Князь обвинувачів

Гортаючи переписку з Аретою вгору-вниз, Дадзай все ніяк не міг зрозуміти як взагалі це допустив знову. Чим він взагалі собі думав? Чому просто не сконтактувався одразу, чому проігнорував терміновість цієї справи, чому так наївно думав, що раз його зв’язок з Аретою вдалося втримати в секреті від більшості, то це значить, що той тепер недоторканий? У темряві салону машини яскраве світло екрана змушувало очі сльозитися, та Дадзай знову й знову переглядав повідомлення за повідомленням. Це продовжувалося б ще довго, можливо навіть години аж до світанку, доки увагу Осаму не відволік Доппо, що підсів до нього на заднє сидіння, стискаючи теку з паперами в руках. Дадзай звірив Кунікіду поглядом і вимкнув телефон, відкладаючи його в кишеню, а потім зітхнув.

– Я знаю, що ти вже мав втомитися чути це, але, благаю, тільки між нами. Це серйозно.

– Дадзаю, якого взагалі біса? – Доппо намагається дихати глибше, аби тамувати гнів, тому фиркає як чайник, що ось-ось закипить. – Я навіть не питаю знову чому це я маю тебе покривати. Навіть не уточнюю! Я хочу знати щось таке базове і просте, як якого хріна ти завжди опиняєшся прямо або опосередковано причетним до наших нових бляха справ? Що ти тут забув? Що ти взагалі крутиш в усіх за спинами? – Дадзай потупив поглядом кудись за вікно, намагаючись пропустити повз вуха усі можливі образи від Кунікіди та просто дати тому виговоритися. – Дадзаю, я не можу постійно прикривати твою дупу, як у справі кілера. А зараз що? Особливо якщо це все ще й без відома пана Фукудзави.

– Він знає… Дізнався б про все вранці, якби я таки зустрівся з Аретою.

– То може розкажеш для чого? – гаркнув Кунікіда. – Дадзаю, якщо це все знову якось пов’язано із тобою-!

– Ще на самому початку розслідування, коли ми активно конфліктували зі столичними, ми не могли отримати результати розтину, тож я напряму сконтактував з Аретою, щоб отримати звіти. Натомість… Я дещо йому пробачив, через що він лишився у мене в боргу, — Кунікіда притихнув, слухаючи наскільки взагалі можливо уважно, по-кропіткому перетравлюючи кожне чуже слово. – Під нігтями Морі знайшли чиєсь ДНК, але це не потрапило у звіти через столичних. Однак… Ми колективно вирішили приховати факт знання цього від усіх. Отож єдині, хто в курсі, це я, Ацуші, Йосано та пан Фукудзава. А тепер і ти також. Відповідно і мій зв’язок з Аретою мав бути прихованим і таким має надалі та лишитися – це єдине, про що я тебе прошу.

– Не бачу зв’язку із розслідуванням, — Доппо скептично скинув бровою, схрещуючи руки на грудях. – Чому вам необхідно щось приховувати?

– Бо це мало вберегти Арету, — Дадзай опустив очі на телефон, де сідав заряд. – І також не дати Достоєвському і його пацюкам зрозуміти, що ми знаємо більше, ніж вони хочуть, аби ми знали. Але тепер… Сенсу вже в цьому немає. Схоже наш зв’язок розкрили та Арету прибрали… Мені шкода. У нього син лишився.

Доппо шумно зітхнув і сам став роздивлятися щось за вікном, аби перевести дух і зібратися з думками. Схоже, що хвиля злості почала вщухати й тепер Кунікіда став поволі думати що із цим усім робити. Звісно, що навіть якби причина знову прикрити Дадзая була б в десять разів іще тупішою, то він би все одно це зробив, та відчував, що з кожним разом це стає все важче і важче. Але в такі моменти Осаму починає його як ніколи сильно поважати. Насправді це все має бути проблемами не Кунікіди самого, а тих, хто складав із Дадзаєм домовленість, коли його вербували до поліції. Це має бути турбота влади прикривати його, а не звичайного капітана поліції Доппо Кунікіди. Та той це все одно відчайдушно робить.

– Так, ну добре, — Кунікіда робить глибокий вдих, а потім видих, щоб продовжити: – Арета щось знайшов, отож призначив із тобою зустріч. Що це було? Наскільки це було важливо?

– Достатньо важливо, — протягнув Дадзай, не знаючи як би це так сказати, аби не сильно загнати Кунікіду в шок. – Арета… Він здається знайшов убивцю, уявляєш?

Як би Дадзай не старався підібрати вдале формулювання, вийшло у нього у висновку жахливо. Кунікіда завмер із нерозумінням на лиці не скільки через вражаючу новину, скільки через те, як Осаму сказав про це.

– Він перевіряв ДНК з-під нігтів Морі на збіг з ДНК членів слідчої групи, бо в когось дивні подряпини побачив, — тиша від Доппо почала настільки сильно давити на Дадзая, що він був ладен навіть розкрити більше деталей, аби лиш не терпіти на собі цей напружений погляд з-під окулярів. – Раніше це не мало б сенсу і я б його до біса послав швидше за все, але тепер ми знаємо, що поліція і Португай пов’язані таємною мережею засланих поліціянтів. І… Оскільки Чюя підтвердив, що всі ті, хто прийшов у філіал після вбивства Морі, були в Йокогамі в ту ніч, то причетним чи причетними може бути будь-хто зі слідчої групи. І, схоже, Арета знайшов цю людину.

Кунікіда вже не шокувався, та йому все одно знадобилася якась хвилина, аби перетравити усе почуте. Та питання неминуче почали з’являтися і їх було настільки багато, що Осаму, навіть відвернувшись від Доппо самою спиною відчував наскільки напруженим ставав чужий погляд на ньому.

– Отже… Якби ти поговорив таки з Аретою, то дізнався б ім’я того, хто всю цю кашу заварив? – Кунікіда на диво почав із простого. Дадзай коротко кивнув. – Але ти не поговорив і навіть не знайшов часу чи можливості зробити це до того, як він повісився?

На жаль для Доппо, Осаму кивнув знову.

– Це пиздець, Дадзаю, – Кунікіда шумно видихнув, з’їжджаючи по спинці крісла вниз. – Це навіть гірше, ніж у посередніх детективах. Що заважало? – Осаму тільки-но хотів спробувати виправдатися, але Доппо раптово продовжив. – Ні, стривай, — ця смішинка з вуст старшого була істеричною. – Дай вгадаю! Накахара завадив?

– До чого тут взагалі він? – Осаму обурився не на жарт, різко розвертаючись до Доппо, сам дивуючись тому, наскільки це його зачепило. – Кунікідо, я бляха вперше за рік пішов у відпустку на 2 дні! Можливо я й «одружений на роботі», але я теж людина, як і ти, не забувай. Я теж хочу відпочити!

– І тепер людина, яка могла розкрити тобі справу, мертва. Я тебе вітаю! Ти чудово відпочив, — Доппо скинув руками в сплеску гніву, подумав навіть вийти з машини геть і більше не чути й не бачити ідіота на сусідньому сидінні, та професіонал десь глибоко усередині спонукав його глибоко вдихнути й видихнути – заспокоїтися. – Добре… Вибач. Я погарячкував. Але що тепер робитимеш?

– Мені потрібно потрапити в його кабінет, — сказав Дадзай, вмикаючи телефон і переписку з Аретою знову, аби показати Доппо. – Він знав, що за ним ідуть. Принаймні здогадувався. Тож він мав би щось лишити на випадок «форс-мажору». Якісь примітки чи записи…

Кунікіда задумався, а чи варто воно того взагалі. Хоч із деякими сумнівами, та він все ж киває.

