Ліс розбитих сосен

Ось саме тому Дадзай і не хотів цього.

Машина стояла на перехресті в очікуванні зеленого світла й Чюя нервово стукав пальцем по керму. По мірі того, як у нього скінчувалося терпіння, темп швидшав.

Сам він від розмови з Астаротом не промовив жодного слова.

Саме тому Дадзай і мовчав про свої підозри. Саме тому тихо перевіряв свої здогадки й не давав Чюї навіть приводу задуматися, що він щось приховує. Дадзай чудово знав ким для Накахари є Іоші. Чюя б не витримав, якби його кращий друг виявився зрадником. Дадзай це розумів, але одна коротка розмова і свідчення змінили певно усе.

І тепер, минаючи поворот за поворотом, вони прямують на край міста, до готелю, де в той день Чюя та Іоші спинилися.

– Дадзаю, – Осаму повернувся до Накахари запитально, дивуючись, що той взагалі озвався. – Ти точно впевнений, що це Іоші? Чому ти подумав, що це Іоші? Чому не хто завгодно, а саме Іоші?

Дадзай не знав куди подіти очі, тому просто опустив погляд, розриваючи зоровий контакт. Чюя не звинувачує його ні в чому, просто не розуміє. Та чомусь Дадзаю все одно соромно.

– Ти ж розумієш, що це надто серйозне звинувачення, щоб я це сприйняв спокійно.

– Я не суддя. Я не звинувачую, а лише роблю припущення.

– То чому твоїм припущенням став саме блять Іоші?! – Чюя скрикнув, гепнувши по керму. Дадзай промовчав, лишаючи між ними напружену тишу під важке накахарове дихання. Чюя спершу злий, однак уже за хвилину він приходить у себе і напад люті відступає. Тепер, глибоко вдихнувши й видихнувши, він навпаки вдячний Дадзаю, що той дав час заспокоїтися.

– Чому ти не почав його захищати, щойно почув мою підозру? – засяяло зелене світло – машина врешті рушила знову. Не отримуючи відповіді, Дадзай продовжує: – Глибоко в душі ти чудово розумієш звідки ці підозри, – Чюя, і без того напружений, знову був як натягнута струна, що ось-ось лусне. – Ти і сам до кінця не певен, що Іоші точно не винен.

– Іоші, він… Досить амбітний, – Накахара сказав на видиху. – Просто марив постом виконавчого директора. Це було його мрією. Він родич пана Такритеї, знаєш? Для Іоші він як герой. Він у всьому хотів його наслідувати і пост наступника Такритеї відчайдушно хотів зайняти. Але, Дадзаю, не більше, розумієш? Іоші розумний, він реаліст. Ніколи не був спраглим до влади і ніколи не прагнув більше, аніж може заслужити чесною працею. Убити боса, якого він понад усе поважав? І руйнувати організацію, на яку він працював усе життя?

– Ти теж поважав боса і теж поважав організацію. І хто ти тепер? – Дадзай поліз у кишеню по давно забуту пачку цигарок, про яку згадав уперше за тривалий час. Чюя не міг не помітити цього теж, проте не став питати. Вкинувши до рота м’ятну цукерку, Дадзай продовжив ледь розбірливо: – Зладник ти Чює. Зладник. Як і я. Ти міх не знати сплавжніх думок Іоші в той день.

– Іоші навіть у поліцію пішов лиш тому, що я його попросив, – Чюя обурився. – Його ніколи органи не цікавили, лише організація, яким би здібним детективом він не був. До того ж він планував іти з поліції незадовго до смерті Морі, хоч би як я не просив його лишитися.

– Цікаво чому ж?

– Гадки не маю, Дадзаю, – Накахара ледь не прошипів роздратовано. – Бо остопиздило займатися тим, що йому не до вподоби! Особисті причини бляха, зрозумів?

Осаму знову замовк, не продовжуючи цю суперечку, аби не підігрівати їй. Що правда, з кожною новою реплікою Накахари це робити стає все складніше. Та Чюя врешті знову приходить в себе, перепрошуючи за сплеск емоцій.

– Дідько, я… Не розумію що зі мною, – голос Накахари сумнішає. – Іоші довго був одним із небагатьох, з ким я ще міг дружити після того, що сталося в Цудзукі. Він розумів мене, бо і сам був там та… Бачив усе це. Він більш замкнутий і тихий, ніж я, рідше говорить про те, що болить, але Цудзукі його і самого чимало так підкосило. Біль і страх після пережитого нас об’єднали. Йому тоді було 16, коли його друга там застрелили. Він теж страждав від кошмарів.

Дадзай терпляче слухав, не наважуючись ніяк перебити Чюю. У грудях важчало від почуття провини. Накахара з болем витягував із пам’яті тяжкі спогади темних часів і Дадзай не міг ніяк допомогти, окрім як просто вислухати. Тепер здогадка про винуватість Іоші здавалася Осаму абсурдною навіть у своєму корінні. Думати по таке викликало смертельний сором. Та Чюя може помилятися. Усі помиляються. І Осаму змушений сказати те, що сказав:

– Лише в Іоші достатньо влади що у Португаї, що у поліції, щоб могти допомагати Достоєвському інформацією, – Чюя не хоче цього чути, проте змушений. У ньому боряться два Я – поліціянт і друг. – Як багато він знає про Асмодея?

– Стільки ж, скільки і я.

– Саме це я маю на увазі, – Дадзай зітхає. – Ти сам сказав, що Іоші був родичем пана Такритеї. А чи знаєш ти як пан Такритея загинув?

Чюя здивовано поглянув на Дадзая, піднявши брову.

– Його смерть досить дивна і лишається нерозкритою досі, – почав Осаму. – Він застрелився. А в записці написав, що більше не може терпіти це рабство, в якому опинився в Португаї, і тягар своєї роботи. Пістолет він тримав у правій руці, хоча насправді він був лівшею.

– Його вбили? – Чюя повернув у невеликий провулок, намагаючись трохи зрізати дорогу.

– Ходили чутки, що це зробив саме Морі. Наказав позбутися за невдалеку операцію, через яку Португай влетів у копієчку. Нібито Морі подумав, що Такритея спеціально саботував роботу організації.

– Якщо Морі вбив пана Такритею за невелику хибу, то що б він міг зробити із тобою за Цудзукі?

Дадзай вирішив не намагатися зрозуміти чи нападка це роздратованого Накахари, якого зачепили за живе, чи ні, тож просто продовжив:

– Чи міг Іоші з огляду на ці плітки помститися Морі за дядька?

– То он до чого ти, – Чюя перевів погляд на дорогу, уважно слідкуючи за рухом машин попереду. – Ну… У них були близькі стосунки. Все, що він пережив, було заради дядька. Коли Такритея помер, то Іоші… Пив безперестанку тиждень. Він намагався шукати винних, проте з часом, коли справа не рухалась, то просто, як мені здавалося, змирився. Все-таки то були не найкращі часи для Португая і смерть це нормально навіть у людей з такою високою посадою, як виконавчий директор… Або мені хотілося вірити, що він змирився.

– Рана може стягнутися і загоїтися, Чює, – Дадзай опускає очі, промовляє із легким сумом. – Біль може притупитися і стьмяніти. Але він ніколи не зникає. Ніколи.

Чюя не відповідає нічого, лиш дивиться журливо на дорогу і спостерігає, як за вікном проминають незліченні безликі пішоходи.

Далі їдуть вони знову у повній тиші.

 

– О, пане Накахаро! – подалі від головного входу озвалася невисока жінка у яскравій червоній формі та з бейджем на грудях. Кинувши цигарку до смітника, вона одразу ж попрямувала до двох детективів, що тільки-но вийшли із машини. – Раді зустрічати таких шанованих гостей знову, – жінка привітно усміхнулась і лише зараз Дадзай розледів на бейджі напис «адміністратор». – Ви знову з питань роботи чи заїхали до нас на гостини?

– На службі, – Чюя натягує на лице усмішку й дістає з кишені своє посвідчення, дозволяючи адміністраторці уважно його роздивитися.

– Чи збереглися у вас ще записи камер відеоспостереження за 8 та 9 березня? Нам потрібно дещо перевірити, – Дадзай не бачить у цьому прямої потреби, але показує своє посвідчення теж, ніби лиш так він має право подати бодай якийсь голос.

– Так, звісно, – жінка легко киває, вирівнюючись. – Систему відеоспостереження нещодавно повністю відремонтували, але ми як знали, що старі записи ще можуть стати в нагоді. Будемо тільки раді допомогти поліції, – адміністраторка осяйно всміхається й червона помада на губах чарівно обрамляє її посмішку.

Та усмішка ця спрямована переважно до Накахари, котрий ніяково уникає чужого погляду.

– Ходімо всередину, доки дощ знову не почався, – жінка весело зацокотіла підборами по асфальту, киваючи в бік головного входу. – Доки чекатимемо начальника охорони, то пригощу вас чаєм. Він від’їхав у деяких справах.

Коли адміністраторка зникає за дверима кімнати для персоналу на ресепшені, Дадзай та Чюя лишаються чекати в головному холі, підтримуючи незручну тишу. Правда скоріше це саме Накахара ніяково роздивлявся все, що на очі траплялося, аби не зав’язувати розмову з Осаму на цілком очевидну тему.

– Отже, – Дадзай все ж наважується спитати, бо інтерес почав потроху зжирати його, – хто ця жінка?

Чюя якусь мить обмудумує свою відповідь.

– Адміністраторка. А що?

Дадзай хмикає приречено, бо більш дратуючого видовища, ніж Чюя, що намагається скинутися на дурника, просто не існує.

– Ти чудово зрозумів що я мав на увазі.

– Ну, – Чюя бігає очима по стелі й масивній вінтажній люстрі, ніби шукаючи найменш скромне формулювання саме там, – ми якось ходили на побачення і переспали… Але з того часу майже не бачились, хоча вона запрошувала мене знову.

– Жах, – гиготнув Осаму, штурхаючи Накахару в плече. – То ти, Чює, виявляється ще той крадій чужих сердець.

– Боюся, аби вона не сприйняла це візит неправильно і не подумала, що в цьому був якийсь підтекст.

– Треба брати від життя найкраще, – Дадзай знизав плечима. – Якщо в тобі зацікавлена така чарівна жінка, то це справжнє свинство не звертати на неї увагу.

– Та йди до біса, – Чюя роздратовано штурхає дадзаєве плече у відповідь, а того це тільки більше забавляє. – Сподобалась – уперед, бери її номер. Мені байдуже.

– І з чого це одразу «сподобалась», – Дадзай закочує очі з уїдливою усмішкою, та продовжити колупати сором Чюї не дала адміністраторка, що нарешті виринула з-за дверей із ключами в руках й ніби піднесена покрокувала до двох.

– Начальник охорони буде за 15 хвилин. А доти… Чаю?

Дадзай і Чюя примостилися на дивані під кімнатою охорони, тримаючи в руці по чашці теплого напою, доки адміністраторка з радісно цвіріньчала про те, як готель уже допомагав раніше розкрити якусь складну справу з відлову одного кримінального авторитета, проте Осаму не вслухався в деталі, віддаючи перевагу спостереженню за спробами адміністраторки встановити з Чюєю зоровий контакт та наполегливим уникненням Накахари цього усіма можливими методами.

Коли в кінці коридору врешті з’являється високий чоловік у характерній формі і з форменним бейджем, подібним до того, що красувався в адміністраторки на грудях, Дадзай чи не вперше за весь час бачив Чюю настільки щасливим. Допивши свій чай в один ковток, Накахара енергійно підвівся і всміхнувся так широко, як взагалі міг, вітаючись із охоронцем ще коли той був метрів за 10 від них. Адміністраторка вражено стрибає поглядом то на Дадзая, то на Чюю, який вмить перестав її помічати, та на явне питання в очах Осаму лише знизує плечима.

– Отже… Запис за 8 березня, 2 половина дня. Як ви і просили.

Натиснувши на пробіл, начальник охорони запустив на екрані відео, дозволяючи двом детективам уважно прослідкувати за діями всіх, хто потрапив у кадр у головному холі.

На відео вперше з’явилися Чюя та Іоші, коли вони тільки-но заселялися до готелю із валізами. Чюя явно на щось сильно свариться, прикриваючи очі від сонця, що засліплювало головний хол через панорамні вікна. Дадзай кидає смішинку, бо Накахара геть не змінився за цей час, а той штурахає Осаму в плече, миттю про це все здогадуючись. Близько 6 години вечора. Через дві години камера знову їх зафіксувала, коли обидвоє полишали готель – прямували на ту саму нараду, як пояснив Чюя. Дадзай занотовує. За півтори години вони повернулися. Сонце вже зайшло.

О 22.00 Іоші знову з’являється у головному холі готелю і йде кудись геть.

О 2 ночі він повертається й втомлено крокує до ліфту, а потім прямує на свій поверх.

Дадзай сам спиняє запис.

– Чює?

Накахара важко дихав. Шок застиг намертво на його лиці. Чюя вдивлявся у лице Іоші на записі й не вірить тому, що бачить.

– Це… Це якась помилка.

– Я пам’ятаю цього чоловіка, – промовив начальник охорони і Чюя благально подивився на нього, аби той не продовжував. Чоловік побіжно заглянув у екран, звертаючи увагу саме на обличчя. – Моя зміна якраз підходила до кінця. Коли я викликав ліфт, аби спуститися і полишити готель, то він якраз вийшов на тому поверсі, де я був. Був дуже втомлений.

– Дякую, – Дадзай усміхнувся своєю найпривітнішою посмішкою і торкнувся Чюєвого плеча. – Чи не могли б ви надіслати ці записи на цю електронну пошту, – вмить Осаму витягнув із кишені папірець із візиткою і простягнув начальнику охорони. Той лиш згодно кивнув.

Не прощаючись ні з адміністраторкою, ні з начальником охорони, Чюя просто вийшов із кабінету, не звернувши уваги навіть на Дадзая. Той ніяково перепросив, а потім швидко попрямував за Накахарою.

– Чює!

Нагнати Накахару вдалося лише надворі, коли той впав на лавку і жадібно ковтав повітря. Його хитало так сильно, що Дадзай ледь зловив його, аби той не впав. Присівши на коліно перед Чюєю, Осаму взяв його за плечі і заглянув в потьмянілі очі.

– Чює, ти в нормі?

«Абсолютно ні», – усвідомив Дадзай, коли помітив наскільки сильно Накахара зблід.

Змусивши Чюю спертися на лікті об коліна, Осаму побіг до кіоску неподалік і купив води. Повернувшись, Дадзай буквально влив у Накахару вміст невеликої пляшки. Чюя закашлявся, подавившись, і Осаму легко постукав його по спині, тривожно слідкуючи за тим, аби йому не стало гірше. Та за 5 хвилин дихання Накахари поволі починає вирівнюватися. Дадзай притримує його за плече, аби якщо тому знову стане погано, то він не упав.

Коли Чюя вже перестав хитатися, то Дадзай знову присів перед Чюєю на коліна і поглянув на чуже до смерті втомлене лице.

– Тобі краще?

Чюя коротко киває.

– Пробач.

– Немає за що вибачатися, – Дадзай підбирає чужу руку і обережно стискає. – Запису замало для того, щоб у чомусь звинувачувати Іоші. Він доросла людина і міг від’їхати куди йому заманеться у такий час, не обов’язково у філіал, – все в Осаму протестує проти цього, саме нутро стискається, коли він знову й знову промовляє щось на захист свого головного підозрюваного, але бачити Чюю таким… Набагато болючіше, ніж потривожити свою детективну гордість. – Астарот сказав, що вбивця мав узяти білет до росії. Зробимо запит у аеропорт у Токіо і перевіримо чи планував він кудись летіти. Шанс ще є, Чює.

– Відколи ти став таким добрим? – голос Чюї слабкий і хриплий. Відлига після шоку занадто спустошлива і Накахара обезсилено всміхається.

– Якби ти хоч іноді придивлявся, – хмикає Дадзай, погладжуючи чужу руку великим пальцем, – то помітив би, що майже завжди.

Чюя приходить у себе достатньо, аби врешті помітити, як Дадзай обережно тримає його за руку. Та Накахара дозволяє це робити й надалі, лиш ніяково відвівши погляд.

