День, коли все почалося

Повітря стояло досить важке, не озираючись на те, що мороз в Йокогамі вже давно повинен був відступити. Висока вологість не давала дихати на повні груди, а прохолода лиш дратувала стінки легень, лишаючи неприємні відчуття в грудях.

Жодної душі на вулицях – воно й не дивно.

Погода була якраз такою, що хотілося закутатися в теплу ковдру, сісти перед каміном і пити теплий малиновий чай, загадково вдивляючись кудись за межі горизонту: глядіти на багацьку кількість хмарочосів та намагатись роздивитися у панорамних вікнах силуети людей, що вирішили свої тяжкою працею зароблені копійки витратити на три макаронини, що политі дорогим соусом з журавлиною та перцем, і чайну ложку чізкейка, запиваючи все це пляшкою віскі прямо з горличка…

До чого все ж прекрасна картина.

Йокогама ніколи не виділялась заможністю своїх жителів, чого вартували тільки нетрі, що займали чималу частину великого міста. Наче окрема цивілізація там утворилась: своя організація ресурсів, своя економіка, свій обіг товарів, свої «держави» та влада в них… Будь-кому може спочатку здатися, що нетрі – розсадник наркоманів та малечі, що лиш на хвилину відчула свою «силу» через пубертатний період і одразу летіла назустріч до злочинного світу. Складно чекати від цього району чогось іншого.

Але ще важче уявити, що з цих руїн людської честі, наче бур’ян, що проривається з-під асфальту, можуть вирости темні імперії. Людям лишається лиш розводити плітки та шепотітися, без можливості напевне колись дізнатися ту брудну правду, яка ховалася у глибинах занедбаних темних вулиць із розбитими ліхтарями. А найбільше їхніх очей та слів будуть направлені в бік «Португай-Індастріз». Та лиш деякі знають точно, що її корені й справді лежать серед цих нетрів, серед іржі, сміття та нескінченного кровопролиття. Однак решта і надалі вважатиме це лиш дуже прикрашеною та перебільшеною конкурентами Португая легендою, казочкою на ніч для маленької Еліс – доньки боса Португая. Вона важко, але все ж міцно заснула під охороною своєї няні та маленької кішечки Твінклі.

Знову пішов дощ, вже вдруге за цей вечір. Після останнього асфальт ще не встиг висохнути до кінця, а на зеленіючому вже газоні лишались маленькі краплини води. Логотип «Окружний філіал Португай-Індастріз» блищав неоновим світлом, тріскаючи від кожного удару дощу, то затухаючи на декілька секунд, то запалюючись знову, неначе яскравіше, ніж попередній раз. Вода прудко змивала всі сліди злочину, умиваючи бліде лице та оголюючи рвані рани на тілі. Вдивляючись в обличчя, здавалось, що чоловік був живим і просто міцно-міцно спав. На асфальті… Бувши розваленим на частини й з роздробленим на шмаття черепом.

Тріск старого телевізора не давав офісу остаточно поринути в ранкову тишу. За відкритим вікном щось наспівували пташки, з усіх сил сповіщаючи про весну, що вже накрила з головою Японію. Ще півтора місяця й сакура почне розпускатися, змушуючи спустошені вулички зануритися у рожеві обійми пелюсток та квіткового запаху, що буде розноситися приємним вітром по всьому місту.

Всього лиш 7 година ранку, але в кабінеті керівника відділу вже шумно шурхали паперами. Фукудзава завжди приходив на роботу раніше за всіх: так вже було заведено у їх відділку поліції, що пан Юкічі відкривав офіс зі сходом сонця, поливав квіти та сідав за звіти, які потрібно було відсортувати, перечитати та відредагувати, деякі навіть злісно зіжмакати та викинути в сміттєве відерце в іншому кінці кабінету, після цього відмічаючи на окремому папірці в кутку столу, що потрібно змусити Дадзая переписати цю нісенітницю, але вже нормально. Іноді Фукудзава ледь стримувався, аби не вирвати з механізном стальні дверцята сейфа, взяти звідти табельний пістолет і пристрелити Осаму. Було відчуття, наче Дадзаю дуже подобалося знущатися з старого начальника, у намаганнях хоч якось урізноманітнити свою рутину.