– Добре, дозвіл у тебе буде, — видихає роздратовано Доппо. – Але приходь уже вранці, після того, як його кабінет дослідить експертна група. Я попрошу їх за можливості нічого не забирати, а просто поки зафіксувати все.

– Дякую, – Дадзай полегшено посміхається. – І, будь ласка, нехай це все поки лишиться в секреті. Я тобі довіряю, але більше нікому ні слова про це, аби не відлякати зрадника. Нехай це просто лишиться рядовим випадком самогубства на робочому місці.

– Це насправді не самогубство, — Дадзай підняв на це брову з німим питанням в очах.

– Думаєш? Інтуїція працює?

– І це теж, — Кунікіда дістав записник, у якому були деякі його нотатки. – Він не лишив ніякої записки. Та й до того ж сліди на його шиї хоч і були швидше за все від однієї й тієї ж мотузки, але колір у них різний. Тобто або в нього була не одна спроба повиснути, або… Його спершу душили, а потім підвісили. Я все ж більше б схилявся до другого, адже монети з його кишень випали на підлогу. Імовірно тоді, коли його душили, а він пручався.

– Гм, «підвісили»? – Дадзай спробував хоч приблизно уявити як це могло бути, але картинка щось зовсім у голові не клеїлася. – Ти впевнений, що це дійсно те, що могло статися? Все-таки Арета… Не сніжинка – скажімо так.

– От і я про це думаю, Дадзаю, — протягнув Кунікіда, задумливо перечитуючи свої нотатки. – От і я думаю.

---

Дадзай із самого ранку тут, у кабінеті. Щойно він дочекався зеленого світла від Кунікіди у вигляді смс, то одразу ж попрямував сюди, не бажаючи втрачати ні хвилини. Осаму не снідав і навіть кави не пив – настільки вже боявся знову щось ось так упустити. Однак це дуже добре відчувалося після години кропітких пошуків у гумових рукавичках у кожному кутку цього досить великого кабінету.

Заглядаючи в кожну шафку і коробку, Дадзай навіть приблизно не міг уявити де могло б бути хоч щось, що міг би ховати Арета. А він майже напевне це саме сховав. Та хоч Осаму і намагався зосередитися на придумуванні ідей де ж саме може бути це «щось», виходило лиш щоразу повертатися до слів Кунікіди про причину смерті Арети. Так, дійсно, чоловік загинув від асфіксії і його справді двічі душили. Вперше це робили вручну, а вдруге – коли повісили. Зашморг убив Арету так швидко через його вагу. Однак все ніяк Дадзай не міг зрозуміти… Як? Як же це могло статися? Питання було навіть не у тому, чому він знову затягнув і знову проґавив важливого свідка. Як це вбивство взагалі могла зробити одна людина? Першою ж підозрою що Доппо, що Осаму було те, що з Аретою розправився саме той, кого він знайшов, але як це можливо? Дадзай не може згадати, щоб у слідчій групі був хтось достатньо сильний, аби підняти Арету і підвісити. І навіть так ця версія звучала сумнівно: чи реально це взагалі зробити навіть сильній людині? Тож наступна підозра логічна – це зробила група мінімум із двох людей. Але хто?

І в той момент Дадзаю раптово приходить: «Еврика!». Де б він заховав щось важливе, якби був на місці Арети? Звісно, що за картиною або шафою – так завжди робив Морі. На щастя, об’єктів, що підходили під внутрішній опис Осаму, а саме ті, які непримітні та положення яких можна легко змінити, було не так вже й багато. Інші він просто не бачив сенсу перевіряти з декількох причин: Кунікіда дуже просив за можливості нічого не пересувати тут для подальших слідчих заходів і Арета б чисто фізично не зміг би швидко щось сховати в них або за ними. І, коли Дадзай натиснув на картину з сосновим лісом, яка нібито щільно прилягала до стіни, та побачив, як полотно легко прогнулося під пальцем, він знайшов те, що шукав. Приклавши трохи сили, він зміг відсунути рамку в бік – вона трималася на простому, але надійному механізмі, — тож його очам відкрився невеликий сейф, що зливався по кольору зі шпалерами в кабінеті. Все, що його видавало, це коліщатко для введення коду, яке було виламане, проте, схоже, вже досить давно. Після невеликого огляду механізму Дадзай зробив висновок, що хоч коліщатко бувало і в кращому стані, але механізм так-сяк працював і сейф таки закривався, та перевіряти цю гіпотезу не став, лиш подумав: «Невже заробляючи стільки грошей на продажі морфію він не міг замінити собі сейф на нормальний?». Коли Осаму заглянув усередину, то полегшено видихнув.

Там лежала зв’язка паперів з нумерацією й описом зразків з підписом в кутку «передати Дадзаю Осаму!!!».

Недовго вивчаючи документ, Осаму помітив, що один номер був обведений маркером. 26. Та оглянувши спершу всі папери у зв’язці, а потім повторно вміст сейфа, Дадзай так і не знайшов розшифровки цієї нумерації. Осаму повернув усе в той стан, в якому воно було, а потім задумався над тим, що могло статися та чому все, що лишилося, це незрозумілий документ. Оглянувши все довкола, Дадзай не побачив жодної мітки слідчої групи біля місця, де він знайшов сейф, а він точно знав, що кабінет уже повністю перевірений, тож ніяких відбитків тут точно не було. Осаму знову спробував уявити той день і поставити себе на місце Арети, сконцентрувавшись.

– «Отже, він використовував конкретно цей документ для того, щоб йому легше було орієнтуватися у своїй роботі. І не дивно, бо, судячи з усього, перевірив він майже усіх із нашої групи. Я б нічого з цих паперів однаково б не зрозумів. Але зрозумів би розшифровку», – Дадзай кинув оком на стіл Арети, де так і лишилася чашка з-під кави. Підійшовши ближче, Осаму знову оглянув робоче місце. – «Тож зразки він сховав, а розшифровку готував до нашої зустрічі. А оскільки в момент, коли його вбили, він мав уже виходити із центру, розшифровка швидше за все мала бути… На столі, як і його сумка», – Дадзай провів по дерев’яній поверхні рукою і ковзнув поглядом до чорного кейсу. – «Отже, розшифровку могли просто забрати».

Дадзай ще раз поглянув на зв’язку документів. Ціла купа технічних деталей у звірці зразків, котрі Осаму вирішив навіть не пробувати зрозуміти, тож просто поклав папери до теки, аби занести їх потім Йосано. Та точно знатиме що з ними робити або як мінімум до кого саме можна буде звернутися з цим питанням.

Коли Дадзай уже полишав центр, то одразу ж перепросив перед колегами за усі незручності. Ті терпляче чекали на ґанку будівлі, попиваючи каву, доки Осаму б не завершив свої пошуки. Ніхто навіть не спробував запитати що ж Дадзай там так довго робив – схоже, що дослухалися до прохання Кунікіди, який ще не приїхав із їхнього відділку сюди. Та будь-які думки таки лишитися і дочекатися на колегу, аби розповісти про знахідку, перервало раптове вібрування телефона в кишені.

Коли Дадзай підібрав пристрій до рук, то побачив на екрані «Чюя».

– Так? – сказав Осаму, коли таки взяв слухавку.

– Я їздив до головного філіалу та уточнив те, що ви просили, — гудіння на фоні свідчило про те, що Чюя майже напевне знаходиться в машині. – Ти зайнятий? Могли б зараз зустрітися?