–  Знаєш, гадаю я б відреагував набагато гірше, якби запідозрив Кунікіди чи, наприклад, Йосано в чомусь подібному, – Осаму промовляє це так легковажно, що Чюя не стримується, аби не посміятися. – Я схильний завжди бути на боці друзів, що б вони не накоїли. Але гадки не маю як би я вчинив, якби зі мною сталося щось подібне…

– Я дещо помітив, – Дадзай раптом замовкає, коли чує слабкий чюєвий голос. – Ти стаєш таким тактильним, коли заспокоюєш мене. Чому?

Осаму геть розгубився від такого питання, кидаючи ніякову смішинку, проте не наважується відпустити чужу руку. Розуміє, що якщо так різко поступиться, то зробить усе тільки гірше.

– Ну, – Дадзай задумується, намагаючись вигадати найбільш нейтральну відповідь, – я помітив, що ти легше заспокоюєшся, коли розумієш, що біля тебе хтось є і ти переживаєш це не сам. А як дати це відчуття краще, ніж обійняти людину чи бодай поплескати її по плечу?

Осаму вичікувально вдивляється в чужі очі й відчуває неймовірне полегшення, коли Чюя спокійно приймає цю відповідь без зайвих запитань.

– Якщо чесно, я і Ацуші так заспокоюю, – тепер Дадзай дійсно говорить відверто, м’яко всміхаючись, коли дістає з пам’яті світлі моменти. – Коли він тільки прийшов до нас, то часто нервував і лякався під час оперативних робіт або на допитах. Що правда, гадаю потреби в цьому більше немає, – Осаму награно сумно зітхає, продовжуючи всміхатися. – Діти так швидко ростуть.

– Коли я був малий, то Койо робила так само, – Чюя присоромлено сміється і Дадзай намагається зафіксувати в пам’яті кожну секунду цього моменту і цієї атмосфери, що розгорнулася між ними. У ті рідкісні моменти, коли Накахара згадує щось щасливе та хороше, напруга починає зникати із вічно знервованих плечей та лиця. – Коли мені було сумно, то Койо обіймала мене і куйовдила волосся, щоб заспокоїти. А я постійно обурювався, говорив, що я чоловік і мені не потрібні ці телячі ніжності, – обидвоє тихо сміються, особливо Дадзай, бо уява яскраво малює Чюю малим гордовитим хлопчиськом із полум’ям на голові, котрому ніколи і нічого не подобається. – Хах, як добре, що Койо ніколи не слухала мене і продовжувала це робити. Вона чудово розуміла, що насправді мені то дуже подобалося, але я був занадто пихатий, аби це визнати.

– Часом хочеться повернутися в такий час, еге ж? – Дадзай не може не милуватися щасливим Чюєю.

– Настільки сильно, що часом навіть страшно.

 

---

«Отже, Ацуші, зберися. Зосередься. Почни з того, що знаєш напевне»

Накаджима закусив ручку, вдивляючись у блокнот перед собою.

 

«Морі Огая вбили»

 

Відтоді, як Дадзай дав йому повну свободу дій і зосередився на своїй частині розслідування, Ацуші все частіше думає благословення це чи прокляття. Ні, він не може сказати, що це слідство перетворилося для нього на пекло через відсутність того ж багажу знань про кримінальний світ, що й у Осаму. Ситуація геть протилежна – Накаджима має усі потрібні карти в руках. Він знає про всі зацікавлені сторони, має уявлення про внутрішнє становище Португая, щось розуміє про ієрархію організацій Йокогами – бери та й розігруй свою партію.

Та Ацуші все ніяк не віджене відчуття, ніби він щось пропускає. Щось, що лишилося поза полем його зору. Тож він знову сидить за цим столом у повній працьовитій тиші свого відділку і намагається вкотре зібрати до купи все, що він знає, на основі записів у своєму блокноті та диктофоні.

І щось, про щось Дадзай знає, але завбачливо йому не говорить, ніби як той старший брат водить за ніс, підкидає думки й спостерігає, як Ацуші ламає голову над цим. З одного боку Накаджима сам хотів цього, сам прагнув бодай якоїсь волі у своїх діях, та тоді, коли отримав її, ніби й не зовсім розуміє що із цим робити.

Ацуші підбирає до рук блокнот і починає читати. За декілька тижнів записів зібралося дійсно багато. Він прикидався новим працівником у Португаї, збирав усі можливі плітки спершу про смерть Морі і про боротьбу за владу у керівних колах організації, а потім просто усі, які тільки міг почути. Дадзай вчив ніколи не нехтувати чутками. «Поліціянти часто зневажають пліткарів, мовляв вони лиш заважають працювати і спотворюють факти. Однак іноді саме пліткарі стають ключем до розгадки, бо люди обожнюють збирати один про одного навіть найдурнішу інформацію, котра може стати неймовірно корисною», – урок, який Осаму дав Ацуші, коли вони шукали в нетрях штаб-квартиру якоїсь банди, що перейшла дорогу поліції і якої більше не існує, адже всіх її керівників Дадзай із Накаджимою того ж дня і вистежили, а потім переловили. Ким того дня Осаму тільки не прикидався, аби витягнути якомога більше чуток із людей.

«Око пліткаря помічає набагато більше, ніж замулений професійний погляд поліціянта. Для нас це просто робота, а для них – шанс самоствердитися»

Ацуші зібрав так багато пліток, що блокнот був майже повністю заповнений. Коли він дописав останню крапку, то геть скептично дивився на результат своєї роботи, а потім жалівся Гін, що просто витрачає час у нікуди. Тут було усе: хто з ким переспав, хто чий син та чия дочка, хто мав роман із начальством, а хто у бухгалтерії виписував собі якісь нелегальні чеки.

Та навіть тут Ацуші міг виокремити ті крихти інформації, що могла б бути йому потрібною, а потім зібрати її докупи у цілісну картину.

Більшість працівників філіалів геть нічого не знали про незаконну діяльність організації – такий висновок зробив Накаджима, поспілкувавшись із величезною кількістю працівників в різних ролях. Це було ще тією морокою щоразу прикидатися то поштарем, то прибиральником, то електриком у різних відділах та навіть будівлях компанії. Усе, аби не привертати зайву увагу наполегливим рознюхуванням. На суб’єктивну думку Ацуші, конспірація далася йому напрочуд легко. Але навіть її не було достатньо, аби бодай щось дізнатися про союзи Португая із іншими організаціями. Все ще лишалося загадкою кому ж належала та контрабанда, канал якої він нещодавно перекрив власноруч.

Ацуші також тривожили нелегали. На столі в кутку лежала стопка рапортів за останні роки про ловлю нелегалів на східному березі Японії як у порту прямо на гарячому, так і в інших місцях. Як Достоєвський потрапив у країну? Чи дійсно він скористався тим самим кораблем із зерном? Той плавав регулярно, а відповідно й регулярно доправляв контрабанду. Достоєвський не міг скористатися чимось непостійним – ще одна річ, у якій Ацуші впевнений. Зустріч росіянина із Морі була запланована і несла дипломатичний характер. Це мав бути договір, котрий Огай так і не погодив. Занадто серйозна процедура, аби скористатися чимось таким мінливим, як сухопутний шлях із західного берегу на східний, тож Ацуші креслить від цієї ідеї стрілку і підводить підсумок: «Це майже напевне був той самий корабель». Коли Накаджима проводить такі логічні ланцюги, то мимоволі почувається паном Едогавою з його дедуктивним методом розкриття справ.

Та все це насправді мало небагато сенсу і Ацуші зітхає. Є річ, котра хвилює його набагато більше.

Чому багато років рада директорів жила з Морі в мирі та злагоді, але раптом виник настільки сильний конфлікт?

Невже питання було лише у такій банальній владі?

«Це були найкращі часи Португая. Організація вже декілька років швидко розвивалася і набувала впливу, тож рада імовірно хотіла більшого. Вони точно хотіли розширення на Китай та Корею», – знову плітка, але не аби від кого. Нею поділилася подруга подруги секретарки одного з директорів. Насправді її походження було не важливим, як не було важливим і те, як від людини до людини ця історія обростала різними часом нереалістичними деталями. Хтось був переконаний, що Морі прямо там з кимось і побився, а хтось, що це лише маскування для справжнього конфлікту і насправді чиясь дружина зраджувала з Морі. Та ядро у всіх них було однакове.

Директори хотіли розширення, а Морі так і лишався закостенілим консерватором та бажав хай там що лишатися в Японії.

Із того, що Ацуші знав, Португай на той момент давно не мав ні з ким конфліктів і не переживав жодних, навіть найменших криз. Організація вперше за тривалий час трималася стабільно і все вказувало на те, що так буде й надалі. Жодна з воєн, криз, навіть розслідування пана Дадзая не потопили б Португай. Організація витримувала найскрутніші шторми. Всі слабкості організації та її ієрархії показалися саме в той момент, коли кожен мав право заявити свою думку без страху, що це може становити смертельну небезпеку організації.

І Португай цього не витримав, розсипавшись від маленького вітерця.

Ця пасивність не додавала Португаю шарму у світі. Інші організації його вважали слабким, тож багато тих, хто хотів пробитися зі своїми нелегальними товарами в Японію, намагалися тягатися з Морі в силі. Його вважали боягузом. І саме тому йому знову і знову програвали. Морі мав принципи. Він вів війни на своєму морі й завжди виходив із них переможцем, бо вдало розігрував усі свої найкращі карти, підкреслюючи переваги, приховуючи недоліки. Його ніколи не вела сліпа жага грошей, лише благополюччя Португая і його вплив. Можливо саме тому організація і трималася аж так довго, витримуючи буквально будь-що.

Та все більше людей довкола нього починали прислухатися до іншої думки.

Чим більше ескалації було в конфлікті, тим більше Морі боявся зради найближчих. Розширення Португая на захід було занадто привабливою ідеєю і могло нести за собою цілу купу нових грошей, а де гроші, там і благополуччя. З цього боку принципи Морі переставали мати бодай який-небудь сенс. Він це теж мав розуміти. З кожним днем у Морі все більше й більше розвивалася параноя. Він боявся зради найближчих.

«Останні тижні перед смертю він був дуже дратівливий і смиканий. Постійно гарчав на свою секретарку, нам у бухгалтерії навіть із поверху нижче було чутно», – поділилася бухгалтерка за чашкою кави, коли Ацуші сам її запросив, прикидаючись новеньким.

«Ой, синку, геть життя не давав. Ніби шукав причини, аби покричати! Хто зна, може відчував, що скоро кінець йому прийде, і не знав куди йому подітися», – це розповіла знайома вже прибиральниця, коли Ацуші випадково побачив її надворі неподалік іншого філіалу і між тим запитав як же себе поводив Морі за декілька днів чи навіть тижнів перед смертю.

Працівники бачили розпач Морі. Бачили, наскільки сильно моральний стан того погіршується.

«А потім сталося дещо, після чого Морі поставили у глухий кут. У нього не було іншого виходу, окрім як шукати підтримки на стороні», – Ацуші обвів кружечком головну думку, приєднуючи до неї іншу стрілку. Коло замкнулося. Все скінчилося, коли на зустріч прибув представник організації, з якою Морі планував укласти договір. Його вбили саме на цій зустрічі. Це багато чого пояснювало.

Однак усе ще не все, що Ацуші було потрібно.

Накаджима не геній ведення великого бізнесу, зовсім ні. Але подумавши логічно, він дійшов того ж висновку, що й Морі. Доти Португай тримався так стійко, адже воював на своїй території. Жодна інша організація не могла пробитися сюди, на цей берег саме через опір Огая та його організації. Море і розташування допомагали їм і були чи не найнадійнішими союзниками. Та якби Португай таки насмілився пустити свої метастази на заході…

Його переваги зіграли б уже проти нього.

– Ацуші? Не думав, що ти тут, – Накаджима підняв голову, помічаючи Доппо, що виходив із кабінету пана Фукудзави. Кунікіда без зайвого поспіху підійшов до столу Ацуші, тримаючи під рукою стос документів – явно по своїй справі.

– Мені потрібно було тихе місце, аби подумати, – Накаджима опустив свій блокнот. – Зараз всі чимось зайняті, тож мало тут бувають. Вирішив, що це прекрасний вибір місця, де можна лишитися насамоті.

– Гм, імовірно, – Доппо пробігся поглядом по хаосу на столі Накаджими, а потім поклав на інший край стос документів, котрий тримав у руках. – Тут деталі моєї справи, можеш ознайомитися. Дадзай просив усі новини по ній передавати йому не напряму, а через тебе.

– Як усе просувається?

– Є певні успіхи, – сказав Кунікіда. – Справу нарешті перекваліфікували, як убивство. Імовірно, його вчинила група людей.

– Зв’язок із вбивством Морі?

– Частковий. Точніше поки важко сказати. Йосано ще перевіряє папери, які знайшов Дадзай у кабінеті Арети. Гадаю саме в них і криється відповідь.

– Як ви думаєте, чи міг Арету вбити той самий вбивця? Або банально чи міг він брати у цьому участь, – Ацуші підсунув до себе стос паперів Кунікіди і почав проглядати їх біглим поглядом.

– Не думаю, – Кунікіда підібрав зі свого столу чашку з давно холодною кавою і трохи відпив. Ацуші, завидівши це, непомітно скривився. Доппо був тим типом людей, що любили звичайну каву пити холодною. – Якби це був він, то Дадзай би не знайшов паперів узагалі, а не лише розшифровку. Судячи з його слів, сейф не був зачиненим, тож той, хто забрав життя Арети, навряд чи був зацікавленим у самому документі, – Кунікіда зробив ще один ковток. – Я маю деякі підозри і поклики інтуїції щодо цього всього, але я хотів би дещо перевірити спершу. Проте… – раптова павза змушує Ацуші підняти очі на Доппо, – Ацуші, – Кунікіда помітно похмурнішає. – Арета перевіряв усіх із слідчої групи, навіть тих, хто мав зв’язки із Португаєм і без урахування причетності до вбивства цілком могли помститися йому за те, що щось рознюхував про них. Він міг загинути із простої необачності. Тож, Ацуші, краще будь обере-

У цей момент почувся приглушений стукіт у двері. Якби відділ не був майже повністю порожнім, за виключенням двох детективів біля одного столу, то цей звук так і лишився би не поміченим. Та стукіт повторився уже гучніше. Не отримавши відповіді, великі важкі двері таки відчинилися. З-за них визирнуло лице із ніяковим здивуванням. Вона не чекала тут когось побачити. Зовсім молода дівчина. Коли вона, не почувши явної заборони, зайшла всередину, то демонстративно підняла вгору невеликий пакет з невідомим вмістом і осяйно усміхнулась. Кунікіда легко обернувся, аби поглянути на Ацуші, а той виявився повністю червоним.

– П-пробачте, пане Кунікідо, – Ацуші різко підірвався з місця, натягнувши винувату посмішку на лице. З обличчя Доппо було одразу зрозуміло, що він про все здогадався. – Я… Я просто… Ну ми…

– Іди вже, Ромео, – засміявся Кунікіда, змахуючи рукою. – Не забудь лише потім проглянути все, що я тут написав.

Декілька разів низько вклонившись і ще всоте перепросивши за все, Ацуші ледь не під руку взяв молоду відвідувачку, приговорюючи, що та не мала б приходити, та зник за дверима. Але Кунікіда занадто добре за цей час уже знав Ацуші, аби зрозуміти, що той не сварив дівчину, котру назвав «Гін». Насправді ж той ледь не засяяв від щастя, коли побачив її, й Кунікіда пирхнув від цієї думки. Йому згадалися часи, коли Доппо точно так само старанно приховував від колег свій роман із відомою журналісткою, а та так само одного дня прийшла до нього просто на роботу, бо він не відповідав на дзвінки – Текеко подумала, що її вже кинули.

Щасливі моменти. Кунікіда тепло всміхається, пригадуючи це.

Та усміх, зрештою, затьмарює тиха тривога.

– Ого, Кунікідо, ти тут, – промовила Акіко, піднявшись до відділу зі свого підвалу. Йосано знімала свої блакитні лікарські рукавички, аби заштовхати їх у кишеню білого халата. Вона не могла не помітити напруження, з яким Доппо вдивлявся у стіл Ацуші та блокнот, який він на ньому полишив. – Щось не так?