Але звільнити Осаму не дозволяла ні совість, ні його феноменальна успішність як детектива, ні чатуючі на нього за кожним кутом люди з прокуратури, що вже давно хотіли перетягнути такий талант до себе. Тому доводилось мовчки, стиснувши кулаки до крові, раз повз раз читати посеред серйозного звіту раптове «добре, я втомився це писати, піду поїм пончиків». І кожного разу одне й те ж саме: фраза не мінялась роками, починаючи поволі переслідувати Юкічі вже й у снах. Фукудзава навіть перестав їсти ті сумнозвісні пончики, бо не міг більше на них дивитися. І коли він почав, вже не дивлячись на звіт, одразу йти до Дадзая і вимагати все переписати, той театрально дивувався, перечитував написане і випалював: «Пане Фукудзаво, тут же все, до кожної крапочки, згідно з регламентом! Я не знаю що тут виправляти», – і правда ж: Юкічі читав прямо там і під самовдоволену посмішку Осаму розумів, що в документі все добре.

Дадзай дратував, але його жарти стали вже чимось звичайним та очікуваним, наче без них плани на день відділку вже не могли бути наповненими та повноцінними. Кожного разу співробітники з нетерпінням чекали що нового може вигадати Осаму. А коли детективу просто набридало це і він, нічого не роблячи декілька днів, просто займався своїми справами, то атмосфера в офісі була як ніколи ще гнітючою: Фукудзава був як натягнута струна, що ось-ось лусне в очікуванні чергового жарту. І чим довше Дадзай відпочивав, тим більш роздратованим ставав пан Юкічі. Це продовжувалось до першого звіту з тією злощасною фразою, яку Осаму вже благали написати, аби керівник прийшов у себе. І все ставало так, як і було.

Фукудзава втомлено піднявся і покрокував до електрочайника, що стояв на кухонній тумбі в кутку офісу разом із кулером. Уже опів на 8, скоро почнуть сходитися співробітники та спеціальний відділ. В їх офісі було одне негласне правило: всі вони по-черзі приходять раніше і готують каву на весь не дуже великий персонал. Воно розповсюджувалось навіть на начальника відділку, тому Юкічі кожен другий понеділок повинен був справно робити всім напої так, як любили його підлеглі: кому з молоком, кому без цукру, кому зовсім трішки порошку. Чайник гучно зашумів, вириваючи пана Фукудзаву з думок. Який же гидкий звук у цієї машини… Так іноді хотілося кинути цей шматок металу, що так сильно гудів, у стіну, замурувати його там і забути, як страшний сон, заварюючи собі каву в старенькій турці з приємною на дотик ручкою. Але у відносно невеликому офісі не було де поставити плиту, тож доводилося змиритися і бути вдячним тому, що є.

У ряд миттєво вишикувались найрізніші чашки: якась строго біла, інша з динозаврами, третя так взагалі з кицькою із Hello Kitty, і належала вона не дівчині навіть. Годинник мирно стукав, невпинно наближаючись стрілками до початку робочого дня, а так хотілося насолодитися цією приємною до душі тишею. Кип’яток уже квапливо заливався в посудини, як в іншому кутку офісу заскрипіли двері. Відкриті навстіж з упевненістю та бадьорістю, дубові двері збили ручкою вазон із Сансев’єрою, що стояла поруч, але була швидко зловлена і поставлена на місце. Зашумів винний хихіт, а за ним легкі кроки, які було ледве чутно через ліноліумне покриття. Фукудзава втомлено почухав сиве чоло та відкинув довге волосся, яке забув зв’язати у хвостик на початку робочого дня.

– Доброго раночку, пане Фукудзаво! – весело покликав начальника відділку голос, що прошмигнув повз.

– І тобі доброго, Ранпо, – Юкічі повернувся до підлеглого головою, оглядаючи того якось здивовано. По офісу ходив невисокий хлопець у кашкеті та з розпатланим чорним волоссям, який здивовано кліпав великими зеленими очима, щось шукаючи.

– Ти якийсь занадто веселий сьогодні. Не застудився?

