Кошмари

– … «Пам’ять, як і полум’я, ніколи не згасне» – таку назву отримала благодійна акція, організована родичами загиблих під час стрілянини у Йокогамі в кінці березня цього року. Десятки людей зібралися біля меморіальної дошки, встановленої приватними особами, аби пом’янути пам’ять усіх жертв, – репортерка із сумним виглядом поглянула на натовп позаду з квітами, що навіть у таку пізню годину ще не збирався розходитися. – На поточний момент на жаль кількість загиблих становить 16 людей. Молодий чоловік помер близько тижня тому у лікарні так і не прийшовши до тями після вогнепального поранення в спину. Кількість же постраждалих із травмами різного ступеня складності загалом становить близько 250 людей, що робить цю трагедію наймасштабнішою з часів стрілянини у Цудзукі, де загинуло 46 людей. Тож, – репортерка підняла очі на камеру, роблячи деяку павзу, – чому це продовжується? – її голос повний неприкритої тривоги. – Чим займається поліція? З кожним днем громадськість все більше задається цими питаннями. За словами полковника поліції Йокогами Генічіро Фукучі, ситуація контрольована і національна поліція близька до перемоги над організованою злочинністю в місті. Та чи дійсно це так? – ставить питання репортерка, а після короткої павзи зітхає і ніби лишає простір для того, аби глядачі відповіли на це. – Ми запитали думки простих містян з приводу цього.

– … Особисто я вірю пану Фукучі та поліції, – старенька бабуся ніяково усміхалась у камеру. – І вірю, що вони докладають усіх зусиль. Йокогама все ж портове місто і завжди мала проблеми із «бандюками», але коли Фукучі створив спеціальний детективний відділ, то дійсно стало набагато безпечніше і багато хто навіть у місто жити повернувся… Хай там як, це однаково набагато безпечніше, ніж влітку і восени 8 років тому, коли тут у всіх районах коїлося жахіття. Тож це лише питання часу, коли місто стане повністю безпечним…

– … Ми поки просто приглядаємося до всього цього. Все ж, переїжджати, як на мене, це занадто радикальний крок, – жінка з дитиною на руках усміхнулася. Поруч із нею стояв чоловік і притримував однією рукою яскраво-зелену коляску. – Чи страшно нам? Звісно страшно. Дітей тепер взагалі нікуди відпустити не можемо, в школу самі відвозимо і зі школи завжди забираємо, як би не протестували. Та й самим зайвий раз надворі опинитися страшно… Але я вірю, що скоро це все вирішиться. Все ж дуже любимо це місто і переїжджати з нього не хочеться. Але й хочеться, звісно ж, щоб діти були в безпеці…

– …На мою думку, поліція взагалі не старається щось із цим зробити. Можна на пальцях однієї руки порахувати тих, хто там дійсно щось робить, але ж інші просто штани просиджують і руками розводять! Хто зна, може вони з тими бандами взагалі в долі та тому навіть пальцем не поворушила, аби якось це припинити. Я гадаю, що влада в місті повинна оголосити воєнний стан і щоб військові розбиралися з тою мафією, а не дармоїди у відділках, що показали свою повну некомпетентність за цей час! – чоловік у кадрі з кожним реченням ставав дедалі злішим і агресивнішим. – Он, 8 років тому, коли такі трагедії ледь не кожного дня ставалися, влада теж до останнього тягнула, аж поки 21 вересня не сталося. Тут однозначно потрібні радикальніші міри…

– Також зазначимо, що один із трьох засуджених по цій справі, що був сином відомого чиновника Рокору Шіро, загинув за загадкових обставин. Всього за день після оголошення вироку. Шіро молодшого знайшли мертвим у власній камері із перерізаними зап’ястками, хоча дивна деталь: у камері не було нічого гострого. Розслідуванням його загибелі займається спеціальний детективний відділ поліції Йокогами, – кадр змінюється на репортерку знову. За її спиною нарешті почали розходитися люди. – За тиждень громадськістю планується мітинг під стінами прокуратури із вимогою вжити активніших заходів у боротьбі з організованою злочинністю. Вже за приблизними підрахунками, там буде декілька сотень людей. Дякую. Студіє?…

– Дякую вам, пані Шіруші, – кивнула телеведуча в студії, перекладаючи на столі папери. – І до інших новин: активне розслідування смерті відомого бізнесмена Морі Огая триває понад 3 місяці. Що уже відомо? Чи вдалося довести провину єдиного підозрюваного і куди рухається слідство? Про усе це на пресконференції начальника спеціального детективного відділу Фукудзави Юкічі з приводу цієї справи, котра буде транслюватися у прямому ефірі на цьому каналі уже завтра…

– Що там? Щось цікаве?

Дадзай повертається до Чюї, що підійшов до нього зі спини. Вигляд у того на диво нарядний. Білосніжна сорочка з підкоченими рукавами, коричневі брюки й лаковані чорні туфлі. Сам Чюя сьогодні на диво не з хвостиком, як зазвичай. На передніх пасмах він зробив дві коси й зав’язав ззаду, не зачіпаючи решту волосся й дозволяючи йому хвилями крутитися на плечах. Дадзай з цієї картини хмикнув, розуміючи, що Чюя дарма так старався над зачіскою і швидше за все на голові в того після першого ж атракціону буде гніздо.

– Та ні. Думав може щось нове скажуть. А так лиш зайвий раз нагадали про звіти, які я пану Фукудзаві не доніс, – Дадзай підвівся з дивана і вимкнув телевізор натиском на червону кнопку пульта. – Ти нарешті готовий? А то у мене у якийсь момент склалося враження, ніби ти там мене обчищаєш уже, а не перевдягаєшся, й тричі вже пожалкував, що пустив тебе у свій дім.

– Я-то готовий, а ти довго будеш у цій дивній піжамі ходити? – Чюя скинув бровою, дивно оглядаючи зовнішній вигляд Осаму. Той був у штанах із принтом собачих лапок і рожевій футболці.

– Була б моя воля, я б вдягнув кросівки та пішов би прямо в цьому, – Дадзай посміхнувся, проходячи до своєї кімнати й підбираючи речі зі стільця. – Але пожалію тебе. Це все ж таки твій день. Але не переживай, сильно твого часу я не заберу. Покажу хороший приклад як треба збиратися.

– Ну-ну, дивися сам не застрягни там на години, – Чюя скептично зітхнув, схрещуючи руки на грудях.

– Я кулею, Чює, – кинув наостанок Дадзай, закриваючи за собою двері. Уже з кімнати до Чюї донеслося: – Можеш уже вмикати секундомір.

Накахара закотив очі й плюхнувся на диван, вперше уважно оглядаючи квартиру Дадзая. Дизайн простий, нічого особливого, проте зроблений зі смаком. Темні стіни, підлога покрита якимось світлим деревом, і полиці й шафи довкола у таких же тонах. Багато книжок, багато фотографій. Усі переважно старі, але Чюя на них майже нікого не впізнає. Що ж, дивно було б тут побачити поруч із зображеннями щасливих моментів Дадзая з його близькими фото його з Морі. Звісно ж, є і нові світлини. На них переважно Дадзай разом із тим детективом в окулярах, ім’я котрого Чюя на силу згадав. Є фото і з Едогавою Ранпо, є і з Фукудзавою, де лице того вимазане в торт, а Осаму робить селфі з начальником на фоні – схоже, що це день народження Юкічі. Потім Чюя помічає трохи пожовклу, явно стару, світлину, де стоять троє детективів на фоні нового офіса. Едогава, Дадзай і Доппо. Певно це тоді, коли спеціальний детективний відділ складався лише з них трьох і це були по-справжньому золоті часи для них. Навіть Чюя в Токіо чув історії про цю трійцю, котра самотужки змогла пересаджати лідерів Гільдії – нової, на той момент, потужної організації в Йокогамі, котра була повністю розтрощена вщент декілька років тому. І… Купа порожніх бляшанок з-під пігулок, котрі складені в таку собі пірамідку. Все це антидепресанти. На мить Чюя задумався, а чи хороша це взагалі ідея пити алкоголь, коли сидиш на чомусь такому, однак із потоку думок його вириває переодягнений Дадзай, котрий намотував бинт на руку. Той був вбраний набагато простіше: червона сорочка в клітинку, темні мішкуваті джинси й білі кросівки. Запросто міг би скидатися на підлітка, якби Чюя не знав, що тому за декілька годин буде 26.