– Та так, – Кунікіда, зрештою, зітхає, повернувшись за своє місце та за роботу. – Якесь нехороше у мене передчуття.

---

– Подати руку? – Дадзай питає зі знущальною посмішкою на лиці, підтягуючи лямку рюкзака у себе на плечі.

– Коли ж ти перестанеш бути таким придурком, – пробурмотів Чюя, зістрибуючи з останньої сходинки в автобусі.

Перед ними розкинувся густий височезний ліс, у котрий від дороги вела невелика поросла стежка, що миттю губилися в темряві дерев та чагарників.

– Ви впевнені, що хочете вийти саме тут? – вкотре уже уточнив водій, дивлячись на двох з відкритим здивуванням і невірою. – Не пригадую, щоб тут були поселення, окрім як луна-парку на схід від цього місця. Автобуси курсують раз у декілька годин.

– Цілком упевнені, – Дадзай заряжено усміхнувся, штурхаючи Накахару в плече, аби той повторив за ним. Той неохоче, але слухається. – Дякуємо, що підвезли!

Зрештою, водій змирився і двері в автобус перед ними зачинилися. Транспорт попрямував собі далі.

Дадзай чи не вперше за тривалий час почувається таким натхненним. Він дуже хотів знову кудись ось так поїхати, забувши про шумне місто бодай ще на якусь зайву годину. Коли Чюя неочікувано нагадав йому про нещодавню пропозицію, Дадзай ледь не одразу почав збирати речі і планувати маршрут для цієї поїздки. Накахара виглядав повністю впевненим, коли таки дав згоду на це все.

Тепер же його віра у себе розсіялась, ніби її і не було.

Дадзай проклав дорогу через стару туристичну стежку, котра колись давно була повністю облаштована для масових відвідувань людьми. Що правда, після війни вона почала занепадати і зараз лише віддалено нагадувала стару версію себе. Та Осаму це не лякало. Вид занепалої людської інфраструктури, котру почала поглинати в свої тенета природа, його воістину зачаровував.

Чого не можна було сказати про Накахару.

Той любив ліси та проводити час на природі так само подобалося йому, як і Дадзаю. Однак чи то штучність Токіо змусила відвикнути від цього, чи то останній випадок із зустріччю з ведмедем на нього повпливав, але Чюя почувався набагато безпечніше там, де точно ступала людська нога.

Тут же у нього було відчуття, ніби вони перші, хто навідався сюди за багато років.

– Колись тут був короткий туристичний маршрут прямо до дослідної станції, але люди самі навигадували казок про нього, – пояснив Дадзай, ступаючи на ту саму стежку. – Насправді в цій частині лісу завжди було тихо і спокійно. Навіть під час війни.

Чюя не стримується, аби не закотити очі.

– Ти завжди так говориш, – той зітхає. – Бляха, ну і чому я на це взагалі погодився?

– Страхи треба долати, – Дадзай легко сміється, проходячи вперед, назустріч густому хвойному лісу. – Ти допомагаєш мені долати свої страхи. Я хочу зробити для тебе те ж саме.

Чюя скинув бровою, не розуміючи що ж саме Осаму мав на увазі. Чи було це чергове приховане знущання? Чи Дадзай дійсно був серйозно? Чюї нічого не лишається, окрім як просто попрямувати за ним, стримуючи відчуття тривоги з усіх сил.

Якщо досі вони чули далекі відголоски роботи луна-парку і це якоюсь мірою таки заспокоювало Накахару, то з кожним пройденим метром далі в глибини лісу звуки роботи двигунів на атракціонах витісняв вітер, шелест кущів та спів пташок. Спершу Чюя боязко реагував на кожен різкий шурхіт, та зрештою розслабився і просто милувався краєвидами. Зрештою, вічний спокій лісу таки був заразним. Дадзай, здавалося, помічав усе. Вони не могли пройти мовчки більше однієї хвилини, адже Осаму все знову й знову привертав увагу Чюї то до красивої пташки на якійсь гілці, то до їжачка, що квапливо переходив стежину, якою вони йшли, то до групи білочок, що завзято гралися в наздоганялки. Радів Дадзай так, немов йому не 26 років, а всі 8.

Що правда, білочки Чюю зачарували не менше. За стільки років життя в Токіо він зовсім забув як вони виглядають.

Повітря спершу здавалося терпким через уже просто уїдливий запах хвої. Все ж далекий легкий аромат, який Чюя відчував у луна-парку, був йому приємніший. Та так було лише перші пів години. Надалі Накахара настільки звик до запаху, що вдихав на повні груди й насолоджувався легкістю в легенях. Вічно забруднене повітря великих міст ніколи не зрівняється із цим.

На подив Чюї, стежина дійсно була облагородженою, ніби нею часто користувалися в минулому. Лиш трава та маленькі цятки білих квітів, що де-не-де таки пробивалася із землі, видавали те, що сюди вже давно ніхто не навідувався. Та щось у цьому дійсно було чарівливе. Поволі Чюя таки починав розуміти чому Дадзая так захоплює поєднання людської інфраструктури та живої природи.

Коли вони доходять до невеликої світлої галявини дещо обабіч стежини, то Дадзай пропонує спинитися на ній і перепочити. Чюя, примощуючись на власному рюкзаку на землі, уважно слідкує, аби не придавити жодної дикої квітки, сідає саме на чисту траву.

– Гадаю їм ні холодно, ні спекотно від цього, – хмикає Дадзай, спостерігаючи за потугами Накахари. – Навіть якщо їх придавити, на сонці вони однаково наберуться сил і піднімуться.

– Так і в житті, – Чюя погоджується, дістаючи з кишені рюкзака пляшку води. – Але ж погодься, все ж краще взагалі квітку не давити, ніж змусити її пройти через страждання і незрозуміло для чого стати якоюсь ефімерною кращою і сильнішою версією себе?

Дадзай закусив внутрішню сторону щоки, задумуючись над цим. Із кишені він дівстав пачку цигарок та розпакував цукерку із неї, аби вкинути до рота.

– Певно в чомусь ти правий.

Не так багато часу проходить після їхньої зупинки, коли вони починають натикатися на перші розвалені хати. Старі дерев’яні будівлі, між дошками яких уже вільно гуляв вітер. Біля них зустрічалися кам’яні колодязі, котрі були повністю захоплені рослинністю. З однієї хати навіть пробивалося невелике деревце. Як Чюя зрозумів, це була молода вишня, цвіт якої вже давно опав.

Зрештою вони доходять до великої кам’яної арки, за котрою уже виднілося селище.

– Ми майже в поселенні, – повідомив Дадзай. – Як відчуття? Все ще страшно?

– Поки ні, – Чюя покосився на нього з недовірою. – Але я гадки не маю що чекає нас далі.

Дадзай пирхнув на це й похитав голову, змирюючись, що Чюя певно просто безнадійний.

Коли вони нарешті увійшли в поселення й вийшли на дорогу, укладену камінням, Накахара дещо зрозумів.

Дадзай дуже сильно перегнув із поселенням.

Перед ними розкинулося повноцінне селище з інфраструктурою, хоч і геть покинуте чи то через війну, чи то через погану славу цього лісу. Будівлям, здавалося, більше сотні років, усі у стилі староої Японії й Чюя щиро здивувався цьому, сумніваючись чи дійсно такі будинки ще десь збереглися. Гадав, що всюди вже давно бетонні.

– Не віриться, що колись такими будівлями була усіяна вся країна, еге ж? – усміхнувся Дадзай, завидівши, як очі Чюї округлилися від побаченого. – Війна усе знищила. На заміну дерев’яним будинкам, де росли цілі покоління, прийшли сірі бездушні бетонні висотки.

Навіть дахи були фігурними, чимось навіть недоречно гарними та детальними, як для звичайного селища учених.

Йдучи закинутими вуличками, Чюя тільки й міг дивуватися наскільки все це виглядало органічно. Людські і природні творіння сплелися воєдино в повній гармонії, ніби так все дійсно має бути. Покинуті будинки не навіювали страх, навпаки – чисте зачарування тим, як усе живе в цьому лісі прийняло їх за своїх, кутаючи в буйні лози та яскраві квіти, заселяючи найрізнішими тваринами, від пташок до випадкової рудохвостої лисиці. Тут люди і природа не були чимось окремим, чимось, що не могло співіснувати в одній широті.

Часом людям дійсно краще боятися, – дійшов висновку Чюя. Якби тих легенд не було, то ця тиха і заворожуюча оаза посеред густого моторошного лісу зникла б так само, як і старі дерев’яні будинки в Японії, на поросі яких стояли моторошніші за цей ліс міста.

Раптом, ідучи за вказівниками на дорозі, що були розкидані ніби й випадково, а ніби й за якоюсь хитромудрою логікою, вони наткнулися на невелике озерце із криштально чистою водою, в якій виблискувало зайчиками грайливе сонце. Дадзай просто не стримався, аби не підійти до нього і провести рукою по верхні. На якусь секунду він задумався, а потім енергійно скинув рюкзак із плечей та кросівки. Підкатавши попередньо штани, Осаму по щиколотки зайшов у воду. На сонці, що пробивалося крізь гілки високих сосен, вода прогрівалася достатньо, тож було нехолодно.

Озеро не було глибоким, а берег не крутий, пологий. Тож, не завидівши нічого небезпечного, Дадзай обернувся й покликав до себе Чюю, осяйно всміхаючись.

Той з острахом за усім цим спостерігав і не наважувався і підійти і на крок.

– Та годі, не буду я обливати тебе водою! – засміявся Дадзай, так і не помічаючи руху з боку Чюї. – Ходи-но, вода дійсно чудова.

Аж як Накахара смикнувся в сторону, почувши раптовий шурхіт по той бік озера. З-за кущів показалася висока постать олениці, що повільно ступала іншою стежиною, прямуючи до води. За нею боязко слідувало оленя. Та помітивши людей, тварини спинилися, не наважуючись підійти. Дадзай до цього ходив по дну, протискаючи грунт і перевіряючи чи не грузнуть ноги в ньому. Він їх, вочевидь, лякав.

Осаму довго не думав. Повільно вийшовши із води та підібравши до рук свої речі, він обережно позадкував, просячи Чюю зробити те ж саме. Босі ноги з приємним шурхотом ступали по траві.

Щойно Дадзай та Чюя відійшли достатньо далеко, аби сховатися в тіні високих дерев, олениця продовжила свій рух до води й спершу дозволила напитися дитині, а потім зробила це й сама.

– Ми тут гості, – усміхнувся Дадзай, натягуючи на ноги кросівки, коли ті трохи підсохли. – Вони у себе вдома. Не будемо їм заважати. Ходімо далі.

Насправді Осаму не проти йти босим. Трава була по-приємному прохолодною у такій спеці, однак каміння, що було де-не-де розкидано тут, могло поранити ноги. До станції залишалося зовсім мало й закинуті хати ніби й зовсім зникли, лишившись позаду. Як пояснив Дадзай, поселення працівників станцій та заводів завжди будують подалі від самих структур, аби не тривожити втомлених трудівників зайвими шумами від машин.

І, зрештою, ворота до дослідної станції таки визирнули з-за численної кількості дерев.

Зайшовши за них, Чюя усвідомив, що те, що виробляла природа в селищі було це квіточками в порівнянні з тим, як вона розійшлася на території структури.

Перше, що побачив Накахара – яблуні. Неймовірна кількість завезених із Європи яблунь, котрі розрослися у величезну систему, що покривала, здавалося ледь не кожен метр. На гілках висіли ще зелені недозрілі яблука. Коли люди полишили це місце, то яблуні почали неконтрольовано розмножуватися й дослідна станція зрештою перетворилася на величезний яблуневий сад.

– Ніколи в житті такого не бачив, – охнув Накахара, оглядаючись довкола. Деякі яблуні дійсно були величезними.

Сама дослідна станція була широким різномаїттям будівель у різних стилях. Видно, що тут працювали зовсім різні люди, можливо навіть із зовсім різних епох. Якісь будівлі були дерев’яними, проте неймовірно вишуканими, інші ж уже були з чогось міцнішого – імовірно, вони належали до перших бетонних будівель Японії. Деякі споруди виглядали зовсім молодими, немовби їм насправді не більше 60 років.

– Це найновіші будинки станції. Їх збудували прямо перед війною, – розповів Дадзай, розглядаючи пташині гнізда прямо під дахом невеликої будівлі. – Але це не найцікавіше, що тут є. Пам’ятаєш за чим ми сюди прийшли?

Чюї не довелося відповідати. Скляний купол оранжереї було добре видно із будь-якого місця на території станції.

За декілька хвилин їм таки вдалося пройти крізь хитро сплетені стовбури яблунь і вони натрапили на залізну ковану арку, обвиту диким виноградом. Ні Чюя, ні Дадзай не ризикнули спробувати ягоди. Один біс знає чи їстівний цей сорт і чи не лишаться вони тут назавжди через отруєння й незмогу навіть покликати на допомогу.

Пройшовши арку, двоє опинилися у скляному коридорі, за яким крилася велика, здавалось, кришталева зала. Сяйво сонця переломлювалося у склі купола й на землю опускалися райдужні промінчики, укриваючи найрізнішими барвами і без того яскравий цвіт буйних тропічних квітів та дерев. До стелі тягнулися густі лози, що також були всіяні світлими пелюстками, які осипалися на землю. Таких рослин Накахара навіть по телевізору ніколи не бачив. Кахельна плитка, що створювала відчуття стежок між цих неймовірних густих хащів, була вся припорошена цвітом. Походивши по оранжереї й порозглядавши кожну невідому Чюї рослину, їм просто необхідно було спинитися й перепочити. Накахарі конче необхідно було перевести подих після побаченого. Він був по-справжньому вражений.

Величезні бутони на деревах найрізніших вигадливих форм нависали над ними. Кількість пелюсток у них була настільки великою, що, Чюї здавалося, квіти ось-ось і луснуть, а весь їх вміст понесе за вітром усім лісом. Та на палючому сонці все ж бутони таки підсохли. Пелюстки напроти падали поволі, елегантно плануючи просто до землі або двом на плечі та волосся. За декілька хвилин що Дадзай, що Чюя були просто засипані, здавалось, усіма можливими барвами на землі.

– Гадаю, додому ти точно привезеш повно пелюсток, що застрягли у волоссі, – Дадзай тихо засміявся, оглядаючи Чюю. – У тебе випадково немає алергії на цвіт?

– На щастя, ні, – Чюя пирхнув, піднімаючи очі до гори й миттю завмираючи від краси, котра розгорнулася прямо під куполом оранжереї. Райдужне проміння немовби робило комплімент опадаючим пелюсткам, змушуючи їх аж палати у тому світлі. – Але тут так багато квітів, що у мене скоро голова почне крутитися що від яскравих кольорів, що від запахів.

Пелюсток нападало достатньо, аби створити на чолі Накахари повноцінну гірку, й Дадзай не стримується та струхує її з чужої голови. Чюя пхикнув.

– Краще б так про себе турбувався, – Накахара демонстративно пробігся поглядом по Осаму, з ніг до голови. – У мене хоч волосся більш-менш слухняне, а ти кучерявий, ніби баран. Пелюстки заплутаються набагато легше.

– Яка вже різниця, Чює, – Дадзай видихнув, закочуючи очі. – Ми однаково вже повністю в них.

І це була правда. Пелюстками були набиті уже всі кишені рюкзаків, яким не пощастило бути відкритими.

Не пройшло багато часу, коли волосся Чюї знову вкрилося пелюстками. Двоє тільки й могли, що змирено посміятися з цього. Будь-які старання були тут так банально полишені сенсу. Рослинам було просто байдуже.

Чюя підібрав одну яскраву жовту пелюстку зі свого плеча й почав захоплено її розглядати, імовірно намагаючись зрозуміти що ж це все таки за рослина.

– Які твої улюблені квіти? – раптом питає Накахара, з щирим інтересом заглядаючи у чужі вічі.

– А ти як гадаєш?

– Ну, – Чюя задумався, перебираючи подумки варіанти, доки не спинився на одному, – соняхи думаю.