– Взагалі не зайнятий. Навідувався до Кунікіди, — збрехав Дадзай, не бажаючи поки втягувати Накахару в цю дивну справу й засмучувати Чюю підозрами щодо підлеглих того. – Зараз можу вийти до кафе «Міністоп». Підбереш мене там?

– Ага. Будь там. Я скоро.

---

– Гм, орендована машина? – перше, що Дадзай запитав, коли сів на переднє сидіння поруч із Чюєю і зачинив двері.

– Не хочу тривожити свого водія по таких дрібницях, — Чюя одразу ж виїхав з-за невеличкого кафе на широку дорогу зі швидкісним рухом. На диво для Дадзая, почувався той за кермом цілком впевнено.

– Мені здається, що ти його останні місяці взагалі не тривожиш, — підмітив Дадзай і Накахара не зміг не погодитися. – Ти зараз майже весь час добираєшся або пішки, або на таксі. Він такими темпами міг навіть забути, що він взагалі-то на роботу влаштований.

– Ну й нехай. Йому ж не я плачу, а держава.

Чюя поволі набирав швидкість і зміщувався із крайньої правої смуги вглиб траси.

– Ти не будеш проти, якщо ми заскочимо до прокуратури? Я маю забрати деякі речі, – Дадзай коротко киває, вмикаючи телефон, аби проглянути свої смс повідомлення і пропущені виклики. – Не був там із самого ранку. Одразу ж поїхав до головного філіалу. Навіть не снідав.

– Кафе Акутагава може бути наступною зупинкою після прокуратури.

– Авжеж, – Чюя погодився та швидко змінив тему, підходячи ближче до суті зустрічі. – Виявляється організацій, що могли б підходити за описом, було досить багато. росія занадто велика, у неї повно економічно сильних міст, у яких купчиться вся організована злочинність. Не факт навіть, що базі Португая відомо про всіх них. Однак достатньо сильних, щоб пробувати пускати свої корені закордоном, знайшлося всього 5. 2 організації концентрують свої сили в основному на заході – переважно Європа, — і 3 на сході – Азія. Але так чи інакше конкретно в Японії були зацікавлені 2 організації – «Щури мертвого дому» та «Цитадель», – Дадзай не знайшов варіанту краще, аніж як написати назви організацій прямо на теці. – Але що цікаво, — Осаму підняв очі на Накахару, що не зводив погляду із дороги, — до цього вони намагалися розповсюдити свій вплив за допомогою контрабанди лише на західному березі. Однак незадовго після смерті Морі їх продукцію помічали вже на східному – там, де абсолютну монополію на наркотики та нелегальну зброю мав саме Португай. Тобто тоді, коли Португай ослабнув так, як ніколи раніше.

– Цікавий збіг.

– Збіг це чи ні, але важливо те, що Португай все ще здатен із цим впоратися, хоч це тепер дається йому з більшими труднощами. Зрештою він у себе вдома, навіть якщо Вівці були втрачені, nj ті дві організації доставляють товар нестабільними вузькими каналами, — крутнувши руль направо, Чюя повернув усю машину слідом за колоною.

– Дивне рішення навіть пробувати втиснутися сюди, в Йокогаму та Токіо, як би привабливо ця ідея не виглядала, — Дадзай закусив внутрішню сторону щоки задумливо. – Пуста трата ресурсів, якщо ти напевне не знаєш, що матимеш тут успіх. А Португай все ще має чималі шанси таки оклигати. У довготривалій перспективі такий план приречений на провал. Тільки якщо…

– Вони напевне знають, що Португаю гайки, — продовжив думку Дадзая Чюя і той кивнув на це, відсалютувавши. – Що, як вони в курсі? І що… Якщо вони в це і цілилися? Рада директорів розгублена, вони навряд чи могли очікувати кризу аж такого масштабу. Загинув керівник, якому симпатизувала абсолютна більшість організації, одна з найприбутковіших банд в усьому Португаї була знищена, ще й наявність зрадників серед них і ще й ти взявся за справу Морі… Вони з тобою в союзі, Дадзаю, та вони все одно тобі не довіряють і підозрюють у змові проти них. Отже, проблеми сиплються на них одна за одною. Ще й члени організації зовсім їм не довіряють. Навіть якщо їм вдасться щось вигадати та викрутитися – не факт, що люди підуть за ними. Єдиний, хто може це все виправити у короткі терміни, це… Ти.

– Однак я не на їхньому боці барикад – це вже точно.

– Я впевнений, що рада з усім своїм здобутим досвідом таки зможе якось викрутитися з ситуації, однак лиш якщо стовпи організації «перестануть падати». Якщо ж ні, то єдиний шанс у Португая на порятунок – це ти. Лише ти маєш достатньо знань, впливу та довіри, аби зробити це. Тож… Можливо саме тому Достоєвський чи його організація поновили те замовлення? Швидше за все, вони теж це все розуміють.

– Вбити лідера величезної організації та якогось поліціянта? Не занадто як для сумнівного торгового шляху? – Дадзай поглянув у вікно, коли побачив, як знайома будівля прокуратури визирнула з-за дерев. – Чи не здається тобі це дивним?

– «Якогось поліціянта»? Так, всього якийсь там Асмодей ака демон війни, що не бере в полон і не лишає нікого живим. І вже потім «якийсь поліціянт».

– Це найгірший комплімент за сьогодні, Чює, – Дадзай нахмурив брови, намагаючись не подати й виду, що його це зачепило, та марно. Тон Накахари миттю зм’як.

– Агов, я ж не серйозно.

– Ні, гаразд, — Осаму відвертається до вікна, задумуючись. – Гадаю в чомусь ти все ж правий.

– Не думав, що когось, на кшталт тебе, може тривожити подібне, — Чюя ніяково зробив те ж саме, проїжджаючи до паркування. Небо почало темнішати. Хмари грізно нависали над великим містом, ніби грозилися впасти на нього.

– Уяви, якби ти працював поліціянтом стільки часу, а тебе все одно бачили лише як злочинця, – голос Дадзая зажурений і це як ніколи сильно тривожить Накахару.

– Так… Від цього дійсно складно відмитися, — Чюя видихнув, не знаючи як правильно підібрати слова, аби не засмутити Дадзая ще сильніше. – Але що в цьому поганого? Добре, питання звучало дивно, — Накахара ніяково посміявся, бігаючи очима по керму. – Перефразую: що поганого у твоєму минулому? У факті його існування. Чому ти так боїшся згадок про нього?

– Важко взяти та просто прийняти те, що ти був кримінальним авторитетом увесь свій підлітковий вік аж до 18 років, — Дадзай не чекав такого прямого питання. Дещо присоромлено, але він вирішив відповісти. – І… Важко усвідомлювати, що у тебе більше спільного із тими, проти кого ти борешся. Ненавидячи їх за тяжкі злочини, ти ненавидиш фактично себе теж. Чим довше я про це не думаю, тим легше мені працювати тут.

– Але уникаючи цього факту, ти не уникнеш болю від нього — ти ж це розумієш? – машина спинилася і Чюя співчутливо поглянув на Дадзая.

– Краще вже так, ніж мучитися через совість із повним усвідомленням, що ти лицемір.

– Ода Сакуноске був якраз таким, чи не так?

Дадзай миттю розвернувся до Накахари з нерозумінням на лиці, ловлячи стривожений погляд того. Це була межа, за яку навіть Чюя не мав права заступати. Більше не бажаючи продовжувати цю і так ганебну розмову, Осаму різко потягнувся до ручки й відкрив двері машини, аби вийти, та одразу ж був спійманий за лікоть.