– Я антидепресанти більше не приймаю, тому не хвилюйся так. Я у лікаря уточнював, мені алкоголь можна, – Дадзай ніби прочитав думки Накахари й пройшов до виходу. – Ну то що? За скільки я там зібрався?

– Ніби я збирався перевіряти, – фиркнув Чюя, неохоче встаючи.

---

Дадзай не дарма переймався. Чудова зачіска Чюї була зіпсована після першого ж атракціону.

Луна-парк був на краю міста, зовсім трохи та за ним починалися Йокогамські ліси. Він був таким собі островом людського прогресу посеред дикої незайманої природи. І запах хвої. Це те, що Чюя помітив ледь не одразу ж і не стямився, як закохався у це місце. Зовсім ніяких запахів бензину чи відходів, які б мали вирувати у цьому місці через скупчення дизельних атракціонів і людей, тільки приємний аромат соснового лісу, що ніби огортав парк у вічнозелених обіймах. Отримавши купон на 6 безплатних атракціонів для двох, Дадзай і Чюя занурилися у шум і гамір натовпу.

Тепер, коли позаду 2 прості атракціони, вони стоять у черзі до кіоску за пивом і Осаму не може перестати реготати із гнізда на голові Накахари. Той злиться, фиркає і можливо навіть іноді пробує дати Дадзаю копняка під зад, та, зрештою, здається і розпускає волосся повністю, повністю вже наплювавши на укладку. Доки Чюя причісує руді хвилі як-небудь, аби лиш не стирчали в різні сторони, Осаму б’є в груди раптове відчуття ностальгії та зовсім мала дрібка концентрованої невіри в те, що це все дійсно реально.

За останні 7 років він взагалі не святкував свій день народження. Тим паче із кимось.

– Давай так, Дадзаю, – Чюя раптово кличе його, слабко смикаючи за лікоть, – пиво з мого купона обираю я, а як заберемо твій купон, то тоді вже обиратимеш ти.

– З чого б це? – Осаму всміхається, нахиляючись до Накахари, аби за наміром могти його добре чути. – Та й до того ж чи хорошою ідеєю взагалі буде після вина або саке пити пиво?

– Ну, по-перше, я просто хочу, щоб хоча б у цей день ти випив нормального пива. Я досі нажаханий тим, який у тебе гівняний смак на нього, – Чюя загинає палець і Дадзай закочує очі. – По-друге… Добре, тоді обереш не пиво. Будь-що?

– Коньяк, – Осаму сказав не вагаючись, тягнучи знущальну широку усмішку. – Так-так, ти будеш змушений його випити зі мною. До останньої краплі.

– Ти мене так сильно ненавидиш?

– Та годі тобі. Ти просто не пив нормального.

– Гадаєш у місці на кшталт цього воно є? – Чюя скептично повів бровою.

– Ну, – Дадзай дійсно задумався, – у нас є час усього світу, щоб перевірити це.

Навіть ковтка пива не встигнувши зробити, двоє одразу ж звернули увагу на крик звідкись згори. Піднявши голову, вони побачили, як прямо над ними догори дном пролетіли вагони з американських гірок. Без зайвих слів, Чюя одразу ж промовив, надпиваючи з келиха: «Навіть не думай». Та темні очі Дадзая вже по-знайомому азартно блиснули й Накахара вже розуміє, що опиратися сенсу немає. Якщо цей йолоп щось задумав зробити, значить, що чи живими, чи мертвими, але вони це зроблять. Всього за декілька секунд, навіть не давши Дадзаю таки сказати це, Чюя зітхає: «Тільки давай спершу доп’ємо і перепочинемо, а потім підемо. Нам у цій забігайлівці ще пів ночі тусуватися, не хочеться їм тут все обблювати, коли будемо ось так от пролітати над ними». Осаму легко сміється, та все ж ледь не сяє від щастя. Був би він псом, то точно б зараз навіжено махав хвостом.

Дадзай не дав Чюї перепочити. Як тільки з келиха того зникла остання хмільна крапля, Осаму схопив того під руку і всього за декілька секунд вже стояв у черзі, якимось чином подолавши декілька десятків метрів. Та полегшення Чюї через довжину черги не тривало довго: як на зло, перед ними стояла група школярів, котра, зрештою, пішла через пізній час. Вже за неповних 10 хвилин двоє сиділи у першому вагончику й Дадзай не міг спокійно всидіти від схвилювання. Чюя не боявся ні висоти, ні американських гірок, та чомусь на повний шлунок пива ідея покататися тут з кожною секундою йому здавалася все гіршою і гіршою.

Накахара зрештою свій організм недооцінив. Той стійко витримав усі різкі повороти й спуски й Чюя навіть вийшов задоволеним. Дадзай же своєю чергою свій організм недооцінив і майже одразу ж, як тільки вони вийшли з вагончика, йому стало погано. Під регіт Чюї той ледь знайшов у кишені упаковку з ліками проти нудоти, про котрі розраховував згадати лише в середині ночі.

Зрештою, на деякий час вони вирішили пригальмувати зі швидкісними атракціонами, тож вирішили прогулятися ярмарком, котра розташувалася дещо в стороні та йшла трохи глибше у хвойний ліс.

– Добре… Все ж визнаю, що у Токіо такого немає.

Дадзай щойно відкусив шматочок хотдога і запитально підняв очі на Чюю. Той був чи не вперше настільки розслабленим і щасливим.

– Немає луна-парків? – Дадзай ледь прожував, аби сказати це. Чюя шумно видихнув, посміхаючись.

– Таких ярмарків. Я до цього їх тільки у кіно бачив, – Накахара перевів погляд на вінтажні гірлянди, якими була завішена арка, повз яку вони проходили. – Це навіть чарівніше, ніж я собі уявляв.

– Тобто ти визнаєш, що в чомусь Йокогама все ж краще за твою кохану столицю? – Дадзай з невірою скинув бровами та блиснув зубами у переможній посмішці. Чюя закотив очі, відвертаючись зовсім.

– Я… Можу сказати, що тут є свої плюси, – Накахара мовив задумливо, навіть якось ніяково, що дійсно це промовляє в слух. Блакитні очі блищать від сяйва гірлянд і ліхтарів у цій приємній погляду напівтемряві. Чюя ніби хоче щось ще додати, та вагається й на мить між двома зависає раптова бентежна тиша, де Накахара все думає що сказати, а Дадзай, розглядаючи мінливе палахкотіння жовтих вогнів у чужих очах, ніби пробує вгадати про що ж той таки думає.

Увага Чюї швидко перемикається, коли він помічає неподалік яскраву лавку. Хоча завидів він швидше не саму лавку, а величезну плюшеву іграшку скумбрії з кривою усмішкою. Мозок того, що вже був добряче так розслаблений алкоголем, довго не метикував і Чюя одразу ж взяв Дадзая під лікоть і потягнув його до лавки, впевнено тикаючи пальцем у ціль.

– Ми маємо її виграти.

– Ти в нормі? – Дадзай від здивування ледь не впустив з рук хотдог. – Може достатньо поки що з пивом? – Накахара демонстративно покрутив головою. – Чює, ти хочеш бісову плюшеву рибину!

– Абсолютно вірно! Просто глянь на неї, – Чюя кивнув у бік іграшки. – Та вона ж просто викапаний ти. Погляд такий же вклепаний.

– Сприйму як комплімент, – Дадзай повернувся до власника лавки. – Скільки потрібно влучань, щоб виграти цю рибину?

– 55, панове, – дідусь, що розкладав м’ячики в коробку, привітно їм усміхнувся, коли Чюя ледь не підстрибнув від шоку.

– 55?! Та ми тут до завтра будемо ті м’ячики кидати!

– Але ж ти хотів ту рибину, ні? – Дадзай з азартною усмішкою поглянув на Чюю, в один присяд доїдаючи булочку й викидаючи в сусідню урну пакунок від неї. – Давай так: я беру 60 кидків і будемо кидати по черзі. Хто влучить у більшу кількість банок, тому та скумбрія і дістанеться в кінці. Будемо вважати, що це подарунок від мене тобі на день народження.

– Чекай, але якщо ти виграєш, то ти мій подарунок забереш собі?