– Мимо, – кинув смішинку Дадзай. – Камелії.

– Неочікувано благородний вибір, – Накахара щиро здивувався, але потім окинув Дадзая поглядом. – Хоча… Гадаю тобі чудово підходить.

– Хочеш вгадаю твої улюблені квіти? – усмішка Осаму пом’якшала.

– Ну спробуй.

– Гм, – Дадзай оглянув Чюю, але просто не зміг не затриматися на очах, що в райдужному промінні незвично сяяли. – Немофіли? Однозначно сині немофіли.

– Вгадав.

– Ти такий банальний.

Чюя тихо засміявся на це, скидуючи з плечей рюкзак і спираючись на зсохлий стіл. Осаму повторив. Він спостерігав як напруження поволі полишало Накахару, а тепер той нарешті повністю розслабився, віддавшись моменту. Він світився від ейфорії через подоланий страх, що мучив його так довго. Тепер Чюя стоїть посеред цього лісу в, як він гадав, найпрекраснішому місці на всій Землі і на свої очі побачив, що тут нічого страшного немає. Навпаки, внутрішній світ цього раніше моторошного лісу виявився насправді набагато яскравішим, ніж навіть Токіо на свята. Чюя полегшено вдихає та видихає, насолоджуючись запахами, що його оточували. Кошмари поволі танули у душі, зостаючись у темних кутках пам’яті поруч зі спогадами настільки туманними, що ті здавалися нереальними.

І Дадзай не бачив нічого прекраснішого у своєму житті, ніж цей вид.

Ця картина викликає в Осаму набагато більше емоцій, ніж він готовий визнати. Він усміхається Накахарі так тепло, вдаючи, ніби серце зараз не б’ється боляче з усієї сили в ребра, а до лиця буйним потоком не приливає кров. Він не має цього відчувати. Дадзай з останніх сил намагається випнути ці дивні почуття якомога далі в найдальші та найменш доступні йому куточки свідомості, поховати їх там і забути як про страшний сон. Йому не можна цього відчувати.

Нічого хорошого з цього не вийде, – здоровий глузд намагається достукатися до Дадзая. Спинися, – кричить будь-яка логіка, коли Осаму затримується поглядом на чужому лиці на секунду довше. Ти знищиш усе, – нашіптує чи то голос Асмодея, чи то його власний голос глибоко у підсвідомості, щойно він ступив на один крок ближче до Чюї, щоб торкнутися мізинцем його мізинця на столі.

Останні бар’єри прогинаються під невимовним бажанням зробити це, але ще стоять. Дадзай тримає в голові те, що розслідування все ще існує. Чюя тут саме заради нього і ні грама більше, ні грама менше.

Та чи має це насправді значення?

А що, як… Він тебе відштовхне? Питає Осаму сам у себе і це, зрештою, таки спиняє його.

Що, як? Що тоді?

Дадзай намагається вирівняти дихання і перш за все залишатися спокійним. Нічого з цього не вийде – він точно певен. Аргументи «проти» швидко розвиваються в голові і заповнюють весь вільний простір думок. Все це розслідування це повне божевілля. Він почувається, ніби намагається крокувати по мінному полю. Куди він не ступить – неодмінно вибухне.

 

Та до біса.

 

Немає сенсу боротися з вітряком, який вже закрутився.

 

Дадзай з острахом торкається чужої щоки й зустрічається поглядом із здивованим цвітом немофіл. До біса, – думає Осаму, коли нахиляється і обережно цілує вологі чюєві губи.

Лиш у цей момент Дадзай розуміє наскільки сильно він насправді цього хотів.

Почуття, котрим так довго не давали волі, раптом вириваються із Осаму таким нестримним потоком, що йому почало паморочитися від цього тривкого цілунку із посмаком сигарет Чюї та цукерок Дадзая. Осаму не наважувався поглибити поцілунок, все ще боячись, що Накахара ось-ось відійде від шоку і потужним ударом в груди відштовхне.

Та, на подив Дадзая, Чюя не зробив це. Ні через 5 секунд, ні через 30, ні через хвилину.

Сталося протилежне.

Чюя підійшов ближче, почавши відповідати взаємністю.

Накахара торкнувся його шиї, погладжуючи й линув до Дадзая все спрагліше, ніби щойно йому дали дозвіл, на котрий він так довго чекав. Чюя теж хотів цього, та не міг наважитися бути тим, хто таки наплює на цю невидиму й неоговорену, проте чітку заборону для них обох.

Зрештою Чюя був так близько, що Осаму міг відчути як швидко й потужно гупало в чужих грудях серце.

За межами лісу на них чекають обов’язки. На них чекає розслідування, за яким для них немає майбутнього. Так буває. Шляхи людських життів часом переплітаються, часом зав’язуються у міцний вузол, здаються непорушними. І часом вони розходяться знову, лишивши один на одному якомога більшу кількість слідів. Люди самі обирають як же ці перипетії себе поведуть. Але не вони. Не існує жодної можливості, аби їхні шляхи, перетнувшись на коротку мить, зрештою знову не розійшлися. Усьому приходить кінець. І вони обидвоє це розуміють. Їхній час спливає.

І обидвоє це відчувають.

Та до біса, – думка, що левітує у повітрі й танцює у райдужному промінні та яскравих пелюстках. Навіть якщо влетить в Землю метеорит, навіть якщо почнеться ядерна війна, навіть якщо вони повбивають один одного… Усе це потім. Зараз вони обидвоє обирають загубитися у цьому поцілунку і не шукати дороги назад так довго, як це можливо. Зафіксувати у пам’яті цю оранжерею, ці запахи та цей момент якомога детальніше, отримати щось таке, що буде невидимою ниткою пов’язувати їх, де б вони не були, як би сильно не розійшлися їхні дороги.

 

Навіть якщо ці спогади будуть їх убивати.

 

---

– Ми маємо на руках свідчення Астарота про Достоєвського. Давайте просто перевіримо частину про білет і забудемо, – промовляє Іоші, знову окидаючи поглядом текст слів Олександра Пушкіна. На відміну від решти слідчої групи він намагається не виказувати напруги й лишатися спокійним.

Решта ж групи перелякано переглядалася між собою, вишукуючи в кожному з них бодай щось, що може видати в них того самого. Жоден у цій кімнаті більше не міг довіряти один одному.

Серед них був убивця і вони усі про це знали.

– Цього все ще недостатньо для звинувачення, – сказав Ацуші з іншого кінця кімнати. З усіх присутніх він був наймолодшим, а отже єдиним, хто був поза підозрою. У нього були повністю розв’язані руки. Та все ж навіть так він був змушений балансувати над прірвою, уникаючи розкриття усіх карт та даючи всій слідчій групі відчуття контролю над ситуацією, аби керувати ними та їхніми діями.

Викинути цей козир було ініціативою самого Дадзая.

Карта мала бути явною й усім відомою. Лежати на столі відкрито і дозволяти кожному бажаючому роздивитися з усіх сторін та впевнитися в її реальності. Без сумніву, кожен присутній чудово розумів, що це звинувачення не аби кого, а самого Астарота. Та вони не могли промовити цього вслух. Не тоді, коли вважали, що таємниця їхньої приналежності ще зберігається. Лише Ацуші мав достатньо можливостей, аби поставити під сумнів цю версію і ще сильніше посіяти напругу в слідчій групі. Накаджима знав, що Дадзай уміє грати на нервах своїх підозрюваних і створювати усі необхідні умови, аби ті таки оступилися й помилилися, але чи не вперше стає свідком того, як саме він це робить.

Та серед них Іоші був занадто розумним. Занадто досвідченим. Доки решта групи була нажахана самою можливістю того, що серед них може бути вбивця Морі, Іоші відчайдушно хапався за шанс того, що це не так. Він вірив у своїх людей. Тому він наполягав, щоб це звинувачення якомога швидше перевірили.

– Ми не можемо бути певні, що говорив це саме Астарот, а не будь-хто. Ми не знали донині навіть його справжнього імені, – пояснив Ацуші. – Це хитка підстава просити навіть ордер на цей запит.

Вони знали. Як мінімум Іоші знав точно. Вівці та Астарот були зоною його відповідальності разом із Чюєю – Ацуші добре знав це зі слів самого Накахари. І Накаджима зумисне, як учив Дадзай, б’є у це знання, ніби наново розколупуючи нігтем рану, що покрилася кірочкою. Вони усі мали боятися, мали підозрювати і, найголовніше, мали думати, що усе контрольовано і недосяжно для людей поза їхньою схемою.

Чим довше вони в це вірять, тим краще.

– Але достатня, – Іоші був непохитним. – Ми не маємо інших варіантів. Імовірно його слова не можна використати в суді. Проте те, на що вони вказують – цілком. Зокрема частина про Достоєвського. Як мінімум нам тепер відомо те, що він росіянин, пов’язаний із організованою злочинністю й імовірно смикає за нитки. А існування третьої особи є лише з його слів. Які підстави вірити йому?

– Слова якогось невідомого чоловіка, що просто назвався Астаротом, також не є достатньою підставою, аби звинуватити імовірно громадянина іншої країни, – Ацуші насупився, схрещуючи руки на грудях. Решта групи тихо спостерігала за цією перепалкою, перебігаючи поглядами з Іоші на Ацуші та навпаки і не проронюючи ні слова.

– Достоєвського спіймали без документів в чужій країні, а консульство досі не з’ясувало хто він в біса такий, – промовив Іоші вже із роздратуванням. – Ми маємо право на будь-які підозри і якраз не можемо бути певні саме в його словах. Він міг сказати що завгодно, аби виправдати себе, мовляв за ним насправді весь цей час хтось стоїть, а не він сам це все зробив. Якщо він із якоїсь організації, то він міг сказати будь-що, аби витягти з Астарота інформацію.

Ацуші було цікаво наскільки далеко це зайде.

Іоші мав рацію з огляду на те, що слідству дійсно відомо. Продавець Рожевої рябини сам вказав на те, що Достоєвський особисто придбав наркотик і що саме за його вказівками Астарот знищив свою власну банду. Федір виглядав як справжній лялькар, що лиш прикидається безпомічним.

Але вони не знали про решту дотичних справ. І не знали, що Чюя розповів Ацуші з Дадзаєм достатньо багато, аби розуміти, що Достоєвський майже напевно діяв не сам. Він не міг діяти сам. За ним або стояв хтось невідомий, або Федір його покривав.

– Якщо він виявиться ні в чому не винним, то будуть проблеми не просто в нас, а в усієї Японії, бо ми повірили якомусь міському божевільному і додумалися висунути звинувачення.

Ацуші продовжував наполягати, втоптуючи їм усім думку, що серед них є зрадник, що стоїть за цим усім і просто спостергіє.

– Підлітковий максималізм – це не нормально для детектива, що був заявлений на такий високий рівень, – Іоші не відступається.

– Це і не підлітковий максималізм, – не дивлячись на те, якою абсурдною почала ставати ця суперечка, Ацуші дійсно бачив у своїх словах якийсь сенс. – Це об’єктивне прорахування усіх наслідків.

Решта групи настільки тихо причаїлася в різних кутках кабінету, що Накаджима на мить подумав чи не оточують його з Іоші мармурові німі статуї.

Вони всі ці місяці були пасивними, тож їм ніколи не довіряли важкої роботи. Невідомо що з цього насправді було причиною, а що наслідком. Приречені існувати лише на фоні свого очільника та його помічника – Накахари та Іоші. Вони не вирішували геть нічого. Та, на подив Ацуші, жодного обурення за весь цей час у групі це так і не викликало. Кожен із них ніби змирився з тим, що існує тут лише як масовка для камер журналістів, котра годиться лише для виконання якихось макро-задач, але більшість часу просто байдикує. Час від часу Накаджима задумувався над тим, чим же вони займаються, доки він бігає від установи до установи як у дупу стрелений й намагається рознюхати бодай щось. Із такими успіхами їх могли вже давно відкликати назад до столиці, аби не витрачати задарма гроші платників податків на їхнє утримання.

Та цього так і не ставалося.

Ацуші спершу дивувався з них і не розумів як так можна жити. Їм довірили таку епохальну справу, про яку кожен із одногрупників Накаджими і він сам ще декілька місяців тому й мріяти не могли. А якщо враховувати, що це розслідування смерті їхнього боса, то це мала б бути ще й справа їхньої честі. Та дивлячись на байдужі лиця тих щоразу, коли їх відривали від байдикування й тягли на наради, де вони насправді ніколи права голосу й не мали, Ацуші це мимоволі нагадувало…

Себе.

Того самого Накаджиму, що вічно плентався за усіма трьома найкращими детективами цього міста й намагався вихопити бодай щось із того, як вони працюють, та швидко, зрештою, охолов до цього. Немає сенсу переживати за те, на що ти не впливаєш.

Та зараз усе зовсім по-іншому. Тепер він може говорити і невимовно насолоджується цим, хоч і виконує роль того, хто лише нагнітає обстановку.

Дадзай міг би пишатися ним за те, як той добре тримається. Міг би похвалити за те, як той вправно й сам нарешті рухає фігури на шахівниці.

Та за весь цей день він не проронив жодного слова.

 

Дадзай прожив вихідні ніби в тумані. В голові все роїлися думки про той поцілунок. І те, як усе різко та неочікувано скінчилося.

Після всього Чюя одразу ж попросив його повернутися назад у Йокогаму. І всю дорогу з лісу вони не зронили один до одного жодного слова.

Дадзай не смілився уявляти цей момент раніше, та коли робив це – все було не так. Зовсім не так. У його уяві було або все чудово, або все погано. Чюя або відштовхує його, або приймає. Чюя не обрав ні перше, ні друге. Він вчинив гірше: змусив Дадзая на коротку мить повірити в успіх, а потім із тріскотом цю віру відібрав, лишаючи в тривожному незнанні.

Невже Чюя таки передумав? Або він злякався і насправді прийняв це все, аби не засмутити Дадзая, та, зрештою, не зміг більше брехати? Думки з’їдали Осаму заживо і тоді, коли він думав, що вони з Чюєю зустрінуться на роботі, обговорять усе і таки розставлять усі крапки над і, Накахара вдає, ніби його не існує. Зараз він стоїть за спиною в Іоші, коли Дадзай навпаки – біля Ацуші. У суперечку цю вони напряму не встрягають, дозволяючи Накаджимі просто виконувати відведену роль. Та й навіть якби все це не було планом, вони б однаково мовчали. Чюя, звісно ж, уникав будь-якої розмови, тим паче конфронтації, бо він точно став би на бік Іоші просто з принципу, а Дадзай просто не знав би як йому поводитися.

Між тим, щоб слідкувати за перепалкою Ацуші та Іоші, решта групи здивовано поглядала й на Осаму та Чюю. Чи не вперше за стільки часу вони взагалі не говорили один із одним.

Нарада скінчилася на тому, що вони таки запросять ордер на запит до аеропорту в Токіо, але якими б не були результати  – проти Достоєвського вони не висуватимуть звинувачень доти, доки все не з’ясують або доки консульство саме не почне вимагати його відпустити. Останнє станеться не скоро і у них достатньо часу, аби точно отримати вагоміші підстави для утримання його під вартою. Усі почали розходитися.

Дадзай вийшов із кімнати першим, не бажаючи й надалі терпіти цю їдку важкість в грудях, коли вони з Чюєю стикаються поглядами у великому кабінеті й той одразу ж ховає свої очі подалі. Тепер Осаму не просто не розуміє, він починає себе картати.

Як взагалі дійшло до цього? Чим він собі думав, коли цілував свого колегу?

Що із ним, зрештою, не так?

Чому йому сподобався Чюя? Або чому він думає, що той йому сподобався? У Чюї до неможливого бридкий характер, він понад усе цінує статус і вважав Дадзая нижчим просто тому, що той має нижче звання. Накахара грубий і манерний, різкий у висловлюваннях і, часом здавалося, дійсно ненавидить Осаму. Тепер, знаючи історію того, як ця ненависть з’явилася, Дадзай тим паче впевнений, що нічого не вийшло б.

