтіхи, лише… щось схоже на повагу? Чи то мені тільки здалося?

“Ну, як знаєш, “дочко монголів”, – сказала вона, підморгуючи. “Твоя воля. Але не кажи потім, що я тебе не попереджала. Що “кохання” – воно “не “чекає”, “воно “бере “те, що “може “взяти”, і “не “питає “дозволу””!”

І пішла геть, залишивши мене саму з моїми “мріями про “справжнє кохання”” і з “пляшечкою “зілля паралічу” в руках”, від якої тепер тхнуло “здецом” і “безвихіддю”. “Ябай…” – думаю. “Може, я і “слабачка”, але я “не “хочу” бути “сильною” “ціною “такої “здецькості””…”

“Лада “права”, “треба “діяти “рішуче і “без “вагань””!”  “Харухі-семпай “сама “не “хоче “по-хорошому””, “значить “буде “по-поганому””!”  “Зі “зіллям паралічу”!”

Харухі-семпай “ме “аґете””, “дивиться” на мене “байдуже-байдуже””, “брови “трохи “здивовано “піднімає””.  “Шо таке, “Сакуро-сан”?”

“То…  то…  “ано”…” –  я “запинаюся”, “котоба” “не “знаходжу””, “нервуюся” “страшно””.  “Я…  я тобі “чай “принесла”…” 

Я ковтнула великий ковток чорної рідини, і… нічого не сталося. “Е-е-е? Дивно,” – подумала я. “Може, то зілля не “працює”? Чи Лада знов “надурила”?”

Але не встигла я і думку закінчити, як раптом… відчула дивну слабкість в ногах. Ніби вата в колінах, ніби ноги перестали мене слухатися. “Ой!” – тільки і встигла вигукнути, втрачаючи рівновагу.

Харухі-семпай, яка вже піднесла пляшечку до губ, здивовано подивилася на мене. “Сакуро-сан, що з тобою?” – запитала, нахиляючись ближче.

І тут… мене повністю “виключило”. Ноги підкосилися остаточно, тіло втратило контроль, і я почала падати. “А-а-а!” – крикнула, падаючи вперед, прямо на Харухі-семпай, яка сиділа поруч.

Харухі-семпай не встигла зреагувати. Тільки ойкнула від несподіванки, коли я “гепнулася” на неї всією вагою. Ми обидві повалилися на підлогу, переплутавшись ногами і руками, як дві ляльки-маріонетки, в яких обірвалися нитки.

І ось тут почалася справжня “комедія” – чорна, абсурдна і дуже незручна. Бо впали ми… ну, скажімо так… дуже “оригінально”. Я опинилася між ногами Харухі-семпай, а вона, в свою чергу, між моїми. Голова до голови, ноги до ніг, переплутані, як дві змії в клубок.

Моя голова опинилася десь в районі її… е-е-е… стегон, а її потилиця впиралася мені… ну, ви зрозуміли, куди. І головне – параліч! Ні я, ні вона не могли поворухнутися, не могли розплутатися, не могли навіть вимовити жодного слова! Тільки лежали, “як дві колоди”, в “позі “здецького інь-янь””, в “темряві “класу””, під “виттям “урагану””, і “дихали важко-важко””, відчуваючи “незручність”, “сором” і “повний “абсурд” ситуації””.

Надворі, як і раніше, лютував ураган. Вітер вив, дощ лив, дерева гнулися до землі, а в школі панувала темрява і… “гробова “тиша””, яку порушувало лише наше “важке дихання” і “стукіт “сердець””, що “калатають “докі-докі” від “переляку”, “незручності” і “незрозумілості” того, що “відбувається””.

Лежу паралізована, “як колода”, дивлюся знизу вгору… тобто, знизу вперед, між ноги Харухі-семпай. “Ябай…” – думаю, відчуваючи, як кров приливає до обличчя, хоч і рухатися не можу. “Оце то “ситуація”… Оце то “дейт”… “Здець-здецький”…”

Знизу, з-під спідниці, відкривається вид… ну, прямо скажемо… “відкривається”. Хоч і темно в класі, але “контури” розрізнити можна. Білі колготки, складочки тканини, тіні… і “лінія”… “Та сама лінія”, про яку в “юрі-манзі” так багато пишуть…

“Докі-докі…” – серце калатає, як навіжене, “кров стукає в скронях”, “дихання “перехоплює””. “Ябай…” – знову думаю, – “то “хонто” чи “сон”? Я справді лежу між ногами Харухі-семпай, і бачу… “це”… “так близько”?”

Цікавість, “канджі” таке “непереборне”, “цуйой” “докі-докі”, аж “руки “засвербіли””, аж “хочеться “доторкнутися””, “подивитися “ближче””, “розглянути “детальніше””… “Яка вона “там”?” “Яка вона “під “трусиками””?” “Яка вона… “справжня”?”

