Невдалий ранок професора Нанамі

   Кенто Нанамі вийшов із адміністративного корпусу Токійського університету та, зосереджено звіряючи маршрут на телефоні, попрямував до будівлі, де мала відбутися його перша лекція на новій посаді. Він був упевнений, що рухається в правильному напрямку – він же  слідував підказкам. Але впевненість зникла, коли він, перетнувши ще один корпус, усвідомив, що замість знайомих коридорів літературного факультету потрапив у щось… зовсім не схоже на місце своєї роботи.

   Навколо — студенти в білих халатах, коридорами туди-сюди снували хлопці та дівчата, явно медики, з конспектами, пластиковими коробками, наповненими пробірками, і навіть кількома опудалами людського черепа на  стопках книг. Медичний факультет. Його, звичайно, захоплювала медицина, але як дисципліна для читання, а не як частина його викладацької практики.

  Нанамі важко зітхнув і поправив окуляри – до початку його пари було достатньо часу. Окей. Спокійно. Зараз знайду вихід.

   Він зробив пару кроків у пошуках когось, хто міг би вказати дорогу, але в наступну мить його думки полетіли шкереберть. Щось гаряче та липке хлюпнуло йому просто на груди.

— Бляха… — вирвалось у нього несподівано – він був із тих людей що завжди ведуть себе стримано та ніколи не вживають таких слів, майже  ніколи.

   Перед ним стояв студент. Точніше, найгарніший студент, якого Нанамі бачив у своєму житті: високий, стрункий, із білосніжним волоссям і круглими затемненими окулярами, що ховали, як стало очевидно, дуже незвичайні очі. Блискуча усмішка, що розтягнулася на його губах, натякала на абсолютну відсутність каяття у вчиненому.

— Ой. — Юнак подивився на розлиту каву, що розтікалася по ідеальному костюму Нанамі, і клацнув язиком. — Моя помилка.

Нанамі відкрив було рота, готовий прочитати йому лекцію про неуважність, але той раптом нахилився ближче, його холодні пальці вчепилися у піджак викладача, ніби оцінюючи масштаби трагедії.

— Ого. Дорогий костюм. Тобі, певно, це боляче для вашого статусу? — розважливо зауважив він, піднімаючи голову та зухвало посміхаючись.

Кенто дивився на нього і… на мить забув, що збирався сказати. Чорт забирай, цей хлопець виглядав занадто добре.

— Ви… ти… — почав Нанамі, все ще намагаючись сформулювати щось суворе – потрібно поставити цього нахабу на місце.

— Окей, професоре, у мене немає часу, щоб вислухати лекцію про небезпеку гарячих напоїв у коридорах – давайте зробимо вигляд, що ви мені її прочитали, а я нею проникся до глибини душі — Юнак витягнув з кишені зім’ятий клаптик паперу, швидко щось накарлякав і всунув Нанамі в руку.

— Соррі, в мене хіманаліз, а я вже й так запізнююсь. — Він кивнув на папірець. — Пришлеш мені рахунок за хімчистку.

І з цими словами розвернувся і, навіть не озирнувшись, швидко зник за дверима аудиторії.

Нанамі залишився стояти в коридорі, облитий кавою, з клаптиком паперу в руках, на якому розмашистим почерком було написано:

“Годжо Сатору ☕ 070-XXX-XXXX”

Він кліпнув. Потім ще раз. І ще.

Тільки коли студент остаточно зник із поля зору за дверима однієї із аудиторій, Нанамі нарешті відмер.

Хімчистку? Цьому нахабному юнцю він би прислав щось зовсім інше.