– Отож, – Дадзай клацнув пальцями у Чюї прямо перед носом, а потім хитро підморгнув. – Тож постарайся, Накахаро, щоб цього не сталося.

За 60 кидків двом вдалося збити в сумі банок зо 10.

«Прикріплені до столу», – занадто пізно здогадався Чюя, коли їм обом залишалося по 2 кидки. Повною мірою усвідомивши аферу, останній раз Накахара зі злості кинув м’яч настільки сильно, що він збив одну купку банок, а потім рикошетом від стіни й іншу купку, чим добив їм рівно 10 збитих посудин. Виграли вони два брелоки – останні, що залишилися у лавці. Рудий кіт і темний кучерявий собака. Чюя не довго жалівся на здирництво власника лавки й одразу ж забрав собі брелок із собакою – більше любив саме їх. Дадзаю ж дістався пожовклий брелок із рудим котом, що навіть якби річ була у нормальному стані – все одно б дивився на Осаму з в чомусь знайомим призирством.

Коли пробила 12 година, вони вже були неймовірно втомлені від такого насиченого дня і кількості випитого пива. Не змогли до кінця пройти навіть ті 6 безкоштовних атракціонів, які подарували Чюї.

– Тепер можу впевнено сказати, що ми старіємо, – Дадзай відкинувся спиною на лавку й задер голову догори, аби ловити лицем приємний прохолодний вітер, що гуляв між уже спорожнілих магазинчиків. – 26 це вже не 25. 30 років уже не за горами! А відповідно й старість.

– 26 не так вже й відрізняється від 25. Ніби у тебе за ці 15 хвилин з моменту, як тобі виповнилося 26, миттю посивіло волосся, з’явилися зморшки і з’явилося бажання обговорювати пенсійні виплати.

– Ні, але ж ти відчуваєш у повітрі навіть цей запах… Ммм… Зрілості? Не думаєш?

– Я відчуваю тільки запах хвої та того, що ти напився.

– Не серйозно, – хмикнув Осаму, закидаючи на спинку лавки лікоть. – От раніше, як я був молодий, я б і до ранку міг гуляти, як і хотів… А зараз уже й кістки навіть не ті. Невже скоро помирати?

– Чесне слово, Осаму, коли ця справа таки закінчиться, я вже мрію про те, яким буде життя в Токіо без такого клоуна, як ти.

– Нудним? Сірим? Буденним?

– Спокійним певно вже! – засміявся Накахара, перебираючи між пальцями брелок із собакою. – Хах, ну добре. Може іноді… Все ж і сумуватиму за цим дурним блазнюванням.

– Говориш так, ніби справа уже закінчилась і ти скоро поїдеш, – втомлено пробуркотів Осаму, на силу опускаючи очі на Накахару.

– Ну… Детективна інтуїція, – хмикнув Чюя, промовляючи стишено, явно теж стомлено. – Відчуття, ніби ось скоро щось та й зарухається. Навіть швидше, ніж можна собі уявити.

– Інтуїція… Ти що, Кунікіда? – скинув бровою Дадзай, коли кутики його губ потягнулися вгору з підозрою. – Цей хлопець всю свою кар’єру на інтуїції побудував. Хоча, що вже сказати… Вона його ніколи та не підводила. Мені б так точно завжди правильний шлях визначати, як він це може.

– Правильний шлях це поняття відносне. Іноді навіть та дорога, яка здається найбільш абсурдною, є правильною. А часом найбільш очевидно вірна дорога веде прямісінько у нікуди.

– Ти завжди, коли п’яний, стаєш таким філософом? – Чюя на це приречено усміхається. – А що? Усі рази, що я бачив тебе п’яним, ти починав розказувати щось філософське, ніби злочинець у камері смертників за годину до страти. Не уявляю в такому разі як твої друзі з Токіо тебе витримують!

Зрештою, забравши подарунковий купон Дадзая, вони вирішують піти та повернутися з ним іншим разом.

«Занадто вже старі для такого», – лише на виході з парку Чюя таки погодився із цим і Дадзай переможно відсалютував. Коли вони вже збиралися пройти через величну викувану арку з орнаментами, аби полишити парк, їх обох спинили фотограф із клоуном із пропозицією сфотографуватися. П’яні розуми думали не довго й радісно погодилися, купивши паралельно у лавці неподалік чудернацькі капелюхи, аби клоун не сильно виділявся на їхньому фоні. Один зі спалахів засліплює Чюю так, що він ледь не падає, втрачаючи орієнтацію, і це відобразилося на одному зі знімків. Дадзай не роздумуючи купив одразу усі, котрі зробив фотограф, і лиш тоді усвідомив наскільки п’яними вони насправді там виглядають. Після того, як Осаму буквально зареготав у весь голос від побаченого на зображеннях, а саме вигляд падаючого Чюї, Накахара ледь не одразу ж заволав, аби той викинув фотографії та забув про них, та молодший за званням тільки й відрізав:

– Якщо мені не дісталася та плюшева скумбрія, то нехай хоч фото лишаться.

Парк ще продовжував працювати, але в ньому було не так вже й багато людей. Тож на великій стоянці в очікуванні таксі їх було лише двоє. П’яні, розслаблені й щасливі.

День пройшов навіть краще, ніж Дадзай міг уявляти. Це той відпочинок, якого він уже давно потребував. Хоча б на трохи перестати думати про справу – єдине, чого він хотів ці декілька місяців. Та чи не більше він був радий саме за Чюю, знаючи, що той за весь цей час мало відпочивав в принципі, не те, що не міг перестати думати про справу. Лиш із Дадзаєм той почав хоч трохи розвіюватися. Зміна навіть у настрої Чюї була помітна неозброєним оком: той став спокійнішим і більш терплячим до оточення. «Хоч іноді забувати про роботу – от і все, що треба було, щоб зла королева подобрішала», – Дадзай усміхнувся своїм думкам та посмішка миттю розтала на його лиці, коли він таки звернув увагу на Чюю, що сидів на бордюрі та вид якого з кожною секундою ставав усе тривожнішим і тривожнішим.

– Щось не так, Чює?

– Га? – Накахара знервовано підняв очі на Дадзая і той майже одразу впізнав цей зляканий і тужливий погляд. Такий самий, як під час бійні у центрі у день кривавого четверга. Та Чюя швидко натягнув усмішку на лице, хоч Осаму зовсім їй і не повірив. – Та ні, все добре. Просто цей ліс… Я все думав чому я про нього не знав.

– Це досить віддалена місцина від Йокогами.

– Та ні… Я знав його. Просто не впізнав раніше, – Чюя опустив погляд у землю й забігав очима по асфальту, нервово стукаючи пальцем по яскравому безформному капелюсі. – Це ж… Ліс розбитих сосен, так? Те місце… Де банди ховали тіла закатованих і вбитих ворогів, аби їх не знайшла поліція і прості люди. Португай в тому числі… Про це, здавалося, знали всі. Парк атракціонів виходить стоїть прямо на кістках… Чому він саме тут?

– Можливо всі ті, хто тут працює і гуляє, думають, що це все побрехеньки, – голос Дадзая був тихим, немов легкий вітерець. Втомлені пальці стиснули стос фотографій.

– Але ж ми обидвоє знаємо… Що ні.

– Ти боїшся його?

– Ліс? – Чюя може і відповів би на це різко й роздратовано в іншому випадку, як і на всі інші порожні звинувачення Дадзая, проте це був один із нечастих випадків, коли Осаму питає без і краплини засудження. Накахара зітхає із сумом. – Не те щоб я його боявся… Коли я ще був підлітком, я часто тут бував. Бачив, як яр скидають загорнуті в обідрані пакети тіла, аби тварини не розтягнули їх частини по всьому лісу. А по той бік яру рівно те ж саме робила якась інша банда без краплини страху. Знаєш, ніби тварини зібралися біля водопою. Тільки там був не водопій… А яр, у який трупи скидали. І це було так… Буденно. Вони навіть сильно не зважали на нас, мов просто робили щось звичайне, щось звичне для усіх, хто там був, – голос Чюї не тремтів, проте звучав так, ніби ось-ось це станеться. Накахара сам не очікував, що насправді так легко буде розказати про одну з причин своїх нічних кошмарів, які не дають йому нормально спати вже як половину життя. – Я все думав… Чи моє тіло так само одного дня буде скинуте у цей яр, або поховане десь у неглибокій могилі під сосною? А може я взагалі тут і зустріну свій кінець, якщо далі буду простим бандитом… Доки я не переїхав до Токіо, мені часто снилися кошмари, де я прокидався в тому лісі сам-самісінький серед купи мертвих тіл і з відчуттям, ніби я помираю.