– Не тікай, Осаму! – Дадзай напружено вирячився на Накахару, а потім на чужу руку, і той миттю відпустив. – Я… Я не мав його згадувати. Пробач. Я просто хотів допомогти тобі.

Осаму опустив очі вниз, намагаючись чи то заспокоїтися, чи то підібрати влучні слова для виправдання, аби нарешті вийти з цієї клятої машини. Ще ніхто за весь час так не вторгувався в те, що він вважав особистим, те, про що ніколи ні з ким не ділився до цього, окрім психотерапевта. Він не знав навіть як правильно потрібно відреагувати в такому разі. Поволі Дадзай приходив у себе і раптова хвиля емоцій вщухала. Та як відповісти Чюї він так і не зміг придумати.

– Я випадково дізнався, що він допомагав притулкам, — Чюя заговорив лиш тому, що не міг більше терпіти цю гнітючу тишу. – Більшу частину коштів, які заробляв у Португаї, віддавав на благодійність. Він робив багато добра, але…

– Був нещасним, — продовжив Дадзай, сповзаючи вниз по спинці крісла. – Нещасним, бо ніколи не вважав, що цього всього достатньо.

– Гадаєш, якби він пішов із Португая, то його думка про себе змінилась би?

Це було тим, над чим Дадзай ніколи насправді не задумувався.

Осаму подумав… А що, якби в Одасаку дійсно був такий шанс? Дадзай часто уявляв як би могло скластися їхнє життя, якби вони були звичайними людьми, та що, якщо вони таки дістали б цей шанс? Чи мучився б Одасаку, так само як Осаму? Чи сумнівався б, чи тікав від минулого? Дадзай бачив Одасаку лише героєм і ідеалом, приклад якого необхідно наслідувати, як того, хто з усією своєю добротою до світу довкола дійсно був вартий працювати у поліції. Але…

Чи скористався б Одасаку шансом, якби він таки дійсно з’явився?

І раптово у голові з’явився образ усміхненого Аратані. Того, яким Дадзай бачив його тоді в Люпіні востаннє.

Відповідь з’явилася разом зі спогадом.

– Гадаю… Ні.

Аратані в тому спогаді нагадував себе ще малого, геть без проблем та турбот. Просто радісного малого шмаркача, що підбурював постійно Дадзая до непослуху Морі.

Аратані, якого неможливо було врятувати.

– Він все життя був тим, ким був. Він мав мільйони шансів виправитися і піти на шлях світла, та не робив цього, — Чюя говорив спокійно і без найменшого засудження. Просто декламував факт за фактом. – Не думаю, що через те, що не хотів змінитися чи не був добрим. Швидше за все він просто вважав, що він уже невиправний і йому немає сенсу навіть пробувати.

– То чому тоді я маю вважати інакше? Якщо я такий же, як і він.

– Бо він був неправий, — Чюя обережно торкнувся чужого плеча зі страхом налякати, та Дадзай просто тихо прийняв це. – Пробувати необхідно доти, доки здатен дихати й тверезо мислити, — Накахара м’яко посміхнувся, коли Осаму поклав свою руку на плече над чужою. – Не існує невиправних людей. Існують люди, які лиш вважають себе невиправними, тому навіть не пробують змінитися. Одасаку потонув у темряві, бо думав, що не зміниться. Але ж він не вважав, що ти такий самий, чи не так?

– Якби не його прохання, то я б ніколи не наважився полишити Португай, — Дадзаю важко про це говорити, та Чюя не підганяє його і не питає деталей. Дає розповідати так, як Осаму комфортніше. – Він завжди вважав мене кращим, ніж я є насправді. Любив перебільшувати у цьому.

– Він хотів, щоб ти дістав цей шанс. І ти його дістав та скористався ним заради пана Сакуноске.

– Але я не просив про цей шанс, — інший кулак Осаму стиснувся на коліні. Всередині нього борються два голоси: один вимагає негайно вийти з машини, інший – не замикатися в собі знову. Дадзай не знає до якого саме більше хоче дослухатися. – Я його не хотів. Якби його не було, то я б ніколи сам не перейшов на бік поліції, навіть із проханням Одасаку. Я б не шукав шляхів. Мені б просто не стало сил, — руки Дадзая дещо тремтять. – Була ціла купа людей, які були більш варті цього шансу, але він дістався саме мені. Я його не вартий.

– Але ти його дістав. Це вже не зміниш. Як не зміниш і минулого, — Чюя легко стиснув чуже плече. – Ти не обирав ким бути раніше, бути обраним Морі чи ні, стати Асмодеєм чи ні, але обираєш ким бути зараз – демоном чи поліціянтом, — Осаму підняв очі на Чюю дещо присоромлено за такий раптовий вибух емоцій, та на лиці Накахари не було жодної краплини засудження. Лиш його легкої співчутливої усмішки було достатньо, аби Дадзай більше не почувався відчужено від свого тіла та цілого світу. Достатньо, аби жах та страх від спогадів на коротку мить заспокоїлися і відступили у темні куточки його свідомості. Осаму подумки здивувався: «То он як воно відчувається, коли ти…». – Можливо були й ті, хто був більше вартим цього шансу. Але чи не у твоїх силах зробити так, щоб цей шанс в принципі потрібен нікому не був, як гадаєш?

– Від страху минулого це все одно не врятує.

– Минулого не потрібно боятися, — з-за хмар на мить визирнув полум’яний промінь сонця, що осяяв салон машини. У його світлі завжди акуратне та укладене волосся Чюї виглядало ніби скупчення неслухняних грайливих вогників. Дадзай сам не розумів до кінця чому, та уважно розглядав кожне хвилясте пасмо, що в сяйві променя ніби переливалося золотом. – Минулого не зміниш. Все найгірше уже сталося і тобі просто треба навчитися мирно жити з цим. Тому зроби минуле не своїм страхом, а зброєю – тим, що даватиме тобі сил вставати і йти далі. Як думаєш, чи дістав би я капітана у 25 років без зв’язків, якби не бачив деяке лайно в Цудзукі?

– Гадаю не став би, — Дадзай не стримав легкого сміху, не відводячи погляду від чюєвих очей, які аж засяяли, коли він нарешті усміхнувся.

– Кому як не нам бути найкращими борцями зі злом, якщо ми вже були на його боці й знаємо наскільки гівняно може бути, якщо воно таки запанує? – Чюя відкинувся назад на своє крісло, аби витягнути ключі з машини. – Та й до того ж детективи з твого відділу звісно вправні хлопці, але краще за нас ніхто нам подібних не буде ловити. Рибак рибака, як то кажуть!

– Все, припини, я зрозумів уже, що не все так погано! – Дадзай уже у всю реготав. – Ти якого біса перейняв мою стратегію заспокоювати людей?

– Бо ти, вочевидь, не такий вже й лайняний вчитель. Принаймні іноді.

---

Ацуші геть не радий тут бути. Та вибору у нього, на жаль, не лишається. Єдине, що він може, це час від часу поглядати на годинник і бажати, аби ця зустріч скінчилася якомога швидше.

Він знову в доках. І знову чекає під дверима чорного входу термінала, доки черговий вийде до нього. Та гулянка всередині схоже надто запальна і чоловік вже декілька разів встиг забути, що мав би поговорити із Накаджимою. Щойно Ацуші думає постукати знову, як двері нарешті відчиняються і за ними з’являється по-дивному веселий чоловік.

– Давайте так, пане… Як вас там? – чоловік гикнув, потираючи щоку. Хитало його настільки, що йому довелося плечем спертися об стіну.