Осаму в очах людей перш за все чудовисько, що власними руками надав обриси тій безглуздій війні і самому Цудзукі. Осаму став причиною того, чому Чюя взагалі в поліції. Осаму став причиною, чому Чюя повернувся до Йокогами через стільки років, бо якби Дадзай не пішов, то Морі ніколи б не загинув. Огаю було б достатньо лише вірності Осаму, аби придушити конфлікт із радою. Усього, що сталося до цього моменту, просто б не відбулося ніколи, якби не Осаму.

І Чюя це добре знав. Він мав усі права ненавидіти Дадзая.

А Осаму мав би ненавидіти його у відповідь, бо Чюя частина минулого, яке Дадзай так сильно хотів відрізнати від себе.

Але у пам’яті неминуче спливали хороші моменти і Осаму просто не мав іншого вибору, окрім як піти тонкою ниткою спогадів про те, як щось у ньому постійно зрушувалося та ламалося, коли Чюя, вічно напружений, злий і роздратований, ставав просто звичайним 26-річним молодим хлопцем, у якого ніби немає за плечима років керування злочинною організацією, що свого часу майже випалило в самому Осаму все людяне. У такі моменти Чюя ніби й ніколи не був зламаним, просто ховав світло подалі від хаосу довкола, аби його нічого не згасило. Дадзая це зачаровувало. Це було чимось таким, за чим можна було спостерігати вічність, як за горінням вогню, за течінням води, за поривами вітру. Потім він задумувався.

Спершу Дадзай думав, що Накахара не зламався під такою відповідальністю, бо просто ніколи не мав її у такій кількості, як Осаму. Набагато легше вірити в те, що людині просто більше пощастило, аби не усвідомлювати своєї власної слабкості. Та правда була такою ж страшною, як і неминучою. Чюя так банально і просто мав достатньо сили волі та принципів, аби самотужки зберегти в собі всі ці якості, котрі навіть у особі демона Морі Огая лишали його людиною, щоб самотужки витарувати собі шлях до поліції. Робити так багато добра, як він тільки може у такому становищі.

Осаму ж після того, як покінчив із внутрішньою війною за владу в Овець у 15 років, просто змирився і чомусь перестав пручатися.

У голові Дадзая зовсім не стояло питання як же Чюя це зміг. Що він зробив, аби попри все зберегти це чисте тяжіння до світла? Це було неважливо. Головним питанням було те… Чому ж Дадзай цього так і не зміг? Чому припинив боротися так швидко?

Не дивно, що Чюя міг його зневажати. Мав право. Дадзаю так просто вклали в руки цей шанс забути про Португай і почати жити нове життя без страху й обов’язків перед злочинним світом, а він не доклав до цього ніяких зусиль. Він просто був Асмодеєм, слабкістю якого скористалися. Чюя ж власними руками пробиває собі шлях на волю.

Дадзай вважає себе жалюгідним. Як Чюя міг його не зневажати, якщо Осаму сам себе ні в що не ставить?

Звісно ж. Це очевидно, що нічого б не вийшло.

То чому тоді так болить?

Осаму струхує головою, коли крокує коридором, ніби це допоможе викинути нав’язливі думки. Він має перестати думати про це з такого боку. Має думати не про те, що з ним не так, що Чюя відмовив, а, перш за все, чому це на краще. Якби цей зв’язок і мав би місце бути, то зник, як тільки розслідування б скінчилося – це як мінімум. Як максимум… Це зовсім кепський час для подібного. Дадзай утнув найгірше з того, що можливо було утнути, оступився, але йому дали раптовий шанс вирівнятися. Та мить слабкості могла зруйнувати геть усе, над чим вони працювали всі ці місяці. Він поліціянт і має обов’язки, вже потім особисті почуття. Повинен думати в першу чергу про роботу.

Так він робив усі ці 7 років. Так продовжить робити і надалі.

– Дадзаю?

Його плеча торкнулися й він злякано відсахнувся. Із думок його вирвали занадто різко, занадто раптово.

Чюя стояв перед ним із найбільш байдужим лицем, яке Дадзай тільки бачив за весь цей час.

– Є хвилина? – коротко питає Накахара. Дадзай на це може лише кивнути, зовсім відкидаючи думку про те, що Ацуші чекає на нього й варто було б відмовити. Всі висновки, зроблені ще хвилину тому, миттю вилетіли з голови, варто лиш Чюї було до нього знову заговорити. – Я хочу поговорити наодинці. В моєму кабінеті.

Дадзай помічає боковим зором Ацуші, що вийшов із нарадчої кімнати і вичікувально дивився на нього. Однак, завидівши Накахару, Накаджима з розумінням кивнув. Дадзай знав чим це загрожує, Ацуші точно завалить його питаннями. Але ця проблема не нагальна. Осаму може забути про неї лиш зайшовши у чюїв кабінет.

Коли вони опиняються всередині, то просто мовчать зо хвилину. Накахара явно не знає з чого почати, Дадзай же просто терпляче вичікує, не дозволяючи собі марних надій, але й не падаючи у відчай остаточно.

– Отже, – Чюя нарешті збирається з думками, – я хотів би усе прояснити. І, перш за все, вибачитись.

Павза після цих слів була настільки тривалою, що Дадзай не витримав та порушив тишу:

– За що?

– За… За втечу, – Чюя довго обдумував, намагався підібрати якомога правильніші формулювання, та що б він не говорив – воно однаково повільно розривало Дадзая на частини. – Я розгубився і не знав як вчинити правильно. Мені треба був час подумати, але я так грубо лишив тебе у незнанні…

– Давай без цієї манерності, Чює.

Дадзай насупився. Він міг із кришталевим спокоєм на лиці вислухати відмову, відразу, прокльони Чюї. Але йому було не до снаги чути виправдання. Дадзай зневажав себе за те, що зробив, але мінімальна самоповага ще досі лишалась при ньому.

– Добре, – Чюя погодився, ніби тільки й чекав на це дозволу. – Те, що сталося в оранжереї, повинно лишитися в оранжереї, – Накахара говорив з такою байдужістю і холодом в голосі, що цей діалог легко скидався на розмову детектива і жертви. Ніби між ними й не було цих місяців близького спілкування і бодай дружби. – Це було помилкою. Не лише твоєю, але й моєю. Імовірно, ти просто неправильно зрозумів моє ставлення до тебе.

– І яке ж воно? – Дадзай сам не зрозумів для чого спитав це. Це не було продуманим ходом, він не мав на меті якось збити Чюю з пантелику цим чи роздратувати. Він так банально просто хотів знати це.

Чюя відповів не одразу. З якусь хвилину він просто дивився на Дадзая із емоцією, яку тому так і не вдалося збагнути.

– Як до колеги, – Накахара промовив це настільки холодно, що Дадзай здригнувся. – Можливо як до приятеля. Але не більше. У нас спільний ворог, Дадзаю. Проте це ще не робить нас навіть друзями.

Чюя сів у своє крісло. Його очі були на рівень нижче, та все одно він дивився на Дадзая так, ніби той був мікроскопічним. Чюя зараз здавався Осаму незнайомцем. Людиною, яку він ніколи насправді не знав. Та раптом усвідомлення ударило його, мов струмом.

Дадзай знав цю людину і напрочуд дуже добре. Перед ним сидів детектив, що приїхав із столиці і заявив свої права на цю справу ще у перший день цього розслідування, маючи поліціянтів Йокогами і саму за багнюку під своєю ступнею.

Детектив, якого, Дадзай був чомусь упевнений, ніколи насправді не існувало.

– Я згоден, – Дадзай змушений заглушити шок, від якого похололо все у грудях. Видати це означало зараз похоронити себе. Тепер все зводилося до взаємної вигоди та підозріливого тимчасового союзу, навіть не до дружби, на яку Осаму так розраховував усі вихідні. – Не знаю, що на мене найшло. Певно варто частіше спілкуватися з кимось за межами роботи, – Осаму кепкує з цього, аби бодай трохи знизити напругу між ними. – Насправді я нічого не відчуваю до тебе. Навпаки радий, що ти за той вибрик з дуру не злишся.

– Добре, – Накахара зітхає із неприкритим полегшенням. – Я радий, що ми все уладили мирно і без скандалів на всю прокуратуру. Поповзли б чутки…

– Люди завжди пліткують, – Дадзай усміхається. – Як добре, що чутки дуже рідко виявляються правдою.

Чюя киває. Його плечі розслабляються і Накахара й сам починає легко всміхатися, чи то щиро, чи то просто з люб’язності. Хай би чим це не було, Дадзай більше не хоче за цим спостерігати.

– Багато справ, тож я піду, – він крокує до виходу й чомусь йому хочеться, аби Чюя спинив його, сказав, що просто пожартував і насправді не це мав на увазі. Та Накахара цього не робить, лиш втомлено видихає та киває. – Не буду тебе сьогодні тривожити. Бувай.

Осаму не чекає відповіді й одразу ж зникає за дверима.

Щойно Дадзай ступає крок у глиб прохолодного коридору прокуратури, усмішка повільно спадає з його лиця. Той вогник надії, що ще жеврів десь глибоко в його душі і хотів би вірити, що бодай якийсь шанс насправді є, зів’яв на очах.

Дадзай відчував щось гидке всередині. Щось, що зуділо нестерпним болем і що так сильно хотілося просто вирвати. Його ніби щойно розчавили, як жука, ніби скинули із багатоповерхівки. А Дадзай навіть не скривився й просто прийняв це як належне. Він був занадто гордий, аби показати наскільки принижено він почувається, коли від сорому насправді все всередині палало найсильнішим вогнем. Він навіть не міг зрозуміти за що саме йому настільки соромно: за поцілунок, за віру, що він мав бодай якийсь шанс, чи за те, що почав виправдовуватися?

Жодне із цього не було правдою. Дадзай знав відповідь щойно опинився в тому кабінеті.

Йому було соромно за саме сподівання про те, що він може відкритися і довірити свої почуття людині, життя якої зруйнував. Те саме, якби вовк розказав про свої душевні травми напівживому пошматованому від його пазурів зайцю.

Коли Дадзай нарешті вийшов надвір, то навіть не помітив Ацуші, котрий стояв прямо під головним входом і терпляче чекав на нього. Тільки тепер Осаму зрозумів наскільки сильно його хитало, коли Накаджимі довелося буквально підхоплювати його, аби той не впав.

– У вас усе гаразд? – звісно, що Ацуші спитав це. Не міг не спитати.

– Так, – і Дадзай не знайшов варіанту краще, ніж відповісти так. Скільки б не думав про те, що можливо варто таки хоч із кимось поділитися цим усім, він все одно скочувався до думки, що не має ніякого морального права.

Можливо Дадзай це заслужив.

– Мені просто треба подихати. Перегрівся. Сьогодні неймовірна спека, – Дадзай натягує усмішку на лице й це трохи заспокоює Ацуші, адже частково це дійсно було правдою. Та все ж це однаково не до кінця задовольнило усі його питання.

І Накаджима обирає довіритися пану Дадзаю, повірити, що той точно впорається. Нема ж навіть найменшого шансу, аби така людина, як він, не впоралася?

---

Дадзай малював якихось бісиків у зіпсованому звіті Йосано, просто аби хоч чимось зайняти руки і не думати ні про що, доки вони чекать на Акіко. Лікарка відчутно затримувалась із формуванням фінального звіту по дослідженню записки Арети і, на подив Осаму, це зайняло набагато більше часу, ніж він думав. Ацуші ж знайшов собі більш цікаве зайняття – переписувався з Гін, відволікаючи її від роботи, що було його найулюбленішою забавкою останнім часом. Акутагава однаково була не сильно й проти, тож, думає Дадзай, чим би дитя не тішилося.

Коли Акіко нарешті виходить зі свого кабінету, де стояла вся необхідна для роботи апаратура й ще один її робочий стіл, вона задоволено простягає Дадзаю стос документів.

– Ознайомся.

– Ніби я щось зрозумію в цих лікарських термінах, – байдуже промовляє Дадзай, та все ж підбирає папери. – Є щось цікаве?

– Так, – Акіко бере стілець із кутка кімнати і сідає перед Осаму. – Арета не думав, що по нього прийдуть так швидко, тому не лишив багато підказок. Але вони є. Це чудо, що цей звіт не забрали разом із розшифровкою, бо навіть його може бути достатньо для суду.

– Імовірно ті люди так само як і я не сильно розумілися на лікарських звітах, тому не зрозуміли його важливості, – продекламував Дадзай. – Їм же гірше.

– Еге ж, – Йосано погодилася, переводячи погляд на Ацуші, який ніби й не слухав. Гучно прочистивши горло, вона таки змусила його зніяковіло підняти очі й винувато усміхнутися, ховаючи телефон подалі в кишеню. – Після твоєї першої зустрічі з Аретою він надіслав нашому відділку посилку звичайною поштою. Схоже ти настільки його злякав, що він передав звіт про перший розтин і зразок ДНК, який знайшов під нігтями.

– Справді? – Дадзай здивувався. – Чому ти про це мені не сказала?

– Бо ти весь свій час проводив із Накахарою, довбню, – саркастично мовила Йосано, підколюючи. Дадзай хотів би обуритися, сказати, що вона та всі інші просто перебільшують, та запал роздратування вщух так же швидко, як і з’явився. Осаму просто опустив голову, мовчки приймаючи це, не маючи сил навіть щось сказати про це. – Звісно я не могла тобі про це сказати.

– І що там із ДНК під нігтями? – Ацуші застрибнув на сусідній стіл і ніби відчуваючи напругу Дадзая змінив тему.

– Гм, – Йосано на мить замовкла, обдумуючи формулювання. – Ну… Зразок, який досліджував Арета і описав у звіті, і зразок із-під нігтів з величезною імовірністю належать одній і тій же людині. Я попросила своїх друзів, які є експертами у дослідженні ДНК, їх порівняти і вони це підтвердили. Ба більше, навіть надали розлоге пояснення щодо власника цього зразка.

– Невже за ДНК можна визначити щось прикметне? – Накаджима щиро здивувався й Йосано самовдоволено кивнула, ніби тільки й чекала цього.

– Технологія розвинулася настільки, що ми можемо навіть вказати на приналежність до раси цієї людини, – Акіко закинула ногу на ногу, гордо пояснюючи. – І, до речі, людина, яку ви шукаєте, є японцем лише наполовину.

– Тобто? – тепер у діалог увімкнувся вже й сам Дадзай.

– Ну, я маю на увазі, вона, швидше за все, має якісь риси, що японцям та азіатам не притаманні. Наприклад, форма очей, веснянки, світлі очі, розовувата шкіра. Будь-що із цього.

– А точніше? – вичікувально запитав Дадзай, та Йосано знизала плечима.

– Це просто розшифровка дослідження Арети. Точніше там нічого немає, – Акіко тикнула пальцем у якесь місце в документі, ніби запрошуючи Осаму самому в цьому впевнетися. – Імовірно Арета просто не встиг.

– Але ж це точно не все, – Дадзай підозріло скинув бровою. – Ти б не кликала нас сюди, якби це було все, що ти знайшла. Могла б просто віддати записку із відповіддю від твоїх друзів.

– Правильно, – Акіко усміхнулася. – Бо це і не все. Поглянь на останні три папери з цього стосу. Це вже подарунок від мене.

Дадзай одразу ж став перебирати купку, доки не висмикнув щось потрібне. Ацуші подався уперед, намагаючись хоч трохи зазирнути й те, що Осаму знайшов і по чому зараз бігав очима, і ледь не впав. Йосано у передчутті схрестила на грудях руки й готувалася приймати похвалу.

– Дослідження родинної гілки? – з невірою промовив Дадзай, майже шоковано вирячиши очі.

– Абсолютно вірно, – Йосано кивнула на документ, пропонуючи читати далі. – Ми знайшли родичів убивці. Що правда, не в Японії,  а у Франції та Ірландії, хоча якась із гілок сім’ї вбивці дійсно виходить із Японії. Імовірно він на половину європеєць, наполовину японець.

– Ти геніальна, – серце Дадзая від щастя так швидко забилося, що він ледь не підскочив на місці. – Акіко, ти навіть не уявляєш наскільки сильно я обожнюю тебе.

– Знаю. Я єдина і неповторна, – Йосано промовила з неймовірною гордістю, та все ж не могла натішитися виду натхненних детективів перед нею.