– Гм, Чює, а ти віриш у потойбіччя? – питання настільки раптове, що тривога Чюї на мить розсіюється від здивування. Накахара похитав головою. – Коли я ще був малим, а Португай існував лише у рамках невеликої організації, то я теж часто бував тут із… Морі. Він ще тоді особисто керував усім і лиш тільки здобував собі ім’я, – Дадзай підсідає по правий бік від Накахари, аби стишити голос якомога сильніше. Так, ніби вони на цій стоянці не одні й хтось дійсно може почути ці розповіді. Плечем Осаму міг відчувати чуже тепло. – Часто, коли я не хотів дивитися на те, як Морі розбирався із ворогами, і хотів прогулятися цим лісом, він спиняв мене і розказував одну легенду… Ще в часи Великої війни, коли Йокогама була окупована, в цьому лісі був концтабір, де ворожа коаліція вбивала наших полонених солдат.

– Не найкраща історія, щоб розповідати її дитині, – Дадзай плечем торкався до Чюї й відчував наскільки той напружений. Майже напевно Накахара співчутливо скривився й Осаму, не пересвідчуючись у цьому, просто кивнув.

– Це було масове і жорстоке побоїще. Парад безсенсового насилля і болю заради болю. Коли ліс занурювався у ніч і все стихало, то місцеві могли навіть чути крики та благання про допомогу, та боялися навіть до першої сосни підійти. Навіть після деокупації Йокогами було страшно навіть посунутися туди. Не тому, що там могла чекати небезпека. Тому, що люди боялися того жаху, який могли б там побачити, – Дадзай протягнув, намагаючись надати голосу більшої таємничості, ніби він ділиться якимось одкровенням. – Там неприродною смертю загинуло настільки багато людей, що у світі похитнувся баланс живого та мертвого. В якийсь момент добро і зло, світло та темрява просто перестали мати бодай якесь значення і цей ліс постав на межі раю та пекла, полонячи замордовані душі між вічнозелених похмурих дерев. Десь там, вглибині нього, де стояв той концтабір, з’явилося місце, яке можна назвати Чистилищем і де блукають убиті між тих розстріляних сосен полонені солдати.

– Чистилище… Це там, де душі очищаються від гріхів? – Дадзай киває.

– За легендою, якщо під час прогулянки цим лісом ти зайдеш надто глибоко і побачиш сосну із розтрощеним стовбуром, ніби в неї декілька магазинів куль різних калібрів випустили, то ти й не помітиш, як опинишся уже в цілому лісі таких сосен, де між деревами будуть ховатися блудні неупокоєні душі закатованих. Це означатиме, що ти потрапив туди – у Чистилище.

– Якщо ти хотів мене заспокоїти, то у тебе поки що не дуже добре виходить.

– Уяви, що це мені розповідали, коли мені було 6 чи 7, – Дадзай гиготнув, розкидаючи ноги на асфальті.

– Чи є спосіб вийти якось із нього? – запитує Чюя і Дадзай не розуміє чи хоче він просто продовжити розмову, аби не лишатися з гнітючими думками сам на сам, чи йому дійсно цікаво.

– Єдиний спосіб вийти з нього – знайти єдину вцілілу сосну і не загинути від душ, які будуть нападати на тебе, бо думатимуть, що раз ти живий, то ти єдиний, хто може його полишити… Зрештою вони в чомусь праві, – Дадзай знову легко прискає сміхом, але за секунду продовжує: – Але це майже напевне займе настільки багато часу, що ти встигнеш в усіх деталях обдумати усе своє прожите життя і, за логікою легенди, знайдеш просвітлення, аби відпустити свої гріхи. Ти ніби пройдеш очищення і вийдеш уже зовсім іншою людиною.

– Жах… Нема страшнішої тортури, ніж цілу вічність шукати у страшному лісі бісову сосну, – Чюя хмикнув, втомлено схиляючи голову на бік. – Ніби голку в стоці сіна.

– Теж так думаю, – Дадзай видихнув, коли Чюя, ніби щойно згадавши, дістав із кишені пачку цигарок і запальничку, до яких весь день сьогодні та не торкався. – Але розказав я тобі це не для того, щоб налякати, – Чюя так і застиг з очевидним запитанням в очах, коли затискав між губ сигарету. – Насправді ключове слово у цій легенді це те, що це саме легенда. І Морі розповідав мені її, щоб я не відходив далеко і не наткнувся на інші банди, які просто робили свої справи в цьому лісі. Коли я дещо подорослішав, то Арата… Один мій друг, – обмовився Дадзай на секунду, проте продовжив розповідь: – запропонував мені погуляти в цьому лісі й впевнитися, що там нічого страшного немає. Я боявся, думав, що враз знайдемо там ту розбиту сосну і нам гайки… Але коли ми там опинилися, то побачили лише руїни і чисту незайману природу. Навіть тварини не боялися нас, бо просто не знали, що ми можемо бути небезпечними – настільки давно вони не бачили людей. Все, що нагадувало там про людство, це порослі стежки й старезні занедбані будівлі, в котрих вже давно живуть звірі. А ще… Ми знайшли там оранжерею завезених колись рослин із Європи, які прижилися і розрослися аж до стелі.

– І ніяких розбитих сосен?

– І ніяких розбитих сосен, – Осаму сам не зрозумів, та чомусь усміхнувся. Напевне з такого щиро зачарованого розповіддю погляду Чюї, котрий нарешті дещо заспокоївся. Дадзай почувався дійсно удостоєним цього погляду – такого тепер спокійного і зацікавленого. Світ перестав відчуватися реальним, та чомусь тепер це відчуття не лякало, як зазвичай би зробило. Ще ніколи Дадзаю не було так приємно бачити когось нарешті розслабленим і спокійним. Ще ніколи Дадзаю не було так комфортно поруч із кимось. Навіть із Йосано, котра була йому завжди ніби старша сестра і в обіймах котрої він почувався захищеним від усього злого світу. Акіко була тою, хто бачив Дадзая у будь-якому стані, від розлюченого до почервоніння до розтрощеного на друзки. Та як би вона не старалася, вона все одно не могла його зрозуміти. Не змогла б. Вона була лікаркою і не знає як це бути на лінії зіткнення. Не знає як це приймати важкі рішення і, зрештою, помилятись. І… Скільки б не задумувався над цим, Дадзай розумів, що насправді радий цьому. Йосано остання людина, якій би він бажав це все на собі відчути. Він готовий хоч до кінця життя намагатися безрезультатно впоратися зі своїми спогадами самотужки, аби лиш ні вона, ніхто інший з його близьких цього всього не переживали.

Якби не Чюя, може б Дадзай ніколи та не задумався над тим, наскільки ця ноша насправді важка і як легко може стати, якщо її все-таки скинути.

Накахара подарував те, що не міг Осаму дати навіть пан Сакагучі – розуміння. Вони не говорили про проблеми Дадзая. За весь час Чюя жодного разу не згадав ні про зрив Осаму, коли той ледь його не застрелив, ні про кошмар з Одасаку у кафе, навіть не запитав про те, чому Дадзай в принципі носить бинти та що за ними ховає. Накахара ніколи не наполягав на тому, щоб Осаму чимось ділився. У потрібні моменти Чюя просто лишався з ним, міг просто тихо бути поруч, міг розповідати про щось, аби тиша не давала думкам зжерти Дадзая із середини, міг повертати того до реальності простим обережним доторком до плеча. Це було більше за слова заспокоєння. Чюя знав що робити, коли щось тривожить, завжди знав як допомогти. Найменше, що Дадзай може зараз для нього зробити, це переконати, що ліс із кошмарів Накахари насправді не такий і страшний.

Осаму бере чужу руку і стискає, відчуваючи, що та більше не тремтить. А Чюя так по-дурному просто дозволяє йому це зробити, тихо приймаючи цей порив тепла.

– Можу показати тобі ту оранжерею, якщо хочеш, – великим пальцем Дадзай поглажує кісточки пальців Накахари.