– Накаджима.

– Так, Накаджима… Я сказав вам уже все, що знав, – забурмотів черговий, ледь збираючи думки до купи. – І про той корабель із паливом, і що обидва кораблі таки з Владівостока… Чого вам ще треба від мене?

– Гм, святкуєте щось там? – Ацуші раптово змінив тему, виглядаючи з-за чужого плеча у бік дверей. – Це ваші друзі з корабля із зерном?

– Так… У одного з них день народження сьогодні. Тож поки зерно їхнє вивантажують, я запросив їх… Відгуляти це, — усміх з лиця чоловіка зник так само швидко, як і з’явився, коли той через туман перед очима помітив, що Накаджима геть не вражений. – Та годі вам, не дивіться з таким осудом! Вони моряки, в рейсах місяцями плавають. А сьогодні якраз день тихий і зовсім роботи немає в доках. Дайте людям відпочити!

– І ніяких нелегалів ви не помічали?

– Ні, — чоловік пихато задер носа і схрестив руки на грудях. – Спеціально для вас перевірили кожен куточок корабля.

– Чудово, — Ацуші полегшено киває і це вселяє черговому надію на врегулювання цього непорозуміння, — Значить вашим друзям нічого приховувати й вони дуже легко пройдуть невеличку перевірку.

Чоловік здивовано закліпав очима, бачачи такий дивний спокій у Накаджими, що прийнявся щось шукати на поясі своїх штанів.

– Стоп, чекайте, — черговий нервово засміявся. – Це жарт? Яку ще перевірку?

– Говорить Накаджима, як чути? – Ацуші проігнорував питання, концентруючись на старій рації, що ледь у руках не розвалювалася і жалібно скрипіла при кожному натисненні кнопки. По той бік відповіли ствердно. – Можете заходити.

– Куди заходити? – чоловік все ще не розумів що відбувається чи то тому, що був п’яний, чи то тому, що занадто несерйозний, однак і те, і інше миттю полишило його, коли за спиною Накаджими почали з’являтися у повному екіпіруванні спецпризначенці та проходити до чорного входу. – Стривайте, це все якесь непорозуміння! Я ж вам сказав, що їм нічого приховувати від мене, — черговий підскочив прямо до порогу в один момент, перегороджуючи дорогу всім незваним гостям, та більші за нього майже у два рази спецпризначенці просто посунули його вбік, ніби невелику коробку, і пройшли всередину.

– Всім лишатися на своїх місцях! – викрикує лідер групи, коли в кімнату, де схоже відбувалося святкування почали один за одним заходити спецпризначенці, тримаючи всіх і кожного з моряків на мушці. Чоловіки у затяганих брудних футболках і чарками в руках миттю зіскочили з місця і підняли руки догори, перелякано дивлячись один на одного, а потім і на чергового, що зайшов слідом за Накаджимою без змоги від шоку навіть сказати хоч щось.

– Поліція міста Йокогами, спеціальний детективний відділ, — Ацуші дістав із наплічника посвідчення і продемонстрував морякам. – Вас затримано у підозрі із незаконного транспортування заборонених товарів на територію країни та у підозрі із транспортування та збуту наркотичних речовин.

– «У підозрі»? – ламаною японською звертається один із них. – Ми нічого поганого не робити! Ви не маєте права нас… Забо… Затримувати! – зрештою чоловік полишає будь-які спроби зробити це й продовжує вже англійською – не менш ламаною. – Ми громадяни росії! Ми вимагаємо викликати російських консулів!

– Так, не завадило б, — подумавши трохи, відповів Ацуші. – Гадаю їм теж було б цікаво дізнатися що такого громадяни їхньої країни ввозять до Японії, – Накаджима знову звертається до рації. – Групо Б, тримайте нас у курсі справ при перевірці корабля.

– Так точно, пане Накаджимо, — лунає у відповідь і рація замовкає, лишаючи кімнату в повній тиші.

– Накаджимо, це вже ні в які ворота! – черговий, здавалось, повністю протверезів, щоб добре усвідомлювати що відбувається довкола. Він хапає Ацуші на плече і грубо штовхає. – Відпустіть їх! У вас же будуть проблеми!

– Якщо ви не припинете зараз, — Ацуші насуплено поглянув прямо черговому у вічі, — то проблеми тут будуть саме у вас.

Плече Накаджими миттю відпустили й чоловік поплентався назад, доки не вперся в дуло автомата спецпризначенця, щоб потім ніби ошпарений відскочити на метр у сторону, до моряків.

– Завжди знав, що легаві Йокогами рідкісні виродки та ідіоти, – прошипів черговий, піднімаючи та сам руки за наказом лідера групи спецпризначенців. – Ви тільки й шукаєте як набити потрібну кількість розкриттів на місяць, а страждають від цього прості люди! Сподіваюсь російські консули з вас шкуру спустять, а з органів виженуть до біса.

– Авжеж, пане, — видихає Ацуші, коли рація раптово зашуміла знову.

– Пане Накаджимо, собаки щось унюхали! – пролунало звідти й Ацуші не стримав легкої посмішки.

– Пречудово, — тепер зухвала посмішка повернулася вже до чергового. Накаджима навіть не думав, що відчуття, коли ти виявляєшся правим, настільки приємне. А особливо лестить саме розпач в очах чоловіка у формі працівника термінала. – Перевірте увесь корабель. Від трюму до його стін. Товар може бути де завгодно.

Черговий тепер розгублений, але все ще відмовляється вірити.

– Цьому точно є якесь пояснення, — обережно говорить він, коли рація шумить знову, майже одразу після того, як попередній раз замовкла.

– Пане Накаджимо, знайшли у зерні якісь ящики… Собаки вказують на них. Дивно, що їх майже і не ховали, — спецпризначенець по той бік схоже і сам здивований, що звернувся до командира так швидко після останнього повідомлення. Через хвилину повної тиші в ефірі й затамованого подиху усіх моряків та чергового, з рації лунає відповідь. – Знайшли пакунки! Усередині щось схоже на кокаїн.

Черговий не зміг встояти на ногах – так і впав на стілець, поруч із яким опинився. Усі дула миттю повернулися на нього і лідер групи миттю крикнув на чоловіка, аби той підвівся і підняв руки догори, та Ацуші попросив дати спокій чоловіку і впевнено промовив:

– Пакуйте їх усіх. Надалі це вже клієнти підрозділу боротьби з розповсюдженням наркотичних речовин. Везіть до прокуратури, а їх там вже приймуть, — віддав команди Ацуші перед тим, як полишити нарешті кімнату і будівлю, дозволяючи спецпризначенцям виконувати їхню роботу. За якийсь час почали один за одним виводити підозрюваних.

– Я ж вам довіряв, ви, купка виродків! – заволав черговий, ледь не вириваючись із рук спецпризначенця, що скував його руки в наручники. – Я стільки разів прикривав вас, виблядків! Я думав ви свої! – крики почали привертати увагу працівників термінала довкола й ті почали купчитися біля буса, куди вантажили усіх підозрюваних. – Як ви могли так підставити мене?

Поодинокі вигуки та звинувачення було чути навіть тоді, коли двері буса закрилися, й Ацуші подумки поспівчував кожному колезі там, якому необхідно це слухати. «Чи не варто було б чергового посадити окремо від них?» – запізніло подумалося Накаджимі, коли авто спецпризначенців уже рушили, підіймаючи клуби пилу. Не вважаючи за потрібне щось пояснювати працівникам, що почали оточувати і його, Ацуші вирвався із кільця і покрокував у бік причалу до команди, що відшукала дивний вантаж. Паралельно Накаджима дістав телефон і знайшов у списку контактів потрібний номер.