– Це ж виходить, що усе сходиться, – Ацуші й сам не стримався й усміхнувся на всі 32 зуби й вичікувально подивився на Осаму, чекаючи побачити там схвалення. Та Дадзай просто оглядав далі документ. – Пане Дадзаю, Іоші ж наполовину француз! І дійсно має риси, які японцям не притаманні: розувату шкіру, світлі очі та ластовиння.

– Дійсно, його дядько був французом, що мігрував до Японії разом зі своїм братом, який був батьком Іоші, – підтвердив Дадзай.

– Лишилося тільки роздобути ДНК Іоші та перевірити цю підозру, – підвела риску Йосано. – Про перевірку я потурбуюся. З рештою впораєтеся?

– Легше сказати, аніж зробити, – запал Ацуші дещо стух, щойно він усвідомив хто саме буде цим займатися. – Арета вже раз спробував і чим це скінчилося?

– Я вірю, що ти впораєшся. Кожен детектив рано чи пізно має спробувати роздобути чуже ДНК найбільш непомітним способом, – Дадзай підбадьорливо постукав Ацуші по плечу, чи не вперше за весь цей час всміхаючись. – Усі через це проходять.

– Не думаю, що це наша найбільша проблема зараз, – зізнався Ацуші, опустивши погляд. – ДНК я роздобуду і можливо здобуду підтвердження, що Іоші побився із Морі і вбив його. Але чому?

– Бо мстився за смерть свого дядька.

– Це явно передумова, – захитав головою Ацуші. – Іоші співпрацює з Достоєвським. У росіянина з цього своя вигода, бо він протурав так шлях для своєї організації на західний берег Японії. Але яка ж у Іоші? Що такого йому запропонували, щоб він погодився вбити свого боса? Ще й наразити себе на небезпеку, адже вбивць своїх босів теж убивають, чи не так?

– Все правильно, – Дадзай кивнув. – І що ж тут тебе бентежить?

– Іоші майже все життя працював на організацію. Фактично сам брав участь у тому, аби розбудувати її. Якщо судити зі слів Накахари, Іоші був дуже вірним Португаю. Але якщо подивитися на все це саме з такого боку, то він мав щось особисте саме проти Морі, а не проти Португая. Чи не простіше було б перейти на бік ради директорів і скинути Огая, а потім уже поквитатися з ним, коли він би перестав бути його босом? Як не крути, це звучить логічніше.

– Добре, ти правильно мислиш, – Осаму терпляче вислухав, погоджуючись з усім. – А чи думав ти над тим, у якому стані був сам Морі? Як він почувався?

Що Ацуші, що Йосано здивовано кліпнули через таку різку зміну теми.

– Думав звісно.

– І що ти надумав?

– Ну, – Накаджима на секунду замовк, задумуючись, – у світлі подій останніх місяців свого життя, можна сказати, що йому було як ніколи кепсько. Гадаю, він міг навіть бути в депресії.

Дадзай знову кивнув на це, заохочуючи продовжувати.

– Мало хто дійсно лишався на його стороні, – голос Ацуші поволі става впевненіше. – Він важко реагував на кожну втрату по його бік барикад. Гадаю, якби доказів його вбивства не було так багато, то я б сміливо запропонував версію про із самогубством.

– Ти правильно мислиш, – Дадзай схилив голову на бік. – Морі був на грані. Якби ти був у подібній ситуації, то як би ти почувався? Опиши відчуття.

– Сумно, – хмикнув Ацуші. – Розчаровано, напружено, тривожно. Імовірно я б дуже мало спав і був би до страшного дратівливим. Не знаю, чи витримав би сам таке, хоча я звісно ще занадто молодий, аби повністю зрозуміти.

– Тепер тобі є над чим подумати, – Осаму відкинувся на спинку стільця.

Йосано вражено дивилася на Дадзая.

– Він завжди такий нестерпний, коли вчить тебе чогось? – спитала вона, з підозрою стишуючи голос і не вірячи, що перед нею дійсно сидить той самий Осаму, якого вона знала.

– Майже завжди, – розчаровано сказав Ацуші. – Він ніколи не дає конкретних відповідей.

– Може ти хоч поясниш як питання мотивації вашого підозрюваного та стану Морі взагалі пов’язані? – з надією в голосі запитала Йосано і Дадзай на диво для Накаджими відповів.

– Прямо пропорційно. Ви помиляєтеся, якщо вважаєте, що для того, аби вбити, завжди потрібна мотивація, – Осаму пояснив так просто, ніби це було майже очевидно. – Іноді буває так, що вбивство і є мотивацією до дій.

Акіко спершу спробувала бодай трохи усвідомити почуте і з’єднати це із реальними фактами зі справи, та все ж приречено знизала плечима.

– Я розумію, що ти хочеш навчити молодь працювати, але не сильно із цим загравайся. Це може закінчитися дуже погано – ти це і так знаєш.

– Авжеж, – погодився Дадзай. – Але інакше я просто не навчу Ацуші добре виконувати свою роботу. Я не геніальний, як Ранпо, і не поцілований богом у дупу з природженим чуттям інтуїції, як Кунікіда. Єдине, що я можу, це виховати в Ацуші гнучке мислення й уміння розуміти злочинців.

– Це занадто складно для мене, – Ацуші втомлено видихає. – Мені важко поставити себе на місце хворої потвори і зрозуміти як же вона опустилась до такого.

– Це простіше, ніж здається, – Дадзай сперся кулаком об стіл. – Саме сильні емоції штовхають людей коїти жахливе. Наприклад страх, ненависть, бажання. Під дією емоцій поняття правильного і неправильного в людини може розмиватися до невпізнаваності. Ти навіть не усвідомлюєш наскільки близько можеш підійти до цієї межі, поки дійсно над цим не задумаєшся.

– Те, що ви коїли, – це питання логічно випливало з цієї теми й Дадзай цілком свідомо чекав на нього, та Ацуші чомусь все одно почувався винуватим, ставлячи його, – ви вбивали, коли були Асмодеєм. Це ви теж робили під дією емоцій?

– Так, – Дадзай кинув це з незвичною для присутніх байдужістю. – Спершу через страх. Потім через відчай. Іноді через ненависть. Різне бувало. Але все зводилося саме до емоцій.

Ацуші наполегливо фіксував у пам’яті кожне слово, тихо продовжуючи слухати.

– Чим краще ти розумієш себе і свою реакцію на різні ситуації, які можуть викликати в тебе сильні емоції, тим легше тобі зрозуміти того, кого ти хочеш зловити. І можливі причини того, чому він це скоїв. Для цього часом треба знати не лише умови, в яких був злочинець, але й умови, в яких була жертва і які могли зіграти з нею злий жарт.

У кімнаті настільки тихо, що було чутно, як над підвалом хтось тупочеться і спілкується. Можна було розібрати навіть тихий приглушений звук машин надворі, як вони сигналять, як рушають, коли на світлофорі запалюється зелений, і як спиняються, коли горить червоний.

Дадзай не дає сповна перетравити Ацуші усе почути й весело всміхається.

– Повчань на сьогодні достатньо, а то твоя голова точно вибухне, – він тихо регоче, задоволено спостерігаючи на лиці Накаджими напруження від навали різних думок. – Щойно буде ордер, я відправлю запит до аеропорту. Питання декількох днів. Відповідь майже напевне прийде у другій половині якогось із днів, отже на нараді вона буде представлена лише на наступний день після того або через вихідні. Нам треба знати ту відповідь першими, щоб придумати як діяти, якщо там буде чиєсь ім’я. Впораєшся?

– Він прийде на офіційну пошту прокуратури? – на це питання від Ацуші Дадзай киває. – Тільки не говоріть, що потім по тому ще й звіт писати? – благально протягнув Ацуші, але Осаму на це просто легко всміхнувся, бо ж порадувати Накаджиму йому нічим. – Коли я вступав до поліцейської академі, то навіть не думав, що поліція це таке бюрократичне пекло. Я хотів шукати злочинців, а не тонути у звітах!

– Саме тому пан Фукудзава на мене постійно і злиться, – Ацуші на це тихо хихоче, – бо якби я документував усе так, як того вимагає статут, то я б просто не встигав за злочинцями при погоні – вносив би у звіт кожен проїжджений поворот за службовою машиною чи, боронь боже, чужою.

 

Ацуші домовився зустрітися з Гін і піти кудись пообідати, тож, щойно обговорення скінчилися, він кулею вилетів із підвалу і поспішив збиратися. Дадзай теж не хоче затримуватися. На нього вже чекає пан Фукудзава, якому необхідно доповісти усі їхні успіхи на поточний момент, аби той міг дати інтерв’ю газеті «Майнічі» про те, як просувається справа. Громадськість уже встигла частково втратити інтерес до розслідування, однак журналісти все одно не переставали докучати поліції. Дадзай теж міг би займатися цим і частково навіть повинен. Люди довіряють його імені і він мав би користуватися цим. Проте був категорично проти.

Нелюбов Дадзая до камер та журналістів була чимось таким, що просто неможливо було переламати. Якоюсь мірою Фукудзава розумів чому: нехай і пройшло багато часу, та писок Осаму все ще достатньо впізнаваний серед кримінальних кіл. Чим рідше він показується в газетах та новинах, тим краще їм усім. Єдиний раз, коли Дадзая таки був змушений самостійно давати якісь коментарі – того дня, коли Морі знайшли мертвим.

І це однаково закінчилося недобре.

Фукудзава розумів усе це, та це не означало, що його це не дратує. Для нього це зайва робота і він не зобов’язаний допомагати, тож Дадзай із щирої вдячності завжди займається підготовкою інформації для інтерв’ю Юкічі. Це він має зробити знову.

Та Йосано кличе його, не даючи зникнути за дверима.

– У тебе щось сталося? – з обличчя Акіко зникла будь-яка насмішка. Тепер вона виглядала стурбованою.

– Нічого. Дрібниці.

– Повернись сюди.

Дадзай спантеличений цим проханням, дивно дивиться на неї і не розуміє чи дійсно вона серйозно.

– Повернися, – Акіко повторює й Осаму нарешті слухається. Вона киває на стілець перед собою й Дадзай сідає на нього. – Розказуй.

– Мені нічого розказувати, – Осаму говорить з найбільшою байдужістю, яку тільки може виразити. Він не в тому стані, аби обговорювати це. Не з Йосано точно. Їй не треба знати, що в нього якісь проблеми. Сама думка про те, що Акіко може хвилюватися за нього, Дадзаю була нестерпною. Осаму натягнуто всміхається. – Все гаразд.

– Ти можеш будь-кого обдурити цією чарівливою усмішкою, та не мене, – її погляд настільки серйозний, що це починає лякати. – Осаму, я не ворог. Ти ж знаєш, що якщо тебе щось тривожить, то я завжди можу тебе вислухати.

– Акіко, я дійсно-

– Це стосується Накахари?

Точний і добре зважений удар. Від Йосано неможливо нічого приховати. Для неї Дадзай завжди був як відкрита книга. Проте Осаму отетерів від того, наскільки ж швидко вона про все здогадалася. Акіко озвучила цю здогадку без найменших сумнівів. Дадзай на мить задумався чи дійсно усе було так очевидно.

– З чого ти взяла? – він ще пробує скинутися на дурника. Факт існування проблеми він уже визнає, та не збирається зізнаватися, що до цього причетний Чюя. Йосано, на жаль, не купилась.

– Ти не заглядаєш у телефон, та й він сам мовчить, не тріщить від повідомлень, – вона почала перераховувати, – за весь час, доки ти пробув у моєму підвалі далеко від Накахари, ти його жодного разу так і не згадав, хоча ще тиждень тому не затикався. І, до всього того, ти зараз ніби дощова хмара. Ви посварились?

– Ні, – Дадзай відпирається із останніх сил. – Можливо мені набридло 24/7 бути із ним поруч і я вирішив нарешті приділити час роботі.

– Ти не вмієш брехати, – Йосано схрестила руки на грудях, відкинувшись на спинку свого крісла. – Настільки сильно не вмієш, що часом я задумуюся як ти взагалі міг бути кримінальним авторитетом такого рівня.

– Ми не сварились, – Дадзай продавлює своє. – Навпаки помирились.

– Але тебе цей мир не вдовольнив?

Осаму безпорадно бігає по чужому лицю й шукає бодай натяк на те, що Йосано просто пожаліє його і припине тиснути. Та вона була непохитною. Тут і зараз вимагала відповідей. І, зрештою, Дадзаю нічого не лишається, окрім як зізнатися.

– Я не знаю куди це все йде, – Осаму лиш сказавши це подумав, що було б непогано додати спершу контексту, однак Йосано і не вимагала його. Навряд вона хотіла, щоб Дадзай саме розповів їй усю хронологію того, що сталося в лісі розбитих сосен та оранжереї. Їй треба було знати що саме Осаму так ранить. – Мене лякає це. Наші з Чюєю стосунки з кожним днем ставали все менш зрозумілі мені. Але після того, як ми поїхали до того клятого лісу, я взагалі перестав розуміти що між нами відбувається.

Йосано підняла брову, не розуміючи про що саме мова, проте вирішила промовчити і не перебивати. Дадзай стримувався, але говорив дедалі швидше.

– Ми… Я… Я поцілував його, – очі Акіко округлились. – І він ніби як відповів. Мені почало здаватися, що все це взаємно, але… Сьогодні він сказав, що хотів би, аби ми лишилися просто колегами.

Рот Акіко то відкривався, то закривався від шоку. Вона хотіла багато чого сказати і водночас сказати було нічого. Декілька хвилин Йосано просто перетравлювала почуте, намагаючись усвідомити кожне слово, яке зараз почула.

– Тобто чекай, тобто ти…?

– Так. Так, я блять закохався у бісового Накахару Чюю і я тепер не знаю що і з цим робити.

Минуло ще декілька напружених хвилин, доки Акіко заговорила знову.

– Що в цьому поганого? – вона не знала чи доречно буде зараз усміхнутися, адже вона точно знала, що Дадзай ніколи до цього раніше не закохувався, і це для нього перший раз. – Вірніше, що саме тебе лякає?

Дадзай не знав що на це відповісти, міг лиш задумливо опустити очі.

– Якщо Накахара не прийняв твої почуття, то в цьому немає нічого страшного, – вона підбадьорливо поплескала його по плечу. – Ви можете лишитися друзями і це набагато краще, ніж нічого. Перше кохання… Чудове відчуття. Але так буває, що навіть воно може бути нерозділеним.

– Зі мною щось не так.

– Це не обов’язково означає, що з тобою щось не так, – Акіко пхикнула, але по доброму, пригладжуючи чуже хвилясте волосся. – Ти один із найкращих та найтурботливіших людей, яких я коли-небудь зустрічала. Ти однозначно заслуговуєш на любов і точно матимеш її, – тепер вона куйовдить волосся Дадзая, бо знає, що його це заспокоює. Завжди заспокоювало.

– Він навряд хоче лишитися зі мною друзями після цього, – Осаму зажурено зітхає. – Говорив так холодно і байдуже, ніби ненавидить мене.

– Виключно його проблеми, – Йосано підвелася зі свого крісла, аби обійти стіл та обійняти Дадзая зі спини. Її коротке волосся приємно залоскотало шию і той не стримався, аби не усміхнутися. – Нерозділена любов це завжди боляче, Осаму. Але без цього ніяк. Навіть якщо він уже не захоче з тобою спілкуватися та проводити час, як раніше, пам’ятай не цей розлад із ним. Пам’ятай час, коли вам дійсно було весело разом.

Дадзай кладе свою руку на чужу й гладить її великим пальцем. Він може визнати, що так йому дійсно трохи спокійніше.

– Пам’ятаєш, як ми із тобою познайомилися? – Акіко говорить захоплено. – Це була напевно найхолодніша зима в моєму житті. І Морі привів тебе до мене через величезний синець на спині. Наказав дати оцінку гематомі і прописати ліки, коротше потренуватися на тобі. Він хотів, аби я стала підпільною лікаркою, а заодно і його шпигункою, пам’ятаєш? – Дадзай киває. – Це було так давно, що я майже і забула.