– Хочу.

І все. Чимось навіть ностальгічна ця відповідь. Дадзай її приймає з усмішкою. М’якою та по-рідкісному умиротвореною.

Таксі далі вони чекали в тиші. Проте вона не була тривожною та важкою. Це був той момент, коли хотілося просто помовчати і єдине, що розрізняти у цій темряві, це тепло чужої руки і спокійне глибоке дихання.

Коли таксі все ж приїхало, їхали вони теж у повній тиші. Кожен дивився у своє вікно у думав про щось своє. Це були останні хвилини спокою перед тим, як вони в’їдуть в місто і зануряться у вир подій розслідування знову. Дадзай вперше ловить себе на думці, що він насправді цього не хоче. Та мить, та знущально коротка мить, коли всі проблеми здавалися насправді неважливими, пролетіла, ніби швидкісний поїзд. Осаму раптово задумався… А яким же буде воно, життя, коли Чюя таки поїде назад до Токіо? Неочікувана і до гидкого нав’язлива думка. Те, про що Дадзай так сильно хотів не думати… Дружба на відстані не була такою вже й поганою перспективою, як те, що Чюя може бути настільки зайнятий, що зовсім не матиме на неї часу.

А що, як… Попросити його лишитися?

Дадзай покрутив головою. Навіть його п’яному розуму дійшло, що це взагалі нісенітниця.

Та Осаму майже певен – день, коли Чюї доведеться поїхати, буде для нього одним із найгірших.

Вони швидко попрощалися і Чюя поїхав далі, коли Дадзай вийшов біля свого під’їзду. Чергова нав’язлива думка аж засвистіла у вухах: «У Йокогамі я не попрошу його лишитися, але хоч зараз міг би попросити лишитися тут», – та він знову крутнув головою, ніби ще сильніше. Це був навіть більший абсурд, ніж до цього. Хитаючись, Осаму пройшов до сходів, піднявся і ледь ввалився у свою квартиру. Тепер таку по-знущальному пусту і самотню.

Після холодного душу Осаму все ж дещо прийшов у себе. Він давно так не напивався. Вирішивши хоча б у свій день народження таки не працювати і зробити собі хоч який-небудь вихідний, Дадзай навіть не торкався до паперів та пончика з рожевою стрічкою, які передав Ацуші та просив усе подивитися. «Усе вже зранку», – подумав він і впав на ліжко, помічаючи на приліжковій тумбі телефон і стос фотографій, які вже сам не пам’ятав як поклав сюди.

Осаму потягнувся до телефона. Його зустрів яскравий спалах екрана і час – 03:37. У пів-ока читаючи повідомлення і відкидаючи їх свапом, Дадзай зрештою таки помічає одне від невідомого номера. «Пане Дадзаю, це терміново. Це стос…»

– Багатообіцяюче, – Осаму нарешті розкриває очі й із напівлежачого стану повноцінно сідає на краю ліжка, коли розгортає повідомлення повністю.

«… Це стосується команди із розслідування справи Морі Огая. Передзвоніть як тільки зможете. – Арета.»

Дадзай скинув однією бровою, навіть не уявляючи що такого міг той знайти. Ще раз поглянувши на час, він зітхнув. «Не найкращий ти час знайшов, аби писати такі важливі речі, Арето», – Дадзай зрештою відклав телефон, потираючи втомлені закриті повіки. Він перетелефонує уже зранку, коли прокинеться. Наступною ж чергою увагу Осаму привернув саме стос фотографій.

Дадзай знову відкинувся на подушку, у напівтемряві розглядаючи смішні світлини, які в них вийшли.

І Чюю.

Осаму задумався… Може потрібно купити ще одну нову рамку, аби повісити цю фотографію, де Накахара майже падає, на стіну, поруч з іншими щасливими моментами свого життя? Чюя поїде одного дня. А в Дадзая лишаться хоча б ці фотографії.

І спогади про те, що хтось настільки дратівливий і всім невдоволений дійсно уміє так радісно і щиро посміхатися, щоб кожен сантиметр його лиця так і сяяв, ніби сонце.

– Та якого взагалі біса, – Дадзай раптом відкладає фотографії й злісно стукає себе по лобу. – Що я роблю?

Та метелики вже так по-зрадницьки б’ють великими крилами десь у животі.

---

Ацуші ніколи й не подумав би, що насправді у доках так смердить.

Він не може описати що це конкретно за запах: чи то протухла риба, чи то сирість, котра буквально впилася в тонни іржі довкола, чи то десятки зграй чайок тут, які все, що тільки можна, тут уже обгидили. Проте він точно розуміє, що хоче піти звідси якомога швидше. Та черговий по порту, як на зло, ніяк не звільниться та Ацуші просто змушений зібрати всі сили в кулак і витримати це. Єдине, що не дає зовсім упасти у відчай, це зустріч із Гін, запланована одразу після цього опитування.

І врешті невисокий чоловік у яскравій помаранчевій жилетці виходить з-за хитких дверей чорного входу до будівлі термінала і легко махає Накаджимі рукою. Той на радощах долає ці декілька метрів між ними за секунду.

Навіть не вітаючись повторно, Ацуші одразу безцеремонно говорить:

– Ви зараз вільні? Ходімо кудись, де не так шумно і вітряно, – і не смердить – хотів додати Накаджима, проте по самому того невдоволеному вигляду чоловік схоже усе зрозумів.

– Так, тут через дорогу є непогана забігайлівка, – черговий киває в сторону, швидше за все в бік згаданого місця.

– Тоді не втрачаймо часу, – те, що Ацуші зараз не побіг звідси, як тільки йому дали на це зелене світло, виключно заслуга його професіоналізму, а конкретніше постійних нагадувань Дадзая йому про те, що поліціянту треба бути стриманішим, аби викликати в людей авторитет.

 

– …Тож березень. Я попросив вас узяти журнал відміток за цей місяць.

– Так, звісно, – чоловік кивнув і виклав на грубий металічний стіл невеликий потертий блокнот із малюнком пальми на якомусь острові на обкладинці. Прийнявши до рук записник, Ацуші почав його обережно гортати, бо той виглядав так, ніби від будь-якого необережного руху він розпадеться.

– Хто чергував у 2 тиждень березня? Я так зрозумів, що у вас чергові групи змінюються щотижня.

– Я і чергував, – коротко відповідає чоловік і надпиває каву із кружки у вигляді мушлі з логотипом кафе, в якому вони сидять.

– Як часто ви ловите нелегалів? – Ацуші ковзає швидким поглядом по рядках блокнота. – Ну, тих, що приїжджають із міжнародними вантажами.

– Охох, ну і питання у вас, – той хрипло сміється. – Ми більше приймаємо кораблі, які йдуть із Тихого океану, а це дуже довге транспортування зазвичай, тож нелегали тут дійсно рідкість. От де-де, а на західному березі Японії дійсно з цим проблеми, тож якщо шукаєте якогось нелегала, то ви майже напевне не за адресою.

– «Більше приймаєте кораблі із Тихого океану» – тобто є і якесь «менше»? – Ацуші дістає свій блокнот із кишені та виписує туди імена і дати, які зміг знайти. – А чи не приймав ваш порт кораблі із росії в березні? Я чув, що у Японії з нею добре налагоджена торгівля. Чи всі транспортування відбуваються виключно через західний берег теж, а потім доставляються до Йокогами сухопутним шляхом?

– Гм, кораблі з росії… Так, вони часом вивантажуються тут. Декілька разів навіть на капремонті стояли. Але це зазвичай якесь зерно або добрива, рідше якісь інші вантажі.

– А у 2 тиждень березня вони були? Або взагалі десь 8-9 березня? – Ацуші підіймає уважний погляд на чоловіка.

– Так, було два. Один із зерном, а інший із паливом, – черговий на силу, але згадав. – Там, здається, були якісь проблеми в порту, куди мав пливти той, що з паливом прибув, тож його направили сюди. А той, що з зерном, це стандартний вантаж. Ми з його екіпажом навіть знайомі.

– Ви довіряєте їм?