– Та ні, що ви! – Ранпо зняв бордового кольору пальто, кидаючи одяг на сусідній з його робочим місцем стілець. Зручно сідаючи на сірий диванчик, що стояв трохи далі кухонної тумби з чайником, Едогава схопив пульт та став швидко перемикатися з каналу на канал. – Просто у мене сьогодні гарне передчуття, наче нам нарешті дадуть якусь велику справу! Ви б знали як же я втомився вже раз повз раз шукати ухилянтів від аліментів. Ну в чому проблема? Просто плати та й усе! Ні, краще тікати від поліції, ховатися, ще й витрачати на це більші гроші, ніж повинен заплатити дитині по закону.

– Хто ж винен, що ти з Дадзаєм та Кунікідою рівень злочинності в місті звели до історичного мінімуму? Для відділу з кожним днем все менше й менше роботи. Якщо не займати вас звичайними справами, то вас скоро доведеться розформувати, – Фукудзава усміхнувся. – Ти до речі дописав той звіт про торговця вчора? Що ще звинувачував дружину в тому, що та нагуляла дитину, – Фукудзава постукав чайною ложкою по краю чашки, аби струсити краплини, і поставив посудину на кавовий столик перед диванчиком. Офіс почав заповнюватися легким ароматом кави.

– Та про таке забудеш! – шумно обурився Ранпо, закидаючи нога на ногу та хапаючи чашку з тюльпанами. – Скільки я там нервів лишив… Величний детектив! Висока кількість розкритих справ, найкращий робітник року, скільки нагород та медалей. А возився з тими проклятими жонатиками! У будь-якому разі, вони варті один одного.

Фукудзава посміхнувся, беручи до рук власну кружку і сідаючи в крісло того ж кольору, що й диванчик, поруч. Повільно відпиваючи каву, що трохи підтікала з-за бортиків, чоловік зітхнув, усвідомлюючи скільки нудних звітів йому потрібно буде сьогодні перечитати. Ранпо перемкнувся на ароматний напій теж, кидаючи спроби знайти щось цікаве по телебаченню, і попив трохи, після цього роздивляючись якісь візерунки у кавовій гущі. Телевізор так само дратівливо тріщав, а годинник вже пробив 8 годину.

Робочий день спеціального детективного відділу офіційно почався.

Працівники відділку зійшлись в офісі протягом 15 хвилин, швидко доїдаючи бутерброди, що були куплені внизу в буфеті, і запиваючи їх кавою, яку зробив Фукудзава. Гріючи руки після знаходження на холодній вулиці, кожен був вдячний долі, що не вони сьогодні чергові по кухні, бо ж у морозний весняний ранок було неймовірно важко встати з ліжка. З цим був готовий погодитися й пан Фукудзава, бо вперше за декілька років він пропустив світанок. І добре, що чоловік жив на протилежному куті вулиці й до роботи йому було від сили хвилин 5. Нехай і пропустив сніданок, через що Юкічі голодним та злим поглядом пропалював кожного в радіусі 15 метрів, хто жував свій бутерброд, але на роботі він і цього разу опинився вчасно, про що тепер починає щиро жалкувати. У якийсь момент Фукудзава просто не витримав і зашторив віконце у своєму кабінеті, з якого вид відкривався на весь офіс. Все, аби не бачити тієї трапези й не захлинутися у власній слині.

Як на зло, ще й потрібних для перегляду документів було в декілька разів більше, ніж зазвичай, тому як мінімум до вечора чоловік не міг і на крок наблизитися до буфету. З великою тугою в старих сірих очах, Юкічі всівся у своє велике шкіряне крісло і занурився в папери, намагаючись хоч якось відволіктися від здавлюючого шлунок почуття голоду.

Зненацька дубові двері знову з гуркотом відчинилися, все гепаючи вазон із квіткою так, що він відлетів до чийогось столу й ледь не перевернувся. Весь офіс був зляканий, здивовано поглядаючи спочатку на квітку, а потім і на того, хто зайшов. Однак наступне «а, так це ти» змусило їх швидко втратити інтерес і повернутися до своєї роботи. Вірніше до пиття кави й сніданку фастфудом, бо відділок буде прокидатися ще мінімум години зо дві, а вже потім візьметься за роботу.