– Тільки Морі тоді не сказав, що творцем тієї гематоми був він сам, – Осаму всміхався, та голос його був сповнений нотками сумної ностальгії про жахливі часи, котрі через призму дитинства здавалися хорошими. – Він так карав мене щоразу, коли я тікав із дому й тинявся з Аратані містом в пошуках пригод.

– Так, ти частенько бував у мене з того часу і я дуже добре відточила на тобі навички надання першої допомоги, – Йосано закрила очі, малюючи в уяві ці спогади. – Ти знову і знову приносив нові травми найрізнішої серйозності, але тримався при цьому настільки гордо, що жоден дорослий не спромігся би на таке. Хотів здаватися сильним.

– І ніколи не плакав.

– Так, і ти ніколи не плакав, якби боляче не було, – тиху радість на лиці Акіко порушує спогад, який не мав би ніколи виринати. – Я бачила, щоб ти плакав, лише один раз. У день…

– Коли Одасаку нестало.

Вони мовчали. Жоден не мав чого додати. Вони просто поринули кожен у свої думки і тихо ширяли в них, не виголошуючи їх у голос. Дадзай згадував ті дні зі свого боку, Йосано зі свого. До цього вони не наважувалися говорити про них, обравши просто лишити ці спогади позаду, там, у старому житті, якого, вони намагалися вдавати, ніколи не існувало.

– Ти найсильніша людина з усіх, кого я знаю.

Лиш це спромоглася сказати Йосано, стиснувши Дадзая в обіймах сильніше.

Осаму вважав, що Акіко набагато сильніше.

Її історія більш туманна, ніж дадзаєва, і вона ніколи не бажала її розповідати. Не тому, що їй боляче, ні. Йосано обрала лишити її позаду, так, ніби її минуле до зустрічі із Осаму просто не має значення. Не має над нею більше влади. Все, в чому Дадзай був певен, це те, що Акіко з дитинства була ученицею Морі, мала успадкувати його лікарську практику й за сумісництвом мала стати його шпигункою. Підпільні лікарі завжди були найкращими шпигунами, однак їхню вірність було завоювати так само важко, як і втримати в купі величезну організацію.

Морі вирішив виростити свою власну.

Огай і сам починав, як шпигун. Неймовірно обдарований лікар і такий же обдарований мафіозі. Морі завжди мав дві сторони й Дадзай та Йосано мали їх успадкувати, не важливо чого насправді вони там бажали. Морі хотів, аби в майбутньому вони працювали разом, тож із самого дитинства намагався побудувати між ними дружні стосунки. На жаль, він і гадки не мав, що через це одного дня він втратить не одного спадкоємця його починань, а одразу двох.

Морі намагався виховати у них непорушних союзників, що триматимуть його імперію купи. А виховав брата і сестру, які разом від цієї імперії втекли.

– У тебе все ще буде, Дадзаю. Світ на Чюї не закінчується. Ти обов’язково закохаєшся в когось знову.

– Це все однаково не скінчилося б добре, – Дадзай зрештою погоджується, зітхаючи. – Не має жодної можливості, щоб це завершилося хепі ендом.

– Добре, що ти це усвідомлюєш, – Осаму настільки тепло в цих обіймах, що він лиш зараз зрозумів наскільки скучив за ними. – Усе буде добре. Обіцяю.

---

Говорячи з Чюєю в його кабінеті про те, що сталося в оранжереї, Дадзай навіть не думав про те, що це буде їхня остання розмова сам-на-сам.

Минув уже тиждень, яко вони майже перестали спілкуватися. Жодного слова, жодного навіть погляду в бік один одного. Чюя вдає, ніби його не існує. Все так само тихо працює у своєму кабінеті, звітується нагору, доповідає, що справа просувається добре і без зайвих ускладнень, що у йокогамських поліціянтів нарешті з’явилися перші версії. Для всього цього Чюя лиш іноді звертається до Дадзая, просить передати затверджені паном Фукудзавою звіти, часом щось уточнює, якщо почерк незрозумілий, часом подає голос на нарадах і, як і раніше, дає ідеї того, куди ж розслідуванню рухатися далі, якщо нитка із Астаротом обірвалася. Саме Накахара запропонував віднайти бодай ту телефонну будку, з якої той телефонував – він чомусь певен, що це було саме будка.

На цьому комунікація Дадзая та Чюї закінчувалась.

Осаму чимдуж відганяє ці думки від себе, з головою занурюючись у роботу. Накахара його уникає так сильно, що Дадзай просто катує себе спробами вдумуватися в це, не гадати про причини. Байдуже. Це вибір Чюї і Осаму має його поважати.

Та це все одно не означає, що йому так легко про це забути.

Дадзай намагається дослухатися до порад Йосано і просто примиритися з цим. З часом стане легше. А доти йому варто намагатися з усіх сил забити свою голову чимось іншим. Наприклад, мільйонами звітів, які він до цього просто не мав часу заповнювати. Доти Дадзай навіть не усвідомлював яку колосальну роботу пророблював Танідзакі, коли брав на себе цю відповідальність. Тепер же Осаму нарешті може відплатити тому тим самим, по-максимуму намагаючись полегшити тому роботу. Усе, аби просто ні про що не думати.

І заповнити ту діру, яка утворилася в його житті.

Доти Дадзай навіть не усвідомлював наскільки насправді багато часу він проводив із Чюєю. Тепер життя здається таким порожнім, що Осаму не розуміє як узагалі жив до цього. Як мирився із цим? Життя, у якому постійно був Чюя, стало настільки звичним, що Дадзай лише через тиждень після того, як усе припинилося, нарешті перестав перевіряти телефон в очікуванні нових повідомлень. Обідає в кафе Акутагава він тепер теж сам. Це настільки вразило сиблінгів Акутагава, що навіть Рюноске не стримався і з щирою цікавістю запитав чому Дадзай і його «друг-карлик» перестали приходити разом. Осаму віджартовувався, мовляв у них різні графіки.

Та знання того, що Чюя спеціально обирає інший час, аби не перетнутися з Дадзаєм у кафе Акутагава, різонуло по серцю болючіше, ніж Осаму думав.

Дадзай крокує на свою невелику кухню, аби приготувати кави. Сьогодні він знову буде сидіти до пізна. Паралельно він переслуховує запис голосової пошти від ради директорів, які перевіряли деякі моменти минулого Іоші за проханням Дадзая. Голос Ібусе Масудзі був тривожним. За його словами, вони знайшли підозрілу активність у бухгалтерії Португая. Іоші виводив кошти зі свого рахунку. Швидко і великими сумами, ніби він дійсно готувався до втечі. До заявленої Астаротом дати лишалося трохи менше місяця.

Наливши до своєї кружки окропу, Дадзай почав мішати її вміст чайною ложкою, допомагаючи каві швидше розчинитися. Він хоче поставити запис на павзу і записати найважливіше з почутого на випадковий листок на столі ручкою, котру Осаму останнім часом зовсім не випускає із рук. Та й вся його квартира вже майже цілий тиждень повністю заповнена різними паперами. Деякі з них важливі, а на деяких Дадзай малює різних бісиків, коли робить перерву від роботи.

Раптом у вхідні двері стукають. Дадзай щойно хотів зробити ковток зі своєї кружки.

Лиш за хвилину стукоту Осам усвідомлює, що йому дійсно не чується. Він кидає короткий погляд на годинник на стіні. Майже 1 ночі. Ніч із п’ятниці на суботу. Хто б це міг бути?

Дадзай невпевнено крокує до дверей і будує версії. Ацуші? Він якраз мав би перевірити відповідь від аеропорту і повідомити Осаму чи є там щось прикметне. Дадзай подумав краще і дійшов висновку, що навряд. Ацуші б почекав як мінімум до ранку, він би не став заявлятися до Осаму посеред ночі, хай би що там важливого не було. Кунікіда? Можливо Текеко нарешті перейшла від погроз до дій і вигнала Доппо із дому, тож він вирішив попросити Дадзая заночувати у нього.

Осаму на щастя взяв із собою телефон. Він кинув короткий погляд на екран телефону, але жодних повідомлень там не було. Якби щось сталося, то Кунікіда б написав йому.

Може Йосано?

Не має сенсу робити ще здогадки, адже Дадзай уже перед дверима. Завбачливо дивиться у вічко, чекає побачити там будь-кого.

Але не його.

Осаму не задумуючись відкриває двері. Чюя дивиться на нього з тією самою емоцією, яку Дадзаю так і не вдалося розгадати.

– Можна?

– Звісно.

Дадзай пропускає Накахару всередину, помічаючи, що той прийшов із сумкою на плечі. Явно якісь документи. Чюя ніяково пробігся поглядом по безладу довкола, а потім повернувся до Осаму знову.

– Працюєш?

– Ага.

– Ясно, – голос Чюї був дивною сумішшю смутку та розгублення. Ніби він сам до кінця не розумів що тут робить. Ніби це хтось інший захопив його тіло і привів сюди.

– У тебе щось сталося? – Дадзаю нічого не лишається, окрім як спитати це. Чюя зам’явся, не знаючи з чого почати.

– Ні… Тобто так, – Накахара дістає відкриває сумку і Дадзай розуміє, що виявився правим, – там дійсно був стос паперів. – Після всього, що ти сказав, я вирішив самотужки перевірити можливу вигоду Іоші в смерті Морі і знайшов деякі неточності в твоїй версії. Але… Боюся я надто упереджений до цієї справи, тож мені потрібен погляд когось іншого, – наостанок Чюя ніби спеціально наголосив: – Мені більше нікого попросити.

– Що там?

– Мої нотатки, – Накахара невпевнено простягає папери. – Проглянь їх. Мені потрібна твоя думка.

– Ти міг би почекати до понеділка, – Осаму цілком справедливо зауважує.

– Я б не витримав до понеділка.

Вигляд Чюї був пригніченим. Настільки розбитим Накахару Дадзай ще ніколи не бачив. Очі тьмяні і нервово бігають по підлозі, плечі осунулися, а сам Чюя був блідим, ніби смерть. Накахара мучився. Дадзай не міг зробити з собою нічого, окрім як просто змилуватися.

– Добре. Збирай свої нотатки до купи й проходь, – Осаму киває в бік вітальні. – Розкажеш усе сам.

Чюя киває й роззувається, а потім іде повільним кроком углиб квартири.

– Можеш сісти за стіл, якщо так тобі буде зручніше, – Дадзай у свою чергу повернувся на кухню. – Будеш кави?

– Був би не проти.

У вітальню Дадзай повертається за 5 хвилин із двома чашками та стосом своїх документів у себе під пахвою, а потім настільки обережно розставляє все по столу, наскільки дозволяє загальний гармидер на ньому із різних звітів, особових справ, тек та інших паперів.

– То що там? – Осаму сідає на стілець неподалік Чюї.

– Я… Думав яку роль тут міг відіграти ланцюжок Морі. Чому саме ця річ? – Накахара почав хрипло. Від втоми у нього сідав голос. – Ланцюжок насправді був подарунком пана Такритеї. Мало хто впринципі знав про його існування, бо Морі завжди ховав його під одягом.

– Це був його улюблений ланцюжок, – Дадзай погодився, опісля перепрошуючи за те, що перебив. Чюя продовжує.

– Мене здивувало чому Достоєвський вирішив брати не годинник і не кільце у Морі. Це найбільш легкодоступні елементи його одягу. З якоїсь причини він узяв саме ланцюжок. Забрати подарунок трагічно загиблого родича виглядає як акт високої помсти, чи не так?

– І?

– Але, знаючи Іоші, він би не віддав цей ланцюжок нікому, а лишив би собі на пам’ять про дядька.

– Притягнуто за вуха.

Відповідь була настільки різкою, що якби не втома, то Чюя б одразу ж спалахнув гнівом. Та розуміння одразу ж знаходить його: він прийшов сюди не за цим. Чюя попросив у Дадзая критики і не має обурюватися за чесність. Накахара зітхає.

– Я не упереджений, – Дадзай нагадує. – З Іоші я майже ніколи не спілкувався особисто, тому я можу мислити тверезо. А ти ні.

Дадзай робить ковток кави, відкинувшись на спинку стільця.

– Тут рада дещо нарила. Гадаю тобі було б цікаво це почути.

Осаму вмикає запис голосової пошти й дозволяє Чюї прослухати його повністю. Накахара не знає як реагувати на це чи бодай що сказати. Слова не в’язалися у речення.

– Він дійсно продав свою квартиру в Сінагаві в Токіо, я це вже перевірив, – додав Дадзай до слів Масудзі, коли запис закінчився. – На це може бути будь-яке пояснення, але навіть директори вважають, що великі керівники так роблять лиш тоді, коли запахло смаженим. Це все поганий знак, Накахаро.

Накахара.

Він вперше за такий довгий час назвав його не по імені.

Дадзай думає, що Чюя має бути йому вдячний за це. Та він здивовано здригується. Чути від Осаму звертання на прізвище для нього було так само дивно, як і для нього самого. Та урвище між ними уже достатньо широке, аби ніхто з них не пробував його переступити.

Чюя не говорить нічого. Немає чого сказати. Це майже очевидно, що усе вирішить та сама відповідь із аеропорта. Якщо там буде ім’я Іоші, то справу можна уже вважати закритою.

– Що з білетами?

– Аеропорт мав уже надіслати відповідь. Перевіримо в понеділок.

– Якщ ім’я Іоші там буде, – Накахара мовить тихо, ніби уже частково змирився із тим, як усе скінчиться, – перш ніж його затримають, я б хотів поговорити із ним сам-на-сам. Я хочу відповідей.

– Вони будуть.

– Хочу почути їх від нього, – голос Чюї здригнувся і миттю вся його напущена маска спокою осипалася, оголюючи повний відчай. – Я не розумію… Чому. Навіщо він це зробив?

– Але ж ти теж не горюєш за Морі, чи не так? – Дадзай схиляє голову на бік, намагаючись триматися байдужим. – Чому тебе так шокує, що Іоші зробив те, що вже давно мав хтось зробити?

– Мене вражає не вбивство Морі. Мені насправді на це взагалі байдуже, – Накахара на грані істерики. – Мене вражає те, на що він був готовий піти, аби приховати це. Так багато людей загинуло, Дадзаю. Людей. Не лише бандитів чи закоренілих злочинців, а звичайних людей, що просто жили. Стільки трагедій… Якби ж він від самого початку зізнався, ми б щось придумали. Щось більш просте і більш легке, що не вбило б і не покалічило б стільки людей. Друзів і ворогів, – Накахара ледь починає задихатися. – Скільки б я не думав про це, то все не можу зрозуміти що можна було б зробити інакше. Як цього можна було уникнути?

Дадзай більше не може вдавати. Чюя говорить так швидко й дихає так важко, що Осаму просто не стає сил це терпіти із нейтральним виразом обличчя. Він підсуває свій стілець ближче, майже впритул, аби взяти Накахару за руку. Дадзай не думає, що Чюя може відсахнутися і що вони більше не в тому статусі, аби Накахара дозволяв це. Осаму лиш робить те, що розуміє точно є правильним.

– Чює, – раптове знайоме звертання трохи приводить Накахару до тями, – чи точно в Іоші справа?

Чюя не розуміє що це означає. Він дивно вдивляється то на чужу руку, що міцно стискає його власну, то на стурбовані темні очі.

– Я тут, Чює, – Дадзай нагадує, як і завжди, що Накахара не сам. Що світ довкола реальний і він не тоне. Що кімната ця матеріальна і що Чюя в безпеці. Це все те, що Накахара схильний забувати, і те, про що Дадзай нагадує, коли той губиться. – Я вислухаю тебе. Просто не мовчи.

Чюя виглядає безпорадним. Бігає очима по стривоженому дадзаєвому лицю. Він намагається дібрати слова, зібрати думки до купи і висловити їх, продовжити говорити, аби ця ненависна тиша, від якої він тікав, не з’являлася тут і знову. Тепло Дадзаєвої руки поволі повертало Накахару на землю. Хай би там що Чюя не говорив, його це дійсно заспокоювало. Потьмянілий розумі поволі яснішав.

– Я просто… Я не знаю що робити, – видихнув тремтливим голосом Чюя. – Я почуваюся як на мінному полі. Куди не ступлю – неодмінно вибухну.