– Авжеж! – чоловік ледь не вигукує майже обурливо. – Та ми з ними щоразу, як вони в рейсі, випиваємо тут же. Думаєте вони могли везти нелегалів? – черговий підозріло скинув бровою, ніби про щось здогадався, а потім гепнув кулаком по столу вражено, ніби це щойно його звинуватили в чомусь. – Та бути такого не може! Вони б не стали. Вони чесні хлопці. Якщо і проїхав з ними хтось ось так, то максимум так, щоб вони про це не знали! Та й взагалі корабель їхній перевіряли й нікого там не було з нелегалів.

– Пробачте, я нікого ні в чому не підозрюю. Просто шукаю… Шляхи, – Ацуші ніяково навів кружечок у своєму блокноті ручкою. – Наш підозрюваний нелегально потрапив до Японії та зробив він це майже напевно у Йокогамі. Інших варіантів для цього просто немає, – Накаджима вирішив зіграти на чесноті, сподіваючись, що це хоч трохи, та й заспокоїть чоловіка, але той вже остаточно втратив бажання спілкуватися, тож відставив свою чашку і вже збирався йти.

– Якщо й десь шукати нелегалів, то на тому кораблі з паливом. Можливо ваш нелегал плив кудись на західний берег, а випадково потрапив сюди, – черговий виклав із кишені декілька купюр і поклав їх під свою чашку.

– Почекайте, у мене ще одне питання, – покликав Ацуші, підриваючись із місця. Чоловік майже вийшов із кафе. – Підкажіть… Звідки зазвичай возять вантажі з росії до вас? З якого міста?

– Гадки не маю, – фиркнув черговий. – З будь-якого портового міста можуть везти.

– А ваші друзі звідки возять?

– Ну, – чоловік на декілька секунд затих, задумуючись, – із Владівостока. Там великий промисловий порт і звідти не тільки зерно відправляють. Можливо паливо теж звідти пливло. Це потрібно перевірити.

– Можете, будь ласка? – Ацуші зробив щенячі очі настільки, наскільки це було взагалі для нього можливо. Чоловік подивився на це розгублено, проте за мить таки зітхнув і кивнув. – Візьміть ваш журнал. Я лишив там свій номер. Як тільки уточните інформацію, то можете перетелефонувати?

Черговий підібрав записник із пальмою до рук, відкрив і кинув оком на написаний олівцем на початку обліку за березень номер і кивнув повторно. Попрощавшись, чоловік зник за дверима, а Ацуші шумно видихнув, сповзаючи по спинці дивана, на якому він сидів униз.

– Мене ця робота колись доб’є, – чомусь сказав це вголос Накаджима, коли дістав телефон із кишені та написав Гін коротке: «Скоро буду».

---

Хоч Дадзай не працював усього 2 дні, проте на ефект на ньому це зробило просто неймовірний.

Чи не вперше за весь час, доки він працює у детективному відділі, він прийшов на роботу мало того, що без запізнення. Фукудзава його сьогодні всього на 20 хвилин випередив, чим змусив чоловіка навіть накрапати собі заспокійливого, адже бачити когось у відділку настільки рано майже травматичний досвід.

Дадзай і сам від себе такого не очікував. Усі 2 дні відгулу він буквально прогуляв. У перший день вони з Накахарою пішли у луна-парк і довго потім відсипався, а на наступний, коли той прийшов до Осаму по речі, які забув, вони неочікувано для обох продовжили гуляння. Цього разу вони не напивалися так, як за день до, ні. Обидвоє цілком свідомо зійшлися на тому, що тієї пляшки коньяку, яку Осаму дістав зі своїх стратегічних запасів, їм із головою вистачить. Та випили вони навіть менше поставленої дози – занадто вже цікавим був той випадковий фільм, котрий вони знайшли по телевізору. Настільки цікавий, що навіть коли Дадзаю телефонували друзі та близькі, аби привітати з 26-річчям, він жодного разу не зміг відірватися і взяти слухавку, просто вирішивши, що на контакт із суспільством він вийде лише завтра. Чюя, схоже, був подібної думки, адже лише під кінець вечора зізнався, що насправді хотів використати цей останній день відгулу, аби допрацювати звіти, проте коньяк Дадзая виявився занадто привабливим, щоб таки повернутися додому і зробити це.

А тепер Осаму чи не вперше за стільки часу повноцінно виспався.

Звіти Дадзай дописав ще до відгулу: коли плече Чюї майже повністю відновилося і той почав набирати на себе навантаження назад, а звичка сидіти в його кабінеті та докучати йому лишилась, неочікувано з’явився час і можливість нарешті зайнятися паперовою роботою. Тож тепер Осаму просто притягнув начальнику готовий стос паперів і з гордістю їх йому вручив, детально опісля цього розповівши структуру тієї купки й те, що насправді там усе пофасовано і Фукудзаві необхідно просто поставити всюди печатки. Коли Дадзай вийшов із кабінету начальника, у відділі уже почали збиратися працівники, очі яких миттю округлилися після того, як побачили усміхненого і бадьорого Дадзая Осаму.

– Охриніти. Тепер я бачив усе, – Ранпо аж підскочив на дивані, звіряючи шокованим підозрілим поглядом Осаму. – За весь бляха час, доки я тебе знаю, вперше ти прийшов на роботу раніше мене! Невже 26 років так сильно змінюють людей?

– Ранній підйом то вже таке, – Йосано підходить до столу Дадзая і спирається на нього. – Коли ти востаннє таким зарядженим був?

– У мене просто багато роботи, – Осаму всміхається, коли вмикає чайник і готує в чашках присутніх каву, чим викликає нову хвилю шоку – без нагадувань він ніколи не робив цього сам і добровільно. – Заніс пану Фукудзаві звіти, потім треба ще в архіви йти, потім на допит, а далі-

– Ти з березня такий зайнятий, – Акіко схиляє голову на бік, уважно оглядаючи Дадзая з ніг до голови, – але саме сьогодні ти чомусь немов у сливах. Аж до нудоти щасливий. Ну що, – вона хитро киває, – розказуй що там було вчора, коли слухавки не брав. Нарешті на побачення пішов із новою пасією? А то я думаю з ким ти там святкував ці два дні… А воно он значить як.

На мить усмішка Дадзая від розгублення зблякла, аж поки той не зареготав у весь голос.

– Хаха, пасія! Ти ж знаєш, що я одружений на роботі, – Осаму аж об стіну сперся – так сильно сміявся, а Йосано лиш усміхнулася і закотила очі. – З Накахарою в луна-парк ходили, а потім на наступний день «допивали те, що не допили вчора». У нього теж день народження був.

– А… Накахара, – Акіко здивовано кліпнула на це, однак уже за мить на її лиці відобразилася якась загадкова напівусмішка, що Дадзай не зміг зрозуміти її причини й лиш запитання в очах видавало його збентеження.

– Я не розумію про що ти.

– Дадзаю, ми тебе не засуджуємо ні в якому разі, – Йосано явно почала здалеку й це викликало тільки більше питань. – Це нормально, коли дві людини проводять багато часу разом, якщо вони подобаються один одному. Не потрібно бентежитися. Ми навпаки тільки раді, що ви так поладили та ти нарешті не сам…

– Що?! – Дадзай сам не очікував, що вийде настільки гучно. – Йосано, якого хріна?!

Що Акіко, що Едогава могли легко подумати, що той до біса розлючений і дарма вони взагалі зачепили цю тему…

Та Дадзай не лютує.

Він почервонів і навіть сам не усвідомлює наскільки сильно.

– «Ого», – Йосано на мить навіть забула як дихати, певно вперше за життя бачачи Дадзая… Таким. Сьогодні Осаму тільки те й робить, що усіх вражає. – Добре, вибач, – вона легко сміється, аби знизити градус напруги й стукає Дадзая по плечу. Той все ще більше, ніж шокований, але вже дещо спокійніше. – Я знаю, що в тебе з’явився хороший друг, але не забувай про існування інших, добре? Я не Кунікіда, але вже і я починаю ревнувати.

Дадзай прискає сміхом у відповідь, навіть не знаючи куди йому чи подіти ці емоції, чи самому подітися. Важко вдавати, ніби він дійсно не знає, що на його щоках справжня пожежа.