– Осаму, чесне слово, одного дня ти розвалиш відділок і навіть фундаменту не лишиш, – сонно, але не менш дратівливо випалив Кунікіда, строго роздивляючись колегу з ніг до голови. Той був захеканий, з розпатланим кудрявим каштановим волоссям і пом’ятим чорним пальтом.

Такий же коричневий шалик ледь тримався на плечі, погрожуючи в будь-яку секунду впасти на брудну підлогу, але карі очі чомусь все одно були у гарному настрої і як завжди бадьоро бігали від одного лиця в офісі до іншого, перевіряючи, чи всі сьогодні присутні.

Осаму посміхнувся білявому зануді в окулярах, на ходу знімаючи верхній одяг і кидаючи все на вішак, а потім покрокував до свого робочого місця, що було прямо біля відчиненого вікна. Дратівливо фиркнувши, Дадзай з гуркотом закрив його, вже очікуючи невдоволені крики Едогави «нам взагалі-то душно, відкрий!». Але всі змовчали, чому Дадзай здивувався: “Ранпо застудився, чи що?”.

Впавши у своє крісло, Осаму одразу ж відчув запах із кружки кави, що вже трохи охолола стояла на робочому столі. Розчинна з молоком та чайною ложкою цукру з гіркою… Точно, як і завжди, іншого від боса і не очікувалось. Поруч із тріснутою в районі ручки чашки з написом «випускник дитячого садка» лежав невеличкий згорток з рожевою стрічкою. Дадзай доторкнувся до нього і відчув приємне тепло.. І секунди не чекаючи він розгорнув його. Всередині було печивко із пекарні за рогом, що було тільки-но з печі та гарно пахло солодкою ваніллю. Осаму повернувся до білявого хлопця в іншому кінці офісу, що, затамувавши подих, уважно спостерігав за реакцією детектива своїми великими бурштиновими очима – настільки вони були яскравого жовтого кольору. Дадзай і сам мило розтягнувся у посмішці, вдячно киваючи колезі, а тому багато й не було треба: Ацуші щасливо засяяв і натхненно почав працювати, без змоги якось втамувати усміх на своєму обличчі.

Новачок у криміналістиці Накаджима Ацуші був справжнім сонцем відділку і прекрасно урізноманітнював будні, роблячи такі милі подарунки своєму кумиру й поточному наставнику – Дадзаю Осаму. Накаджима лиш через пів року роботи у відділі почав звикати до думки, що працює він разом із людиною, якою так сильно захоплювався ті роки, коли ще навчався у поліціянтській академії. Дадзай завжди радо приймав увагу Ацуші, однак ніколи так і не міг зрозуміти чому ж маючи поруч геніального Ранпо Едогаву та обадорваного екстраординарною інтуїцією Кунікіду Доппо Накаджима все ще обирав і близько не такого успішного Осаму. Правда була в тому, що й сам Ацуші навряд чи це знав.

Приємні дрібниці могли розрадити та підняти настрій кожному, але ще більше захоплювала настільки радісною та щасливою була реакція в Ацуші на звичайне «спасибі». Накаджима наче спалахував, у бурштинових очах іскрив якийсь вогник, а лице не полишала широчезна, але така щира посмішка, яку обрамляли акуратні ямочки. Людину більш милу і вигадати було важко, тож Дадзай навіть не приховував того, що це обожнювання було взаємним.

Осаму підтягнув чашку до себе та внюхався в цей чудовий запах. Він не міг зрозуміти що ж є причиною його такого хорошого настрою сьогодні… І все приносило радість, навіть занудний Кунікіда, що так само зустрів Дадзая дратівливим бубонінням та злісними зирканнями. Крем печивка приємно танув у роті, а саме воно була дуже хрустким та з помірною кількістю цукру – просто ідеальний сніданок. Дадзай потягнувся, аби відпити трішки кави.

– Дадзаю, бісова дитина! – Фукузава ледь не виніс двері свого кабінету з петель, коли вилетів із нього в офіс. Миттєво чоловік підскочив до робочого місця Осаму і з гуркотом вдарив документами по столу, змушуючи той погрозливо захитатися. Дадзай притиснув до себе чашку з тваринним страхом та розгубленістю, що пан Фукудзава просто виверне весь вміст йому на голову, і боязко глядів на шефа.

