Кривавий четвер

– Не штовхайтеся! Зберігайте спокій! – поліціянт стояв на даху машини та намагався у гучномовець докричатися до величезного натовпу, що пробував перетнути імпровізований поліцією блокпост. – Повторюю: зберігайте спокій! Слухайте поліцію і не заважайте спецпризначенцям працювати!

Зляканий натовп схоже взагалі нікого і нічого не чув. Біжучи один поперед одного люди змітали на своєму шляху навіть поліціянтів, що намагалися пройти в бік небезпечної вулиці, аби хоч якось допомогти спецназу придушити бійню, кількість учасників у якій все ще не міг ніхто оцінити. Але відлуння від автоматних черг раз повз раз лунало між багатоповерхівок і звук цей розносився всюди вітром, створюючи відчуття, наче стріляли звідусіль. Це лиш додавало паніки та змушувало кричати поліціянта на даху автівки ще сильніше.

Блокпост збудували не просто так: якщо бандити спробують втекти, то поліція на одному з виїздів з кварталу швидко їх зупинить, відкриваючи вогонь на ураження з-за кинутих водіями в страху машин, але натовп просто не дав найменшого шансу – зносив без розбору всіх, хто ставав на шляху. Затор з авто, водії яких не зреагували вчасно на постріли й просто кинули машини на дорозі, бо виїхати назад було вже неможливо, лиш підливав олії до вогню. Ні, радше виливав ціле відро бензину у те вогнище, створюючи для під’їжджаючого підкріплення спецпризначенців непереборну перешкоду, тож їм доводилося глухими вуличками пробиратися до центру всіх подій. Попри спроби зберігати спокій, вони і самі були розгублені.

Востаннє такий хаос посеред великого міста був аж 8 років тому.

Невеличка група спецпризначенців все ж якось змогла спіймати хвилину, доки нова хвиля панікуючих цивільних не заповнила до гори вулицю, і прудко проскочила через блокпост, перестрибуючи капоти поліціянтів машин. Швидко кивнувши поліціянту на даху однієї з них, високі хлопці попрямували вперед, намагаючись якомога тихіше брязкати зброєю, притискаючи її до грудей з усієї сили.

Все ж вони гарно підхопили момент: за хвилину на блокпост повалила нова хвиля зляканих людей, але замикаючого стрій спецпризначенців ця картина змусила заклякнути від жаху.

Серед тих цивільних були перші поранені.

Трухнувши головою, хлопець натягнув балаклаву, що трохи з’їхала, назад на носа та швидким кроком наздогнав своїх.

З цього боку вулиці було тихо, лиш зустрічалися поодинокі цивільні, які поспіхом, злякано озираючись, бігли до виїзду з кварталу, тягнучи за собою якісь сумки – схоже працівники десятків кафе та магазинів довкола. Спецпризначенці спокійно проскочили прямо під ворота парку, звідки лунали гучні постріли та автоматні черги. Кинута швидко фраза першого в строю змусила хлопців напівприсядки швидко крокувати вздовж паркану та вдивлятися у темряву між дерев. Запобіжники з автоматів були зняті ще в момент коротких переговорів групи.

«-… Нагадую, що це Вовки та Вівці, – пролунало в навушнику суворим низьким голосом у замикаючого строю, на що той якось нервово видихнув, стискаючи руків’я автомата до болю в пальцях: – тому не недооцінюйте їх. Там можуть бути далеко не такі прості пукалки, якими вам на стрільбищах дають погратися. Ми не знаємо скільки їх точно, тому не розслаблятися ні на мить.»

– Та з вами тільки в могилі розслабишся, – хриплим голосом мовив чоловік попереду замикаючого, на що всі відреагували легким сміхом та тяжким зітханням у навушнику.

Нарешті здалеку повиднілася ще одна група спецпризначенців, яка крокувала їм назустріч – вони теж обходили периметр та перевіряли чи не втік хтось цією відносно тихою вуличкою, де й цивільних уже не зустрічалося. Перегрупувавшись, загони почекали декілька секунд в тиші, а потім потужним бігом рвонули в бік центру парка, звідки й вчувалися вистріли та крики.

Перші в строю одразу помітили бандитів, що ховалися між дерев та гучно переговорювали про подальший план дій. Не чекаючи дозволу на відкриття вогню від старших, вони, сповільнюючись, почали стріляти у злочинців, що тільки-но направили на них зброю. Два тіла одразу ж упало на зеленіючу траву, а загони попрямували далі. Тільки вже в міру наближення до центру вони розділялися на пари, займаючи позиції за деревами та пам’ятниками.