Тема швидко була змінена самим Ранпо – той мав справжній талант вмикатися у найбільш підходящі моменти. Коли Дадзай тільки починав із головою занурюватися у нову розмову, телефон його так і не переставав вібрувати. Що правда, почав він це робити аж вдома. Дадзай від цього звуку й прокинувся вранці, але зрештою, побачивши, що повідомлення пише один і той самий номер, він вирішив, що прогляне усе, коли звільниться. Та тепер цей звук майже знущальний. А коли цей же невідомий номер починає дзвонити, то перше, що він робить, коли таки бере слухавку, це ледь не посилає під три чорти людину по той бік дроту, та одразу замовкає, коли чоловік представляється:

– Це Арета.

Осаму сам цьому здивований, проте потрібна людина миттю спливає в пам’яті. «Патологоанатом», – погоджується із собою Дадзай і продовжує слухати, не вимикаючись. Співрозмовник це вловив, тож став говорити далі:

– Справа не чекає. Нам потрібно зустрітися зараз же. Боже, нарешті ви взяли слухавку!

Голос чоловіка по той бік майже напевно щасливий до жаху.

– Я зараз дійсно зайнятий, Арето, – Осаму прикриває рукою мікрофон, аби сторонні звуки не чулися в слухавці. – Ми можемо зустрітися ввечері в доках, де розкажете усе, що хочете. Але зараз ніяк.

– Може не бути стільки часу! – голос сповнений тривоги та Дадзай закочує очі. – Я… Дідько, як я хочу просто все це скинути та забути, але телефоном бляха просто не можна! Будь ласка, перечитайте мої повідомлення. Це дійсно важливо.

– Так-так. Тоді о 7 в доках? Я напишу точну локацію пізніше, – по той бік радісно закивали, погоджуючись.

– Тільки, будь ласка, швидше! Не спізнюйтеся. Бо… Бо якщо ви це не почуєте і не захистите мене, то мені гайки, розумієте? Гайки! Я не для того вирішив почати життя спочатку зараз, щоб отак просто вмерти!

На силу Осаму таки попрощався з Аретою і вимкнувся. Відклавши телефон на стіл якомога далі, він так і не підняв очей, вдивляючися у підлогу. Щось йому у цьому всьому не подобалося. Всі чуття притуплені після 2 днів гулянок, тож він не до кінця розуміє чи дійсно чоловік був серйозно, чи просто, як і завжди, занадто драматизував. Та Кунікіда, що щойно прийшов теж зі стосом звітів, миттю відвернув його увагу. Побачити Дадзая так рано на роботі теж для нього було несподіванкою, тож Доппо виклав на стіл того незапакований у кольоровий папір подарунок – він просто не встиг запакувати, бо думав, що Осаму прийде набагато пізніше. Це був стильний чорний годинник зі срібними стрілками, котрий дуже обережно виглядав на дадзаєвій руці, що той одразу зрозумів, що обирала подарунок Текеко. Та робота, у яку Дадзай змушений знову з головою зануритися, на жаль таки спливає у їхній розмові: Кунікіда збирає останні документи для закриття справи кілера, оскільки головний підозрюваний мертвий, а замовника вирішив не шукати сам Доппо, який клявся, що до правди докопається, навіть якщо ця правда може зашкодити Дадзаю. Осаму не здивований: скільки б Кунікіда не погрожував здати його, він би це все одно ніколи не зробив хоча б із поваги. Дадзай по простому вдячний. Зрештою, так чи інакше йому б все одно довелося розслідувати це теж, бо збиралося все більше доказів очевидного.

Замовник вбивства Осаму і вбивця Морі майже напевне в одній команді.

---

– Спали ті фото, Дадзаю, – Осаму не встигнув навіть сісти за столик і так і застиг із щирим нерозумінням на лиці. – Не вдавай дурня. Ти знаєш про що я. Я знаю, що ти їх купив!

– Тільки через мій труп, йолопе, – приснув сміхом Дадзай, махаючи Гін за стійкою, щоб та передала замовлення на кухню. – Я буду зберігати ті фото як картину Мони Лізи в Луврі за куленепробивним склом. Особливо ту саму, де видно, як ти п’янючий ледь не падаєш на землю.

– Ти гівнюк, Дадзаю, – Чюя шипить, ледь не жмакаючи від злості меню, та все ж зробити він нічого не може, тож просто шумно зітхає. – Просто гівнюк.

– Так, я негідник, – Осаму гордо киває, а потім дістає із сумки з документами диктофон. – Замість фото приніс те, що обіцяв.

Диктофон старенький. Цього не чути при звичайному прослуховуванні запису на нормальній гучності, проте якщо це робити так, як Чюя зараз, тобто на мінімальній гучності та приклавши динамік до вуха, то стає зрозуміло, що пристрою скоро прийдуть гайки. Та Накахара все ж зумів розчути усе, що диктофон переказав йому, тож без повторних переслухувань він кивнув і повернув пристрій назад.

– Це багато чого пояснює, – Чюя зітхає. – Я думав, що це не найкращий час, аби ось так у відкриту шерстити по вищих чинах, ніби на відьом полюючи, і дійсно не розумів чим це все обумовлено, але тепер… Дещо прояснилося, – Накахара стукає пальцем по столу, коли робить павзу на роздуми. – Але я все ще розумію чому. Це навряд чи дасть хоч якийсь результат і ти це повинен усвідомлювати теж.

– На це і ставка, – Осаму гордовито відкидається на спинку диванчика й закидає руки за голову. – Зрадник не покажеться, доки ми не змусимо самі його зарухатися. Овець фактично більше не існує і він зараз заліг на своє комфортне і зручне дно. Тож чом би не змусити його діяти, аби врятувати себе від розкриття?

– Звучить як ідіотський план.

– Я вже робив так, – Дадзай відвів погляд у сторону, видихаючи. – Коли шукав того, хто здав нас у Цудзукі та злив весь план операції. Як бачиш, досить дієво, – офіціантка винесла каву для Осаму й привіталася з ним. На коротку мить Дадзай усміхнувся їй, та як тільки та пішла, то знову посерйознішав. – Та справа не лише в цьому, – Чюя підняв зацікавлені очі на нього. – Директори… Чим далі вони зараз від цього всього, тим краще. Нехай думають, що у них усе під контролем і не втручаються взагалі. Вони нам точно не друзі, але я впевнений, що рада до цього всього непричетна, відкрито ворогувати з ними не бачу сенсу. Тож краще не давати їм зайвий раз причин вставляти нам палки в колеса.

– Звіти одразу від двох людей, причетних до розслідування… Досить жирно, тобі не здається? – на коротку мить Дадзай усміхається, та посміх швидко згасає. За вікном сіріло й усе приміщення ставало безликим. Зникала уся та магія, яку давали йому жовті тьмяні вогні, що засліплені дощовим темним небом. Скоро пуститься злива. – І з усім тим… Астарот. Якщо ми вже говоримо про директорів, – Чюя відпиває трохи кави зі своєї чашки. – Вони теж його шукають. Коли я сказав їм про те, що ти розшукуєш Астарота, то вони сказали, що тому дійсно б краще сховатися зараз. Але… Як я зрозумів, після укладення вашого «союзу» їм і самим стало цікаво, а де ж він. Вівці майже зникли, а їхні рахунки – ні. І… Всі вони в нього – в Астарота.

– Як тільки вони заберуть в нього те, що хочуть, йому гаплик, – доповнює думку Чюї Дадзай і той киває. – Астарот ще за часів мого «асмодейства» був ненадійним хлопцем, якого спершу король Овець, а потім і принц продовжували тримати біля себе чи то з його неймовірних здібностей вести справи, чи то з солідарності з його якимось шанованим наставником і рекомендації Морі… Але факт лишається фактом: Морі мертвий, король та принц мертві, Вівці зникли, все, в чому Астарот міг би бути незамінним, розвалилося. Навіть якби він був на 100% вірним раді, його б все одно не пожаліли, бо зрадив Португай раз – зрадить ще раз.

– У чомусь ти правий, – Накахара протягує задумливо. – Але ховається він ледь не з самого початку, ще до того, як Вівці почали падіння. Зв’язок із ним утратили ще в березні. Можливо він…?

– Не думаю. Цей чортяка на жаль живучіше за всіх, кого я знав. Він не міг би померти просто так, або померти та не лишити нічого після себе. Він же самозакоханий до біса і якби вмирав, то робив би це феєрично, так, щоб усі знали про це.

– Але що, якщо його десь тихо вбили Вовки?