Нічого цього разу Осаму не робив.

– Це що таке, га? Тобі набридла попередня фраза, так ти почав квіточки малювати на полях? Ти хоч розумієш, що мені з цим столиці доповідати?

Дадзай здивовано закліпав, але через якусь паузу все ж кинув погляд на документ, перечитуючи деякі рядки. Підвиснувши на декілька секунд, він, опісля, спочатку повільно розтягнувся у посмішці, а потім різко гучно розреготався.

– Так справа про контрабанду не моя, пане Фукудзаво! – Осаму згорнув сльозинки з очей і розслаблено поставив кружку на стіл, опісля хапаючи документ та пальцем показуючи на графу «Вів справу…». – Там навіть ім’я не моє.

– А чиє тоді?!

– Пане Фукудзаво, пардон! – до двох під здивовані погляди працівників відділку підскочив весь почервонілий від сорому хлопець у пом’ятій сорочці. Той ніяково чухав світло-русу потилицю, у жовтих очах, що затрималися на співчутливому погляді Осаму, так і читалося: «Вибачай, чувак!». Кенджі ніяково посміхався, сподіваючись, що гнів небес його омине через спантеличення, у яке Дадзай їх загнав. – Це… Я вів справу. Пробачте, я замріявся! Перепишу.

– Нехай краще перепише Дадзай, йому для практики потрібніше, – Кенджі пощастило, а Осаму ні. Останній розчаровано поглянув на начальника, не розуміючи за що йому таке покарання. Щенячими очима Дадзай заблагав скасувати це покарання, але шеф лиш самовдоволено хмикнув та розтягнувся у зловтішній посмішці. Тяжко видихнувши, Дадзай таки змирився зі своєю сумною долею і підібрав остаточно документи до рук. Він кинув на них швидкий розфокусований погляд і відпив розчаровано каву. Хороший настрій все ж довго не протримався.

Зненацька вхідні двері гучно гепнулися об вазон із Сансев’єрою, яка вже просто відлетіла в стіл одного зі співробітників і перекотилася на бік, змушуючи Фукудзаву підскочити на місці, а Дадзая ледь не облити кавою всі звіти вже не гарячим напоєм. Всі злякано дивилися на відвідувача. Це вже був не Осаму. У проході стояв невисокий повненький чоловік у сірих окулярах, що з’їхали на кінчик носа і погрожували впасти на підлогу. Шкіряна куртка була пом’ята та задерта до поясу, а обережно заправлена колись в штани рожева сорочка, взагалі вже стирчала та грозилася тріснути на великому животі по ґудзиках. Сам пан на вигляд наче не спав декілька ночей: великі синці під очима, глибокі зморшки та загальна блідота обличчя, яке доповнював зовсім розгублений погляд, що просив чи то сну, чи то пістолет, аби застелитися.

Чоловік пройшов повз Дадзая зі словами «у нас чіпе, дуже велике чіпе» та поспіхом потягнув здивованого Фукудзаву до його кабінету.

Дадзай обрав не забивати собі голову та не звертати уваги, далі відпиваючи каву. Не дивно, життя в прокуратурі завжди було набагато «веселіше», ніж у їхньому відділку, адже бувало й таке, що через великий обсяг роботи співробітники лишались на ніч в офісі. Відділку Дадзая взагалі дуже пощастило: район був далекий від нетрів та наближений до центру, якраз та точка, де бандити вже не водилися, а місця, що були в них під прицілом, були трохи глибше в місті. Осаму й сам іноді не розумів чому спецвідділ по розкриттю особливо тяжких злочинів був створений саме тут, у місці, де їх нікому здійснювати. Їхніх детективів відправляли в інші райони лиш тоді, коли місцеві копи просто не могли потягнути справу через складність, а таке ставалося не часто, тож зазвичай вони займалися такими ж звичайними справами, що й інші прості поліціянти у цьому відділку. А іноді взагалі заздрісно гляділи на прокуратуру, в якій буквально кожен співробітник уже як триста разів пожалкував, що поплентався саме туди, тож уже вони заздрили тим самим детективам без вартісного діла. Набагато спокійніше сидіти днями в невеличкому тихому приміщенні, в оточенні паперів та звітів з усіх відділків через нудьгу, шукати чергового злісного порушника закону про аліменти й розбиратися у сімейних деревах та загальній біографії, аби встановити у кого більше прав на спадок нещасного мерця, що так і не встиг написати заповіт, навіть якщо таким повинні займатися юристи – так вважав ледь не кожен працівник прокуратури, щоразу підриваючись уночі на чергову розробку.