Але “кокоро” “стоп” “какете”!” “Ямете, “Сакуро”!” – кажу собі подумки, “головою “фурі-фурі””, хоч “головою” теж “рухати” не можу. “То “погано”!” “То “не “гарно”!” “То “не “чемно”!” “То “не “любовно”!”

“Я ж не “збоченка” якась, не “хентай “какой-то”!” – думаю, намагаючись “вигнати “ті “непристойні “мислі”” з “атами” “дурної””. “Я “кохання” хочу, “романтики”, “ніжності”, “кавайности”, а не “розпусти” і “похоті”!”

“Харухі-семпай – вона ж “не “річ” якась, не “іграшка сексуальна”!” – нагадую собі “знову і “знову””. “Вона – “дівчина”, “людина”, “особистість”, “з “почуттями”, “з “емоціями”, “з “гордістю”, в кінці кінців”!” “Не можна так “без “дозволу”, “без “згоди”, “без “кохання””!”

Але “хонне” “ва”… “Хонне” “ва” “хочеться”!” “Хочеться “доторкнутися””, “хочеться “побачити””, “хочеться “дізнатися””!” “Цікавість “згорає” “зсередини””, “як “вогонь “пекельний””, “як “лава вулканічна””, “як “пристрасть “заборонена””!”

“Але “не “можна”!” “Треба “терпіти”!” “Треба “стримуватися”!” “Треба “бути “чемною” і “моральною”!” “Треба “думати про “кохання”, а не про “те саме”!”

І так “воюю” з собою, “борюся” з “похоттю”, “перемагаю” “цікавість””, “ганяю” “думки “непристойні””, “намагаюся “зосередитися” на “високому” і “прекрасному””, на “коханні “вічному” і “неземному””, на “юрі “кавайному” і “романтичному””, на “всьому “такому”, шо “не “про “те саме””!”

Але “як “важко””, “камі-сама”!” “Як “важко “бути “моральною”, коли “лежиш між “ногами “найгарнішої дівчини в школі””, “в “позі “такій “неоднозначній””, “з “можливістю “побачити “все-все-все””, а “не “можеш “нічого “зробити””, бо “паралізована” і “чемна” “до “нудоти””!” “Ябай…”

Поступово параліч почав відступати. Спочатку ледь помітно заворушилися пальці рук, потім ніг. Нарешті, я відчула, що можу поворухнутися хоч трохи. “Слава богам!” – подумала, намагаючись розплутати ноги, що затекли.

Але розплутуватися виявилося не так просто. Бо лежали ми з Харухі-семпай, як… як дві гілки, переплетені вітром. Незручно, тісно, і, чесно кажучи, трохи… непристойно.

Першою, здається, отямилася Харухі-семпай. Відчула, мабуть, що я почала рухатися, і теж заворушилася. Нарешті, з якимись неймовірними зусиллями, ми розплуталися і сіли, відсахуючись одна від одної, як від вогню.

Харухі-семпай відсапалася, поправила спідницю, пригладила волосся і, нарешті, повернулася до мене обличчям. І вираз її обличчя… ну, був, м’яко кажучи, не дуже привітним.

Дивилася вона на мене зверхньо, з презирством, як на щось гидке і неприємне. Вся її “кавайність” і “чемність” зникли, як дим, залишивши тільки “холодну” і “наглу” популярну дівчину, якою вона завжди була в школі.

“Ну що, “Сакуро-сан”, – вимовила вона крижаним тоном, – натішилася?” В голосі її звучала неприхована злість.

Я опустила очі, відчуваючи, як щоки червоніють від сорому. “Г-гомен… вибач… я не хотіла…” – пробурмотіла ледь чутно.

Харухі-семпай фиркнула, піднялася на ноги, відійшла від мене на кілька кроків, наче боялася забруднитися. “Не хотіла, кажеш?” – перепитала з іронією. “А виглядає так, ніби дуже навіть хотіла!”

Вона обвела поглядом клас, розкидані пляшки, розтрощений автомат, і знову повернулася до мене, дивлячись зверхньо і презирливо.

“Ти розумієш, “Сакуро-сан”, – сказала голосом, повним зневаги, – чому в тебе немає друзів?”

Я мовчала, опустивши голову ще нижче, не знаючи, що відповісти.

“Тому що ти… дивна,” – продовжувала Харухі-семпай, не чекаючи відповіді. “Дуже дивна. І… відштовхуюча. З тобою ніхто не хоче дружити, бо ти… ну, не від світу цього”.