– Нонсенс, Накахаро. Нонсенс, – зацокав Дадзай, несхвально захитавши головою. – Овець здавав той, хто мав високу посаду у Португаї, тобто він мав доступ до всієї інформації по банді. Але загинули фактично всі керівники, окрім Астарота. Значить ця людина або не знала де Астарот, або була з ним у змові. Однак Вівці були тими, хто рятував Астарота від того, щоб бути нарешті страченим за зраду, наголошую. Тож у нього не могло б бути мотива здавати всіх із банди. Отже… Варіант лише один. Ти щось неуважний сьогодні.

Чюя здивовано закліпав.

– Я неуважний?

– А то, – хмикнув Осаму. – Якщо не виспався, то можеш мою каву забирати.

– Тоді… Бляха, виходить це все взагалі не має ніякого сенсу, – Чюя нічого не сказав, та прийняв пропозицію Дадзая і підсунув до себе чужу чашку, готуючись до того, що напій буде занадто солодким. – Переховування так чи інакше не рятує його. Хоч би він вмер як усі з банди, хоч би його позбулися директори. Але ховатися він теж довго не зможе, рано чи пізно він або сам покажеться на людях, або хтось проговориться, що бачили його. Чи може він тікати? – Дадзай знову хитає головою. – Сам він точно цього не зможе. Але на кого йому покладатися? І куди бляха тікати?

– І до того ж чому це так збіглося з тим, що після його зникнення Овець почали рвати на шмаття? – із-за дверей кухні виринула та ж офіціантка, та тепер у її руках була таця із двома тарілками рамена. Поставивши все на стіл і посміхнувшись обом, вона побігла залом приймати замовлення. Не дивлячись на погану погоду по той бік вікна, у дівчини настрій був по-справжньому сонячний. – І це навіть не половина з того, що нам потрібно, аби знайти у цій справі якусь відповідь. Стільки часу шукати Астарота заради одного імені, яке він міг ніде не зберегти та можливо навіть не пам’ятає вже.

– Все, що ми маємо на Достоєвського, це те, про що не можна говорити. Не думаю, що є й інші шляхи.

– Вони є, – сказав Дадзай, коли в голові сплили повідомлення від Арети, котрі він перечитав перед входом у кафе. – Але чи приведуть вони кудись?

– Усі дороги рано чи пізно кудись приводять, – Чюя м’яко посміхається, сам не розуміючи до кінця чому. – Але чи в провалля, чи на квітучу галявину – це вже інше питання.

– До речі про квітучу галявину… Чює, ти пам’ятаєш про що ми говорили на паркінгу біля луна-парку? – Дадзай подався вперед, спираючись ліктями об стіл і вичікувально вдивляючись в чуже лице. Той невпевнено кивнув, на силу таки дістаючи з пам’яті образи та слова з того вечора. – Час долати свої страхи, Чює. Ми їдемо гуляти в той ліс. Обирай дату.

– Тобто ти навіть не запитаєш чи хочу я? – обурливо мовив Накахара, та знав, що немає в цьому сенсу, тож Чюя ледь не одразу ж просто втомлено зітхнув. За ці місяці він усвідомив просте правило: «Якщо Дадзай щось вигадав, то краще не сперечатися, бо він все одно свого доб’ється».

– Ні. Бо ти відмовився б.

– Так, я відмовився б.

– Але вже все вирішено, – Дадзай самовдоволено всміхається. – Я проклав маршрут по відомим громадським стежинам, я вже знайшов транспорт і туди, і назад, і я вже почав розгрібати свою роботу, аби була можливість поїхати. Підготовка розпочата. Отож…

– У мене немає вибору?

– Точно в ціль.

– Але… Чи точно це буде безпечно? Ну, ти ж знаєш, це популярне місце у бандитів. У кращому випадку ми просто можемо наткнутися на погану компанію, у гіршому нас обох впізнають і… Гайки нам.

– Чює, там же луна-парк стоїть, – Осаму всміхається так поблажливо, що в Чюї відчуття, ніби він насправді знущається. – Звісно що як мінімум із того краю лісу незваних гостей ми не зустрінемо. Але якщо тобі стане спокійніше, то можемо взяти табельну зброю.

– А потім писати рапорт чому я був у якомусь блять лісі та шмаляв там із державної зброї? – Накахара пирхнув, змахуючи руками. – Я від тих звітів і так уже ледь не блювати хочу.

– То що, Чює? На який день?

Накахара на мить затих, щось рахуючи в голові. Він повернувся до вікна, аби подивитися на темне майже грозове небо і те, як люди почали швидко зникати з вулиць – схоже вже по-троху починало бризкати дощем.

---

Арета просив не спізнюватися, проте… Він сам спізнювався.

Дадзай намотував кола по доках, все поглядаючи на годинник та стрічку з повідомленнями. Осаму не хвилювався, чоловік міг бути просто зайнятий. Натомість він все думав як скаже про це Чюї. Про цю зустріч, про те, що Дадзай знав про ДНК під нігтями Морі, про те, що хтось із його підлеглих може бути тим, кого вони весь цей час шукали. Щоразу, як Осаму щось Чюї недоговорює, він почувається на диво… Гидко? Ніби він крутить оборудки проти когось настільки близького, як Йосано. Чюя ж своєю чергою тоді, у барі, після того, як вони домовилися гуляти разом свої дні народження, дійсно розповів усе, що він взагалі знав. Кожну схему, в якій був чи є залучений, кожну маніпуцію з документами та доказами, які робив для Португая, навіть розповів про все те, що йому довелося робити, коли Дадзай пішов і полишив усі свої обов’язки, котрих виявилося забагато навіть для двох людей – Чюї та Койо.

Накахара ніби… Сповідався.

Ніби розказував усе те, що хотілося так сильно і так довго комусь вилити, та не було кому. Здавалося, ніби Чюя вклав у цю розповідь усього себе і повністю відкрився, розповівши навіть про інцидент у Цудзукі та наслідки з його перспективи. А Дадзай… Постійно щось недоговорював.

Хоча давно поклявся собі так ніколи не робити з тими, кого він найбільш цінує та…

Любить.

Осаму знову дивиться на час. Арета спізнюється вже більше, ніж на годину. Якщо до цього Дадзай написав декілька запитальних повідомлень, які так і не отримали відповіді, то тепер він вирішив телефонувати. Але під протяжне тужливе завивання гудків у слухавці в Осаму все більше й більше почало тягнутися передчуття лиха.

«Та до біса блять», – Дадзай агресивно скидає слухавку й заштовхує телефон у кишеню штанів.

Невже…?

Дадзай швидко набирає таксі й ледь не на ходу в нього застрибує. Осаму вже срати хотів на шифрування та збереження таємниці їхнього зв’язку, тож вирішив просто приїхати до того в офіс. Щось нехороше витає в повітрі. Якесь занадто стривожене передчуття.

Дадзай дзвонить повторно, але цього разу слухавку взяли майже одразу.

– Ало? Хто це?

– Арето, це я, Дадзай! Бляха, як ви налякали мене, – Дадзай щасливо усміхається, намагаючись врівноважити своє важке дихання. – Я вже їду до вас. Буду за 5 хвилин.

Лиш зараз Осаму усвідомив, що голос був знайомий йому.

Але він майже напевно не належав Ареті.

Коли таксі таки під’їжджає під головний вхід до центру, Дадзая і водія одразу ж сліпить кількість поліцейський мигалок. Осаму ледь не забуває розплатитися, аж як вилітає із машини та біжить до головних воріт.

Аж поки не натикається в оточенні поліціянтів на…

Кунікіду.

Він щойно скинув дзвінок на телефоні Арети та уважно оглядав пристрій, слухаючи короткі доповіді від інших колег.

І тоді він закляк від шоку, коли таки зустрівся із Дадзаєм поглядами в натовпі.

– Чому ти… Тут?

Вони обоє поставили це питання вголос, чим повністю зупинили усі обговорення справи й обернули увагу всіх присутніх на себе.

– Я… Я все поясню, – Дадзай подав голос першим, нажахано спостерігаючи, як із центру на носилках виносять тіло у темному пакеті.

– Ти мені все поясниш, Дадзаю, – Кунікіда майже злісно стиснув у руках в білих рукавичках телефон Арети. Доппо від люті важко було навіть дихати. – Ти мені блять усе поясниш.