Йосано – лікарка та патологоанатомка відділку, брюнетка з каре та унікальними фіолетовими очима, – втомлено встала та пішла ставити на місце бідну квітку, яка вже ледь трималася у вазоні на самих корінцях. Акіко цокнула язиком після оцінки стану Сансев’єрії та злісно поглянула на чоловіка, що прийшов, через вікно кабінету Фукудзави. Здається Юкічі назвав його паном Кудзіраєм. Офіс сидів у гробовій напруженій тиші та здивовано переглядався між собою, так і питаючи мовчки «що за хрінь тільки що сталася?». Погляди ковзали від людини до людини в намаганнях хоч щось зрозуміти, аж як почулася знервована розмова шефа та пана Кудзірая. Офіс притих настільки, наскільки це можливо, дехто навіть дихати перестав, аби розчути хоч щось, хоч якусь фразу, але все, що вдалося, це коротке «Вбивство» від знервованого пана, що аж прокричав його. Ранпо радісно підірвався з робочого місця та за два кроки підскочив до дивану, застрибуючи на нього та одразу ж вмикаючи телевізор, прудко схопивши пульт.

– А я казав! Я ж казав, що щось буде! А ти, Кунікідо, не вірив! — Ранпо швидко увімкнув новини та із завмиранням серця затих, коли зрозумів, що знайшов правильний канал. Едогава додав гучності, поки інші повільно та невпевнено підходили до дивану, вдивляючись в екран телевізора. До них говорила руда жінка, що схвильовано щось кричала.

« – …Студіє, ми отримали підтвердження інформації про смерть Морі Огая, – швидко сказала та, намагаючись перекричати гуркіт натовпу, що зійшовся подивитися на те, що сталося. За спиною жінки височів філіал Португай-Індастріз. – годиною раніше працівниками компанії біля філіалу Португай-Індастріз було знайдене тіло, що імовірно належало гендиректору однієї з найбільших корпорацій Японії – Морі Огаю. Лиш 30 хвилин тому на місце прибула поліція та швидка, що констатувала смерть та підтвердила особу. Місце подій швидко опечатується, до філіалу нікого, окрім свідків, що знайшли тіло, не пускають. Резонансне вбивство чи нещасний випадок? Поки поліція не дає ніяких коментарів…»

Дадзай відреагував дивно – це помітив Ацуші. Той спочатку здивовано дивився у екран телевізора, а потім зовсім понуро, опускаючи погляд, наче не вірив власним вухам та очам. Всі були в тихому шоці, а емоції Осаму чомусь не можна було прочитати. Радше якась… Розгубленість? Дивна для такої ситуації мовчазна розгубленість, що не супроводжувалась ні тяжким зітханням, ні кліпанням навіть. Дадзай наче застиг на місці, просто свердлячи поглядом підлогу.

– Отже старий виродок вмер, – зробив висновок Кунікіда. – І наш відділ попросять цю справу розслідувати. Будемо сподіватися, що цю справу довірять комусь… Нормальному.

– Що значить «нормальному», га, Кунікідо? – видихнув Осаму, різко виходячи з трансу та награно ображено зиркаючи то на Доппо, то на майже випитий напій в чашці з написом «випускник дитячого садка», який потягнув за собою до дивана. – Я взагалі-то прекрасний співробітник! І розкритих злочинів у мене більше, ніж у тебе. Ще й у Ранпо раз висмикнув титул працівника року! Ну, подумаєш не вмію у звіти… Але як це нівелює те, що я гарний детектив?

– Ну звісно! – в’їдливо усміхнувся Доппо. – Заробив собі розкриттів на всіляких там шарашчиних конторах. Звісно в тебе тих розкриттів багато!