Замикаючий раніше порівнявся з передостаннім, присідаючи за широким стовбуром сакури, що тільки-но починала вкриватися бруньками. Лиш разу визирнути з-за дерева було достатньо, аби сповна оцінити картину: розбитий від куль білий фонтан був заляпаний чиєюсь кров’ю, на кам’яній кладці де-не-де купками лежали гільзи, розмір яких варіювався від малих для пістолетів до великих для повноцінних автоматів, а під деревами лежали скорчені трупи – важко було сказати навіть чиїх. Лиш один ліхтар хоч якось та й лишився цілим у центрі парку, всі інші ж були швидко розбиті кулями, аби приховати у темряві очікуючу десь за деревом чи кущем можливу смерть.

Знову звук пострілів, але тепер уже прямо біля вуха – напарник замикаючого відкрив по комусь вогонь, на що й той хлопець одразу ж увімкнувся. Вони прикривали двох поліціянтів, які схоже опинилися на місці подій раніше за них, проте один із них був поранений, а інший ледь тягнув того за собою, перекинувши руку напарника собі через шию та підтримуючи під талію. Їм у спину стріляли прямо із темряви, куди не дотягувалося світло ліхтарів.

Крик по той бік фонтану дав зрозуміти, що ціль була уражена успішно. Вдячний кивок від двох поліціянтів змусив спецпризначенця напружено видихнути. Напарник щойно зв’язався з іншими групами спецпризначенців та вже про щось домовився, після чого дістав із кишені світло-шумову гранату й тикнув у плече молодшому, аби той приготувався.

Дочекавшись відповідного сигналу, чоловік закинув металічний циліндр далеко за фонтан, після чого сховався на декілька секунд, вичікуючи момент. Пролунав глухий вибух та крики, що дало сигнал спецпризначенцям починати діяти. Десь далеко зашуміло щось важке по асфальту – під’їжджала техніка та ще підкріплення, які все ж якимось чудом пробились крізь натовп цивільних.

Хаос і не збирався затихати, неначе полум’ям охоплюючи кожного біля блокпоста, боляче ошпарюючи та перекидаючись далі. З боку парку стало чути ще більше автоматних черг та поодиноких гучних пострілів із чогось важкого. Бій почав перетікати з центру вулиці ближче до магазинчиків. Час від часу усі інші звуки заглушали гучні сплески і гул віддачі – почали на дахах працювати снайпери. Задзвеніло, розбиваючись, скло, зовсім поруч до натовпу, який від незнання причини цього впав у повні жах та паніку.

– Допомога потрібна? – Осаму тикав посвідченням прямо до поліціянта, котрий все ще стояв на даху машини, але від марних криків у гучномовець він уже зірвав голос. Він і сам намагався залізти хоча б на капот, щоб не бути знесеним людьми та хоч якось привернути в цьому галасі увагу. Десь далеко почувся вибух.

– Та, дідько, ще й як! – хрипло крикнув у відповідь поліціянт, невдало намагаючись тримати емоції при собі. Чоловік і сам ледь стримував паніку від того, наскільки сильно його ігнорували люди, давкою спричиняючи тільки більше хаосу. – У парку працюють спецпризначенці, бойова підтримка не потрібна! Але ми не можемо евакуювати людей, – все ж голос захрип у чоловіка остаточно. Він схопився за горло, намагаючись хоч якось прокашлятися, але безуспішно. Дадзай підліз трохи ближче, аби розчути його. – Я вже направив людей виводити цивільних іншими вулицями, але нас мало, більшість залучені в бою. І ми не знаємо скільки там поранених ще може лишатися!

– Вас зрозумів, – Осаму швидко оглянув обстановку довкола, обдумуючи план дій, але осікся, натикаючись поглядом на сам блокпост, де стояв. – Приберіть машини звідси! Ви ж самі заважаєте людям пройти!

– Якщо хтось із бандитів тікатиме, ми їх…

– Та яка різниця скільки втече! – чомусь Дадзая така риторика розізлила. Він вражено і злісно зиркнув на поліціянта. – Там, у натовпі, зараз точно більше людей постраждає, ніж від двох-трьох бандитів, які втечуть!

– Але…?

– Угх, – Осаму все ж не стримався і чутно скрипнув зубами, стискаючи кулаки. – Та забудьте вже про регламент! Передасте, що це був наказ Дадзая Осаму! Всі претензії будуть до мене!