– Пане Дадзаю?

– Як усе пройшло? – Осаму, вітаючись, одразу перейшов до справи з веселим голосом. – Сильно вони там в штани наклали від страху?

– Хах, ще не встигли, — приснув сміхом Ацуші, копнувши ногою випадковий камінь, що трапився на дорозі, і слідкуючи за його траєкторією. – Накладуть, коли я таки викличу консулів до них, попередньо давши почитати звинувачення. Впевнений, ті будуть неприємно вражені.

– Усе ти встигнеш, Ацуші, — заспокоїв Дадзай по той бік. – Але роби так, як домовлялися. Поки без консулів та розголосу, добре? Не хвилюйся, ти обов’язково поженеш плоди своїх старань.

– Це все завдяки вам, — Ацуші ніяковіє, ніби не визнаючи своєї ролі. – Якби не ваша інформація, то я б не дістав ордер у Фукудзави так швидко.

– Годі, Ацуші, я зробив тут мінімум, — Дадзай точно всміхається і точно б зараз підбадьорливо постукав Накаджиму по плечу, якби був поруч. – Саме ти здогадався, що контрабанда могла йти через йокогамський порт, а потім ще й запідозрив той корабель із зерном. Ця операція цілком твоя заслуга. Ти заслужив мінімум на вихідний.

– Пане, коли ви говорите таким тоном, то завжди на щось натякаєте, — Ацуші навіть спинився, підозріло скинувши брову.

– Я чув, як ви з Гін хотіли з’їздити за місто на озеро, але у тебе так багато звітів і роботи, — жалісливо протягнув Дадзай. – Але хрін із ними – уперед. Про решту я потурбуюся. Відпочивай, малий. Ти добре попрацював і заслужив на це.

Ацуші виглядав спантеличеним, навіть не знаходячи що на це відповісти. У голові миттю спливла картина гори незаповнених звітів, котрі він зазвичай старанно заповнював, але за які останніми днями просто думати забув через підготовку до операції. Важко було навіть спробувати уявити що Дадзай із цим усім збирається робити, але Накаджима просто полегшено видихнув та усміхнувся, розуміючи, що якщо старший за званням обіцяє розібратися з чимось, то він завжди це робить.

– А ви де?

– Якраз обідаю в Гін. Можу повідомити її, що ти нарешті зміг знайти можливість поїхати відпочити з нею за місто, якщо бажаєш.

– Ні, дякую, — Ацуші люб’язно відмовився, закочуючи очі. Схоже, постійні підколювання Дадзая з приводу стосунків Накаджими й Гін ніколи не скінчаться.

– Як зустрінемося, у мене будуть деякі новини. Ми якраз зустрілися з Чюєю, який, схоже, втонув в унітазі, бо де його може так довго носити… Гм, — Дадзай прочистив горло. – Він дещо рознюхав.

– Вмієте інтригувати.

– Ну нарешті бляха! Думав ти мене тут кинув! – вигукнув Дадзай, проте це було адресовано явно не Накаджимі. У слухавці почувся чийсь інший голос, та Ацуші не розчув що саме той промовив, лише сміх Осаму, що пролунав опісля. – Будь на зв’язку, Ацуші. Ще почуємось.

Виклик припинився.

– Пане Накаджима? – Ацуші раптом покликали та він підняв очі на чоловіка в чорній формі спецпризначенця, здригуючись. Той з’явився ніби нізвідки. Лиш потім Ацуші усвідомив, що за розмовою з Дадзаєм і не помітив, як прийшов до групи Б. Ті шанобливо кивнули йому й Накаджима ніяково кивнув їм у відповідь. Йому все ще важко звикнути до того, що до нього ставляться, як до старшого. – В обшивці корабля знайшли ще вантаж. Схоже на зброю різного калібру.

– Ходімо, усе покажете, — зітхнув Накаджима. – Необхідно все зафіксувати та викликати криміналістів, — спецпризначенець коротко кивнув і повів Ацуші по містку на корабель.

---

– Якісь плани? – коли Чюя прочинив двері кафе, то фурін заспівав свою вже звичну спокійну пісню. У ніс одразу бив запах свіжої трави та асфальту – за це Дадзай і обожнював клімат Йокогами. Через океан поблизу місто часто заливало ніби той Лондон, а влітку, коли дощ прибивав до землі пил, то жадану волю отримували інші чудесні запахи. Вдихнувши на повні груди, Дадзай пожалівся:

– Зустріч із паном Фукудзавою і консультація Танідзакі по іншій справі. Він теж новачок, хоч і працює трохи довше за Ацуші, а його наставник Кунікіда зараз зайнятий, тож маю допомогти.

– Ваш відділ так турбується про новобранців, що починаю їм заздрити, – Чюя невесело всміхнувся. – Якби мені у свій час старші так допомагали, то я б зараз напевно був майором.

– Бо спеціальний детективний кращий за ваші Токіо, Чює, мав би уже здогадатися, – Накахара закотив очі, вже не дивуючись. Подив викликало більше те, що Дадзай так довго не нахвалював свій відділ і протримався сьогодні майже пів дня.

– Мене напевне до кінця життя мучитиме питання чому ніхто з вас не перевівся до столиці, маючи такі здібності та успішність, — Чюя поліз у кишеню в пошуках ключів від машини. – Нехай ти, йолопе, вибору не маєш, — Дадзай хотів би заперечити, та зітхнув і погодився. Слів із пісні не забереш, — але решта? Доппо, Едогава… Чому вони тут?

– Бо щирі патріоти свого рідного міста, — сказав Дадзай поблажливо, ніби це було чимось очевидним.

– Не серйозно, — насупився Чюя, зітхаючи. Дадзай розвів руками з байдужим лицем. – Про Едогаву чули напевне всі в Токіо, хто хоч день пропрацював у або з поліцією. З його талантом можна розкривати злочини національного рівня. Та навіть світового!

– Саме він і розкрив особистість Асмодея свого часу, — погодився Дадзай, з щирою гордістю нахвалюючи свого колегу й думаючи як би знову звести розмову до того, наскільки їхній відділ неймовірний і в сто разів кращий за роботу Накахари в столиці. Чюя спробував проігнорувати це, та раптом мозок перетравив усю отриману інформацію і той шоковано змовк. Осаму підняв на нього очі з питанням у них: «Ну і що?» – ніби щойно не розкрив, як же той взагалі потрапив у руки поліції.

– У будь-якому разі, — Чюя перевів подих, намагаючись проковтнути й цей вибрик. Дадзаю почало подобатися розкривати деталі свого минулого у моменти, коли Накахара цього очікував найменше, аби насолоджуватися шоком на чужому лиці. Чюї нічого не лишалося, окрім як просто звикнути до цього, — Чому він тут? Не думаю, що пан Фукудзава може заплатити йому більше, аніж готові за нього віддати в Токіо.

– Справа не в грошах, його зарплатня не сильно більша за мою, — Дадзай легко посміхнувся, пояснюючи. – Справа у його вірності панові Фукудзаві. Скільки б Ранпо не запропонували, хоч ставку мільйон баксів за годину, йому буде байдуже. Пан Фукудзава для нього як батько, тож він його ніколи не зрадить.

– Як батько?