В офісі зависла тиша знову, яку розбавляв лиш увімкнений телевізор. Чомусь ніхто не хотів її порушити, кидаючи погляд то на Кунікіду, то на Дадзая, очікуючи від них хоч якоїсь слизької фрази, хоч якогось продовження словесної битви, але ні. Осаму знизив плечима, повернувся до свого робочого місця, провалюючись у свої думки назад і підбираючи документи під лікті. Кунікіда теж лиш провів того поглядом, після чого й сам видихнув та здався, сідаючи за своє місце. Всі швидко взяли з них приклад та всілися за роботу.

Дадзай увімкнув старенький комп’ютер на своєму столі, кидаючи погляд на загальний якийсь безлад на робочому місці. Ручки вже давним-давно були без ковпачків, просто лежали прямо біля органайзера для канцелярії – в Осаму минулої п’ятниці не було ні сил, ні бажання складати їх на місце, особливо після затяжної гри з Йосано в морський бій, в якому, до речі, вони закінчили на нічиї, бо ж ні він, ні Акіко не могли знайти ту саму останню однопалубну шлюпку, а нерозвіданого поля залишилося ще дуже багато. Однак думки Дадзая з канцелярії швидко перемкнулися на випуск новин, що ще йшов по телевізору, тож детектив швидко закинув усі ручки в органайзер і звернув увагу на репортаж.

“Певно, що говорить так довго пан Кудзірай з Морі саме про це, і думають вони про те, кого взяти розслідувати цю справу”, – крутилося в голові Дадзая. Чомусь Осаму не хотілося братися за це, якщо йому й запропонують, що було найімовірніше. Причин Дадзай і сам не сильно розумів, просто було неначе якесь дивне передчуття, що йому не варто. Ніби в Осаму раптом прокинувся власний кишеньковий Кунікіда і промовляв тихим шепотом: “Не треба”. З іншого боку, новина повинна була бути радісною для нього, але з якоїсь причини не викликала в Осаму навіть посмішки. “Варто після цього б поговорити з паном Фукудзавою”, – проскочило в Дадзая в думках, як двері в кабінет шефа зненацька відкрились та притягнули до себе погляди всього офісу.

– Дадзай, Ацуші, – Фукудзава виглядав серйозно та напружено дивився прямо Осаму в очі, що змусило того здивуватися. Дадзай чи не вперше бачив Юкічі таким зосередженим і напруженим. Невже справа така серйозна? Дадзай не розумів: – їдете з паном Кудзіраєм. Дадзаю, – Фукудзава звернувся персонально до Осаму: – Я намагався домовитися із паном Кудзіраєм, але він наполіг, аби саме ти дав коментар журналістам. Тільки не мели їм казна-що,  добре обдумай що казатимеш, коли дізнаєшся деталі. Ацуші, від тебе вимагається тільки уважно слухати і мотати все ус… Дадзаю?

Фукудзава різко змовк, помітивши, як смертельно блідим стало чуже лице. Юкічі тільки те й міг, що розгублено бігав очима по чужому обличчю. Він бачив це у Дадзая вперше.

Ацуші підстрибнув від радості, адже це перша його серйозна справа в кар’єрі. Та завидівши німий шок на лиці Фукудзави, Накаджима не зміг не прослідкувати за поглядом того.

Ацуші жахнувся.

На лиці Осаму застигла емоція жаху та страху, що швидко почала хвилями вкривати детектива. Перед очима Осаму різко потемніло а дихання сильно пришвидшилось, як і серце, яке ледь не вистрибувало з грудей.

– Йосано? – озвався Фукудзава.

– Уже шукаю, – відповіла Акіко, миттю з гуркотом відкриваючи шухлядки свого столу, відчайдушно щось шукаючи й грубо змахуючи в сторони речі, що не підходили. Зрештою в руки їй трапляється потрібна баночка – заспокійливі.

Вуха Дадзая почало закладати і останнє, що він зміг розчути, це те, як Йосано попросила когось принести склянку води. Опісля настала повна глухота – така, ніби він в одну мить занурився глибоко під воду.

Здавалося, що в Дадзая в голові зараз пролітає мільйон думок, але насправді ж стояла лиш одна, чітка та сяюча яскравим світлом у мутній темряві розуму Осаму: «Я знову туди повертаюся».