Аргументів у відповідь просто не знайшлося. Важко зітхнувши, чоловік все ж зіскочив з даху автівки через капот та між люде попрямував до інших поліціянтів, махаючи руками в бік машин, які загородили дорогу на виїзд із кварталу, та потім у кудись углиб вулиці. Ті дивно поглянули на нього, після чого перевели погляди на Осаму, який все ще чогось чекав, стоячи на капоті. Коли хвиля людей почала зменшуватися, Дадзай кивнув сам собі та подумки посподівався, що ті поліціянти зроблять так, як він сказав.

Зістрибнувши на асфальт, він дістав із кобури на грудях пістолет та зняв його із запобіжника.

З того боку, куди пішов Дадзай, насправді вже майже не бігли люди. Схоже вони втекли звідси ледь не в першу чергу. Картина розбитих вітрин та розгромлених усередині магазинів лиш підтверджувала цю думку. Постріли були все ще далекими, але Осаму помітно наблизився до них. Він не планував сам ув’язуватися в бій, якщо тільки на нього не нападуть, тому йти аж туди не хотів. Натомість більше цікавості викликали самі магазини, до яких Дадзай, тримаючи в руках пістолет, швидко попрямував, не забуваючи озиратися час від часу.

«Цікаво, а шавки столичні теж вже тут, чи чекатимуть, доки все не вляжеться?»

Перед Осаму відкрилася жахлива картина: перший же магазин, до якого він підійшов, був усіяний склом та гільзами, а на підлозі лежали один на одному два трупи з дірками в лобах – вочевидь працювали перші спецпризначенці. Швидко оглянувши всі кімнати, Дадзай не знайшов нічого більше, що змусило прямувати вздовж вулиці далі – до наступного магазину, що стояв прямо на куті.

– «Як же добре, що я відправив Ацуші додому і він цього всього не бачить, – Дадзай неминуче наткнувся на цю думку в себе в голові, коли побачив ще трупи прямо під ліхтарем і на виході з чергового магазину, та тяжко видихнув.

Це були цивільні.

Про всяк випадок Дадзай помацав пульс у кожного тіла, але ті вже почали холонути. Осаму насупився, озираючись по сторонах. Важко було сказати чи ці люди були застрелені, чи їх затоптав у паніці натовп. Швидка тут уже не допоможе, радше лише у констатації смерті.

Накаджима хоч і ломився на допомогу з Осаму, але ледь тримався на ногах від слабкості, тож той не міг просто так пустити Ацуші разом із собою. Тепер Дадзай був цьому як ніколи радий. Накаджима навряд був готовий побачити таке.

Наступний магазин теж був порожній, але мав ознаки мародерів, що наче ураганом тут пронеслися. Дадзай злісно цокнув.

«Іноді я так ненавиджу людей»

Раптом здалеку почулися крики та біг – до Дадзая прямували якісь підлітки. У два кроки вискочивши із розбитого та обкраденого магазину, Осаму їх зупинив.

– Поліція! – Дадзай ледь намацав посвідчення в кишені, після чого тикнув людям. – Не йдіть до виїзду, там величезний натовп та давка – не проскочите! Обходьте вулицями та іншим перекажіть, – Осаму перевів подих і знову спинив підлітків, коли ті кивнули йому й уже зібралися бігти далі. – Ви бачили поранених цивільних? Чи ще людей, які самі не можуть вийти?

– Там, у «Старбакс» ми чули жіночі крики! – вперед групи вирвалась якась низька дівчина та звернулася до детектива. – Ми пробігли повз, але там кликали на допомогу!

Дадзай поглянув у бік названого місця. Там простягнулася темна вуличка, на якій уже теж не було людей – всі втекли. Руйнації там були чи не найбільші серед усіх вуличок, що тягнулися від центру, наче саме там і почався бій. Осаму вдячно кивнув та показав підліткам пальцем на поліціянтів, що вийшли з іншого перевулку та кликали до себе людей. Нарешті Дадзай побачив ще працівників поліції – вони оглядали магазини в інших вуличках та прямо перед головним входом у парк, де зовсім недавно він чув постріли. Опісля Осаму швидко рушив далі, прямо до вказаного кафе.

Всередині – світло, хоча вулиця була темною. Битого скла було ще більше. Воно лежало на зелених столиках та диванах, а підлога наче складалася з гільз.

Чомусь так тихо. Моторошно тихо. Наче там, за кутком, у холодному світлі ховалася сама матінка смерть, що самовдоволено скрипіла зубами.

Дадзай був не з лякливих, але просто не стримав мурах по спині. Ноги понесли його далі, але таким повільним кроком, наче там і справді хтось на нього чатував. Приміщення було не дуже великим, тож кинувши швидко оком за стійку Осаму одразу ж попрямував до складських приміщень. Аж як різко зупинився. З-за однієї з дверей стирчала чиясь рука.