Вона зробила паузу, оглянула мене з голови до ніг, і додала з насмішкою: “І подружка твоя… така сама. Дві дивачки, знайшли одна одну”. І розвернувшись, пішла геть, залишивши мене сидіти саму в темному класі, з розбитим серцем і відчуттям повного провалу.

“Ябай…” – подумала я, дивлячись їй услід. “Може, вона і права… Може, я і справді… занадто дивна для цього світу… І, напевно, на кохання теж не заслуговую…” Але, хоч і сумно було до сліз, в глибині душі все ж жевріла іскорка надії. Бо, як відомо, “диваки” – вони ж теж іноді бувають щасливі, правда? Хоч і “здецько” щасливі, по-своєму, “по-дивному”, “по-готичному”…

Харухі-семпай пішла, залишивши мене сидіти в темряві, обізвавши дивною і відштовхуючою. Ну, пішла і пішла, скатертиною дорога! “Хай іде собі до своїх нормальних друзів,” – думаю, намагаючись не показувати, як боляче від її слів. “Не дуже то й хотілося, правда!”

Сиджу одна, “сабіші докі-докі”, слухаю, як вітер виє за вікном. Ураган, здається, і не думає вщухати, тільки лютує ще дужче. “От і добре,” – думаю злостиво, – “хай все тут рознесе вщент, хай школа розвалиться, хай усіх нас вітром здує, хай… хай…”

І тут – чую кроки. Хто ще може сюди прийти в такій темряві і в такий ураган? Невже… Вона? Невже Харухі-семпай… повернулася? “Ябай, серце “докі-докі” знов починає калатати, хоч я і не хочу!”

І справді – в клас знову заходить Харухі-семпай. Назад припхалася, як та блудна вівця! Чи то забула тут щось цінне, чи то передумала раптом, хто її знає, ту популярну дівчину.

Стоїть на порозі, дихає важко, волосся розпатлане, вигляд – як побита собака, хоч пихатості в погляді – хоч відбавляй! Дивиться на мене зверхньо-зверхньо, наче то я винна в тому, що вона повернулася, а не вона сама дурна.

“Я… я…” – починає говорити, заплітаючись, ледве дихаючи, наче кілька кілометрів щойно пробігла. “Я… я тут… забула…”

“Що забула?” – питаю байдуже, голос холодний, як лід арктичний. “Може, свою гордість забула, чи свою пиху несусвітню?”

Харухі-семпай робить вигляд, що не почула моєї шпильки, продовжує запинатися, шукаючи очима щось невидиме на підлозі. “Я… я… парасольку…забула…”

“Парасольку?” – я аж підскакую від сміху, не витримую комедії ситуації. “Парасольку в ураган шукаєш?” “Ти серйозно, чи з дуба впала?”

Харухі-семпай аж почервоніла, як мак польовий, злиться ще більше, голос зривається на крик. “А тобі що?!” – кричить нагло-нагло, наче то я винувата, що вона парасолю забула, а не вона сама дура! “Тобі яке діло, що я забула, і що я шукаю?! Не твоя справа!!!”

І тут починає ходити кругами по класу, шукати ту парасолю міфічну, під партами заглядає, під стільці залазить, наче вона тут справді є, а не в її уяві хворій! “Ябай…” – думаю, хихикаючи собі під ніс. “Оце то цирк!” “Оце то комедія!” “Оце то Харухі-семпай – дурепа ходяча!”

А вона все шукає і шукає, бурмоче собі під ніс щось про парасолю, про дощ, про ураган, про свою забудькуватість, про мою дивність, про Ладину психопатію, про все на світі, крім того, що вона просто хоче повернутися до мене, але гордість не дозволяє зізнатися! “Ябай…” – думаю, сміючись до сліз.

Сидячи в темряві класу, Лада раптом запропонувала: “А давайте, щоб час згаяти, поки ураган не вщухне, страшні історії розповідати?”

Харухі-семпай, хоч і здригнулася, але, здається, зраділа можливості відволіктися. “Ну, можна спробувати,” – погодилася вона, – “але тільки щоб не дуже моторошно, добре?”

“Та не бійся, принцесо,” – підморгнула їй Лада. “Я такі історії знаю – заслухаєшся! І прості, і страшні, і… трохи смішні, щоб не так лячно було!”

І, не чекаючи дозволу, Лада почала розповідати, понизивши голос до таємничого шепоту:

“Слухайте-но, дівчата, історію одну… сталася вона колись давно, в одному селі, де вечори довгі, а розваг – катма… От і зібралися дівчата на танці, щоб хоч трохи нудьгу розвіяти. Хотіли хоч трохи повеселитися, парубків собі знайти, долю свою видивитися…”

Лада зробила паузу, створюючи інтригу. “І от, якось зібралися дівчата на танці, чепурилися, вбиралися, на хлопців чекали… А хлопці, як на зло, не йдуть і не йдуть. Нудьга смертна, хоч вовком вий…”

“І раптом, чують дівчата – тупіт коней!” – Лада підвищує голос, створюючи напругу. “Зраділи дівчата, думають: “О, нарешті кавалери до нас їдуть!” Вибігають на вулицю, а там…”

Лада робить довгу паузу, тримаючи нас в напрузі. Я і Харухі-семпай завмерли в очікуванні, забувши про все на світі, слухаючи Ладину історію, як заворожені.