– У нас дещо схожі історії, – Дадзай закинув голову догори, згадуючи. – Проте дзеркальні. Батьки Ранпо теж загинули, коли він був малим. Пан Фукудзава був звичайним детективом тоді. Знайшов Ранпо, коли той за гроші пропонував вгадати професії людей на вулицях. Підібрав його, відмив і всиновив, навчивши всього, що він знав і сам умів. А Ранпо виявився справжнім діамантом і перевершив будь-які його очікування, ставши найкращим детективом Йокогами, який одного дня та Асмодея спіймав.

– Хах, он як воно буває, — Чюя пирхає, опускаючи очі, — коли комусь пощастило бути знайденим поліціянтом, а комусь – кримінальним авторитетом.

– Хто зна, — Дадзай знизав плечима. – Можливо тому Ранпо і пожалів мене того дня.

– А як щодо Доппо? З його інтуїцією він міг високих вершин досягти.

– Кунікіда занадто простий для цього, — посміявся Осаму, радше по-доброму, аніж зневажливо. – Йому ніколи не потрібно було більше, ніж треба. Він має усе, чого бажав: дружину, дочку, чудову роботу, друга-ідіота, приємний колектив. Та й до того ж якщо Кунікіда вже звик до чогось, то він ладен не змінювати нічого. Навіть якщо це кар’єрний зріст.

– Так багато… Дійсно дурних причин, — Чюя закотив очі, не вражено. – Чомусь я геть не здивований.

– Не всім дано бути кар’єристами, як ти. Іноді люди просто хочуть осісти та жити своє життя.

– А ти, якби міг, то пішов би далі по кар’єрі? – Дадзай здивовано кліпнув, дивлячись на Чюю, не розуміючи до кінця чи дійсно той серйозно. – Ну, чисто теоретично і відкинувши всі «але». Якби ти мав таку можливість, то перевівся б у Токіо?

Дадзай задумливо підняв очі в небо.

– Гадки не маю.

На диво Чюю цілком задовольнила така відповідь і він покрокував далі до машини, одразу змінюючи тему і пропонуючи підкинути Дадзая до його відділку. Встигнувши лиш відповісти коротке: «Напевне», – Осаму відчув, як у кишені вібрує телефон. Номер на екрані був невідомим, однак Дадзай вирішив довго не думати й взяв слухавку.

– Дадзай Осаму. Слухаю.

– Добрий день, пане Дадзаю, — голос хриплуватий і низький, проте це лише робить голос вишуканіше і шляхетніше. – Ми вже дуже давно з вами не розмовляли. Минули роки з того часу, як я востаннє чув ваш голос.

– Ми знайомі? – Дадзай не розуміє, хоча намагається. Голос здається знайомим, проте згадати швидко не вдається.

– Я співчуваючи утраті вашого чергового свідка у цій справі, – чоловік по той бік слухавки проігнорував питання й Осаму здивовано забігав очима по асфальту. – Чи не здається вам дивним те, що всі ключові свідки, які могли б довести вашу правоту в цьому розслідуванні, помирають?

Тепер Дадзай зовсім завмер у стані шоку. Звідки. Він. Знає? Навіть Чюя не знає про Арету.

– Думаєте – звідки ж він знає? – Осаму напружено стиснув у руках телефон. – Я знаю більше, пане Дадзаю, ніж ви думаєте. Вони знають теж.

Про що він узагалі? Осаму намагається знайти розумне пояснення тому, що говорить цей чоловік, та як би не старався, однаково не виходило не зачіпати саме цей варіант.

– Не думаю, що я повинен обговорювати деталі свого слідства або своїх колег із людиною, що НЕ дотична до цього.

Чюя обернувся, здивовано помічаючи, що Дадзай лишився стояти посеред вулиці, геть відставши від нього.

– Гм, «не дотична до цього»? – чоловік низько засміявся. – Помиляєтеся, пане Дадзаю. Я ще і як дотична людина. Чи ж не мене ви весь цей час шукали?

Очі Осаму приголомшено розширюються.

– Астарот.

– Одночасно і млосно, і сумно, що ви впізнали мене після такої кількості підказок, — побідкався чоловік по той бік. – Однак мої особисті емоції тут недоречні. Пане Дадзаю, я готовий з вами співпрацювати.

Астароту ніби геть не набридає викликати в Дадзая шок хвиля за хвилею.

– Я все правильно зрозумів? – Осаму не вірить. – Ви вирішили здатися?

– Не здатися, пане Дадзаю, — голос зітхнув. – Допомогти. Найрозумніша людина Португая мала б знати тлумачення цього слова.

– Тоді не втрачаймо і секунди. Призначимо зустріч і обговоримо все та-

– Щоб мене затримала поліція? Або щоб зі мною розправилися, як з останнім з Овець? Або і те, і інше? – Астарот заливався сміхом, ніби Дадзай запропонував повну нісенітницю. – Я не бачу сенсу робити те, що тільки пришвидшить мій кінець. Я під прицілом сотень окулярів, знаєте? І тільки я висуну голову на світло – хтось зробить постріл.

– Тоді які б ви свідчення не дали, вони не будуть розцінюватися як доказ.

– Ніби я планував так робити, — чоловік поблажливо стишив голос. – Вважайте це такою ж підказкою, як та, після якої ви розгадали хто я. У тому, що я вам готовий розповісти, немає нічого, окрім простої підказки та невеликого маніфесту… Мій кінець уже близький і зовсім невідворотний. Весь цей час, доки я провів у тіні, я мав час його прийняти й віднайти спокій. Тепер я готовий сказати своє останнє слово.

– То чому ви вирішили в цей момент поспілкуватися зі мною, а не з, наприклад, нотаріусом? Ви б могли скласти заповіт і розподілити гроші зі спадку між своїми позашлюбними дітьми, чи не так? – Дадзай підняв брову, дещо роздратований, та сказане тільки більше розвеселило Астарота.

– Працюючи на такій посаді, як у мене, заповіт – те, що потрібно складати одразу після призначення. Мої діти не будуть ображені спадком. Тому краще я останню свою розмову проведу з кимось достатньо розумним, аби розважити мене наостанок.

– Тоді чому ви вирішили, що це буду я?

– Не бачу сенсу давати змістовну відповідь на це питання, — хмикнув Астарот. – За роки співпраці ви маєте розуміти мене достатньо добре, щоб знати, що так ганебно померти мені не дозволить гордість. І якщо обирати між приємною бесідою із жінкою з приємним високим голосом із колцентру та маніфестом єдиній людині, що здатна помститися за мій майбутній трагічний кінець, я виберу друге.

– І чому я маю вам вірити? – Дадзай не вгамовується. – Ви місяцями крутили слідством, а тут раптом вирішили піти проти своїх принципів і допомогти зраднику.

– За роки співпраці я розумію вас достатньо добре, аби знати, що ви вже про все здогадалися, — Астарот точно всміхається, говорячи це. – Ви давно зрозуміли хто це все почав. Але мало здогадатися хто вбивця, пане Дадзаю. Необхідно ще довести його винуватість з боку закону, чи не так? А в цьому у вас неабиякі проблеми. Саме тому я вам потрібен. Вам потрібні підказки де шукати докази.

– Все гаразд? – Чюя встиг повернутися й збентежено поглянув на напруженого Дадзая, що приставив вказівний палець до губ з проханням бути тихіше.

– Вважайте це жестом доброї волі й проявом щирої симпатії до вас, пане Дадзаю. Свого часу ви були тим, хто врятував мене від смерті за зраду організації та дав мені другий шанс. Я ніколи не забуду вашої добродушності того дня, тому маю віддячити.

– З ким ти говориш? – Чюя підходить ближче і говорить у саме вухо, пошепки запитуючи.

– Астарот.