Дадзай так само повільно підійшов, тримаючи пістолет перед собою. Там, за кутком, і справді чекала смерть, тільки не його. На підлозі лежав чоловік у формі працівників Старбакс. Осаму гучно ковтнув слину, що зібралася в нього в роті за цей час. Швидко він опустився на коліна та простягнув два пальці на стик між шиєю та головою.

– «Пульсу теж немає, – подумав про себе Дадзай, оглядаючи, на перший погляд, вцілілого, але все ж мертвого чоловіка. Погляд детектива наткнувся на дірку в нозі та животі. Калюжу під трупом Осаму чомусь помітив не одразу, тому коли підвівся на ноги він лайнувся про себе за те, що його темні штани були всі в крові. Той занадто сильно задумався і не помітив куди сідає. – Дідько, схоже він стік кров’ю».

Раптом за іншими дверима почувся ледь чутний схлип.

Дадзай обернувся у ту ж мить прямо на звук. Стало знову тихо. Але трохи далі по коридору були ще одні двері. Осаму якомога тихіше підійшов до них, вслухаючись у тишу, але так більше нічого й не почув.

– «Та бляха, та там хтось точно є», – Дадзай сам здивувався від того, наскільки часто він сьогодні лається, але одразу ж забув про все, коли спробував постукати туди.

За дверима стало чути якісь рухи по кахельній підлозі, але звук швидко обірвався.

– Виходьте, це поліція! – Дадзай знову постукав рукояттю пістолета та притулився вухом до дверей з надією почути хоч одне слово. – Я вам не зашкоджу, обіцяю!

Але відповідь так і не пролунала, лиш ледь вловимий схлип, який відлунням пронісся кімнатою за дверима. Хтось і справді там є. Питання – хто?

– Прислухайтеся! Постріли вже далеко – злочинці відступили! Зараз проходить евакуація, – Дадзай намагався зробити свій голос максимально доброзичливим та заспокійливим, все ще сподіваючись, що говорить він із цивільними.

Наче справжній порятунок за дверима нарешті почувся тихий голос.

– Мамо, давай відчинемо! Я ж чую, що він хороший, – голос належав дитині.

– Сонечко, не потрібно бути настільки довірливою, – інший голос був близько до дверей, але був стишеним, говорили ніби пошепки.

– Я готовий віддати вам свій пістолет та відійти від дверей, але, будь ласка, – Осаму важко видихнув, розуміючи, що міг би просто вибити двері й витягти людей всередині за шкірку, але вирішив не насідати та не викликати паніку – все одно він не був у поліцейській формі. Цивільні могли просто злякатися та поранити його, якщо не зашкодити самі собі: – виходьте швидше. Попереду ще багато людей, яким потрібна допомога. Скажете, коли-

Двері невпевнено заскрипіли, привідкриваючи лице маленької, на вигляд років зо 7, дівчинки, що прикривала свою матір. Оглянувши Дадзая уважним поглядом, який тільки-но опускався на землю, аби опустити пістолет, дитина широко розкрила двері.

Осаму відкрилася страшна картина: на підлозі сиділа злякана жінка, її нога неприродньо вигнута і сильно кровила, кахель був усипаний склом, яке також стирчало і з її рани, а в стороні лежав шмат швабри, до якого був примотаний великий уламок того ж самого скла. Дадзай гучно ковтнув слину, розуміючи, що не дарма був обережним і не став вибивати двері.

Обдумавши план дій, Осаму одразу ж нахилився до ноги жінки, обережно згинаючи з благаннями потерпіти декілька секунд та уважно оглядаючи. На перший погляд, це був звичайний перелом з діркою від кулі. Зрозумівши, що так просто жінку він не винесе, Дадзай потягнувся до швабри, відкинув шмат скла в сторону та з поясом зі свого плаща наклав джгут, після чого закріпив палицю на нозі з думками яка ж все-таки крута ця жінка, що стримувалася з усіх сил та не кричала від болю.

– Можеш йти? – Дадзай звернувся до дівчинки, але лиш зараз помітив, як вона рукавом рожевої куртки розмазувала кров по лобу, що знову й знову цівками стікала з голови. Дитина трималася з останніх сил на ногах. І чи то від шоку, чи від страху за життя матері та власне, вона не реагувала на біль зовсім.

Вона сама не дійде.

– Твою ж наліво, – вилаявся Дадзай, бігаючи очима від матері до дитини і назад. Він мав зробити вибір, на який просто не міг наважитися.