“…а там – кінь! – вигукує Лада, – Кінь, та не простий, а мертвий! Лежить собі край села, очі скляні, ноги закоцюбли… Жах!”

“Який жах?” – перепитує Харухі-семпай, здригнувшись.

“Та то ще квіточки!” – відмахується Лада. “То тільки початок жаху! Далі – гірше буде!”

“Бо дівчата ж то які були – відчайдушні! – Лада понижує голос до таємничого шепоту. – Замість злякатися, вони як засміються! “Ха-ха-ха! – кажуть, – Оце так кавалер до нас завітав! Мертвий, зате не п’є і не б’ється!”

Я здивовано підняла брови. “Мертвого коня – на танці?” Це вже занадто дивно навіть для Лади.

“Ну так, заради сміху ж!” – відповідає Лада, посміхаючись. “Щоб хоч якось розвеселити ті вечорниці нудні! І кажуть вони, сміючись: “Гей, коню, чого лежиш? Ходімо з нами танцювати! Будеш нам за кавалера!”

Харухі-семпай слухала, затамувавши подих, очі розширилися від цікавості та тривоги.

“І що?” – ледве чутно питає Харухі-семпай. “Вони його… запросили?”

Лада киває головою, загадково посміхаючись. “Запросили,” – каже тихо. “Пожартували, дурнуваті… Але ж то ж казка, чи не забули?”

“І от, заходять дівчата на танці, – Лада знову підвищує голос, створюючи напругу. – Сідають, чекають хлопців, а нікого нема… Знову нудьга, знову тоска… Аж раптом… стукіт у двері!”

“Тук-тук-тук!” – Лада стукає пальцями по парті, і я мимоволі здригаюся.

“Хто там?” – питає одна з дівчат, серце в неї так і тьохкає від невідомості. А з-за дверей – голос! Низький такий, хриплий, але… приємний! “Це я, ваш кавалер!”

“Заходьте!” – кажуть дівчата, перезирнувшись здивовано. І двері відчиняються, а на порозі стоїть…”

Лада робить довгу паузу, тримаючи нас в напрузі. Я і Харухі-семпай сидимо, завмерши від очікування, чекаючи на страшну розв’язку.

“…стоїть парубок! – вигукує Лада, підскакуючи на місці. – Такий гарний, що очей не відірвати! Високий, стрункий, вбраний як князь! Всі дівчата тільки ахнули, як його побачили!”

“І почав той парубок з дівчатами танцювати, – Лада говорить швидко, захоплено. – Музика грає, всі веселяться, парубок той такий галантний, такий кавалер, всіх до танцю запрошує, жартує, компліменти сипле… Вечір – казка!”

“І танцювали вони аж до пізньої ночі,” – продовжує Лада, знову понижуючи голос. – “А під ранок, як вже час розходитися, одна дівчина, найрозумніша, і каже: “Дівчата, а чи не занадто гарний той парубок? Чи не занадто ввічливий? Чи не занадто… дивний?””

“І почали вони придивлятися до нього пильніше,” – Лада говорить шепотом, наближаючись до кульмінації. – “Дивляться на руки – а руки в нього… холодні, як лід! Дивляться в очі – а очі в нього… порожні, як у мертвого! Дивляться на ноги… а там…”

Лада змовкає, дивиться на нас, чекаючи реакції. Серце в мене калатає, здається, зараз вискочить з грудей. Харухі-семпай сидить не дихає, втупившись в Ладу переляканими очима.

“Ну, і що там?” – не витримує Харухі-семпай, ледве чутно питає. “Що там у нього з ногами?”

Лада загадково посміхається, зловтісно примружуючи очі. “А там…” – шепоче вона, створюючи максимальну напругу, – “…а там… копита!”

І тут вона різко вигукує, підскакуючи на місці: “Кінські копита замість ніг! Ха-ха-ха!”

Я і Харухі-семпай аж підскакуємо від несподіванки, кричимо від переляку, ледь не падаємо зі стільців! “Ябай!” – виривається у нас одночасно.

А Лада сміється, задоволена, що так нас налякала. “Ну що, “дівчата”, налякалися? Оце то я розумію – страшна казка! Не те, що ваші там жахи про школу!”