Чюя всміхається, думає дати стусана Дадзаю за кепський жарт, проте серйозний вид того змушує вмить отетеріти від усвідомлення.

– Запис дзвінка? – Дадзай похитав головою. – Ти здурів? Вмикай запис зараз же!

– Краще дослухатися до вашого друга, — порадив Астарот. – Надалі я розповідатиму лише деталі, що стосуються справи. Можете не боятися.

Дадзай зрештою слухається і робить це, паралельно вмикаючи гучний режим, аби Чюя також міг все чути.

– Я Астарот. Моє справжнє ім’я – Олександр Пушкін. І я готовий свідчити, — чоловік більше не блазнював, говорив серйозно і зосереджено. – 12 березня до мого бюро звернувся чоловік, який представився Федіром Достоєвським. Він був зацікавлений у співпраці. Запропонував обміняти внутрішню інформацію банди Овець на свободу від неї й зробити невелику послугу, — Чюя зосереджено слухав це, ловлячи кожне слово і намагаючись ніяким зайвим шумом не перебити Астарота. – Я мав знайти одну дозу Рожевої рябини для нього, щоб він прийняв її. Насправді це слабкий наркотик, у якого більше легенд ніж ефектів. Однак його невловимість і оповідки про нього мали зіграти свою роль, — Дадзай кивнув – це вони й так знали. – Ви, пане Дадзаю, мали розшукувати мене через цей наркотик, доки б я переховувався і лишав за собою сліди та загадки так, щоб ви йшли ними, доки план Достоєвського втілювався в реальність. Я вигравав час. Також саме я став організатором війни Вовків та Овець. Я розпочав її, зробивши підставне замовлення Рожевої рябини на територію Вовків, підігрівав її, зливаючи Вовкам інформацію про розташування керівників банди Овець, і завершив її, здавши розташування принца, як тільки він вийшов на зв’язок зі мною, — пазли почали складатися в голові Осаму й він машинально кивнув на це.

– Яка була ціль у цьому? – спитав Дадзай.

– Дестабілізація Португая, — Астарот відповів упевнено. – Розпалення конфлікту між директорами, втрата довіри до них у членів організації, розлагодження роботи різних виконавчих директорів. Я мав підготувати ґрунт для останнього удару по Португаю, який би мав повалити його повністю.

– Достоєвський мав спільників? – спитали обидва детективи в один голос, напружено переглядаючись.

– Так. Лише одного. Він належить до групи, котра займається розслідуванням вбивства Морі, аби лишатися завжди на крок попереду від пана Дадзая. Весь цей план… Він крутиться довкола пана Дадзая.

– Це я вже зрозумів, — тихо сказав Осаму, не в мікрофон, опускаючи знервований погляд униз. – Хто цей спільник?

– Достоєвський забажав не називати його з причин безпеки. Нібито знав, що якщо він таки зрадить мене, то я здам усіх їх. Знав… Тепер я розумію, що це було спеціально. Це теж частина його плану, — вперше за час цього зізнання в голосі Астарота почувся сум і жаль. – Достоєвський був самовпевнений. Можливо тому, що зовсім молодий, а можливо й тому, що продумав усе до дрібниць. Він один із найрозумніших серед людей, яких я зустрічав за все своє життя. Він говорив, що все закінчиться у серпні, тож порадив одразу ж розібратися із закордонним паспортом і купити квиток на літак до Владівостока на 6 серпня. Гадаю, на ту ж дату мав узяти білет і його спільник. Тоді ми й мали б познайомитися… Але Достоєвський зрадив мене.

Дадзай відверто кивав на кожну репліку Астарота, але Чюя напроти – не розумів геть нічого. Ніби було щось, що Накахара пропустив, на відміну від Осаму, тож він лиш здивовано дивився на другого, який слухав максимально зосереджено.

– Я знаю, що ось-ось моє місцезнаходження буде розкрито. За мною вже стежать. І мене ось-ось приберуть як непотрібного свідка, — тепер у голосі Астарота чувся смиренний відчай. – Від самого початку я був лише засобом, по якому потопчуться. Тож… Пане Дадзаю, я хочу вірити, що ви посадите усіх причетних на лаву підсудних і не дасте нікому з них втекти. На жаль, більше нічого я не можу вам розповісти, — Астарот зітхає.

– Стійте, але ж-!

Дадзай не встигає договорити, як чоловік промовляє:

– Удачі вам, пане Дадзаю. Я маю йти.

Дзвінок обривається.

Осаму повільно підіймає очі на екран телефону, бачачи там лише напис «Виклик завершено» і тривалість усієї розмови. Дадзай розуміє, що це марно, але пробує набрати цей номер ще раз. Марно. Швидше за все, Астарот дзвонив із якоїсь телефонної будки. У грудях поважчало.

Чергова нитка, що пов’язувала його з минулим у Португаї, обірвалася.

Та чомусь навіть на трохи легше на душі не стало.

– Ти записав усе? – Чюя торкнувся Дадзаєвого плеча, виводячи його із трансу. Той киває. – Ти щось зрозумів із того, що він сказав?

Питання риторичне. Звісно, що зрозумів. Однак Чюя вирішив чомусь зайти здалеку.

– Так, — Дадзай кивнув знову. – Тепер усе починає сходитися.

– Не поясниш? – Накахара з надією заглядає в чужі очі й Осаму одразу ж уникає цього погляду, ховаючись у довгому волоссі. – Дадзаю!

– Я хочу спершу все перевірити, — Осаму вирушає в протилежний бік від машини Чюї – до таксі, котре завидів неподалік, та Накахара спиняє його, схопивши за лікоть.

– Я лише бісів консультант у цій справі, але я теж маю право знати!

– Ти точно цього хочеш? – Дадзай з острахом бігає поглядом по чужому лицю. – Чює, давай я краще все пе-

– Ні. Тут і зараз.

Накахара відпускає Дадзая, але підступається до нього так близько, що Осаму вимушений відступати крок за кроком, доки не впирається в невисокий паркан. Не даючи шансу зорієнтуватися й обійти перешкоду, Чюя ногою перекриває Дадзаю шлях для відступу, не лишаючи іншого виходу, окрім як дати відповіді на всі питання.

– Дадзаю, будь ласка. Я гадки не маю чому ти це від мене приховуєш і що там тако-

– Іоші, Чює.

Накахара здивовано кліпнув, спершу не зрозумівши чи почулось це йому. Дадзай повторює уже гучніше:

– Що Іоші робив у день, коли Морі загинув?

Чюя прибирає ногу, адже відчуває, що навіть стоячи рівно він може втратити рівновагу і впасти.

– Був зі мною.

– Весь час? – Дадзаю не хочеться ставити ці уточнювальні питання, але це просто необхідно. Та бачити, як шок збільшується у чужих очах, просто нестерпно.

– Н-ні… Я не певен.

Це те, чого Дадзай боявся найбільше. Цього голосу. Того, як він надламується, коли Накахара починає усвідомлювати те, що не хоче. Розуміти те, що не бажає розуміти.

– Чює, я-

– Ти хотів це перевірити? – одразу випалює Накахара, не даючи Дадзаю і шансу виправдатися. Це все більше не важливо. Чюя або доведе, що він неправий, або помре. – Вперед. Куди треба їхати?

– У готель, де ви тоді спинялися.

– Супер. Поїхали, — Чюя схопив Дадзая за руку й потягнув у бік машини й Дадзай просто не знайшов що іще сказати.

Та він обирає не говорити більше нічого. Він або правий, або ні. І Чюї неохідно це довести не скільки слідству чи Дадзаю…

Скільки самому собі.