– Пане, що ж ви за погані слова такі кажете? От мама мене за таке сварить, – зовсім не в тему обурилася дівчинка, але це трохи послабило напругу. Дадзай зітхнув і посміхнувся.

– І правильно робить, – він погодився, переводячи сумний погляд на жінку.

Він уже прийняв рішення і просто не знає як про це сказати.

– Робіть що маєте. Я буду в порядку, – матір підбадьорливо кивнула. З її лоба стікав піт. Імовірно у неї жар, але вона продовжує усміхатися. – Заберіть її звідси, будь ласка.

Дадзай простягнув руки до дитини і підібрав її на руки. Дівчинка заскиглила, явно усвідомлюючи що саме зараз мало статися. Вона тремтіла і Дадзай спробував закутати її в своє пальто. Матір на підлозі полегшено зітхнула і відкинулася головою назад. Та Дадзай не ішов. Бігав очима розгублено по чужому блідому лицю і просто не міг себе переконати покинути жінку.

Що, як вона не доживе до моменту, коли він повернеться по неї?

– Тут хтось є?

Дадзай стрепенувся. Здаля почувся високий, але одночасно й хриплий голос.

– Це поліція, ми проводимо евакуацію!

– Є! – Осаму викрикнув із неприкритою радістю. Він не покидає її. Він може витягти їх обох. Йому не треба обирати кому жити, а кому ні.

Дадзай взяв руку жінки і міцно її стиснув. Вона стомлено повернула до нього голову, нічого не розуміючи.

– Все буде добре, – сказав він. – Ми вас витягнемо.

Вона усміхнулась і в грудях Дадзая щось розплавилось. Жінка, яка ледь трималася при свідомості від настільки сильного болю, стискала його руку у відповідь з вірою, що вона виживе. Вони виживуть!

Дадзай не встиг здивуватися, що кроки поліціянта за спиною надто повільні та обрежні, не встиг поставити дитину на ноги і вихопити з кобури пістолет. Холодне дуло, що торкнулося його потилиці, виявилося швидшим. Лице жінки застигло в жаху. Вона потягнулася до руки дитини, аби завести за себе, заховати, але тільки те й могла, що безпомічно дивитися на когось у Осаму за спиною.

– Давай без викрутасів, коп, слухай мене уважно.

За спиною почали самовпевнено і нахабно водити круги пістолетом по скуйовдженому волоссю Дадзая, наче той, хто говорив, сам не вірив у таку вдачу.

– Ти зв’язуєшся зі своїми й люб’язно домовляєшся про таксі для мене. Тоді пожалію – лишу тебе живим.

– Роби зі мною що хочеш, але цих двох відпусти, – сказав Осаму тихим голосом.

– З чого б це? – з іронією в голосі злочинець схилився до його вуха, і по-господарськи, наче мисливець на дичину, поглянув на тремтячу жінку. – Баба з дитиною – гарант того, що ви не закинете в мою машину якусь бомбу.

– Вони поранені, – не озираючись на атмосферу жаху в приміщенні, голос Осаму лишався таким же спокійним, а тембр рівним. Він розмовляв наче не з озброєним бандитом, що зібрався взяти в заручники двох людей, а як із будь-яким перехожим. Не чуючи ні краплі страху в словах Дадзая, злочинець не на жарт розізлився. – Навіть якщо сильно захочеш – далеко їх не відвезеш. Краще візьми мене.

– Закрий свій єбальник, чмошник! Я тобі право голосу не давав, лайно легаве, – за спиною клацнули запобіжником, що змусило напругу в кімнаті зрости до межі.

Жінка жалісно схлипувала, відчайдушно намагаючись стримати в собі приступ істерики. Маючи можливість лиш прикрити дитині очі й сховати її за собою, вона не розуміла чому цей поліціянт все ще не погодився на умови й робив такі паузи, стукаючи кулаком по кахлю.

– Ти блять граєш зі мною? Швидко зв’язуйся зі своїми, поки я вас всіх на місці не прикінчив!

– Я ще не грав, пане, – Осаму хмикнув собі під ніс, піднімаючи веселий погляд на жінку, в якої наче шаблон в голові рвався від такої картини. Вичекавши момент, Дадзай все ж гучно піднявся. – Я тільки розігрався.

– Ти куди встав, уйобок? – голос зазвучав зовсім розгублено та затремтів від такої зухвалості. – Тобі жити набридло?

– Що ж чекаєш? Стріляй, – Осаму повільно повернувся лицем прямо до бандита, моторошно посміхаючись та з ярою зневагою карих очей вдивляючись в опонента.