– Якщо ти точно знаєш, що вибухнеш, то яка різниця як? – Дадзай м’яко всміхається, погладжуючи великим пальцем по чужій руці. – У такому разі краще вибухнути красиво і так, щоб усім запам’яталося. Принаймні ти будеш щасливим.

Чюя вражено кліпнув на це, не знаючи що й відповісти, та зрештою з нього виривається нестримний сміх.

– Більш абсурдних слів я ніколи не чув.

– Всього лиш спробував сказати щось таке ж красиве й філософське, як щоразу ти вигадуєш.

Лиш зараз Чюя усвідомлює в повній мірі наскільки міцно Дадзай стискає його руку і як близько насправді він сидить. По мірі того, як Накахарі ставало краще, це починало його все більше бентежити.

Навряд чи у цій дії був якийсь підтекст – Чюя якоюсь частиною себе це розумів. Дадзай любить вторгуватися у чужий особистий простір, особливо якщо він намагався дати Накахарі комфорт, аби заспокоїти.

Та Чюя навіть забув як дихати.

Він почувався на тому стільці зовсім крихітним, коли Дадзай ледь не притискався до нього – настільки був близько. Осаму дивився на Чюю в очікуванні, доки тому нарешті полегшає. Навіть почав дещо нудьгувати, поки Накахара в цей час безпорадно дивився куди завгодно на чужому лиці, але не на темні очі. Але зрештою, швидше випадково, ніж спеціально, Дадзай нарешті таки ловить чужий погляд. Лиш зараз йому прийшло усвідомлення: дідько, як же це виглядає зі сторони! А вони не так давно домовилися, що все, що було в лісі, було жахливою помилкою і їм краще лишитися друзями. Щойно Осаму хоче ніяково вибачитися, відпустити чужу руку й відступити на крок назад…

– Якщо вже красиво вибухати…

Чюя притягує його до себе і цілує.

Різко, спрагло, жадібно впивається у чужі губи, ніби він дійсно прикладав титанічні зусилля, аби стримувати себе. Та все ж Накахара програв. Самому ж собі.

Кисню катастрофічно не вистачає і лиш зараз Чюя згадує, що потрібно дихати. Та від цього такого жаданого, як він лиш зараз зрозумів, цілунку просто пішла обертом голова. І Чюя заглиблює поцілунок, тягнучи за комір чужої сорочки на себе сильніше і зовсім не зустрічаючи спротиву. Дадзай геть розгублений, на силу висить на власних руках та не наважується навіть поворухнутися, з острахом зустрічаючи чужі губи власними і боїться відповісти, ніби це якась перевірка, якийсь підлий тест зірветься він чи ні, піддасться своїм відчуттям і почуттям чи ні. Але Чюя врешті приходить у себе й полегшує захват. Тепер його рухи ніжні. Пальці, обережні і турботливі, завертають чужу темну хвильку волосся за вухо й заспокійливо поглажують рум’яну щоку. І Дадзай довіряє себе. Не вірить, та торкається чюєвого лиця й волосся – такого ніжного і приємного на дотик. Тепер він і сам відповідає на цей цілунок, зовсім втрачаючи сенс і суть усього, що їх двох оточує. Зараз має сенс лише Чюя перед ним.

Тільки Чюя.

Почуття затьмарюють будь-який здоровий і нездоровий глузд. Накахара відчуває різке бажання торкнутися чужої шиї, грудей, плечей і кожного сантиметру рук. Та після здавалося цілої вічності і короткої миті у такому положенн продовжувати Дадзаю важко. Тож він не задумуючись легко підіймає Чюю зі стільця й всаджує прямо на стіл, постаючи між його ніг. Накахара не опирається й тепер тільки усім тілом притискається до Осаму. Йому мало, критично мало Дадзая. У цей момент і просто зараз Чюя хоче повністю насититися ним, дослідити його всього і цілком, розчинитися в ньому, ніби завтра точно настане кінець світу і якщо не цього разу, то більше ніколи. Чюя обіймає його й притягує ще ближче до себе, відчуваючи, як увесь світ довкола стає гарячішим умить. Тепер він не церемониться і зухвало розстібає чужу сорочку, аби залізти під неї холодними руками. Шкіра Дадзая здригається та це лиш те, що змусило щось у його животі поплавитися сильніше. Тіло реагує миттєво й лине до чужового у відповідь. Волосся Чюї одразу ж було розпущене, ніби ця гумка на ньому завжди до чортів злила Дадзая.

Папери зайві. Ця бісова робота зайва і вони скидають усе зі столу геть, навіть чашки з кавою. Воно лиш заважає. Відволікає. Будь-коли будь-де в інший час, але не сьогодні.

Руки Чюї зустрічають бинти на чужих грудях – те, про що він боявся говорити і що боявся згадувати. Звісно ж Накахара знав походження тих ран, що під ними ховалися. Та ця тема була чимось настільки святим, настільки крихким і болючим, що навіть коли вони зустрілися вперше за 8 років тоді, у філіалі, Чюя поставив собі внутрішню заборону навіть хоч якось подумати лихо в той бік. Накахарівські руки відсмикуються, ніби ошпарені, та Дадзай обережно повертає їх назад, власними пальцями відтягуючи і послаблюючи бинти.

Він довіряє. І це стає для Чюї нагородою більше за будь-які земні і неземні блага. Дадзай довіряє йому бинти і те, що під ними.

За бинтами Дадзай ховав не лише рани.

Між білих тканинних стрічок ховалася пошарпана побита душа.

І Чюя нетерпляче їх стягує, ковзаючи пальцями по тонким і товстим лініям шрамів. А потім торкається до них і вологими губами, мліючи від жару чужої шкіри. Дадзай не може стримати тихих зітхань, але миттю знаходить заняття рукам, гуляючи по торсу Чюї під футболкою. Напруга зростає і в серцебитті, і внизу, і навіть на кінчиках пальців, тож Осаму стає різкіше. Він зрештою стягує зовсім такий дратуючий одяг з чужого тіла і знову занурюється у тривкий поцілунок зі смаком м’ятних цукерок і чюєвих сигарет.

І Чюя вирішує, що прелюдій із них досить.

Він відсторонюється і ледь витримує на собі ображений погляд Дадзая, аби стягнути із себе штани і розстібнути чужі. Осаму ж миттю ловить хвилю й допомагає, опісля проходячись доріжкою цілунків по всьому животу Накахари. Тепер намагається стриматися уже Чюя й остаточно програє цьому, коли Дадзай починає прогулянку пальцями по чутливих боках і де лишає зрештою найбільше темних слідів, увійшовши у смак від тихих стогонів Чюї.

Накахара гладить чуже волосся, намагаючись не забутися в цих гарячих дотиках у холодній квартирі зовсім, та просто вимагає продовження.

Чюя непідготовлений – якби знав, що все так станеться, то зробив би це впершу чергу. Та Дадзай тільки радий допомогти й лиш просить Накахару повністю йому довіритися. І Чюя робить це, поклавши голову Осаму на плече і намагаючись розслабитися якомога сильніше. Дадзай обережний і уважний настільки, наскільки це можливо. Діє так, ніби робив це уже сотні, якщо не тисячі разів, і Чюя просто не може нічого, окрім як обм’якнути в чужих руках. У будь-які моменти болю Дадзай ловить губи Накахари і відволікає так старанно, що той навіть не помічає, як більша частина найнеприємнішого процесу позаду. Паралельно Осаму погладжує чужі боки і насолоджується видовищем, упиваючись кожним нерівним стогоном, що виривається із Чюї після цього. Це краще за алкоголь і за цигарки – чути, як таке жадане тіло під ним відгукується на кожен поривчастий дотик.

Коли Чюї стає зовсім не боляче, а з рук на дадзаєвих плечах зникають навіть ті натяки на напругу, що були в знервованих пальцях, то двоє лиш зараз розуміють наскільки сильно насправді цього хотіли. Дадзай врешті обережно входить, намагаючись стримуватися і сильно не насідати, Накахара неймовірно цьому вдячний. Коли Осаму повністю опиняється в Чюї, то тому потрібен ще деякий час, аби звикнути до нових відчуттів. Обоє важко ковтають повітря, обом неймовірно нетерпиться як можна скоріше почати, та вони розуміють, що від цього залежить те, як усе пройде. Та, зрештою, Чюя дає сигнал. І Дадзай починає повільно рухатися, прислухаючись до кожного накахарівського зітхання, аби могти вчасно зупинитися. Осаму і сам починає ледь не задихатися від емоцій, та його збитий видих ловлять у цілунок ненаситні губи. Здавалося, тепер черга Чюї заспокоювати і пестити Дадзая.

Осаму нарешті прискорюється, додаючи рухам більшої рішучості, і Чюя не може стриматися, та задоволено стогне, дряпаючи чужу спину. Кисню так по-зрадницьки не вистачає і вони обидвоє захлинаються у цьому моменті, уважно дивлячись один одному в потьмянілі в напівтемряві очі. Дадзай хоче відчувати його в повній мірі. Ловить чужі губи й одразу заглиблюється в поцілунку, доки з Чюї вириваються тихі схлипи. Осаму притискає його до себе й гладить чужі плечі, заспокоює, не дає губитися йому, хоча швидше не дає губитися собі. Він хоче пам’ятати цей момент усе життя. Хоче зафіксувати кожну секунду. Нічого більше не має значення. Лише цей момент.

Дадзай закінчує першим. За ним, за декілька секунд після невеликої допомоги з боку Осаму, закінчує і Чюя. Вони важко дихають один одному в шиї, намагаючись усвідомити що щойно зробили. Шляху назад більше немає. Вони вже переступали межу, але потім переступили її ще раз. Чюя знову цілує його, ніби цього ще недостатньо. Притискається так, ніби боїться, аби ця мить закінчилася. Їм обом хочеться лишатися в цих стінах трохи довше. Трохи довше не думати про обов’язки і про завдання.

Вони тримаються за руки, коли ступають по розкиданих по підлозі паперах і облитому кавою килимі. Дадзай бачить перед собою лише щасливе чюєве лице і розуміє наскільки насправді ці дрібниці неважливі. Осаму стискає руку сильніше.

Вони проходять у спальню і падають на ліжко, миттю знову притискаючись один до одного. Ця темрява така затишна і приємна. Так їм обом легше протиставляти себе світу за цими дверима, як яскравому світлу в коридорі. Літні ночі у Йокогамі часом бувають такими холодними.

Та Дадзаю чи не вперше у житті настільки тепло.

 

---

– Перепрошую? – Ацуші стукає у віконце до пристаркуватої жіночки, що збирала речі, аби завершити зміну. Вона була комендатнткою.

– Чого треба? – бабуся була явно незадоволена тому, що її спокій потривожили. Вона ось-ось мала вимикати світло у своїй кімнатці й замикати турнікети.

– Я мав забрати в кабінеті прокурора важливі документи, але вдень не встиг цього зробити, – Накаджима намагався виглядати якомога більш присоромленим та ніяковим – це йому поки вдавалося. – Чи не могли б ви дати мені ключі? Я швидко.

– Приходь у понеділок, хлопче.

– Ну будь ласка, – заблагав Ацуші, дістаючи із кишені шоколадку, котру купив у магазині, що вже зачинявся, аби просунути її під віконцем до комендантки. Вона скептично оглянула дарунок. – Це вперше і востаннє.

Павза була настільки затяжною, що Ацуші вже почав змирюватися з тим, що його пошлють до біса.

– Ну добре, – невдоволено просичала бабця, забираючи шоколадку й замість неї проштовхуючи під віконцем зв’язку ключів. – У тебе 10 хвилин. Інакше залишишся тут замкнутим.

– Зрозумів.

Ацуші не чекав більше і хвилини. Одразу ж промайнув через ще увімкнутий турнікет і покрокував темним коридором.

Зрештою, він сам винен, що до цього дійшло. Ацуші надто загулявся з Гін, зовсім забувши, що мав би перевірити відповідь від аеропорту. По коридору луною тільки й були чути, як комендатнка приглушено й дуже роздратовано жалілася комусь по телефону, що знову якесь мале щеня, яке геть не має базового розуміння відповідальності попри професію, яку обрало, змушує її сидіти на роботі довше, ніж вона мала б.

Коридори такі незвично тихі і порожні, що Ацуші стає навіть трохи моторошно. Він добре чює власні кроки, котрі почали відлунням заглушати уже геть далекий голос комендантки. Не вистачає тільки перекотиполя. Потрібний кабінет з’являється за рогом досить швидко й Ацуші миттю припадає до замка, успішно його відмикаючи.

Кабінет прокурора досить широкий. Його головний стіл пустий, коли потрібний Ацуші комп’ютер стоїть під стінкою, дещо подалі, ніби прокурор геть не визнавав цієї новомодної техніки. Оцінити ж решту оздоблення Ацуші не міг просто через повну темряву. Світло він вирішив не вмикати. Це зайве. Сяйва екрана комп’ютера цілком достатньо для Накаджими й він миттю втуплюється поглядом у нього, відкриваючи потрібні вкладки й шукаючи електронну пошту.

Потрібний лист був одним із перших.

Щойно Ацуші відкрив його, то жахнувся наскільки багато в цій відповіді неважливих деталей. Записки і підтвердження усіх, кого тільки можна. Від адміністратора аеропорту до бухгалтерії. Та прогортавши вниз Ацуші знайшов те, заради чого прийшов сюди.

Список імен.

Дадзай вирішив не гратися з підозрами і відправив запит на імена одразу всіх, хто брав участь у розслідуванні. Там навіть було його ж власне ім’я. Список був таким довгим, що Ацуші швидко втомився читати до кожного імені розлоге пояснення того, що вони ніяких білетів ніколи не купували. Лиш із цікавості знайшов серед списку своє власне і перевірив чи не замовлено випадково на його ім’я білет.

Відповідь була такою ж стандартною, як і для решти імен.

Спершу Ацуші ковзав від імені до імені, намагаючись серед десятків однакових відповідей вичіпити поглядом ті, які якось відрізняються. Та це не дало успіху, оскільки часто формулювання різнилися, ніби їх писали різні люди в різний час, тож він терпляче сів і став вивчати кожну відповідь окремо, не маючи іншого виходу.

Коли він підходить до кінця списку, то там залишається всього імен зо 5. Минуло набагато більше часу, ніж 10 хвилин, тож коли Ацуші чує за дверима кроки, то не реагує. Імовірно комендантка просто хоче врешті випнути його під зад звідси, бо їй не сила більше чекати.

Двері скрипнули й Накаджима навіть не обернувся, зосереджуючись радше на тому як виграти для себе ще бодай хвилин 5. Та замість того його грубо притягають за шию і сильною рукою затуляють рота.

Накаджима рефлекторно б’є ліктем назад і влучає в чийсь живіт. Він зістрибує зі стільця, намагаючись роздивитися в тьмяному світлі екрана комп’ютера нападника. І жахається.

Їх було мінімум зо 5.

На нього накидаються знову й Ацуші не бачить ціль, від якої відбиватися. Темрява занадто густа й непроглядна. Він намагається захищатися, та потужним ударом у живіт Накаджиму валять на землю. Ацуші приглушено скрикує від болю. Усі п’ятеро, кого він встиг роздивитися, притискають його до землі, але якимось чудом Накаджима виривається й з усієї сили гатить ногою в пітьму.

Влучає.

Один із нападників повалився на підлогу.

Ацуші користається нагодою й зіскакує на ноги, аби побігти до виходу. Господи, тільки б вийти, тільки б закричати, аби комендантка його почула й викликала підмогу. Накаджима хапається за ручку як за останню соломинку, але по ліктю б’ють точним і сильним ударом, достатнім, аби Ацуші відпустив. Щойно Накаджима втратив від різкості нападу рівновагу, його хапають за голову і гатять коліном прямо в лоб так, що в Ацуші аж заіскрилося перед очима.

Накаджима падає дезорієнтовано й хтось сідає на нього, обхоплюючи руками шию й починаючи нестямно душити. Ацуші з останніх сил хапає ротом повітря й нігтями впивається в чужі руки, та сили занадто нерівні.

Світ довкола Накаджими зникає й він поринає у пітьму. Густішу за все, що він бачив донині.