Щелепа того повільно відкривалася в приступі жаху, який хвилями напливав на його тіло. Він не стріляв, лиш закляк у намаганнях натиснути на курок. В нього не виходило.

– Ти… Ви…

Зненацька з розмаху злочинцю прилітає чиясь нога прямо по лицю, змушуючи його з гучним криком відлетіти головою в стіну та впасти після цього на землю без свідомості. Точне попадання. У коридорі стояв Накахара, капелюх якого від такого замаху злетів до біса, а сам він ледь намагався віддихатися, злісно зиркаючи на Дадзая, що гордовито посміхався.

– Я… Я навіть не здивований, що це саме ти. Я, – Чюя важко дихав, проте Осаму вже не розумів від чого саме: задишки від удару чи хвилювання, яке на мить блистнуло в його очах. Дадзай хмикнув про себе: «Знову понтується, придурок»: – Я ненавиджу тебе, Дадзаю, – Накахара все ж прийшов у себе та не на жарт розізлився, підіймаючи з підлоги капелюха: – Цивільні ледь не постраждали! Що за чортівня?

– Я б і сам впорався, все було під контролем, – детектив проігнорував його питання та оглянув хлопця на підлозі. У того була розбита брова та вибитий зуб, по щоці стікала цівка крові. – Але почув, що скло затріщало в залі. Вирішив допомогти й відвертав увагу, – поки Чюя свердлив його роздратованим поглядом, Осаму раптово про щось задумався, повертаючись до жінки, яка лежала прямо у дверній рамі. Потім Дадзай присів, дістав з внутрішньої кишені пальта наручники та прикував злочинця до дверей, після чого важко зітхнув. – Бляха, байдуже, Накахаро… Краще допоможи мені.

Дадзай обережно підняв на руки матір, яка все ще схлипувала від переляку. Вона міцно вхопилася Осаму за шию, час від часу стискаючи її нігтями в приступах жаху та неймовірного болю. Дадзай кинув на неї розуміючий погляд, а потім озирнувся в бік Накахари та з серйозним викладом кивнув йому на дитину, яка вже остаточно втрачала свідомість. Чюя здивувався, але без зайвих слів все ж послухався. Він підібрав дівчинку, всаджуючи її собі на спину, і пропустив Дадзая вперед, опісля сам йдучи за ним.

– Ти якого біса тут влаштував, Дадзаю? Ти зовсім з головою не дружиш? – переступаючи уламки скла та вслухаючись у стрілянину, Чюя чомусь таки повернувся до питань, на які Осаму так і не відповів. – Ще раз ти так зробиш…

– Та мені байдуже, що ти про це думаєш, – огризнувся Дадзай, перебиваючи Накахару, та роздратовано заглянув йому прямо в очі, коли той порівнявся із ним. – Я діяв так, як вважав за потрібне. Можеш настукати на мене пану Фукудзаві чи комусь там іще, якщо тобі вже так сильно хочеться. Мені все одно. Але давай не зараз.

Дадзай спробував вирватися трохи вперед, фиркаючи від холодного вітру прямо в лице, але Накахара відставати, як і завершувати розмову, не хотів.

– Тобі взагалі на все начхати? – Чюя далі нав’язував діалог, але чергова автоматна черга та вибух зовсім поруч змусили ледь не підскочити на місці та помітно затремтіти, озираючись на звук.

Накахара трухнув головою, миттєво приходячи в себе, але око Дадзая миттю зачепилося за цю реакцію.

– Невже ти гадаєш, що тобі вічно все пробачатимуть?

– Та я й не гадаю, я знаю точно, – Осаму звірив Чюю підозрілим поглядом, але вирішив поки промовчати. Вони знову порівнялися. Накахара все ще озирався, а потім легко підстрибнув та підтягнув дівчинку вище, бо та почала ослаблено з’їжджати вниз. Схоже вона вже втратила свідомість.

– Безвідповідальний, – цокнув Чюя через якийсь час після паузи. – У столиці тобі не було б що робити – одразу б викинули з органів.

Дадзай нічого не відповів, з дратівливим зітханням ігноруючи останні репліки Накахари кудись у повітря, сказані радше для себе, ніж для когось ще. Осаму хоч вже і не слухав його, занурюючись у свої думки, все ж розумів, що той все ще продовжував про щось тихо розповідати, не бажаючи чомусь затикатися ні на мить. З кожною новою хвилиною Накахара вигадував все більш ідіотські теми для свого монологу кудись вже під ноги – він слідкував, аби не спіткнутися і не впасти на землю з дитиною на спині. Його тремтіння важко було не помітити і це дивувало Осаму.

«Ти що, придурку, боїшся?» – Дадзай недовірливо крадькома глянув на Накахару.

У міру спостереження за Чюєю Осаму помічав все більше підтверджень його здогадкам. Чомусь ця думка веселила детектива, адже неочікувано знайшовся ще один привід зайвий раз колись підколоти Накахару.

Раптово попереду пролетів черговий натовп, але вже дещо менше, ніж раніше. За спинами двох гучно крокували й перемовлялися люди. Ситуація на блокпосту все ще лишалася напруженою: дорога була вже ширшою, бо автомобілі прибрали, але вглибині вулиці все ще лишалося повно перешкод та вузькі коридори між машинами, які заважали оперативній евакуації. Тепер Дадзай міг роздивитися натовп краще. Люди буквально залазили один одному на голови в намаганнях втекти якомога швидше, і все це під розлючені крики поліціянтів, що намагались хоч якось зупинити паніку, аби постраждалих від тисняви не стало більше. Та на них ніхто не зважав. Сирена, звуки вистрілів у повітря – сенсу не було, навпаки – натовп це лякало ще більше.

Дадзай все ж зупинився і перегородив шлях Накахарі, на що той збунтував:

– Дадзаю, ти придурок? Чому став? Рухайся! У нас поранені, мають пропу…

– Та ти сам наляканий, наче ягня, – Осаму не витримав і визвірився, злісно глядячи на Чюю. – І це при тому, що ти озброєний. А вони?

Після короткої паузи Дадзай не став чекати, доки Накахара прийде в себе, тому одразу ж легко штовхнув його у бік провулка, після чого розвернувся та кивком вказав людям, що йшли за ними, аби ті теж прямували цією дорогою.

– Підемо туди і з жінкою та дитиною на руках нас задавлять точно. Краще обійти довшим шляхом, ніж ризикувати.

– Я? Наляканий? – Накахара нарешті прийшов у себе і цілком проігнорував останню репліку Осаму, хоч і пішов за ним слідом. У його голосі вчувалася такої неймовірної сили злість, що здавалося, наче під ногами капелюшника зараз трісне асфальт.

Дадзай чув, як заскрипів голос Чюї, але щосили намагався не видати усмішки від того, як же боляче він схоже зачепив столичного, тож не обертаючись пішов далі.

– Ти що за маячню тільки що сказав? З чого б це мені боятися? Я професіонал!

– Та по вас не скажеш хто сильніше зляканий: ти чи цивільні, – глузливо кинув Дадзай, втрачаючи у своєму голосі ту ледь помітну раніше напругу остаточно.

Чюя швидко його наздогнав.

Осаму вже чекав чого завгодно: удару в плече, злісної відповіді, підніжки. Знову пролунали далекі вистріли, хоча їх було відчутно менше, ніж раніше, але Накахара вже ніяк не відреагував. Навпаки – чомусь на дурний жарт посміхнувся і сам.

– Я – детектив із МВС, Накахара Чюя, – з очевидною іронією в голосі сказав Накахара, з легкою посмішкою, але хвалькувато задираючи носа до гори. – Мені не страшно нічого, це мене повинні боятися.

Була це спроба жарту чи ні – Дадзай впевнений не був. Але точно знав, що здивовано повернувся до усміхненого Накахари та з німим запитанням став бігати по лицю того, вражено кліпаючи.

Чюя вперше йому відповів нормально, без звичної уїдливості в голосі. Чюя. Відповів. Нормально.

Довга пауза насторожила Накахару і він знову став серйозним і гордовитим, як і раніше, схоже розуміючи, що Осаму цього не оцінив. Але, на жаль для Чюї, цей момент Дадзай устиг зафіксувати в пам’яті та подумки підписав: «Капелюшник може відповідати нормально».

– Цілі півтора метра люті! – вичекавши момент, Дадзай викрикнув із награним захопленням, після чого залився гучним реготом на весь провулок, привернувши до себе погляди людей, які швидко крокували трохи позаду них. Вони дослухалися поради Осаму та пішли за ними.

Мама дівчинки теж кинула ледь чутну смішинку, навіть забувши на мить про неймовірний біль у нозі та страх. Та уже через декілька секунд вона раптово теж розлилася гучним сміхом. У Накахари аж очі округлилися, проте все ж і він не стримався.

Чюя м’яко усміхнувся.

– Дивись не хрюкни, бо знаю я тебе, любителю трюфелів, – Дадзай від такого аж гучно гикнув, швидко розвертаючись до Накахари та здивовано глядячи йому прямо в блакитні очі. Той вловив цей тихий шок у глузливо підморгнув. – Хрю-хрю!

– Так, я люблю цукерки «Трюфель», і що? – Дадзай спробував обуритися, але Накахара одразу ж продовжив.

– Та що лежать від них фантики всюди, наче у справжньому свинарнику, – Чюя вже й сам гучно сміявся, задираючи голову догори.

Натовп теж тріснув легкою смішинкою. Хтось, коли наздогнав їх двох, навіть по-братерськи слабко поплескав Накахару по плечу, хвалячи за такий жарт. Чюя ж весь сам із себе задоволений, гордий, обернувся до Дадзая, в очікуванні побачити там розчароване, зле або приголомшене лице, до якого вже настільки звик за ці трохи менше, ніж два тижні.

Але раптом Накахара опустив погляд на асфальт і знову підскочив, аби підняти дівчинку вище та притиснути до своєї спини, вслухаючись у її переривчасте дихання та остаточно замовкнувши. Осаму не відповів нічого. Жодного уїдливого коментаря, жодної потужної відповіді – нічого.

Дадзай посміхався.

Так по-доброму, по-дитячому, навіть після того, як Чюя зачепив його за не найприємнішу, здавалось, тему – зношену пачку цигарок, у котрій Осаму носив ті цукерки «Трюфель». Він діставав та їв їх у моменти, коли був злий або нервував. Тільки-но заговори про ті солодощі – Дадзай завжди реагував різко: потоком образливих жартів, підніжками та злими пакостями, нехай то щось підкинуте в каву, зіпсований звіт чи близько того, або пробував розколупати твій дитячий чи підлітковий комплекс, який ти вже давним-давно поховав у пам’яті. Усе, аби не дозволити і слова сказати про ту побиту пачку цигарок.

І навіть так чомусь Осаму цього разу промовчав. А може він просто вичікував момент для помсти?

«І все ж цікаво, що такого в цій пачці?» – неочікувано для себе подумав Накахара, крадькома кидаючи поглядом на Дадзая, але одразу ж трухнув головою.

«Маячня. Він же просто придурок».

– Ми майже прийшли, – Осаму радісно видихнув, пропускаючи людей уперед і шукаючи поблизу карету швидкої. Їх ставили у провулки, щоб натовп банально їх теж не зніс.

Накахара невпевнено підійшов і став поруч, озираючись довкола. Люди, що крокували з ними в бік меншого блокпоста в кінці провулка, проводжали їх чи то вдячними, чи то глузливими поглядами, але ніяк не зляканими. Дадзай на пару з Чюєю, потравивши декілька дурних жартів, виконали свої функції охоронців порядку та закону навіть краще, ніж поліціянти біля блокпоста.

– Гарна робота, – сказав Дадзай. Чюя через секунду просто кивнув, не знаючи що відповісти.

Десь здалеку раптово зашуміла сиреною карета швидкої, яка тільки-но пробилася в натовпі, привертаючи увагу можливих поранених. Дадзай полегшено зітхнув. Без зайвих слів до Накахари, він рушив назустріч до лікаря, який тільки-но вистрибнув із кабіни. Осаму вже взагалі не звертав уваги на натовп, що все ще бігав вузькою вулицею в пошуках порятунку, хоч бій лишився вже десь далеко позаду.

Постріли ще віддалено вчувалися, але було зрозуміло, що стрілянина підходила до свого логічного завершення, а відносно спокійні поліціянти на блокпостах так взагалі давали приємне відчуття спокою. Всіх бандитів, що пережили штурм парку спецназом, вже було затримано. Проте плітки між люде взагалі вже запевняли, що бій повністю завершений.

Потік цивільних ставав все менше й менше, повільніше й повільніше, а потім центр так взагалі став ніби пустельною пусткою. Поліція на блокпостах змогла полегшено видихнути, кинувши ті рупори до біса в багажники своїх машин. Через якийсь час імпровізовані пропускні пункти почали швидко розбиратися, аби пропустити автозаки із затриманими живцем бандитами, а за ними – з трупами, які встигли зібрати парком.

Для поліціянтів стало справжнім здивуванням знайти за вказівкою двох детективів повністю знешкодженого злочинця, прикованим наручниками до дверей. Цю персону доводилося вивозити окремо від усіх, бо спеціальні машини вже поїхали.

Будинки заливалися м’яким теплим світлом ліхтарів, яскраві вивіски на них розповідали історії. Шум натовпу затихав, люди потроху розходилися, вулиця затихала. Вітер підносив запах пороху і ніс кудись удалечінь, у море, остаточно даючи Йокогамі полегшено зітхнути та впасти в глибокий сон.

Місто успішно пережило ще одну катастрофу.